The Voices of Babyn Yar 9780674268883

Citation preview

БАБИН ЯР. ГОЛОСАМИ

THE VOICES OF BABYN YAR

Ukrainian Research Institute Harvard University Harvard Library of Ukrainian Literature 3

HURI Editorial Board Michael S. Flier George G. Grabowicz Oleh Kotsyuba, Manager of Publications Serhii Plokhy, Chairman

Cambridge, Massachusetts

Маріанна Кіяновська

БАБИН ЯР. ГОЛОСАМИ

Marianna Kiyanovska

THE VOICES OF BABYN YAR

Introduction by

Polina Barskova Translated by

Oksana Maksymchuk and Max Rosochinsky

Distributed by Harvard University Press for the Ukrainian Research Institute Harvard University

The Harvard Ukrainian Research Institute was established in 1973 as an integral part of Harvard University. It supports research associates and visiting scholars who are engaged in projects concerned with all aspects of Ukrainian studies. The Institute also works in close cooperation with the Committee on Ukrainian Studies, which supervises and coordinates the teaching of Ukrainian history, language, and literature at Harvard University.

© 2022 by the President and Fellows of Harvard College All rights reserved Printed in India on acid-free paper ISBN 9780674275577 (hardcover), 9780674268869 (paperback), 9780674268876 (epub), 9780674268883 (PDF) Library of Congress Control Number: 2021948579 LC record available at https://lccn.loc.gov/2021948579 Photograph of Marianna Kiyanovska on the back cover courtesy of Adriana Dovha Cover image and book design by Romana Romanyshyn and Andriy Lesiv, Art Studio Agrafka, agrafkastudio.com

Publication of this book has been made possible by the Ukrainian Research Institute Fund and the generous support of publications in Ukrainian studies at Harvard University by the following benefactors: Ostap and Ursula Balaban Jaroslaw and Olha Duzey Vladimir Jurkowsky Myroslav and Irene Koltunik Damian Korduba Family Peter and Emily Kulyk Irena Lubchak Dr. Evhen Omelsky Eugene and Nila Steckiw Dr. Omeljan and Iryna Wolynec Wasyl and Natalia Yerega You can support our work of publishing academic books and translations of Ukrainian literature and documents by making a tax-deductible donation in any amount, or by including HURI in your estate planning. To find out more, please visit https://huri.harvard.edu/give The publication of this book was made possible, in part, by the Translate Ukraine Translation Program of the Ukrainian Book Institute (Ukraine). Preparation of this translation was supported, in part, by an award from the National Endowment for the Arts. Publication of this book was made possible, in part, by a translation grant from the Peterson Literary Fund at BCU Foundation (Toronto, Canada). The Peterson Literary Fund recognizes the best books that promote a better understanding of Ukraine or the Ukrainian people, or whose subject matter is relevant to a global Ukrainian audience.

Подяка (англ.)

13

Вступ «Пишучи трагедію мовою іншого: голоси Бабиного Яру у Маріанни Кіяновської» (англ.) Поліна Барскова

15

Передмова «Голоси з краю провалля: переклад, пам’ять і жалоба» (англ.) Оксана Максимчук, Макс Росочинський

25

Бабин Яр. Голосами наповнити очі такими сльозами щоби не текли тільки зараз можу про це сказати у мене куля під язиком я би вмерла на вулиці цій тут могли б бути сотні вулиць вмираю вмира… вмираю повсякденне зникло не врятую нікого в африці акули годувала слиною кота щастя це сьогоднішнє і вічне я виживу і стану просто татом на пероні впокоїлись двійко насправді я не знаю чи боюся ребе лейві іцхак шнеєрсон я тут я він я встаю з колін за цю війну я навіть аж підріс забути чи все ж таки ні в ці хвилини останні терор вже був без розради в сльозах щоб свідчити мушу вціліти Зміст

36 38 42 44 46 48 50 52 54 58 60 62 64 66 68 70 72 74 76 78 80

13

Acknowledgments

15

Introduction “Writing the Disaster in Tongues: Marianna Kiyanovska’s Voices of Babyn Yar” Polina Barskova

25

Preface “Voices from the Edge: Translation, Memory, and Mourning” Oksana Maksymchuk, Max Rosochinsky The Voices of Babyn Yar

37 39 43 45 47 49 51 53 55 59 61 63 65 67 69 71 73 75 77 79 81

eyes filled with tears so dense they won’t flow only now can I speak of this I hold a bullet under my tongue I would collapse in the street right here hundreds of streets could fill this vastness I’m nearing, nearing, near the mundane has vanished I won’t save a soul Africa Africa I fed my cat with saliva happiness is present and eternal if I survive I’ll simply be a tato at the train station two found rest I really don’t know if I’m afraid rebbe Leivi Yitzhak Shneyerson I’m here I’m he I get up off my knees this war—so long I nearly grew up these last parting moments should they be forgotten there was terror yet tears are not a solace in order to bear witness I need not survive Contents

цей яр як світ євреї з валізами клунками в майбутньому тобто сьогодні надвечір в яр кажуть ті що зі зброєю я все ж таки це промовлю вікно відкрите шиб давно немає у кімнаті була висіла я вже навіть не знаю чи плакати щемко так тихо так бідна мама моя все благала дуже горло боліло сьогодні лежатиму як впав ці вулиці вже руїни ребе вчив що ніхто не вічний світ запахнув інакше в ці сонячні дні окупації уранці дивилася в дзеркало кашель нічний аж здригаються стіни збираю колекцію три найостанніші тижні я був упав казав аврам може є ще надія нехай воно минеться вже нарешті танцювала здається колись у балеті солодка отрута повільна я от думаю ми наче щуки і окуні сусіди заходили просять триматися разом а змінилося те що щурів стало більше ніж досить плачу йдучи озираючись все-таки плачу до і після це значить що тато веселий удома здається я оглушливо мовчу собака лежав я не знала як з ним говорити я думала що гірше вже не буде все одночасно яблука і кулі оце передсмертне моє називання речей я рибалила вічно з ними про нас не напишуть ми ті хто ніхто Зміст

82 84 86 88 90 92 94 100 102 104 106 108 110 112 114 116 118 120 122 126 128 132 134 136 138 140 142 144 146 148 150 152 154 156 158 162

83 85 87 89 91 93 95 101 103 105 107 109 111 113 115 117 119 121 123 127 129 133 135 137 139 141 143 145 147 149 151 153 155 157 159 163

this yar is like the world Jews with suitcases large awkward bags the future will hold me no more tonight in the twilight to the yar call those with guns and yet I will utter it the window’s gaping open, glass panes gone in the room there hung I don’t know if it’s possible to cry achingly carefully my bedridden mother begged me throat felt terribly sore today I’ll lie just as I fell these streets lie in ruins rebbe taught nobody’s immortal world has started to stink sun-drenched days under occupation this morning I studied the mirror midnight coughing so hard it makes the walls shake I’m putting together a collection in these final weeks I tripped and fell Abraham said there may be hope yet now all of this, I say, let it be over once I danced was a dancer in a ballet maybe sweet-tasting poison slow-flowing we’re like fish, pike and perch our neighbors came by they say we must stay together what has changed: there are rats in abundance weeping I walk turning around looking back I weep the before means that tato is home with a smile on his face it seems to me I’m deafeningly silent dog at the door, I didn’t know how to speak to it I thought it surely couldn’t get any worse all happening at once: the bullets and the apples this ultimate naming of things that I now attempt we used to go fishing, me and the boys we shall not make history we are the nobodies Contents

сльози стали жорсткою жорствою старість насувається коли дізнаюся новини завелика на мене сорочка тому що не їв ми були тут палили вогнище до сьогодні я жив як і всяк ось яр у якому розстрілює ганс вірш яким кричу

164 166 170 172 174 176 178

Примітки (англ.)

183

Зміст

165 167 171 173 175 177 179

tears turn into crystalline grus old age creeps up when I read the news my clothing fits loosely haven’t had any food for days we used to come here to build a bonfire up to this day I lived like anyone this is the yar where Hans does his work this is the poem with which I scream

183

Notes

Contents

12

Acknowledgments The translators would like to thank the Editorial Board of the Harvard Ukrainian Research Institute for supporting the publication of this book, Oleh Kotsyuba for his guidance and editorial advice, and Marianna Kiyanovska for entrusting us with her poetry. We would also like to express our gratitude to the administrative team of the Institute for Advanced Study at the Central European University in Budapest and to the staff of Raoul Wallenberg Guesthouse for their ingenuity in creating a hospitable working environment during the period of the global pandemic, and especially to the Institute’s Director Nadia Al-Bagdadi. Parts of the translators’ preface and some of the translations in this book have previously appeared in Poetry International in a form of an online feature curated by Ilya Kaminsky.

13

14

Introduction Writing the Disaster in Tongues: Marianna Kiyanovska’s Voices of Babyn Yar Polina Barskova My first impression of Kiyanovska’s book was that of shock: the poet uses devices of decomposition strongly, poignantly, and controversially. When invited to write this introduction, I asked myself: what can I offer to the reader of this exciting and difficult volume of poetry as a poet and scholar of poetry about the historical disaster? And, by extension, what does this collection have to offer that is new to its readers in Ukrainian and perhaps also to those outside of the realm of Ukrainian poetry and history today? The topic of the Holocaust is not new. However, the question of the Holocaust in Ukraine is yet not exhaustively studied; it is vast and complicated, and the approach that Kiyanovska dares to take certainly deserves close examination. Her inquiry is that of destruction: she chooses to look into the abyss, the “black hole” of history that, as executioners wanted it, left us very little language.1 Unlike, for example, the Siege of Leningrad, or the camp of Terezin, or the Warsaw ghetto, the disaster of Babyn Yar was almost immediate, nobody had time to describe it from within the horrific experience. The poet rejects, protests against and interrupts this silence by the overwhelming volume, plurality, and plethora of her language: I agree with the assessment of her translators here that the effect might remind one of Dante following Virgil to Hell with its unbearable noise, cacophony of voices, of stories seeking to be told.2 In his influential essay “Writing of the Disaster,” French philosopher Maurice Blanchot offers an insight: “There is no reaching the disaster (…) the infiniteness of the threat has in some way broken every limit.”3 Perhaps, one of the most original, brave intentions of this volume is to observe how the limits become broken. 15

The voices of Kiyanovska’s poems belong to various participants of this tragedy—Jews, Ukrainians, and Germans—to those already in the fateful ravine and those still walking to it. They belong to the murderers and their helpers, as well as to the city dwellers who observe the tragic procession from afar—all these voices are mediated through the lens of the contemporary poet who takes upon herself an immensely complicated mission of talking for the dead. Importantly, the voices that she is imagining are both those from the past and those that are problematically trying to find a way to speak about the past today: Kiyanovska instantly and poignantly adds her voice and her inquiry to the cacophonic choir of the voices from the past, thus creating her own kind of dialogue, or, maybe, a roll-call. Not only are the intersubjective boundaries being disturbed by how Kiyanovska shapes the utterances but also the crucial boundary between then and now. In one of our conversations, Kiyanovska claimed: “There were 302 poems in all, many of them not included in the book. Each text is ‘a voice,’ 80 of them belong to non-Jews… When people ask me what pushed me to write this, I answer: my father’s sudden death. This was the first trigger. And the second trigger was the Russian invasion of Ukraine.” The channeling of a confused, confusing, shattered, or glimmering producer of the utterance seems to be an important operation of Kiyanovska’s, but it is also important that she writes about past events while being fully aware of their connection to the present. This is poetry about an endlessly ugly, painful historical event written from a distance (or variety of carefully construed distances), where the distance is both an impediment to and an instrument of comprehension. Some of the most unsettling questions of this volume of poems are the following: Whose voices about the Babyn Yar massacre can we perceive today and how? How can these voices be trusted? And, furthermore, what is the task of the poet in this reconstruction? How is this task different from, let’s say, the task of a historian? While a historian aims to unearth facts about the event that would allow us to imagine and process it analytically, a poet aims 16

at synthesis, at association, and at reconstruction of the affect. The principal affect of the disaster is confusion, breakage of the world, and, crucially for a poet, breakage of language that could describe or invoke this world. Kiyanovska destroys her syntax, sporadically making it incoherent; in almost every poem of the book she willfully abandons rules of grammar, punctuation, and syntactic separations. Visually, sonically, and syntactically the reader deals with seemingly unordered, chaotic, horrific flow of broken language, with the ruin of a language. She often uses enjambments: the line ends, it breaks abruptly. Strikingly, however, we have a sonic closure of the line (the rhyme in the original) but not a semantic closure, and this adds to the impression of confusion: don’t be afraid, I tell it, don’t cry you must breathe and speak schneller schneller they shout but it’s hard to keep going when you know this is it, the end, your entire body stinks of death (43) не бійся тільки не плач кажу йому ти мусиш дихати говорити вони викрикують шнеля шнеля а йти так важко і особливо йти коли знаєш що це вже все і запах смерті всотався в струпи (42)

Often it is difficult to understand, to discern: who is speaking now? The victim? The witness? The murderer? How does the author combine them all in one ultimate tragic breath? What is being created here, one senses, is a position of traumatic multivoicedness: perhaps, the most horrifying incarnation of the Bakhtinian principle of polyphony. Erasing, muddling her syntax and word order, making it perverse, Kiyanovska shows how the very human subject is being broken and erased, how any utterance, any word of witness is problematized. Yet the essence of the Bakhtinian notion is that only through an attempt to have a dialogue, through the encounter with various voices, ideas, and experiences one can actually perceive what happened. Oksana Maksymchuk and Max Rosochinsky, the translators of this collection, write: “The Voices of Babyn Yar is a controversial 17

book. It raises questions about what it means to write witness-like poetry without bearing witness to the historical events the poems are about; about the distinction between giving voice to victims, and speaking for them; about cultural appropriation, historical projection, and the right to represent another; about a choice of language; about tone.”4 In agreement with them, I want to stress that Kiyanovska destroys the comforts of the habitual, distanced, and remote relationship with history in order to achieve several goals. One of them is to reconstruct the disastrous confusion of the 1941 massacre and the complexity of the collective trauma. Another goal, however, is also to mark the complexity of her own authorial position, one entirely distinct from the disaster and yet connected to it by her own pain. Certainly, Kiyanovska is not the first author to write poetry about Babyn Yar—she has some exciting and diverse predecessors, that include, for example, the curious case of the Russian poet Evgenii Evtushenko in his collaboration with the composer Dmitrii Shostakovich, as well as Jewish and Ukrainian poets, including Ivan Drach and Moisei Fishbein, among others. This poetry still needs to be read, studied closely in the contexts of various “archaeological” layers of ideology that were formed by thoroughly and variously muff led utterances about the Babyn Yar in the Soviet Union, where the very subject of the Holocaust was for long decades under state suspicion.5 Most of the poetry about Babyn Yar is written from the position of afterness, from the point of view of memory (or amnesia): many years after the Babyn Yar event, the poets mourn what happened and attempt to bring back the victims that are long gone, immaterial. However, what makes Kiyanovska’s work unique and striking is that she strives for an unprecedented, exposed position of the first person, or rather the narrative of multiple, various first persons: that is, she represents the position of the direct encounter with the event. Kiyanovska experiments with various rhetorical possibilities that would allow her to bring voices of the victims out of non-being even for a brief moment, while a poem lasts. 18

Among the many voices reconstrued in this book, one of the most powerful is that of the 1941 city of Kyiv itself. What stood out to me particularly during my reading is how Kiyanovska builds a discursive location, an imaginary and yet historical city which emplaces and em-plots her many voices and arguably develops a separate voice of its own. Here are some observations on several ways in which Kiyanovska uses city-writing as a strategy for her constructions of the position of witness. Perhaps the most obvious urbanscape, literally a city view, is presented in the poem on p. 91 where the narrative act is that of optic empathy, of looking from afar at the city in the process of dying: I saw the Dnipro last night, didn’t make it to the Dnipro I watched from the distance its waters its rolling waves the yellowing leaves aflame and the ancient boats peeked with decaying planks from under the surface white seagulls were searching in vain for a witness to their unavian cries, mourning the dying town I cried out non-humanly (…)

Who are the Awkward—ideas for substitution? The question is basically what is the entity that observes this landscape in this poem? Is it the narrator and the seagulls and the sun itself that look at the massacre? We also have here a construction of the convoluted double, refracted gaze: the inhabitant of the city is looking at the sun that is looking at the city. What is centralized in this poem is the very problematic, painful work of the urban gaze: in this case, the gaze of communality and belonging, but curiously also a distant, reflected one that might remind the reader of the mythological hero’s encounter with Gorgon at whom one couldn’t look without the reflecting shield. To look at the monstrosity is too painful, too dangerous; it is unbearable. These distant gazes—that of the citizen and that of the sun itself—come from afar and from above. I believe they could be connected to the gaze of the author herself, Kiyanovska. In this 19

way, she claims that, even if we look at the disaster not from its midst but from a distance, we might—if we choose so—become its part. We take part in it by looking at it, by addressing it. Her empathic notion of prysutnist´ (being there, presentness) provocatively blurs the distinctions between witnessing and participation. Once you take a look at the site of the homicide you become affected by it—and thus you become able to voice it, if you choose to do so. Another way to think of this distant yet compassionate gaze that has the capacity to touch the city—in its tiny details and also as a whole—is in terms of an elegy. In this text, the observer of the city is saying his farewells to it together with the seagulls, the sun, and the river—and the act of saying and seeing goodbye becomes this poem’s unique temporality in which Kiyanovska includes herself as the writer and us as her readers. If we consider that the elegy is a form, a genre of an emerging distance between the mourner and the mourned, then we have in these creations a distinct kind of historical elegy, trying to stay at once distant from the event and empathetic with it. Another way to reenact textually, to retrace the deadly city for Kiyanovska is by evoking its topography of disappearing. Following the route of the desperate procession becomes a part of her urban historical topography: it was raining, the streets in those parts were covered in mire in a window—a curious face behind the drawn curtain just a glimpse then it vanished, we plodded along (107)

Again, two positions are brought here into contact—that of khtos´, a somebody, a shadow-observer of the procession with their furtive gaze, and the narrative “we,” the participants of the event. In contrast to the previous example, the gaze here is distant but not emphatic. The route of death is put into sharp relief with the city that survives its abjects, its unwanted and doomed, to use Julia Kristeva’s terminology. While the procession moves to its death to the ravine, the city stays behind. But the very route of the proces20

sion’s movement is destined to become the ghostly empty shell of memory: this is where they walked. In several poems of the book, the poet compares Kyiv to mythological destroyed cities—Troy and Pompei—the ones that leave after themselves only discursive traces, ashes of words. What, then, remains after this kind of an urban event? What kind of an archive can be a vessel for the disastrous city? Kiyanovska writes: I’m putting together a collection in these final weeks describing the photographs, particularly of my brothers my diary, Arkasha’s notes, tattered memories of days long gone, I dare not make any new ones I’m gathering letters scraps of my sister’s embroidery pressed flowers (…) the fall of Pompeii, first nothing but lava and lime scorched human flesh now it’s a museum a treasure in Kyiv something has happened not only to Jews—to time time’s losing its future tense and its daily measure (123)

In this poem, as in many other poems of the collection, one of the most significant problems is that of the narrative “I”—the narrator of this poem has a double life, one within the events of 1941 and one within their aftermath. The narrator knows that the city of death has no future—and speech is happening, paradoxically, from this position of no future. The archive that the narrator is putting together, one could argue, is not meant for the future, but for the preservation of the catastrophic moment. It’s a museum of the disaster for the difficult continuous moment in the present, the moment of reading these poems. By including the city into her text, and by including us, the readers, into this city, Kiyanovska builds a unique temporality and unique position of post-witnessing: we observe the peril of the city that continues in time, while also remembering to not let go of its past catastrophe. Allowing her imaginations of the voices of the dead to transpire by way of her own understanding of the texture of history is 21

Kiyanovska’s brave, if desperate, step. We feel despair when facing disappearance, yet we feel hope when we inhabit the space to talk to the dead that Kiyanovska has built.

22

Notes 1  In the Ukrainian tradition, Taras Shevchenko has powerfully done something similar in his narrative poem Haidamaky, as George G. Grabowicz has shown in his study of the poem. See Hryhorii Hrabovych [George G. Grabowicz], Shevchenkovi “Haidamaky”: Poema i krytyka (Kyiv: Krytyka, 2013). I thank Oleh Kotsyuba for pointing this out to me. 2  See Oksana Maksymchuk and Max Rosochinsky, “Voices from the Edge: Translation, Memory, and Mourning,” in this volume, p. 25–32. 3  Maurice Blanchot, The Writing of the Disaster, trans. Ann Smock (Lincoln, Nebr.: University of Nebraska Press, 1986), 1. 4  Oksana Maksymchuk and Max Rosochinsky, “The Voices of Babyn Yar in the Poetry of Marianna Kiyanovska,” Poetry International (n.d., accessed June 28, 2021), https://www.poetryinternationalonline.com/the-voicesof-babyn-yar-in-the-poetry-of-marianna-kiyanovska/. 5  See Ostap Kin, ed., Babyn Yar: Ukrainian Poets Respond, trans. John Hennessy and Ostap Kin (Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 2022). 23

24

Preface Voices from the Edge: Translation, Memory, and Mourning Oksana Maksymchuk, Max Rosochinsky 1. Marianna Kiyanovska’s poetry collection  The Voices of Babyn Yar transports the reader to the Nazi-occupied Kyiv of 1941. The German forces entered the city on September 19. By the end of September, 33,771 of Kyiv’s Jews had been executed. The voices of Kiyanovska’s poems tell the story of those ten days as if they were months, even years: time slows down, turns viscous, clings and enfolds. The voices grow deeper, become repetitive, break up, like on a jamming audiotape. We make them out with difficulty. In 1939, the Jewish population of Kyiv was at its historical peak, by some accounts approaching one-fifth of a million. The Nazi invasion led to a massive Jewish exodus. On September 29, 1941 the remaining Jews were ordered to appear at a designated spot with “documents, money and valuables, and also warm clothing, linen, etc.”1 Failure to follow the order was punishable by death, the pamphlets stated in German, Russian, and Ukrainian. Upon their arrival, the people were led down the street to the lip of a ravine known as Babyn Yar (from Ukrainian, Old Women’s Ravine). Once there, they were instructed to undress and lay out their possessions. Naked, they were pushed along into the ravine and forced to lie down on top of the bodies of those shot right before them. Each person would then be shot in the neck. The survivors—of whom there were twenty-nine—recounted crawling from under the layers of corpses, digging out their way through the dirt that the Germans and their local collaborators used to cover the site of the execution.2 Thirty-three thousand Jews murdered over two days—and less than thirty survivors. The orchestration of the massacre was orderly, and precise. 25

The death toll of the battle of Kyiv, which lasted seven weeks, was close to three quarters of a million, with over 600,000 killed on the Soviet side and 30,000 on the German. In the context of such a massive loss of life, the execution of a total of thirty-four thousand at Babyn Yar must have seemed like a relatively insignificant event. War reduces death to numbers of casualties, and quantities can be compared and weighed against one another. Yet the event was qualitatively unprecedented: Not only was it the largest killing operation of a civilian population carried out by the Nazi forces to that date; logistically speaking, the operation was also unparalleled in organization and efficiency. Nothing like this had been done before. It changed what was thought possible, and it set an example to be reenacted time and again. 2. It is usually thought that the people who came to the designated intersection on the morning of September 29th did not expect to be killed.3 They didn’t even know they were headed for Babyn Yar, which is located some distance from the intersection. At Nuremberg, one of the commanders of the Nazi death squad recalled that “up to the very moment of their execution, [the Jews] still believed in their resettlement, thanks to an extremely clever organization.”4 In contrast, many of Kiyanovska’s voices express an expectation of death, a conviction that they will die. Some of the voices are driven to the graveyard-like ravine by a sense of destiny; others seek premature death in the streets deliberately, in a desperate attempt to regain control over their hopeless predicament. If I am fated to die, let me at least choose how and where, they seem to say. It is as if Kiyanovska’s own knowledge of the outcome—as an author writing in 2016—gets passed on, uncannily, to the Kyiv Jews of 1941, whose voices she attempts to summon. The voices know more than the people whose voices they are. The idea that the dead may know more than the living is neither new nor surprising. The possibility is encoded into the very 26

conception of an immortal soul separable from the body, articulated by Plato some twenty-five hundred years ago, drawing on sources older still. According to this conception, the soul is the sole true bearer of personal identity, and, upon its separation from the body, it continues on its own. On its journey, it may not only retain the memory of what it had experienced in its embodied state, but also acquire new knowledge. The idea was rejected by Aristotle, but it proved tenacious, helping shape the conceptions of the soul in the Judeo-Christian religious tradition for over two millennia. In the literary imagination, the abstract idea of a soul that survives its separation from the body acquires a concrete expression as the dead communicate with the living about matters they had no knowledge of while still alive. Thus Hamlet’s father, an unsuspecting victim of his brother’s poisoning, learns, after his death, of the crime plotted against him, and relates the story to young Hamlet, who thereby seeks revenge.5 In the Odyssey and the Aeneid, both protagonists encounter their fathers in the underworld, discovering not only that these dead are up to speed about the events above, but can even see into the distant future.6 The idea of transmitting intelligence from the world of the dead to the world of the living is a major trope in many of the world’s surviving written documents, rivaled only by the idea of God (or gods) passing knowledge to humankind. No longer limited by their embodied temporally and spatially situated perspectives, the dead know more than the living. The dead see us as we do not see ourselves. They know what we don’t want to know, and they know what we must know to go on. The dead cannot speak directly. They require the living to serve as messengers. The messages that the living can receive in the shape of sounds, images, and ideas are, from a poet’s perspective, indistinguishable from f lashes of inspiration. An artist’s creative experience is not always defined by the drive to invent something new: often it’s a process of discovering what already exists out there and has been inaccessible. An act of creation may even be experienced as 27

a visitation, as the transformation into a vessel for another being’s voice, or a chamber for another’s echo. Thus the Greek terms “ecstasy” and “enthusiasm,” characterizing artistic inspiration, literally mean “being beyond oneself” and “being possessed by a god.” While working on The Voices of Babyn Yar, Kiyanovska wrote over two hundred poems in a matter of weeks, feeling herself no more than a transcriber of voices she’d picked out of the overpowering din that came over her as a deluge. When it finally stopped, she fell ill for months. In interviews, she said she sensed that she had been selected—chosen—as an instrument for this transmission. 3. Babyn Yar was first used as a mass killing site on September 29, 1941. Over the two years of Nazi occupation of Kyiv, the ravine continued being used as a place of execution of political dissidents, prisoners of war, psychiatric patients, and various “undesirables” of all ethnicities. By some estimates, as many as 120,000 people had been murdered there. Yet in The Voices of Babyn Yar, the voices are almost exclusively those of the Jewish people, taking us back to that first momentous event. The original massacre left no individual graves, and to this day there is no adequate memorial. The call for honoring the dead, in their specificity and individuality, with respect, care, and compassion, has not yet been answered. Within this commemorative vacuum, the voices of Kiyanovska’s poems emerge with a force. As in a spiritual séance, many of the “voices” name their possessors. The impression of directness this creates amplifies the poems’ emotional pitch: I am this person, and I speak. Like a signature on a painting, the name points to the still-living body whose voice forms a message. The message—a sudden burst of illumination reaching us from the past to signal “I lived”—is a poem. The Voices of Babyn Yar  is a controversial book. It raises questions about what it means to write witness-like poetry without personally bearing witness to the historical events the poems are about; about the distinction between giving voice to victims 28

and speaking  for  them; about cultural appropriation, historical projection, and the right and authority to summon another at will; about the basis for choosing language and register, tone and pitch. In his review, Ukrainian poet Serhiy Zhadan argued that the collection’s focus are “the mechanisms that make it possible for the voices of strangers, of many different people, to sound out through the poet, through her lines.”7 These mechanisms, his essay suggests, have something to do with the indiscriminateness of poetic hearing. Why did the author write about a tragedy that seemingly does not directly concern her, Zhadan asks. His answer is that all the voices exist “within the same space.” One cannot pick and choose between the voices of the fallen, be they victims of the Holodomor or victims of the Holocaust. One cannot hear one’s own dead, while blocking out all the others. The link between the two great tragedies of the twentieth century, the Holocaust and the Holodomor, helps make sense of the seemingly anachronistic helplessness of Kiyanovska’s “voices,” their persistent conviction that there’s no exit, no escape. This type of attitude, sometimes referred to as “learned helplessness” in psychology, arises when a subject is repeatedly exposed to aversive stimuli he or she is unable to avoid. It helps explain why uprisings were so rare in the concentration camps. It also helps account for the passivity and a sense of resignation that the victims of systematic abuse so often exhibit. Most of those who came to Babyn Yar on September 29, with children and warm clothes, discovered that they were about to get killed only upon their arrival. They may well have been apprehensive and pessimistic about the future, but they did not go there expecting to die. By contrast, those who were driven to Babyn Yar in the following months and years often knew where they were taken and why. Many of the victims of those later Nazi crimes would expect death, wait for it. In having this expectation, they resembled not only the prisoners of the Nazi concentration camps, but also the peasants trapped in their villages during the Soviet state-orchestrated famine of 1932–33. Death by starvation is slow. As one watches one’s family and community gradually die out, the future 29

closes shut. Even if an alternative future—a narrow escape path— were suddenly to open up, one might no longer be able to discern it. Dragged by the gravity of the only destination one remains viscerally aware of—the black hole of the ravenous powers without, the black hole of a starved body within—one only expects a single outcome. Death, from being a mere eventuality, turns into a target, a magnet. One may even try to hasten its approach in order to reduce the projected duration of one’s suffering. All of the dead are our own, and Kiyanovska’s book bears powerful testimony to this fact. It also demonstrates how hard it is to untangle the individual voices without mixing them up with those of other victims, and without contaminating them with one’s own. When Euripides produced his  Trojan Women  at the Dionysia festival in Athens in 415 BCE, was he giving voice to the women of that semi-mythological battle described by Homer, to the Melian women who had suffered atrocities at the hands of his fellow citizens earlier that year, or to his own moral outrage over such events? When Kiyanovska writes about those headed for Babyn Yar, whether on that fateful September day or over the following months, isn’t she also writing about the Jews in the Nazi concentration camps, and about the starving peasants of the previous decade,  and  about the people in the Ukrainian east today, caught in a crossfire, so overwhelmed by the inescapable constancy of war that many are no longer aware of any options save for one: “to die here.” Serhiy Zhadan’s conclusion is hopeful. He sees  The Voices of Babyn Yar  as a “freeing” of voices, and with it, “an ordering of memory, and an ordering of conscience.” But whose memory, and whose conscience? Whom do the voices make free? The victims, the survivors, or us, the readers? What is this freeing (of them, of us) from? Injustice and forgetting? Guilt, shame? And what is this freedom for? How do we ensure that the memories we recover and the conscience we order is not yet another mechanism of self-congratulatory insulation from genuine responsibility and authentic mourning? Answering these questions is important, and it is also hard. No matter what one says, one’s answer will raise further 30

questions—including, perhaps, questions about the very subject who raises the questions. These poems, too, may be answers. Yet we must keep asking the questions they are answers to, and questions about them—as answers. We, as individuals and as communities, must keep asking, and listen beyond our own anxious and hopeful echo. 4. What we offer in this volume is a translation into a language very different from the original. Each poem is a whole, and as such, it cannot be approached simply as a collection of parts: of words and syllables and letters; of sounds; of poetic forms and devices. But each poem is also all those things, too—they are its fluids and organs, sinews and bones, holding its body together, and imbuing it with breath. In each poem, we began with the meter, the poem’s pulse and accent, and grew it from there, sound by sound, word by word. The craft of translation is to transmit, convey, and amplify; to transplant and transport. And also, often, to make the voices of others—foreigners, strangers—at home in another language, while at the same time allowing them to retain their otherworldliness, their strangeness. In translating Kiyanovska’s voices, we remembered that the so-called originals were transmissions— that is, translations, too. For the people whose voices they could have been—would not have used those words, those sounds. They would not have spoken the refined Ukrainian of Kiyanovska’s originals. In the act of translating, then, we kept hearing the kind of spoken language one might have heard in the streets of Kyiv in the nineteen-forties, a mixture of Ukrainian, Russian, Yiddish, and Polish. Common speech, voices and tongues mixing together, their roots entwined like the roots of trees in the same neck of the woods. In translating, we attended not only to how the poet chose to say it, but also to how it could have been said by the intended speakers, navigating between these two different languages, code-switching in our minds as we searched for solutions, for 31

words, and sounds, and rhythms that would ring true. Our creative process was helped by recognizing Kiyanovska’s own work as a prolific translator of poetry. During one of our conversations about the project, she suggested that The Voices emerged in part out of her translation of The Family Album, a semi-biographical book of poems by Boris Khersonsky, one of Odesa’s preeminent living poets. In translating that book, Kiyanovska said, she became attuned to the details of Jewish daily life in Ukraine as well as to the cadences and intonations that used to make a Jewish person recognizable by their accent alone. Translation, as a practice and an artform, lay at the foundation of this book. While in visual art each new iteration of the original may be considered a mere copy, in literature a translation may become an autonomous self-sufficient entity, a new individual with a unique aura and energy. Separated from its twin that enjoys temporal priority, it can, in principle, continue on its own. The divide—cleft, rift—between the two is as deep as the boundary between the two languages.

32

Notes 1   The order, circulated on September 28, 1941, can be viewed at https:// upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/2/2b/Big-babijar14.jpg. 2  See testimonies and memoirs written by survivors of Babyn Yar massacre at Yad Vashem—The World Holocaust Remembrance Center, https:// www.yadvashem.org/education/educational-materials/learningenvironment/babi-yar/written-testimonies.html. Also see “Operational Report USSR. No. 101,” in Sources of the Holocaust, edited by Steve Hochstadt (London: Palgrave Macmillan), 110–111. 3  According to official German announcements, the Jews were ordered “to assemble at the intersection of Melnykova and Dokterivska Streets, near the cemetery.” Because no street by the name of “Dokterivska” could be identified on the maps, the exact location of the assembly point remains unknown. Some sources suggest that “Dokterivska” was a colloquial name for Dehtiarivska street, perhaps due to sound similarity. However, that intersection would be located a significant distance from any cemetery. Another plausible alternative is the intersection of Melnykova and Dorohozhytska Streets, situated close to the gates of Lukianivka cemetery and to Babyn Yar. For a more detailed discussion of the route from the assembly point to the site of the massacre that takes into account the Soviet and the German sources as well as the testimonies of witnesses and survivors, see “Historical and Architectural Information,” Babyn Yar: [Ukrainian] National Historical Memorial Preserve, March 2011, http:// babynyar.gov.ua/en/historical-and-architectural-information. 4  See “Operational Situation Report USSR. No. 128,” in Trials of War Criminals Before Nuernberg Military Tribunals Under Control Council Law No.10, vol. 4 (U.S. Government Printing Office, 1949), 151. 5  See William Shakespeare, Hamlet, Prince of Denmark, ed. Brian Gibbons (Cambridge: Cambridge University Press, 2003), 1.5.117–122. 6  See Richmond Lattimore (tr.), The Odyssey of Homer (New York: Perennial Classics, 1999), 11.168–184 and Robert Fitzgerald (tr.), The Aeneid, by Virgil (New York: Vintage Books, 1983), 6.157–192. 7  Serhiy Zhadan, “Mizh Holosamy ta Movchanniam,” review of Marianna Kiyanovska, Babyn Yar. Holosamy, TSN, November 2017, https:// tsn.ua/blogi/themes/books/mizh-golosami-ta-movchannyam-1041375. html. 33

*** наповнити очі такими сльозами щоби не текли солонішими аніж сіль кам’янішими аніж камінь і дім збудувати з усього що всюди й не знати коли було у дитинстві у небі в пісочниці під руками придумати маму нехай буде хаву таку щоб була моя щоби голову мила мені щоб була чи просто була зі мною називаючи речі в крамниці де хліб молоко але ще по краях вітрини багато зимового з ковзанки щастя і сухостою мене уже не рятує ніщо чи ніщо крім можливо сліз які проламують тло поверхню і дещицю решти тіла щоби не вмерти я мушу мати в судинах на дні і на дні валіз важкі механізми придумувань витіснень крила крила —

36

*** eyes filled with tears so dense they won’t flow bitterer than salt harder than stone I try to build a home out of all that’s here and beyond back in my childhood the sky the sandbox the toys I owned I try to make up a mother a Hava who would be mine who’d wash my hair for me who’d be there to name the things in the shop window, staples like bread and milk delicacies and dried flowers the gliding joy of the ice rink nothing saves anymore nothing helps except maybe tears breaking through what remains of the body its shallow surface to survive I must carry them in my suitcases in my veins— heavy mechanisms of invention and wings and wings

37

*** тільки зараз можу про це сказати ніколи не думав що крематорій це світло зараз коли минула вічність і трохи часу у великому і малому ковшах я вернувся в дитинство і знову вперше погладив кота якого тато приніс від сусідів а бабуня нехама сказала: нехай нехай ростуть собі одне коло одного тільки зараз я вперше збагнув і досвідчив що крематорій це світло заподіяне мені в сорок третьому році всепожираюче і страшне і тільки зараз можу про це сказати або ще тільки зараз можу про це сказати що коли в сорок другому в нас стріляли із кулемета я встиг дорахувати до тисячі ста двадцяти восьми тисяча сто двадцять вісім ішли зі мною тисяча сто двадцять вісім зі мною впали сам я зробився як динаміт і вибухнув сам присипав усіх землею і сам проріс майже посеред яру там де вода вимила вирву отож тисяча сто двадцять дев’ять просте число я собі просто майже на дев’ятнадцять хвилин зробився числом тисяча сто двадцять вісім секунд не знаю чи жив не знаю чи дихав повернувся в небо в дитинство тільки зараз можу про це сказати брат Леві кричав дивися дивися які черешні він стріляв кісточками у мене а я у нього 38

*** only now can I speak of this I would never have guessed it: crematorium is a light now that eternity passed and a bit more time in the big and the little dippers I return to my childhood and once again, for the first time, I pet a cat that tato brought over from the neighbors’ bubbeh Nekhama says: let it stay let the two of them grow up by each other’s side only now do I realize witnessing for the first time crematorium is a light that was done unto me in nineteen-forty-three all-consuming and terrifying only now can I speak of this or perhaps: I can only still speak of this now when in the year nineteen-forty-two they shot at us with a machine gun I managed to count up to one thousand one hundred and twenty-eight one thousand one hundred and twenty-eight walked beside me and beside me one thousand one hundred and twenty-eight fell as I turned into a stick of dynamite and exploded covering everyone with a layer of soil only to sprout out in the middle of the ravine where water had formed a cavity therefore one thousand one hundred and twenty-nine a prime number I am to myself primarily for almost nineteen minutes I turned into a number for one thousand one hundred twenty-eight seconds I don’t know whether I lived can’t recall if I breathed, came back home, to a sky, to a childhood only now can I speak of this brother Levi yelled come take a look at these cherries shot cherry stones at me and I shot right back at him 39

досі у грудях пече досі я і шелещу і шумлю вкорінений тільки зараз можу про це сказати або не так і тільки зараз можу про це сказати ми спочатку всі довго йшли а тоді зупинилися минула вічність і ще трохи часу відтак нам сказали що дехто як не дивно вцілів я також уцілів вижив а тепер кажу вам один єврей написав “Голокост” після Голокосту я тільки зараз можу про це сказати тільки зараз можу про це сказати тільки зараз можу про це сказати тільки зараз можу про це сказати тільки зараз можу про це сказати бо тільки зараз можу про це сказати свідчу

40

to this day it hurts me inside my chest, to this day I rustle, rooted in only now can I speak of this or perhaps: and yet, only I can speak of this still, only now first we all walked for a long time then we stopped an eternity passed and a bit more time then they told us that some, surprisingly, have survived I also survived, they said, still in one piece and now I say this, one Jew writing “Holocaust” after the Holocaust I only now can I speak of this only now can I speak of this only now can I speak of this only now can I speak of this only now can I speak of this for only now can I speak of this bearing witness

41

*** у мене куля під язиком точніше гільза присмак металу дає відчуття перетворень небо стає звичайним мені відкритим як жилка під шкірою б’ється серце от б’ється серце собі помалу не бійся тільки не плач кажу йому ти мусиш дихати говорити вони викрикують шнеля шнеля а йти так важко і особливо йти коли знаєш що це вже все і запах смерті всотався в струпи на тілі рани вони не гояться і взагалі це насправді диво що я ще здатен переступати робити кроки довкола трупи різних людей переважно босі взуття знімають з усіх убитих я звик очей тепер не відводжу і навіть іноді хочу знати чому наприклад стріляли в спину жінці яка хотіла любити тому що жінка хоче любити а надто якщо любить співати цей дим попереду сап пожежі і знову тіло лежить дитина отут я мушу відвести очі дитина дуже мала без мами я може взяв би її на руки та зараз кожна моя хвилина як куля під язиком точніше як цвяшок в серці іду слідами єзекеїля арона ори адама міхи єгуди сари вони відразу переді мною ступають в небо кудись за хмари

42

*** I hold a bullet under my tongue it tastes of plumbum transporting me to the verge of a change as the sky gets closer my heart feels as small as a throbbing vein beating softly don’t be afraid, I tell it, don’t cry you must breathe and speak schneller schneller they shout but it’s hard to keep going when you know this is it, the end, your entire body stinks of death the wounds that no longer heal, blooming scabs, it’s a wonder I somehow still manage to put one foot in front of the other passing corpses of those who’d collapsed, coatless and barefoot I’m used to it now, not averting my gaze, may go for a closer look if I want to know why that woman, for instance, got shot in the back though she so loved singing and all that she wanted was love I enter a burning cloud a wheezing fire—here’s another body a child’s, so small all alone I’m forced to lower my eyes I’d pick it up in my arms but every minute’s a bullet that swells below my tongue a nail driven into the heart I’m following in the footsteps of Ezekiel Aaron Ora Adam Mikha Yehuda Sarah they’re right here before me we enter a cloud of smoke

43

*** я би вмерла на вулиці цій або тій що за рогом та конвой не дозволить здається проси не проси у валізі не те щоби речі збиралась в дорогу як збираються люди в дорогу в останні часи тільки ключ і листи фотографії брошка і гроші ну не те щоби гроші всього лише кілька банкнот ми бредемо по куряві літній немов по пороші оминаючи вирви тіла і сліди нечистот увірвалися в дім наказали все цінне узяти я взяла теплий плед трохи хліба і трохи води а есесівець крививсь віспаво на вбогість кімнати що запалася раптом в ніщо як і я назавжди а тепер я іду назавжди розумію і бачу всю приреченість нашу крізь світла щільного ясу я би вмерла на вулиці цій і тому я не плачу а валізу на брук опускаю ім’я лиш несу я рахиля

44

*** I would collapse in the street right here or around the corner but the guards wouldn’t tolerate any disorder in my bag I’ve collected some things for the road just as people are wont to do at the end of times keys and letters and photographs and a brooch cash hardly worth mentioning a few banknotes treading across the dust as if it were heavy snow we avoid the shell holes bodies traces of waste they burst in told us to pack what we value most all I took was a blanket some water a loaf of bread the policeman frowned at the shabbiness of the place it imploded under his gaze as I too collapse I depart never to return I comprehend I see our fate through the throbbing of this heavy dense light I would die right here in the street that’s why I don’t weep setting my bag on the cobblestone, I carry only a name I am Rachel

45

*** тут могли б бути сотні вулиць але вулиць немає іван каже наві: дивися це місце немов вавилон але тут у нас перемішано не мови а мовчання і кості хоча деякі не перемішано я зі своїми із тридцять третього ти зі своїми із сорок першого ви тут були новенькі а ота баба вже вся потрухла та молодуха прибилась пізніше вони тут скраю обидві собі самі ну по правді то таки не самі а десь так як колись булося людям на присілку коли не дуже-то й дивляться де свої де чужі усе пам’ятають а коли облітає лід ота молода ширяє над підприталим на крилах власної пам’яті не такої як твоя і моя у білій незапненій вишиванці як ті що миготіли над ешелонами і гуготіли і клекотали душі примерзлі до дерева на підлозі пожарища в хустинах і картузах вона тільки трохи за нас молодша і без кулі у голові без кулі у серці без глини під язиком ой ярина ярина

46

*** hundreds of streets could fill this vastness, this open space Ivan says to Navah this place resembles Babylon except what’s getting mixed are not languages but silences bones even though bodies are kept separate I for one hang on to my folks from “33,” you—to your newcomers from “41” that old woman’s starting to reek, that young one’s a new arrival they’re lying close to the edge so lonely yet not alone like those living on the frontier who no longer know who’s from around here and who’s a stranger, remembering all when the ice melts the young woman glides over the thawing corpses lifted up by the arms so unlike yours and mine in a white unbuttoned blouse like the ones we spotted flickering over the railcars filled with restless and noisy souls frozen stiff stuck to the wooden boards turned to ash in kerchiefs and caps she’s but a little younger than us yet with no bullet in her head no bullet in her heart no clay in her mouth oy Yaryna Yaryna

47

*** вмираю вмира… вмираю чи ж буду оплакана біжить вздовж дороги скраю оббита бридка стіна тут наші усі сусіди близнятка водичку п’ють прийшли бо подітись ніде однаково кажуть вб’ють wieviel stück і стоїть рахує сто сім каже hundertsieben а вдома речей бракує міняти на крупи й хліб тож смерть це тому і діло що й голод почавсь якраз учора зварила гіла щось дивне якесь для нас не знаю коли зловила ми їли помалу всі з’явилося трошки сили говорять що є в красі таке що рятує душі не знаю сади пусті під києвом бідні груші незібрані золоті дід янкель сидить і кулиться поблід зійшов нанівець сто сім нас тут зо три вулиці дві школи один кінець

48

*** I’m nearing, nearing, near… will I be properly mourned a wall, dilapidated, besmeared runs by the side of the road here gather all our neighbors baby twins with their chewing toy there’s nowhere to go, no escape all the same, all will die, they say wieviel stück he counts on his fingers a hundred and seven hundertsieben back home we’ve run out of things to exchange for some bread and cereal so death comes up as a deal for hunger has already started last night we shared a meal a cholent out of a woodpecker don’t even know when I caught it we each had a tiny piece and felt a tiny bit better they say now that beauty heals I wonder if there’s anything to it the orchards are all abandoned unharvested golden fruit trees drooping and unattended old Yankel over there he shudders all shriveled up, pale and faded a hundred and seven, three alleys two schools and a single ending

49

*** повсякденне зникло виживати стало важче ніж було колись дві події вийшла із кімнати шви на рані трохи розійшлись вчора знепритомніла сусіди не прийшли і не допомогли може трохи перебуду в ліди ми колись найближчими були ще сміялись дівка і жидівка дівка ліда а жидівка я в мене грамофон а в них платівка із шульженко гол і нічия я зібрала музику і трохи крихт чи як сказати підмела гроші підв’язала у панчохи чоботи із туфлями взяла треба йти а я уже не можу щось мене хапає і трясе я не вмру людей не потривожу є лиш біль у животі і все

50

*** the mundane has vanished, to go on harder now than ever in the past two events: I come out of the room stitches on the wound are coming loose I passed out last night and not a neighbor stayed by me to comfort or to help maybe I could weather this at Lida’s we were once as close as two could be people teased: a damsel and a Jewess Lida was the one and I the other I provide a gramophone, she—vinyl and a tie in soccer every time I collected music and some food stuff crumbs—perhaps a better term—swept up tied the money left into a stocking took a pair of boots and a pair of pumps now I must head out I can’t go on something seizes me and shakes my frame I won’t die I won’t disturb a soul only pain, this pain is what remains

51

*** не врятую нікого це шкода я хотів барабан і матусю врятувати бо гарна погода і тому що я дуже боюся я тримаю її за долоню в неї кров на коліні мурашка маму вдарили але не в скроню задихаюсь і плакати важко мамі важко ступати я бачу йде як в цирку трюкач по залізу подає мені другу гарячу ту в якій вона несла валізу в неї тільки наплічник ще татів в неї сльози і крик за спиною я не хочу собак і солдатів хочу спати і мама зі мною

52

*** I won’t save a soul what a shame I was hoping—my drum and my mom how to save them—the weather is great and because I am very afraid I’m holding her by the hand she’s bleeding, an ant on her knee she was hit but not on the head I’m breathless it’s so hard to weep I can see mom can barely walk she’s moving as if on a tightrope out of balance, her hand is locked in my hand fingers trembling warm all she has now is tato’s backpack tears streaming and shouts at her back I don’t want to see soldiers and dogs just to sleep—in my mama’s arms

53

*** в африці акули в африці горили ми сиділи з юрою і папір курили він казав що виросте і піде на флот але ось фашисти й холоди от-от я у нього кульку попросив скляну він на мене зиркнув і сказав ай ну я тобі цієї кульки не віддам бо нічого доброго не дають жидам потім ми сварилися й билися авжеж він щосили врізав я щосили теж сидимо заюшені може й нас уб’ють голову і серце заливає лють як була облава ледве утекли і зайти додому не було коли юрі зараз легше юра зараз сам а у мене вдома мама і адам мама певно плаче а малий реве я поранив руку скоро заживе близько чути постріли потім кілька черг юра перекинувся дивиться уверх а у мене рана десь не знаю де кров тече по майці вдома мама жде

54

*** Africa Africa ships safari trips Yurka and I smoked newspaper strips he said he’ll grow up and join the marines but the fascists came, now it’s almost winter I asked Yurka for his shiny marble he just glared at me said don’t babble you can’t have this bauble of fine glass Jews won’t ever get anything from us first we fought with words then we hit with hands our noses bloodied could’ve killed each other barely escaped—they encircled us didn’t have a moment to drop by the house easier for Yurka, he’s on his own I have mama, Adam waiting for me at home mama probably weeps baby Adam wails bruises on my arm never mind it’ll heal shots sound nearby a machine gun burst Yurka on his back staring at the sky I’ve been hit, it hurts, I can’t tell which part blood all over me, mama’s worried sick

55

*** годувала слиною кота ще не можу щоб кров’ю йшла лишила відчинені двері щоб вижив щоб втік заподіяно місту і світу життю і здоров’ю непоправної шкоди неначе на білому сік чорних ягід незмивні ці дні ці роки з місяцями попередня війна хоч страшна була та не така щось у небі та пеклі либонь помінялось місцями працювала хірургом мені не здригалась рука а тепер я не сплю чую постріли крики із ночі і якісь голоси з-за стіни що насправді глуха марк пішов на війну я йому подивилася в очі: я безрукий утиль він сказав не доводь до гріха ці облави це спосіб померти принаймні для мене дуже шкода усіх цих людей але в енкаведе поламали мою праву руку і душу а клени бездоганно багряні у нас під вікном як ніде кажуть всіх поженуть в бабин яр а оскільки я ліза то полізу вперед гарне місце придумали яр люди наче здуріли пожитки несуть у валізах смерть це пупсики дар многоцінний я вірю що дар

58

*** I fed my cat with saliva couldn’t yet feed it blood left the door open to let it escape survive some irreparable harm—to the city to life irreversible, like black berry stains on white these years these months and days they won’t wash out the first war was terrible—but nothing at all like this someone in heaven and hell changed gears, shifted around used to work as a surgeon my hand never missed these days I can’t sleep I hear shots, screams in the night strange voices and whispers behind the blank wall Mark went off to war, I looked him straight in the eye he said I’m a piece of scrap going back to the heap, so don’t don’t tempt me don’t make me stay, these raids are a way to die, I feel sorry for all but those people at NKVD broke not just my arm but also my will, the maples turned perfectly scarlet too soon as if out of time some say they’ll drive us to Babyn Yar like a herd and since I’m Lisa I’m lissom, I’ll cut through this crowd madly clinging to hope, what a lovely ravine a grassy rift death is a precious puppet to play with, a gift I repeat a gift

59

*** щастя це сьогоднішнє і вічне я хотіла щастя я могла бути щастям небо опівнічне золотила зоряна імла зараз теж імла але багряна краплі крові з краплями роси кожен з нас страшна суцільна рана коло мене лія зяма пси гавкають гатить із автомата німець бо менаше ледь не втік шмулік обхопив руками брата їхню маму вбили ще торік нас женуть до яру всю колону дуже страшно холодно болить зовсім поруч нотка кардамону пахне сукня ліїна лиш мить лиш на мить війнуло густо й щемко як в аптеці в тата на сирці кажуть нас вбиватимуть дощенту пси бредуть за нами назирці поліцаї стали на осонні цей регоче доки той стріля шмулік впав із кулею у скроні і перевернулася земля

60

*** happiness is present and eternal how I longed for happiness, oh how I could be a happiness, a golden haze over the midnight sky now I’m also in a haze but this one drops of dew mixed in with claret blut by my side are neighbors Lia Zyama each of us a terrifying wound barking barking barking—a machine gun since Menashe nearly got away Shmulik with his arms around his brother their mother shot to death last May we’re driven into the ravine in a column, what a frosty pain to my side a whiff of cardamom Lia’s dress—a transient bouquet a memento poignant and small papa’s pharmacy in the Syrets rising whisper: they will kill us all dogs behind us, sniffing at the tracks polizisten basking in the sun one is laughing throwing up his hands Shmulik fell, a bullet in his temple topsy-turvy world turned upside down

61

*** я виживу і стану просто татом таким як мій або як тато раї у мене буде пряників багато я буду татом тато не вмирає у мене будуть діти я і йоня і буде два чи три автомобілі і буде шрам великий на долоні і голубник і навіть миші білі і буде мама ніжна і ласкава із ніжними і теплими руками я виживу бо я не маю права померти тут в цій ямі сам без мами

62

*** if I survive I’ll simply be a tato like any dad like mine or Raia’s I’ll carry gingerbreads to give away I’ll simply be a dad, dads do not die I’ll have some kids, like Yonia and myself and three or four automobiles I’ll sport a scar on my right hand and keep a dovecote and albino mice I’ll have a mama gentle kind with hands that feel so soft so warm I will survive I have no right to die here in this ditch alone without my mom

63

*** на пероні впокоїлись двійко в обіймах третьої меншенький зовсім на серці старшенький трохи збоку а горобці вокзальні мають таку мороку розпізнавати мову щоб не втрапити під гарячу кулю знов прибирають непотріб прибирають зайві тіла незайві тіла шикуються у шеренги раз раз раз два три а горобці вокзальні дивляться знизу збоку зсередини і згори на солідний непоспіх на непросо а не просто дірки у пальтах прострелені хтось розуміє їдиш вона лежить як єврейка з двома дітьми тобто ліниться байдикує ого яка нерухома з заціпенілими а горобці вокзальні раптом робляться випадковими цілями з ними грається кулемет тра та та та тра та та та все минає зупиняється поїзд тру ту ту раз два три раз два три грає губна гармошка

64

*** at the train station two found rest in a third one’s arms the younger one on top of her heart the older one by her side the station sparrows have a new cause for alarm guessing the language so as to avoid a stray bullet figures collecting rubbish the extraneous useless bodies the useful ones lined up into ranks one two three one two three the sparrows observe it all from their posts, over above beside note the restraint and order, no millet but bullet holes in the coats anyone here speak Yiddish, she’s lying around like a Jewess with her two kids idling shamelessly in a public place motionless bodies rigid sparrows suddenly turn into flying targets a submachine gun plays a game with them one two three one two three all things pass a train comes to a full stop toot toot too one two three one two three chimes in the harmonica

65

*** насправді я не знаю чи боюся нас вчили смерті боже ти ж єврей на розу був донос писала люся щоразу лотерея з лотерей я уцілів удруге втретє всьоме уже й не знав як жити в муті цій убивства і убивства і погроми веде енкаведе . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . тепер мерці й поважні трупи з кулею у лобі на вулицях а декотрі в садах душа дрижить і корчиться в утробі насправді я ще вірю маю дах ховаюся в мирона у підвалі їм краще ніж мені їм страх минув ніхто не знає що там буде далі можливо світу тектонічний зсув можливо я діжду зими й морозу з морозу роза увійде ясна цілую розу обіймаю розу не в’яне роза в пам’яті весна ще так далеко боже так далеко далеко як човни і верболіз мирон приніс води в старому глеку і вийшов хтось стріляє хтось доніс

66

*** I really don’t know if I’m afraid we’re Jews, we have an expertise in death Rose got informed on—Liusia’s doing a lottery of lots each every day I managed an escape—and not just once I wondered if it’s worth it, in this terror through killings executions and pogroms NKVD interrogations… … now cadavers respectful gentlemen with bullets in their heads right here in the street, some in the courtyards the soul is quaking, writhing in my guts I’m a believer still, I have a roof over my head at Myron’s in his cellar the dead are better off, they fear no more the living, we don’t know what’s yet to come perhaps tectonic movements of the world perhaps I’ll live into the first fall frost out of the cold my Rose—a blooming sprig I kiss my Rose embrace my Rose Rose doesn’t wilt and memories of spring so far away oh god now way too far like distant shimmering boats and weeping willows Myron came bringing water in a jar and left, I hear shots, somebody told on us

67

*** ребе лейві іцхак шнеєрсон проїздом у києві казав батькові біль це місце в майбутньому місце яке несеш із собою в майбутнє діти його успадковують і діти дітей я став біль коли виповз з-під білих тіл став сонце місяць дідів і бабин яр встаю на стілець ногами як вовк вию і вию а вони мені пошепки: не плач гершеле місце де лежала маца як сонце і місяць

68

*** rebbe Leivi Yitzhak Shneyerson on his way through Kyiv told my father pain is a place in the future a place you carry with you into the future children inherit it and from them their children’s children I became pain ever since I crawled out from under the pallid bodies I am sun moon of the old men and a ravine of the old women I get up on the chair like a wolf and howl and howl and they whisper to me do not lament Gershel the place where matzah lay like Sun and Moon

69

*** я тут я він я встаю з колін рана навиліт і вже не болить навіть піді мною спина вся прошита кулями десять спин всі пробиті кулями всі діряві дихаю тобто не дихаю видихаю згустками кров почуваюся гладіатором якого вбила потвора а есесівець знову стріляє а тоді знову і знов ні неправда ніхто не стріляє стріляли вчора піді мною жінка лежить обпікало волосся її руде обпікало так у крамничці що кров кипіла продавала муку і цукор а зараз де де усе чим була вона окрім тіла може стала зорею вчора нині горить ясна як сестра за рік її в крематорії як небога в сараї зачинена з іншими двомастами а надворі така весна так шалено буяє все так із криком усе вмирає я встаю із колін або може тільки думаю що встаю привалений мов камінням грузом страшного неба і кричу до бога волаю майже безуму на краю боже боже мій боже не кажи нічого не треба я усе розумію боже я приймаю кінець життя я приймаю навіть приниження і до крові коліна здерті я знечулена мідь і навіть я кимвал каяття та за що ти мене караєш цим життям після смерті!

70

*** I’m here I’m he I get up off my knees shot right through, it no longer hurts underneath me a body riddled with bullets, sheaths of torsos, hole-ridden embroidery awkward lace I inhale—I can’t breathe—I exhale—clots of blood an SS officer—shoots again and again… … no one’s shooting right now—that was yesterday underneath me a woman, her golden hair burns how it used to inflame me how it made my blood boil when she handed me flour sugar at the neighborhood store all that she used to be, where did it go only her body’s left and it burns like a star sister—in a crematorium, niece—in a burning shed locked up with two hundred souls, what a spring nature burgeoning to the mad shrieks of pain I get up off my knees or at least so it seems to me pressed to the ground by the weight of the terrible sky I call out to God from insanity’s outmost edge do not send me a sign, there’s no need to explain I comprehend it all I accept the finality I embrace my disgrace and the blood on my knees I am a senseless instrument a cymbal of penitence, why do you punish me with this life after death

71

*** за цю війну я навіть аж підріс ходив у другий клас тепер я був би у третьому болить розбитий ніс ударив срулік я про це й забув би якби не те що ми із ним удвох вціліли чудом із цілого класу я заховався за чортополох він ніч сидів на дереві щоразу зригався і боявся що впаде від страху весь спітнів казав до нитки він думав хтось лишився та ніде нікого але в їхньої сусідки знайшовся кусник хліба на столі він дав його мені казав не хоче бо всіх убили всі лежать в землі у бабинім яру земля хлюпоче казав від крові там живих катма вбивати німців в нього є граната вже третій день його ніде нема дивлюсь на жовті стрілки циферблата годинник дідів і давно не йде я скоро вмру як він бо час не жде бо як була облава всіх взяли й мене візьмуть не знаю ще коли

72

*** this war—so long I nearly grew up I went to second grade, now I’d be starting my third, bruised nose still hurts that little Srul had hit me, ah forget it we’re the only ones from our class who had survived: I dove into a thistle and waited in its prickly pit, he climbed a tree and hid there all night, and listened to what went on; he nearly died of fright he told me, he was sweating like a pig we hoped there would be someone still around but there’s no one; at our neighbors’ digs we found some bread still sitting on the table he offered it to me he couldn’t eat he said they’d all been killed they all now lie in dirt in Babyn Yar the earth is soaking wet from blood, he said, and no one had survived he’s got a hand grenade to kill the fascists it’s been three days now since I saw him last I stare at my watch, its yellow dashes my grandpa’s broken thing, it doesn’t work soon I will die like Srul time doesn’t wait there was a raid and everyone was taken I will be captured too I wonder when

73

*** забути чи все ж таки ні в ці хвилини останні боротись за пам’ять чи ні хай згасає хай никне я ніби завис на годину в своєму вмиранні я весь перетворююсь в дещо по суті незникне я був намагався збагнути навіщо жорстокість безглузда з ударами в спину ці жертви рови ці страшна безконечна поганьблена зла одинокість обличчя у наших конвойних не те щоби ниці скоріше пропиті вони щоби легше вбивати вливають у себе крім спирту безпам’ятство люте я думаю жертві простіше мабуть забувати і жертві простіше в кінці позбуватись отрути я жертва ми всі в цій колоні однакові в муці і в кожного досвіди муки і смутки як ріки у лейбеле маму убили він хоче на руці уб’ють і мене тож його пригортаю навіки

74

*** these last parting moments should they be forgotten must I let go of my memory or fight to preserve it suspended in time for a while in my terminal passage becoming a substance that cannot substantially perish I tried to make out why the cruelty why the horror why pointless backstabbing why victims in ditches, trenches for evil is doomed to an infinite shame-ridden solitude our tormentors’ features do not look especially vicious a bit swollen up like the drunkards to ease their labors they pour amnesiacs in, they don’t want to remember a victim, I think, has an easier time of it, better at getting rid of the venom and at forgetting I suffer, we all in this crowd are united in our trouble impassioned is our passage and quietly flows our sorrow baby Leibl—his mother got shot—he raises his arms I too shall be shot, I embrace him now and forever

75

*** терор вже був а як зоветься це прийти з речами я не сплю ночами змінилися і руки і лице не можу заспокоїтись хоча ми удома всі тривожились та я у мене розлад мови розпад світу у мене шлунка біль і печія боюся відчувати розуміти не можу заспокоїтись чому смерть це коли вбивають і раптове тамую крик вдивляюся в пітьму не маю слів це як параліч мови знечулення не біль а щось за ним було у книгах вже не пам’ятаю стояла попільничка синій дим сашуня вже не спить із нами скраю її там розстріляв якийсь солдат сусідка наша бачила при брамі сашуня відхилилася назад тихенько впала не сказала мамі тож ми ідемо маргарита ми казали взяти золото усюди говорю маргариті обійми сашуню на прощання нас не буде

76

*** there was terror yet but what to call all this assemble there by nine I do not sleep the nights my hands and face have been transformed cannot calm down cannot go on although we’re all now worried sick at home but my… my very language fails world falls apart I have a heartburn and a stomachache I am afraid to sense to understand I simply cannot comprehend it: why death’s when they kill, a sudden change I look into the darkness stifling a cry no words in me, paralysis of language benumbing but not pain—beyond the pain I must have read it somewhere I forget a bluish curl of smoke over an ashtray no more Sashunia on the edge of bed some soldier shot her, so the neighbor said she caught a glimpse of it over the wall Sashunia standing still, then leaning back and falling quietly, to mama not a word so we’re going, Margaret and us the posters call to bring along the gold I say to Margaret, embrace Sashunia say your goodbye for we will be no more

77

*** без розради в сльозах бо ніхто тут здається не плаче ця беззахисна смерть не розділена всіх з усіма є волання до неба палке лихоманне гаряче та надії нема на рятунок надії нема озираюся люди довкола усе іще люди сірі клунки дорогу метуть хтось з валізами ще поворот а за ним автоматники що воно буде ці дерева старі аж по крони зарослі плющем ця жалка кропива лопухи з реп’яхами і трохи чагарів хоч які вони чорт забирай чагарі тихо ссатимуть кров із землі смерть цілої епохи тут жінки із подолу і діти якісь і старі я учителем був що тепер залишилось від школи тільки стіни там щось канцелярське багато машин я ж казав їм я не говорив їм ніколи ніколи не вбивайте людей а тепер я один на один із убивцями діток між ними петро і микола а на фінській війні брат миколин загинув сапер я б сказав їм якби ще учив не вбивайте ніколи в мене очі сухі як піски у пустелі тепер

78

*** tears are not a solace, no one’s crying here it seems helpless dying of each, unshared with any and all lamentations rise to the sky, impassionate feverish steam and no hope of salvation no hope no hope people looking around, wonder how they’re human still their luggage and sacks sweep the dirt off the road we’re turning a corner and see a machine gun what’s this aging trees, crowns filled out with ivy up to the top stinging nettles, low shrubs, burrs and burdock why the hell call them shrubs—creeping sparse undergrowth they will suckle the blood from the soil, it’s the death of the epoch here are women from my neighborhood, some kids I don’t know once I worked as a teacher what became of the school only walls, it’s some kind of a bureau or office now what I taught them—wasn’t just words—do not kill never slaughter a human, now I’m one on one with the killers of children, Petro and Mykola among them one of them lost a brother—a sapper—in the Finnish war were I still their teacher, I would have dared “never ever” eyes as brittle as sand in the desert, I wore them out

79

*** щоб свідчити мушу вціліти не вижити ні вціліти це інше ніж вижити голосу ради бо вижити в цій перепроклятій богом війні подібно до зради і вдруге до смертної зради лежу під вагою небесної тверді і тіл ще декотрі теплі принаймні здаються такими у мене десь куля у грудях не руш моїх кіл волаю до кулі сукровиця гусне сягкими стають небеса коло серця і десь в голові щоб свідчити мушу вціліти і вибратись з ями стріляють короткими чергами щоби живі встигали ствариніти страху боюсь до нестями я двічі боялась як валіка вбили мені а я відчувала не відчай лиш спрагу і втому а ще коли мама сказала що в них в ірпені давида спалили живцем коло їхнього дому тепер я всього лише мушу вціліти за тих хто тут коло мене і зліва і справа і всюди хтось дихав іще я це чула та врешті затих щоб свідчити мушу вціліти простіть мені люди

80

*** in order to bear witness I need not survive— I only need to persist for the sake of the voice to survive in this war cursed by all that’s divine would be a betrayal a mortal offense I lie under the weight of the hardened sky bodies still warm or at least so they seem a bullet is lodged in my chest, do not disturb my circles, clot nicely, I plead the sky’s within reach so close to the heart in order to bear witness I must persist, get out they shoot in short bursts—and terror builds up the living go mad, I’m going out of my mind I felt terror twice: first when Valik was shot yet all I could feel was weariness, thirst, no despair then mama told me how our David was burned alive right in front of their house in Irpin near Kyiv the lot fell to me—to persist for the sake of those all around to the left to the right everywhere I heard someone’s breathing a moment ago it stopped I need to persist in order to witness forgive me

81

*** цей яр як світ принаймні світ тепер лежать тіла сплюндровані у ямах оці убиті різновид химер і я химера весь синюшний в плямах прикладом били ребра на спині поламані ні дихати ні жити та думається голому мені мої кістки важкі немов самшити хоч виявилось не такі тверді вони мабуть лежатимуть нетлінні в цім суглинку і в цій його воді немов тютюн у смертному томлінні я так би закурив цигарку з трав мене омелько з мотрею навчили марину отруїв а сам відстав не вистачило лютості і сили уже недовго ждати поліцай щосили вдарив коло краю ями сусід у спину дихає вмирай вмирай нарешті еліяше брами відчинено дивися тут вони усюди де кущі та бур’яни

82

*** this yar is like the world, the world at present trench after trench of plundered corpses vaguely resembling human form, incongruous I’m a chimera too, all blue, in bruises ribs—broken I can barely breathe can’t move they hit and hit with their rifle butts yet as I lie here naked in the mud my bones feel thick and heavy as boxwood as heavy as boxwood but not as rigid I think they’ll keep in this watery clay like holy relics pure without decay mortal tobacco, curing and ageing I’d so enjoy a smoke right now Omelko’s Motria taught me how to roll one gave poison to Maryna couldn’t take my own ran out of rage, unwilling to go on it won’t be long now, wait, a polizist shoved me into a ditch with all his might my neighbor whispers: let it go and die come dear Eliash hurry up, the gates of heaven, look they’re opening indeed in tiny bushes in the tufts of weed

83

*** євреї з валізами клунками дехто з дітьми малими і більшими декотрі зовсім біляві мала шуламіта виходить з одної пітьми й заходить у другу вся чорна в дорожній кіптяві і три соломони край ями нагі у яру і все посортовано відчаї речі і тіні і каже естерка до мами: я зараз помру? і юра говорить до сари у сьомім коліні: дай руку опертися щоб дуже серце пече у мене прострелені шия і ліве плече

84

*** Jews with suitcases large awkward bags children so young their hair’s still blond little Shulamith comes out of one kind of darkness and enters another, all blackened with dust from the road three Solomons lie naked in the ditch, by its very edge everything’s sorted, sorrows shadows and stuffs little Esther’s asking her mother: and now do I die? Yura whispers to Sarah six generations back give me your arm to lean on, the bullets sealed my neck and my shoulder, they burn so sweet

85

*** в майбутньому тобто сьогодні надвечір мене не буде ніде ні на вулиці ані в кімнаті мого існування не стане я подумки не лайнуся від того що пляма з’явилась на платті вони забирали із ліжка ввірвались утрьох дозволили взяти так мало що я зрозуміла напевно на розстріл конвойні з очима забрьох а в мене у згортку мала полотниночка біла така невеличка така ненавмисна така що хочеться плакати бачу пригадую плачу конвойний ударив і враз заніміла рука я вас проклинаю ще й матірно я не пробачу що цю полотниночку згорнуту вибили з рук і хтось відпечатав на тілі ногою болото я цю полотнинку любила на запах і звук бо з елічки ця полотнинка заразо сволото остання сволото сволота бере автомат сволота затвор пересмикує клацає лунко однак не стріляє я хочу додому назад та знаю що ляжу десь в ямчину чорну чарунку жінки у колоні такі ж як і я молоді а в декотрих діти чи дещо по дітях як в мене усюди болото тож німці ідуть по воді і ми по воді аж до яру ой леле ой нене

86

*** the future will hold me no more tonight in the twilight no more in the street in the room nor anywhere else my being will no longer be I won’t curse in my mind about that bright spot that emerged on my dress they took me from bed, bursting in, three young ones allowed me to pack very little, so much that I felt that this was the end, those guards with unscrupulous eyes wrapped up in a package, a small piece of linen I kept so small so coincidental, yarn so finely spun it brings out the tears I cry whenever I see it the guard hit me suddenly my arm in mid-reach grew numb I curse you I swear I curse your whole kin, won’t forgive your knocking that folded cloth out of my very hands as someone’s soiled soles trampled over the body I loved that small cloth for its sound and its smell for it was Elichka’s cloth, you scumbag, you bloody you lowliest of the scum—scum raises his gun scum pulls at the bolt I hear a clicking sound yet there’s no shot and I want to go home I know I’ll rest in the ravenous darkening hole the women walking alongside are young and pretty some hold their children and others what’s left of them the roads are all mud the guards are walking on water on water we walk to the yar oy lele oy nene

87

*** в яр кажуть ті що зі зброєю тим що без неї ми ведемо вас а далі побачите далі буде багато цікавого ноги у глеї зламані ребра й ключиці розірвані шалі місце щоб одяг знімати коштовності речі треба складати охайно окремо каблучки упереміж між молодшими зовсім старечі голі тіла чорні садна скривавлені пучки я вже не той що колись або просто без віри втратив її ще тоді як мене врятували все що я можу позбутися зрештою шкіри щоб переповнитись болем страждання зухвале це не про нас ми страждаємо хрипко і тупо кожен самотній і кожен для власного тліну прихисток має і час що відміряний скупо знають усі нас усіх переб’ють до коліна я не боюся ні кулі ні справді нічого біль я і більше ніж біль ця погода осіння тяжко лиш те що не встиг попрощатися з б-гом отже потрібно повірити хай без спасіння

88

*** to the yar call those with guns to those without we will lead, you’ll soon find out what we have in store there’ll be much to discover, feet muddied with sticky grout broken ribs collarbones torn up shawls there’s a place to take off your clothes valuables coats must be folded with care jewels wedding bands set apart interspersed with the young are some who are very old naked bodies blue cherries of bruises on bloodied arms I am not the man I once was, I’m now without faith lost my faith way back when, I’d nearly perished I’ve got nothing to lose now except for my very skin filling my being with pain, a reckless defiant passion— that is not about us, our suffering’s hoarse and blunt every man for himself, each alone for his dust and ashes claiming a place and a time parsimoniously allotted all of us know we’ll be slaughtered, our whole generation I’m unafraid of the bullet nothing makes me afraid I am all pain more than pain in this fading sunshine only this weighs on me—I haven’t said farewell I must believe—even if I’ve no hope of salvation

89

*** я все ж таки це промовлю я все ж таки це прийму сказавши і не сказавши неначе ввійду у море війна означає безвість і болю страшну пітьму і ще означає відчай і голе коротке горе я був на дніпрі учора насправді не на дніпрі а просто здаля дивився на води його і хвилі горіло рудаве листя дерев і човни старі ховалися під водою і гнили і чайки білі даремно шукали свідка на свій непташиний крик оплакуючи рибалок і просто загибель міста і я заридав нелюдськи та був прикусив язик а зараз я це промовлю: присутність завжди двоїста просвердлені намистини ми: хтось кулею наскрізь хтось нанизані намистини ми і жодна не є окремо і сонце стоїть так високо немов воно піднялось щоб місто згори побачити і як ми у ньому мремо і як ми у ньому ходимо дивитися на ріку тому що нас убивають аделька мір’ям дебора лежать у яру розстріляні я маю печаль таку що серце зробилось каменем і стала душа прозора і тоншає все і тоншає а це означає смерть і сутність її двоїста бо смерть це насправді разом з аделькою і деборою з мір’ям доки неба твердь і доки дніпро і кручі у досвідах поза часом

90

*** and yet I will utter it and yet I’ll accept it all by saying not saying like walking into the sea war means an obscurity a terrible dark of woe it means a despair a naked and piercing grief I saw the Dnipro last night, didn’t make it to the Dnipro I watched from the distance its waters its rolling waves the yellowing leaves aflame and the ancient boats peeked with decaying planks from under the surface white seagulls were searching in vain for a witness to their unavian cries, mourning the dying town I cried out non-humanly, stopped myself bit my tongue and now I will utter it: presence is always twofold we’re center-drilled beads—a bullet goes in and out not one set apart, we’re all of us strung together sun reaches its zenith as if it has risen up to witness us from above and how we’re dying here how we’re meandering, watching the river flow because we get slaughtered, Adelka Miriam Debora— all lie in the ravine, I bear such a great woe it turns heart to stone and makes the soul turn transparent it grows ever thinner, and that means no less than death its being is twofold for death really means together with Debora Adelka and Miriam as far as celestial depth as far as the Dnipro’s flow in the timeless ether

91

*** вікно відкрите шиб давно немає тому що важко дихати війна і довго довго довго облітає із пристінку пелюстка кам’яна і дзеркало із тріщиною в оці й сервант в якому куля або дві і дід іван який лежить на боці із діркою у сивій голові на кухні дан шепоче: кличте дору ачей вона жива іще ачей а дора тяжко дивиться угору і все не зводить з дзеркала очей і розквітають крові чорні маки і всюди на війні як на війні і десь надсадно гавкають собаки здається там де яр хоч може й ні

92

*** the window’s gaping open, glass panes gone because it’s hard to breathe because it’s war a stony petal peeling off the wall a mirror with its bloodshot eye a hutch with bullets neatly lodged inside old Yohanan collapsed onto his side a red mark on his graying head and Daniel whispering in the hall call Dora maybe she’s still alive but Dora’s motionless she stares up at the mirror doesn’t shift her gaze black bloody poppies open up the bloom of war the blossoming of blood dogs bark and bark in the direction of the distant yar or maybe I misheard

93

*** у кімнаті була висіла у кімнаті була висіла у кімнаті була висіла біла сукня весільна я у шафу її сховала я у шафу її сховала я у шафу її сховала бо давида убили айнзацгрупа зондеркоманда айнзацгрупа зондеркоманда айнзацгрупа зондеркоманда поліцаї есес розстрільна ми з давидом були щасливі ми з давидом були щасливі ми з давидом були щасливі ми з давидом любили мама вранці його прибігла мама вранці його прибігла мама вранці його прибігла запитала чи знаю я не знала всю ніч не спала я не знала всю ніч не спала я не знала всю ніч не спала чула постріли з яру я не маю вже каже сина я не маю вже каже сина я не маю вже каже сина а тебе проклинаю ти живеш а його не стало 94

*** in the room there hung in the room there hung in the room there hung wedding dress white’n’long now I put it away now I put it away now I put it away for my David got killed Einsatzgruppe Sonderkommando Einsatzgruppe Sonderkommando Einsatzgruppe Sonderkommando an SS execution squad we were happy David and I we were happy David and I we were happy David and I David and I were in love in the morning his mother came in the morning his mother came in the morning his mother came asked me if I already knew didn’t know didn’t sleep all night didn’t know didn’t sleep all night didn’t know didn’t sleep all night heard some shots from the yar I’m a mother no more she said I’m a mother no more she said I’m a mother no more she said may you, woman, be cursed he’s gone and you’re still alive 95

ти живеш а його не стало ти живеш а його не стало май це вірко за кару я за кару це мамо маю от: стою і співаю щоб не чути пострілів з яру і потрошки вмираю

96

he’s gone and you’re still alive he’s gone and you’re still alive that’s your punishment, Virka that’s my punishment, mama dear so I sway and I sing a ditty drowning out the shots from the yar dying little by little

97

*** я вже навіть не знаю чи плакати тут і тепер увійду в перетворення це ніби лезом у зела запах поту сечі і присохлої крові я здер струп із рани сукровиця жовта а пісня весела пташка поруч щебече насправді звичайно що ні зараз вересень всі відлетіли за море у вирій нас ведуть попри мур поступово здається мені що на розстріл у яр у гестапівця усмішці щирій щось від вищиру зуби біліють арійські білки кожне з яблук очних ідеальне і вилиці й скроні я колись на таке не зважав а оце навпаки я зважаю на все ось на сірій стіні на осонні притулився метелик і вірю що бачить мене цей метелик мій свідок хоч сам він помре незабаром так іскриться повітря так листячко вітер жене так конвойного крик переламує тишу над яром що приходить гулке усвідомлення смерті нема нас ведуть крізь веселку й росу в різнотрав’ї густому шеля каже що всюди лиш біль нагота і пітьма але потім є світло безмежне і радість в усьому

100

*** I don’t know if it’s possible to cry in this state I enter a metamorphosis like a blade enters grain the smell of sweat urine blood coming off me like a scab off the wound, someone sings in a tree maybe a bird but I know it just couldn’t be all the songbirds are gone at this time of year they’re leading us by a wall it dawns on me we’re going to get killed in the closest ravine the Gestapo officer’s smile young and sincere I examine his teeth perfect carnivore’s snarl each of his eyeballs temples cheekbones—ideal barely noticed such things in the past but now I perceive everything, for instance this butterfly on the grey sunlit wall, bearing witness to me soon it will die, autumn air sparkles, a leaf softly blown by the wind, the cries of the guards break the silence in the ravine, it dawns on me there’s no death, walking through rainbows of dew Shelia says: it only seems barren and dark come and see—joy and light, boundless, stark

101

*** щемко так тихо так розбинтовуєш руку і ждеш що антонів вогонь пробере аж до білої кості я боюся цей страх і в помешканні і в високості я боюся так тяжко і сильно що майже без меж у сусідів під нами кричали стріляв автомат потім вивели всіх під ридання маленької ривки я зімлів і тому пам’ятаю хіба що уривки хтось заходив хтось нишпорив в шафі нарешті солдат просто вистрелив просто у руку не в голову ні я подумав це смерть а вночі опритомнів раптово і тоді зрозумів смерть насправді ніяке не слово а велике спасіння для мене в запрокляті дні тато лікарем був десь воює лиш двічі писав мама зникла і все не вернулася вийшовши з дому я розбив окуляри не бачу без них невідомо чи побачу ще маму і тата заструпів рукав кров засохла мов звуглилась рана глибока як рів біль у тілі пульсує і хочеться жити як перше написав би їм лист якби бачив чи сльози утерши заволав би воланням та страшно що я вже згорів залишається день або два або п’ять вечорів

102

*** achingly carefully you unwind the bandage and wait for Saint Anthony’s fire to burn to your very marrow fear within these walls filling today tomorrow fear so harsh so strong it’s boundless I’m afraid at our neighbors’ downstairs—shrieks shouts shots people march in and out, little Rifka’s wild wailing I remember it all in fragments, I must have fainted someone came in, rummaged through the cupboards someone shot at my arm not at my head no yes this is the end, I thought, I came to, became alert finally I understood: death is really no word but a salvation for me in these woeful days mom left home running errands never came back dad’s a doctor, he’s at the front, only wrote to me twice spectacles broken, I’m nearly blind, it’d be a surprise if I ever see mama and tato, sleeve hard as a scab blood dried up and turned black, I’m a used-up coal pain pulses through me and I want to live so much I would write them a note if I could, I can only watch I would lament a lament, tears burn in my throat all I have is a morning or two or a couple more

103

*** бідна мама моя все благала просила втікай чуєш йосю втікай не дивися на мене каліку я ж без неї не міг утекти ще не край ще не край думав я ще не край відчуваючи тугу велику як не стало її все її я дбайливо зберіг не продав і не виміняв навіть на хліб навіть вчора а годину тому ледве встиг завернути за ріг як обставили вулицю знову облава майора я вже бачив на кірова був при параді в кашне а сьогодні він вистрелив в мене поранив мене то нічого однаково я вже халяви варив ми із данею приноровились варити халяви даня учень шевця він з хоривої бідний хорив бідний київ і бідні ми всі що руде що біляве бідний кожен хто втратив надію конвойний тепер нас веде чотирьох але дивиться тільки на розу і мугиче німецькою сказку із билью я вмер або майже умер я в це вірю йдучи по узвозу але все ж таки думаю отже існую не вбитий вже урочище там десь розстрілюють хочу любити

104

*** my bedridden mother begged me pack up and leave never mind me, my Yosia, go save yourself I just couldn’t without her, this isn’t the end not yet I kept thinking as a terrible sorrow rolled over me when she passed I preserved all that was left of her didn’t sell anything didn’t exchange it for bread driven by desperate hunger, an hour back barely escaped turned the corner another raid saw that major before sporting a silk cache-nez saw him again today—pointing a gun at me never mind the wound I can deal with it, I’ve seen worse Dani and I got used to surviving on leather scraps Dani’s a shoe cobbler he lives on the hill up north we are in the same boat all the redheads and blonds all of us hungry for hope in this desolate Kyiv of ours the SS guard leads four of us but his eyes are for pretty Rosa alone and he’s humming a song, could it be that we’re already dead—so I think as I take each step but because I can think—ergo sum and not dead here lies the ravine where it comes to an end all I want is to love

105

*** дуже горло боліло сьогодні і ніби на зло всю дорогу хотілось волати кричати а зранку падав дощ ми топтали багнюку тож важко було і на фрунзе й на мельника хтось відхиливши фіранку тільки глянув і зникнув а ми все брели і брели швець адам нарікаючи алік безтямно і кволо на недужих деревах великі кущі омели загарчав кулемет жінка зойкнула боже миколо той микола напевно юдей я вважаю юдей тут юдеї усі в цій на три кілометри колоні навіть яник потоцький який сторонився людей всіх із нашого дому з козою сидів на балконі і носив їй у кепці траву навіть плакав бува говорив до війни ще про бомби і про парашути ми сміялися з нього а зараз у нього брова перебита і кров зі слиною скотилась на груди я б йому допоміг та не можу він зараз впаде хай хоч так а не в ямі в яру серед тисяч ніде я і сам би упав якби міг якби міг якби міг хай би вбили мене або хоч збили з ніг збили з ніг . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . збили з ніг

106

*** throat felt terribly sore today as if out of spite and I had such an urge to scream all along the way it was raining, the streets in those parts were covered in mire in a window—a curious face behind the drawn curtain just a glimpse then it vanished, we plodded along Adam the tailor, kvetching Alik, mindlessly slowly on the sickly trees—lush spheres of mistletoe a machine gun barked and a woman cried oh Mykola! that Mykola was probably a Jew that’s my guess anyhow this whole file three kilometers long is made of us mostly even that Yanek Pototskyi who kept away from the folks in our building, sat around on his balcony with a goat feeding it grass and weeds out of his kepi hat wept out of the blue, prophesied parachutes bombs how we used to make fun of him, now a cut on his brow and a salivous spot on his bosom I would help him but it’s too late he’s about to collapse let him fall, when we get there it’ll be too crowded I would fall if I could if I could if I could let them kill knock me down off my feet . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . off my feet

107

*** лежатиму як впав і просто сонця назавтра будуть знов тіла нові а мама ще ж купила нам суконця на два кашкети два малинові ми мірялись із сашею у кого гарніший навіть бились якось раз а зараз саша десь коло рудого наума діри в грудях напоказ розхристану сорочку мусив зняти бо роздягались догола усі а той наум таке веснянкувате таке завжди забрьохане в росі та й він лежить застиг і хоч не дише а ніби щойно губи облизав і наче просто ось контрольну пише а всі мовчать ніхто не підказав і я не підкажу бо я не знаю нікого тут уже не полічу сам біля гелі тихо засинаю сам уві сні лечу собі лечу

108

*** I’ll lie just as I fell in the midday sun tomorrow there’ll be new bodies here the other day mom bought some purple cloth and sewed two kepi hats for us to wear we set them side by side—which one is better?— Sasha and I, and even came to fists now Sasha’s lying by the red-haired Naum his breast is riddled with what look like holes he looks so strange without his ragged shirt we all were forced to strip when we arrived Naum is covered in freckles head to toe as if bespattered with dark viscous honey now he lies still and doesn’t seem to breathe I think I saw him wet his lip just now his tongue peeks out like he’s taking an exam and all are silent, no one gives a hint and I can’t help because, well, I don’t know I won’t keep count of anyone in here by Helia’s side I’m lulled to sleep and now alone I fly I glide into a dream

109

*** ці вулиці вже руїни ще може не всі та вже я це кістьми відчуваю мені це болить у жилах і небо таке глибоке і сонце таке чуже і тяжко іти під гору… казали… в ровах-могилах… казали… в ровах-могилах… між вбитих… напівживі… і стогнуть рови ночами… цей стогін у тиші чути на кілька сусідніх вулиць як шелести у траві як гухання і як регіт який розриває груди казали що у будинках жидівських всуціль скарби тепер їх всуціль простукують і часто сусіди всякі і стукіт цей також чути на вулицях і якби каміння могло кричати воно би кричало яків упав і його пристрелили в колоні не всі за всіх не кожен тебе підтримає не кожен візьме за руку та може воно і добре із яру безтямний сміх а потім коротка черга здіймає з землі пилюку не знає скорбот людина не знає скорботи місць не знає дороги серця аж доки не вийде з часу а я… помежи ровами… лежатиму… добрий гість… і з мене ростиме дерево безмежно живе щоразу

110

*** these streets lie in ruins, not all of them all at once I feel in my bones it hurts me inside my veins the sky is so deep, I watch a strange foreign sun so tiring to walk uphill they said in ravines, in graves in trenches… amidst the killed… half-alive… those trenches groan in the night… you hear it in the silence of empty neighboring streets with patches of dandelion like raving mad laughter that carves the breast into slices they said there were hidden treasures in Jewish homes walls tapped inch by inch… often by former neighbors a knocking of knuckles and sticks in the streets, if stones could cry out they would, there goes old Jacob he fell he was shot in the midst of the column, not all for all so few who would shield you, afford you a moment’s rest maybe for the best—in the yar—a mad rolling howl then bursts of machine guns raising a line of dust man comprehends no sorrow, no mourning place as long as he’s in time, heading toward the exit I’m cradled inside the trench—a considerate guest out of me grows a tree—boundless, living in every instant

111

*** ребе вчив що ніхто не вічний тепер мовчить кулеметна куля його впіймала і все минуло а у вухах мені усе ще талмуд звучить мішна біблія гмара помежи гулом двигунів на узбіччі кілька фургонів з тих що людей перевозять й трупи на кшталт худоби ребе вчив що ніхто не вічний тепер затих щоби ми помолились в тиші напевно щоби

112

*** rebbe taught nobody’s immortal he’s silent now a machine gun bullet caught him what’s done is done but my hearing clings to the sounds of Talmud Mishnah Gemara muttered amidst the din engines roar, trucks lined up by the side of the road people and corpses transported in the manner of common cattle rebbe taught that nobody’s immortal he’s quiet now we’re praying in silence with no one to guide no matter

113

*** світ запахнув інакше світ так ще ніколи не пах раптом вийшли усі із помешкань старе і немите кажуть нас повезуть у сибір марк вилазив на дах всюди море людей вийшли всі хто лиш здатен ходити я дивилась на фото і думала брати чи ні алік все з тайника зав’язав у сорочку вузлами я палила у грубці папір і здавалось мені що ціла западаюся в пекло і всюди розлами він ще вірить що виживе фото палила живцем зазирала у вічі батькам молодим і не дуже мама довго лежала і довго темніла лицем а тоді зайнялася мені тепер майже байдуже я палю недопалене перше палила вона і не тільки листи і поштівки й не тільки до неї куренівкою жінка учора ходила страшна а тепер вона мертва у сквері в зеленому глеї всі її оминають ми теж оминули її я з наплічником алік з валізою й віолончеллю марк блює вже утретє цей сморід і скрізь шахраї і сусідка в цегейковій шубі прикритій шинеллю ще з тамтої війни і сусід із малим у візку він у них неходячий я бачу його лиш удруге хтось вітається з кимось сміється кричить до зв’язку я вмираю в душі я не можу стерпіти наруги цього страху страшного непевності злої брехні зусібіч напирають спітнілі стривожені люди і ніхто з них не вірить не вірить не вірить не вірить мені нас ведуть убивати нічого в нас більше не буде

114

*** world has started to stink it’s never smelled this way before everyone out of their homes the old and the tattered To Siberia, so they say, Mark climbed up to the roof human whispering sea, all who could walk have gathered I examined the photographs, wondered if I should keep them Alik emptied the safe, tied the jewelry, knot by knot burning the papers, I couldn’t shake off the feeling like I’m falling, cracks forming around my form he believes he will live I thought as I burned them alive looking into the eyes of my youthful and aging parents mother lay on her side her face overtaken by blight then she finally flared up disappeared it’s all the same to me now as I’ve taken over the job she began way back when, to keep our family safe yesterday in Kurenivka a scary woman showed up and today she lies dead in the park buried in greenish clay everyone passes her as we’re passing her now I’m carrying a rucksack, Alik—a suitcase, a cello Mark leans over to retch, this stench and thieves all around here’s our neighbor a coat over a goatskin jacket that her father brought back from the previous war husband rolls their son in a makeshift wheelchair haven’t seen him around, people greet one another, cheer soul is stiffened with grief, cannot stand it no more the uncertainty and the terror all shameless malicious lie sweaty people crowding pushing against each other not a soul seems to care, to listen to me when I cry they close in for the kill, they’re leading us to the altar

115

*** в ці сонячні дні окупації чорні страшні ще майже не страшно подумаєш декого вбили учора я бачила маму в короткому сні ми в неї на кухні вареники з сиром ліпили насправді які там вареники хліба нема ще правда не голод ще якось живеться помалу мене заливає жаска коло серця пітьма то билося серце то раптом іти перестало отак і зупиниться боже ти чуєш мене сказали приходити всім хто жиди із речами і я відчуваю щось станеться не омине тому що я чую як німці стріляють ночами у рімми гаряче чоло зозулятко моє якби я не вчила зараза німецької мови то мала б хоч трохи ілюзій та все настає всуціль прогнозоване правда занадто раптове жидів забирають і розстріл якщо не прийти а значить чи так чи інакше ніщо не врятує я хочу вбивати фашистів зозулько а ти лежиш і гориш і малесенька жилка пульсує це ж завтра удосвіта вийдемо з дому удвох і так чи інакше я стану вглибати у чорне та в мене для тебе знайдеться усміхнений Бог і він тебе пташко на руці візьме і пригорне

116

*** sun-drenched days under occupation terrible mean barely any fear yet, so what if someone got butchered I saw my mother last night, a fleeting dream making dumplings with cheese in her tiny kitchen and some dumplings they were! now barely any bread not a famine, I’d say, still some food in the larder I am flooded with darkness, it settles around my heart now I hear it stopping, now starting and beating harder one day it’ll come to a halt, God, do you hear us all who are Jews must pack show up with their belongings and I’ve got a feeling about it, this cup will not pass I hear shots in the night and my heart grows lonely little Rimma is running a fever, her forehead against my lip I wish I could un-understand all that I understand but I know their language and so I cannot be tricked how everything is unfolding according to their plan they’re rounding us up, execution for failure to show and so either way you’re dead, there’s nothing to hope for I want to kill Nazis, my darling, how about now you burn in my arms a tiny vein throbs at your temple tomorrow at dawn we will leave our home, two dots and holding your hand I’ll descend into the darkness but not you, for you I’ll invent a benevolent smiling god and he will embrace my darling, take you into his bosom

117

*** уранці дивилася в дзеркало груди зникають і стегна зникають і смерть зеленіє між вій думки що кричали в свідомості враз замовкають і я опиняюся в чорній пустелі німій в неділю була картоплина єдина прив’яла а вчора сьогодні і завтра нічого нема лиш смерть як трава завесніла і раптом настала і з нею настала глибока дощентна пітьма я ні не єврейка хоч правда таки чорноока і ніс із горбинкою правда здається і це і туга моя безпросвітна мов яма глибока ціла я в цій ямі і серце моє і лице облава є благом якщо доживати несила хай краще мене ніж когось хто живий і живе у мене глибоко в шухляді шматочечок мила і шворка як щось непотрібне сливе межове це не маячня не від голоду не з безнадії а навіть якщо я б воліла умерти за тих хто все ще сміється і все ще хоч зрідка радіє та я вже не тут бо за мною і подзвін затих колись-то пройшла по лук’янівці майже до яру ну просто хотіла відчути чи страшно чи ні і раптом побачила промінь прорізує хмару і все палахтить у густому як магма вогні і я палахтіла палала світилась горіла і знала що суще й несуще іде шкереберть і думала хочу позбутися голоду й тіла а потім однаково смерть у яру чи не смерть

118

*** this morning I studied the mirror how breasts disappear how hips disappear and death at my brow, copper-green the shrieking inside my head is suddenly over I find myself in the desert a mute grainy screen on Sunday I had a potato a treasure of wilted starch but last night, today, tomorrow there’s nothing at all just death poking out like grass on the lawns in March arriving and overtaking me absolute blinding dark no I’m not a Jew my features are slightly sallow my nose aquiline, I’m told there’s a resemblance I’m feeling so desolate, grief is a bottomless well I’m wholly submerged into it, my stomach my face a raid is a blessing if you cannot bear to keep living it better be me than someone who wants to survive a stash in my drawer: some soap wrapped in linen a rope like something unneeded and borderline no madwoman’s raving, this, no rant of a famished mind so what if I wished to take someone’s place in the column of those who still can feel joy who can bear to smile I’m barely here anymore the bell for me ceases tolling I walked down Lukianivka once, all the way to the yar just wanted to feel what I’d feel, fear or something other the curtain of fog was pierced by a sudden ray and everything flared up in a viscous magmatic fire I too flared up and shone and I burned and smoldered I finally understood: nonbeing and being are out of line I thought how I wished to get rid of hunger and of the body and anyway what does it matter where we die

119

*** кашель нічний аж здригаються стіни стара ковдра протерта залатана гріти не хоче скіпка горіла погано і вже догора мурка лежить не бажає розплющити очі бачила смерть і боїться її наяву бачила тут у кімнаті десь біля комоду я б їй не вірила може ще доки живу але сьогодні повірю розклала колоду вийшла далека дорога і піки самі дуже далека дорога і без повороту німці зганяють євреїв в лук’янівській тьмі кажуть далеко кудись повезуть на роботу смішно яка там робота в мої-то літа ще до війни я сміялась сльозами сухими як чоловіка забрали в гулаг тра-та-та-тра-та-та сина забрали невістка дотримала схими майже не їла не пила згасала як стій вирвала жмути волосся а потім ізнову довго була напівмертва мов той сухостій довго була як німа надірвали основу ляйнери наші і глускерів рифка і зла райка в якої дитина не ходить до школи кажуть що все повиймають із рамок з-під скла може відчули не вернуться більше ніколи я ж собі думаю більше ніхто і ніде не заридає на грудях мене обійнявши кицька лежить на колінах і небо паде просто на голови нам перед смертю як завше

120

*** midnight coughing so hard it makes the walls shake blanket ancient and worn doesn’t give any warmth wood splinter torch flickers anxiously burns away Murka the cat—slits of eyes not wishing to open she saw death and now she’s acting spooked saw it in this very room by that very cupboard I don’t put trust in her senses her frightened look but today I’m inclined to believe her, I lay out the cards reading: a distant journey ahead all spade on spade such a very long journey no turning back Germans round up the Jews in the Lukianivka dusk they’ve got work for us, far and away what a joke, this, what work could I do at my age even before the war I lost it, brittle tears in my eyes when my husband was taken away to the gulag son led out in the dark, daughter-in-law took a vow of silence barely ate or drank got extinguished just as she stood pulled out her hair by tufts, tore at her brow nearly dead, she went on withered as deadwood lived like a mute broken down at her very core now our Leiners, and Rifka who changed her name and that irritable Raika whose kid doesn’t walk they’re taking photographs out of the frames as if sensing that they won’t be coming back as for me, it now dawns on me that nobody ever will share tears with me locked in a loving embrace Murka purrs in my lap and the sky is falling right on our heads before death like it always does

121

*** збираю колекцію три найостанніші тижні описую всі фотознімки братів зокрема щоденники свій і аркашин нотатник колишні розхристані спогади нинішніх в мене нема складаю в коробку листи і сестри рукоділля засушені квіти марія сказала б траву сьогодні ще трохи посплю завтра буде неділя а потім вівторок звичайно якщо доживу усе що я можу занести це все на горище і хай би цей мотлох знайшли може дім як знесуть хотів би лишити в кімнаті та думаю вище її не пожбурять в сміття адже в тому вся суть загибель помпеї спочатку лиш лава і м’ясо гаряче людське а тепер це музей і скарби у києві сталося щось не з жидами а з часом у часі не стало майбутнього в часі доби не стало години на спокій війна і облави тіла на дорозі на тиньку подекуди кров ходжу тепер тільки до наді питаю як справи кажу їй дивися я тут бути поруч любов я йду ризикуючи тілом якого не стане до тебе щоб просто посидіти мовчки удвох спаси і помилуй молюся та слово осанни стає тільки словом врятуй я не знаю чи бог врятує мене і надію та знаю достоту що скарб на горищі це наші в майбутнє сліди роблю непомітну дрібну і невдячну роботу простого втривалення пам’ять про нас назавжди не знаю чи житиму потім бо зле воно всюди 122

*** I’m putting together a collection in these final weeks describing the photographs, particularly of my brothers my diary, Arkasha’s notes, tattered memories of days long gone, I dare not make any new ones I’m gathering letters scraps of my sister’s embroidery pressed flowers, Maria would probably call them weeds today I will sleep some more, tomorrow is Sunday and then it’ll be Tuesday if I survive into the week all I have left to do is take it all up to the attic let it be found, maybe, when the building’s getting torn down I’d rather leave it in here, but it must be hidden to matter those who come now would throw it all out as junk the fall of Pompeii, first nothing but lava and lime scorched human flesh now it’s a museum a treasure in Kyiv something has happened not only to Jews—to time time’s losing its future tense and its daily measure day’s missing the hour for respite just raids and lies bodies on the side of the road blood-splattered walls I only go out to Nadia, look into her face I say, how are you, I’m here, love means staying close I go risking the body that will disappear to you just to sit in silence, together, us two have mercy on us and save, the word of hosanna turns into a plea “come save us,” I don’t know if God will save me and Nadia, her name means “hope,” but I know those things in the attic are our footsteps into the future I do inconspicuous thankless painstaking work of simple persistence, a memory that would endure don’t know if I’ll live, it is terrible now—to be 123

облави щокожного дня і жахіття як сни я був у помпеях дитиною пам’ять це люди а іноді речі а іноді рештки стіни якби я умів умирати я вмер би можливо я знаю напевно що вже незабаром умру збираю колекцію боже мій пам’ять це диво усе що я маю сім’я всіх убили в яру

124

daily roundups, nightmares, and all bodes ill I went to Pompeii as a child, memory’s made of people or their remains or the walls within which they lived if only I knew how to die I might die on the spot I know it for certain, that soon enough I will go let me complete this collection my God, this job memory is a miracle; all I have, all I have not is my family: all of them shot

125

*** я був упав казав аврам був упав у куряву і лежав а тепер іду кров моя іде йде із тріщини схилом яру йду зашпортуючись перечіпаючись бо камінчики бо нагий дощенту зробивши чотири останні кроки п’ять або шість лягаю в рів дуже хочеться спати ниць лягаю як всі як усі лежу плакав би може але не плачу хто відчинить вікна двері віка повіки мені аврамові аврамовому народу

126

*** I tripped and fell Abraham said fell into dust and there I lay and now I run my blood runs runs out of the rift down the ravine’s slope I run staggering stumbling over the rocks barefoot stark naked taking the last six, five, four steps I lie down into a trench overcome with sleep down on my face like everyone else and I stay I would weep perhaps yet I don’t weep who will open the windows doors peephole eyelid for me for Abraham for Abraham’s people

127

*** може є ще надія взяли ми дуже трохи одначе взяли наші клунки здаються малими як здаються брудними столи після трапези тиньк шкаралущі і сміття не сміття ніщота знає кожен що люди минущі та не всяк що буденність свята із буденності вирвані тої догори перевернуті дном ми стаємо сміттям ніщотою ну а декотрі просто лайном верескливим лайном навіть рідні чи сусіди із суслом образ всі страждають однаково бідні але дехто твариніє враз люта спрага в дорозі до яру лиш окремі ідуть і мовчать роззираюся бачу тамару налягає велика печать забуття кінцесвіття це нині едік в натовпі добрий скрипаль я німую бо просто людині в безнадії потрібна печаль

128

*** there may be hope yet for us all very little we take nonetheless our bundles seem helpless and old our tables—we leave them a mess as if there we feasted on mortar even garbage appears second-hand every child knows that human is mortal few—how sacred the everyday being torn out of our everydayness out of place, inside out, upside down we ourselves turn to garbage, to waste to the filthiest kind of nowt shrill and shitty, some of us, closest neighbors brewing offence like a wort peers in misery, each one suffers some transform into brutes on the spot avid thirst on the way to the yar but a few walk in silence most don’t I look out, catch a glimpse of Tamara a great seal is now coming down of forgetting, the ending of worlds there’s Edik the fiddler in the crowd I stay silent because in hopelessness it is natural for a human to mourn

129

*** нехай воно минеться вже нарешті відлуння в жилах паморозь в кістках нам обіцяли дах і їжу де ж ті зігріті й нагодовані? лиш страх великий страх за спинами конвою і десь на денці пам’яті вогні в нас на євбазі я була такою красивою що хочеться мені померти не тепер а як на фото де ми з давидом пара молода та смерть сьогодні матиме роботу нас дві машини криті і шкода що ми з давидом так давно не разом його убили в хануку саму і стало світло прадороговказом куди іти коли іти й чому на сотню нас чотири кулемети а коло них есесівці худі давид мені з пітьми посвітить: де ти? і я всміхнусь красива як тоді

132

*** now all of this, I say, let it be over the echo in the sinews, the hoar frost in the bones we were promised nourishment and shelter so where are the nourished and the warmed? great fear’s bubbling now behind the backs of our guards, strange flashes at the bottom of memory, around the Jewish Bazaar I see my former self, a rare beauty I wish to die not now but as I was in that old photo, arm in arm with David tonight death has a contract to propose two trailer loads of human game it hurts so much that we’re not together how he got killed on Hannukah transformed into a sign, remote and stellar telling me where to go and when and why we’re about a hundred—four machine guns thin dusty soldiers hurrying to and fro in the pitch dark, David’s flash: you coming? and I will smile—as pretty as before

133

*** танцювала здається колись у балеті здається зараз тіло неначе чуже важко дихати йти автоматник стоїть на узбіччі стоїть і сміється я ще думала вранці що треба кофтину вдягти ту привезену з кантиком білим бо вже прохолода дуже гарна була і улюблена ще до війни даніель мій казав що мені на усе недогода але зараз інакше усе бабин яр довкруги бур’яни коло мене ідуть різні люди і дуже багато на руках у жінок немовлята скрізь діти й старі а сусідка хавіва вдяглась як на справдішнє свято навіть туфлі святкові узула і бог угорі бачить сльози хавівині й ноги об камені стерті аж до крові у танці під дулом підошви ж тонкі залишилося кілька хвилин до останньої смерті бо усі попередні вмирання були не такі

134

*** once I danced was a dancer in a ballet maybe now my body seems foreign, hard to breath or to amble a gunner on the side of the road is leering at me I was thinking I’d wear a cardigan but forgot to remember by the door as I left, for the mornings are already cold it was brought from abroad, so pretty, before the war Daniel said that to me everything’s slightly flawed all is changed now, the yar overgrown with whorls people walking beside me so many so many women with babies, mostly children and older folk and my neighbor Haviva dressed up as if for a holiday even put on her party shoes and God from above sees her tears her feet bruising against the boulders in her dance at the point of a gun—those soles so thin only minutes remain till crossing the ultimate border all the previous deaths they weren’t at all like this

135

*** солодка отрута повільна як капає мед ці дні вересневі ці сироти всюди на тілі я знаю ти знаєш я знаю усе наперед що нас розстріляють а мама покличе ви цілі ви цілі спитає як завше коли ми із лип спускались на землю дзумкочучи з нашої вишні вона десь удома і певно тамуючи схлип пригадує дні сокровенні минулі колишні і певно усе розуміє крім того що я не знаю як бути ми з льовою в нас у підвалі а в них божевільно велика криклива сім’я малі себе зрадять вже навіть і зараз дедалі сварливіші робляться саша і маша вони страшні розтелепи розлили принесену воду а нюра говорить про груші якісь кавуни а жорику хочеться яблука їй на догоду ми робимо все що лиш можна рятуємо світ і мама віддала для льови штани і сорочку та німці влаштують облаву і добрий сусід візьме й донесе на родину шевця в погрібочку

136

*** sweet-tasting poison slow-flowing like honey drops these afternoons in September these sores all over the body I know that you know and I know it all in advance that we will be shot and mama will cry “are you hurt?” “you hurt?” she will ask as she’s wont to as we climb down from linden trees cherry trees humming and giggling she must be at home thinking back on that sacred time and quietly squelching a sob for it passed too quickly she must understand it all except that I don’t know what’s to be done, I’m with Liova in our cellar their family noisome and large they bicker and taunt the little ones will reveal themselves, they’re ever so careless, Sasha and Masha, the water I brought got spilled right away, one blunder after another and Niura is talking of melons and pears and whatnot and Zhoryk to please her is asking to search in the larder we do what we can, all we can, we’re saving the world mama brought down some food and clothes for Liova to wear but Germans will soon launch a raid and a kindly neighbor will tell on the family of the tailor down here in the cellar

137

*** я от думаю ми наче щуки і окуні ловимось на щось важке у повітрі гірке і страшне від початку і воно промина промина промина промина промина залишаючи голу сльозу на долоні на згадку але ж риби не плачуть їх зябра і їх плавники напіввирвані з тіл і не вийняті жала осині означають що всіх убиватимуть доти поки будуть гітлер і рейх і небес декорації сині я умів убивати я хлопцем вже був на війні ці стрілятимуть всіх голубів і собак із котами зіпсувалась в криницях вода і стовпи вогняні знаменують останні часи от махають хвостами плями схожі на кров кажеш цилю що звозять у яр а сусідка боїться що буде велика облава тож ніхто не іде на євбаз я би чхав на базар але стала вода вся смердюча і трохи жовтава де закопують всіх закопають цилюню і нас зобов’язують взяти все золото в мене лиш зуби я не вірю нікому нам зараз прощатися час я люблю тебе цилю ось так поцілуй мене в губи

138

*** we’re like fish, pike and perch, getting hooked on something sharp in the air, bitter terrible from the start and it flows and it flows and it flows leaving behind a tear, a throbbing mark fish don’t cry, their gills their fins half-torn out of their flesh, and the lodged-in stings of the wasps—they all mean that these people will kill for as long as their hitlers and reichs still exist in my youth I learned how to kill I’d been to a war these will shoot all the dogs all the pigeons and cats water spoils in the wells and pillars of fire mark that we’re nearing the end of times; swinging on their tails blots resembling blood, Tsylia, what do you say they’re taking us to the yar, so our neighbors warn there may be a raid and no one goes anywhere even I wouldn’t leave the house were it not for the water where they bury all they will bury Tsylia and us pack your gold, they say, I’ve got nothing left but my teeth I don’t trust anyone it is time now to say our goodbyes how I love you still, Tsylia, kiss me again, my sweet

139

*** сусіди заходили просять триматися разом а що таке разом чи ж добре що разом уб’ють наташа ударила жорика книжкою плазом і всіх охопила гаряча і пристрасна лють я хочу порвати із ними всіма як з чужими йдемо по кирилівській вулиця повна людей а мама сказала що сашенько ти одержимий не треба тих всяких думок і не треба ідей ніхто не питає куди нас везуть і для чого сказали прибути прибули усі як одне багаті сусіди вдяглися занадто убого та мама сказала так добре не це головне стоять автоматники правильно всюди собаки багато собак так багато як в ночі облав а мама вдяглася у сукню на білому маки їй тато відріз із прибалтики був переслав мене ще смішить ця любов до тканин дурнувата у клунку шиття незакінчене й інше шиття а фото й листи тобто фото й листи мого тата вона покидала у пічку а дещо в сміття їй холодно бачу що холодно вийшли за ночі я думаю нас розстріляють тож так і кажу вона підвела наче на демонстрацію очі й несе на плечі дві торбини свою і чужу і дещо з шиття і своє причандалля кравчині а більше нічого удома лишила пальто чим ближче до яру тим крики чутніші грачині наташа і жора кричать і не бачить ніхто

140

*** our neighbors came by they say we must stay together but keeping together won’t keep us from getting killed Natasha smacked Zhoryk with a book bound in leather and everyone flew off the handle, irate and livid I want to break up with them all, as if they were strangers we walk down Kyrylivska Street carried forth by a throng and mama says, Sasha my dear, please don’t talk crazy there’s no use for all your ideas—oh what a thought! and nobody’s asking where they plan to take us we were told to show up, and here we are, all of us our well-to-do neighbors put on clothes ancient and tattered but mother says that’s okay and no need to fuss there’re gunners and dogs everywhere they’re at the ready as many dogs, I now see, as the night holds raids mom’s wearing a dress with poppies, a white-red pattern dad sent her some fabric he bought in the Baltic states I’m smiling with scorn at her love for the pretty garments she’s carrying some half-sewn piece in her bundle, too as for the letters and photos, hers and my father’s some she burnt in the stove, some she flushed down the loo she’s getting cold now, I see it, we left before sunrise I guess we’ll be shot—so I say, I’m not gonna lie two bags on her shoulder—her own and an older neighbor’s it feels like an outing—there’s color on her waterline and some of her sewing, and some of her tailoring tools and not a thing more, left behind her nice coat of a seamstress the closer we get to the yar the louder the shrieking of rooks Natasha and Zhora are shrieking and nobody sees them

141

*** а змінилося те що щурів стало більше ніж досить а людей стало менше на вулицях вдома і скрізь в діда якова рана він плаче і смерті в нас просить і подушку гризе пух старий пробивається крізь вчора мама принесла наказ всім з’явитись євреям обіцяють що не розстріляють дід каже пусте він збирається вмерти на ліжку запитує де я я стою коло нього і гладжу волосся густе хоч і сиве таке що аж біле на сірому сяє плямки в діда на шкірі як мільдью як сажка стара дід сказав прочитати іще раз дід тихо питає чи дотямили ми що і нам умирати пора він говорить миш’як недалеко миш’як під рукою мама каже він марить не слухай його маячні я стою коло нього у головах що я накою що накоїмо ми я не хочу вмирати ще ні хочу мати надію дід каже нема вже надії він професор він знає у нього стріляв поліцай просто так без причини а баба марія радіє вже безпам’ятна вщент і тихенько присьорбує чай мама каже придумаю щось я самих вас не лишу а тим часом пакує валізку і пише листа дід зненацька замовк зазираючи в душу і в тишу а тоді закричав ну то йдіть але вбийте кота

142

*** what has changed: there are rats in abundance fewer people in the street in the homes grandpa Yakiv got wounded, he begs us to release him from pain, and he gnaws on the pillow—old down all around mama said we’ve been ordered to gather they won’t shoot, it’s a promise—he pouts meshugaas, my own bed, where am I? at his side, I stroke grandpa’s thick hair on his skin—spots like mildew, like smut grandpa says, let us hear it, terror in his voice: do you know your part? poison’s ready at hand how about arsenic… mama says he’s delirious oh never mind here I stand beside him what will become of me what will happen to us, I don’t wanna die I’m yearning for hope grandpa says there’s none he’s a professor, he knows, shot by the polizei for no reason at all, by his side smiling nana sips her tea, she’s senile she’s lost her mind I’ll come up with something, won’t leave you alone mama mutters, writing more notes as we pack grandpa falls silent searching within his soul then cries out: off you go, but first kill the cat

143

*** плачу йдучи озираючись все-таки плачу плачу йдучи відчиняючи брами сльозам плачу йдучи і ніде і нічого не бачу тільки людей тільки натовп і сльози бальзам сльози очищення сльози останньої миті сльози молитви і прощення сльози вода щось поламалося в цьому і в іншому світі маю питання до бога чому він віддав нас на поталу не знаю чому на поталу тут кілька тисяч євреїв я втратив би лік я не рахую не бачу останнє настало для одиноких як я для старих і калік для наймолодших найменших тому це ридання падає з неба на голови нас береже чаша сія каже серце вже передостання чаша остання попереду майже уже

144

*** weeping I walk turning around looking back I weep weeping I walk cracking open the gates of tears weeping I walk I don’t see anything anywhere only these people and tears in my eyes—a balm tears of purification tears of the last hour tears of supplication forgiveness thin humble sap something broke down in the world, beyond and here I have a question for God: why did he give us up why is he letting us die, there are many thousand thousands of us in this place I’m losing count I shall not number, can’t see, this is the final exit all of us left behind the crippled the old for the youngest the frailest—this is a jeremiad both a shield and a shelter drawn over our heads this here vial, so senses the heart, is nearly final for the ultimate cup—I feel it—not far ahead

145

*** до і після це значить що тато веселий удома теплий хліб борщ бабусин футбол у валери в дворі ми сміялися так що щелепи крутила судома і лахмітник давав гарний компас за речі старі а тепер все не так баба вмерла як тата убили мама стала плаксива мовчала бліда як стіна ми ходили із яшею свіжі шукати могили забрідали і в яр щоби мама не знала вона вся біліла коли дізнавалась ридаючи тихо і сідала за стіл і ламала старі олівці зараз ходить сусідка й приказує лихо ой лихо і говорить що хтось із чужих побував у хлівці ну та всюди чужі і непрохано всюди бувають побували і в нас зазирнули у кожен куток яша каже що німці євреїв тепер убивають я не дуже єврей тільки трішки беру молоток і кладу під подушку щосили усіх захищати головне не заснути а німці кати і козли до і після це значить ми зараз попали в лещата яша тут але всіх його рідних учора взяли мама хоче втікати смертей каже з неї вже досить і блищить сивина у красивій раніше косі мама каже сусідка марина напевно доносить яшу треба сховати тепер ми євреї усі

146

*** the before means that tato is home with a smile on his face bread still warm grandma’s borscht playing ball in Valera’s yard we were laughing so hard that our jaws seemed to cramp and the rag-and-bone man traded a compass for some old junk now it’s all changed grandma died after tato got killed mother cries all the time then falls silent and blank as a wall Yasha and I’ve been roaming searching for grave mounds, hills we’d sneak out all the way to the yar so she wouldn’t know she’d go pale whenever she found us out, gulp back a sob she would sit at the desk breaking pencils and matches in half now our neighbor is by the door she reports a terrible trouble someone who wasn’t supposed to be there—got into the barn strangers everywhere now, sneaking around unasked so they came to us too, fishing about, sniffing out every corner Yasha says nowadays those Germans, they look for Jews I’m not very Jewish, I think, still I reach for the hammer place it under my pillow ready to fight and protect now I must stay awake and those Germans are butchers and jerks the before and the after means we are cornered trapped Yasha’s here with us but his family was just taken mama wants us to run had enough for a single lifetime in her dark and beautiful braid—silver glitters like dust mama says our neighbor Maryna must be an informer Yasha, we’ve got to hide him, now we’re Jews, all of us

147

*** здається я оглушливо мовчу хоч корчуся від внутрішнього крику спочатку щоб не слухати плачу а потім черг із кулеметів дико сахаюсь зависаю вбитим над у нього руки всі в дрібних порізах цей яр неначе прицвинтарний сад маленькі райські яблучка в валізах розчахнутих з них вийнято усе упереміж коштовності окремо щось цінне поліцай бере й несе він дивиться на мене ми умремо він дуже чисто виголений він зі шрамом на щоці я бачу очі а в скронях крові гул неначе дзвін бам-бам бам-бам і тихнути не хоче а я не хочу помирати тут не хочу тут і так тепер і в тлумі багнисто грузько це кривавий бруд і попри сонце тут усе у стумі аделя збожеволіла мабуть вона регоче затуляє рота остання наша дуже бита путь відколи ми ввійшли у ці ворота якби я міг умерти недарма якби я мав хоч шанс на смерть не всує я був би вмер і вбив би та нема і тільки кров безжалісно пульсує

148

*** it seems to me I’m deafeningly silent yet writhing with an inner scream first just to drown out all the crying then the machine gun bursts, I shrink recoiling savagely, I hang over a man his arms adorned with feathery cuts this yar is like a cemetery garden small fruits of Eden in suitcases, bags precariously emptied of possessions all things are mixed and jewels set apart the valuables picked by a policeman he sized me up, we’re here, we’re marked his youthful-looking even-shaven face a scar over his cheek I see his eyes yet in my temple blood throbs like a bell it goes bong-bong and doesn’t seem to cease and me, myself, I do not wish to die here I cannot die, not now, not in a crowd not in this marshy blood-soaked mire despite the light, this place, it feels so dark Adelia must have finally lost her mind she’s laughing loudly covering her mouth our final journey down this beaten path grows heavier since entering the gate if I could die—but not in vain—I would if I had but a chance—to kill—with purpose I’d take that over anything, but—no and blood in me is pulsing, merciless

149

*** собака лежав я не знала як з ним говорити він сторож нехай би наприклад мене сторожив незамкнені двері шухляди комоду відкриті сусіди я навіть не знаю хто перше тут жив гулка катастрофа самотності я і собака він майже не скімлив дивитися все що він міг скло на підвіконні і відчай безмежний бідака хтось з другого поверху вискочив звівся побіг у нього стріляли я плакала пса обійнявши а він умирав може з туги а може від ран якби я могла я б лишилася тут не назавше а просто щоб дати води щоб обняти туман вповзає у вікна розбиті удома убиті аркадій марія і геля напевно що теж вона енгельсина була в неї груди залиті червоною кров’ю вже чорною скількись-то меж перейдено зламано їх розстріляли в кімнаті а інших в яру я втекла я уникла облав а зараз цей пес і тіла моїх рідних і наді він сапав і дихав лиш тільки тепер перестав я мушу туди повернутися їх поховати та раптом уб’ють і мене безумовно уб’ють синці на руках від утоми лице синювате і страху нема лиш тамовані сльози і лють

150

*** dog at the door, I didn’t know how to speak to it as a guard dog, it could, let us say, watch over me doors left unlocked and drawers slid out of dressers neighbors gone, I barely knew their name deafening and catastrophic, this solitude, me and the dog it barely whimpered, just lay at the door and looked glass shards on a windowsill, boundless despair, gloom of one who jumped out, got up, dragging his foot he ran and was shot at, I wept and embraced the dog it lay there dying of wounds or maybe of sorrow I’d stay with it if I could, wouldn’t even stay long but just enough to embrace and to offer water fog creeps into windows, all broken, the dead in my home Arkadii Maria and Helia with them, most probably her name’s Engelsyna, her chest is now stained with blood that changes from crimson to brown, I say countless borders and lines have been crossed, they’d been shot in the room some others—in the street, I fled I escaped the goons and now it’s this dog and the bodies of those I love it snuffled and gasped, fell quiet only just now I have to go back, I must give my family a burial so what if they kill me? why yes, they will shoot me down black bruises all over my arms and my veins—cerulean no fear—only tears I hold back, and rage, and wrath

151

*** я думала що гірше вже не буде ледь тридцять третій рік пережила а потім ледве тридцять сьомий в груди ненависть чорна влипла як смола тому сама втяглася у доноси бо краще я аніж щоб хтось доніс до смерті полюбила папіроси курила так що кашляла до сліз тепер бички збираю бо не вмію без курива а завтра кажуть збір сиджу здається навіть що радію бо є чутки нас повезуть в сибір усіх євреїв ми для німців jude розбите просто клеїться як скло я думаю що гірше вже не буде усе найгірше в мене вже було

152

*** I thought it surely couldn’t get any worse I barely survived year nineteen thirty-three another blow in nineteen thirty-seven dark hatred coated me like tar, like moss I had been tapped to work as an informer better doin’ it than suffering from harm fell mortally in love with papirosy smoked like a chimney, wheezed and coughed now I pick up the butts wherever I can find them can’t go without a smoke, tomorrow we… it’s strange, perhaps, this feeling of relief they’ll ship us to Siberia—rumor has it— all of us Jews, the Germans call us Juden glued back together shattered shards of glass I’m thinking that it can’t get any worse all of the worst things already came to pass

153

*** все одночасно яблука і кулі а розум не вміщає так кажу Бог десь у когось схований в шкатулі а жаба з цицьки зціджує іржу в підвалі рифка шльома й менші діти ще не зима а їжі не стає ну що я мав робити де їх діти воно ж сусідське майже як своє не можна навіть серед ночі вийти вони в тій комірчині довгі дні тож дітям тяжко рифка стала вити їм чути як стріляють і мені і ні в кого спитатися поради чим годувати як оберегти вони жиди тож я боюся зради мирон вже й так напрошувавсь прийти і сам боїться і мене лякає його наталку вбили коло кас а в мене вже ні крихточки немає три яблука лишилося якраз знов за дверима постріли і кроки з собаками це значить все ж мирось ну що ж тепер не матиму мороки як всіх прогодувати смерть же ось

154

*** all happening at once: the bullets and the apples the mind collapses, cannot hold it all someone has locked up god in a bejeweled box and frog pumps rusty milk out of her nipples Shlom’s Rifka in the cellar with the children not even winter yet—but we’re short on food and what to do about it how to shelter a neighbor’s kin is nearly one’s own they cannot leave, not even in the night wasting away, crammed in that tiny room it’s harder for the kids Rifka begins to howl they hear the sounds of shots and so do I there’s nobody around that I could ask for help how to sustain them all how to protect they’re Jews—so we could be betrayed Myron’s been snooping, asking to come over he is afraid and tries to frighten me his wife got shot—Natalka—by the bank and I have nothing left for us to eat three wrinkled apples sitting on my desk I hear footsteps shouts behind the door and dogs—is Myron an informer? so no more worry no more trouble how to preserve us all—for death is now

155

*** оце передсмертне моє називання речей межує з абсурдом і я розумію до речі як важко розчути мене йду зіщуливши плечі ховаю подалі від інших сльозавість очей природа людини уся незбагненність її страшний парадокс цього вересня києва світу єдине чого я боюся це раю зустріти щоб тільки не тут не в колоні останні рої в останньому вітрі останній удар у живіт і хтось не кричить вже не стогне лиш кров’ю стікає стоять поліцаї і німці і краю немає хитається натовп хитаються київ і світ природа останніх речей був би гарний трактат хоч речі останні звичайним словам не підвладні дерева довкола вдягнулися в шати шарлатні на глині лежить розпростертий пекучий шарлат я все іще мислю це важко насправді бо тлум засмоктує вщент люди в яму лягають рядами убивства в яру наші вбивці вважають трудами їх збудження я відчуваю воно наче глум

156

*** this ultimate naming of things that I now attempt is bordering on the absurd—that much I do realize it’s hard to catch what I say my shoulders are slumped I walk so as not to reveal the mist in my eyes the nature of human being its intricate mystery the terrible paradox: Kyiv, September, this world the thing that now scares me most: I’ll run into Raia I’d rather it weren’t like this, in the crowd the last gusts of wind driving the last of the swarms the fallen don’t scream they don’t moan only bleed to death the Germans and the Polizei line the sides of the road the crowd rolls and sways, and rises and falls—the world the nature of final things—that would make for a treatise but final things—they resist common words common speech the trees all around us turn color: magenta, crimson and scarlet-tinted is clay that burns underfoot I think therefore … but it’s harder to think in a crowd the crowd sucks you in, people lie down on their own our murderers call their murderous deeds—their labors I sense their excitement it feels like contempt like scorn

157

*** я рибалила вічно з ними а вони усмак реготали вже удома і тітка міра пригощала нас досхочу молоком ми розкішні вуса витирали і досконале планували миття підлоги спершу в них а тоді… плачу ми насправді не знали досі зараз плач як безкрає море я говорю до них ночами яків плакав здається теж як усіх його розстріляли це вже навіть не людське горе в сенсі зовсім уже не горе в сенсі надто уже без меж тітку міру казали першу вбили просто посеред дому увійшли казали і стрелили просто в скроню або у лоб я рибалила вічно з ними а тепер відчуваю втому певно виберуся гуляти і мене розстріляли щоб

158

*** we used to go fishing, me and the boys, we laughed our heads off and auntie Mira would pour us milk we would slurp it, we’d each sport a gorgeous moustache talk of perfection and flaws while washing the dishes we knew little of loss mostly tales at the holiday table now our sorrows are endless I talk to them in the night Yakiv cried when his folks all got shot in the yar this is no human sorrow it knows no bounds auntie Mira went first she got shot in the head in her very own home she collapsed where she stood fishing games with my boys, and now I feel drained I’ll put on a dress, go out, try to get them to shoot

159

*** про нас не напишуть ми ті хто ніхто ми невтеклі самі поприходили встали при брамі цегельні а ті поліцаї і німці горітимуть в пеклі бо крики і шепіт і стогін тут справді пекельні про нас не напишуть нічого і навіть доносів наприклад про мене сусідка моя по квартирі стою коло неї я взута хоч декотрі босі вона комсомолка і часто стріляла у тирі одначе лишилася в києві мама з інфарктом рука здійнялася полегшити муки та пізно ми з нею так близько ця відстань між фатумом й фартом насправді смішна німець дивиться тоскно та грізно тому що у мене з собою в пакунку нотатки багато паперу не золото навіть не шуба на хутра він дивиться тепло на інші манатки з байдужістю вбивці йому усміхається люба вона серед нас в неї мама була колись лея на них хтось доніс ці доноси немов похоронки вона спакувала все цінне стоїть тепер в шлеях достоту як кінь сяють золотом жовті коронки я хочу молитися спати і зернятко кави або навпаки хочу зернятко кави і спати про нас не напишуть історію це не цікаве рови вже готові хоч може накажуть копати

162

*** we shall not make history we are the nobodies remainees who failed to escape arrived at the gate on their own and those Polizisten and Germans are heading for the abyss for whispers and moaning in here are truly infernal no, no one will write about us, not even reports not even this woman who shares my flat, for one she’s here by my side in her shoes, many others are not she’s entered the Komsomol and she’s good with a gun her mom had a heart attack here in Kyiv—so she stayed she ended her life—but too late to make an escape we’re standing so close, this distance between luck and fate is comical, here comes a German, his menacing gaze I’ve nothing but notes in my bag only paper, sheets no gold and no furs—those he fingers with tender longing the rest he skims with the nonchalance of a slaughterer while Liuba is smiling at him, exposing her teeth she’s also among us her mother was born as Leia and someone informed, those reports like announcements of death she’s wearing all of her jewelry necklaces chains resembling a mare in a breastband and harness, gold teeth in her mouth I’m dying for a prayer a nap and a bean of coffee it could be a coffee bean first then a nice long nap no history will be written there’ll be no story our trenches are ready yet we may be ordered to dig

163

*** сльози стали жорсткою жорствою закривавлює очі яка накриває мене з головою кулеметної черги ріка ми повинні усі перебути цю останню насправді межу рештки пам’яті рештки спокути чути крики і мову чужу намагаюся щось пригадати та безпам’ятство більше моє скрізь по людях стріляють солдати хтось нарешті завмер і не є на команду і дуже поволі вниз йдемо ми по крові слизькій стоїмо вже роздягнені голі і застиглі на стежці вузькій жінка плаче з дитиною скраю я дивлюся на них і вмираю

164

*** tears turn into crystalline grus tearing into my eyes waves of machine gun bursts covering me head to toe we have to go through it all to this truly ultimate reach shreds of memory and atonement in the din of screams, foreign speech I’m trying hard to remember mind is blank, I’m blacking out soldiers shooting into the living bodies jolt collapse—and are not on command, and increasingly slowly we move downward sliding on blood fragile nakedness of our bodies to a stand on a narrow path by my side a woman with child I’m seeing her tears as I die

165

*** старість насувається коли дізнаюся новини раніше чотири конфорки означали б нонконформізм а тільки одна означала б що передумала та зараз буде уявний липовий чай і розмова з невидимим який знає де я живу та не кличе до себе і не приходить аутодеструкція вона не тому що немає а що маю те не моє і не тому що шия не така як була або руки чи груди і не тому що в далекім яру на околиці міста чотири кулі (мабуть) між брунатними нечорнобривцями а тому що немає снів кожен крик на сходах насправді щоночі спускаюся у під’їзд чи навпаки піднімаюся аж до неба і запитую в кожного і з кожним із них говорю телесику синку не плач мама повернеться це не її долоня лежала там коло тебе вона до тебе летіла летіла і вознеслась а ти пішки пішов до неї ще й пішечки і так лебедів івасику лебедів що я серед білого дня не впізнала тебе і собі не повірила але наче у яму впала в твоє ячання семиліточко донечко яка ще минулого тижня мені знайшлась з закривавленими ногами і з піском та щебенем у волоссі а я притулила тебе до серця сама питала й сама відказувала птиця не перелетіла кінь не перебіг якими ж ти слізьми доню плакала доки осліпла що за місто вирубане спалені води пожаті і помолочені за одну лише ніч я тоді не вміла тебе поховати бо кулі тяжкі і сім чаш божого гніву тому ти спала в моєму ліжку а я не спала бо не могла ані їсти ні пити ні дихати ні сидіти ані стояти тільки зникала семиліточко донечко вся зникала і ніщотіла

166

*** old age creeps up when I read the news all four burners on—for a burnout only one means I’ve changed my mind there’ll be linden tea and a talk with the invisible one who knows where I live doesn’t come doesn’t ask me to visit self-destruction not because I have nothing or what isn’t mine not because neck or hands or breasts aren’t the same as before not because of the four bullets lodged amidst the oxblood marigolds in the far-away flowerbed on the outskirts of town but because I’m out of dreams only screams in the stairway come every night I go all the way down or up and up I talk to each one ask what happened pray darling boy-child, don’t cry, mama’ll be back, it wasn’t her open palm that lay next to you, she rushed to you so fast she couldn’t help but ascend and you drew closer to her, babbled to her like a baby barely recognized you in daylight, couldn’t believe myself fell into your lament like into a pit and my seven-year-old girl-child, you I found last week with bloodied feet pea gravel sand in your hair pressed you to my chest asked you questions and answered them myself not for a bird to fly over, not for a steed to cross—that’s how your tears flowed how you grew blind through that flow sweet girl what is this cut-down city on water burnt reaped thrashed in a single night couldn’t find a way to bury you then—bullets mines seven cups of god’s wrath so I took you into my own bed and I couldn’t sleep eat drink breathe sit couldn’t stand still all I could do was disappear, my little girl, fade, implode into nothing uttering words in the darkest dark of my mind, I lit myself up for you

167

вимовляючи слова в найтемнішій темряві голови світила себе для тебе ніби скіпку глухої ночі а тоді він явився і ти встала собі пішла семиліточко донечко безшелесно не озираючись безшелесно не озираючись наливаю в чотири горнятка уявний чай безшелесно п’ємо його тільки я слухаю і говорю

168

like a burning splinter in the dead of the night, and then he came and you got up and walked soundlessly, not looking back, little daughter soundlessly I fill four cups soundlessly we drink I listen and I speak

169

*** завелика на мене сорочка тому що не їв або майже не їв от учора сиділи у злати в неї ще до війни до усіх тих кривавих боїв був тайник-погрібець а у ньому родзинки цукати кілька слоїків з медом дві діжечки повні халви нині з того лишилася жменька у банці на денці п’ять родзинок три сушені сливи циліндр восковий як належить киянці-єврейці хоч може вірменці злата свічку взяла з погрібця і сказала: вони забирають євреїв аркадія вбили в облаві я не знаю ховатись куди затопили човни автоматники скрізь і стріляють то ліві то праві ми ще довго про щось говорили уже без свічі я дивився як очі горіли на личку блідому під вікном автоматники з псами забувши ключі злата встала тихенько заплакала вийшла із дому

170

*** my clothing fits loosely haven’t had any food for days almost nothing to eat but yesterday I visited Zlata she got a secret stash in the cellar with various treats that she’d squirreled away before the war even started raisins and candied fruit jars of honey tubs of halva we savored the flavors put away the leftovers spoonfuls of honey left at the bottom of the jar five plump raisins three sugared plums five candles a fitting supply for a Kyiv Jewish Armenian girl Zlata took out one candle and lit it she said they take Jews away now, Arkadii got shot in the raid there’s nowhere to hide, no escape, no boat no train men with guns everywhere, terrible sounds we put out the candle continued to talk in the darkness to the barking of dogs, Zlata’s paleness and sparkling eyes she hung up her key wept softly went out of the house

171

*** ми були тут палили вогнище найчастіше льоня і яків льоня тут коло мене майже в нього чорна щербинка в зубі а коли уже догорало він казав серцевини маків і дивіться якісь обличчя й поруч інші червоногубі зараз тут всі роти з землею хтось ковтав намагавсь кричати та не вийшло кричати що ви в тісноті тріскотливій спертій всі вмирали за себе кожен а мені захотілось спати а тоді захотілось жити й реготати чомусь до смерті кулеметні далекі черги ми уже не ходили в школу мама навіть мене просила не виходити в двір хоч літо але я утікав із дому аж до ночі блукав по колу і зі мною блукали іноді агранатів молодші діти рутка вічно хотіла їсти задивлялась на вікна темні і постійно повітря нюхала вконтентуйся її просили а вона все ніяк облава почалась ми в ходи таємні а вони навздогін із псами йоська крикнув: біжіть щосили я побіг і побіг дворами врятувався тоді на диво йоська й рутку знайшли уранці їх таки наздогнали кулі я дивився на них не плакав та на серці було жахливо назлітались зелені мухи тітка циля й новоприбулі теж лежали рядком тихенько і мовчали як лиш уміли я ж назавтра попав в облаву в бабин яр повезли у спеку дядько поруч стогнав і марив ніби небо зробилось біле я поглянув звичайне синє жінка поруч була далеко нас усіх розстріляють зараз на щоках палахтять рум’янці льоня тут коло мене майже в нього верхня губа розбита в мене там голуби зачинені хто ж їх випустить рано-вранці це ж вони там усі погинуть в голуб’ятні й без крихти жита

172

*** we used to come here to build a bonfire most often with Yakiv and Lionia he’s next to me now his tooth is chipped we’d examine the cinders read them like old shamans poppies in soot—check this out—faces with gaping mouths all of the mouths here now have been stuffed with soil so densely packed one cannot let out a sound every man for himself and dies on his own but I’m dying to fall asleep and to live and to laugh like a nut the machine gun bursts in the distance and no more school summer break, mother said better not go outdoors but I went anyway and roamed our neighborhood sometimes with Rutka and Ioska, the neighbors’ brood Rutka was always hungry kept staring sniffing around catching the scents of food stop begging you fool lay low then there was a raid we dove into alleys a secret nook dogs chasing after us Ioska yelled run run run so I ran through the inner courtyards and got away Ioska and Rutka were discovered the morning after caught by the bullets I didn’t cry what an awful pain flies everywhere aunt Tsylia and the recent arrivals from the village lay as in a game, doing their best to hold still soon I was caught in a raid rounded up and driven here to Babyn Yar, in this heat an ancient man next to me ran a fever he said look the sky it is turnin’ silver but it looks blue to me, by my side already far away Lionia feels very close his bruised lip’s still swelling what of my pigeons locked up in the cove no grain what if they die in there trapped, and no one’s coming

173

*** до сьогодні я жив як і всяк під фашистами гавкіт собак означав поблизу десь облава тобто треба ховатись русява поля нас заганяла в підвал і в житті починався провал опинялися наче в тюрмі або як в ялику на кормі я і марк льоня ляля марія у якої завжди ейфорія і яка не боялась облав бо могла до труханова вплав але нині в її голові є діра або може і дві в неї влучили так що упала навзнак я лежу коло неї у глеї

174

*** up to this day I lived like anyone under the Nazi occupation barks of dogs meant: there was a raid must hide and Polia let us down into the cellar, locked the door each time—a dull and total blackout a lapse of life, like in a cell or at the stern of a shaky skiff I, Mark and Lionia, Lialia and Maria the one with a perpetual euphoria who never feared raids being as how she’d easily swim over to Trukhaniv but today in her marvelous head there’s a hole and a bullet of lead she was shot in such a way as to fall on her back by her side here I lie in clay

175

*** ось яр у якому розстрілює ганс ось гільзи від куль що влучають у нас ось сліди і відбитки кулемета і ніг ганс замучився стих неможливо щоб всіх хтось би може піднявсь хтось би може побіг але куно вихаркує чергу і сміх ось фріц коло ривки зо три рани але ось обручка сережки все занадто мале ось обличчя її золоте все життя ось великий живіт і в утробі дитя ривка чує усе навіть серцебиття фріц стріляє в живіт і говорить: сміття ось альберт брат убитого йони єврей ось під нігтями в нього дві скалки з дверей ось червоний рубець на обличчі блідім сара квилила йдемо ходімо ходім він чіплявсь за одвірок хапався за дім він хотів би і жити і вмерти у нім але ось він у ямі і рідні із ним ось роздертий рукав тобто слід рукава ось брунатна від крові земля і трава ось тіла і тіла і тіла і тіла ось мір’ям молода що щаслива була ось її обіймає вже мертва мала бідна циля і гріє теплом без тепла ось над яром густа і рожева імла

176

*** this is the yar where Hans does his work these are the shells from the bullets that mark these are the tracks of the gun of the feet Hans grew tired it’s quiet all in one blow—impossible someone would get up and run, perhaps but Kuno coughs up a laugh—and a burst this is Fritz he leans over Rifka three wounds these are earrings a wedding band all of them loose this is her face framed in gold in a braid this is her belly a child inside Rifka senses a heartbeat under her sash Fritz shoots into her belly and says: what trash this is Albert the brother of Jonah the Jew these are the splinters stuck under his nails this is the bruise on a pale dusty face Sarah whined let us go dear Albert it’s time he was clinging on to the jamb, to the house he would rather be dead within its four walls but instead—in a pit and his kin is with him this is the sleeve that got torn on the way rather—its trace, this is grass, scarlet clay these are bodies and bodies and corpses this is Miriam the younger who used to be blessed this is her daughter wrapped in an embrace by her mother’s side she emanates warmth this is mist over the yar, shell-pink glow

177

*** вірш яким кричу тому що можу тільки це робити тільки це вірш який роботу робить Божу а тоді роздряпує лице зведене судомою до кості і горить антоновим вогнем вірш ненатлий вірш у високості йду з ним як рахиль у вифлеєм сине туги вірше беньяміне сам у полі воїн сам же й рать в кублах сліз отруйне кровоспинне сигми літер стигмами горять

178

*** this is the poem with which I scream I can do only this, nothing else the poem that works for a God-given cause tearing into your face cramped in a scowl to the very bone scorching like Anthony’s Fire this insatiable poem conceived above I carry it like Rachel to Ephrath son of mourning, poem Benyamin all at once a soldier and the legions in the nests of tears—a healing venom sigmas of letters smoldering like stigmas

179

182

Notes to Poems eyes filled with tears so dense they won’t flow… Page 37 Hava “Eve” in Hebrew. The name Hava derives from the Hebrew root -hay (“living”). See Genesis 3:20 in the Hebrew Bible. Africa Africa… Page 55 The first line of the poem and its meter allude to Barmalei, Kornei Chukovskii’s children’s fairytale in verse first published in 1925. I fed my cat with saliva… Page 59 “I feel sorry for all but those people at NKVD” NKVD is an acronym for Narodnyi Komissariat Vnutrennikh Del (The People’s Commissariat for Internal Affairs), a Soviet government agency active between 1934 and 1946. NKVD was involved in tracking down, arresting, and executing the so-called enemies of the Soviet people, both internal and external; establishing prisons in the recently annexed territories; and managing, overseeing, and populating the Gulag network of Soviet forced labor camps. During the Great Terror (1936–38) and until its transformation into MVD in 1946, NKVD was Stalin’s chief instrument for carrying out purges, extrajudicial executions, mass repressions, and ethnic cleansings. happiness is present and eternal… Page 61 “drops of dew mixed in with claret blut” Blut is an allusion to Blut und Boden (“blood and soil”), a slogan expressing Nazi Germany’s doctrine of a natural unity between a racially defined national body and an area of its ancestral settlement. “papa’s pharmacy in the Syrets” Syrets is a historic district of Kyiv named after a tributary of the Dnipro river. “polizisten basking in the sun” Polizist, or Polizei were terms used by the local population to refer to a member of an auxiliary police force on German-occupied territories. 183

While in German the term Polizei refers to the police force (viz. “the Police”), in the Ukrainian colloquial usage it is usually reserved for individuals. At the initial stages of the Nazi invasion of the Soviet Union, the local collaborators of the Nazi army were officially called Hilfspolizei (auxiliary police), but the rapid conquests on the Eastern front and a fear that the term Hilfspolizei lends these forces too much authority informed the decision of Reichsführer-SS Himmler to change its name to Schutzmannschaft (protective guard units), abbreviated as Schuma. I’m here I’m he I get up off my knees… Page 71 “an SS officer—shoots again and again” Schutzstaffel (SS) was a paramilitary organization founded by Adolph Hitler in 1925 that along with the Sturmabteilung (SA) was instrumental in bringing the Nazi party to power. Along with the auxiliary collaborationist Schuma battalions, the SS became a symbol of terror in the Nazi-occupied territories. Among the chief tasks of the SS were the elimination of partisan resistance and the orchestration of the Holocaust. there was terror yet… Page 77 A reference to the Great Terror (1936–38) orchestrated by Joseph Stalin and carried out by the NKVD. tears are not a solace… Page 79 “one of them lost a brother—a sapper—in the Finnish war” The Soviet-Finnish War, also known as the Winter War, was an unsuccessful Soviet attempt at invasion of Finland in 1939–40. in order to bear witness I need not survive … Page 81 “…in Irpin near Kyiv…” Irpin is a city located to the northwest of Kyiv and named after the Irpin River.

184

and yet I will utter it… Page 91 “I saw the Dnipro last night…” The Dnipro, also known as the Dnieper, is a major European river flowing through the city of Kyiv. in the room there hung… Page 95 “Einsatzgruppe Sonderkommando” SS Sonderkommandos were special Nazi squads responsible for large-scale executions. A massacre of Jews of Kyiv at Babyn Yar was organized and carried out by SS Sonderkommando 4a of Einsatzgruppe C commanded by Paul Blobel (1894–1951) and Otto Rasch (1891–1948). Both Blobel and Rasch were indicted for war crimes at the Einsatzgruppen trial that took place in the United States from September 1947 to April 1948. I don’t know if it’s possible to cry in this state… Page 101 “the Gestapo officer’s smile young and sincere” Gestapo is an acronym for Geheime Staatspolizei (secret state police), an intelligence and counterintelligence agency established in 1933 by Hermann Göring and responsible for investigating the cases of treason, espionage, and sabotage. Gestapo coordinated the transportation of Jews and prisoners of war to concentration and extermination camps during the Holocaust in Central and Eastern Europe. achingly carefully… Page 103 “for St. Anthony’s fire to burn to your very marrow” St. Anthony’s fire, also known as Ignis Sacer, is a medieval name for ergot poisoning that results from eating grain products contaminated with the fungus Claviceps purpurea. The symptoms of ergot poisoning range from itching and muscle spasms to gangrene. my bedridden mother begged me… Page 105 “but because I can think—ergo sum and not dead” Ergo sum is an allusion to Rene Descartes’ locution “I think, therefore I am” (Cogito, ergo sum). 185

world has started to stink… Page 115 “yesterday in Kurenivka a frightening woman showed up” Kurenivka is a historic neighborhood in Kyiv situated northwest of Babyn Yar. this morning I studied the mirror… Page 119 “I walked down Lukianivka once, all the way to the yar” Lukianivka is a historic neighborhood of Kyiv adjacent to Babyn Yar midnight coughing so hard it makes the walls shake… Page 121 “when my husband was taken away to the gulag“ GULAG is the acronym for Glavnoe Upravlenie Lagerei (Main Directorate of Camps), a system of Soviet prison camps scattered across the vast territory of the Soviet Union. The prisoners of Gulags ranged from criminals such as murderers and thieves to intellectuals, political dissidents, and members of national and religious minorities. Gulags were managed by the NKVD, a state agency used by Joseph Stalin as an instrument of control, terror, and intimidation. now all of this, I say, let it be over… Page 133 “…around the Jewish Bazaar…” Jewish Bazaar (Ievreiskyi bazar, or Ievbaz) was the main Jewish market in Kyiv. The market was established in 1858 and was historically situated in the Halytska Square. our neighbors came by they say we must stay together… Page 141 “we walk down Kyrylivska Street carried forth by a throng” Kyrylivska is a street northeast of Babyn Yar named after St. Kyrylo Monastery. “dad sent her some fabric he bought in the Baltic states” Soviet military occupation of the Balitc states (Estonia, Latvia, and Lithuania) was a direct consequence of the 1939 Molotov-Ribbentrop pact, a treaty of non-agression between Nazi Germany and the Soviet Union that divided Eastern and Northern Europe into German and Soviet spheres of influence. 186

I thought it surely couldn’t get any worse… Page 153 “fell mortally in love with papirosy” Papirosy, likely from Polish papieros were cigarettes without filters produced mostly in the Soviet Union. In the colloquial Ukrainian of the WWII period, the term papirosy came to be used generically and referred to all filterless cigarettes of foreign and local production. all happening at once: the bullets and the apples… Page 155 “and frog pumps rusty milk out of her nipples” In Ukrainian folklore, a frog is sometimes endowed with breasts producing milk poisonous to humans, an image that reveberates through curses and proverbs. we shall not make history we are the nobodies… Page 163 “she’s entered the Komsomol and she’s good with a gun” Komsomol is the acronym for Kommunisticheskii Soiuz Molodezhi (Union of Communist Youth), a political organization of Soviet youth established in 1918 as part of the program of creating the New Soviet Man. Its explicit aims consisted in encouraging the youth’s participation in sports, education, community service, and political life, and adherence to ideologically desirable principles of conduct. Entry to Komsomol demonstrated an individual’s commitment to becoming a model Soviet citizen. up to this day I lived like anyone… Page 175 “she’d easily swim over to Trukhaniv” Trukhaniv is an island in Kyiv. It is formed by a confluence of two rivers, the Desna and the Dnipro. this is the yar where Hans does his work… Page 177 The poem alludes to the popular English nursery rhyme, “This Is the House That Jack Built.” “but Kuno coughs up a laugh—and a burst” Kuno Callsen (1911–2001) was an SS major (Sturmbannführer) of the 187

Nazi army, member of SS Sonderkommando 4a of Einsatzgruppe C assassination squad, and one of the organizers of the mass execution at Babyn Yar. After WWII Callsen changed his name and went into hiding. He was arrested and indicted in September 1946. However, during the program of denazification conducted in the American occupation zone, Callsen was classified as a Nazi Follower, a category that prescribes no criminal punishment except for restrictions on travel and employment. In 1965 Callsen was rearrested and 1968 accused of participating in mass executions at Babyn Yar. He was sentenced to fifteen years of imprisonment. this is the poem with which I scream … Page 179 “I carry it like Rachel to Ephrath” A reference to Rachel’s journey from Shechem to Hebron during which Rachel dies giving birth to Benjamin. See Genesis 35:19-20. “son of mourning, poem Benyamin” The Hebrew name Benjamin (or Ben Yamin) means “son of my right hand.”

188

Foreign Words and Phrases only now can I speak of this… Page 39 bubbeh: “grandmother” in Yiddish I hold a bullet under my tongue… Page 43 schneller: from German “faster,” a frequently used command by Nazi soldiers to move faster I’m nearing, nearing, near… Page 49 wieviel Stück: “how many pieces” in German hundertsieben: “one hundred and seven” in German if I survive I’ll simply be a tato… Page 63 tato: colloquial for “dad” in Ukrainian and a cognate of tate, tata, tati in Yiddish the future will hold me no more tonight in the twilight… Page 87 oy lele oy nene: an expression of grief, complaint, or fear in Ukrainian what has changed: there are rats in abundance … Page 143 meshugaas: “madness” or “foolishness” in Yiddish

189