123 41 25MB
Ukrainian Pages 812 [811] Year 2020
Cossacks in Jamaica, Ukraine at the Antipodes Essays in Honor of Marko Pavlyshyn
Ukrainian Studies S eries Editor Vitaly Chernetsky (Universit y of K ansas)
Cossack s in Ja m a ic a, Uk r a ine at t he A nt ipodes Essays in Honor of Marko Pavlyshyn Edited by Alessandro Achilli, Serhy Yekelchyk, and Dmytro Yesypenko
BOSTON 2020
Library of Congress Cataloging-in-Publication Data Names: Pavlyshyn, Marko, honoree. | Achilli, Alessandro, editor. | Yekelchyk, Serhy, editor. | Yesypenko, Dmytro, editor. Title: Cossacks in Jamaica, Ukraine at the Antipodes : essays in honor of Marko Pavlyshyn / edited by Alessandro Achilli, Serhy Yekelchyk, and Dmytro Yesypenko. Description: Boston : Academic Studies Press, 2020. | Series: Ukrainian studies series | Includes bibliographical references. | In English and Ukrainian. Identifiers: LCCN 2019058078 (print) | LCCN 2019058079 (ebook) | ISBN 9781644693018 (hardback) | ISBN 9781644693025 (adobe pdf) Subjects: LCSH: Ukrainian literature--History and criticism. | Ukraine--Foreign relations--1991- | Ukraine--Civilization. Classification: LCC PG3905 .C67 2020 (print) | LCC PG3905 (ebook) | DDC 891.7/909--dc23 LC record available at https://lccn.loc.gov/2019058078 LC ebook record available at https://lccn.loc.gov/2019058079
Copyright © 2020 Academic Studies Press. All rights reserved.
ISBN 9781644693018 (hardcover) ISBN 9781644693025 (ebook, PDF) ISBN 9781644693766 (ePub)
Book design by Tatiana Vernikov. Cover design by Ivan Grave. On the cover: Stepan Chwyla, The Last Aborigine (1987, from the collection of the Kyiv Museum of Ukrainian Diaspora; reproduced by permission).
Published by Academic Studies Press 1577 Beacon Street Brookline, MA 02446, USA [email protected] www.academicstdiespress.com
Contents 9
Acknowledgments Sponsors
11
Tabula Gratulatoria
13
Preface I. Іван Дзюба
15
II. Alessandro Achilli
22
Giovanna Brogi
25
Language Consciousness in Sixteenth- to Seventeenth-Century Ukraine and Poland—Some Considerations
Наталя Яковенко
41
Дискурс описів одержимості в українській міракулістиці 17–18 століть (між традицією, освіченістю і новою політикою Церкви)
Natalia Pylypiuk
56
The Garden of Skovoroda: Manifesto of a Christian Epicurean
Slobodanka Vladiv-Glover
72
Kleist’s On the Marionette Theatre and the Poetics of the Unrepresentable in Penthesilea
George G. Grabowicz
88
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
Олесь Федорук
110
Недрукована рецензія Пантелеймона Куліша 1843 року
Дмитро Єсипенко
128
Від “української мирянської казки” до української російськомовної класики: Сорок літ і Сорок лет Миколи Костомарова
Roman Koropeckyj
146
P. I. Iurkevich’s Gaidamak Garkusha, Wherein the Little Russian Bandit Takes His Final Bow (But Is It Good for the Jews?)
Олександр Боронь
161
Шевченкове перебування на Пріорці у Києві 1859 року: факт наукової біографії чи легенда?
— 5 —
Микола Бондар
179
Проблематика волі: Три “реакційні” віршові твори Тараса Шевченка
Mariya Zubrytska
199
The Communicative Role of Metaphors of Silence in Taras Shevchenko’s Poetry
Роксана Харчук
213
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова
Andrii Danylenko
232
The “Little Russian Triad” and the Formation of Literary Ukrainian in the Nineteenth Century
Michael Moser
249
The Standardization of Modern Ukrainian—Some General Considerations
Jonathan E. M. Clarke
258
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First Century)
Yuliya Ilchuk
277
The Translator In-Between. Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bulba (1835, 1842)
Елеонора Соловей
304
Ромео і Джульєтта українською: колізії засвоєння
Andriy Zayarnyuk
320
Socialist Itineraries in a “Nationalist” City: the First of May in Austrian Lviv
Maxim Tarnawsky
334
Galician Sex: Ivan Franko and Leopold von Sacher-Masoch
Iwona Boruszkowska
348
Attitudes Passionnelles. The Blue Rose (Блакитна Троянда)— The First Play by Lesia Ukraїnka
Vitaly Chernetsky
363
Out of the Carpathians, Across the Sea: Displacement and Identity Crisis in the Works of Vasyl′ Stefanyk and Joseph Conrad
Ярослав Поліщук
379
Науковий доробок Богдана Лепкого та становлення літературного канону
— 6 —
Alois Woldan
395
Other Voices—Protest against War and Violence in Polish and Ukrainian Poetry on World War I
Valentyna Kharkhun
410
Between Two Powers: Nationalist vs. Bolshevik in Volodymyr Vynnychenko’s Works about the Ukrainian Revolution
Oleh S. Ilnytzkyj
425
How Ukrainian Futurists Viewed Italian Futurism
Hinde Ena Burstin
439
On the Other Side: Dina Lipkis, Yiddish poet of 1920s Kyiv
Serhy Yekelchyk
457
The Construction of “Historical Truth” in Oleksandr Korniichuk’s The Destruction of the Squadron
Тамара Гундорова
475
Поліморфізм Доктора Серафікуса В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
Sonia Mycak
499
Towards a Literary History: The Ukrainian Australian Literary Field
Maria G. Rewakowicz
515
Shades of Dissent: Manifestations of Resistance within the Ukrainian Literary Milieu of the 1960s and Its Post-Independence Implications
Alan Cockerill
527
Sukhomlinsky’s German Connections: The Publication of My Heart I Give to Children in Berlin in 1968
Yaroslav Hrytsak
543
Ivan L. Rudnytsky and His Visit to the Soviet Union (1970)
Ulrich Schmid
554
Contact Zone vs. Postcolonial Condition. On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine
Ростислав Семків
572
Гумор та сатира в українській літературі ХІХ–ХХ століть: спроба постколоніального прочитання
Оксана Пахльовська
582
Постмодерний канон української літератури в полоні посттоталітарних аберацій
— 7 —
Alessandro Achilli
604
Towards a New Postcolonial Ukrainian Literature: Ievheniia Kononenko’s A Russian Story
Olena Haleta
618
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
Marco Puleri
639
Towards a Postcolonial Ethics: Rewriting Ukraine in the “Enemy’s Language”
Катажина Котинська
656
Росіяни і російськомовні у Львові: сусіди, витіснені з поля зору
Роман Дубасевич
671
Від дітей розпачу до cновид війни: кілька думок з приводу культурних передумов війни в Україні
Olha Shmihelska
704
Defining the Main Push-and-Pull factors of Ukrainian Highly Skilled (IT) Migration to Berlin: the EU Blue Card or the Euromaidan
Denys Shestopalets
719
Integrating into a (Pseudo-)Europe: Ukrainian Churches and the Perils of the European Choice
Natalia Chaban and Iana Sabatovych
734
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
Volodymyr Kulyk
754
Language Politics, Minority Rights, and International Relations: the Curious Case of the 2017 Ukrainian Education Law
Serhii Plokhii
768
The Russian Question: Understanding the Russo–Ukrainian Entanglement
Marko Pavlyshyn Bibliography
788
A ck n o w l e d g m e nts
This book is the result of the joint efforts of a large collective. We are very thankful to all those who have helped us, in different ways, to bring this project to completion. We are very grateful to our sponsors. Kevin Foster, head of the School of Languages, Literatures, Cultures and Linguistics at Monash University, has supported us morally and practically from the very early stages of this project. We recognize the substantial contributions granted us by Victor and Maria Rudewych, the Shevchenko Scientific Society in the USA, the Board of the Ukrainian Studies Foundation in Australia, and the Board of Dnister Ukrainian Credit Co-operative. The quality of all contributions has been guaranteed by the work of a large pool of reviewers, which includes, together with several authors of the book, Anastassiya Andrianova, Maria Grazia Bartolini, Tetiana Belimova, Simone A. Bellezza, Olga Bertelsen, Uilleam Blacker, Tymofii Brik, Marco Castellari, Denys Chyk, Lesia Demska, Natalia Domina, Rory Finnin, Mayhill C. Fowler, Christopher Gilley, John-Paul Himka, Roman Horbyk, Ihor Hyrych, Danylo Ilnytskyi, Roman Ivashkiv, Vasyl Ivashkiv, Nancy S. Kollmann, Ihor Kotyk, Tetiana Kovalenko, Taras Koznarsky, Anatoliy Kruglashov, Iryna Lapshyna, George O. Liber, — 9 —
Acknowledgments
Joanna Lisek, Oksana Lutsyshyna, Michael M. Naydan, Thomas M. Németh, Olena Nikolayenko, Viviana Nosilia, Svitlana Odynets, Moira Paleari, Bohdan Pastukh, Matthew D. Pauly, Yohanan Petrovsky-Shtern, Olga Pressitch, Iryna Ralko-Borysiuk, Johannes Remy, Tetiana Riazantseva, Roman Senkus, Stanislav Rosovetskyi, Markéta Seidlová, Myroslav Shkandrij, Taras Shmiger, Anna Shternshis, Iryna Starovoyt, Andrea Trovesi, Yaryna Tsymbal, Leonid Ushkalov, Stephen Velychenko, Oleksandra Wallo, Kataryna Wolczuk, Curt Woolhiser, Saera Yoon, Oleksandr Zabirko, and Joseph Zajda. We are also very grateful to our team of copy editors, which includes Ethan Calof, Halyna Koscharsky, Sonia Mycak, Ryna Ordynat, Andrew Radion, and Eleonora Solovei. A special thanks to the truly heroic Jonathan Clarke and Yuri Tkacz. Last but not least, great thanks go to Mark von Hagen and Ola Hnatiuk for helping us with grant applications.
Sponsors
Mr Victor Rudewych OAM and Mrs Maria Rudewych have supported Ukrainian Studies at Monash University over many years, most notably through a donation of $1.52 million in 2014. Victor and Maria Rudewych’s benefactions enabled the appointment of the Monash Rudewych Postdoctoral Fellow in Ukrainian Studies in 2017 and the establishment (with the Faculty of Arts) of two Monash Rudewych PhD Scholarships in Ukrainian Studies in 2016, as well as the annual Monash Rudewych Year 12 Ukrainian Language Scholarships and the Monash Rudewych Years 7–11 Ukrainian Language Scholarships. Mr Victor Rudewych OAM and Mrs Maria Rudewych have generously contributed to the publication of this volume. This publication was made possible in part by the financial support of the Shevchenko Scientific Society, USA, from the Ivan Romaniuk Fund. The School of Languages, Literatures, Cultures and Linguistics at Monash University has generously contributed to the publication of this volume. Dnister Ukrainian Credit Co-operative has generously contributed to the publication of this volume. Dnister is proud be a contributor to this publication in honor of Marko Pavlyshyn’s outstanding contribution to the academic community, the Mykola Zerov Centre for Ukrainian Studies, and the broader Ukrainian — 11 —
Sponsors
community. Dnister has been a significant contributor to education and scholarship in the Australian Ukrainian community for many decades. Dnister has supported numerous conferences organized by the Mykola Zerov Centre for Ukrainian Studies, the Ukrainian Studies Association of Australia, and the Shevchenko Scientific Society. They also continue to support the Australian division of the Petro Jacyk International Ukrainian Language Competition, Ukrainian community schools in Australia, and many initiatives of the Ukrainian Education Council of Australia. Over the thirteen years to October 2018, Dnister has provided over $175,000 in financial support to the Mykola Zerov Centre for Ukrainian Studies. More generally, in the twelve years to June 2018, Dnister has provided a total of $2.91 million in financial support and indirect support to our Members and their communities. Dnister will continue to deliver on our mission to assist our members with their goal of achieving financial advantage, prosperity, and wealth, and to enrich their communities. The Ukrainian Studies Foundation in Australia has generously contributed to the publication of this volume. USFA has for many years successfully collaborated with Marko Pavlyshyn. His academic achievements and significant contribution to Ukrainian studies are widely recognized and respected. USFA sincerely wishes him a long, prosperous, and productive retirement.
Ta b u l a G r a t u l a t o r ia
Yuri Andrukhovych Mark R. Andryczyk Judith Armstrong Maria Grazia Bartolini Olga Bertelsen John Besemeres Uilleam Blacker Tatiana Bonch-Osmolovskaya Philip Botte Edyta Bojanowska Halyna Burlaka Kate Burridge Gloria Davies Natalie Doyle Zoriana Drozda Kerry Dunne Alla Dyba Rory Finnin Michael S. Flier Kevin Foster Robin Gerster Mark von Hagen Serhii Halchenko Marta Havryshko John-Paul Himka Ola Hnatiuk Halyna Hryn Mykola Ilnytskyi Ihor Isichenko
Roman Ivashkiv Yurko Izdryk Georgii Kasianov Oksana King Zoe Knox Slawko Kohut Nancy S. Kollman Natalie Kononenko Agnieszka Korniejenko Halyna Koscharsky Oleh Kotsyuba Taras Koznarsky Alexander Kratochvil Mykola and Olena Kulinich Svitlana Krys Serhii Kvit Peter Lentini Alison Lewis George O. Liber Oksana Lutsyshyna Agnieszka Matusiak Andrew Milner Larysa Miroshnychenko Michael Naydan Brian Nelson Olena Nikolayenko Iryna Ordynat Matthew Pauly Taras Pastukh
— 13 —
Tabula Gratulatoria
Dmytro Pavlychko Iurii Peleshenko Olga Pressitch Johannes Remy Mykola Riabchuk David Roberts Robert Romanchuk Stefan Romaniw Anna Rubinowski Victor and Maria Rudewych Serhii Sarzhevskyi Peter Sawczak Roman Senkus Valerii Shevchuk Myroslav Shkandrij Giovanna Siedina Stefan Simonek Dariusz Skórczewski Liana Slipetsky Alfred Sproede Iryna Starovoyt Orysia Stefyn Carolyn Stevens Mykola and Vira Sulyma
Roksoliana Sviato Dariya Syroyid Frank E. Sysyn Liudmyla Tarnashynska Victoria Team Yuri Tkacz Ewa M. Thompson Philip Thomson Beatrice Trefalt Yaryna Tsymbal Walter Veit Oleksandra Wallo Chris Watkin David N. Wells Louisa Willoughby Rita Wilson Kataryna Wolczuk Christopher Worth Andriy Yasinovskyi Halyna Yusypiuk Oleksandr Zabirko Tanya Zaharchenko Joseph Zajda Mykola Zhulynskyi
All staff of the School of Languages, Literatures, Cultures, and Linguistics at Monash, and all members of the Association of Ukrainians in Victoria.
Вступ
Іван Дзюба
Далекого вже 1994-го року в нью-йоркському Колумбійському університеті на сесії «Наукова діяльність Юрія Шевельова» Марко Павлишин, українець і україніст із Австралії, виголошує доповідь під назвою «За культуру “не для дітей”. Літературна критика Юрія Шереха». Відомо, що Юрія Шевельова вшановували як мовознавця, а Юрія Шереха як літературознаця й критика. Доповідач делікатно заперечує самооцінку Юрія Шевельова-Шереха, який казав, що його фах—мовознавство, а літературна критика—хобі. Павлишин підкреслює послідовність і професійність роботи ШерехаШевельова у сфері літературних студій. Оглядаючи і аналізуючи літературно-критичний доробок метра, доповідач знаходить і наголошує в ньому насамперед те, що близьке йому або повчальне для нього. Цікаво подивитися, що ж тоді відзначав дослідник і як воно резонує в його власній творчості. Назва доповіді—«За культуру “не для дітей”»—відсилала до назви однієї з літературно-критичних збірок Юрія Шереха— «Не для дітей». Подібно як і Кант, який опонував романтикам, віддаючи перевагу зрілості перед незрілістю й дорослості перед інфантильністю, Ю. Шерех, каже Павлишин, віддає перевагу розумові перед інстинктом, досвіду перед наївністю, освіченості перед невіглаством, складності перед простакуватістю. Такий вибір пріоритетів зумовлений метою, а ця мета—сприяння входженню української літератури у стан культурної зрілості. Звертає увагу Марко Павлишин і на рідкісну читабельність літературно-критичних текстів Юрія Шевельова. Я б тут додав: попри його безумовну обізнаність із широким спектром старих і нових літературознавчих методологій та, сказати б, упевнене перебування на їх висоті, він не оперує їхнім — 15 —
16
Іван Дзюба
апаратом і переважно обходиться без спеціальної термінології. Шевельов апелює до «здорового глузду» читача, а не до його термінологічної нахапаності. Він і сам насамперед читач. Читач уважний, вдумливий і вдячний, а інколи й іронічний. Він подає урок тим, хто розраховує, що термін може замінити думку або замаскувати її брак. На мій погляд, такими були і пріоритети в самонастановленні, з якими Марко Павлишин розпочинав свою цілеспрямовану роботу у різночасовому й різнорівневому світі української літератури. Ці пріоритети утвердилися, були скориговані в процесі практики й самовдосконалення і приросли новими якостями. Нині вже чотири десятиліття як наукова творчість професора Павлишина слугує яскравим орієнтиром і показовим прикладом водночас точності та розкутості розмірковувань. Для його колег з України великим інтелектуальним відкриттям став вихід 1997 р. його книжки «Канон та іконостас». До кола авторитетних дослідників української літератури увійшло нове ім’я, а найприкметніші твори новочасної української літератури постали в неординарному, цілком оригінальному прочитанні. Книжка ця, вписуючись у процес реінтеграції української культури і в процедуру інтелектуальної рееміграції, водночас посіла в них особливе місце через комбінацію кількох обставин. Вона належала перу науковця, який народився далеко від України і професійно сформувався в новітніх західних (переважно німецьких та англо-американських) філософсько-культурологічних і літературознавчих школах. Це була перша видана в Україні книжка, що містила широку систематичну критику сучасної української літератури «із західної перспективи», з тієї методологічної позиції, яка до певної міри була останнім словом західного університетського літературознавства. Водночас у ній знайшли місце і розвідки про українське культурне життя в Австралії, яке було зовсім незнане в Україні «материковій». Мені як читачеві втішно й повчально бачити з Павлишинових розвідок, як ціною напружених самоствердних зусиль невеличка українська діаспора в Австралії зуміла не тільки розбудувати свій побут,
Вст уп
17
здобути помітне місце на громадській сцені п’ятого континенту, а й висунути зі свого кола і подвижників культури, і талановитих митців, спродукувати доволі барвисте культурне життя, в якому викристалізувалися цінності, що мали і матимуть значення для цілої української культури. Водночас кожному із науковцівукраїністів буде корисно розглянути, як його рафінований колега дбайливо узгоджує свій високий критеріальний рівень із вирішенням порівняно локальних проблем. У книжці «Канон та іконостас» Марко Павлишин виявляє себе фахівцем із класичного періоду української літератури; основою його компетентності є досконале й вичерпне вивчення будь-якої теми, що за неї він береться. Водночас він демонструє спроможність бути авторитетним арбітром у дискутованих питаннях, пропонувати зважені підходи, що враховують різні точки зору. У таких випадках дослідник схиляється не до компілятивних вирішень, а до пошуку інтегральної «рівнодійної». Основна частина книжки «Канон та іконостас» була присвячена сучасній українській літературі, в якій автора цікавили насамперед твори, котрі за умов радянської дійсності набували громадянського значення й розголосу, або, за його власним визначенням, були відкриті «для підривного прочитання». Не тому, що він мав якусь спеціальну настанову позалітературного характеру, а тому, що саме такого значення набували всі скільки-небудь цікаві, з елементами незалежної думки, твори в атмосфері ідеологічної підконтрольності. У статтях про Олеся Гончара, Миколу Руденка, текстах про творчість Євгена Гуцала та інших українських авторів 1950– 80-х рр. йдеться фактично про обмеженість можливостей талановитого письменника в межах навіть лібералізованої офіційної ідеології, яка дозволяє самопародіювання лише в другорядному і лише з санітарно-оздоровчою метою, а скепсис щодо корінних цінностей системи ще притамовується або компенсується примирливим комікуванням на периферії проблеми. Спостерігаючи поважні інтелектуальні маневри Марка Павлишина, мимоволі застановляєшся над питанням: а чи
18
Іван Дзюба
були в тогочасній українській літературі явища, які цілком відповідали уявленням його про довершений текст, непідлеглий понижуючим обставинам; задовольняли суму його критеріїв і давали беззастережний естетичний простір для операцій його інтерпретативної думки? Виявляється— були. Як виглядає, проза Валерія Шевчука стала для критика такою щасливою знахідкою. Тут він побачив і конгеніальну собі інтелектуальну потенцію, і смакову «співзвучність», і той рівень мистецької компетентності, який дає змогу говорити про твір «за загальними критичними критеріями», без знижок на підрадянські умови написання. На змістовому й естетичному полі Шевчукової прози Марко Павлишин дістав можливість застосувати весь арсенал свого аналітичного інструментарію, випробувати різні прочитання (під оглядом зв’язку з естетикою реалізму, філософією романтизму, принципами сюрреалізму, елементами психоаналізу), що відповідає багатозначності, складності та концепційній незалежності творів Валерія Шевчука, насамперед його «Дому на горі». Зрештою він оцінив прозу письменника і як розгорнуту переконливу аргументацію на користь українського «культурного відродження» в контексті глибокої історичної перспективи. Павлишин зосереджується на трьох головних складниках цієї аргументації: «нове узаконення середньовіччя та бароко як елементів української літературної традиції; відвоювання тієї зони естетичного почуття, яка межує з сакральним; і заснування нового літературного дискурсу, не детермінованого монополістичною ідеологією і не зорієнтованого на єдиний всесоюзний культурний центр».1 Тут позначено справді найсуттєвіші напрямки напруги українського культурного відродження. Можна тільки додати, що всі ці три рівні аргументації «на користь культурного відродження» різними способами утверджували свою присутність в інтелектуально-мистецькій атмосфері України 1960–80-х років,
1
Марко Павлишин, Канон та іконостас (Київ: Час, 1997), 144.
Вст уп
19
отже, Валерій Шевчук розгортав свою концепцію у певному (хай і вузькому) солідарному контексті, хоч і був одним із найкомпетентніших у своєму піонерському проекті. Марко Павлишин не належить до тих літературознавців, які схильні відмовляти літературі у праві безпосередньо реагувати на актуальні явища життя, підлягати політичним імпульсам тощо. Власне, коли б він навіть визнавав ці догмати як теоретик,—як інтелектуальна і громадська особистість він не міг би бути байдужим до того, що діється в далекій Україні і як воно резонує в літературі. І його літературні виступи засвідчують глибокий інтерес, тривогу і співпереживання тих процесів, які відбила література, та долі самої літератури. Тому низка статей Марка Павлишина стосується саме взаємодії політичних і літературних процесів в Україні напередодні «перебудови», в часи «перебудови» та здобуття незалежності. У багатьох своїх публікаціях він так чи так нав’язує до постмодернізму і зраджує свої симпатії до нього, та, зрештою, і виступає як його радісний адепт. Тим цікавіше було українському читачеві ознайомитися з його статтею «Українська культура з погляду постмодернізму», в якій він розгорнув спектр характеристик постмодернізму як філософії і методу, подавши його родовід і родові прикмети. Немалу втіху читачеві статей дослідника дають його артистичні операції з постмодерністським інструментарієм на матеріалі української літератури 90-х років. Найбільш докладно і виспеціалізувано вони розвинуті в статті про «Рекреації» Юрія Андруховича: це ідеальний об’єкт для Павлишина в постмодерністській іпостасі. У низці статей збірки читач відкрив для себе плідність і привабливість розумного застосування постмодерністського дискурсу навіть до явищ, які зросли на ґрунті, досить віддаленім від того, де він визрів і де йому привільно. Постмодернізм для Марка Павлишина—не світозарна догма, не універсальне відмикало до всіх ангарів і підземель людського духу, а швидше комфортна робоча позиція, що дає можливість вільно, відповідно до матеріалу й потреби, оперувати «на вибір» широким дослідницьким інструментарієм, надбаним культурологією і літературознавством. Власне,
20
Іван Дзюба
постмодернізм у павлишинському розумінні, здається, і передбачає використання різних методик у певних межах, кожної у своїй компетенції, без абсолютизації жодної з них, натомість за умов взаємної корекції. Певно ж, у постмодернізмі не народжуються, і Марко Павлишин прийшов до нього через опанування тих амбітних (універсальних, остаточних!) методологій, які розвинулися раніше і поступилися іншим, ще остаточнішим. Вони незримо стоять за немовби легкою вправністю автора. Вгадується і феноменологічна модель інтерпретації художніх творів, орієнтована на встановлення поліфонічної гармонії різних елементів замкнутої структури. Вгадується і дільтеївська герменевтика з гайдеґґерівським нагромадженням «кіл витлумачення». На структуралізм Марко Павлишин дивиться, здається, очима пост-структураліста; він залюбки вправляється у деструктуризації (це можна бачити, скажімо, на прикладі статей про «Листя землі» Дрозда або про химерні романи Гуцала та ін.). Одначе ж формула Жана Піаже про структуру як триєдність цілісності, трансформації та саморегуляції, як і його визначення трьох головних особливостей систематизованих структур (неможливість звести до складових елементів, самовпорядкування, розгалуження на підсистеми)—це те, що так чи інакше присутнє в сучасних уявленнях про естетичні феномени. І таке розуміння структури, і основні принципи структуралізму як методу, що їх сформулював Леві-Строс (збирання й аналіз фактів та їх інвентаризація; встановлення зв’язку між ними, їх групування та виявлення корелятивних відношень між ними; вибудовування цілісної системи з установлених елементів) — усе це ввійшло в досвід інтерпретаційних практик, повз який критик не проходить без науки. Але, відповідно до своєї постмодерністської настроєності, він не генералізує ці підходи і не перенаголошує, а використовує (зокрема, оголення зв’язку внутрішніх рівнів твору) як одну з робочих технік. Водночас для нього характерне поєднання структурального синхронізму з діахронізмом історико-культурного методу.
Вст уп
21
У Марка Павлишина не раз зустрінемо обережно солідарні згадки про «нову критику», яка реалізувала тенденції іманентного розгляду літературного тексту. Ці згадки важко ідентифікувати з якоюсь конкретною школою широкої течії «нової критики», але можна припустити, що він не оминув концепції «глибинних» тематичних аналізів Гастона Башляра, ідей «нового читання» Ж.-П. Вебера та «тематичноінтуїтивістського» напряму і «політематизму» Жоржа Пуле. Хоч загалом йому, здається, ближчі німецькі та англо-американські наукові школи; принаймні «кембріджсько-чиказький» метод «замкнутого прочитання» з його вимогою точного прочитання та індуктивного дослідження тексту, як і думка А. Річардса, що мистецтво є оцінкою буття,—ненаголошені аналогії цьому можна знайти в Павлишина, як і деякі аргументи на користь теорії контексту Ст. Пеппера. А взагалі Павлишин безмежно далекий від типу теоретично замордованого критика, що неповоротно позбувся читацької невинності і безпосередньості і не читає текст, а наводить на нього снайперський приціл чергового «методу» або спецприлади нічного бачення. Він насамперед щедрий і вдячний читач, його визначальне прагнення—«схопити» сутність таланту, найбільша винагорода йому—втіха від читання. А вже тоді вишукуються константи твору, проблеми зв’язуються в чіткі і строгі терміни, виношується стратегія інтерпретації і ніби сам собою народжується модус викладу, починає звучати оркестр прийомів критичного акту, в якому, одначе, весь час бринять живі емоції читача. Марко Павлишин—добрий читач. І його самого цікаво читати. Це—лиш одна з багатьох його чеснот. В особі цього дослідника маємо непересічну інтелектуальну величину, «зірку» україністики останніх кількох десятиліть, людину, від якої, діставши так багато, ще немало сподіваємося. Попри відстані й часові пояси, він реально присутній в українському часі та українському літературному житті і своїми працями, і своїми уроками, впливом на колег і на молодший гурт науковців.
P r e f a ce
Alessandro Achilli
In the short autobiography that he wrote for Kanon ta ikonostas, his 1997 Ukrainian-language collection of essays, Marko Pavlyshyn gives his readers a fascinating glimpse into his childhood, his years as an undergraduate at the University of Queensland, a research student at Monash University, and the first steps of his career as a junior scholar of Ukrainian studies.1 Describing the establishment of Ukrainian Studies as an academic discipline at Monash University in 1983, Marko stresses how consciously, as a young lecturer, he had sought the recognition of his older and well-established colleagues in North America. In the context of a relatively small, but highly productive and impactful group of scholars, this meant producing several high-quality and innovative publications, well before these words and phrases became the habitual and perhaps abused mantras of university management. Today, the reputation of Australian Ukrainian studies is to a great extent linked to Marko’s very name and his outstanding contribution to the enrichment and enlargement of Ukrainian Studies as a truly global discipline. Moreover, some areas of Ukrainian Studies that have become particularly fruitful and stimulating in the two last decades, such as discussions around postcolonial versus anticolonial stances in post-Soviet Ukrainian culture, are indebted to Marko’s intellectual curiosity and his responsiveness to the zeitgeist of the late 1980s and early 1990s. Despite its peripheral location, but also thanks to the peculiarities of its cultural environment, Australia has thus proven itself able to lead the conversation, opening up new spheres of endeavor and generating exciting ideas.
1
See Marko Pavlyshyn, “Avtobiohrafiia,” in Kanon ta ikonostas (Kyiv: Chas, 1997), 28–42.
Preface
23
In his 1994 autobiography, Marko also points to the intertwining of the “Ukrainian,” the “Australian,” and the global throughout his personal and cultural growth. Intercultural communication, another staple of today’s rhetoric, has been a constant reality in his experience as a Ukrainian Australian. His constant and diverse engagement with the Ukrainian community in Australia has gone hand in hand with his passion for German language and literature, his training as both a Germanist and Slavist, and his role as an Australian intellectual and educator. As Marko recognizes in his autobiography, his ability to reconcile his several identities is a direct consequence of his background. His roots conjugate the profound Europeanness of a Western Ukrainian cultural heritage with life in Australia, and, in particular, Brisbane, the capital of sunny Queensland, Marko’s first hometown. One is tempted to draw an ideal connection between Roman Pavlyshyn’s contribution to the architectural renewal of Brisbane and his son Marko’s ability to make use of, and reshape, the cultural richness of Melbourne, his second hometown and the place he has now called home for more than forty years. This is also evident in Marko’s recent scholarship, which is mostly dedicated to an in-depth reconsideration of the national in the multinational context of nineteenth-century Ukraine, as well as in his engagement with Ol′ha Kobylians′ka’s peculiar Ukrainianness. In the last twenty years, Marko’s research has been devoted to a number of periods of, and problems within, Ukrainian literature, including the multinational and multilingual nature of nineteenthcentury Ukrainian literature, issues of canonization, and the relation between the postcolonial and anticolonial in contemporary Ukrainian culture. In his writings, Marko has constantly striven to balance textual and archival evidence with thought-provoking interpretations, aimed at both deeply reconsidering the history of modern and contemporary Ukrainian literature in the light of its richness and complexity, and indicating a direction guided by intellectual rigor, as well as the will to see Ukrainian culture embrace its own openness and humanistic values. In Marko’s view, the preoccupation with Ukraine’s discovery, and embrace, of its national peculiarities has coincided with a more or less direct
24
Alessandro Achilli
plea for Ukraine’s acceptance of its multinational past and present. Fully merging the “Australian” and the “Ukrainian” in a European perspective, Marko’s approach to nation building means a thorough harmonization of the national with its multicultural components. In this regard, Marko’s undeniable pessimism in some of his latest writing must be seen as a natural consequence of the rise of nationalisms in recent times, something completely antithetical to his support of, and scholarly interest in, a non-nationalistic approach to nation building. Marko’s endeavors are not limited to his extensive and variegated research activity, which also includes works dedicated to language education in Australia. In times of shrinking support for the humanities worldwide, and of an undeniable crisis in Slavic Studies in Australia, Marko has managed to keep Ukrainian Studies alive, something that will without fail baffle anyone familiar with matters of higher education in the region. This is to a great extent the result of his extremely positive and productive participation in the life of the Ukrainian-Australian community, which has resulted in Monash Ukrainian Studies securing a reputation as one of the key institutions for Ukrainians and researchers both in Australia and worldwide. Marko’s collaboration with the several representative bodies of the Ukrainian community in Australia has been a key element in his public engagement since his early days as a lecturer at Monash in the 1980s. The solid position of Ukrainian Studies at the University has also been the result of Marko’s strong engagement in the School of Languages, Literatures, Cultures, and Linguistics, where he served as head in 2005–10, and in the Faculty of Arts, where he held several leadership positions, including the directorship of the Centre for European and EU Studies. More than thirty-five years after his appointment at Monash, and the beginning of his career as a professional scholar of Ukrainian Studies, it would be difficult to deny that Marko has fully succeeded in both considerably advancing Ukrainian studies and in creating a solid intellectual tradition, to which this collection of essays, as diverse as Marko’s interests and skills, and similarly multilingual, can only attempt to be but a modest acknowledgment.
25
Language Consciousness in Sixteenthto Seventeenth-Century Ukraine and Poland— Some Considerations Giovanna Brogi
The influence of Polish language, lexicography, and grammars on the language use and consciousness of Ukrainian writers in the sixteenth–seventeenth centuries and the formation of prosta rus′ka mova have been the object of several scholarly publications, mainly in the last decades.1 The leading linguist Vasyl′ Nimchuk published an entire book on grammars and lexica written in Ukraine, but did not hint at possible Polish models.2 Even less attention has been devoted in recent scholarship to a comparative examination of the theoretical formulations of Polish and Ukrainian scholars used to introduce and justify their works and the use of the language they
1
Pavlo Zhytets′kyi, Ocherk literaturnoi istorii malorusskogo narechiia v XVII i XVIII vv. (Kyiv, n.p. 1889); Olexa Horbatsch, “Die polnische Grammatiklehre und Lexikographie des 16. Jh. und ihr Einfluss auf die Grammatiken und Wörterbücher bei den Ukrainern,” in Fragen der polnischen Kultur im 16. Jh. (Giessen: Wilhelm Schmitz, 1980), 63–76; Daniel Bunčić, Helmuth Keipert, Das ruthenische und kirchenslavische Berlaimont-Gesprächsbuch des Ivan Uževyč (München: Otto Sagner, 2005); Mikhael’ Mozer, Prychynky do istoriï ukraïns’koï movy (Kharkiv: Prapor, 2008). For an excellent overview cf. Sergejus Temčinas, “Języki kultury ruskiej w Pierwszej Rzeczypospolitej,” in Między Wschodem i Zachodem. Prawosławie i unia, ed. Marzanna Kuczyńska (Warszawa: Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 2017), 81–120. I here indicate only a few titles. The mentioned books and articles contain abundant bibliographical information.
2
Vasyl’ Nimchuk, Movoznavstvo na Ukraïni v XIV-XVIII st. (Kyiv: Naukova dumka, 1985). He generically and emphatically posits Ukrainian grammars as fitting to European standards, but gives no information besides Greek and Slavonic sources.
Giovanna Brogi
26
described or intended to regulate. I will try here to compare some aspects of this issue. It is a well-known fact that in the fifteen–sixteenth centuries a parallel was drawn between Latin and Ruthenian. Here is a famous example:3 Полска квитнетъ лациною, Литва квитнетъ русчизною . . . Той лацина езыкъ даетъ, Та безъ Руси не вытрваетъ.
The Ruthenian language enjoyed a prestige comparable to Latin in the Grand Duchy of Lithuania and acted until the beginning of the seventeenth century as a language of juridical and political communication between the authorities of the Commonwealth and various communities living in it. The St. Stanisław cathedral school of Vilna used and taught Ruthenian until the seventeenth century. King Sigismund I is credited to have preferred Ruthenian to German and even Polish.4 At the end of the sixteenth century rus′ka mova was used to write prose and verses in all the Ruthenian lands. This meant not only a type of empirical codification (chancellery Ruthenian was not equal to spoken language), but the capacity to express stylistic differentiation and to organize grammar and syntax, to create poetic rhythm and rhymes mostly following Polish models. Ruthenians also began to translate works from Greek and Church Slavonic (CS), a clear indication that they were aware of the separateness of Ruthenian from CS.5 Translations from Polish and Latin were not frequent, an indication that these languages, which certainly were
3
Antoine Martel, La langue polonaise dans les pays ruthènes (Lille: Université de Lille, 1938), 41.
4
Ibid., 173–75.
5
An excellent example is Demian Nalyvaiko’s translation of Тestament Vasiliia tsesaria (Ostroh, 1607). Cf. V. N. Peretts, “Issledovaniia i materialy po istorii starinnoi ukrainskoi literatury XVI-XVIII vekov,” SORJaS 101, no. 2 (1926): 50–72.
Language Consciousness in Sixteenth- to Seventeenth-Century Ukraine and Poland— Some Considerations
27
perceived as different, were nonetheless considered as one’s own language of culture. All this notwithstanding, rus′ka mova never was codified in a grammar and only seldom received the attention of writers from a metalinguistic, theoretical point of view.6 In the sixteenth– seventeenth centuries, the first theoretical statements appeared in prefaces to linguistic or literary works. I will refer to some of them and compare statements in Ruthenian and Polish works. Most authors or translators put comprehensibility as the main—often the only—goal for their works. This was among others a sign of adherence to the general inclination enhanced by Protestantism (later followed by Catholics) to translate and explain in vernacular languages sacred and doctrinal texts: The very term prosta mova probably was a calque of German “gemeine Sprache.”7 Comprehensibility is the main reason given by authors of Didactic Gospels, following the examples of Polish Postylla. Sometimes such declarations were rather theoretical since they were used also for CS texts: The author of the Peresopnyts′ke Ievanheliie declares to have chosen prosta mova “for the better understanding of the Christian people” who do not understand CS, but the text still conserves many CS features. The authors of Adelphotes and Meletii Smotryts′kyi (1619) declared that their Grammars were to be useful respectively to teachers and pupils of the “Ruthenian people who love learning” and “for the understanding of the purity of the language . . . the correct and fine spelling, writing and understanding of written works according to the properties of the languages;” however, they had in mind Slavonic, as well as Greek and Latin, rather than “simple language.”8 Interestingly, Valentyn Nevhalevs′kyi expressly conceptualized both the ideas of the difficulties of understanding
6
Mikhael′ Mozer, “Shcho take prosta mova?,” in Mozer, Prychynky, 75–111.
7
Ibid., 118.
8
Olexa Horbatsch, Adelphotes (München: Otto Sagner, 1988), 3; David Frick, Meletij Smotryc’kyj (Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1995), 200.
Giovanna Brogi
28
CS and of reading in an alphabet different from Cyrillic: He translated Marcin Czechowicz’s Polish Gospel for those who did not understand CS though reading Cyrillic, and those who understood the [Polish] language, but were not able to read Latin letters. Similarly, Mohyla translated his Kathechizm from Polish to Ruthenian: rather than a translation, it looks like a phonetically and morphologically adapted transliteration.9 On the Polish side, the publisher of the New Testament (1556) Mikołaj Szarffenberger declared: “I cared to translate in Polish for the teaching and consolation of simple people.”10 Grzegorz Knapski was moved to write his Thesaurus (1621) to realize the knowledge of the purity of Latin and to be useful for teachers.11 Mikołaj Rey (Postylla, 1557) introduced another idea, connecting the need for comprehensibility with the aim of making his country glorious among other peoples who have scores of books in their language.12 The need to make Polish people a part of the large Slavic “people,” glorious among other peoples, is a frequent topos in many books about Polish language and history. The topos appears to refer to Ruthenian language and people as well. Pamvo Berynda was perfectly aware of the difference between CS and prosta mova, but in the Foreword to Leksykon Slavenoros′kyi (1627), he extolled the “large and all glorious Slavic language,” whereas “iazyk” also refers to the people bearing the language and Orthodox religion. He addresses his Leksykon to “Great and Little Rosia, Serbia, Bulgaria, and other regions,” but for Berynda and his Ruthenian contemporaries the “all-slav” myths have rather religious significance, different from Polish historiography and political writings aimed at glorifying the Polish-Lithuanian state and dynasty. Similarly, in his Preface Kopystens′kyi addresses the invitation to embrace the translation of Chrysostomos (Kyiv, 1624) to all the Orthodox people: “[T]he 9
Mozer, Prychynky, 104–105; Martel, La langue polonaise, 110–11.
10
Witold Taszycki, Obrońcy języka polskiego (Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1953), 63.
11
Ibid., 232.
12
Ibid., 68–70.
Language Consciousness in Sixteenth- to Seventeenth-Century Ukraine and Poland— Some Considerations
29
Rosian descendants of Japhet, Slavs, Macedonians, Bulgarians, Serbs, Moldavians,” including Illyrians, Dalmatians, Czechs, Moravians, Croatians, “and the broad-dominating Sarmatia and all the Orthodox.”13 Kopystens′kyi’s “patriotism” aimed firstly at the defense of Orthodoxy, but some irenic thinking, inspired by the “Slavo-Cyrillo-Methodian heritage” including Czechs and Poles, for a possible religious union, cannot be excluded in the 1620s. Berynda’s parallel use of words and forms both Ruthenian and CS possibly aimed at mutual comprehensibility in the frame of Westernmodelled lexical disciplines: Languages were “interchangeable,” thus serving mutual comprehension and equal dignity for Orthodox and Latin communities. The Renaissance myth of “Slavism” was a mantra in Polish and European historiography as I tried to show years ago.14 In the Orthodox Ruthenian revival it was aimed at the defense of Slavonic language and Church. However, there are more similarities between sixteenth–seventeenth-century Polish and Ruthenian formulations about language than a modern reader—who is used to consider the language as a fundament of the romantic “national” idea—may imagine. This brings Ruthenian and Polish linguistic theory much closer together than one may suppose. The Evangelic Vasyl’ Tiapinski published the Gospels in Slavonic with a Ruthenian translation: Among his goals were, on the one hand, the precise interpretation of and adherence to the “original” text (Greek and Slavonic); on the other, the possibility for everybody to read and interpret the Scripture, and the learning of the neglected Slavonic language. Similar formulations are in the Polish translation of the Bible (1572) by Szymon Budny, a “defender” of the Polish language, who reflects the Renaissance “language question.”15 His choice does not go to the preeminence
13
Fedor Titov, Materiialy dlia istoriï knyzhnoï spravy na Vkraïni (Kyiv: Z drukarni Ukraїns´koї akademiï nauk, 1924), 102–3.
14
Giovanna Brogi, Królewstwo Słowian. Historiografia Renesansu i Baroku w krajach slowiańskich (Warszawa: Świat literacki, 1998).
15
Cf. Aspects of the Slavic Language Question, ed. Riccardo Picchio and Harvey
Giovanna Brogi
30
of one dialect, but to the blending of different dialects: “You will find words from Great and Little Poland, Mazovia, Podlasie, Sandomierz, and even Ruthenian.”16 At the same time, Budny endorsed a Polish purist standard where old, unusual (Czech, Latin) words should be avoided. However, this position was inspired less by “patriotic” sentiments, than for the sake of “sacred philology,” for the adherence to and the correct interpretation of the text. Thus, he suggests also making use of the CS translations “since we are all Slavs,” the “księgi słowieńskie” are a source to enrich “the poor lexique of Polish,” and should be used even by Croats and Czechs.17 Both Budny and Tiapinski were Antitrinitarians, probably they participated in the project of uniting Protestant and Orthodox learning against Catholicism.18 On the Polish side, Jan Rybiński (De linguarum, 1589) considers it useful to learn and write Polish, because Poles are the ancient “Henetowie” (Wenden) and Sarmats, so they occupy a large part of the world and may spread culture among the peoples living in the lands of those ancient “forefathers.”19 Together with this “imperialistic” view, Rybiński considers all Slavic languages useful for the creation of the Polish literary language. In turn, in the Preface to his Policyja Królewstwa polskiego (1566), St. Orzechowski asked the reader not to be offended by his use of foreign words. In his list “bulgarianisms” come first. Orzechowski wrote only in Latin and Polish:
Goldblatt (New Haven: Yale Concilium on International and Area Studies, 1984). 16
Taszycki, Obrońcy, 157–59.
17
David Frick, Polish Sacred Philology in the Reformation and the CounterReformation: Chapters in the History of the Controversies (1551–1632) (Berkeley: University of California Press, 1989), 94–95, 101–11, 114.
18
Dieter Stern, “La traduzione dei Vangeli di Vasil’ Tjapinski quale manifesto di una sintesi protestante-ortodossa?,” Slavica Ambrosiana 8 (2018): 163–68; Hans Rothe, “Vasil Tjapinski: theologischer Wortgebrauch, kirchenslavische und polnische Evangelienübersetzungen,” in Evanhelije: in der Übersetzung des Vasil Tjapinski um 1580: Facsimile und Kommentare (Paderborn: Ferdinand Schöningh, 2005), 200–19.
19
Taszycki, Obrońcy, 179, 184–86.
Language Consciousness in Sixteenth- to Seventeenth-Century Ukraine and Poland— Some Considerations
31
His inclusion of bulgarianisms is probably a testimony to his familiarity with Orthodoxy through his mother’s origin and may refer to CS in general. More specific was probably the text of the Preface to the Peresopnytsia Gospel: The author also writes about a “translation from the Bulgarian to the Ruthenian language,”20 but here CS after the “Euthymian reform” was probably meant.21 In Orzechowski’s list the next mentioned languages are German and Latin, certainly the most influential languages for Polish at that time. The wish to codify a national language is necessarily connected with the use of words coming from other languages. Purism and permeability often coexisted and intermingled in both the Polish and Ruthenian linguistic situation where several languages were in use. In the famous chapter about language of Dworzanin polski (1566), Łukasz Górnicki distinguished between obsolete words (Czech or Latin borrowings out of use in his time) and words which are understood by everybody, hence lexicalized.22 Similar considerations appear in Ruthenian writers. The author of Perestoroha (1605) recognized the existence of many polonisms in his language and indicated that the same phenomenon occurs in other languages: Poles mix Latin words in their language because even simple people use them—he writes.23 This suggests that he considered many latinisms already lexicalized in both Polish and Ruthenian. Whether the author of Perestoroha did know the Polish writers mentioned above is to be demonstrated, but he certainly knew about similar formulations in other Polish books. A sort of “pan-Slav” linguistic theory was better represented in Polish erudition than one may expect. In his famous Lexicon
20
Martel, La langue polonaise, 105.
21
Inna Chepiha, “Peresopnyts′ke Ievanheliie–unikal′na pam’iatka ukraïns’koï movy” in Peresopnyts′ke Ievanheliie 1556–1561 (Kyiv: NAN Ukraïny; Natsional’na biblioteka Ukraïny im. V. I. Vernads’koho, 2001), 25–54. Cf. Liudmyla Hnatenko, “Pys’mo Peresopnyts’koho Ievanheliia ta hrafikoorfohrafichni osoblyvosti pam’iatky,” in Peresopnyts′ke Ievanheliie, 55–73.
22
Taszycki, Obrońcy, 87, 89, 92.
23
Mozer, Prychynky, 101; Martel, La langue polonaise, 92–93.
Giovanna Brogi
32
Latino-Polonicum (1564), Jan Mączyński considered Latin “a common good of almost all the European peoples,” but the “Slavic language” is the “natural home language” not only for Poles, but also Mazovians, Rusins, Roksolans, Podolans, Litvians, Kashubs, Volynians, Pomorians, Prussians, [ . . . ] Czechs, Moravians, Dalmatians, Moskalians, [ . . . ] Serbs, Bulgarians, and other peoples. Interestingly enough, Mączyński considers an important merit that Slavonic has “similarities” not only with Latin, but with Greek and Hebraic too. Thus, the glorification of the Slavonic language and its equal worth with the ancient sacred languages was well spread in the whole Commonwealth, among Orthodox, Protestants and Catholics. True, some considered Ruthenian a “rude” (surowy) language (so Górnicki, who also wrote that Czech was elegant, but too soft, not apt for a man!),24 but the connection of Polish with the “all-Slavic” tradition was considered a “virtue” and enhanced the “dignity” of Polish. All this notwithstanding, in sixteenth–seventeenth-century Polish theoretical reflection the idea of Polish as strictly connected to all the Slavic languages probably was less important than the stressing of the need to use and codify Polish, avoiding too many foreign inserts or loans. The need to defend the right to use Ruthenian and CS as two components of a Slav-Orthodox tradition—both religious and “national”—was rather a concern of Ruthenians. At the same time, printing the same book in two (or three, including Latin) languages addressing different readers and “markets” was common from the mid-seventeenth century: so did Galiatovs′kyi, for example, and before him Mohyla himself; so for a polemical tract printed in Vilna (Garmonia, 1608).25 Theoretical declarations in this sense are not frequent, but the Poles also mostly translated in Polish, for internal use, the works written in Latin for international use. Still, for Ukrainians the motivations of plurilingualism were sometimes different: In Lutnia
24
Taszycki, Obrońcy, 99.
25
Martel, La langue polonaise, 142.
Language Consciousness in Sixteenth- to Seventeenth-Century Ukraine and Poland— Some Considerations
33
Apollinowa (1671) Baranovych expressed the wish to see a Pole writing in Ukrainian just as he wrote in Polish: Napiszeszli co po rusku, Rusin przyjmie to za husku! Wolność mają poetowie, Jako w bajkach, tak i w mowie. [ . . . ] Że twój język i w Rusinie, Ciesz się, cny Polaku, słynie. I ja bym się stąd ucieszył, Byś po rusku co przyśpieszył.
In the poem Rusin do polaka coś po polsku gada, he expresses his sorrow because he never sees a Pole writing in Ukrainian, while many Ukrainians write in Polish: Proszę, przebacz mnie, Polaku, Jeżeli tu niemasz smaku, Byś ty po rusku nas witał, Ja bym Rusin chętnie czytał.
For the poet the use of both languages (Ruthenian and Polish) by both peoples was a symbol of an anti-Ottoman political alliance, but it was also a way to give equal dignitas to Ruthenian and Polish as two equal languages in the Commonwealth, such as Latin and Polish. Already half a century earlier, in a glorification of Grammar in the poem devoted to Petro Mohyla (Eucharisterion, 1632), Hryhorii Tripol’skii rhetorically asked “who is not stupid if not the one who does not know how to spell words (не мовит слова)”? Today, he continues, the heirs of Roxolans outclass the wise pagans on Parnasse: Supporting the Slavonic and Ruthenian languages, Mohyla raised the level of culture of the Ruthenians with the purpose of preserving their faith. This happens, the poet explains, “so that the Defeater of the infernal dragon may preserve the right Eastern Faith intact.” This was meant to reassure the Cossacks about the new school, which had not been accepted by them enthusiastically
Giovanna Brogi
34
because of the use of Latin language for teaching and the literary models it foresaw for writing. Polish tradition is not always far from Ruthenian thinking and myths. In 1542 (before the Trident Council!), following a well-known historiographical “lay” myth, Hieronim Spiczyński calls for writing Polish because Alexander the Great (a Macedonian) disseminated “our [Slavic] language” throughout the whole world. Expanding the idea of the Slav community and extending it to the religious realm, he adds that nobody should be concerned for religious purity because of the use of a Slavic language since “this holy people never abandoned Christian faith,” the Slavic church “trusted this language [ . . . ] and allowed it for Mass and Church ceremonies.” This may indicate that he had a conscious remembrance of the Cyrillo-Methodian tradition: Spiczyński may have read about that in the Annales regni Poloniae by Jan Długosz or in the Chronicle by Maciej z Miechowa.26 Moreover, Spiczyński stresses that the Polish kings acknowledge the use of Slavonic in Orthodox churches, which may mean that he, a translator of Erasmus and an Erasmian, hoped for a united Church including all confessions, since never “w tym świętym narodzie [ . . . ] ludzie od wiary chrześcijańskiej odstępowali.”27 From the cultural point of view this also indicates that leading Ukrainian and Western writers felt the same need to emphasize that the change of words, which implied the use of a different, comprehensible language in ecclesiastic books and practice does not imply heresy, as Monastic Byzantino-Slavic tradition of Russia, Serbia, and Bulgaria had pretended since the fourteenth to fifteenth century. The preface to the 1646 edition of Mohyla’s Trebnyk underlines that Ruthenians have not become heretics because there are differences in the wording of describing sacraments. Twenty years later, a priest from the Poltava region insisted that “жадной ерезѣй и найменшой тут не маеш” for using
26
Jan Długosz, Annales seu chronicae incliti Regni Poloniae (Warszawa: PWN, 1964), 167; Maciej z Miechowa, Chronica Polonorum (Cracow, 1519, 1521), 15–16.
27
Taszycki, Obrońcy, 44–46.
Language Consciousness in Sixteenth- to Seventeenth-Century Ukraine and Poland— Some Considerations
35
simple language and style.28 Mohyla and his followers distinguished between word and “content,” between “sign” and “signifier,” while writers like Euthymius of Tărnovo, Konstantin Kostenechki and Epifanii Premudryi identified “sign” and “signifier.” Common to Ukrainian Orthodoxy and Polish Catholicism was also the idea of the division between liturgical and pastoral linguistic use.29 However, distinctions needed to be introduced. For Polish Catholicism Latin was not only the language of Mass and religion: It was also the language of lay culture of Classical and Renaissance origin. The premises were similar, but the final results in the two literary systems and the linguistic thought of the two peoples were different. Mohyla wrote in prosta mova the Foreword to his Trebnyk, sermons, and the parts of liturgy which were directly addressed to laymen (such as the formula of marriage for the spouses); for the doctrinal part of the work his language was rather adherent to Ruthenian CS. Even if for Poles the Mass remained in Latin until the 1960s (except for preaching and commenting), Polish and Latin were used in both ecclesiastic and lay prose and poetry: Poles created a magnificent Renaissance and Baroque literature where almost all the literary genres were represented and lay literary features and ideas developed side by side and with equal dignity with an (often separated) ecclesiastic and religious literature. Ruthenians also wrote prose and verses in prosta mova, but lay literary creativity was represented only by some genres and most often with didactic-moralistic intent: history writing, funeral or other speeches, sermons, poems mostly reflecting meditation and didactic moralism, sometimes satire and irony, but seldom lyrical expression. Ukrainian literati probably did not abandon the idea that prosta mova was a language of lesser dignitas, a sort of complementary language to CS, while Polish was still largely used until the beginning of the eighteenth century (mainly in panegyrical and lyrical poetry). In some ways, for many Ukrainians Polish had
28
Martel, La langue polonaise, 89–90, 94.
29
David Frick, “Meletij Smotryc’kyj and the Ruthenian Language Question,” Harvard Ukrainian Studies 9, no. 1–2 (1985): 25–52.
Giovanna Brogi
36
equal dignitas with Latin, while prosta mova was a sort of “ancillary” language, whose functions were explanation, moral teaching and admonition, rarely “purely literary” creativity. A perfect example is Stefan Iavors′kyi, who wrote sermons in Ruthenian and CS, encomiastic poetry in Polish and elegiac poetry in Latin. Why this happened has not a unique and satisfying explanation. Certainly, political events and foreign (Polish, then Russian) pressure were fundamental. The lack of long-lasting courts and real statehood was most likely the main reason for the failure to have prosta mova become a fully-fledged literary language. Both the Ostrohian and the Mazepian experiences were too short-lived and ended badly. On the contrary, Polish had a centuries-old experience of statehood, a relatively solid burgher tradition, many flourishing royal and magnate courts, a Polish University and thousands of youths in Catholic and Protestant universities in all European countries. This created the conditions for a flourishing literature in Latin and Polish, which became a model also for Ukrainian literature. Differences notwithstanding, some analogies between the Polish and Ruthenian linguistic situation are apparent. Plurilingualism, with many languages spoken and different alphabets used in the Commonwealth, was not a purely Ruthenian feature. Lithuanians claimed the right to have their books written in their language, as the well-known examples of Martynas Mažvydas and Mikolajus Daukša show. Hieronim Malecki praises Prince Albrecht for printing Postillas in all the languages of the country.30 On their side, German pressure was not indifferent in the Commonwealth: Poles complain that in Cracow German preaching was dominant and recommend preaching in Polish.31 Many students enrolled in Padua in the “German nation,” though a “Polish nation” officially existed. Thus, plurilingualism was a concern also for Poles! As a reaction, purist tendencies were widespread in Polish, beginning with the recommendation not to use too many Czech and
30
Taszycki, Obrońcy, 165.
31
Ibid., 43, 113.
Language Consciousness in Sixteenth- to Seventeenth-Century Ukraine and Poland— Some Considerations
37
German words. Though having different aims, similar tendencies were known also among Ruthenians: One may remember the lamentation of Volhynian nobles (1571) asking the king to have the documents written in prosta mova, because the massive use of Latin words made Polish not understandable.32 True, this statement refers to chancellery language and has some different nuances. Still, purist declarations may be found in Ruthenian texts, though there is no space here for quotations. Also interesting is the coincidence (or necessitas?) that the first Polish and Ruthenian grammars were written for foreigners: the French Statorius (1578) in Poland, Ivan Uzhevych for Ruthenian in France (mid-seventeenth century). In other cases, differences are fundamental. Among the most common preoccupations of Polish grammarians was the spelling of Polish phonemes in the Latin alphabet. Ruthenians and other Orthodox writers were also extremely concerned with “purity” of graphemes, accents and abbreviations. There is some typological similarity in the two phenomena, though the substance was totally different: Poles aimed at the codification of their language as a modern fully-fledged literary language with Latin letters; Eastern monks inspired by Hesychasm aimed at the purity of the Orthodox writing following Medieval traditions identifying written word and signified object. Smotryts′kyi’s famous experimentation of writing a grammar was made for Slavonic: In order to oppose Catholic pressure only the “sacred” language was conceived as worthy of being codified. In spite of the many proofs that Ukrainians and Belarusians were well aware of the distinctiveness of prosta mova from CS and used it for translations and some literary genres in verse and prose, no real attempt at a codification was made. Some worthwhile dictionaries were written, but they were not focused only on the “vernacular” and had more practical, than theoretical goals. We have to wait until the end of the seventeenth century to have an accomplished argumentation in favor of the use of rus′ka mova in literary works matching the standards of other peoples
32
Martel, La langue polonaise, 50.
Giovanna Brogi
38
and languages (as M. Rey put it, cf. above). In a long and complex paragraph of his Predmova to the collection of poems Mleko (following the syntax of Latin and Polish), Ivan Velychkovs′kyi notes that many peoples who cultivate sciences create not only oratorical works but also poetic compositions, full of art and virtuosity, capable of provoking astonishment, “written with great commitment and love by ingenious men, in the language of their own people, so that they [the poetic compositions] bring consolation to us and sharpen the talent of our descendants.” The author laments that “our fatherland Little Ròssia (Малороссійскa отчизнa нашa)” does not have similar works. He, “as a true son of the fatherland, pushed by zeal for it, [ . . . ] created artful pieces in Russian language” (“штýки поети́цкіє рýским язьíком”). He translated poems from Latin, Velychkovs′kyi continues, but “created many of them finding out the Russian modes which cannot be expressed in other languages” (“цѣле русскіє спóсобы вынайдýючи, котóрыє и иншым язьíком анѣ ся могýт вьíразити”).33 This is not a treatise about language nor a codification. However, nobody before had expressed such clear consciousness of: firstly, connecting prosta mova with the Early Modern idea of fatherland; secondly, the need to write and print books in that language; thirdly, feeling that translation was possible from Latin in prosta mova but poetic creation implies a different ability to shape images which may be expressed only by the wording of a certain language.34 Some considerations about these statements may be useful. First, why did Velychkovs′kyi consider that no poetry had been created in rus′ka mova before him? True, rhetoric was overwhelming in sermons, polemic, teaching, political and civil life. Nonetheless, Kasiian Sakovych had already written a brilliant funeral poem with baroque imagery (creating “marvel”!) in 1622. An obscure teacher
33
Ivan Velychkovs′kyi, Tvory (Kyiv: Naukova dumka, 1972), 70–71.
34
The latter words remind of Smotryts′kyi’s recommendation to write “according to the properties of the languages.” This issue deserves further attention.
Language Consciousness in Sixteenth- to Seventeenth-Century Ukraine and Poland— Some Considerations
39
wrote a moving Lamentation for the sad events of 1636 in Ostroh. Beautiful poems were written by Demian Nalyvaiko (1607), also an expert translator, as did teachers and even pupils in the Mohylian College. Why did Velychkovs′kyi ignore them? It is difficult to believe that he had not read the printed books written by Kasiian Sakovych and Demian Nalyvaiko, or Eucharisterion devoted to Petro Mohyla, the highly baroque funeral composition for Sylvestr Kosov’s death and other oratory and rhetoric works of the seventeenth century. A pupil of Baranovych, Velychkovs′kyi studied in Kyiv and worked many years in the bishop’s printing house; he certainly knew many printed books. Was it precisely his “dependence” on Baranovych that convinced him to become a “defender” of prosta mova? He knew the latter’s artful Polish poetry but decided to change “language code”: After having devoted a collection of Polish verses to his patron, he left the typography in Chernihiv, married and decided to become a simple priest in the Poltava region. It is not by chance that he devoted Mleko to Metropolitan Varlaam Iasyns′kyi, whom he considered the representative of the Ukrainian Church and probably an “advocate” of prosta mova. Thus, Velychkovs′kyi’s theoretical statements may have been a polemical response to the pervasive use of Polish in “artful” poetry, represented by the long encomiastic poems written by such learned monks or high-ranking officials as Stefan Iavors′kyi, Ian Ornovs′kyi and Pylyp Orlyk at Mazepa’s court. Not ignoring the past tradition, it is possible that Velychkovs′kyi reacted to the contemporary situation. However, the polemical implications of fostering poetry in Ukrainian language instead of Polish do not imply a negation of the long tradition of coexistence with and “apprenticeship” from Polish thoughts about language. The first two points mentioned above find exact Polish antecedents. In the History about Spiera (1551), Stanisław Murzynowski expresses the need to write Polish with a beautiful metaphor: “I know that the goldfinch must sing not only when the nightingale keeps silent, but also when it sings.” Latin and Polish may coexist, but it is good to write in the language of one’s own people. Marcin z Urzędowa wrote his Herbarz Polski (Cracow, 1595) in Polish “for the utility of Polish” people, “having seen that each people writes and translates in his own language,” thus glorifying
Giovanna Brogi
40
the own nation. Similar motivations inspired M. Rey (cf. above) and Sebastian Petrycy, who translated Aristoteles’s Polityka (1605).35 Velychkovs′kyi’s poems were never printed, they could not exert large influence, but it is amazing how similar are the words written two and a half centuries later by Taras Shevchenko in his Peredmova to the planned edition of 1847. Poles, Czechs, Serbians, Bulgarians, Montenegrins, Russians—all write and publish books in their language, only Ukrainians do not, Shevchenko laments, inviting his countrymen to follow the example of Vuk Karadžić and Robert Burns: They refused to yield to the pressure of the language of the respective empires and wrote in Serbian and Scottish,—Shevchenko continues,—they refused germanization and anglicization.36 Shevchenko introduced new Romantic national ideas and poetic patterns, he represented a new era. Though, it is not by chance that the Cossack myth was fundamental for him and for modern Ukraine, and the continuity between Velychkovs′kyi and Shevchenko makes sense. The former wrote in prosta mova verses modelled on Ovid, Martial, and Owen in order to include Ukrainian poetry in the realm of “artful creativity,” the latter was inspired by Shakespeare, Mickiewicz and Lermontov to accomplish the Herculean ideal of being the “Ukrainian Dante.” Neither were monks and lived in strict contact with the common people. Both gave dignitas to their lingua vulgaris. Both also gave a conceptual theoretical framework to their poetic practice and linguistic choice. It took centuries for these processes to take place, the topos of the “example of other peoples having books printed in their language” also lived for centuries and nourished the minds of many peoples and their poets and intellectuals. Probably it is still alive.
35
Taszycki, Obrońcy, 54, 119, 222.
36
Taras Shevchenko, Zibrannia tvoriv u shesty tomakh, vol. 5 (Kyiv: Naukova dumka, 2003), 207–8.
41
Дискурс описів одержимості в українській міракулістиці сімнадцятого–вісімнадцятого століть (між традицією, освіченістю і новою політикою Церкви)* Наталя Яковенко
Явище психічних розладів, нібито спричинених демонами (одержимість, лат. possessio daemonum), є частиною релігійної культури—в тому сенсі цього поняття, який запропонувала 1982 р. Наталі Земон Девіс як певну альтернативу поняттю «народна релігія» для позначення сукупності вірувань і практик, котрі на локальному рівні взаємно переплітаються без огляду на конфесію1 (Лавров, солідаризуючись із акцентом на локальності й надконфесійності, називає сукупність таких вірувань і практик «місцевими конфіґураціями релігійного життя»).2 Цей концепт, як видається, ідеально придатний для домодерної України, де щільно сусідили три ортодоксальні християнські конфесії—православна, греко-католицька й римо-католицька, і де певну локальну святиню однаково шанували всі віряни. Проте смислові рамки, а відтак і дослідницькі інструменти, які би дозволили проблематизувати обговорення феномену *
Дякую анонімному рецензентові за влучні зауваження до тексту, які допомогли уточнити статтю. 1 Natalie Zemon Davis, “From ‘popular religion’ to ‘religious culture’”, у: Reformation Europe: A guide to research, ред. Steven Ozment (St Louis: Center for Reformation Research, 1982), 321–41. 2
А. С. Лавров, Колдовство и религия в России. 1700–1740 гг. (Москва: Древлехранилище, 2000), 40.
Ната ля Яковенко
42
одержимості, суттєво обмежено наявними джерелами (що ж до історіографічного вивчення проблеми на українському матеріалі, то його можна назвати хіба початковим).3 Найпридатнішим джерелом для вивчення описів одержимості є т. зв. книги чуд (Libri miraculorum), що їх провадили у православних, унійних та католицьких санктуаріях, де зберігалися чудотворні, здебільшого богородичні, ікони. На жаль, до нашого часу дійшли тільки їхні поодинокі автентичні версії. На зміну ставлення до запису чуд вплинув, з одного боку, просвітницький раціоналізм у політиці Церкви вісімнадцятого століття, коли і російське синодальне православ’я, починаючи від Духовного реґламенту 1721 року, і синхронні ухвали унійного Замойського синоду 1720 року рішуче вступили на стежку боротьби з «марновірством», до якого потрапляли і «ложные чудеса» Духовного реґламенту, і «якісь вигадані чуда» замойських ухвал.4 З другого боку, не менш обережно ставилася до чудодіянь Церква дев’ятнадцятого століття, тож старі записи просто не зберігали, а відтак, раз за разом натрапляємо на згадки про те, що книга чуд існувала, але вона або згоріла, або її «з’їли миші». Утім, аналіз навіть збережених, рукописних чи друкованих, книг чуд насуває неабиякі труднощі. Дослідження не буде складним, коли йтиметься про «видимі», соціорелігійні та соціокультурні, прояви явища одержимості, приміром, часову динаміку, просторові параметри і соціальний, ґендерний та 3
Катерина Диса, Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття (Київ: Критика, 2008); Наталія Сінкевич, Реліквії та чудотворні ікони Софії Київської (Kиїв: Логос, 2011); Roman Holyk, “The Miracle as Sign and Proof: ‘Miraculous Semiotics’ in the Medieval and Early Modern Ukrainian Mentality”, у: Letters from Heaven. Popular Religion in Russia and Ukraine, ред. John-Paul Himka, Andriy Zayarnyuk (Toronto: University of Toronto Press, 2015), 76– 89; Наталя Яковенко, У пошуках Нового неба. Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського (Київ: Kритика-Лаврус, 2016), 440–456.
4
Лавров, Колдовство, 408–23; “Synod prowincialny ruski w mieście Zamoyściu roku 1720 odprawiony”, у: Księga wizyty dziekańskiej dekanatu podlaskiego w roku 1773, ред. Józef Maroszek, Waldemar J. Wilczewski (Białystok: Białostockie Towarzystwo Naukowe, 1996), 169.
Д иску рс описів одерж имості в українськ ій м іракул істиці 17-18 стол іть
43
конфесійний склад хворих. Набагато більше відкритих питань, натомість, залишає інтерпретація містичних видінь зцілених, а тим часом власне вони оприявнюють персональну релігійність, ба більше: суміщають у собі два образи трансцендентного світу—церковний і властивий «простакам». На заваді дослідникові тут стоїть передусім «нерівна комунікація» між хворим та духовною особою, що записала його розповідь до книги чуд. Адже і текстову рекомбінацію почутого, і, тим більш, його дидактичне тлумачення визначає не так «реальність», що її людина побачила у маренні, як усталена сітка значень і топоси релігійної риторики. Під цим кутом зору записи про чуда постають як свого роду цитатний монтаж, у якому тяжко відокремити пережиту людиною «реальність» від тексту-взірця чи агіографічного прообразу. За найближчу паралель до таких записів можуть слугувати проповідницькі exempla, добре відомі в гомілетичних практиках ще від «Діалогів» Григорія Великого.5 Адже записам про чуда притаманна така сама специфіка, що її Джон Лайонз, аналізуючи приклади, окреслив як дихотомію між внутрішньою і зовнішньою стороною дискурсу: з одного боку, приклад надається на «внутрішню» інтерпретацію читачем/слухачем, а з другого—він завжди є частиною «зовнішнього», ієрархічно вищого тексту.6 Метою цієї статті є стисло представити такі розбіжності у записах про зцілення одержимих у різних санктуаріях та в різний час, а також прокоментувати можливі причини відмінностей у цих записах. Обсяг статті, на жаль, не дозволяє зосередитись на співвідношенні епізодів за участі чоловіків і жінок, адже ґендерний аспект явища є окремою проблемою, яка вимагає детальнішого обговорення. Коли ж характеризувати ситуацію загалом, то в унійних осередках більшій небезпеці «диявольського нападу» підлягали жінки, 5
Див. зведену інформацію про exempla: Frederic C. Tubach, Index exemplorum. A Handbook of Medieval Religious Tales (Helsinki: Academia Scientiarum Fennica, 1981).
6
John D. Lyons, Exemplum: The Rhetoric of Exemple in Early Modern France and Italy (Princeton: Princeton University Press, 2014), 3, 24–29.
Ната ля Яковенко
44
а в православних—чоловіки. Утім, матеріал, що уможливлює такі зіставлення, хронологічно нерівномірний, і це ускладнює спостереження (адже більшість православних записів чуд походить із сімнадцятого століття, а унійні, за винятком Холма, зроблено у вісімнадцятому столітті, тобто за дещо інакшого клімату релігійної культури). У цілому ж за основу викладених далі спостережень слугувало дев’ять книг чуд унійних та православних санктуаріїв із більш-менш представницькою кількістю записів, а саме (див. таблицю на с. 46–47). Почати варто з того, що жоден із проаналізованих записів не було виконано рукою самого зціленого від одержимості, хоч у випадках решти благодіянь, отриманих за допомоги чудотворної ікони, письменна особа часто робила такий запис власноруч. Це опосередковано свідчить про те, що священики «цензурували» розповідь хворого. Ба навіть його марення, а їх вочевидь хворий, одужавши, мав оповідати, в абсолютній більшості випадків зведено до стандартних формул «страждав від бісівського мучительства», потерпав «від сил диявольських», бачив бісів «у страшних постатях», його мучили «бісівські страшилища». Важко з певністю сказати, чи на таку лапідарність впливала осторога перед сумнівними з погляду Церкви фантазіями «простаків», чи йшлося про освітній рівень духовних осіб, які редагували оповідки про видіння, коли готували ту чи іншу книгу чуд до друку. На користь другого свідчить цілковита «стерильність» під цим кутом зору книги чуд Холмської ікони Матері Божої першої половини сімнадцятого століття, що її уперше видав друком Якуб Суша, та, для порівняння, опублікована Левом Кишкою книга чуд Борунської ікони в Білорусі, що містить опис чуд за 1692– 1712 рр.7 Суша, згодом холмський унійний єпископ (1652– 7
[Leon Kiszka], “Morze łask y szczodrobliwości Boskich w Puszczy Boruńskiej płynące to iest cuda Nayśw. Panny Boruńskiey w Borunach doznane. . .”, у: Ks. Lucjan Dąbrowski SDB, Matka Boża Boruńska Pocieszycielka Strapionych (Гродна: Гродзенская дыяцезія Рымска-каталіцкага Касцёла ў Рэспубліцы Беларусь, 2009), 1–154.
Д иску рс описів одерж имості в українськ ій м іракул істиці 17-18 стол іть
45
1687), був вихованцем Браунсберзької та Оломоуцької єзуїтських колеґій, а Кишка, згодом унійний митрополит (1714–1728), навчався у Римській єзуїтській колеґії.8 Жодних барвистих оповідок ми в обох цих книгах не знайдемо, а сам запис представлено за однотипною лапідарною схемою: ім’я, соціальний статус і місце проживання хворого; констатація одержимості (терпів/терпіла «від бісівського нападу»); зцілення. На те, що обидва автори (редактори?) цілеспрямовано оминали тільки видіння нечистої сили, вказує доволі густий та детальний опис ними явлень ангелів, Христа й Діви Марії особам, які одужали дякуючи зверненню до ікони чи зазнали від неї якогось іншого благодіяння.9 Найімовірніше, за взірець такої «стриманості» у представленні демонських підступів і для Суші, і для Кишки слугувала тогочасна католицька міракулістика. Для прикладу, в книзі чуд знаменитого Лоретського санктуарія Діви Марії в Італії, що її уклав тамтешній сповідник паломників, єзуїт Ораціо Торселіні, описи зцілень, хоч і перевантажені побожними пасажами, теж не містять жодних деталей хворобливих марень, а найбільще, що собі «дозволяє» освічений єзуїт,—це згадати про horribiles facies [жахливі обличчя] демонів, які мучили хворих.10 Натомість в освітньо «простіших» українських середовищах вряди-годи натрапляємо на репліки, що передають, бодай частково, пряму розповідь одержимих. Приміром, жінці, зціленій у Зарваниці, демон привидівся у подобі «птаха, схожого на орла, що дряпався до неї у вікно»;11 зцілене в Києво-Печерській лаврі циганча бачило, як із нього
8
Dmytro Blažejovskyj, Byzantine Kyivan Rite Students in Pontifical Colleges, and in Seminaries, Universities and Institutes of Central and Western Europe (1576–1983) (Rome: PP. Basiliani, 1984), 55, 117, 121.
9
Susza, Phoenix Redivivus, 39–40, 42–43, 46–47 і т. д.
10
Horatii Tursellini Romani e Societate Iesu, Lauretanae historiae libri V (Rotomagi: Apud Thomam Dore, 1616), 143–47, 317–27, 354–57.
11
Лазорак, “‘Там би тя Бог простив . . .’”, 413.
Православний монастир
Чернігів: Троїцький монастирix
Унійний собор
Православний монастир
Унійний василіянський монастир Унійний василіянський монастир Православний монастир Унійний кафедральний собор Православний собор Православний, з-перед 1695 р. унійний василіянський монастир
Конфесійна належність санктуарія
Холм (Холмщина)vii Чернігів: Єлецький монастирviii
Почаїв (Волинь)vi
Охтирка (Слобожанщина)v
Львів (Вірменський собор)iv
Києво-Печерська лавраiii
Зарваниця (Львівщина)ii
Загорів (Волинь)i
Санктуарій із чудотворною іконою
1662–1696 (40 записів)
Бл. 1416–1645 (98 записів) б/д–1678 (32 записи)
1607–1827 (379 записів)
1743–1774 (395 записів)
1744–1774 (48 записів)
1594–1637 (67 записів)
1728–1742 (54 записи)
1752–1783, 1812 (36 записів)
Роки записів та їх загальна кількість
14 (35%)
4 (13%)
1 (1%)
13 (3%)
24 (6%)
3 (6%)
15 (21%)
1 (2%)
2 (6%)
Кількість записів, де психічний розлад кваліфіковано як одержимість
1 (2%)
3 (9%)
4 (4%)
5 (1%)
10 (3%)
Немає
Немає
8 (15%)
Немає
Кількість записів, де психічний розлад квіліфіковано як хворобу
46 Ната ля Яковенко
Рукопис Liber miraculorum [польською], Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка, відділ книгознавства, колекцій, рідкісних видань і рукописів, № 819024. ii За переказом чуд у статті: Богдан Лазорак, “‘Там би тя Бог простив . . .’: розгадка походження давньої чудотворної ікони Розп’яття Христового в Зарваниці та інквізиційні протоколи опитування свідків щодо зцілення мирян (1728, 1742 рр.)”, Дрогобицький краєзнавчий збірник 19–20 (2017): 404–22. iii [Athanasius Kalnofoyski], “Τερατουργημα lubo Cuda, ktore były tak w samym swiętocudotwornym Monastyru Pieczarskim kiiowskim, iako y w obudwu swiętych pieczarach. . .”, у: Seventeenth-Century on the Kievan Caves Monastery, ред. Paulina Lewin (Cambridge, Mass.: Harvard University Press for the Ukrainian Research Institute of Harvard University, 1987), 119–298 iv Рукопис Liber miraculorum [польською], Львівська національна наукова бібліотека України iм. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 5, oп. 1, спр. 1721. v Рукопис Книга чуд [церковнослов’янською], Охтирський краєзнавчий музей, н/н. Доповнено за версією, що була надіслана до Синоду: Описание документов и дел, хранящихся в архиве Святейшего Правительствующего Синода, т. 32 (1752 г.) (Петроград, 1915), 481–483, 931–962. vi Рукопис Liber miraculorum [польською], Archiwum Polskiej Prowincji Dominikanów w Krakowie, zespół “Ławra Poczajowska,” rps. 393. Доповнено за виданнями рукопису в Почаївській монастирській друкарні під заголовком “Гора Почаевская” [у перекладі церковнослов’янською] “Преславная Гора Почаевская” (Почаев: 1742, 1757, 1773, 1803). vii [Jakub Susza], Phoenix Redivivus albo Obraz starożytny chełmski Panny у Matki Przenaswietszey, sławą cudow swoich ożyły ([Zamość]: W druk. Akad. Zam., 1646). viii [Йоаникій Ґалятовський], “Скарбница потребная и пожитечная всему світу Преславная Богородица Єлецкая з великими скарбами з чудами своими . . .”, у: Іоаникій Галятовський, Ключ розуміння, ред. І. П. Чепіга (Київ: Наукова думка, 1985), 344–71. ix [Димитрій Туптало], Руно орошенноє [церковнослов’янською], ред. Олександр Тарасенко, Сіверянський Літопис 1 (2009): 30–50; 2–3 (2009): 206–27; 4 (2009): 151–73.
i
Д иску рс описів одерж имості в українськ ій м іракул істиці 17-18 стол іть
47
Ната ля Яковенко
48
вилетів «чорний крук»;12 певний вірянин зауважив, як із рота хворої під час її екзорцизмування у Почаєві вилетів демон у подобі жаби чи рака;13 хворого чернігівського городянина Андрія Прокоповича підштовхнули до агресивної поведінки «два невідомих мужа», які буцімто невідступно стояли біля нього;14 хвора львівська вірменка Катерина Плесницька бачила, як посеред храму «увивається лисий», себто чорт;15 зціленому в Охтирці ніжинському канцеляристові Микиті Ширяєву біси ввижалися у подобі «темнообразных маловозрастных мальчиков».16 Прообрази таких видінь прозорі—це житійні епізоди, що їх зачитували з міней прихожанам на празники відповідних святих, де знаходимо десятки прикладів мімікрії диявола, здатного уподібнюватися до хижого птаха/звіра, гадів, антропоморфних потвор,17 людини, або й цілої групи людей— як щойно згадані «темнообразные мальчики», що надокучали ніжинському канцеляристові. Для прикладу, в прообразі цього видіння лежало побачене св. Макарієм Александрійським: йому привиділося, як «по всій церкві скачуть і, ніби на крилах, перелітають з одного місця на інше якісь наче недоростки етіопи»18 (схоже, на хворобливі фантазії очитаного канцеляриста вплинув не патерик, а Magnum speculum exemplorum єзуїта Жана 12
Kalnofoyski, “Τερατουργημα”, 263.
13
“Гора Почаевская”, 24.
14
Ґалятовський, “Скарбница потребная”, 370.
15
Львівська наукова бібліотека, № 1721. На довге тривання евфемічного позначення чорта словом «лисий» вказує, серед іншого, його побутова семантика, зафіксована ще й на початку двадцятого століття у словнику Бориса Грінченка, див.: Борис Грінченко, Словарь української мови, т. 2 (Kиїв, 1908), 361.
16
Рукопис Книга чуд [церковнослов’янською], 107.
17
Особливо виразно пересічне уявлення про диявола як антропоморфну потвору передавали присутні чи не в кожній церкві фрески або ікони із зображенням Страшного Суду, див. каталог: The World To Come. Ukrainian Images of the Last Judgment, ред. Liliya Berezhnaya та John-Paul Himka (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2014).
18
Руфин Пресвітер, Життя пустинних Отців, ред. і перекл. Оксана Криницька (Львів: Місіонер, 2007), 145.
Д иску рс описів одерж имості в українськ ій м іракул істиці 17-18 стол іть
49
Майора, де це саме видіння передано точніше: “Et ecce vidit per totam ecclesiam quasi parvulos quosdam pueros aethiopes nigros” [І ось бачить по всій церкві немовби якихось маленьких чорних хлопчиків-ефіопів]19). Стриманість священика, який записував до книги чуд оповідки одержимих, зрозуміла: всеохопну мімікрію диявола не випадало «популяризувати». Що ж до зображального арсеналу описів поведінки хворого, то священики не відчували складнощів. Адже цей сюжет, починаючи від ранньохристиянської патристики й до ранньомодерних збірок exempla, обріс величезною кількістю праць, що змальовували як прояви впливу на людину диявола та його «воїнства»—дрібних демонів, так і подоби, що їх може набувати «нематеріяльне тіло» нечистої сили.20 Принагідно згадаю лише одну з найдокладніших праць такого змісту—трактат нідерландського медика Йоганнеса Війера, який ґрунтовно класифікував варіанти з’яви та мімікрії диявола, способи й наслідки його проникнення в тіло людини, а в додатку до праці, названому Pseudomonarchia daemonum, ще й поіменно (!) перерахував «воїнство Сатани»— імена його слуг у ранґах королів, князів, маркграфів та графів, описав візуальні подоби кожного, «функції» та число підлеглих кожному з них дрібних бісів загальною кількістю 6.666 легіонів.21 Отож прояви диявольського впливу на хворого були впізнаваними: неймовірна фізична сила, конвульсії, «вивертання» очей, піна з рота, гарчання, зривання із себе одягу, втеча на пустоші й болота, блюзнірства на адресу ікон і храмів, загалом неадекватна поведінка тощо. Повний набір таких
19
[Joannes Maior], Magnum Speculum Exemplorum ex plusquam octoginta autoribus pietate, doctrina et antiquitate venerandis, variisque historiis, tractatibus et libellis excerptum . . . (Duaci: Ex officina Baltazaris Belleri, 1611, quarta et novissima editio), 241.
20
Пор. А. Е. Махов, Сад демонов—Hortus Daemonum. Словарь инфернальной мифологии Средневековья и Возрождения (Москва: Интрада, 2007).
21
Ioannis Wieri, De praestigiis daemonum et incantationibus ac veneficiis libri sex (Basileae: Ex officina Oporiniana, 1577, editio quinta), 913–31.
Ната ля Яковенко
50
прикмет, хоч і в різних комбінаціях, демонструють українські описи поведінки одержимих до зцілення. Натомість цієї стереотипної мальовничості немає у записах чуд, зредагованих для друку двома вже згаданими освіченими уніатами—Якубом Сушею (Холмська ікона) і Левом Кишкою (Борунська ікона). Автентичні книги обох санктуаріїв не збереглися, тож невідомо, чи таких пасажів там первісно не було. Зате в друкованому варіанті лапідарна стилістика наративу Суші й Кишки, як щойно згадувалося, дуже подібна, ба більш, упадає в око послідовне розмежування обома авторами (редакторами?) одержимості від психічного розладу, де хворобу кваліфіковано як «помішання ума», «заворот голови», «манія» тощо. Схоже відокремлення психічних недуг від одержимості бачимо й у книжці православного вченого монаха Йоаникія Ґалятовського, що записував випадки зцілення у чернігівському Єлецькому монастирі упродовж 1670-х років як очевидець, а також у книзі чуд унійного періоду Почаївського монастиря та в Зарваницькому василіянському монастирі. Прояви «раціоналізму» в книгах чуд унійних санктуаріїв та в тексті радикально відкритого на Захід Ґалятовського,22 поза сумнівом, перегукувалися із позицією інтелектуальної верхівки Католицької Церкви. Так, уже в ухвалі 22-ї сесії Тридентського собору (1562 р.) про обов’язки екзорциста недужих названо не одержимими, а «хворими» (infirmori),23 а оновлений служебник (Rituale Romanum) 1614 р. прямо закликав відрізняти одержимих від душевнохворих.24 Показовою є «оперативність», з якою ці новації упроваджувалися до практики запису чуд у польських католицьких санктуаріях. Приміром, пріор Ясноґурського монастиря в Ченстохові, монах-павлин Миколай із Вільковецька, 22
На багатьох прикладах це простежено в праці: Яковенко, У пошуках Нового неба.
23
Dokumenty soborów powszechnych. Tekst łaciński i polski, т. 4: 1511–1870 [латинською й польською], ред. ks. Arkadiusz Baron, ks. Henryk Pietras SJ (Kraków: Wydawnictwo WAM, 2005), 672.
24
Жорж Минуа, Дьявол, ред. и пер. Н. Лебедева (Москва: АСТ Астрель, 2004), 29–30.
Д иску рс описів одерж имості в українськ ій м іракул істиці 17-18 стол іть
51
у надрукованому ним 1568 р. перекладі з латини на польську давнішого видання (1523 р.) тутешньої книги чуд одне з них, сумнівне щодо кваліфікації (seu demonis arte seu melancholia), пропускає, а замість нього додає нове—з «коректним» діаґнозом «заворот голови».25 З огляду на католицьке походження цих раціональних ініціатив певним парадоксом є неочікувано велика кількість «коректних діагнозів» (аж десять проти двадцяти чотирьох одержимостей) у книзі чуд Охтирської ікони на Слобожанщині, де про вплив католицьких настанов говорити не випадає. Проте, узявши до уваги пізнє чудотворіння цієї ікони, започатковане щойно від 1740-х років, причину «раціональності» тутешніх священиків пояснити нескладно. Їхню позицію вочевидь кореґувала затята боротьба з «марновірствами», що її започаткували церковні реформи Петра І та згадувана вище політика створеного ним у 1721 році Синоду. Суголосно з цією політикою, описи чуд подвійно цензурувалися для уникнення «марновірств». Спершу зроблені в санктуарії записи належало передавати на ревізію церковному начальству—тут Білгородській консисторії, а вже з Білгорода звіт про чуда надсилали до Синоду. Оскільки записи, виконані безпосередньо в Охтирській церкві, дійшли тільки в пізній копії середини—другої половини 1820-х років, випадки свідомої «селекції» надісланого в консисторію, а тим більш того, що звідти мандрувало до Синоду, простежити важко. З певністю це можна підозрювати лише стосовно детального (на 7 сторінках!) опису хвороби підпрапорного Охтирського полку Павла Новосельського.26 В синодальній версії охтирських чуд цього епізоду немає, бо він вочевидь не витримав апробації консисторії, і то не лише тому, що 25
Mikołaj z Wilkowiecka, “Historyja o obrazie w Częstochowie Panny Maryjey i o cudach rozmaitych tej wielebnej tablice”, у: Henryk Kowalewicz, Monika Kowalewiczowa, Zofia Rozanow, Najstarsze historie o częstochowskim obrazie Panny Maryi: XV i XVI wiek (Warszawa: Instytut Wydawniczy Pax, 1983), 179, 217.
26
Рукопис Книга чуд [церковнослов’янською], 116–22.
Ната ля Яковенко
52
Новосельський надто барвисто змальовує нечисту силу, яка його лякала, а й тому, що у його видіннях зцілення сталося за участі Христа й Матері Божої, з якими він «розмовляв».27 Поза тим, консисторську редакцію можна зауважити й у кількох перекваліфікаціях одержимості («бесовского мучительства») на епілепсію («падучую болезнь»), бо саме так автентичний запис книги чуд було змінено для синодальної версії.28 На тлі «раціоналізації» діагнозу одержимості, який бачимо в унійних санктуаріях та в підлеглій Синодові православній Охтирці, різко виділяються давніші, «досинодальні», чуда Києво-Печерської ікони першої третини сімнадцятого століття, описані Афанасієм Кальнофойським: тут усі без винятку п’ятнадцять випадків нервового розладу кваліфіковано як одержимість. Майже те саме бачимо і в переказі чуд Іллінської ікони чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря пера Димитрія Туптала: до чотирнадцяти епізодів одержимості він додав лише один «раціональний діагноз»—про чернігівського городянина Лавріна Опанасенка, який «одышол от розуму».29 Про Кальнофойського відомо небагато: вихідець із дрібної шляхти Перемишльської землі, згодом права рука Петра Могили в утвердженні пріоритетності чудотворіння київських святинь порівняно із чудотворінням ікони унійного монастиря в білоруських Жировичах.30 Не викликає сумніву й «латинська» основа теологічної освіти Кальнофойського, який підкріплює
27
Про «розмови» вірян з Христом і Богородицею як нове для української побожності явище, започатковане у сімнадцятому столітті під впливом католицької міракулістики, див.: Наталя Яковенко, “Описи чуд як непоціноване джерело XVII століття”, Записки Наукового Товариства імені Шевченка 268 (2015): 294–310.
28
Пор. версії рукописної книги чуд з описом, що був надісланий до Синоду: Описание документов и дел Синода, 32, 932, 937.
29
Туптало, Руно орошенное, 41–42.
30
Пор. Наталя Яковенко, “Битва за душі: Конкуренція богородичних чуд між уніатами та православними у 17 ст. (від Теодозія Боровика дo Йоаникія Ґалятовського)”, Harvard Ukrainian Studies 32–33, ч. 2 (2011– 2014): 807–25.
Д иску рс описів одерж имості в українськ ій м іракул істиці 17-18 стол іть
53
свої богословські пасажі посиланнями на Авґустина, Тому Аквінського, Лаврентія Сурія, Чезаре Бароніо та ін. Більш того, він (єдиний!) називає «імена» демонів, що шкодили одержимим,31 і це теж відсилає або до обізнаності із західними трактатами, або, принаймні, до знання католицької процедури допиту осіб, звинувачених у відьомстві (однією з перших вимог було назвати ім’я демона, який навчив «мистецтву чарування»).32 Разом з тим, наратив Кальнофойського позначено виразним «православним консерватизмом» не лише в тотальному поясненні будь-якого нервового розладу демонськими підступами, а й в описах лікування одержимих не за допомоги екзорцизму, як у католиків чи уніатів, а шляхом прив’язування наніч до стовпа у печері біля мощів Антонія Печерського. Дивне суміщення у тексті Кальнофойського доброї західної освіти із відданістю дикурсові православної (візантійської) старовини, за браком аналітичної біографії цієї талановитої людини, можна пояснити хіба гіпотетично—як своєрідну «перехідну» модель київської релігійності в добу церковних реформ Петра Могили. Запізненою реплікою цієї «перехідної моделі» є і творчість Димитрія Туптала. На часи його учнівства (він вступив до Києво-Могилянського колегіуму в 1662 р.) припало більш помітне «озахіднення» київської богословської думки, серед іншого—й у тлумаченні феномену одержимості. Так, один із найавторитетніших тутешніх богословів, архимандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Ґізель пояснював у 1669 р. психічні розлади вже «напівраціонально»: за його дефініцією, демонський напад «може в людині збудити рух пар меланхолічних, через які думка може стерятися і до сум’яття й остраху недоречного прийти».33 Творчість Туптала 31
Kalnofoyski, “Τερατουργημα”, 287–88.
32
Młot na czarownice. Postępek zwierzchowny w czarach a także sposób uchronienia się ich i lekarstwo na nie w dwóch częściach zamykający . . . , ред. Joanna Paprocka (Wrocław: Wydawnictwo XXL, 2008), 11.
33
Інокентій Ґізель, Мир з Богом чоловіку, пер. Роман Кисельов, у: Інокентій Ґізель, Вибрані твори, ред. Лариса Довга, т. 1, ч. 1 (Львів: Свічадо, 2012), 428.
Ната ля Яковенко
54
у химерний спосіб поєднувала його «латинську» (києвомогилянську) освіту з дотриманням шаблонів православного дискурсу одержимості. Наприклад, в його описах зцілення одержимих чернігівською Іллінською іконою, як і в книжці Кальнофойського, хворих «лікують» шляхом заковування наніч ланцюгами в печері св. Антонія. Разом з тим, сам опис терпінь хворого подеколи містить деталі католицького походження, приміром, ознаки переміщення демона в тілі людини34 (так, хлопчик Яків із с. Городище відчував у собі демона «ходяща внутрь»—іноді в руці, іноді в нозі, іноді «в утробі»).35 Прикметно, що таку саму ухильну половинчатість Димитрій Туптало демонструє при укладанні своїх знаменитих Четьїх Міней. За спостереженням Александра Державіна, який докладно звірив джерела Четьїх Міней, Туптало, аби уникнути осуду московських очільників Церкви, підкреслював, що його твір спирається на візантійський менологій Симеона Метафраста, хоч насправді переказував візантійського класика не за слов’янськими списками, а за латинськомовним виданням кельнського монаха-картузіанця Лаврентія Сурія (Кельн, 1570–75),36 причому у бібліотеці Туптала був не лише повний комплект цього агіографічного зводу в шести томах, а й libellus parvus, тобто скорочена однотомова вибірка, надрукована вже після смерті німецького агіографа (Антверпен, 1590).37 Те саме бачимо і в позиції Туптала щодо культу Непорочного Зачаття Діви Марії, який відкидала Московська Церква. Як і решта київських богословів, він був палким адептом цього культу, і саме так описував «непорочно зачату» в першому виданні 34
Зокрема, у “Молоті на відьом” (Кельн, 1468) місцям «розміщення» демона в тілі людини присвячено цілий розділ, пор.: Młot na czarownice, 85–91.
35
Туптало, Руно орошенноє, 3, 168.
36
Прот. А. Державин, “Четьи Минеи святителя Димитрия, митрополита Ростовского, как церковный источник и литературный памятник”, Богословские труды 16 (1977): 46–141.
37
И. А. Шляпкин, Св. Димитрий Ростовский и его время (1651–1709 гг.) (Санкт-Петербург: Типография А. Траншель, 1891), дод. V, 54, 56.
Д иску рс описів одерж имості в українськ ій м іракул істиці 17-18 стол іть
55
Четьїх Міней 1689 р., однак не заперечив проти усунення цієї «єретичної» згадки з наступних видань на вимогу Московського патріарха Йоакима.38 Завершуючи, констатую, що містичні образи видінь і «простаків», уражених психічним розладом, і священиків Православної та Унійної Церков, які записували розповіді про ці видіння, однаковою мірою відтворювали прообрази з житій чи міракулістики. Проте на дослівно зафіксовану у книгах чуд «реальність», що ввижалася хворому у видінні, можна натрапити вкрай рідко та, мабуть, лише тоді, коли оповідку записував наївний і простакуватий священик, бо в освіченіших середовищах деталі видінь зазвичай оминали— або щоб «не робити реклами» нечистій силі, або щоб не множити «марновірств». Ця специфіка записів притаманна як уніатським, так і православним санктуаріям, натомість відрізняє їх те, що в унійних осередках було швидше засвоєно католицьку тенденцію розрізнення одержимості від психічної недуги. Утім, страх перед підступами диявола від цього не меншав, а легенди такого змісту надовго пережили домодерну уяву. Ось показовий приклад: Микола Гоголь у повісті «Вій» переказує нібито українську «народну» байку про бурсака, який захищався від чортівської атаки, намалювавши довкола себе магічне коло. Хомі Бруту, як відомо, це не допомогло— на відміну від героя легенди-прообразу, німецького рицаря Генрика. Той благополучно пересидів напад у накресленому ним магічному колі, аж доки не заспівав півень, причому вийшов із цієї халепи сивим—як і Хома Брут. Залишається нагадати, що історію Генрикової лихої пригоди описав ще в середині тринадцятогостоліття німецький монах-цистерціанець Цезарій Гейстербахський.39
38
Шляпкин, Св. Димитрий Ростовский, 180–90.
39
Caesarii Heisterbacensis Dialogus miraculorum, ред. Josephus Strange, т. 1 (Coloniae: Sumptibus J. M. Herberle, 1851), 276–78.
56
The Garden of Skovoroda: Manifesto of a Christian Epicurean* Natalia Pylypiuk
The views of Hryhorii Skovoroda (1722–94) strongly resonate with the doctrine of Epicurus (341–270 BC) at critical junctures in his oeuvre. Among the scholars who have recognized this, four stand out: Dmytro Chyzhevs′kyi (1894–1977);1 Taras Zakydalsky (1941– 2007);2 Ivan Ivan′o (1931–82);3 and George L. Kline (1921–2014).4 Of these four, Ivan′o identified the largest number of passages that coincide with Epicurean doctrine. Arguing that these are not isolated instances but components of a system, he considered Skovoroda *
This is a translation of an abbreviated and modified version of my chapter. Nataliia Pylyp’iuk, “Khrystyians’ki epikureitsi pizn’oho baroko: Endriu Marvel i Hryhorii Skovoroda,” in “Etyka ottsiv u kyïvs´kii bohoslovs’kii dumtsi epokhy Reformy (k. XVI-XVII st.),” ed. O. P. Dovha, N. M. Iakovenko, and M. V. Iaremenko, special issue, Kyïvs’ka Akademiia 6 (2008): 182–99. I express my gratitude to the anonymous reviewers of the English version for their constructive comments.
1
Dmitrij Tschižewskij [Dmytro Chyzhevs′kyi], Skovoroda: Dichter, Denker, Mystiker (Münich: Fink, 1974). See especially the chapter on ethics.
2
Taras Zakydalsky, “The Theory of Man in the Philosophy of Skovoroda,” (MA diss., Bryn Mawr College, 1965), http://www.ditext.com/zakydalsky/ skovoroda.html.
3
Ivan Ivan’o, “Etyka Skovorody i filosofiia Epikura,” Vid Vyshens′koho do Skovorody (Z istoriï filosofs′koï dumky na Ukraïni XVI-XVIII s.)., ed. Valeriia М. Nichyk (Kyiv: Naukova dumka, 1972), 125–34.
4
George Kline, “Skovoroda’s Metaphysics,” Hryhorij Savyč Skovoroda. An Anthology of Critical Articles, ed. Richard H. Marshall, Jr. and Thomas E. Bird (Edmonton–Toronto: CIUS Press, 1994), 237.
The Garden of Skovoroda: Manifesto of a Christian Epicurean
57
an Epicurean, while criticizing fellow Soviet scholars who sought to prove that Skovoroda was a materialist and even an atheist. His Western colleagues—Chyzhevs′kyi, Zakydalsky, and Kline— refrained from identifying Skovoroda as an Epicurean. Chyzhevs′kyi even called the nineteenth-century authors who had suggested this idea as ill-informed and lacking in conscientiousness.5 Nonetheless, in his chapter on Skovoroda’s ethics, he acknowledged the Ukrainian philosopher’s frequent praise of Epicurus and translation of one of his key ideas: “Благодареніе блаженному Богу за то, что сдѣлал нужное нетрудным, а трудное ненужным.”6 But, when discussing the coda of The Garden of Divine Songs (song 30), in which Skovoroda names Epicurus and Christ, side by side, in one verse, Хочеш ли жить в сласти? Не завидь нигдѣ. Будь сыт з малой части, не убоися вездѣ. Плюнь на гробныя прахи и на дѣтскія страхи: Покой смерть, не вред. Так живал аѳинейскій, так живал и еврейскій Епикур Христос.7 [Emphasis mine—N. P.]
—Chyzhevs′kyi vehemently insisted that the poet did not equate them, but merely emphasized their shared views on joy (“Freude”) and fearlessness (“Angstlosigkeit”).8 Zakydalsky was especially interested in Skovoroda’s understanding of the source of happiness, as well as his Epicurean
5
See the Ukrainian language edition of his monograph, prepared by Leonid Ushkalov: Dmytro Chyzhevs′kyi, Filosofiia Hryhoriia Skovorody (Kharkiv: Akta, 2003), 324.
6
Chyzhevs′kyi, Filosofiia Hryhoriia Skovorody, 314.
7
Cited according to Natalia Pylypiuk, Oleh Ilnytzkyj and Serhiy Kozakov, Online Concordance to the Complete Works of Hryhorii Skovorod, which relies on the edition prepared by Leonid Ushkalov: http://www.artsrn.ualberta. ca/skovoroda/viewText.php?text=garden.xml. All subsequent citations from Skovoroda’s Garden of Divine Songs are drawn from this publication.
8
Tschižewskij, Skovoroda: Dichter, Denker, Mystiker, 174.
Natalia Pylypiuk
58
view that whatever is necessary is not difficult. Both he and Kline investigated Skovoroda’s treatment of the Greek philosopher’s concept of makaria phusei, which he rendered as “blessed nature” or as “God.” However, Kline—like Chyzhevs′kyi—vehemently dismissed the notion of Skovoroda as an Epicurean, hedonist, atheist or materialist.9 Kline believed that such misconceptions developed among Soviet scholars thanks to inadequate Russian-language translations of Skovoroda’s Latin epistolary legacy. To the best of my knowledge, Ivan′o was the sole scholar to consider Skovoroda as an Epicurean, while simultaneously dismissing the idea that he was a materialist and atheist. In this paper, I focus on The Garden of Divine Songs and suggest that the palpable tensions between Western scholars, like Chyzhevs′kyi and Kline, and the Soviet Ukrainian scholar Ivan Ivan’o can be dissipated if we view Skovoroda’s oeuvre as an expression of Christian Epicureanism, not unlike the one we encounter in Andrew Marvell’s (1621–78) garden poems: the Latin “Hortus” and the English “The Garden.” Written in approximately 1668, both are wonderfully constructed odes in which the lyrical voice expresses his personal attitude toward the Garden of Eden. Marvell, the son of a Church of England clergyman, obtained his bachelor’s degree at Trinity College, Cambridge (1638–41), and wrote his earliest poems in Latin and Greek as part of his languagelearning exercises. He was a friend of John Milton and served as Latin secretary in Oliver Cromwell’s Council of State. Marvell’s “An Horatian Ode upon Cromwell’s Return from Ireland” (1650) is considered to be one of the greatest odes in English literature of the period. In 1659, Marvell became a member of parliament for Hull and served in this position until his death. He led an active political life and never married. During his lifetime he was better known as the author of satires, aimed at political corruption, censorship, the monarchy, and Catholicism. Most of his poetry was published posthumously in 1681, upon which he gained considerable fame.
9
Kline, “Skovoroda’s Metaphysics,” 237.
The Garden of Skovoroda: Manifesto of a Christian Epicurean
59
Known as one of the metaphysical poets, his most anthologized poem is a carpe diem text, titled “To His Coy Mistress.” Although quite different, Marvell’s garden poems are fantasies of total escape and solitude amidst pristine nature. They both begin with an Epicurean rejection of love and the active political life. Marvell develops the theme of solitude more strongly in the Latin “Hortus,” in which his speaker describes a search for quietude and simplicity, and identifies himself with the Muses and Apollo, rather than the urban crowds and the noisy circus or market. In both poems, such concepts as shade / umbra; fair Quiet / Germana Quietis; and otium, sana otia (peace, healthy tranquility) play an important role, eliciting association with Horace’s umbra (shade) in Odes I, II and IV. However, the most important intertext in Marvell’s gardens is the very famous Ode I, dedicated “To the Maecenas,” in which Horace’s lyrical voice distances himself from those who seek the Olympic palm, political honors, military achievements or hunter’s trophies, and also seek to increase the yield of their harvests or merchant deals. Horace’s lyrical persona would rather wear a garland of ivy and spend time in the shady groves, in the company of satyrs, nymphs, and the muses of music and sacred poetry. He would rather play the lyre and raise his proud forehead above the stars.10 In both gardens, the innocence of nature is more attractive than the physical attributes of women. In the last stanza of “Hortus,” the lyrical voice praises the Gardener who governs the seasons and the sweet flow of time. He shows how the sun gently reaches the shady spots where violets and roses hide, and where the bee attempts to measure its thoughts according to the clock of thyme, a herb that grows close to the ground: Sol ibi candidior fragrantia Signa pererrat;
10
See The Latin Library www.thelatinlibrary.com/horace/epist2.shtml. For an English translation see: (1) The Works of Horace, trans. [literally into English prose by C. Smart], ; (2) Horace: The Odes, trans. A. S. Kline (2003), ,.
Natalia Pylypiuk
60
Proque truci Tauro, stricto pro forcipe Cancri, Securis violaeque rosaeque allabitur umbris. Sedula quin et apis, mellito intenta labori, Horologo, sua pensa, thymo Signare videtur. Temporis O suaves lapsus! O otia sana! O herbis dignae numerari, et floribus Horae!11
This image of the bee brings to mind the fourth Horatian ode, in which the speaker—assuming a humble stance—proclaims that he is not a swan soaring to the clouds, but a bee that gathers honey from the ground-hugging thyme. In short, Marvell’s lyrical voice has found quietude and simplicity. His Latin garden is a space for healthy tranquility or peace—Otia sana! In the English poem, nature satisfies all the needs of the speaker without requiring any effort on his part. Absent here is the naïve antithesis between human love and love of poetry, which Marvell presents in “Hortus.” The fruits of the garden reach out to the lips and the hands of the speaker. The resulting mystical ecstasy is depicted with gentle humor and self-irony. Marvell does not depict the fall of Adam, but the fall of an innocent man seduced by nature. His Epicurean garden also has strong Christian overtones. We see this when the speaker tells us how he discards his body’s vest and his soul rises. It sings like a bird, getting ready for flight and bathing its feathers in the changing light: Here at the fountain’s sliding foot, Or at some fruit tree’s mossy root, Casting the body’s vest aside, My soul into the boughs does glide; There like a bird it sits and sings, Then whets, and combs its silver wings; And, till prepar’d for longer flight,
11
Cited according to “The Works of Andrew Marvell,” The Retrospective Review XI, part I (1825): 183.
The Garden of Skovoroda: Manifesto of a Christian Epicurean
61
Waves in its plumes the various light.12 [Emphasis mine—N. P.]
In the penultimate stanza, the speaker comments that such was the garden before man obtained a helper. Life in solitude was worth two lives. In this manner Marvell critiques Genesis 2:1, according to which the Lord God declared that man needed a helper. Marvell’s humor Christianizes the topos of the Golden Age by depicting an Eden before the consumption of the fruit of the Tree of Knowledge. His lyrical persona suggests that the appearance of Eve upset the quietude and peace of a garden devised for creative self-reflection. Unlike the voice in his “Hortus,” which celebrated tranquility, the lyrical voice in “The Garden” emphasizes the imminent flight of the soul.13 Skovoroda did not know Marvell’s oeuvre. The parallels that exist between his Christian Epicureanism and that of the English metaphysical poet are the result of the universal neo-Latin education that dominated in the trivium of Europe well into the eighteenth century. Skovoroda received a solid neo-Latin education at the Kyiv-Mohyla Academy, where he studied between 1734 and 1753 with two lengthy interruptions, between 1741–44, and 1745–51. He never completed the theology program, but went on to support himself, first as a private tutor, then as a preceptor of Latin and Slavonic. He taught poetics and rhetoric at the collegia of Pereiaslav and Kharkiv (1759–69). Consequently, he was well acquainted with Horace, at least from editions prepared for schoolboys. Despite the vehemence with which the Fathers of the Church condemned Epicurus, it was they who began the Christianization of his philosophy. Among them, Augustine played an important role. Although he depreciated “the Epicurean reliance upon sense
12
Poetry Foundation, www.poetryfoundation.org/poems/44682/the-garden56d223dec2ced.
13
My discussion of Marvell’s gardens relies on the analysis of George Williamson, “The Context of Marvell’s ‘Hortus’ and ‘Garden,’” Modern Language Notes, 76, no. 7 (1961): 590–98.
Natalia Pylypiuk
62
perception,” he highly valued Epicurean ethics,14 Augustine wrote dialogues that take place far away from urban noise, in locations that are reminiscent of Epicurus’s garden. Moreover, his criticism of academic skeptics relies on the epistemology of Epicurus.15 Augustine was a favorite author among Mohylanian writers, including Skovoroda. The Christianization of Epicurus gained great momentum thanks to the project of the humanists, who endeavored to harmonize the classical legacy with Christianity. Lorenzo Valla, founder of the source analysis of documents and the philological method of reading the Bible, published De voluptate (1431), De vero bono (1433), De vero falsoque bono (1444–45), and Dialecticae disputationes (1449– 57). In these works, he proposed that the goal of life is pleasure, first earthly and then heavenly. His important project attempted to reform ethics, which—in the amalgamated Aristotelian and Stoic philosophy—had relied on the virtues. In 1533, Desiderius Erasmus published “Epicurus,” the last work of his Colloquia Familiaria, a work that endeavored to teach Latin to students in an entertaining manner. In this colloquy, Hedonius— relying on Valla’s Utopia, and the ideas of Thomas Moore—teaches Spudeus about the true God. He maintains that Christians are true Epicureans because they have a clean conscience and live in peace with God. There is no virtue without pleasure and no true pleasure without virtue. On the other hand, clergymen who eat and drink in excess, and surrender to lust and prostitutes, experience more pain than satisfaction. Thanks to his colloquies, as well as his theological treatises, Erasmus was known to Latin schoolmasters. Worthy of note in this context is the fact that a copy of “Epicurus” was held in the Kharkiv Collegium.16 Interestingly, Skovoroda advises in a letter to his pupil to imitate Erasmus’s Latin style. 14
Richard Jungkuntz, “Christian Approval of Epicureanism,” American Society of Church History 31, no. 3 (1962): 279–93.
15
Charles Bolyard, “Augustine, Epicurus, and External World Skepticism,” Journal of the History of Philosophy” 44, no. 2 (2006): 157–68.
16
L.V. Ushkalov, O. V. Marchenko, Narysy z filosofiï Hryhoriia Skovorody (Kharkiv: Osnova, 1993), 74.
The Garden of Skovoroda: Manifesto of a Christian Epicurean
63
In 1553, the humanists published Diogenes Laertius’ The Lives and Opinions of Eminent Philosophers (De vitis, decretis et responsis celebrium philosophorum, beg. 3rd c.), which contains the biography of Epicurus and his well-known Letter to Menoeceus. Ten years later, the didactic poem De rerum natura by Titus Lucretius Carus (99–55 BC), which expounds the atomistic teaching of Epicurus, was also published. By 1631, there appeared at least twenty-two editions of this work. In this period numerous editions of Horace’s odes were also published. Let us recall that Quintus Horatius Flaccus (65–8 BC), who had been inspired by the work of Lucretius, synthesized Roman common sense with the Epicurean principles of living unobtrusively (Lathe biosas), preserving serene calmness (ataraxia), and practicing the just mean (metriotes), along with selfsufficiency (autarkeia). In 1649, the French mathematician and priest Pierre Gassendi published an extensive commentary on the work of Laertius (Animadversiones in Decimum Librum Diogenis Laertii, qui est de Vita, Moribus, Plascitisque Epicuri). Ten years later, he completed the process of Christianizing Epicurus with his work Philosophiae Epicuri Syntagma. In it Gassendi rehabilitates the Aristotelian theory of the virtues, which Lorenzo Valla had rejected. Judging by the fact that among metropolitan Stephan Iavors′kyi’s books, which were donated to the Kharkiv Collegium in the 1740s, Gassendi’s oeuvre is mentioned, we can assume that the French author was known both in Kyiv and in Kharkiv. Thanks to the theory of pietas litterata, Horace’s poetry became required reading in all neo-Latin schools of early modern Europe, including the Kyiv-Mohyla Collegium. The manuals of poetics and rhetoric composed at this school in the seventeenth and eighteenth centuries copiously cite Horace. In his works, Skovoroda often paraphrases him and overtly associates his views with the doctrine of Epicurus. Thus, for example, in the colloquy “Silenus Alcibiadis” he cites from the Epistles 1:11, v. 23 stating that Horace, like Epicurus, advises not to delay pleasure even for a year (“Nec dulcia differ in annum . . . ”). He carefully explains that pleasure means happiness of the heart and the ability to claim that one has always lived with courage. In the dedicatory letter, which accompanies this colloquy
64
Natalia Pylypiuk
and is addressed to colonel Teviashov, Skovoroda explicates his theory of happiness, while relying on the Letter to Menoeceus by Epicurus. In Skovoroda’s Garden of Divine Songs, the rejection of life in the city and political ambitions is a recurrent leitmotif. It appears in songs 2, 10, 12, 13, 14, 19 and 24. His most famous Epicurean rejection appears in song 10, which has become part of the repertoire of blind minstrels (“Всякому городу нрав и права. / Всяка имѣет свой ум голова . . . ”). Although Skovoroda mentions only Syrach 14:2, as the seed that germinated this song, it is obvious that Horace’s dedication “To the Maecenas” in the First Ode (mentioned above in conjunction with Marvell) is, in fact, a most important intertext here. Note, for example, that the lyrical voice in song 10 distances himself from those who seek material goods and glory—for example, through the pursuit of rank and status; by taking false measurements or charging high percentages; by erecting homes in the newest styles, or expanding landholdings, or raising ever more cattle; by setting out for the hunt with their dogs; lawyers by bending the law; students by debating incessantly till the head bursts; and yet others by succumbing to love. . . . But unlike Horace’s lyrical voice in the First Ode, he does not wish to be crowned as a lyric poet. And unlike Marvell’s, Skovoroda’s speaker does not imitate Horace to identify with Apollo and the Muses. Instead, he emphasizes the need to maintain a crystal clean conscience so as to defy the sharp blade of death: “Кто ж на ея плюет острую сталь? / Тот, чія совѣсть, как чистый хрусталь.” In this manner, Skovoroda forcefully reiterates the ethical motif (“Не боится совѣсть чиста ниже Перуна огниста, ни!”) of song 1, in which he posits Epicurus’s “Principal Doctrine” (to borrow a term from Diogenes) on the need to eliminate the fear of death and the gods: ПѢСНЬ 1-я Сложенна 1757 лѣта, в сію силу: “Блажени непорочн[іи] в путь, ходящ[іи] в законѣ Г[осподни].” (Psalms 119:1—N.P.) Боится народ сойти гнить во гроб, Чтоб не был послѣ участный,
The Garden of Skovoroda: Manifesto of a Christian Epicurean
Гдѣ горит огнь неугасный. А смерть есть святая, кончит наша злая, Изводит злой войны в покой. О смерть сія свята! Не боится совѣсть чиста ниже перуна огниста, ни! Сей огнем адским не жжется, Сему жизнь райска живется. О грѣх-то смерть родит! живу смерть наводит. Из смерти ад, душу жжет глад. О смерть сія люта! Блажен! о блажен! кто с самых пелен Посвятил себе Христови, День, ночь мыслит в его словѣ, Взяв иго благое и бремя легкое, К сему обык, к сему навык. О жребій сей святый! Кто сея отвѣдал сласти, вѣк в мірски не Может пасти, ни! В наготах, в бѣдах не скучит. Ни огнь, ни меч не разлучит. Все сладость разводит. На сердце не всходит. Развѣ тому, естли кому Дал знать искус драгій. Христе, жизнь моя, умерый за мя! Должен был тебѣ начатки Лѣт моих, даю остатки. Сотри сердца камень. Зажжи в нем твой пламень. Да смерть страстям и злым сластям, Живу тебѣ мой свѣт. А как от грѣхов воскресну, как одѣну плоть небесну, Ты в мнѣ, я в тебѣ вселюся, Сладости той насыщуся, С тобою в бесѣдѣ, с тобою в совѣтѣ, Как дня заход, как утра всход. О! се златых вѣк лѣт!
65
Natalia Pylypiuk
66
The ethical motif is a key point of the Ukrainian poet’s reception of Epicurus’s doctrine, one that connects him to the Platonic tradition. Skovoroda openly acknowledges that his song 24—”О покою наш небесный!”—is a Ukrainian retelling of Horace’s Ode II:16 (to Pompeius Grosphus), which begins with the verse “Otium divos rogat in patenti . . . ” (Peace the sailor prays . . . ). Therefore, it should not surprise us to find parallels with Marvell’s concept of fair Quiet / otium. Skovoroda translates Horace’s “Otium as “покой” (peace, tranquility): “О покою наш небесный! Гдѣ ты скрылся с наших глаз? / Ты нам обще всѣм любезный, в разный путь разбил ты нас.” In Skovoroda’s garden the nouns покой and тишина (silence, quietude) often appear together. Consider song 2: Оставь, о дух мой, вскорѣ всѣ земляныи мѣста! Взойди, дух мой, на горы, гдѣ правда живет Свята, Гдѣ покой, тишина от вѣчных царствует лѣт, Гдѣ блещит та страна, в коей неприступный свѣт. [Emphasis mine—N. P.]
Also consider song 12: 1. Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить, Буду вѣк мой коротати, гдѣ тихо время бѣжит. О дуброва! o зелена! o мати моя родна! В тебѣ жизнь увеселенна, в тебѣ покой, тишина! [...] 7. Со всѣх имѣній тѣлесных – покой да воля свята, Кромѣ вѣчностей небесных, одна се мнѣ жизнь свята. О дуброва! . . . и проч[ая]. [...] 9. Здравствуй, мой милый покою! Во вѣки ты будеш мой. Добро мнѣ быти с тобою: ты мой вѣк будь, а я твой. О дуброва! О свобода! в тебѣ я начал мудрѣть, До тебе моя природа, в тебѣ хощу и умрѣть. [Emphasis mine—N. P.]
The Garden of Skovoroda: Manifesto of a Christian Epicurean
67
Here Skovoroda uses two images from the last stanza of Horace’s Ode I, but adapts them to his own needs. He transforms Horace’s escape from the crowds and the equating of the self to the gods into a distancing from the earth, with a flight into the mountains, where divine truth resides. Horace’s shady grove is transformed into a green oak grove. The poetic function of nature is important to Skovoroda, as it is to Marvell and Horace. Let us consider his song 13, in which nature gives the lyrical voice umbrage from the anxieties of multitudinous cities: Ах поля! поля зелены! Поля цвѣтами распещренны! Ах долины! Яры! Круглы могилы! бугры! Ах вы, вод потоки чисты! Ах вы, берега трависты! Ах ваши волоса! вы, кудрявые лѣса. Жайворонок меж полями, Соловейко меж садами; Тот, выспрь летя, сверчит, а сей на вѣтвах свистит. А когда взойшла денница, Свищет в той час всяка птица, Музыкою воздух растворенный шумит вкруг. Только солнце выникает, Пастух овцы выганяет. И на свою свирѣль выдает дрожливый трѣль Пропадайте, думы трудны! Города премноголюдны! А я с хлѣба куском умру на мѣстѣ таком.
Rural motifs in Skovoroda’s poetry are strengthened with quotations from the Hebrew and Greek Testaments. In one of the redactions of song 13 we find epigraphs of Paul’s Epistle to the
Natalia Pylypiuk
68
2 Corinthians 6:17 (“Изыдите от среды их . . . ”) and the Song of Songs (7:12—”Прійди, брате мой, водворимся на селѣ”; 8:5—”Тамо роди тя мати твоя,”). The latter two are from erotic addresses inviting the lover to settle in the village. But the epigraph to an earlier version of song 13 contains a reference to the second book of Vergil’s Georgics: “O fortunatos nimium, sua si bona norint, / agricolas! quibus ipsa procul discordibus armis / fundit humo facilem uictum iustissima tellus” (It would be more fortunate, if they guarded their own happiness, the simple life of the peasants. Far away from battle and discord. The generous soil by itself brings sweet nourishment.)17 The image of peace in a rural setting embraces the idea that нищета (i.e., humble life) in freedom is more attractive than wealth and the absence of freedom amidst the privileged. This idea is explicit in song 12 (“Ничего я не желатель, кромѣ хлѣба да воды, / Нищета мнѣ есть пріятель – давно мы с нею сваты. / О дуброва! . . . и проч[ая]”) and in song 14: (“Нынѣ – скипетр и булава, / Утро вставши – худа слава, [ . . . ] Лутче жити во пустынѣ, / Затворившись во яскинѣ [ . . . ]”). The idea reappears under a different guise in song 18: Ой! ты, птичко жолтобоко, Не клади гнѣзда высоко! [...] На что ж мнѣ замышляти, Что в селѣ родила мати? Нехай у тѣх мозок рвется, Кто высоко вгору дмется, А я буду себѣ тихо Коротати милый вѣк. Так минет мене все лихо, Щастлив буду человѣк.
17
See the facsimile of his manuscript in Hryhorii Skovoroda, Povne zibrannia tvoriv, vol. 1 (Kyiv: Naukova dumka, 1973), 71.
The Garden of Skovoroda: Manifesto of a Christian Epicurean
69
Taken together, these rejections bring to mind Horace’s Ode II:16, in which the speaker, in Epicurean fashion, values “otium” (peace, tranquility) above wealth or power. As already indicated, the voice in Skovoroda’s garden—unlike the lyrical voices in Marvell’s gardens—does not overtly declare a desire to write poetry or to engage in music. However, as we saw in song 13, there is an allusion to creativity in the seventh stanza, in which the voice describes the humble shepherd taking out his flute and releasing tremulous trills. And, in song 30—the very last one— we encounter a metatextual comment about the entire collection. In it Skovoroda compares the beauty of a life well lived with the beauty of a well-composed song, no matter how brief: “Прямая ты жизнь. / Не красна долготою, но красна добротою, / Как пѣснь, так и жизнь.” The lyrical voice in Skovoroda’s garden does not reject love, as does Marvell’s. However, the only object of his love is Christ, as we saw in the last stanza of song 1, which deserves to be cited again: А как от грѣхов воскресну, как одѣну плоть небесну, Ты в мнѣ, я в тебѣ вселюся, Сладости той насыщуся, С тобою в бесѣдѣ, с тобою в совѣтѣ, Как дня заход, как утра всход. О! се златых вѣк лѣт! [Emphasis mine—N. P.]
This unitive exchange of the categorical properties of the self and the macrocosm is typical of mystical literature. Note that the lyrical persona expects to put on his celestial body, whereas Marvel’s soul removes its corporeal vest, before assuming flight. In Skovoroda’s poem, the mystical union expected by the speaker is associated with the Golden Age. If we take into account the fact that in song 7, the voice calls Christ his new Adam: Кто ли мене разлучит от любви твоей? Может ли мнѣ наскучить дивный пламень сей? Пусть весь мір отбѣжит!
Natalia Pylypiuk
70
Я буду в тебѣ жить, O Іисусе! [...] О новый мой Адаме! О краснѣйшій сын!
The reference to the Golden Age at the beginning of the collection allows us to treat Skovoroda’s garden as a vision of Eden, after the fall of man, once it is purified by Christ’s own death. In Marvell, the opposite takes place: The Golden Age is situated before the appearance of Eve and man’s fall. In Marvell’s gardens Epicurus is present only thanks to Horatian intertexts. But, in Skovoroda’s garden the presence of Epicurus is also drawn from a variety of other sources, mainly Classical (Laertius, Seneca, Lucretius, Cicero) and Patristic (Basil the Great, the Alexandrines), but also early modern (Erasmus). Recall song 1 (“Боится народ сойти гнить во гроб . . . ”) and the declaration: “А смерть есть святая, кончит наша злая, / Изводит злой войны в покой. / О смерть сія свята!” This is Skovoroda referencing the main thesis of Epicurus: Humans should not fear death or the anger of the gods. In 1972 Ivan′o correctly identified this Epicurean element in Skovoroda’s garden. But there are other equally significant allusions to Epicurus. Let us review the second stanza of song 1: Не боится совѣсть чиста ниже Перуна огниста, ни! Сей огнем адским не жжется, Сему жизнь райска живется. О, грѣх-то смерть родит! живу смерть наводит, Из смерти ад, душу жжет глад. О смерть сія люта!
These verses remind us of Hedonius’s teaching in Erasmus’s colloquy, “Epicurus,” about the need to maintain a clean conscience and to live in peace with God. Yet another Epicurean element appears in the seventh stanza of song 28, where the lyrical voice attributes to Augustine the idea that one can tame hell, by taming one’s own will:
The Garden of Skovoroda: Manifesto of a Christian Epicurean
71
(voluntas): “Правду Августин пѣвал: ада нѣт и не бывал, Воля – ад, твоя проклята, Воля наша – пещь нам ада. Зарѣжь ту волю, друг, то ада нѣт, ни мук.”
Leonid Ushkalov suggested that this idea is closer to a statement by Bernard of Clairvaux (1090–1153) in the Sermo Tertius in Resurrectione Domini: “Tolle propriam voluntatem, et non erit Infernus.”18 Unlike Marvell, Skovoroda does not conceal his Epicureanism. His lyrical voice does not merely escape the tumult of urban life, the strife of political engagement, and monetary success, as does Marvell’s. Besides naming Epicurus, it instructs the reader to be satisfied with a small part, not to envy (song 30), and to find happiness within the self (song 28). Skovoroda harmonizes the garden of Epicurus with the garden of the Neoplatonists, as does Marvell in his English poem. However, he also goes beyond by harmonizing Epicurus’s ethical stance with the Christian. This exercise does not resolve all aspects of the horticultural metaphor in Skovoroda’s garden. But it does suggest that this poetic collection offers a deeper glimpse into his philosophy, especially because its sole lyrical voice can be easily associated with the author. I propose that The Garden of Divine Songs is the manifesto of a Christian Epicurean. And, judging by Skovoroda’s compositional strategies in other works, especially “The Narcissus,” it is also a space where he reimagines Eden in his own unique manner. By imitating the original Gardener, Skovoroda affirms himself as a creator.
18
Leonid Ushkalov, “Skovoroda i sviiatoottsivs′ka tradytsiia,” Pereiaslavs’ki Skovorodynivs′ki studiї 1 (2011): 150–60.
72
Kleist’s On the Marionette Theatre and the Poetics of the Unrepresentable in Penthesilea 1 Slobodanka Vladiv-Glover
Introduction In this paper, I shall read Kleist’s essay On the Marionette Theatre (1810)2 as a manifesto of a new aesthetics, grounded in a non-Euclidean conception of human subjectivity, issuing form an unconscious that is both unrepresentable and the source of all representation. I shall then give a brief analysis of Kleist’s drama Penthesilea (1807), in which I shall draw on two historically different concepts—Kant’s Sublime and Lacan’s “Real”—which resonate with each other within the modern psychoanalytic theory of the drives and which relate back to Kleist’s poetics of the unrepresentable. My approach is interdisciplinary in the sense that this term has in the field of comparative literature. This involves not a comparison of texts but the confrontation of texts or the reading of texts through other texts, in synchronic perspective. It is a structuralist approach to a literary
1
I am grateful to Bernhard Greiner, professor of comparative literature at Tübingen University, for assisting me with reference materials without which this essay would not have been complete.
2
Über das Marionettentheater was first serialized in Berliner Abendblätter, 12–15 December 1810. See Henrich von Kleist, Sämtliche Werke in Vier Bänden, Band 3: Erzählungen, Anekdoten, Gedichte, Schriften (Frankfurt/Main: Deutscher Klassiker Verlag, 1990), 1137. Translations from this text are mine.
K leist’s On the Marionette Theatre and the Poetics of the Unrepresentable in Penthesilea
73
text as a multileveled, embedded, and intertextual structure, not a linear reading of the plot. Kleist’s essay, which was first read as a polemic against live ballet in favor of the mechanically produced dance of puppet theatre, gradually (by the 1900s) acquired the status of a “foundational text of Kleist’s aesthetics.”3 This delayed reception of Kleist’s poetics had consequences for the exegetical tradition formed around Kleist’s essay and had ramifications for the analysis of Kleist’s drama.4 While the essay has the form of a dialogue between two acquaintances, a (fictitious) celebrated ballet dancer of the Berlin Opera of 1810 called Herr C. and the Narrator, what begins as a somewhat didactic exposition of a new teaching about the distinction between conscious action and unconscious—”mechanical”— expression of bodily movement grows into a new perception of the unconscious as a sourced of authenticity in art. The advantage of the puppets as dancers in comparison with human ballet dancers is the happy combination of the mechanical manipulation of dance from a “center of gravity” (Schwerpunkt) inside the puppet and the puppeteer’s ability to place himself inside this center and to become
3
Ibid., 1138 (“als Grundtext von Kleists Ästhetik”).
4
For example, Hilda M. Brown’s analysis of Kleist’s theory of tragedy, in which she contextualizes the essay On the Marionette Theatre as an analytic of the “destructive force of consciousness” in the human being, to which the mechanical puppet is opposed. See Hilda M. Brown, “Kleists Theorie der Tragödie—im Lichte neuer Funde” in Heinrich von Kleist: Studien zu Werk und Wirkung, ed. Dirk Grathoff (Opladen: Westdeutscher Verlag, 1988), 125. Maximilian Nutz offers an early psychoanalytic reading of Penthesiliea, in which he speaks of “the reason of the senses” and concludes that Kleist’s drama is grounded in a poetics of sensibility (Sinnlichkeit). He does not refer to Kleist’s essay Über das Marionettentheater and so the analytic of the modern subject undergoes a slight revisionism in Nutz’s analysis: he arrives at the ultimate conclusion that through “the anarchic sensibility of Penthesilea, the body puts into language” what the process of civilization has “silenced,” namely, “phantasms, obsessions and projections,” the “madness” which puts the Self at risk not from “the head” (reason), but from the “senses” which are “traces of an unrealised whole humanity” (“mit den Sinnen als Spuren unverwirklichter ganzer Menschlichkeit.”). See Maximilian Nutz, “Lektüre der Sinnen: Kleists Penthesilea als Körperdrama,” in Grathoff, ed., Heinrich von Kleist: Studien, 185.
Slobodanka Vladiv-Glover
74
one with the puppets—the puppeteer “dances.” This is termed “the path of the soul of the dancer” (“der Weg der Seele des Tänzers”). I read “soul” here is a code word for the unconscious because it is the (mysterious)5 locus of complete identification of the puppeteer with his mechanical dolls. The disadvantage in dance experienced by the human dancers is the intervention of consciousness (Bewusstsein), which is coded as “Geist” in Herr C.’s analytic of dance. This can be gleaned from the ultimate inference made by Herr C.—namely, that “the best results are when the last drop of spirit (Geist— consciousness) is squeezed out of the puppet and the movement is relegated to the sphere of mechanical forces” (557). The puppets are thus representatives of a new aesthetics of the unconscious: Their movement is characterized by serenity (Ebenmass, which is a variant of Winkelmann’s neoclassical ideal of Mass—harmony— and thus nothing new in German aesthetics of 1810),6 but also— and this is radically new—mobility (Beweglichkeit) and lightness 5
The expression “etwas sehr Geheimnisvolles” (something very mysterious) is used in Kleist’s essay in the context of the concept of “der Weg der Seele des Tänzers,” which leads to and from the unconscious.
6
Compare Bernhard Greiner’s convincing analysis of the concept of Grazie (grace, elegance) in the context of German aesthetic theory and philosophy (Winkelmann, Goethe, Kant, and others), in “Versuchsfeld ‘Grazie’: Über das Marionettentheater,” in Eine Art Wahnsinn. Dichtung im Horizont Kants: Studien zu Goethe und Kleist, ed. Bernhard Greiner (Berlin: Erich Schmid Verlag, 1994), 147–61. By contrast, Anthony Stephens, in his monograph Heinrich von Kleist: The Dramas and Stories (Oxford–Providence: Berg, 1994), claims Kleist’s essay (which he rightly refuses to call an “Abhandlung”) “opens itself in too many places to diffuse associations to yield any single discursive meaning” (287). Nevertheless, Stephens extracts something which is a discursive conclusion, namely that the essay “mimics an intellectual quest for a schema to provide an intelligible structure for the relationship of human consciousness to history” (291). More recent studies reflect the relevance of psychoanalytic theory of subjectivity as a hermeneutic tool for the analysis of Kleist’s drama. Compare Helmut Grugger, Dramaturgie des Subjekts bei Heinrich von Kleist (Würzburg: Königshausen & Neumann, 2010). However, Grugger’s ultimate insight into the structuring of subjectivity in Penthesilia is a kind of idiosyncratic synopsis of the Lacanian model of intersubjectivity, which differs from the model of subjectivity in the present essay: he sees subjectivity as a “hybridity” of “fleeting” impressions (moments) and as a manifold permanent intersubjective transformation (147).
K leist’s On the Marionette Theatre and the Poetics of the Unrepresentable in Penthesilea
75
(Leichtigkeit). These two qualities come from the fact that the puppets defy gravity—they are “antigrav”—they are not subject to the “gravitational pull of matter.” “The force that lifts them into the air is greater than the one which ties them to the Earth.” The puppets need the ground, like fairies, “in order to touch it in passing” while the human beings “need the ground in order to rest on it and to recover from the strain of the dance: this is a moment which is not part of the dance, with which nothing more can be done except to let it disappear as soon as possible.”7 The Narrator evaluates this inference of Herr C. as “a paradox.”8 However, there is no paradox in the aforementioned; the paradox comes in the next statement of Herr C., which is about the two extremities of a “circular world” meeting again after moving apart: “Man cannot compete with the puppet because only God can measure himself against matter (die Materie): this is the point where the two ends of a circular world touch each other.”9 The elaboration of this paradoxical statement comes in the next segment of the essay, with reference to the civilizational effect of the tree of knowledge (in the First Book of Moses), which the Narrator interprets as resulting in the “chaos” of “consciousness” intruding on the “natural grace” (natürliche Anmut) of Man. This “chaos” of “consciousness” (Bewusstsein) is illustrated by the episodic story about a young male acquaintance of the Narrator, who loses his (paradisiac) “innocence” (represented by his “grace”) by falling prey to vanity, after which he spends his days looking at himself in the mirror. From the point of view of modern psychoanalytic theory, this classic story of Narcissus, replayed in an early nineteenth-century setting, would be called “the mirror stage”10 in the development of
7
Kleist, Sämtliche Werke, 559–60.
8
Ibid., 560.
9
Ibid.
10
It is in Lacan’s sense of the “mirror stage” of the Ego construction that Bernhard Greiner also reads this episodic story of the Narrator’s young acquaintance. See Greiner, Eine Art Wahnsinn, 154. However, Greiner’s interpretation of the model of subjectivity in Kleist’s essay differs from the
Slobodanka Vladiv-Glover
76
a modern split subject. The doubling of the young man, expressed as self-absorption and brooding, signifies his coming into selfconsciousness—“an invisible and inconceivable force” (“eine unsichtbare und unbegreifliche Gewalt”), which envelops the free play of his demeanor (Gebärde). In modern psychoanalysis, this “change” in the young man would be called Oedipal repression (“an invisible and inconceivable force”), which is coeval with the manifestation of the unconscious. Repression and the unconscious is one and the same thing, according to Freud. The favoring by Herr C. of the unconscious as a locus of natural grace and freedom of movement is completed with reference to the animal kingdom, couched in the second episodic story about a young man fencing with a Russian bear. The bear’s instinctual reactions, which anticipate the fencing moves of his human opponent, illustrate Herr C.’s thesis about the superiority of the instincts and the unconscious in comparison with consciousness and self-reflexion when it comes to artistic expression (we must keep in mind that the whole conversation is about dance and how to be graceful as a dancer): “We see that whenever reflexion becomes fainter and weaker in the organic world, graciousness (Grazie) becomes more scintillating and dominant.”11 The doubling of the subject as a result of coming into selfconsciousness is also coded as “affectation” (which is a form of self-representation of the Self for the benefit of the Other), through expressions such as “sich zieren,” “Ziererei.” Thus the self-reflexive one in the present study in that Greiner posits something that is “beyond consciousness” which is, on the one hand, the dyad of the puppeteer and the puppet merged beyond difference and, on the other, “the infinite consciousness,” which only “appears to be infinite” since “consciousness” belongs to the sphere of “difference” and “finitude.” What we contend is that the dyad is that of consciousness and the unconscious, and where the puppeteer and puppet ‘merge’ is in the unconscious. However, the unconscious is a large territory within a totality which Freud calls “das Psychische,” in which, even when the human being is asleep, the psychic apparatus is at work—that is, the unconscious is at work within consciousness (Bewusstsein) in its broader meaning and not in that which is in opposition to das Unbewusste (that is, not in the sense of das Bewusste). 11
Kleist, Sämtliche Werke, 563.
K leist’s On the Marionette Theatre and the Poetics of the Unrepresentable in Penthesilea
77
subject can lie and deceive but the instincts (represented by the Russian bear) cannot be deceived: They recognize the “game” of consciousness where they see it and call it as it is: a “ruse” (Finte— a feint, artifice, trick). The inference we can make from the exposition in dialogue of Herr C.’s propositions about the puppet theatre is that the contemplation of the dance in this popular art form (for the masses, Pöbel) constitutes a new poetics of popular culture, gesturing towards a new understanding of “Man”12 (Mensch), that is, subjectivity, which is grounded in a new relationship of the visible and the invisible world of spirit (Geist), understood as a psychic totality of the conscious and the unconscious. This is precisely how “Geist” is presented in Hegel’s Die Phänomenologie des Geistes (1807). However, Kleist’s Narrator transcends even Hegel’s idea of Geist when he speaks about the two forms of infinity. This point is made in the original in a mathematical analogy13 between the asymptote of two lines on the one hand and the movement—not of the puppets as concrete matter, of forces—on the other hand: the force of “understanding,” which passes through infinity in order to return as the force of grace (Grazie) inside a body that is not human. At this point in the Narrator’s discourse, “movement” is no longer concrete, it is “movement of the spirit” in the transcendental space of the unconscious, while the puppets are not material dolls but agents (or drives) of the unconscious, which stand in apposition (not: opposition) to the transcendental concept of God. Thus the “mechanical puppet” which has an “infinite consciousness”
12
The term “Man” is not only a translation of the German term Mensch, which in German is a gender-free noun (except for its grammatical gender), referring to the “human race” or “human being,” but is also consistent with eighteenth-century discourse, which does not know gender theory and hence uses the term “Man” as a universal term. We find the term “Man” in Foucault’s writings about the eighteenth-century discourses in this historical usage. To reflect the historicity of the term, I am using it in inverted commas.
13
The connection between a mathematical model of subjectivity and Kleist’s essay is not a wild card. Kleist had studied mathematics and physics at a high level. See Brown, “Kleists Theorie der Tragödie,” 120.
Slobodanka Vladiv-Glover
78
(unendliches Bewusstsein) is in fact a metonymy of (or substitution for) the unconscious (das Unbewusste)—which not only is not “human,” but is also not in time or in space: Just as the average of two lines, on one side of a point, after passing through infinity, suddenly finds itself again on the other side or just as the image in the convex mirror, after receding into infinity, suddenly reappears close to us, in the same way understanding (Erkenntnis), once it has gone through infinity, makes room for graciousness, so that grace appears in its purest form in the human body which is not one or one that has an infinite consciousness (unendliches Bewusstsein), that is, in the mechanical puppet or in God.14
According to Herr C., this “infinite consciousness” (which is represented metonymically by the mechanical doll), constitutes the “last chapter” of human history. This appears to place Herr C.’s thesis about consciousness into the proximity of Hegel’s “absolute knowledge” or “absolute spirit,” which is the endpoint of Hegel’s phenomenology. However, Hegel’s “Geist” moves within the confines of a phenomenological reduction, which is not identical with the unconscious. Herr C.’s construction of the movement of the “understanding” through infinity via a loop back into “grace” within a nonhuman body with “infinite consciousness” is beyond Hegel. It resonates with a topology of the psyche, captured by Lacan in the mathematical figure of the Borromean knot. The Borromean knot refers to the crest of the sixteenthcentury Milanese Borromeo family, of three interlinking circles, each of which has a symbolic meaning (irrelevant to our analytic). Lacan used it to construct a discourse based on symbolic logic and structural models (mathèmes and topologies), which was “able to access the impossibility of language—the Real.”15 Thus Lacan 14
Kleist, Sämtliche Werke, 563.
15
See the “Borromean Knot,” in A Compendium of Lacanian Terms, ed. Huguette Glowinski, Zita Marks, and Sara Murphy (London–New York: Free Association Books, 2001), 39. Compare also Jacques Lacan, “Seminar of 21 January 1975,” in Feminine Sexuality: Jacques Lacan and The École Freudienne,
K leist’s On the Marionette Theatre and the Poetics of the Unrepresentable in Penthesilea
79
attempted to “order mathematically the dimensions of the knot of human experience—the Imaginary, the Symbolic and the Real.”16 These are three psychic registers, which constitute the topology of the Lacanian unconscious. In Kleist’s essay, the intertwining of the three psychic registers—“understanding” as the Symbolic, “infinite consciousness” as the unconscious Imaginary, and “grace [ . . . ] in its purest form in the human body which is not one” as the impossible or unrepresentable “Real”17 of the body and of the language which inscribes it. Thus Herr C.’s non-Euclidean18 conception of the world brings us to the ambivalent boundary between matter (the body) and spirit (grace and understanding), on whose boundary or limit the human subject is positioned as a paradox. This boundary or limit is also the locus of the Sublime which is coeval with the unrepresentable. All of these—the sublime, the paradox, the subject of the unconscious and its non-Euclidian world—are elements of Kleist’s radically innovative poetics.
trans. Jacqueline Rose, ed. Juliet Mitchell and Jacqueline Rose (London: Macmillan, 1982), 169. Compare also the elucidation of the “Borromean knot” in Jonathan Scott Lee, Jacques Lacan (Boston: Twayne Publishers, 1990), 196. Compare also Philippe Julien, “An Imaginary with Consistency,” in Philippe Julien, Jacques Lacan’s Return to Freud: The Real, the Symbolic and the Imaginary (New York–London: NYU Press, 1994), 172–84. 16
Glowinski, Maks, Murphy, eds., A compendium of Lacanian Terms, 40.
17
This is a simplification of the Lacanian psychic registers for the sake of aligning them roughly to the interlocking “lines” of movement (consciousness) of Kleist’s living and dead (mechanical) dancers: the Erkenntnis, which corresponds to the conscious, the puppet’s “soul” or center of gravity, with which the puppeteer merges, which roughly corresponds to the unconscious and instincts, and the “mysterious” line of infinity, which returns to finitude to become the (body) language of “grace.”
18
It was Sydna Stern Weiss who first discovered that Kleist’s essay incorporated a non-Euclidean view of the world and that this view corresponded to the non-Euclidean mathematics known in Kleist’s time. See Kleist, Sämtliche Werke, 1140 and Sydna Stern Weiss, “Kleist and Mathematics: The NonEuclidean Idea in the Conclusion of the ‘Marionettentheater’,” in Heinrich von Kleist-Studien, ed. Alex Ugrinsky (Berlin: Erich Schmidt, 1981), 117–26. Compare also a recent paper on the subject, Sarah Pourciau, “Passing Through Infinity: Kleist’s Marionettentheater, Kantian Metaphor, and the Spherical Geometry of Grace,” Poetica 47, no. 1–2 (2016): 51–82.
Slobodanka Vladiv-Glover
80
Penthesilea
Kleist’s drama Penthesilea (1807), subtitled “A Tragedy” (Trauerspiel), is an expression of this new poetics of the unconscious, theorized parable-like through episodic stories and metaphors in Kleist’s essay On the Marionette Theatre. While the drama is structured along a theme extracted from Greek myth and Greek tragedy, it lacks some essential components of Greek tragic drama, such as a tragic mistake (hamartia), a linear progression in time, and the return of normalcy to the world after the demise of the tragic hero.19
19
The structure of Greek tragedy according to Aristotle’s Poetics has a linear progression in time: it has a “knot,” a tragic mistake, a climax, peripeteias, and a denouement. At the end of the drama, after the demise of the tragic hero, the world order disturbed by his tragic mistake is restored. Bernhard Greiner contends that the atrocity committed by Penthesilea, the Amazon queen, constitutes hamartia. However, in Sophocles’ Oedipus Rex, for example, Oedipus commits his transgressions (parricide and incest—two primal taboos) unknowingly. Penthesilea is in a (symbolic) trance, powered by her desire and her caprice. She is not conscious of her act, which is engendered in her unconscious. Compare Bernhard Greiner, Die Tragödie: Eine Literaturgeschichte des aufrechten Ganges. Grundlagen und Interpretationen (Stuttgart: Kröner Verlag, 2012), 486. Greiner quotes from a 1807 letter of Kleist’s, in which Kleist refers to the fact that the recipient of his letter (Marie von Kleist) had shed tears when reading an extract from his play, and that this reaction “proves” (beweist) that his reader “was able to imagine a dramatic motivation” (“die Möglichkeit einer dramatischen Motivierung”) for the scene were Penthesilea kills Achilles (before the kiss). However, this general formulation of “dramatic motivation” discloses very little about Kleist’s poetics; it does not provide sufficient ground from which to conclude that Penthesilea’s action was “necessary” in the sense of hamartia, which is a part of the structure of Greek tragedy. However, Greiner claims, correctly from the perspective of our analysis, that Penthesilea’s atrocious deed belongs to the world, is not outside the world order, in some transcendence (“das Grauenhafte ist Teil dieser Ordnung”). The “dramatic motivation” for Kleist is important within another context: the analytic of feelings. He says, in the letter, that he is “moved” by the fact that his reader was “moved” by the scene of the atrocity. This is not an allusion to catharsis—another component of Greek tragedy—but to alienation, which is the unpresentable pain of the soul. Like modern psychoanalysis, writers such as Dostoevsky and later the modernists, Kleist did try to find a language with which to express the inexpressible.
K leist’s On the Marionette Theatre and the Poetics of the Unrepresentable in Penthesilea
81
Penthesilea begins with a climax—the violent, orgasmic encounter in battle between the young Amazon Queen Penthesilea and the Greek hero Achilles. All twenty-four scenes of the play are one climax after another, expressed as serial peripeteias (these are the only components of the structure of Greek tragedy used by Kleist)—reversals of situation or discontinuities. The deaths of Penthesilea and Achilles at the end are traumatic events which have no resolution. Instead of linear progression, there is the temporality of trauma, established on two planes: the plane of expression and the plane of content. On the plane of expression, the time of trauma is constructed by the blurring of boundaries between two stylistic levels, the figurative and the literal, by means of the metaphoric expressivity of the dramatic narrative. On the plane of content, the time of trauma emerges in the relocation of the action from the mythological to the emotive or what I have termed the mythic: from linearized time and three-dimensional space of performance to the transcendental (no-)time and (no-)place of drives, instincts, and unconscious desire,20 in which Kleist’s mythic or transcendental Self is situated. Within the framework of this transcendental consciousness, Kleist’s Penthesilea is a drama of emotions (sentiments and sensibility). It could in fact be said that it is the first modern drama to represent emotions as a priori—that is, as motivated on a transcendental plane which we, modern readers of Kleist, recognize as the Freudian unconscious. This is what I have called the mythic as opposed to the mythological in Penthesilea. While the characters of Racine’s tragedies, like Phèdre, are motivated by unconscious desire, which surfaces in symptoms couched in verbal and gestural expressivity, the seventeenth century does not (yet) know desire as an a priori but 20
For an exposition of the structure of the unconscious, see Sigmund Freud, “The Ego and the Id” (1923), in The Freud Reader, ed. Peter Gay (London: Vintage, 1995), 628–58. See also Sigmund Freud, Studienausgabe, Band III: Psychologie des Unbewussten (Frankfurt/Main, 1982), 273–330. For a reinterpretation of desire, see Jacques Lacan, “The Subversion of the Subject and the Dialectic of Desire in the Freudian Unconscious,” in Jacques Lacan, Écrits: A Selection, trans. Alan Sheridan (New York–London: W. W. Norton, 1977), 292 ff.
Slobodanka Vladiv-Glover
82
subordinates it to “rational,” “moral” emotions such as honor, duty, and respect. Desire in Penthesilea is, by contrast, the main force propelling character motivation, but also the motivation of the text as form or structure. Hence the text not only stages emotions but stages itself as a discontinuous flux of affectivity (all twenty-four scenes are serial climaxes), confronted with which the reader/spectator is in awe as if in the presence of the Sublime. For Kant, awe and respect are negative emotions which emerge in the contemplation of the Sublime (The Critique of Judgment), which is more than the Beautiful and is not found in Nature. While the Sublime is a feeling induced by objects which are infinitely vast or overwhelmingly powerful (raging torrents, huge mountains, precipices, great horror), the Sublime itself is not an object but a feeling, aroused in the contemplating subject.21 This is how Gilles Deleuze formulates the attitude of the subject to the Sublime: The feeling of the sublime is experienced when faced with the formless or the deformed (immensity or power). It is as if the imagination is confronted with its own limit, forced to strain to its utmost, experiencing a violence which stretches it to the extreme of its power.22
The “experience” of the Sublime is thus the experience of the formless, the unrepresentable, which comes to expression in the feeling of awe in the spectator. The contemplation of the Sublime is unpleasant but accompanied by a certain pleasure: We enjoy the feeling of being overwhelmed. This negative pleasure, which constitutes the pathology of the modern Kantian subject, is form and content of Kleist’s drama Penthesilea.
21
By contrast with the Sublime, the genesis of the beautiful in nature is, according to Kant, in “primary matter”—“a fluid substance (the oldest state of matter), one part of which separates and evaporates while the rest rapidly solidifies” (Gilles Deleuze, Kant’s Critical Philosophy, trans. Hugh Tomlinson and Barbara Habberjam, 4th ed. [Minnesota: University of Minnesota Press, 1993], 53).
22
Gilles Deleuze, Kant’s Critical Philosophy: The Doctrine of the Faculties, 50.
K leist’s On the Marionette Theatre and the Poetics of the Unrepresentable in Penthesilea
83
The temporality of the Sublime in Penthesilia is constructed by traumatic events: the battles and slaughter between the Greeks and the Amazons, the memory of the slaughter of the Trojan War, and the violent imagery of the prestige fights between the two protagonists, Achilles and Penthesilea. This is temporality as feeling whose origins are in the atemporal space of the unconscious (a noplace and no-time) which is the locus of desire. Penthesilea, who is without the right breast, like her entire warlike tribe of Amazons, vainly tries to locate the seat of her passion for Achilles, when she asks in desperation: “Where can this passion which thus tramples me, / Harbor in me, who have no breast for love?”23 The representation of emotions is grounded in contradiction and paradox. These categories of thought are embodied in the structure of the characters—the dramatis personae. On the one hand, all characters are composed of mythological memory, which ties them to infinity. In this sense, they are all like the puppets in Kleist’s essay, who have an “infinite consciousness,” which as memory is part of the unconscious. This memory is replayed through naming: Achilles, Odysseus, Penthesilea, the place name of the action—“Scene: A battlefield near Troy,” and the time of the action, invoked as intertextual allusion to the Iliad and details from the fall of Troy. On the other hand, the major mythological character—Penthesilea—is endowed with features of modern subjectivity—paradox and contradiction make up her onstage presence, which removes her from the mythological time (of a distant past). However, as a presence, Penthesilea is like a puppet: She is graceful because she is, like the Russian bear in Kleist’s essay, instinctively alert but completely unselfconscious, even after she acquires understanding in the last scene of the play. Even then, one could not say of her: “sie ziert sich.” Ziererei (affectation) is not part of her unconscious spontaneity, which comes to expression as “grace” (Anmut), in both her exterior and her rapid, scintillating movement. Thus the characterization of the heroine accords with
23
Heinrich von Kleist, Penthesilea: A Tragedy, trans. Humphrey Trevelyan, in Heinrich von Kleist, Plays (New York: Continuum, 1982), 187.
Slobodanka Vladiv-Glover
84
the aesthetics of Beweglichkeit (mobility—one could almost say “motility”) and Leichtigkeit (lightness) in Kleist’s manifesto of the new art, represented by the puppet dance. Like Herr C.’s puppets, Penthesila is “antigrav” (she defies gravity) and uses the ground only in order to touch it fleetingly while she is in flight, on her steed. But unlike the puppets, she is also a bundle of emotions which rule her as if a puppeteer were pulling her strings. However, the cause of her emotions is modern desire—the objet petit represented by Achilles—not an invisible mechanic. While desire is triggered by the gaze—the moment in which Penthesilea catches sight of the handsome Greek youth—the drama of desire unfolds almost like a duel between the subject and her desired object, in a dialectical24 movement of substitutions. The transcendental no-place and no-time of emotions, which is the unconscious, becomes the unrepresentable which is now, mysteriously, represented through staged metaphor. This is a mechanism of language (in the unconscious), which involves substitution and condensation. Thus Penthesilea’s death is staged as pure metaphor, in which all material objects (anvil, dagger, lump of ore) become metonymies of the letter that kills the subject of the unconscious. She commits a sort of suicide by consciousness, through the realization of the “chaos” it has brought into her domain (as if she had tasted of the tree of knowledge in Herr C.’s parable): For now I will step down into my breast As into a mine and there will dig a lump Of cold ore, an emotion that will kill. This ore I temper in the fires of woe To hardest steel; then steep it through and through In the hot, biting venom of remorse; Carry it then to Hope’s eternal anvil
24
I understand the term “dialectic” in Hegel’s sense, as a movement from the subject to the other via a middle term which is desire. In this movement, the subject is sublated by meaning or the signifier. This is not the same as the movement of “thesis-antithesis-synthesis,” attributed (wrongly) to Hegel in Marxist appropriations.
K leist’s On the Marionette Theatre and the Poetics of the Unrepresentable in Penthesilea
85
And sharpen it and point it to a dagger; Now to this dagger do I give my breast: So! So! So! So! Once more! Now, it is good. (She falls and dies).25
With her death, Penthesilea performs the same movement as does understanding in Herr C.’s analytic of the puppet dance: After passing through infinity (memory in the unconscious), Erkenntnis—here consciousness and insight into her deed—reappears “in its purest form,” as “grace.” But this “grace” is now beyond the living body— it literally belongs to the dying Penthesilea, who is now, in her last speech, a metonymy of her language and of “infinite consciousness.” It is Penthesilea as the metonymy of the unconscious—which is coeval with infinity or with infinite (collective) memory, who becomes synonymous with the Sublime: In Herr C.’s analytic, this Sublime is rewritten as a “mechanical puppet” or “God.” The dramatic action of the play is couched in traditional structures, such as dramatic dialogues, emotional monologues, confessions, myths of origins (of the Amazons), but also (and this is new) in moving (kinetic) images, constructed through ellipses and truncated sentences—a kind of shorthand syntax which produces a lightning, bewildering effect. Despite the myths of origin which are placed in Penthesilea’s mouth in the form of primal memory, Penthesilea is of the present: She drops like a bombshell from heaven into the middle of the conflict between the Greeks and Trojans in the first scene of the play. The play opens in medias res—without a prologue, in plane dialogue. Action as such does not occur. All the action is tied to character and character is constructed through metaphor. The attire of characters, evoked through spectacular detail, serves not as the representation of historical or mythological truth but as the expressivity of emotions. Yet even emotions are not stated in simple terms. They are intertwined with action: Emotions become the equal of action, on the plane of expression or metaphoric
25
Kleist, Penthesilea, 267.
Slobodanka Vladiv-Glover
86
language. Take the following passage, in the German original and in the Humphrey Trevelyan translation: We find her there, The Scythian queen, in war’s rich panoply, Short-kilted, at the head of all her host Immobile; from her crest the plume waves free And still her palfrey, tossing with eager head His gold and crimson tassels, stamps the ground.26 Wir finden sie, die Heldin Skythiens, Achill und ich—in kriegerischer Feier. An ihrer Jungfraun Spitze aufgepflanzt, Geschürzt, der Helmbusch wallt ihr von der Scheitel, Und seine Gold—und Purpurtroddeln regend, Zerstampft ihr Zelter uter ihr den Grund.27
The metaphor in the original of this dialogue segment, which uses geschürzt, a past participle of schürzen—(to tie a knot, or to wind up) has an associative link with the expression “der Knoten der Handlung ist geschürzt” (the knot of action is tied). This serves as a code for the entire poetics of action in Kleist’s play, which is a play in knots—or, we could say, the play’s texture is a giant Borromean Knot, representing the heroine’s rite of passage through the transcendental unconscious, with an unreflexive phase in the Imaginary, which modulates into the Symbolic, after she has confronted the Real. She embodies this Real28 as the “unnamable” one: “Sie, die fortan kein Name nennt.” (l. 2607) 26
Ibid., 168–89.
27
Kleist, Penthesilia: Ein Trauerspiel [1806–7], in Heinrich von Kleist, DTV Gesamtausgabe, Dramen II. (München: DTV, 1974), 163.
28
Lacan says, for instance, that “since the opposite of the possible is certainly the real, we would be led to define the Real as the impossible.” Jacques Lacan, Four Fundamental Concepts of Psycho-Analysis (New York–London: Norton, 1981), 167. The impossible is thus the “unrepresentable,” that which does not exist in the logical space of possibilities. The Real is, among other things, the genotext, defined by Julia Kristeva as the “semiotic,” pre-Oedipal, pre-Symbolic realm of rhythm and pure structure without
K leist’s On the Marionette Theatre and the Poetics of the Unrepresentable in Penthesilea
87
Kleist’s poetics of the unrepresentable emerges through his innovative treatment of the genre of Greek tragedy in Penthesilea, in line with a non-Euclidean understanding of consciousness, and is summed up theoretically in his subsequent essay On the Marionette Theatre, pointing forward to the non-tragic drama of European modernism and the new popular culture of mass media.
a referent. Compare Julia Kristeva, Revolution in Poetic Language (New York: Columbia University Press, 1984), 87.
88
Revisiting Kotliarevs’kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis George G. Grabowicz
Ivan Kotliarevs′kyi’s two short plays, Natalka Poltavka and Moskal′charivnyk, written in 1819 (presumably in that order) and both styled as “Little Russian operas” in their first published versions,1 are usually treated almost as an afterthought in the narrative of his historical role and canonic presence. According to tradition and the canon, the center of his presence in both is unquestionably his Eneïda, an inspired travesty of Virgil’s Aeneid that he began writing (largely following the Russian travesty of this poem by Nikolai Osipov) in the mid- and late 1790s.2 It circulated first in various Mss. and its first three cantos were published—without Kotliarevs′kyi’s knowledge (or, at any rate, without his express permission or actual involvement)—only in 1798. In the fullness of time that date becomes the acclaimed birthdate of a modern Ukrainian literature in the vernacular and Kotliarevs′kyi a prime pretender to the role of father of that new literature. A small blot on that claim, to be sure, is that initial indifference (or lack of attention) ca. 1798 as to what
1
I.e. Natalka Poltavka. Malorossiiskaia opera I. P. Kotliarevskogo in I. I. Sreznevskii’s Ukrainskii sbornik of 1838, bk. 1, Kharkiv and the latter Moskal′charivnyk. Malorossiiskaia opera I.P. Kotliarevskogo in his Ukrainskii sbornik of 1841, bk. 2, Moscow; cf. Ivan Petrovych Kotliarevs′kyi, Povne zibrannia tvoriv (Kyiv: Naukova dumka, 1969; hereafter: PZT), 454 and 473.
2
After Osipov’s death in 1799 the travesty was continued by Aleksandr Kotel′nitskii, cf. Vergilieva Eneida vyvorochennaia naiznanku (St. Petersburg: n.p., 1802–8).
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
89
to do with his manuscript. This state of affairs, however, continued for another ten years: In 1808 the poem was again republished in St. Petersburg by the same Ukrainian publisher and philanthropist Maksym Parpura.3 Kotliarevs′kyi, moved to action, finally published his own authorized edition, now consisting of four cantos, in 1809.4 The final edition, containing six cantos, appeared only in 1842, some four years after his death. From 1818 to 1821 Kotliarevs′kyi was theater director in Poltava and a year after assuming that position wrote the two plays in question. Our understanding of the writer is fundamentally affected by these two works—although various lacunae and blank spots still remain. Both plays work largely through indirection, presenting, and purporting to be one thing and suggesting and evoking another— a fundamental feature of the literary imagination and its various tropes, forms, and devices. In both this is amplified by the fact that at this very early point Ukrainian literature in its all-Russian context is not only developing at a glacial pace (although the speed of change is accelerating year by year—to finally reach “normal” extension and breadth at the end of the century) but is also overloaded with various extra-literary functions (which will characterize it for much of the century). And throughout, in virtually all its forms, the literature is concerned with identity, collective identity, especially in the face of unrelenting political suppression, and ambient scorn in the hegemonic culture. The second of our plays, “Moskal′Charivnyk,”5 presents this focus directly—or so it seems. The core 3
Apart from publishing at his own expense—and with full acknowledgment of Kotliarevs’kyi’s authorship—the first two editions of Eneïda, Parpura left various bequests for hospitals and other charities—and for the newly established Kharkiv University; cf. V. V. Sutulin, “M. I. Parpura— ukraïns′kyi metsenat,” Konotops′kyi kraieznavchyi zbirnyk, no. 1 (2013): 176–77.
4
For his pains he also placed M. Parpura (now styled as “a certain Matsapura”) in hell, i.e., in what is now part 3, stanza 82.
5
As noted above, we have no clear sense of when exactly the play was written and staged: presumably it was “also in 1819,” i.e., after Natalka Poltavka. Ievhen Nakhlik, in his recent voluminous study of Kotliarevs′kyi, Perelytsiovanyi svit Ivana Kotliarevs′koho. Tekst—intertekst—kontekst (Lviv:
George G. Grabowicz
90
issue also seems clear—the Russian–Ukrainian interface, or is it Russian and Ukrainian identities? Or perhaps “relations”? Perhaps it’s not that clear after all. The plot at least seems clear (it is a comic vaudeville after all, echoing various commedia dell’arte versions and motifs):6 Fintik, a local fop and town scribe, is trying to seduce a peasant woman, Tetiana Chuprun, while her husband Mykola, a chumak [salt carter] is away; she resists his advances but allows him to talk on. A Russian soldier (Likhoi), “a bit drunk” and quartered at the Chuprun house, appears and demands food and (more) drink—and slyly observes the confusion of both. He and Tetiana spar; Fintik shakes in his boots. Tetiana sends the soldier away saying there’s no food or drink to be had. He leaves—intent to find it and spy on them. She admits to Fintik that she’s prepared a whole feast and where it’s hidden. Unexpectedly, Mykola returns (he’s been away nine weeks) and Tetiana in a fright hides Fintik in a nook under the stove. Mykola also asks for food. She also tells him there’s none to be had. Likhoi reappears. Both he and Mykola are hungry, so Tetiana gets some bread but refuses to divulge the vodka. Likhoi plays his card: He says he’s a sorcerer (koldun) and he can make it appear. They play their vaudeville roles: he the sorcerer, they the “scared” peasant couple. The drink and food is produced as if by magic. After they eat and drink and sing songs, Likhoi proposes to produce the devil himself—in the guise of the local scribe—that is, Fintik—which he does. Mykola feigns fear. Tetiana doesn’t know what to do but decides to come out with the truth and tells all that happened. General comic relief ensues. Likhoi says that even though he’s a Russian soldier he can vouch for Tetiana—that she never betrayed Mykola. Fintik is made to beg for forgiveness and forswear future attempts at seduction—or else . . . —and on his own he promises to tell everybody about his experience with the soldierNAN Ukraïny, DU Instytut Ivana Franka, 2015) is obliged to leave it unclear, as do his precursors; cf. Nakhlik, Perelyts’ovanyi Svit, 429. 6
Cf. ibid., 429–83 for Nakhlik’s excruciatingly long and pedantically annotated examination of all the possible precursors and permutations here.
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
91
sorcerer to serve as a cautionary tale for other would-be miscreants. All sing a final chorus about social harmony and proper behavior with women, so as not to sin against God or be a laughing stock among people: Треба дружньо з людьми жити Треба так жінок любити Щоб од бога не гріх, Щоб і людям не в сміх.
What could be wrong with this happy picture? ♦ The clues to an answer are scattered throughout the play—and actually reach back to that first unauthorized Eneïda—and relate, powerfully but obliquely, to the question of identity. In an early study of that poem, Marko Pavlyshyn perspicaciously discussed the new Ukrainian identity that Kotliarevs′kyi was projecting in Eneida in terms of an amalgamatory strategy, combining two different and even contradictory versions of Cossackdom (the elite, settled starshyna and the vagabond, ruffian zaporozhians) in a new synthesis or horizon of expectations that also articulated a new literary image of the narod.7 This synthesis is shown as necessarily incomplete, as contradictory and murky, and articulated more in the language of myth and inclusion or synthesis of opposites than in rational political lucubrations (which in the event could hardly pass censorship); as he says at the conclusion, Kotliarevs′kyi’s “Eneïda, for all its surface levity, had been through and through an argument 7
See Marko Pavlyshyn, “The Rhetoric and Politics of Kotliarevsky’s Eneida,” Journal of Ukrainian Studies 10, no. 1 (1985): 9–24. It expands and develops what I had argued in my Toward a History of Ukrainian Literature (1977 and 1981, and later in a fuller Ukrainian version 1997 and 2003), i.e., that beginning with Kotliarevs′kyi and going on to Kvitka, Hulak and culminating with Shevchenko a new and distinct cultural community is being postulated, a new, ideal, and literary vision of the Ukrainian narod; cf. the 1977 edition, 476–78 passim.
George G. Grabowicz
92
for a modern, relevant national consciousness—an argument the more powerful for not being immediately identifiable as such.”8 One may also productively look under the surface levity of “Moskal′-charivnyk.” The picture, as we by now expect, is not altogether clear, but the target area is: it is the doings (be they antic, comic or aggressive) of the title character, the soldier-sorcerer. He is, after all the textually projected choreographer or director of the show we are witnessing: a trickster and scalawag in the traditions of the servants (Zanni) of the commedia dell’arte. His actions and role also correlate, of course, with a broader sense of what it means to be Ukrainian, Russian, and a soldier at that time—and, no less important, what can be said about such fraught issues at any given time in Russian-Ukrainian history. Thus, for Ievhen Kyryliuk, writing his introduction to the second volume of the first academic edition of Kotliarevs′kyi in late 1953, with Stalin barely buried, the picture of Likhoi is as clear—and as wooden, ideological, and unpersuasive—as “literary criticism” ever gets: In creating the comic and positive image of the Russian soldier Likhoi, Kotliarevs′kyi showed the friendly relations between him and the family of the Ukrainian peasant-chumak. These relations, the friendly discussion between them, the songs they sing together, reflect the idea of the fraternal union of the Russian and Ukrainian peoples.9
The fact that there may be another reading, that in the main this character may not be friendly or positive at all is not and cannot be considered. Even more telling is how the critic-ideologue rushes through this key character and his implications for the work in five lines or so and then spends the next full three pages dilating on the way the role of Chuprun—not Likhoi—was performed in the
8
Pavlyshyn, “The Rhetoric and Politics,” 24.
9
Ivan Petrovych Kotliarevs′kyi, Povne zibrannia tvoriv, vol. 2 (Kyiv: Akademiia Nauk Ukraïns′koï RSR, 1953), xxxviii.
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
93
nineteenth century by M. S. Shchepkin and how it was received (and blithely assumes that no one will notice the misdirection).10 Writing some three or four years ago at the height of the RussianUkrainian war in the Donbas (war has a way of making some things clearer) Nakhlik has no difficulty in seeing the confrontational side in the Russian–Ukrainian relationship. For him what sets this play off against all its precursor vaudeville models, and defines its essence is that “the Russian soldier represents the dominant imperial nation while the peasants represent a nation that is suppressed, deprived of its state status and its army.”11 Technically and ideologically true, of course, but somehow also wooden and bereft of literary nuance. The claim that is used to contextualize this—that already in Eneida “Kotliarevs′kyi had resigned himself to the state union between Ukraine and Russia under the scepter of Russian autocracy . . . and in a political sense did not distinguish the Ukrainian nation [narod] from the Russian one”12—seems grossly off the mark (especially in light of the above arguments about the emerging literary ideal, even imperative, of a separate Ukrainian people [narod]). Much of course depends on the spin given to the phrase “in a political sense”; yes, Kotliarevs′kyi did not join the Brotherhood of Sts. Cyril and Methodius—for one he was dead by then; he was not a Shevchenko and not a Mikhnovs′kyi—but he was part of the evolving order of thing, of the national will to be, to self-identify as Ukrainian. The crux of the matter are the aporias of the soldier-sorcerer, both as Likhoi the character and as his outsized importance in the
10
Ibid., xxxviii–xli. Lest one is relieved that this is long past one should be reminded that present-day Ukrainian online “referaty” (i.e., “papers” posted for easy plagiary) repeat Kyryliuk almost verbatim, e.g., “Комічний, але в цілому позитивний образ солдата-ро-сіянина [sic] Лихого. Це традиційний образ «чарівника» у водевільному «чотирикутнику», але в цьому образі відбилися погляди Котляревського па [sic] єдність українського й російського народів”; cf. http://lessons.com.ua/fabula-pyesi-moskal-charivnik/.
11
Nakhlik, Perelyts’ovanyi Svit, 459.
12
Ibid.
George G. Grabowicz
94
play, his role as choreographer. He is pushy, crude, and domineering; he hectors his captive Ukrainian audience (both the three other people on stage and the people—at least the Ukrainians among them—in the pit) in the same peremptory way that Great Russia speaks to Little Russia in Semen Divovych’s Razgovor Velikorossii s Malorossieiu (1762; which it would be safe to assume Kotliarevs′kyi with his love of Ukrainian antiquities knew pretty well). His default mode—which is the cultural stereotype and the pecking order of power at work—is basic contempt for the “khokhlushki” or “khakhlionki.” After the real Ukrainian song Tetiana sings comes off so much stronger than the mangled Russian version Likhoi sang (scene 7), he avers that “you’re natural born singers. We have a saying: Ukrainians are good for nothing, but they sing well” [Вить вы—природные певцы. У нас пословица есть: хохлы никуда не годятся, но голос у них хорош].13 The response to this of Mykola, in the vein of “what do you mean ‘good for nothing’?!—look at the capitals, the one and the other [i.e., Moscow and St. Petersburg— G. G.], look at the Senate, look at the Ministries . . . ,” and so forth, comes, of course, not from the mouth of a peasant but from the pages of that very Razgovor—that is, the traditional loyalist argumentatio of the Cossack starshyna throughout the eighteenth century, to wit, “we Little Russians are as good as the Great Russians—as our achievements and service demonstrate—and ought to have equal status under the one crown of the Monarch.” But the cultural (and historical) reality is different; and Likhoi is unable— that is, unwilling—not only to learn this, or Ukrainian, but even to say “varenyky” (they come out as “lavrenichky”). He doesn’t learn because he doesn’t have to. He will back down when the woman, Tetiana, stiffens her back—but he doesn’t let up, he only finds another tack. While for some (or at times) he may be an entertaining scamp or trickster—he also appears as an interloper one cannot get rid of (like the zlydni of Ukrainian folklore). What the hell is he doing there?! That is the question. And why do they have to put up with him? And not in terms of the tsarist
13
Kotliarevs′kyi, PZT, 306.
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
95
policy of quartering troops in peasant homes and basta, but in terms of the play-as-a-play? Clearly, he is alien, an intruder, and really not all that friendly or not always friendly (most intruders, especially when armed, are not all that friendly). But how is he there? And this is where the brilliance of Kotliarevs′kyi’s play comes through, based as it is on his readiness to bring this dark and uncomfortable element straight before the eyes of his viewers: He is there because he is there, no explanation is called for, he is there like a force of nature the peasants can’t fight off. The naturalness of his presence, the inevitability of it, is what makes it scary (say, at the end of scene 7)—not the hocus-pocus of pretending to call up the devil. There’s a moskal’ in your house ordering you about and there is nothing you can do about it. That can be scary. But it can be deflated by a woman’s tricks—and by comedy as such. The key aporia though is that Kotliarevs′kyi conjures up the soldier-sorcerer, with all the dark implications he carries (the weakness of the locals, their impotence in the face of his aggressive bossiness) and then seems to paper it over with comedy, and misdirect our attention from outrage at his contemptuous, matter-of-fact superiority to sentimental platitudes of harmony and reconciliation. But nothing has really changed: The moskal′ can reappear at any moment. For its part, tricking or playing the trickster becomes a trajectory in pre-Shevchenkian Ukrainian literature, largely in the kotliarevshchyna mode, that stretches from Kotliarevs′kyi’s Eneïda and Hulak’s Deshcho pro toho Haras′ka (1817) to Moskal′-charivnyk, to Kvitka’s Saldats’kyi patret (1833) and Shel′menko-denshchyk (1834) and other works, and after Shevchenko picks up with Rudans′kyi’s comic poetry (the so-called spivomovky), Staryts′kyi’s Za dvoma zaitsiamy (1883) and other works and extends to the neo-kotliarevshchyna of the Soviet period and then the post-Soviet one. It deserves further attention. ♦ In the frame of Kotliarevs′kyi’s plays the key moment that “Natalka Poltavka” seems to address, or at least intimate, is the bodying forth of the writer’s voice, as it seems to grapple with the psychic forces
George G. Grabowicz
96
(not just the ego) that drive the author (presumably every author), but which he, for whatever reason, largely avoids confronting. This is particularly evident in the Eneïda. In the first three cantos, the narrator, let alone the author as a complex of stances, devices, feelings, and so on is basically absent; the story arises as if by spontaneous combustion (like that fact of nature we noted above). As such it echoes the various folkloric and oral (and strongly apersonal or nonreflexive) modalities that propel the narrative. Only at the opening of canto 4 (added in 1809!) is there a neat crypto-disclaimer in the third stanza that the opening two stanza (written in a kind of nonsense verse worthy of Lewis Carroll) were actually composed or inspired by the Sybil: Мене за сю не лайте мову, Не я її скомпоновав; Сивиллу лайте безтолкову, Її се мізок змусовав: Се так вона коверзовала, Енеєві пророковала, Йому де поступатись як; Хотіла мізок закрутити, Щоб грошей більше улупити, Хоть бідний був Еней і так. (3.3)
(The last two lines in turn seem to echo the financial concerns involved in the Parpura imbroglio.) Further on in canto 4 (verse 97), these notes begin to crystalize into the voice of the narrator, specifically in dialogue with his muse, asking for advice, inspiration, details, and so on.14 And then there
14
Thus: О музо, панночко парнаська! Спустись до мене на часок; Нехай твоя научить ласка, Нехай твій шепчеть голосок, Латинь к війні як знаряжалась, Як армія їх набиралась,
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
97
is another long pause (between ten and twenty years or more) as Kotliarevs′kyi writes cantos 5 and 6 and completes the poem. In both cantos this voice emerges again through a dialogue with the muse about how to write—and also marks a kind of groping for how to depict her (is she young or old, pretty, or ugly?) and his actual relationship to her—which at this point is cast very much in the mode of the kotliarevshchyna his poem is giving rise to (i.e., buffo, mocking, familiar).15 In canto 6 (which is by far the strongest in the whole poem) this emerges in stanza 20 as the narrator’s (author’s?) persona is actually visualized, Замовк Зевес, моргнув бровами І боги врозтіч всі пішли, І я прощаюсь з небесами, Пора спуститись до землі І стать на Шведськую могилу, Щоб озирнуть воєнну силу І битву вірно описать; Купив би музі на охвоту, Щоб кончить помогла роботу, Бо нігде рифм уже достать. (6.20).
And the stanzas that follow, the actual invocation to the muse to help out (i.e., stanza 23, and then 24–29), are given as a “raw” transcription or citation of her musings (which indeed describe an off-centered, non-sense world) and conclude with her confessing that everything has indeed become murky: Іще там єсть до півдесятка, Но дріб’язок і гольтіпа; В таких не буде недостатка, Хоть в день їх згине і копа. Який порядок в війську був; Всі опиши мундири, збрую І казку мні скажи такую, Якой іще ніхто не чув. 15
Thus in canto 5 see stanzas 117 and 122 (PZT, 180–81).
98
George G. Grabowicz
А скілько ж всіх? – того не знаю, Хоть муза я – не одгадаю, По пальцям тож не розлічу; Бігме! на щотах не училась, Над карбіжем тож не трудилась, Я що було, те лепечу. (6.29)
The final such self-revelation is given without recourse to the device of the Muse—the divine and inspired interlocutor—who, as we have just seen, has become tired and unreliable; now what we hear is just the narrating voice, which in its directness, its sobriety, and measured diction seems to suggest not just a narrator with all the accoutrements of kotliarevshchyna, but perhaps a version of the author, wise, and weary after a lifelong task. As the preceding stanza concludes with the in medias res question, “how do we find Turnus to get this battle over with?” [literally: Та ба! Як Турна б нам достать], Kotliarevs′kyi emerges with a brilliant stanza that dispels the various lapses and frivolities, japes and exaggerations of the text and hints at true maturity and self-reflection: Тепер без сорома признаюсь, Що трудно битву описать; І як ні морщусь, ні стараюсь, Щоб гладко вірші шкандовать, Та бачу по моєму виду, Що скомпоную панихиду. Зроблю лиш розпис іменам Убитих воїнів на полі І згинувших тут по неволі Для примхи їх князьків душам. (6.144)
This is probably the closest we come in Eneïda to hearing the voice of the author. ♦ In the meantime, somewhere between the formal and financial assertion of authorship in 1809 or so and the conclusion of the Eneida
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
99
some twenty or more years later, there comes Natalka Poltavka. The self-reflection there will be masked as in so much of Kotliarevs′kyi’s writing—but the hints and clues it provides are intriguing. As with Eneïda and Moskal’-charivnyk, he again is reworking a preexisting model—and fundamentally so. The plot is simple: Natalka, a local peasant girl, is shown in the opening scene singing and pining for her lover, Petro, whom she has not seen or heard from for a long while. The local bailiff (Voznyi), who has long loved Natalka from afar comes on the scene and proposes to her. She refuses saying they cannot be a pair: he is a gentleman, educated, and rich, she is a peasant, uneducated, and poor. Voznyi doesn’t give up but gets a minion (Vybornyi) to intercede with Natalka’s destitute mother. It’s easy to convince her and she in turn presses Natalka—who with great reluctance agrees— to save them from their poverty. She and Voznyi become engaged. But suddenly Petro reappears—having been away earning money for his marriage with Natalka. Natalka is overjoyed and breaks off the engagement with Voznyi, who is hurt and objects. Petro wants to give his money to Natalka to help her and her mother and forego his marriage to her. Moved by their true love, Voznyi releases Natalka from her promise and blesses their marriage. Harmony ensues—and all join in song to celebrate it. This happy picture has a precursor, similar in outline but essentially very different. In 1812 at the height of the war with Napoleon Prince Alexander Shakhovskoi wrote his Kazakstikhotvorets, which was to become the first and highly successful Russian vaudeville. It was first staged privately at the Russian court in 1812, but then briefly banned by the censor apparently for fear that the very mention of the name of Mazepa might have unpredictable consequences (it was later removed).16 The play was reinstated after the war and had great success; it was staged throughout Russia
16
Dmitrii Ivanov, “O zapreshchenii opery-vodevilia ‘Kazak-stikhotvorets’: Pis′mo A. A. Shakhovskogo A. S. Shishkovu,” Trudy po russkoi i slavianskoi filologii. Literaturovedenie. VI (Novaia seriia): K 85-letiiu Pavla Semenovicha Reifmana (Tartu: Tartu Ülikooli Kirjastus, 2008), 54–62; also http://www. ruthenia.ru/document/543233.html.
George G. Grabowicz
100
and in Kharkiv in 1816 and Kotliarevs′kyi must have seen it; it is referred to at length in Natalka Poltavka.17 The play is characterized by unabashed loyalism and propaganda for the war effort; its sense of the Ukrainian setting, history, and especially the language is negligible; its literary value is practically nil. But the light it casts on Kotliarevs′kyi and Natalka Poltavka is important. The scene in Kazak-stikhotvorets is set in 1709, right after the Russian victory at Poltava. Marusia, a Ukrainian peasant girl is tearfully singing a song (“Ïkhav kozak za Dunai”) and then declaiming for our benefit that it was written by her lover, the Cossack poet Semen Klymovsk′yi who went off to war and hasn’t come back yet and she in turn is being courted by the evil and rich Prudius. Two Russian soldiers appear and overhear this; one is a prince dressed as a private (while actually a captain of the guard), the other his orderly, Diomin; they will be the play’s two-man “moskal′-charivnyk.” Marusia tells them about her travails, how the rich village head (tysiats′kyi), Prudius, is out to marry her even though she loved her brave Klymovsk′yi; she also invites them to quarter at her home (no reluctance here!). When she leaves, the two talk and we learn that the prince has actually been sent out by the tsar to investigate embezzlement of government funds the tsar personally sent to help the local population—a kind of undercover special commission (chrezvychainaia komisiia) avant la lettre. And, yes, both immediately feel that Prudius is their man. In essence, this is the whole of the plot. Soon Klymovsk′yi himself appears—just as Prudius is telling Marusia that he was killed in battle. (Klymovsk′yi, also, invites the prince and Diomin to quarter with him.) The remaining scenes demonstrate the stupidity, knavery and cowardice of both Prudius and his sidekick Hryts′ko. Prudius especially is cast as all but demented in his wickedness
17
Cf. Nakhlik, Perelyts′ovanyi Svit, 364–84 passim; cf. also the more popularizing take of Vita Sarapyn, “‘ . . . Po-nashomu i pro nas pysaty′: Natalka Poltavka Ivana Kotliarevs′koho iak natsional′na khudozhnia opozytsiia do vodeviliu Kazak-stikhotvorets Oleksandra Shakhovs′koho,” Ridnyi krai 21, no. 2 (2009): 124–33; cf. also: http://dspace.pnpu.edu.ua/bitstream/123456789/1360/1/ Sarapun.pdf.
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
101
and stupidity: When his lie about Klymovsk′yi is exposed and his marriage plans exploded he still wants to call on the local Cossacks to help him fight off these interlopers, as he tells Hryts′ko, “А вже братенько, сбигай до циху да зкликни козакивъ щобъ прогнать тихъ забіякъ.” To which Diomin replies: “Прогнать насъ, царскихъ солдатъ? Ах ты, хохлатое чичело! Да какъ у тебя языкъ поворотился это вымолвить?” To which Prudius replies, “Да разве не можно гнать? . . . , which then becomes a cue for Klymovsk′yi’s poeticizing: “Можно,” he says, “да вотъ какъ” and sings a ditty about the bravery of the “moskali” at Poltava. At the end, the attempt of the malfeasant duo to frame the loyal, brave, and tsar-loving Klymovsk′yi by planting on him a letter from thе tsar originally sent to Prudius is foiled by Diomin and they confess their embezzlement and beg for forgiveness—which the bighearted prince grants. In the name of the tsar the prince invites Klymovsk′yi to visit the tsar in Moscow after the wedding and for the finale the Cossack-poet sings his encomium (presumably in Ukrainian?), which the chorus also picks up: Зъ честью и славой бились ми въ поли, Вирой и правдой викъ проживемъ; Русское щастье—царь на пристоли: Въ немъ ми защиту въ гори найдемъ.18
♦ It’s remarkable how thoroughly Kotliarevs′kyi hoses off the “dross” from Kazak-stikhotvorets to arrive at the bare and more universal plot of Natalka Poltavka: All the agitprop stuff, the fawning loyalism, and tsarist triumphalism is dropped; so too the topic of the criminal “kompromat” (the embezzlement, etc.) against the village officials; in fact the entire Russian-Ukrainian connection (with its 18
Cf. Sochineniia kniazia A. A. Shakhovskogo (St. Petersburg: Izdanie A. S. Suvorina, 1898), [1]–36; cf. also Kozak stikhotvorets, аnekdoticheskaia opera vodevil′ v odnom deistvii, Sochinenie Kniazia A. A. Shakhovskogo (SanktPeterburg, n.p., 1815).
George G. Grabowicz
102
undercurrent of conflict and Ukrainian treachery), which forms the core of Shakhovskoi’s vaudeville is removed (and deposited as it were in the guise of just one “soldier-sorcerer” in Kotliarevs′kyi’s other play). This dramatic pruning is not total, however, in that Kotliarevs′kyi does keep some topoi and devices from Shakhovskoi’s play, and most importantly perhaps the fact that he clearly thematizes it—devoting basically all of scene 7 of part 2 of Natalka Poltavka to it.19 This in turn has led to the contention that “Natalka Poltavka” is essentially a “polemical answer” to the earlier play.20 While elements of response to and critique of Kazak-stikhotvorets are obvious and, as already noted, also textually stressed, the insistence on them as somehow defining is misguided: It instrumentalizes and essentializes the play in its political and rhetorical (and collective, propaedeutic, etc.) aspects and places undue emphasis on one’s own bibliographic pedantry. The play, like any work of art, is a Gestalt and not to be defined by any one of its component parts or features. In one specific way, however, contrasting the two plays gives us a much clearer sense not only of Natalka Poltavka, but of the author himself. That key contrast is between Prudius and
19
One such device, characteristic of melodrama, are the asides where a character tells the audience his real thoughts and intentions while hiding them from other players; in Kazak-stikhotvorets they are frequent and crude, especially as to the skulduggery of the villains; in Natalka Poltavka they are infrequent, but the appearance of Voznyi in act I, scene 2, has him making such an aside. Another such element is heightened, i.e., melodramatic coincidence (as soon as Prudius starts telling Marusia that Klymovsk′yi is dead he appears); here too Petro appears very quickly (but not that quickly). Apart from the discussion about the play itself, a thematic borrowing from Kazak-stikhotvorets may well be Mykola’s song (no. 18) in act 2, scene 10, which refers to the battle of Poltava—and which could have been a default expectation on the part of the audience and censors in a play dealing with Poltava (cf. e.g., Sarapyn, “Po-nashomu i pro nas pysaty,” 130).
20
Cf. Nakhlik, Perelyts’ovanyi Svit, 364–84 passim and Nakhlik’s overview of the bibliography of the question on p. 372 and admonishment to V. Serapyn (cf. note 23 above) for not doing her analysis more thoroughly and not dealing with the bibliography more diligently.
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
103
Voznyi. The former is a stock villain, especially from the Imperial Russian perspective: sly, cowardly, deceitful, larcenous—a virtual Mazepinist. Voznyi is none of that—although in the traditional readings and stagings of Natalka Poltavka he was cast as basically negative—as the archetypical stodgy, comical, and awkward (but rich) oldster standing in the way of the young lovers. At best he would appear to be an echo of the Pantalone of the commedia dell’arte (old, rich, and powerful—and the butt of tricks and jokes); at worst, given the populist tradition that Natalka Poltavka itself was ushering in, a money-grubbing bureaucrat poised to exploit the narod. Such at least is the opinion of Mykola, a Cossack-like vagabond and sans-culotte (and proud of it), who befriends Petro and as if to pave the way for true camaraderie describes Voznyi as a stuck-up gentleman, inveterate lawyer and so greedy that he would fleece his own father. Why village rumor and the opinion of a professed trickster should define Voznyi is not clear though.21 He is not, of course, an ideal type. When he asks the village selectman (vybornyi) in act 1, scene 3 to represent him (i.e., be his starosta) in the marriage arrangement with Natalka’s mother he also urges him to embellish the truth if need be. When Vybornyi demurs saying that lying is a sin before God and shame before men, Voznyi debunks this as sancta simplicitas and argues that all men are sinners and that deception is what makes the world go round: В ы б о р н ы й. Воно так, конечне, всі люди грішни, однако ж . . . В о з н ы й. Що однако ж? Всі грішні та іще і як! . . . І один другого так обманюють, як того треба, і як ні верти, а виходить – кругова порука . . .
21
This traditional perspective, reinforced by countless Soviet commentaries (and now a staple of the online “referaty”) was actually challenged at the turn of the century by the Ukrainian ethnographer and statistician Oleksandr Rusov, who argues cogently that Voznyi should be depicted as a normal, indeed complex and ultimately positive character; cf. A. A. Rusov, “Kakaia rol′ ‘Voz′nogo’ v ‘Natalke-Poltavke’?,” Kievskaia starina 84, bk. 1 (1904): 41–64. Nakhlik, who resurrects this text, also poohpoohs its thesis by claiming that Voznyi’s “rehabilitation” is “overstated”; Perelyts’ovanyi Svit, 405. If anything, Rusov did not go far enough; cf. below.
104
George G. Grabowicz
And this leads to his song (no. 6), which begins like Skovoroda’s song no. 10 from the The Garden of Divine Songs (the first two lines), but quickly morphs into something else, part travesty of Skovoroda’s attempt to withdraw from this world to contemplate his own salvation, but much more an unflinchingly harsh assessment of a world that a later age will call Darwinian, responding only to power and the will to power: Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха— Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?
Were it to be fleshed out further it would simply project dark cynicism, hardly compatible with a comic vision—or anything we usually associate with Kotliarevs′kyi, not just the putative father of Ukrainian literature, but also the progenitor of the presumably lighthearted buffoonery of kotliarevshchyna. Indeed, it’s a voice hardly heard at all in Kotliarevs′kyi’s writings. In terms of the entire oeuvre, it would arguably appear only in the lines cited above from Eneïda (6, 144), where the author darkly muses about his still unfolding story line and the untold soldiers he still has to conjure up—only so they can die for the vanity of their petty princes. What a somber, but deep insight into the dark side of creativity: creativity, or poetic naming, as epitaph, as panakhyda; heroes conjured up only to be annihilated. The comic side also appears, however. Early in scene 7, act 2, Vybornyi (the narod’s innocence again) is amazed to hear that there is killing on stage—“Так така то комедія? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смерті; нехай їй всячина! . . . ” to which Voznyi replies: “Они не убиваються і не умирають – теє то як його – настояще; а тілько так удають іскусно і прикидаються мертвими.
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
105
О якби справді убивалися, то б було за що гроші заплатити!” A relapse again into cynicism it would seem (especially when also introducing the question of payment for this kind of entertainment) . . . But before rushing to infer the worst, one might consider that for someone who knew his classics, and what the Roman arena was all about, this may be just a wry comment on the tempora and the mores. Or merely fun with words and notions—as when in the next exchange it comes out that for Vybornyi lytsemirstvo (hypocrisy) and lytsediistvo (acting) are hardly distinguishable. That Voznyi knows his Ukrainian history well is more than obvious: Of course Kochubei could not have been a colonel leading a regiment at the battle of Poltava (as Shakhovskoi has him do) if he was executed by Mazepa (with Peter’s connivance) a year earlier; and on top of that he was chief judge, not colonel in the Hetman state. Voznyi’s comment here, that Ukrainian history writing should sue Shakhovskoi for such misstatements, seems like further wry humor (when was the last time Ukrainian historiography had such standing in Russian courts?). In the culmination of this discussion, however, when Petro complains about the bad rap that Prudius and Hryts’ko got for being charged with embezzlement (thus presumably insulting all Ukrainians), Voznyi’s comment is surprisingly matter of fact and even keeled, to the effect that two bad apples don’t discredit even a village, let alone a whole country; and when Vybornyi keeps grousing that it’s unseemly that a Russian should write about us in our language, and so forth (“От то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаєв . . . ”) he just cuts it all off rather emphatically: “Полно, довольно, годі, буде балакати. Тобі яке діло до чужого хисту?” Voznyi’s language is a constant source of comic effect as he unexpectedly and above all pleonastically, tautologically (as in the last quote above), mixes Ukrainian, Russian, Church slavonicisms, bookish officialese, Polish locutions (e.g., вашець, or waszeć in direct address) in a potpourri that seems to distill into verbal material the multicolored fabric of an old Ukraine that is
George G. Grabowicz
106
now rapidly disappearing.22 He not only speaks a different mix from anyone else, who all (and especially the title heroine) attain a basically correct middle Ukrainian style, without evident accretions of the dialectical or any overtly “peasant-like” inflections, he also projects a different kind of speech from anyone else in the play. While they speak prose, often a very natural prose (again especially Natalka) he speaks a kind of jerky poetry. Certainly his signature interjection “теє-то як його” (two cretics: [— u—] [— u—]) as he searches for the right word and then comes up with two, three or four at once, occurs as a kind of a stutter which also, however, organizes his lines into quasi-isocolons that at times attain a kind of poetry, as in this exchange (in scene 3, act 1) with Vybornyi (who himself seems infected by Voznyi’s speech handicaps, and can’t put a simple question without repeating himself): В ы б о р н ы й. Що ж вона говорить, чим одговорюється і що каже? В о з н ы й . Она ізлагаєть нерезонниї—теє то як його— причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бідною а мене багатим; себе простою—теє то як його—а мене возним; і рішительний приговор учинила—що я їй, а она мні не рівня—теє то як його.
He is at once a stutterer, a nedorika (like those bizarre characters in Eneïda (4, 118) that are pressed into the army in Latia when the fever of war arrives: “ . . . Гевальдигером—був шинкар, / Вожатими—сліпці, каліки, / Ораторами—недоріки, / Шпигоном—з церкви паламар”), always seemingly at a loss for words, and also the most articulate and nuanced character in the whole play. Is he the butt of satire? Yes. Is he depicted positively? Clearly. He certainly carries the plot line, lends energy and verve to the play and is central for ultimately turning potential tragedy into comedy by discovering within himself the liberating force 22
Cf. e.g., the discussion in act 2, scene 3 about the transformation of the cityscape of Poltava.
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
107
of self-awareness and the good deed (itself also a clear legacy of Skovoroda).23 “Positive,” however is such a mealy-mouthed, inadequate term—inherited from the degraded discourse of socialist realism (remember Kyryliuk?) and now canonized by the online “referaty” (and belonging more in the neighborhood of Orwell’s “doubleplusgood”).24 The real issue is one of cathexis—of the psychological key or mechanism whereby characters or moments activate a special insight into the deep workings of the play, revealing the ambient mind of the author as he unfolds his work and even intimates his presence in it—but in the event still remains firmly constrained by a poetics (sentimentalist at most, certainly not Romantic) that militates against this kind of self-revelation. Voznyi, it seems, is cathexis personified here. He is deeply endowed with features that reveal the author—his wit, his cynicism (with or without quotes, but which provides such an antidote to collective hype and insanity),25 and above all his pysmennist′, not just his literacy of course, but his essential literariness, his presence in the great intertextual company or synklit of writers and poets (which he, Voznyi, and the author behind him, true to form, also pretend to despise: See Voznyi’s song 2 (act 1, scene 2)—“Несносен мні Сингкліт весь бумажний”).26 One may almost sense (we are still some two hundred years before Pirandello, to be sure, and
23
This is also a central contention of Rusov’s argument. A closer discussion must be left for another occasion.
24
In Svit, this parsing of the positive is turned into a whole chapter-contest: “Що вагоміше: душевна стійкість Наталки, доброчесна чутливість Петра чи чутлива доброчесність возного”—for a full six pages: Nakhlik, Perelyts’ovanyi Svit, 407–13.
25
See for example in another passage from Eneïda, which further describes war fever, і.е., war insanity: “ . . . І все робили назворот: / Що строїть треба, те ламали, / Що треба кинуть, те ховали, / Що класть в кишеню, клали в рот,” 4.119.
26
For his part Kotliarevs′kyi is also happy to put his “піїти / Писарчуки поганих вірш” in hell—if need be; cf. Eneïda, 3.81.
George G. Grabowicz
108
an exact fifty years before Goncharov’s Obryv, that first novel-inthe-process-of-writing itself, well before Gide, but hardly as masterful) how the figure of Voznyi moves through the play with a kind of metathematic or metatheatrical inspiration, initiating this line of development, instigating that discussion, shutting of this digression, and finally setting the play on its right path. And this is done not with the manic arm-waving choreography of a soldiersorcerer but very subtly, almost imperceptibly. But for those who can see them, the clues are there. (We may omit the more obvious parallels to Kotliarevs′kyi’s life, his bachelorhood, his unrequited love if any; we simply do not know enough about it yet.) One of the most interesting of these clues, both for the way it has remained concealed for so long and even more for its centrality to the meaning and movement of the play occurs in Voznyi’s first song (act 1, scene 2) in which he confesses his love for Natalka. In it, along with various subtle and moving images comes one that is striking in its seeming incongruity, indeed its seemingly professed violence and ruthlessness, that is, when he enunciates: Безмірно, ах! Любля тя дівицу, Как жадний волк младую ягницу.
What is one to make of it (other than to denounce him, of course)? Well, it seems like a direct quote (with a minor emendation as to the gender of the lamb—in the original it refers to boys not girls) from Plato’s Phaedrus, where Socrates concludes a speech to Phaedrus by harshly calling erotic love an appetite, a passion, as something intrinsically destructive: These things, dear boy, you must bear in mind, and you must know that the fondness of the lover is not a matter of goodwill, but of appetite which he wishes to satisfy: “Just as the wolf loves the lamb, so the lover adores his beloved.” There it is, Phaedrus! Do not listen to me any longer; let my speech end here.27
27
Cf. Plato. Plato in Twelve Volumes, vol. 9, trans. Harold N. Fowler (Cambridge, Mass.: Harvard University Press–London: William Heinemann, 1925).
Revisiting Kotliarevs′kyi: Familiar Aporias, Strategic Misdirection, and a Soupçon of Cathexis
109
Voznyi’s confession is mediated, to be sure: It issues from his mouth, of course, but whether he actually shares Socrates’s condemnation of erotic love is not certain; he may be simply parading his knowledge here, and, awkward rhetorician that he is, inadvertently revealing his obsession. The other images and the pathos of this song, however, and his subsequent actions, do suggest genuine, erotic love—a very human predicament. But, in the end, it is not meant to be and Voznyi acts on Plato’s dictum and abjures this love. To the extent that he stands in for the author, this knowledge of the urtext, at least the quote, is evident, and it is consistent with the movement of the play. The metathematic now comes up against the transcendent. Voznyi cannot possess Natalka. In his textual hypostasis he can only wish for her. As the implied authorial principle, he can only create her, not have her. His love is incarnate in what he is and does—it is a love for the idea of Natalka, the purity, attractiveness, and (in the real world) unattainability— that is, transcendence of the language and culture she stands for.
110
Недрукована рецензія Пантелеймона Куліша 1843 року Олесь Федорук
Рецензію на роман українського російськомовного письменника Олександра Кузьмича1 «Казаки»2 Куліш написав 1 листопада 1843 року (дата під рецензією). Наступного дня автор надіслав її Міхаїлу Поґодіну, редактору журналу «Москвитянин», разом із листом такого змісту: Взяла меня досада, что всякий суется писать о Малороссии, тогда как во всем русском царстве не насчитаешь и пяти человек, которые занимались бы постоянным ее изучением. (А она этого стоит. После моей поездки,
1
Олександр Петрович Кузьмич (1806–не раніше травня 1868), дворянин, син колезького реєстратора. Закінчив Слобідсько-Українську гімназію (1822), Харківський університет; з 1826 р. служив у Курській палаті цивільного суду; з 1827 р.—у Петербурзі, в Головному управлінні шляхами сполучень, у канцелярії губернатора; у 1829–1855 рр. чиновник Морського міністерства; з 1855 р. до виходу в лютому 1868 р. у відставку (з чином таємного радника)—у Міністерстві внутрішніх справ, чиновник особливих доручень при міністрі. Див. Сергей Панов, “Кузьмич Александр Петрович”, у: Русские писатели. 1800‒1917: Биографический словарь, т. 3, ред. Пётр Николаев (Москва: Большая российская энциклопедия, 1994), 211; Николай Чеканов (сост.), Биографический словарь бывших питомцев Первой Харьковской гимназии за истекшее столетие. 1805–1905 (Харьков: Русская ТипоЛитография, 1905), 179–180.
2
Стислий переказ роману див.: Василь Сиповський, Україна в російському письменстві. Частина 1 (1801‒1850 рр.) (Київ: Українська академія наук, 1928), 209‒212.
Недрукована рецензі я Пантелеймона Кул іша 1843 року
111
я смело скажу, что это для нас другая «Одиссея» в натуре. Что это за удивительная сторона, что это за чудный народ!) Напр[имер], Кузьмич какой-то написал целый роман, но весь этот роман есть ничто иное, как повторение Б[антыша-]Каменского и Маркевича да передразниванье Гоголя и Загоскина. Ни мысли самобытной, ни чувства поэтического, ни знания страны, ничего этого нет в его «Казаках». Посылаю Вам рецензию. Да благоволено будет поместить ее немедленно в «Москвитянине».3
Кулішеву рецензію Поґодін, однак, не опублікував, попри те, що потребував статей до журнального відділу критики.4
3
Пантелеймон Куліш, Повне зібрання творів. Листи, т. 1: 1841‒1850, упоряд. Олесь Федорук (Київ: Критика, 2005), 24. Коментуючи цей лист, я помилково зазначив, що «рецензія невідома» (там само, 365), хоча про неї згадано в названій (див. прим. 1) статті Панова. Про те, що рецензія збереглася, поінформував також Євген Нахлік у своїй монографії Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. Наукова монографія у двох томах, т. 2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша (Київ: Український письменник, 2007), 321 (вказавши на місце зберігання рукопису і шифр, дослідник, однак, не послався на джерело—статтю Панова,—звідки цю відомість запозичив). Відтак інформацію про наявність рукопису, зіславшись на Нахліка, повторив Василь Івашків у своїй книзі Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчости Пантелеймона Куліша (Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009), 381. Обидва автори, на жаль, з автографом не ознайомилися і свої судження про статтю базували на тексті цитованого листа. Кулішів лист уперше опубліковано: Федір Савченко, “Листи П. Куліша до М. П. Погодіна (1842‒1851)”, у: Збірник Філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка 22: П. О. Куліш: Матеріяли і розвідки, частина 1 (1929): 13‒14.
4
Відділ літературної критики в журналі того часу вів найближчий співробітник Поґодіна—Стєпан Шевирьов, який дещо раніше (в липневому числі) вмістив прихильну рецензію на Кулішів роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад». Про потребу налагодити працю цього відділу Поґодін 1842 року писав князю Пєтру Вязємському: «Не можем найти себе рецензента в помощь для литературных книг. Шевырев выбился из сил, а у меня и своего дела много» (лист від 8 березня); «Недостает еще рецензента для книг второклассных, который следил бы вообще за литературой текущею. Перепробывал многих, но ни один еще не удовлетворил меня»
Олесь Федорук
112
Можливо, редактор «Москвитянина» вважав її загострою і не хотів скривдити автора «Казаков». Кузьмич бо відразу після виходу роману у світ подарував його Поґодіну, а в супровідному листі від 3 травня 1843 року дещо запопадливо написав: «Прошу Вас покорнейше принять её как доказательство особенного уважения моего лично к Вам и превосходному журналу Вашему».5 Також можливо, що не з усім, сказаним у рецензії, Поґодін згоджувався. Зокрема, його міг неприємно вразити задерикуватий випад Куліша проти Пушкіна—випад хоча й не явний, але надто прозорий. Натяком на Пушкінову поему Мазепа з приводу вірша, яким вона починається,—«Тиха украинская ночь. / Прозрачно небо. Звезды блещут. / Своей дремоты превозмочь / Не хочет воздух»,—Куліш саркастично писав: Смешно и досадно видеть, как многие, прочитавши Бантыш-Каменского или Маркевича, думают, что они уже знают Малороссию, судят, рядят о ней, как о сельском хозяйстве, и чуть только кто имеет притязание на авторство, тотчас Малороссию на сцену! Какою уже ее не представляли, чего из нее не делали! Тот стихами отрекомендует ее публике как страну с тихими ночами, с прозрачным небом, с блестящими звездами, с дремлющим воздухом; другой размажет ее в прозе.
Пишучи цю рецензію, Куліш не був особисто знайомий з автором роману—вони запізналися десь у середині 1840-х рр., найімовірніше, в Петербурзі. У листі до Поґодіна від 14 липня 1846 року Кузьмич писав, що, за порадою Куліша, він надіслав для «Москвитянина» уривок зі свого нового роману «Зиновий Богдан Хмельницкий» під назвою «Морской (15 листопада). Письма М. П. Погодина, С. П. Шевырева и М. А. Максимовича к князю П. А. Вяземскому 1825–1874 годов (из Астафьевского архива), ред. Николай Барсуков (Санкт-Петербург: Тип. М. Стасюлевича, 1901), 37‒39. 5
Науково-дослідний відділ рукописів Російської державної бібліотеки, Москва (далі—НДВР РДБ), ф. 231, розд. ІІ, карт. 17, од. зб. 64, арк. 1.
Недрукована рецензі я Пантелеймона Кул іша 1843 року
113
набег запорожцев» (у журналі, однак, уривок вміщено не було).6 Більш ніж імовірно, що перед тим, як рекомендувати публікацію в московському журналі, Куліш попередньо ознайомився з текстом. Після виходу роману у світ 1846 року Куліш допоміг Кузьмичу відправити книгу до Поґодіна. У листі до Осипа Бодянського, написаному не раніше 9 і не пізніше 11 грудня 1846 року, Куліш просив: «На Ваше имя придут для меня книги. Передайте их Михайлу Петровичу. То будет роман Кузьмича».7 З арештом Куліша перервалися його контакти з переважною більшістю знайомих, серед них і з Кузьмичом. Навряд чи Куліш відновив це знайомство після повернення до Петербурга 1851 року, принаймні інформації про це немає. На той час Кузьмич, віддавшись службовій кар’єрі, по суті, уже відійшов від літературної праці. ♦ Як зрозуміло зі щойно цитованого листа до Поґодіна, Кулішева рецензія на роман «Казаки» була нищівною. Окреслимо пунктирно обставини, в яких вона постала. Улітку 1843 року Куліш як співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів здійснив мандрівку півднем Київської губернії. Протягом кількох місяців йому вдалося зібрати унікальний фольклорний матеріал, який значно поглибив і розширив його уявлення про усну народну словесність, народні обряди і звичаї. 15 жовтня він писав із Києва до Поґодіна: Совершил я летом двухмесячное путешествие по Малороссии и извлек великие результаты, между прочим записал из уст народа множество превосходных преданий (в особенности о гайдамаках) с такою точностию, что они вполне могут назваться отрывками из устной народной
6
Там само, арк. 4.
7
Куліш, Повне зібрання творів. Листи, т. 1, 132.
Олесь Федорук
114
литературы. Удивительные вещи! что за красота слова! что за дивный полёт фантазии!8
У тому ж листі Куліш повідомляє, що на основі своїх записів він підготував до друку збірник «Малороссийские предания, легенды, поверья и разные заметки, касающиеся местных примечательностей народного быта и т. п. (Материалы для изучающих народную историю и поэзию). Собрал П. Кулеш. Книжка первая»—начерк пізнішого збірника «Украинские народные предания» (надрукований 1847 року в «Чтениях Общества истории и древностей российских», проте через арешт упорядника тоді не побачив світу). Восени 1843 року, повернувшись з експедиції, Куліш заходився готувати до друку поему «Україна», яка в епічній формі дум та стилізованих під думи віршів мала відобразити героїзовану козацьку історію рідного краю. Задум був амбітний. Своєю поемою молодий автор апелював до творів Гомера, і саме в такому ключі—як епопею гомерівського штибу—сприйняв її перший читач, авторитетний польський письменник і критик Міхал Ґрабовський.9 Його думку Куліш високо цінував. Фольклорна мандрівка надала Кулішеві сильного творчого імпульсу, і це слушно відзначив Івашків: Фольклорна експедиція літа 1843 року справила на П. Куліша надзвичайний вплив—молодий літератор зримо відчув неймовірну силу та красу народного поетичного слова, велику правду здавалося б простих народних оповідей про минуле, а тому почав зовсім по-иншому ставитися власне до художньої літератури, зокрема історичної прози.10
Сповнений патріотичних почуттів, пройнявшись повагою до простолюду, Куліш почав критичніше оцінювати власну 8
Там само, 22.
9
Там само, 355‒58.
10
Івашків, Художня, літературознавча і фольклористична парадигма, 380.
Недрукована рецензі я Пантелеймона Кул іша 1843 року
115
творчість, а також творчість тих істориків та письменників, які зображували Україну. Водночас почав серйозніше сприймати будь-яку інтелектуальну працю, котра в белетристичній чи науковій формі відтворювала життя українського народу, його історію, культуру, словесність. Слова, що контражуром увиразнюють характеристику Кузьмичового роману в листі до Поґодіна: «После моей поездки, я смело скажу, что это для нас другая “Одиссея” в натуре. Что это за удивительная сторона, что это за чудный народ!»—звучать в унісон з іншими словами до цього ж адресата, висловленими після поїздки в контексті набутих фольклорних записів: «Удивительные вещи! что за красота слова! что за дивный полёт фантазии!» Експресивні рядки цих листів, марковані окличними знаками, в цілому передають Кулішів настрій того часу. Пишучи рецензію на «Казаков», Куліш у той період саме обмірковував «Чорну раду». Рік перед тим він видав історичний роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад», заживши слави успішного письменника. «Чорну раду», проте, не поспішав викладати на папері, а виношував довший час, прагнучи краще пізнати історичну епоху. Через пару років, коли російську версію цього роману буде написано, до одної із журнальних публікацій твору Куліш зробить характеристичну примітку (нібито від редакції), у якій заманіфестує свої уявлення про працю історичного романіста. Примітка пояснює критичний пафос рецензії: Автор смотрит на дело романиста серьезно и для своих рассказов изучает исторические источники и памятники так же прилежно, как бы и для самой истории Украины. Поэтому изображенная здесь картина хотя представлена и в драматической форме, но основана на строгом изучении старины украинской.11
11
П[антелеймон] Кулеш, “Киевские богомольцы в XVII столетии”, Современник 41, № 1 (1846): 62.
Олесь Федорук
116
♦ У контексті Кулішевої творчості рецензія на роман «Казаки» особлива—вона є першою літературно-критичною статтею, яку написав майбутній автор низки знакових в історії українського письменства праць. Через рік, коли Куліш переїхав до Петербурга, в тому-таки журналі «Москвитянин» він надрукував рецензію на ще один історичний роман, присвячений Україні,—«Кочубей, генеральный судья» (Санкт-Петербург, 1845) Миколи Сементовського.12 У ній критик деталізував свої погляди на природу історичного твору, взоруючись на романи Волтера Скота. Правдиве зображення історичної епохи аж до найменших деталей побуту і вбрання, за Кулішем, хоч і було необхідним критерієм при оцінці історичного твору, проте аж ніяк не достатнім. Кулішева критика базувалася також на критеріях естетичної вартості—чи автор зумів полонити увагу читача, розгорнути романну інтригу, розкрити характери персонажів: А потому для исторического романиста нужно, во-первых, частное, свежее и занимательное событие, которое бы возбуждало в читателе сильное сочувствие и любопытство; во-вторых, он должен уметь при изображении своих характеров списывать натуру; в этом будет заключаться секрет их новости и привлекательности, ибо глядеть на живую природу нам никогда не наскучит; наконец, уже в-третьих, ему нужна историческая эпоха, которая только при первых двух условиях оживет и возвратится из лона минувшего пред взоры читателя.13
Арґументи, які Куліш вжив, скритикувавши роман Сементовського, схожі до тих, які він застосував при оцінці
12
[Пантелеймон] К[улеш], “[Рец. на] Кочубей, генеральный судья. Историческая повесть Николая Сементовского. В 8; 376, VIII стран.”, Москвитянин 1, № 2 (1846): 224–25.
13
Там само, 224.
Недрукована рецензі я Пантелеймона Кул іша 1843 року
117
роману Кузьмича: історичний матеріал для обох творів письменники запозичили лише із праць Дмитра БантишаКаменського і Миколи Маркевича. Рецензія на роман Кузьмича: Творческим гением автора в нее извлечены из БантышКаменского и Маркевича все происшествия от времен Богдана Хмельницкого до Полтавской победы и рассказаны действующими лицами поочередно. Для этого Г. Кузьмич одарил всех их хорошею памятью, так что какому-нибудь чубатому усачу ничего не стоит произнесть наизуст самую длинную главу из «Истории Малороссии» Маркевича почти слово в слово.
Рецензія на роман Сементовського: Повесть, напротив, вся составлена из описания известных исторических происшествий, так что кажется рядом выписок из Бантыш-Каменского и Маркевича, переделанных в разговоры Лизогубов, Ранчей, Кочубеев и других.14
В обох творах Куліш із сарказмом відзначив одноманітність і млявість в зображенні характерів персонажів. Рецензія на роман Кузьмича: Роман Г. Кузьмича нравится еще тем, что когда прочитаешь, то решительно не можешь представить себе никого из действующих лиц. Одна память только кое-что о них помнит, а воображение и чувство ни разу не употреблены в работу. И вот что значит искусство: вы всякое из действующих лиц Г. Кузьмича можете поставить одно на место другого: так сходны они между собою.
14
Там само, 224–25.
Олесь Федорук
118
Рецензія на роман Сементовського: Лица эти не привязывают к себе читателя, потому что в них нет художественной истины, нет натуральной индивидуальности; они различаются между собою только именами, костюмами да неправдоподобными внешними своими обстоятельствами; ими не управляют внутренние побуждения; они движутся, как куклы на пружинах, будучи бесчувственны ко всему тому, что автор влагает им в уста.15
Щоб вирівняти перспективу, варто зазначити, що самому Кулішеві не завжди вдавалося досягнути задовільного результату й піднятися до тої планки максимальної достовірності та художньої виразності, яку він задекларував для оцінки історичного твору. Наприклад, Ґрабовський звернув увагу, що в «Чорній раді» (російській версії) характери зображені, на його думку, штучно, повторивши, по суті, по суті, критичні тези самого Куліша стосовно романів Кузьмича й Сементовського. В листі до українського письменника від 12 січня 1861 року Ґрабовський так висловився про художні вади твору: W Czarnej radzie ważność przedmiotu daje utworowi znaczenie, ale co do artystycznej strony, ta bardzo jest słaba; figury tam wprowadzone są drewniane, nie mówią, nie ruszają się, nie żyją, za wszystkie autor mówi, autor je dźwiga i posuwa.16
Гостро скритикував твір—опубліковані 1846 року в «Современнике» розділи—і Микола Гоголь: «Роман же его, довольно любопытный по частям, вял и скучен в целом: эти драгоценные 15
Там само, 225.
16
[Пантелеймон Куліш], “Жизнь Куліша”, Правда, 30 червня 1868, 284. Навівши цей лист в автобіографії, Куліш тут-таки висловив незгоду з такою оцінкою свого роману: «“Чорну раду” ми розуміємо не так, як Грабовський, тут живиї люде виведені такими, якими вчинила їх істория».
Недрукована рецензі я Пантелеймона Кул іша 1843 року
119
перлы сведений исторических, которые рассыпаны на страницах его, погибают там совершенно бесплодно».17 Також загальновідомо, що Михайло Максимович закинув письменникові низку огріхів супроти історичної правди, яких той припустився в «Чорній раді». Рецензія на роман Кузьмича цілком лягає в тональність Кулішевих писань 1840-х років. У ній молодий Куліш постає нещадним критиком, з розвиненим художнім чуттям, принциповим у питаннях ґрунтовного вивчення історії та культури України та належного відтворення їх у белетристичній формі. ♦ Кулішева рецензія на «Казаков» суголосна з розгромною критикою цього роману, яку в першій половині того ж 1843 року дали анонімні критики «Отечественных записок» та «Литературной газеты»—як згодом встановлено, це були Віссаріон Бєлінський18 та Ніколай Нєкрасов.19 Проте мотивації Куліша-критика, з одного боку, та Бєлінського й Нєкрасова, з другого, були засадничо різні. Першому йшлося насамперед про профанацію українського минулого художніми засобами,
17
Николай Гоголь, Полное собрание сочинений: В четырнадцати томах, т. 8: Статьи ([Москва]: Издательство АН СССР, 1952), 425. Із цією оцінкою Куліш був погодився (у листі до Миколи Макарова від 6 жовтня 1854 р.), зауваживши, що вона стосується ранньої редакції твору, яку автор сильно змінив: «Он прав, говоря о “Черной раде”, что роман скучен; но этот роман теперь совсем не в том виде, как печатался в “Современнике” Плетнева, и Гоголь нашел бы в нем больше интереса, нежели ктолибо», див. Куліш, Повне зібрання творів. Листи, т. 2: 1850‒1856, упоряд. Олесь Федорук (Київ: Критика, 2009), 207.
18
Виссарион Белинский, Собрание сочинений: В девяти томах, т. 5: Статьи, рецензии и заметки; апрель 1842–ноябрь 1843 (Москва: Художественная литература, 1979), 453‒56.
19
Николай Некрасов, Полное собрание сочинений и писем: В пятнадцати томах, т. 11, кн. 1: Критика. Публицистика. 1840‒1849 (Ленинград: Наука, 1989), 95‒99.
Олесь Федорук
120
що й спонукало його взятися за перо, а російським критикам— про естетичну недбалість твору, історичне тло якого мало екзотичний характер у загальноімперському контексті. Суголосна Кулішевій була й критика «Казаков», з якою виступив «Современник». Із цим журналом та його редактором Пєтром Плєтньовим у наступні роки письменник пов’яже своє майбутнє. Анонімний рецензент (цілком очевидно, Плєтньов)20 зреаґував на низькі художні якості твору, і його оцінка повністю збігалася з Кулішевою: в создании поэтическом должна явиться отдельная самобытная красота жизни, независимый мир, в котором, под влянием эпохи и местности, действуют люди с собственными характерами, с собственными целями и повинуются собственным страстям. В романе, рассматриваемом нами, ничего подобного мы не нашли. В нем даже и красок нет, которые бы обольщали читателя.21
Утім, роман «Казаки» отримав і схвальну оцінку, насамперед у колах, близьких до редакції петербурзького журналу «Маяк».22 На шпальтах цього видання у 1842 році було надруковано дві частини роману23 із запланованих трьох, проте
20
Щодо авторства не підписаних (тобто від редакції) статей у рубриці «Новые сочинения» пор. синхронні свідчення Плєтньова у його листах до Якова Ґрота від 8 і 11 вересня 1843 року: «Утро мое [йдеться про 6 вересня] посвящено было разбору книг для “Современника” и корректуре его»; «Разбор книг для “Современника” занимал мои первые часы [9 вересня]. Эта работа, как ни скучна, приносит свою пользу. Она заставляет меня пробегать все, что у нас является нового» (Переписка Я. К. Грота с. П. А. Плетневым, т. 2, ред. Константин Грот [Санкт-Петербург: Тип. Министерства путей сообщения, 1896], 108, 113).
21
[Пётр Плетнев], “Новые сочинения”, Современник 31, № 8 (1843): 211.
22
Про позитивні відгуки див. також статтю Панова “Кузьмич Александр Петрович” (прим. 1).
23
А[лександр] Кузьмич, “Казаки. Повесть”, Маяк, журнал современного просвещения, искусства и образованности 4, кн. 8 (1842): 179‒235 [Критика]; Маяк 5, кн. 9 (1842): 1‒58.
Недрукована рецензі я Пантелеймона Кул іша 1843 року
121
автор, переробивши текст, журнальну публікацію не завершив і навесні наступного року видав твір окремою книжкою. Щоб пояснити, чому публікація на шпальтах журналу перервалася, і задля реклами майбутньої книжки редактор «Маяка» анонсував її з такою позитивною характеристикою: «издание изящное, вполне приличное изящному изложению и в высшей степени занимательному содержанию».24 З надзвичайно високою оцінкою твору виступив на шпальтах цього журналу його постійний співробітник Микола Тихорський.25 Розлогий допис Тихорського своєю єлейною стилістикою нагадував його рецензію на Шевченкові «Гайдамаки», опубліковані в тому самому числі «Маяка», де йшла перша подача «Казаков».26 Критик наголошував, що роман покликаний задовільнити потребу «легкого чтения» і що під цим оглядом він «выше всех иностранных повестей, когдалибо напечатанных в тех журналах [ідеться про “Отечественные записки”, “Библиотеку для чтения” і “Литературную газету”]». Ба більше, на думку Тихорського, «Казаки» бесконечно выше не только всех переводных повестей, но—говорю без преувеличения—выше почти всех доселе у нас существующих повестей и романов своей чистотой, чистотой как в эстетическом, так и в философическом и нравственном отношении.27
24
[Степан Бурачек?], “Об издании повести ‘Казаки’”, Маяк 8, кн. 15 (1843): 48 [Смесь].
25
Н[иколай] Тихорский, “[Рец. на] Казаки. Повесть Александра Кузьмича”, Маяк 12, кн. 24 (1843): 75‒147 [Критика].
26
Пор. сконденсований (і дотепний) аналіз рецензії Тихорського на «Гайдамаків», який зробив Григорій Грабович у вступній статті “Прижиттєва рецепція Шевченка: становлення національного поета”, у: Тарас Шевченко в критиці, т. 1: Прижиттєва критика (1839–1861), ред. Григорій Грабович, упоряд. Олександр Боронь та Михайло Назаренко (Київ: Критика, 2013), xxxvii.
27
Тихорский, “[Рец. на] Казаки”, 79.
Олесь Федорук
122
Що роман «Казаки» «споводував жваву полеміку в столичних часописах і газетах», свого часу зауважив ще Володимир Перетц.28 Не відаючи про існування Кулішевої рецензії, науковець тоді слушно зазначив: цей твір не міг не привернути уваги письменника: Працюючи над «М[ихайлом] Чарнишенком» і «Чорною радою», Куліш, певна річ, не міг його не помітити, тим більше, що він цікавився проблемою історичного роману. . . .
Кулішева рецензія збереглася в особовому фонді Поґодіна серед колекції редакційних матеріалів «Москвитянина».29 Статтю написано на «одному подихові», відразу набіло, майже без виправлень. Закреслення відтворюю відповідно, вписані над рядком слова позначаю астериском. Казаки, повесть Александра Кузьмича С. Петербург, 1843, две части, in 8, стр. 223 и 305. Книга эта одним своим заглавием дает уже читателю некоторое понятие, что за человек взялся трактовать о Малороссии: или он никогда ее не видал, или же вздумал выкованные веками имена педантически переделывать по изысканиям премудрых ориенталистов. С того времени, как существует Малороссия, ни один козак ни изустно, ни на бумаге не называл себя казаком. Но автору до этого нет дела: он смело лепит и на заглавном листе, и в самой книге—казаки, казаки, казаки. Если бы книга Г. Кузьмича именно дышала воздухом малороссийским, как, напр., «Вечера на хуторе» и «Миргород» Гоголя, то одно это слово разрушало бы для читателя очарование литературного творчества и беспрестанно производило бы то неприятное впечатление, какое производит
28
Володимир Перетц, “П. Куліш і його новий біограф”, у: Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови, т. 3, ред. Володимир Перетц (Київ, 1931), 41.
29
НДВР РДБ, ф. 231, розд. ІІІ, карт. 19, од. зб. 11. Автограф.
Недрукована рецензі я Пантелеймона Кул іша 1843 року
123
один фальшивый клавиш посреди стройного ропоту фортепьяно; но в книге Г. Кузьмича, при неверности и слабости всех струн повести, эта ошибка теряется во множестве других недостатков. Автор избрал эпохою своей повести войну с Карлом XII в Малороссии и выставляет малороссиян тогдашнего времени с такими идеями о Петре Великом, которые были вовсе чужды тогдашним малороссиянам какие свойственны только нашему времени. У него, например, паны малороссийские, собравшись в беседу, «удивлялись царю, жалели, что не все поданные понимают мудрые учреждения его, и что не все одинаково готовы пролить за него кровь свою» (ч. 1, стр. 2). Эти строки доказывают, что автор не знает ни эпохи, ни народа. Когда даже сотрудники великого Петра не постигали мудрых его учреждений, то могли ли понимать их жители отдаленной стороны, стороны тогда еще имевшей о себе решительно не те, что теперь мы, малороссияне, имеем понятия? Разнородные металлы едва готовились Художником для создания одного целого сосуда, а Г. Кузьмич, забывая расстояние ста сорока лет, рассматривает их уже как бы сплавленными. Медь и серебро еще лежат отдельно, пока искусный Мастер рассчитает, какой формы и свойств вылить из них колокол; а автор «Казаков» звонит уже во вся тяжкая.30 Оттого-то, вместо торжественного благовеста, у него выходит только нестройный брязк, так что по прочтении его книги,* у читателя остается такое впечатление, какое получаешь, проведши несколько времени в железной лавке, где сваливают то листы железа, то чугунные вещи, то тяжелые пуки цепей.31
30
*
31
Вислів «звонит во вся тяжкая» означає «бити в усі дзвони»; див. Николай Оловянишников, История колоколов и колокололитейное искусство (Москва: Издание Т-ва П. И. Оловянишникова С-вья, 1912), 23. “книги” вписано. «Пук цепей»—словосполучення вживали російські романтики. Напр., Андрій Подолинський свою поезію «Гайдамаки. (Отрывок из поэмы)» розпочав так: «Еще Украина недавно / Склоняла гордое чело;
Олесь Федорук
124
В «Казаках» Г. Кузьмича, напр., малороссиянин за 140 лет до нас, говорит, напр.,* еще вот что: «Один Бог без греха, а пятна есть и в самом солнце» (І, 12). Не мешало б автору справиться, с которого времени известно в России, что солнце имеет пятна. Но это ошибки погрешности хронологические, а вот вам, если угодно, и против самого искусства: «Внизу горы протекала река, за нею белелась песчаная равнина, зеленелись роскошные луга, далее обширный лес, за ним виднелась необозримая степь» (І, 35). Можно ли, чтоб хоть с самой высшей в Малороссии горы видна была необозримая степь через столько передних планов? 1) Река, 2) песчаная равнина, 3) луга, 4) обширный лес и потом еще степь, которая не только не закрывается обширным лесом, не только не сокращается в узкую полосу, а напротив, виднеется необозримою! Картина глубины беcпримерной! Автор «Казаков», как видно, немалый художник! крепко, видно, взял в толк академическое правило: Дай мне картину не широкую, а глубокую. Далее, там же: «Она воображала, что увидит Васю, который немного только вырос, а впрочем все тот же резвый мальчик, с теми же густыми, черными кудрями (теперь следует противуположность),—и вдруг увидела статного, прекрасного юношу». Как будто бы у статного и прекрасного юноши волосы уже должны быть не те же густые, черные, а жидкие и седые! По смыслу ведь так выходит! Не мешало б автору, приступая к изображению великой эпохи, поучиться сперва составлять предложения. Смешно и досадно видеть, как многие, прочитавши Бантыш-Каменского или Маркевича, думают, что
/ И, цепью скована бесславной, / Дышала в рабстве тяжело!.. / Но пук цепей иноплеменных / Рассыпал мстительный удар, / И озарил войны пожар, / И стыд и бегство пораженных!»—див. Альбом северных муз. Альманах на 1828 год, изданный А. И[вановским] (Санкт-Петербург: Тип. Александра Смирдина, 1828), 169. *
“напр.,” вписано.
Недрукована рецензі я Пантелеймона Кул іша 1843 року
125
они уже знают Малороссию, судят, рядят о ней, как о сельском хозяйстве, и чуть только кто имеет притязание на авторство, тотчас Малороссию на сцену! Какою уже ее не представляли, чего из нее не делали! Тот стихами отрекомендует ее публике как страну с тихими ночами, с прозрачным небом, с блестящими звездами, с дремлющим воздухом; другой размажет ее в прозе. Она у него и гостеприимная, и воинственная, если угодно, то и блаженная, а все-таки не то, чем она действительно есть и была. Третий клеит из нее драму, а когда не хватает, то пожалуй сцены из жизни какого-нибудь гетмана.32 Но за исключением «Козака-стихотворца» и повести Кн. «Маруся, малороссийская Сапфо» (в «Сто русск. литераторов»),33 едва ли что было безвкуснее и нескладнее написано о Малороссии, как «Казаки». Да и Г. Кузьмича. Да и в «Козаке-стихотворце», и в «Марусе» по крайней мере видно усилие придать действующим лицам тон национальной речи, а здесь автор думает, что достаточно заставить своих героев чесать затылок и есть кулеш, чтоб они были истинными малороссиянами, а на то он не обращает никакого внимания, что его чубатые герои они беседуют так, как будто выучили напамять «Юрия Милославского».34 Напр., вспоминают о Палее:
32
Йдеться про поему Євгена Гребінки «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого». Фраґменти твору спершу друковано в «Современнике» (1839–1840), «Литературной газете» (1841) і «Пантеоне» (1841), повністю опубліковано в лютневій книжці «Библиотеки для чтения» за 1843 р., того ж року перевидано в «Журнале для чтения в военно-учебных заведениях» ((№ 175) і випущено окремим виданням.
33
Йдеться про драматичний твір князя Алєксандра Шаховського «Казак-стихотворец» (1812), відомий завдяки постановкам на сцені як водевіль, та його історичну повість «Маруся, малороссийская Сафо», опубліковану у збірнику Сто русских литераторов. Издание книгопродавца А. Смирдина, т. 1 (Санкт-Петербург: В типографии Александра Смирдина, 1839), 771–830.
34
Перший у Росії роман волтерскотівського типу «Юрий Милославский, или Русские в 1612 году» Міхаїла Заґоскіна, який вийшов друком 1829 р. у Москві і згодом багато разів перевидавався. Назва цього
Олесь Федорук
126
«С ним было не житье, одна молодецкая потеха!» (І, 51). Или: «Нас оставили не врага считать, кажись город защищать, так мы и не плошали!» (І, 56). Или еще: «Ладно, ладно, Павел Федорович! так дело это почитай уже и слажено.—Именно так, дорогой мой зятюшка.—Дай-то Бог скорее быть твоим зятем» (І, 72). И этак они изволят объясняться в течение двух томов, вовсе забывши, что они не великороссийские мужички, а украинцы времен Мазепы. Иногда Автор и сам вмешивается в их беседу, и тотчас дает заметить в себе столично[го] человека столичного: беспрестанно у него на языке: заветное; навевает на душу тоску; крошечная быстрая ножка и тому подобные нежности.* Слушать мило, когда начнет тебе баять этак про Малороссию. Но всего любезнее он в своих выносках. Какое глубокое изучение местного быта и обычаев! Тотчас видно, что изволили когда-то проезжать малороссийским трактом. Напр., если вы не знаете, что значит паляниця, то из книги Г. Кузьмича узнаете, что это значит пшеничный хлеб. А знаете ли, как правят в Малороссии лодкою? «Перекидывая веслом попеременно то на одну, то на другую сторону»! Какая тонкая наблюдательность! Жаль только, что у нас правят так только те, которые первый раз взялись за весло. Из выносок Г. Кузьмича узнаете еще весьма важное замечание, что «казаки всегда почти носили нож в карманах шаровар.» Может быть, казаки и носили: этот народ на Украине не известен, но козаки, сколько известно нам и дедам нашим, носили его всегда у пояса на ремне, а не в кармане. Книга Г. Кузьмича представляет, однако ж, в одном отношении чудное явление. Творческим гением автора
твору, а також роману Волтера Скота Waverley; or, ’Tis Sixty Years Since послужила моделлю для Кулішевого роману «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» і до неї апелювала також назва в одній з рукописних редакцій «Черная рада, или Малороссия в 1663 году». Див. мою статтю “Роман Куліша ‘Чорна рада: Хроніка 1663 року’. У пошуку назви”, Spheres of Culture 11 (2015): 69‒74. *
“и тому подобные нежности” вписано.
Недрукована рецензі я Пантелеймона Кул іша 1843 року
127
в нее извлечены из Бантыш-Каменского и Маркевича все происшествия от времен* Богдана Хмельницкого до Полтавской победы и рассказаны действующими лицами поочередно. Для этого Г. Кузьмич одарил всех их хорошею памятью, так что какому-нибудь чубатому усачу ничего не стоит произнесть наизуст самую длинную главу из «Истории Малороссии» Маркевича почти слово в слово. Когда один устанет, является другой, и так тешат себя и читателя приятными и полезными рассказами до последней страницы. Роман Г. Кузьмича нравится еще тем, что когда прочитаешь, то решительно не можешь представить себе никого из действующих лиц. Одна память только кое-что о них помнит, а воображение и чувство ни разу не употреблены в работу. И вот что значит искусство: вы всякое из действующих лиц Г. Кузьмича можете поставить одно на место другого: так сходны они между собою. В этом-то и состоит задача романиста! Сперва сердишься на автора, почему того нет, почему того нет в его книге, но к концу 2го тома решительно с ним примиряешься и убеждаешься, что на таких людей не следует сердиться. Киев. 1843, ноября 1.
*
“времен” вписано.
128
Від «української мирянської казки» до української російськомовної класики: «Сорок літ» і «Сорок лет» Миколи Костомарова 1 Дмитро Єсипенко
Попри особливе місце оповідання «Сорок літ» («Сорок лет» у публікованій версії) у творчій біографії Костомарова і його вагу в історії української літератури,2 цей твір важко назвати популярним серед дослідників спадщини письменника. Україномовну редакцію оповідання Костомаров створив щойно на початку літературної діяльності, у той час як російськомовний текст він написав три десятиліття потому. Різниця між двома версіями відображає значну еволюцію автора як із точки зору письменницької вправності, так і світоглядних уявлень. Як видається, особливий дослідницький інтерес складають відмінності у розгортанні сюжету, розбудові образної системи української та російської редакцій, а також увиразнення риторичних посилів пізнішої версії. Ця стаття є спробою прослідкувати, яку роль у такій модифікації відіграли 1
Робота над написанням цієї статті здійнювалася у часі постдокторської програми ім. Рудевичів в університеті ім. Монаша. Я щиро вдячний панству Вікторові та Марії Рудевичам за підтримку мого дослідницького побуту, а також професорові Марку Павлишину за опікування науково-організаційною частиною програми.
2
Літературну адаптацію тексту Костомарова Львом Толстим було опубліковано в британському журналі The New Age на початку двадцятого столiття. Таким чином, оповідання «Сорок лет» стало одним із перших прозових текстів українського письменника, перекладеним для англомовної читацької аудиторії.
Від « української мирянської казк и » до української російськомовної к ласик и
129
відсилки до творів сучасників і виразні біографічні ремінісценції і як вони, поруч зі зміною мови, виявляють переорієнтацію Костомарова у самопозиціонуванні та розрахунку на читацьку аудиторію. Заслуговує на увагу також розгляд обох версій цензурою, показовий для розуміння природи її функціонування не тільки як злагодженої системи, «інструменту політичного та ідеологічного контролю»,3 а й механізму, в якому суб’єктивне сприйняття цензора, поруч із іншими випадковими факторами, часто відігравали вирішальну роль у долі художнього тексту. Приблизно сорок років розділили написання україномовного тексту «Сорок літ. Українська мирянська казка» (орієнтовно 1840) і його публікацію російською як «Сорок лет. Малороссийская легенда» (1881). Основою для створення оригінального тексту найпевніше була народна легенда, записана Костомаровим у його родинних місцях, а саме Острогозькому повіті Харківської губернії.4 Слід сказати, що попри живу україномовну народну стихію довкола,5 у дитинстві він мав із нею обмежений контакт. Головний опікун виховання, Іван Костомаров, не дозволяв розказувати синові фантастичні казки й оповідки про привидів і нечисту силу, оберігаючи його вразливу психіку від надмірного захоплення містикою і надприродними явищами. Суперечливість такого підходу виявлялася в тому, що при цьому він сам заохочував хлопця до читання художньої літератури, пронизаної 3
Stephen Velychenko, “Tsarist Censorship and Ukrainian Historiography, 1826–1906”, Canadian-American Slavic Studies 23, no. 4 (1989): 385.
4
Нині це Воронізька область Російської Федерації. Свого пращура, Петра Костомарова, письменник називав одним із засновників Острогожська (Николай Костомаров, “Автобиография”, у: Николай Костомаров, Исторические произведения. Автобиография, ред. Владимир Замлинский (Київ: Либідь, 1990), 427.
5
Українці складали близько 90% місцевого населення (“Первая всеобщая перепись населения Российской Империи 1897 г. Распределение населения по родному языку и уездам 50 губерний Европейской России”, дата доступу: 1 квітня 2018, http://www.demoscope.ru/ weekly/ssp/rus_lan_97_uezd.php?reg=301).
Д митро Єсипенко
130
фантасмагоричними мотивами (наприклад, балад Васілія Жуковського).6 Ближче знайомство, а відтак захоплення Костомарова українською мовою і народною творчістю відбулося щойно під час навчання в Харківському університеті. Особливий вплив на нього справив фольклорний збірник Михайла Максимовича «Малороссийские песни» (1827).7 Костомаров знайомився з усіма доступними друкованими джерелами народної словесності, а наприкінці 1830-х рр. вирушив пізнавати її безпосередньо від носіїв: «С этой целью я начал делать этнографические экскурсии из Харькова по соседним селам, по шинкам, которые в то время были настоящими народными клубами. Я слушал речь и разговоры, записывал слова и выражения, вмешивался в беседы, расспрашивал о народном житье-бытье, записывал сообщаемые мне известия и заставлял себе петь песни».8 Вочевидь, у одній із таких фольклорних експедицій письменник
6
Костомаров, “Автобиография” [1990], 430.
7
Николай Костомаров, “Автобиография”, Русская мысль 5 (1885): 202. Пантелеймон Куліш, якому трапився інший збірник Максимовича, «Украинские народные песни» (1834), зафіксував визначальність видань у формуванні власного і Костомарівського світоглядів: «Мы оба в один день из великорусских народников сделались народниками малорусскими» (Пантелеймон Кулиш, “Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове”, Новь 4, № 13 [1885]: 63). (Тут і далі цитати подано за сучасними правописними нормами української та російської мов, зі збереженням авторських лексичних і граматичних особливостей). Збірник Максимовича 1827 р. не лише став літературним джерелом для творів Пушкіна, Гоголя, польських поетів «української школи», але також оприявнив зміну парадигми «антикварного» сприйняття української народної творчості, артикульовану зокрема Ніколаєм Цертелєвим, упорядником збірника «Опыт собрания старинных малороссийских песен» (1819) (Edyta M. Bojanowska, “A Ticket to Europe: Collections of Ukrainian Folk Songs and Their Russian Reviewers, 1820s–1830s”, у: Ukraine and Europe: Cultural Encounters and Negotiations, ред. Giovanna Brogi Bercoff, Marko Pavlyshyn та Serhii Plokhy [Toronto: University of Toronto Press, 2017], 230–31).
8
Костомаров, “Автобиография” [1990], 448. Див. також Костомаров, “Автобиография” [1885], 203.
Від « української мирянської казк и » до української російськомовної к ласик и
131
і занотував сюжет про покарання злочинця через сорок років.9 Відповідно до свідчень Олександра Корсуна, укладача і видавця знаменитого альманаху «Сніп» (1841), Костомаров мав «Сорок літ» написаним уже на початку 1840 р.10 Разом із іншими текстами письменника (трагедією «Переяславська ніч» та поетичними переспівами Байрона), оповідання призначалося до публікації у згаданому збірнику, однак не пройшло цензурний розгляд. Прикметно, що причина цього полягала не у змісті твору. Діставши від автора текст твору, Корсун почав був переписувати його, однак, прагнучи швидше спрямувати рукопис цілого альманаху до цензури, пришив до нього і оригінал «Сорока літ», «писанный связным почерком автора на синей почтовой бумаге рыжеватыми чернилами и так неразборчиво, что цензор Никитенко11 не мог ее 9
Варто сказати, що інтерес до народної словесності, зокрема і легенд, Костомаров зберігав протягом усього життя, використовуючи кожну нагоду зустрітися зі знавцями фольклору, аби почути і занотувати від них нові для себе зразки (Костомаров, “Автобіография” [1885], 207). Він називав легенди та перекази “поэзией неразвитого человека” (Надежда Белозерская, “Николай Иванович Костомаров в 1857–1875 гг.,” Русская старина 49, № 3 [1886]: 632).
10
Александр Корсунов, “Н. И. Костомаров”, Русский архив 3, № 10 (1890): 205.
11
Алєксандр Нікітєнко (1804–1877) мав репутацію досить ліберального цензора. У згаданий період він обіймав посаду професора при кафедрі російської словесності Санкт-Петербурзького університету. У 1833– 1848 рр. був цензором Санкт-Петербурзького цензурного комітету від Санкт-Петербурзького університету (Наталья Гринченко, Наталья Патрушева, Ирвин Фут, “Цензоры Санкт-Петербурга [1804–1917]: аннотированный список”, Новое литературное обозрение 69 [2004], 384). Серед інших українських авторів, Нікітєнко здійснював цензурний розгляд творів Куліша, виявляючи при цьому як прихильність, так і особливу обережність (Johaness Remy, Brothers or Enemies: The Ukrainian National Movement and Russia from the 1840s to the 1870s [Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 2016], 84–85). Так само суперечливий «лоялістський» характер мав його розгляд текстів з української історії (Velychenko, “Tsarist Censorship and Ukrainian Historiography”, 392–93, 398). Нікітєнко походив з українських кріпаків Воронізької губернії, тобто був земляком Костомарова. Вони познайомилися і неодноразово
Д митро Єсипенко
132
прочитать, написал это сверху сказки, а потом перекрестил все страницы, писанные Николаем Ивановичем, и таким образом не пропустил хорошей сказки».12 Небажання цензора вчитуватися у хитросплетіння почерку письменника і стало причиною того, що твір не з’явився на сторінках альманаху «Сніп». Особлива прикрість полягала в тому, що було втрачено автограф «Сорока літ». Зшиток із текстом оповідання, а також інших процензурованих творів загубився у друкарні Харківського університету. Корсун намагався повернути його і дістав відповідь про «неимение ничего подобного».13 Уцілів лише початок тексту оповідання у списку упорядника альманаху14. Корсун довгі роки зберігав цей список, згодом передавши його дружині Костомарова Аліні.15
зустрічалися. Взаємини були непростими: у своєму щоденнику Нікітєнко називав письменника сепаратистом, перешкоджав обранню університетським професором. Це не заважало йому консультувати Костомарова у цензурних питаннях і самому звертатися за порадами (Александр Никитенко, Дневник: В трех томах, т. 2: 1858–1865, ред. Иеремия Айзеншток [Москва: Государственное издательство художественной литературы, 1955], 386–476; т. 3: 1866–1877, ред. Иеремия Айзеншток [Москва: Государственное издательство художественной литературы, 1956], 105–106. 12
Корсунов, “Н. И. Костомаров”, 205.
13
Там само.
14
[Микола Костомаров], “Сорок літ. Українська мирянська казка”, Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського, ф. 1, спр. 1895. Дослідники вагалися щодо називання автора списку: Василь Бородін обережно вказував на «невідому руку» (Василь Бородін, коментар до: Микола Костомаров, Твори: У двох томах, т. 2 [Київ: Дніпро, 1967], 434), Валерія Смілянська говорила про копію Корсуна (Валерія Смілянська, коментар до Микола Костомаров, Твори: У двох томах, т. 2 [Київ: Дніпро, 1990], 753). Зіставлення почерку рукопису «Сорока літ» зі зразками інших матеріалів Корсуна (наприклад: Александр Корсунов, “Воспоминания о Н. И. Костомарове”, Інститут рукопису, ф. 22, спр. 438) підтверджує слушність атрибуції.
15
Корсунов, “Н. И. Костомаров”, 205; [Костомаров], “Сорок літ”, Інститут рукопису, ф. 1. Початковий фрагмент української редакції за цим списком було надруковано в зібраннях творів письменника (Костомаров, Твори [1967], 434–39; Костомаров, Твори [1990], 754–58).
Від « української мирянської казк и » до української російськомовної к ласик и
133
«Переклад» (за власним визначенням), а фактично, суттєву переробку, нову редакцію оповідання Костомаров написав 1876 р. Її публікація затрималася, під титулом «Сорок лет. Малороссийская легенда» твір з’явився щойно 1881 р. у додатку до «Газеты А. Гатцука».16 Тяганина з цензурним розглядом нової редакції твору завдала авторові чимало клопоту. Він неодноразово мусив особисто відвідувати різні відомчі установи, намагаючися з’ясувати причини затримки і перспективи появи оповідання друком. Костомарова спрямовували із Петербурзького цензурного комітету до Головного управління в справах друку і навспак, протягом кількох місяців ніхто не брався зарадити у вирішенні питання. Як виявилося, твір було затримано у Головному управлінні в справах друку під тим приводом, що читацька публіка «Газеты А. Гатцука» могла неправильно зрозуміти його зміст. Особливою несподіванкою для автора було дізнатися, що винуватцем зволікання виявився Василь Лазаревський, на прихильність котрого він розраховував.17 Зрештою, зміна керівника управління18 посприяла отриманню дозволу на друк (датований 11 червня 1880 р.). Після тримісячних поневірянь Костомаров з полегшенням повідомляв Алєксєю Гатцуку: «пропущена легенда для напечатания в отдельном виде, виде, само-
У цих публікаціях до тексту внесено незначні зміни, наприклад, сакральні імена написані з малої літери. 16
Николай Костомаров, Сорок лет. Малороссийская легенда (Москва: Газета А. Гатцука, 1881). «Газета А. Гатцука» виходила у Москві під різними назвами з 1875 по 1890 рр. У 1876–1880 рр. Костомаров опублікував у ній кілька своїх публіцистичних та художніх текстів (Микола Костомаров: віхи життя і творчості: Енциклопедичний довідник, ред. Валерій Смолій [Київ: Вища школа, 2005], 95, 97).
17
Сановитий державний службовець, член Ради при Міністерстві внутрішніх справ і Головного управління у справах друку (1866–90), Василь Матвійович Лазаревський підтримував приятельські взаємини з багатьма письменниками, зокрема Тарасом Шевченком.
18
У квітні 1880 р. Ніколай Абаза змінив на цій посаді Васілія Ґрігор’єва.
Д митро Єсипенко
134
бытной книжечкой».19 Згода на публікацію твору окремим виданням передбачала умову додаткового пояснення автором змісту легенди: аби вона не здалася читачам пропагандою атеїзму та матеріалізму.20 Тож письменник долучив до основного тексту дві сторінки тлумачення, в якому обстоював суголосність головної думки твору українським народним уявленням і біблійним приписам. Відповідно до них, Боже покарання виявляється вже у самому факті скоєння гріха, а також подальшій втраті винуватцем віри й страху.21 Безумовно, не можна скласти цілісне уявлення про текст української редакції за невеликим уцілілим фрагментом. Оповідь у рукопису Корсуна переривається вже на зав’язці подій: обіцянці Придибалки допомогти головному героєві. Тим не менше, зіставлення з пізнішою російськомовною версією все ж дозволяє зробити певні висновки про характер та головні спрямування формальних і змістових змін, здійснених Костомаровим. Очевидне вже із заголовку твору переформулювання його жанру («малороссийская легенда» замість «українська мирянська казка»), як виглядає, не є надто принциповим. Окреслюючи категорії народної творчості, Костомаров зараховував казки, легенди та перекази до спільної групи, їх визначальною рисою він називав вияв фантазії народу.22 Іншою
19
Микола Костомаров, Листи до Алєксєя Гатцука (8 лютого–28 червня 1880 р.) Інститут рукопису, ф. 22, спр. 22–25.
20
Про це згодом свідчила Аліна Костомарова (Николай Гудзий, коментар до “Окончание малороссийской легенды Сорок лет, изданной Костомаровым в 1881 г.”, у: Толстой. Полное собрание сочинений, т. 26, 695).
21
Костомаров, Сорок лет [1881], 92–93. Як слушно відзначив один із анонімних рецензентів цієї статті, вкорінена у народній релігійності й моралі ідея Божого покарання гріхом подібно виявляється в текстах інших українських авторів, наприклад, у: «Чорній раді»Куліша.
22
Николай Костомаров, “Историческое значение южнорусского народного песенного творчества”, у: Николай Костомаров, Славянская мифология. Исторические монографии и исследования
Від « української мирянської казк и » до української російськомовної к ласик и
135
зміною, що відразу впадає в око, є нетотожність імен персонажів двох версій (Степанко—Трохим, Ганна—Васса, Андрій—Денис [Шпак, батько Васси]). Нетипове як для сільської дівчини ім’я Васса додатково підкреслює особливість і окремішність її сім’ї від односельців. Також воно ніби відсилає до постаті мучениці Васси, що прийняла смерть за християнську віру (зрештою, як і великомученик Трохим). Так само, як і знамениту тезку, Вассу Яшникову після смерті вшановують спорудженням храму на її честь. Костомаров увиразнює контраст між удаваним та дійсним, святістю та гріховністю. Носії «праведних» імен, герої художнього тексту стають співучасниками злочину. Васса швидко знаходить виправдання чоловікові і вони разом користаються з усіх вигод, котрі приносить цей злочин. Вона пообіцяла Трохимові відкупити гріх прощею до Києва, однак за багато років так і не спромоглася це зробити. Розгортання сюжету у зав’язці двох версій оповідання суттєво різниться. Український текст містить вказівку на те, що свататися у синьому жупані героєві порадила саме ворожка. Натомість публікований російський текст акцентує на впертості та затятості заможного Шпака, котрий особисто виставляє Трохимові незвичайну умову. Типовий мотив— прагнення заможного батька віддати дочку за майновитого парубка—доповнений оригінальним образом, який виявляє іdee fix багатства напоказ, психологічний комплекс кріпака, який прагне долучитися до вищого соціального стану бодай через його атрибут. В уяві Андрія-Дениса жупан із синього («панського») сукна є символом і беззаперечним доказом заможності. Заручник власних слів, він змушений віддати дочку заміж за так само бідного Трохима тільки тому, що той (Москва: Чарли, 1994), 3. Щодо означників «український» та «малорусский», то розгляд їх змісту (як також і «южнорусский», «русский», «общерусский» та ін.) у текстах Костомарова різних років міг би стати предметом окремої розлогої студії. Коротко проблему окреслила Татьяна Таірова-Яковлєва (Татьяна Таирова-Яковлева, “Николай Костомаров как украинский националист или возвращаясь к терминологии”, История 2, № 7 (2011), дата доступу: 9 липня 2014, http://mes.igh.ru//s207987840000165–0-2).
136
Д митро Єсипенко
дотримав формальних вимог: прибуває на сватання власними кіньми і вбраний у панську одежу. У такий спосіб в російській версії автор примножує вияви гріховності, оповідаючи не лише про вбивство, а й про інші провини. Дії персонажів контрастують із їхніми словами: Шпак визнає гріхом вирішувати за дочку її подружню долю, але й сам до цього вдається. У свою чергу, Васса на словах боїться кривавого злочину, на котрому постає їхнє з Трохимом подружнє щастя, однак нічого не робить, аби спокутувати його. У тексті публікації 1881 р. зустріч Трохима та інфернального Придибалки відбувається за значно драматичніших обставин, аніж прозаїчне побачення у шинку, куди парубок приходить «лікуватися від туги». Якщо в українській версії покінчити життя самогубством у відчаї присягає закохана героїня, то у російській до цього вдається парубок. Він кидається до річки з наміром загубити свою душу. В останній момент Трохима зупиняє незнайомець, котрий з’являється немов із-під землі (насправді саме звідти). Відтак розгортається варіація фаустівського мотиву. Героя спокушають можливістю дістати бажаний шлюб і багатство на додачу, переконуючи, що він має всі підстави вчинити злочин. В опублікованій версії тексту кожна поява Придибалки відбувається у момент найбільшого душевного сум’яття Трохима, виявляє протиборство у його душі і, відповідно, можливість зробити вибір. (На додачу, герой сам не раз подумки повертається до аргументів спокусника. В різних формулюваннях їх повторюють як духовний отець—архимандрит, так і переконаний матеріаліст, Олександр Трохимович Яшников). Фінальна зустріч є кульмінацією: увечері наприкінці сорокарічного терміну Трохимові ввижається чи то справді Придибалка, а чи його привид. Після цього конфронтація зникає, віра в Бога і страх перед ним остаточно відступають; змагання за людську душу програне. Відповідно до авторської концепції, грішник дістає найбільше покарання і гине духовно ще перед фізичною смертю. Можна тільки припускати, що українська редакція тексту містила значно
Від « української мирянської казк и » до української російськомовної к ласик и
137
простіший варіант покарання, наприклад, загибель від громублискавки.23 Яскравий образ Придибалки в первісній версії оповідання не має містичної багатовимірності та ореолу загадковості, що властиві цьому образу в публікованому тексті. В українській редакції читач досить швидко, вже з першого опису має здогадатися про бісівську природу цього персонажа. Ким іще може бути цей один, що «ймення християнського» не вартує і навряд чи взагалі охрещений, який не відвідує церкви і порушує найважливіші морально-етичні приписи. Через нього, «захожого», раніше чесні, приязні і «примірні» селяни чинять гріхи та злочини, за які Бог насилає на них усілякі лиха. Моральна ницість Придибалки «гармонійно» поєднується з його бридкою зовнішністю, опис якої викликає максимальне естетичне відторгнення.24 Натомість у російській версії твору цей характер дістає додаткові інтригуючі деталі. Придибалка має професію, котра дозволяє йому бути наближеним до панського двору. Він садівник, що виконує завдання зовсім іншого, таємного характеру. Не потворний, має у зовнішності щось котяче. (Цей досить промовистий натяк міститься і в українському тексті. Як відомо, однією зі стійких фольклорних конотацій кота / кішки є саме зв’язок з потойбічним світом, нечистою силою). Дворова прислуга побоюється і поважає Придибалку, слобідські мешканці також остерігаються його, і тільки священник і старші благочестиві люди наважуються
23
Такий здогад висловлював Вільям Беренштам (Вильям Б[ереншта]м, “Малороссийская легенда в обработке Н. И Костомарова и гр[афа] Л. Н. Толстого”, Киевская старина 77, № 4 [1902]: 2), таку версію запронував і анонімний автор україномовного переказу легенди, опублікованого 1885 р. в «Буковинському альманаху». У цьому своєрідному дайджесті російськомовного тексту «Сорока лет» (з характерною народною стилістикою викладу і діалектними особливостями) нажаханий від побачення з привидом-Придибалкою герой вибігає надвір, «а ту де не взявся з неба грім та так і повалив єго» (Буковинський альманах [Чернівці: Союз, 1885], 68).
24
Костомаров, “Cорок літ”, у: Твори [1967], 436–37.
Д митро Єсипенко
138
відкрито говорити, що це «сам лукавый в человеческом образе».25 Попри прозору й очевидно автохтонну семантику прізвища-прізвиська («приблуда»), у російському тексті оточення вважає Придибалку не просто «захожим», а іноземцем: «никто не мог сказать, какой он нации», «называет себя голландцем . . . по-русски почти не знает».26 Це чергова підказка про походження героя: в українських фольклорних, а часом і авторських художніх текстах саме чорт має чудернацьке «іноземне» вбрання, ідентифікує себе сам або визначається іншими як чужоземець (як правило, прибулець із заходу, часто німець). У пізнішій версії оповідання спеціально прописаний особливий характер освіченості Придибалки, котра вирізняє його з-поміж оточення. Обізнаність персонажа в «гражданской печати» протиставлена грамотності Шпака, котрий «сведущий в церковной».27 Здавалося б, Придибалка робить добру справу: після одруження допомагає Трохимові навчитися письму. Однак у традиційному сільському світі носій світського знання ще більше відчужується від громади, наражається на нові підозри і пересуди. Зрештою, у тексті «Сорока лет» такі домисли виправдовуються: освіченість Трохима стає інструментом для здійснення ним сумнівних, а то й відверто нечистих оборудок. Завдяки науці Придибалки колись чесний парубок цілковито адаптується до уґрунтованої на обмані та лестощах суспільної моделі і робить блискучу кар’єру: спершу в провінції, а відтак і в столиці імперії. Як виглядає, в образі Придибалки Костомаров сповна реалізував свої багаторічні зацікавлення природою «бісівських впливів» на людей і міжлюдські взаємини. (Надія Білозерська згадувала про ентузіазм, з яким письменник зустрів пропозицію зробити Вельзевула і його
25
Костомаров, Сорок лет [1881], 19.
26
Там само, 19, 87.
27
Костомаров, Сорок лет [1881], 43.
Від « української мирянської казк и » до української російськомовної к ласик и
139
підлеглих героями літературного твору і відразу почав імпровізувати на цю тему).28 У непублікованому тексті «Сорока літ» чітко не названо час скоєння Трохимом злочину. Читачеві відомо лише, що він стався після «Літнього Миколи» і «Вшестя» (свята Вознесіння Господнього, що відзначається на сороковий день після Великодня), тобто у літній період. Натомість у російській версії наголошується, що ключова подія відбулася у ніч з 12 на 13 серпня (за старим стилем), тобто за два дні перед святом Успіння Богородиці, одного з найважливіших у християнській традиції. Відповідно до народної традиції, Трохим спільно з Вассою намагається залагодити заручини перед Успінням. Намір не вдається, і у час посту (Спасівки), коли тілесна і духовна стриманість мали би бути особливо суворими, герой здійснює найтяжчий гріх убивства. Показовою відмінністю між українською та російською редакціями твору Костомарова є також різні епіграфи. У першому випадку це слова із народної пісні, які розкривають колізію зав’язки сюжету: «Ой як тяжко убогому / Багату любити».29 Натомість публікація 1881 р. має епіграф зовсім іншого характеру, рядки з біблійної книги Йова. У них окреслюється ключове питання, яке постає перед читачем російського тексту твору: про саму можливість щасливого і безтурботного життя грішників, що порушили Божий закон, не мають страху перед Богом і відкидають Божу мудрість.30 Таким чином, у пізнішій редакції наратив оповідання від самого початку дістає ширше звучання. Замість схематичного і загалом банального сюжету із приватного життя тут представлено оповідь з універсальними посилами про загальнолюдські вади і чесноти. Варто додати: при цьому персонажів-носіїв і втілень хиб та гріхів у творі значно більше. Одиноким характером, який претендує на однозначні читацькі симпатії та повагу, 28
Белозерская, “Николай Иванович Костомаров в 1857–1875 гг.”, 626.
29
Костомаров, “Cорок літ”, у: Твори [1967], 434.
30
Костомаров, Сорок лет [1881], 5.
Д митро Єсипенко
140
є Пафнутій. Показово, що він не просто чернець, а схимник. Поради Пафнутія, пропоновані ним моделі чесного («Божого») життя є настільки дивними і несумісними із моральними засадами цілого суспільства, що відлюдництво є фактично єдиним можливим для нього екзистенційним вибором. Попри позірні знаменитість та авторитет, його правда—це голос волаючого у пустелі. Трохим вважає Пафнутія маргіналом, а його пораду в дусі Христових заповідей (роздати все своє майно заради спокути)—упередженою та безглуздою. Діапазон смислових зв’язків «Сорока лет» не обмежується конотаціями з біблійними текстами, в оповіданні містяться також відсилання до літературних та мистецьких творів. У російській редакції Костомаров прямо звертає увагу читача на досить прозорий перегук із баладою «Громобой» Жуковського. Разом з іншими текстами російського поета цей твір він знав напам’ять із дитинства.31 В оповіданні спершу подано цитату про швидкоплинність часу, а відтак і прямо вказано аналогію в очікуванні розплати Яшниковим і Громобоєм (для останнього термін складав десять років). Як і Трохим, герой Жуковського намагається спокутувати свою провину побудовою храму та благодійністю. Відмінність полягає в тому, що розкаяння Громобоя знаходить відгук. Йому являється ІсусСпаситель (класичний deus ex machina), і грішник дістає надію на прощення.32 Іншим очевидним покликанням є опера «Жизнь за царя» Міхаіла Глінки, а власне лібрето до неї Єґора Розена.33 31
Жуковський належав до улюблених поетів батька Костомарова (Костомаров, “Автобиография” [1990], 429; Кулиш, “Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове”, 63).
32
Василий Жуковский, “Двенадцать спящих дев. Баллада первая. Громобой”, у: Василий Жуковский, Собрание сочинений: В четырех томах, т. 2 (Москва: Государственное издательство художественной литературы, 1959), 86–110.
33
Костомаров неодноразово відвідував концерти композитора, вважав Глінку одним із найбільших російських талантів. До «Жизни за царя» він мав особливу симпатію, друзі стверджували, що не пропускав жодної постановки Маріїнського театру і за життя прослухав оперу
Від « української мирянської казк и » до української російськомовної к ласик и
141
Передчуваючи на світанку останнього дня сорокарічного терміну близьку кару, Трохим згадує почуту у театрі арію головного героя опери, костромського селянина Івана Сусаніна, котрий прощається зі своєю останньою зорею. На перший погляд, така паралель виконує роль виразного контраступротиставлення. Світанок має стати свідком подвигу Сусаніна, його жертовного служіння громадій цареві, заради порятунку котрого він заводить польське військо у непрохідне болото. Йому гірко прощатися з життям, любою сім’єю, однак він мужньо готується до катувань, закликаючи у поміч Бога. На світанку свого можливо останнього дня костомарівський Яшников також думає про інших, однак у контексті того, що їм поталанить споглядати народження нових днів, залишатися живими. У цю мить його любов до життя особливо велика, бо ж не хочеться втрачати багате і вигідне земне існування.34 Згадка про Сусаніна може видатися випадковістю, таким собі химерним породженням розтривоженої уяви Трохима. Однак можливе також інше пояснення. Постаті Сусаніна Костомаров присвятив окрему розвідку (1862). У ній він аргументовано спростовував ключові моменти легенди про порятунок майбутнього царя Михайла Федоровича костромським селянином Іваном Сусаніним, стверджуючи, що лише одне історичне джерело фіксує цю подію, і то без вказівки на добровільне мучеництво провідника (мовляв, просто загинув, міг і не знати, де князь). Так само, на думку Костомарова, не витримує критики і версія про великий загін поляків, які прагнули вбити князя, оскільки йшлося радше про невелику зграю розбійників невідомого національного походження. Історик підсумовує: той, хто у дев’ятнадцятому
понад сто разів (Данило Мордовцев, “Николай Иванович Костомаров в последние десять лет его жизни [1875–1885]”, Русская старина 49, № 2 [1886]: 325, 360; див. також: Белозерская, “Николай Иванович Костомаров в 1857–1875 гг.”, 615, 629, 635; Григорий Вашкевич, “Из воспоминаний о Николае Ивановиче Костомарове”, Киевская старина 49, № 4 [1895]: 46). 34
Костомаров, Сорок лет [1881], 85–86.
Д митро Єсипенко
142
столiттi став героєм одного з важливих національних міфів, насправді загинув досить банальною смертю однієї з численних жертв подій Смутного часу.35 У тому числі і за цю статтю дослідник дістав низку звинувачень у викривленні історії і намаганні принизити «севернорусских героев» задля вивищення «южнорусских».36 Отже, те, що після численних докорів Костомаров вмістив у тексті «Сорока лет» цю досить необов’язкову у сюжетному плані, але потенційно промовисту і дражливу для читача твору згадку, ймовірно засвідчує його сталу переконаність у власній правоті. Можливим тлумаченням аналогії між Трохимом і Сусаніним є також фантомність, міфічність їхніх біографій: вони не ті, за кого їх уважають, і зробили не те, за що їх поважають. Справжній зміст їхнього життя залишається невідомим майже всім, але—не авторові оповідання, котрий запрошує і читачів твору приєднатися до нього на позиції всезнаючого наратора: «не знает о нем никто, кроме нас с вами, благосклонные читатели».37 Від біографій вигаданих і міфологізованих варто звернутися до життєпису самого Костомарова. Особливе місце «Сорока лет» у доробку письменника полягає зокрема в тому, що 35
Николай Костомаров, “Иван Сусанин (Историческое исследование)”, Отечественные записки 140, № 2 (1862), 258–84.
36
Костомаров, “Автобиография” [1990], 591. У статті про Сусаніна згадано про можливий прототип героя переказу: українського селянина, котрий здійснив подібний подвиг у роки Козацько-польської війни 1648–1657 рр. (Костомаров, “Иван Сусанин”, 280). Зі спростуванням розвінчувальної версії Костомарова одним із перших виступив Сергій Соловйов, закидаючи колезі «дріб’язковість історичної критики» і «підкопування» під героїзм Сусаніна (Cергей Соловьев, “О статье г. Костомарова ‘Иван Сусанин’”, у: Сергей Соловьев, Сочинения: В 18 книгах, т. 9–10 [Москва: Правда, 1990], 339–345). Не залишилися осторонь й інші впливові історики (зокрема Міхаіл Поґодін), а вищезгаданий Нікітєнко винуватив Костомарова в тому, що той «многих из наших исторических знаменитостей лишил славы, которую приписывал им народ» (Никитенко, Дневник, т. 3, 330).
37
Костомаров, Сорок лет [1881], 91.
Від « української мирянської казк и » до української російськомовної к ласик и
143
до публікованої редакції твору він увів ключовий епізод зі свого дитинства. Іван Костомаров був убитий власними дворовими заради заволодіння коштовностями за обставин, подібних до описаних в оповіданні. При цьому одинадцятирічний Микола міг опинитися поруч із батьком. У останній момент він не поїхав на фатальну прогулянку до лісу, фактично уникнувши смерті. Вечір 14 липня 1828 р. на все життя закарбувався у його пам’яті. Трагічний епізод обірвав досить безтурботний плин дитячих років, змусивши припинити навчання у Московській гімназії, разом із матір’ю залишити батьківську садибу.38 Художній текст має низку подробиць реальної життєвої історії. Так само, як і у випадку з убивством купця в «Сорок лет», слідство не знайшло слідів насильницької смерті Івана Костомарова. Повернення злочинця на могилу жертви також мало місце у дійсності (принаймні, відповідно до свідчень Миколи Костомарова). За кілька років після події один зі злочинців на могилі пана зізнався перед громадою. При цьому він перекладав провину на самого Костомаровастаршого, затятого популяризатора матеріалістичних ідей. Мовляв, той переконав своїх слуг у тому що Бога не існує, а отже і не буде покарання за злочини.39 Для читача, обізнаного з трагічним пережиттям автора у дитячі роки, додаткового звучання набувають рядки оповідання «Сорок лет» про згубний вплив матеріалізму та атеїзму як на освічених, так і неосвічених сучасників: «Неудивительно, что грубая проповедь современного нам атеизма переворотила, так сказать, вверх дном все нравственное существо старого разжившегося мужика, умственно совершенно неразвитого, когда подобные проповеди в наше время сбивали с толку людей,
38
Костомаров, “Автобиография” [1990], 431.
39
Костомаров, “Автобиография” [1990], 437–38. Натомість згідно свідчень мешканців Юрасівки, занотованих через багато років після події, трагедія мала іншу передісторію: головною причиною вбивства Костомарова-старшого було його надзвичайно жорстоке поводження із кріпаками (Федор Щербина, “К биографии Н. И. Костомарова”, Киевская старина 49, № 4 [1895]: 66–70).
Д митро Єсипенко
144
подготовленных воспитанием к более правильному мировоззрению».40 Огляд сюжетних та образних, формальних та змістових модифікацій у пізнішій редакції оповідання, дозволяє зробити певні припущення щодо зміни уявлень автора про потенційну читацьку аудиторію. Первісна версія твору є стилізацією під фольклорну оповідку, яка в розгортанні досить простого сюжету (злочин-покарання) ознайомлює читача із барвистим світом українського сільського побуту. Відчувається авторське замилування зображеними реаліями, прагнення не порушити ані змісту, ані народної манери викладу. Відповідно до переконань Костомарова початку 1840-х рр., усна народна творчість має істотну перевагу над літературними творами.41 Тому втручання у наратив через виявлення авторського «я», реалізацію власних досвіду та уявлень, привнесення індивідуального художнього стилю, мабуть, не видавалося йому доречним. Найочевиднішою цільовою аудиторією тексту, такого собі необробленого фольклорного діаманту, могли бути такі ж як і сам письменник читачі: залюблені в народну словесність аматори і дослідники-«антиквари».42 40
Костомаров, Сорок лет [1881], 90.
41
У своїй магістерській праці «Об историческом значении русской народной поэзии» (1843) він пояснює: «народная песня имеет преимущество пред всеми сочинениями; песня выражает чувства не выученные, движения души не притворные, понятия не занятые. Народ в ней является таким, каков есть: песня—истина» (Микола Костомаров, Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства [Київ: Либідь, 1994], 48).
42
Приблизно на таку читацьку публіку вочевидь був зорієнтований і альманах «Сніп», до якого Костомаров призначав «Сорок літ». Метафору «антикварності» використовував Марко Павлишин, зауважуючи лімітовану роль і статус української мови у подібних виданнях фольклорних та літературних текстів першої половини дев’ятнадцятого столiття: “the Ukrainian text was offered to readers as an object of scholarly or antiquarian interest, a thing to be studied and perhaps enjoyed, but by no means itself a vehicle for scholarship or critical discussion” (Marko Pavlyshyn, “Ukrainian Prose from the 1800s to the 1860s: In Quest of a European Modernity”, у: Ukraine and Europe: Cultural Encounters and Negotiations, 215).
Від « української мирянської казк и » до української російськомовної к ласик и
145
На багатьох формальних та змістових рівнях український колорит виявляється і у пізнішій версії оповідання. Скажімо, російська мова твору насичена питомо українським узусом (звертанням до батька на «ви», використанням кличного відмінку), лексичними українізмами («тату», «барвинок», «повитка», «наймичка» тощо). Подібно як і в українській редакції, у цій версії оповідання присутнє протиставлення свій–чужий не лише за соціальною, а й за національною ознакою. Причому якщо у первісній версії це радше формальна опозиція («московські» одежа, пісні, зачіска, словесна манера), то у пізнішій редакції відкриваються глибші відмінності, які не обмежуються лише зовнішніми виявами та промовистими означниками на зразок «кацап» та «хохол». Для Костомарова 1870-х рр. було очевидними вичерпання можливостей зображально-етнографічного напрямку у літературі, а також програшне становище «малорусского языка» перед «общерусским» (саме перед такою «спільною» для українців і росіян мовою, не «великорусским языком»).43 Тому пізніша редакція оповідання апелює радше до освіченого сучасника (зокрема й українського походження), обізнаного не лише з текстом Святого письма, художньою та музичною класикою, а й із загальнокультурними процесами сучасності. Цю версію оповідання вже не можна назвати переробкою чи літературним переспівом народної легенди.44 Це твір високої літератури. 43
Ніби виправдовуючи власну (і однодумців) наївність, помилковість поглядів молодості, у статті «Малорусская литература» (1871) Костомаров констатує: «простонародная жизнь, представлявшаяся прежде обладающею несметным богатством для литературы, с этой точки зрения, являлась, напротив, очень скудною. . . . Как бы ни любили образованные малорусы язык своего простого народа, как бы ни рвались составить с ним единое тело, все-таки, положа руку на сердце, пришлось бы сознаться, что простонародный язык Малороссии—уже не их язык, что у них уже есть другой, и собственно для них самих не нужно двух разом» (Микола Костомаров, Слов’янська міфологія, 322–23).
44
Як це пропонував один із оглядачів (Б[ереншта]м, “Малороссийская легенда”, 2).
146
P. I. Iurkevich’s Gaidamak Garkusha, Wherein the Little Russian Bandit Takes His Final Bow (But Is It Good for the Jews?) Roman Koropeckyj
In the course of our work on a piece about the eighteenth-century Ukrainian bandit Harkusha and his place in the field of Little Russian literature,1 Robert Romanchuk and I ran across an 1872 Russian-language melodrama by P. I. Orlikovskii (one of several pseudonyms of Petr Il´ich Iurkevich) entitled Gaidamak Garkusha: Ukrainskaia byl’ v piati deistviiakh i semi kartinakh,2 a work that hitherto appears to have escaped the attention of scholars.3 That the play is a bit of a throwback is already evident from its title. After all, the figure of this “Ukrainian Robin Hood,” who terrorized the lands of the former Hetmanate in the 1770s and 1780s, stealing from the rich, giving to the poor, while serving up 1
Roman Koropeckyj and Robert Romanchuk, “Harkusha the Noble Bandit and the ‘Minority’ of Little Russian Literature,” The Russian Review 76 (April 2017): 294–310.
2
References throughout are to one of the two lithograph copies of this play held by the St. Petersburg State Theater Library (I.38.7.201 литографический текст Ю 741), published in St. Petersburg by A. Mozer. For a full description, see http://ek.sptl.spb.ru/cgi_bin/irbis64r_11/cgiirbis_64.exe?LNG=en&I2 1DBN=RUSDR&P21DBN=RUSDR&Z21ID=&S21REF=&S21CNR=&S21S TN=1&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&2_S21P02=1&2_S21P03=T=&2_ S21STR=ГАЙДАМАК%20ГАРКУША.
3
It does not, for instance, appear among the dramatic works on Jewish themes listed in Sistematicheskii ukazatel′ literatury o evreiakh na russkom iazyke so vremeni vvedeniia grazhdanskogo shrifta (1708 g.) po dekabr′ 1889 g. (St. Petersburg: A. E. Landau, 1892), 386–90.
P. I. Iurkevich’s Gaidamak Garkusha, Wherein the Little Russian Bandit Takes His Final Bow ( But Is It Good for the Jews?)
147
lectures to the former about their exploitive ways,4 is associated with a constellation of texts from the first half of the nineteenth century, beginning with his cameo appearance as a portrait in part 4 (1809) of Ivan Kotliarevs′kyi’s Eneida,5 then as a minor literary fad in the 1820s–40s.6 The descriptor in Iurkevich’s title, too, hearkens back to this earlier time, when such “generic” designations as byli (true stories), nebylitsy (cock-and-bull stories), pověsti (tales), predaniia (legends), vechera (evenings), anekdoty (anecdotes), stseny (scenes), and ocherki (sketches) in effect figured the inchoate nature of these writings. Finally, there’s the name of the author, or, rather, pseudonym—not as suggestive as, say, Rudyi Pan′ko (aka Nikolai Gogol’) or Porfirii Baiskii (aka Orest Somov), but a pseudonym nonetheless, of an author who, like those other two, came from the Ukrainian provinces in order to make a literary career for himself in the capital of the Russian Empire.7 These are all distinctive features on the basis of which Romanchuk and I attempt to reconstitute
4
Cf. Mykola Chaban, “Ukraїns′kyi Robin Hud na imia Semen Harkusha,” Ekspedytsiia XXI 128 (2013), http://www.ex21.com.ua/history/118–5.htm. The fullest account of Harkusha’s career, based on extensive archival research, is by Nikolai Markevich [Mykola Markevych], “Gorkusha, ukrainskii razboinik,” Russkoe slovo, no. 9 (1859): 138–244.
5
“Патрет був француза Картуша, / Против його стояв Гаркуша, / А Ванька-Каїн впереді.” Ivan Kotliarevs′kyi, Povne zibrannia tvoriv (Kyiv: Naukova dumka, 1969), 125.
6
E.g., V. T. Narezhnyi, Garkusha, malorosiiskii razboinik [1825], in his Slavenskie vechora. Zaporozhets. Bursak, Garkusha, malorosiiskii razboinik (Moscow: Pravda, 1990), 457–601; N. N., “Garkusha (Otryvok),” Ukrains′kii al′manakh (Kharkiv, 1831), 31–37; O. M. Somov, “Gaidamak. Malorossiiskaia byl’” [1826] and “Gaidamak. Glavy iz malorossiiskoi povesti” [1827], both in his Byli i nebylitsy (Moscow: Sovetskaia Rossiia, 1984), 21–85; and H. F. Kvitka-Osnovianenko, “Predaniia o Garkushe” [1842], in his Zibrannia tvoriv u semy tomakh, vol. 6: Prozovi tvory (Kyiv: Naukova dumka, 1981), 290–366.
7
My primary source for information on Iurkevich is a forthcoming, albeit still incomplete, entry by Anatolii Kulish for Russkie pisateli 1800–1917. Biograficheskii slovar’ (Moscow: Sovetskaia ėntsiklopediia/Bol′shaia rossiiskaia ėntsiklopediia, 1989– ). For additional information, see Biografija. ru, s.v. “Iurkevich Petr Il’ich,” http://www.biografija.ru/biography/ jurkevich-petr-ilich.htm.
Roman Koropeckyj
148
this thing called Little Russian literature—an amorphous corpus of works written on Ukrainian themes and on a linguistic continuum between Ukrainian and Russian that in a deft bit of transference the desirous eyes of Russian critics in the 1830s and 1840s imagined as possessing the narodnost′ that Great Russians felt themselves to lack.8 But that was then, before Vissarion Belinskii territorialized Gogol’ as “a Russian national poet”9 and Taras Shevchenko “tore apart the veil,”10 whereupon Little Russian literature mediated itself into oblivion.11 As far as Harkusha is concerned, this dynamic is emphatically punctuated by Oleksa Storozhenko, whose 1857 novel Brat′ia-bliznetsy, which is devoted in good part to the figure of the bandit, is in pure Russian12 while his Harkusha for the stage (1862) is in pure Ukrainian.13 All other things being equal, Iurkevich’s version of Harkusha is one that his readers and viewers might have found familiar. Actually, all too familiar, seeing that Iurkevich is not averse to mining his literary predecessors for character types and dramatic situations, and even shamelessly plagiarizing them. If fantastic 8
For a more detailed discussion, see, besides the article on Harkusha, Roman Koropeckyj and Robert Romanchuk, “Ukraine in Blackface: Performance and Representation in Nikolai Gogol′’s Evenings on a Farm near Dikan′ka,” Slavic Review 62, no. 3 (2003): 525–47.
9
Vissarion G. Belinskii, rev. of Pokhozhdeniia Chichikova ili Mertvye dushi, by N. Gogol′, for Otechestvennye zapiski 23, no. 7 (1842), in Russkaia kriticheskaia literatura o proizvedeniiakh N. V. Gogolia. Khronologicheskii sbornik kritiko-bibliograficheskikh statei, vol. 2, ed. V. Zelinskii, 2nd ed. (Moscow: I. A. Balandin, 1900), 150.
10
Nikolai [Mykola] Kostomarov, “Vospominanie o dvukh maliarakh” (1861), in Taras Shevchenko v krytytsi, vol. 2, Posmertna krytyka (1861), ed. George G. Grabowicz (Kyiv: Krytyka, 2016), 165.
11
See Fredric Jameson, “The Vanishing Mediator: Narrative Structure in Max Weber,” New German Critique 1 (Winter, 1973): 52–89.
12
Oleksa Storozhenko, Brat′ia-bliznetsy. Ocherki Malorossii proshlogo stoletiia, in his Tvory v dvokh tomakh, vol. 2 (Kyiv: Khudozhnia literatura, 1957), 177–423.
13
Storozhenko, Harkusha (Dramatychni kartyny na try dii), in ibid., vol. 1,: 285–330.
P. I. Iurkevich’s Gaidamak Garkusha, Wherein the Little Russian Bandit Takes His Final Bow ( But Is It Good for the Jews?)
149
rumors as well as Harkusha’s propensity for appearing in various disguises are motifs common to most iterations of the story, the panicked blubbering of one of Iurkevich’s landowners is straight out of Storozhenko’s 1857 Russian-language novel:14 Да вы не знаете, что это за человек, Гаркуша! Он нападает не только на села и местечки, да и на города – еще среди белого дня! Бедных людей и панов, которые жалостливы к людям, правда, он не трогает; зато притеснителям – беда! Облупит как липку, да еще и канчуками отпотчует. Вот он каков! Для него нет ничего невозможного; ему сам сатана помогает. Он из-под ходячего человека подошвы вырезает, пули заговаривает; перекидывается когда ему нужно, в кого угодно: в москаля, в цыгана, в птицу или в зверя. А шайка у него большая – у! Все самые отчаянные головорезы – по пятидесяти миль летают в сутки и, как снег на голову показываются там, где их и не ожидают!15
So too—and also on occasion reproduced verbatim—are the scenes in Iurkevich’s play (38–41, 55–57) with a landowner’s two young sons, Pavliuk and Andreiko, who put up a brave front when Garkusha, dressed in “a red zhupan” with “pistols in his belt,” threatens to shoot them.16 Indeed, like Storozhenko’s (again, Russian) Harkusha, Iurkevich’s is also named Taras.17 On the other hand, his appearance at a name day party disguised as a Polish magnate is for
14
Compare Semen Semenovich Bul′bashko’s blubbering in Storozhenko Brat′ia-bliznetsy, 202. Similar, albeit not identical, characterizations of Harkusha appear in Kvitka, Predaniia o Garkushe, 297–98, 297–98, 309–10, 365.
15
Ibid., 47.
16
Ibid., 52. Cf. Storozhenko, Brat´ia-bliznetsy, 191, 198–99, 221–22.
17
The historical prototype’s was Semen Mykolaienko, nicknamed Harkusha on account of a speech impediment (harkavist’).
Roman Koropeckyj
150
the most part taken from Somov,18 while his sidekicks’ proclivity to slip into schoolboy Slavonic and Latin can be traced back to Kvitka, whose Harkusha apparently attended the Kiev-Mohyla Academy.19 In fact, Iurkevich’s Garkusha is a fully domesticated descendent of the latter, a paragon, now, of morality who seems more content with doling out tongue lashings to terrified landowners than with actual expropriation (food and drink excepted).20 Finally, like both Kvitka’s and Somov’s, Iurkevich’s bandit is betrayed by a Jew. He is so, however, in a way and for reasons that diverge dramatically from those of his predecessors. The “Judas” in Kvitka’s “Predaniia” is a nameless Jew on whom Harkusha had taken a chance, having “recognized in him much zeal, adroitness, and willingness to serve [him] in the smallest detail”21—but to his undoing, since the Jew betrays the gang to the authorities and then, of course, gets his “just deserts” from the latter anyway. Somov’s Gershko, for his part, a merchant who hopes to save his skin by ratting Harkusha out, suffers a punishment at the hands of the bandits that is as cruel as it is graphic.22 In both of these instances, though, the Jews are just one element (albeit in Somov’s case an entire chapter’s worth out of four) in the larger story of Harkusha and his bandit ways: What distinguishes Iurkevich’s Jews is that they not only take center stage, but in fact drive the play’s very plot. More saliently, even, Iurkevich’s treatment of the Jewish tavern-keeper Avrum, his daughter Ėsterka, their friend the rich merchant Gershko Shik, and their relations with the Christian world around them is very much of its time, and is (thus?) quite
18
Cf. Somov, “Gaidamak. Glavy,” 45–57.
19
Cf., Kvitka, Predaniia o Garkushe, 356.
20
Cf. Koropeckyj and Romanchuk, “Harkusha,” 308–9.
21
See Kvitka, Predaniia o Garkushe, 366, 362.
22
See Somov, “Garkusha. Byl′” 24–32. On the maltreatment of Jews in Russian literature of the first half of the nineteenth century, see Mikhail Weisskopf, The Veil of Moses: Jewish Themes in Russian Literature of the Romantic Era, trans. Lydia Wechsler, ed. Judith Roby, Studia Judaeoslavica 5 (Leiden–Boston: Brill, 2012), 185–88.
P. I. Iurkevich’s Gaidamak Garkusha, Wherein the Little Russian Bandit Takes His Final Bow ( But Is It Good for the Jews?)
151
different from Somov’s crudely antisemitic caricature. In examining it, however, one must keep in mind that all this is played out as a melodrama,23 a melodrama, moreover, that appears to have been intended for provincial audiences rather than the capital.24 The action takes place “in Ukraine, in the second half of the eighteenth century.”25 Act 1 is set in the tavern run by Avrum. We learn that the local (Ukrainian) magnate (and villain of the melodrama), Khaliava, has taken a shine to Ėsterka, Avrum’s beautiful eighteen-year-old daughter, and has been pressuring him, a widower, to hand her over; he has already evicted the tavernkeeper from his previous leasehold and taken all his possessions when he refused. However, when Avrum’s friend Gershko, himself an old widower, offers to help him by marrying Ėsterka, the tavernkeeper warns him that “she’s not at all like a Jewess”26: “бедным мужикам помогает, рубашки детям их шьет, лечит их . . . даже [ . . . ] в церковь христианскую иногда заходит и, когда вернется домой, сидит себе целый день, все думает и слова ни с кем не скажет. . . . ”27 When asked to respond to the proposal (her father has raised her to have a mind of her own), Ėsterka turns Gershko down, explaining that she will “marry someone she loves, only not a Jew.”28 Enter Taras Garkusha and two companions. It turns out that that same Khaliava razed the homestead of Garkusha’s father,
23
In this connection, see the classic by Peter Brooks, The Melodramatic Imagination: Balzac, Henry James, Melodrama, and the Mode of Excess (New Haven and London: Yale, 1976). Cf. Louise McReynolds and Joan Neuberger, Introduction to Imitations of Life: Two Centuries of Melodrama in Russia, ed. Louise McReynolds and Joan Neuberger (Durham: Duke University Press, 2002), 1–14.
24
Brockhaus and Efron asserts that Gaidamak Garkusha “remained in the repertoire of provincial theaters for a long time” (Biografija.ru, s.v. “Iurkevich”), without indicating, however, which provincial theaters and for how long.
25
See footnote 2.
26
Ibid., 20.
27
Ibid., 21.
28
Ibid., 24.
Roman Koropeckyj
152
who died of grief as a result. Served in the tavern by Ėsterka, Garkusha promptly falls in love: Какое чудное, выразительное и умное лицо! Каким огнем горят у ней глаза! Как величавы, благородны все ее движения! Точно, воскресла предо мною одна из тех библейских женщин, которых образ сохранила нам великая книга. . . . И эта дивная жемчужина, по странной игре случая, заброшена сюда, в глухой, в придорожный шинок!29
Act 1 ends with Khaliava and his men taking Ėsterka by force despite Garkusha’s valiant attempt at stopping them. He stabs Khaliava, but not fatally—which act launches him on his career as a bandit and at the same time a champion of “the poor and the defenseless.”30 In act 2, which most resembles the Harkusha tales of Iurkevich’s predecessors (most patently, Brat′ia-bliznetsy), the bandit descends upon a gathering of landowners, including Khaliava’s sister and her two young sons, whom he harasses, however, more with threats and admonitions than with acts of actual banditry. In act 3, the kidnapped Ėsterka is comforted by a sympathetic servant of Khaliava who manages to enlist the latter’s Polish mistress Iuzefa on behalf of the Jewish girl; Iuzefa in turn summons Garkusha to the rescue. It is at this point, when Garkusha shows up disguised as a Russian merchant, that Ėsterka’s father, hoping to free his daughter in a bargain, betrays Garkusha to Khaliava, who proceeds to imprison his nemesis (without, of course, rewarding Avrum). Act 4 finds Garkusha in a dungeon (monologuing like some Byronic hero), whence he is soon freed by his gang; he then shows up at Khaliava’s name day party, this time disguised as a Polish magnate, and succeeds in wresting Ėsterka from him. The final act stages a series of confrontations among the central dramatis personae that articulate what I would argue are the play’s central ideological positions, ambivalent as these may be. It thus 29
Ibid., 28.
30
Ibid., 30.
P. I. Iurkevich’s Gaidamak Garkusha, Wherein the Little Russian Bandit Takes His Final Bow ( But Is It Good for the Jews?)
153
warrants a more detailed summary. The setting is “a forest outside of Kiev”; a hut is visible among the trees. Garkusha’s men sit around a fire, eating, drinking, and hosting a Russian soldier who has gone AWOL and is now a barge hauler. Garkusha and Ėsterka greet a group of haidamaks returning to the hideout after having just robbed a Russian army convoy of gunpowder and captured a few soldiers. Garkusha frees the latter, graciously furnishes them with a letter to their superiors attesting to their bravery, and sends them off to be fed. He asks his men to sing a haidamak song (rendered into pure Russian) and then Vania Sirotkin, the fugitive Russian soldier, to answer with a Russian barge haulers’ song. In the meantime, some of the bandits roll the kegs of gunpowder into the hut for storage. We learn now that Ėsterka has “forgotten her father” and “given up [her] faith” for the sake of the Little Russian bandit.31 On cue (this is a melodrama, after all), Avrum shows up, “pale, beside himself, with a lowered gaze,” demanding his daughter back. Garkusha proposes that she be allowed to choose for herself, but informs Avrum that “she has already broken all ties with Jewishness (evreistvo)”; that “she’s a Christian and will be [his] wife.”32 “In a frenzy,” Avrum curses his daughter and disowns her, to which Garkusha, barely able to contain himself, growls, “Благодари Бога, старик, что ты отец той, кого я люблю больше жизни.” “Мне? Благодарить Бога?” responds Avrum, За что благодарить? Не за то ли, что я породил неблагодарную, злую дочь, богоотступницу?! [ . . . ] Или ты хотел-бы убить меня, злодей! [ . . . ] Мне, право, смешно! Да разве ты меня не убил, изверг! Не растерзал на части! Что для меня теперь смерть! Ты мне дал тысячу смертей!33
31
Ibid., 133.
32
Ibid., 135–37.
33
Ibid., 138.
Roman Koropeckyj
154
The confrontation between Christian bandit and Jewish tavernkeeper is interrupted by the appearance of Khaliava and his men, who have enlisted the help of “Russian soldiers” (moskali-soldaty) to surround the bandits’ lair. At the urging of Avrum, one of Khaliava’s heyducks shoots at Garkusha, but it is Ėsterka that takes the bullet. “Теперь мне незачем жить!” exclaims Garkusha, “Погибнем же все вместе!” He lights the powder kegs and blows everyone to kingdom come. As I noted above, all of this is very much of its time. What I mean is that Iurkevich’s peculiar inflection of stock situations and stereotypes—the Jewish tavern keeper, who is “humane” and tolerant (except when his child decides to embrace Christianity); the beautiful, but socially “enlightened” Jewess in love with a Christian whose own “progressive” ethos extends to Jews34—should be understood not diegetically, as a story of eighteenth-century LeftBank Ukraine, but rather against the background of the Great Reforms (1861–74) in the Southwestern Land. This is, in other words, a tale of intersectionality in late imperial Russia, of the overlapping, competing, systems of disadvantage that those reforms brought out into the open. Again, the title of the play provides an entrée into some of the issues at stake. Whereas in 1826 Orest Somov’s “gaidamak” could be found marauding the Little Russian countryside in a “malorossiiskaia byl′,”35 he now finds himself performing in an “ukrainskaia byl′.” May one not see in this a reflex of the Valuev Circular of 1863, an unintended consequence of which was, as Volodymyr Dibrova suggests, to effectively disqualify the qualifier “Little Russian”?36 Perhaps. Gaidamak Garkusha, though, is in pure Russian, and although one encounters the occasional 34
See Weisskopf, The Veil of Moses: Jewish Themes in Russian Literature of the Romantic Era, 171–227. Besides Weisskopf, see Leonid Livak, The Jewish Persona in the European Imagination: A Case of Russian Literature (Stanford: Stanford University Press, 2010), 27–101.
35
See above, note 6.
36
Volodymyr Dibrova, “The Valuev Circular and the End of Little Russian Literature,” Kyiv-Mohyla Humanities Journal 4 (2017): 136–37.
P. I. Iurkevich’s Gaidamak Garkusha, Wherein the Little Russian Bandit Takes His Final Bow ( But Is It Good for the Jews?)
155
Ukrainianism—nema, chtos′, zazhurylys′, g/hroshi, dobrodii—by 1872 these are but conventional—unmarked—signifiers of local Ukrainian color. Indeed, the other signifier thereof, the handful of Ukrainian folksongs that are woven into the play, have all been dutifully translated into good literary Russian. May this not be viewed, then, as an intended consequence of the circular? That is, may Iurkevich not be realizing here its contention that “a separate Little Russian language has never existed, does not exist and cannot exist, and that [ . . . ] the common Russian language is as intelligible to the Little Russians as to Great Russians, and even more intelligible than the so-called Ukrainian language being now created for them by some Little Russians and especially by Poles”?37 That Vania Sirotkin sings a Russian burlatskaia (“Не водись ты, мой сын, со бурлаками”)38 in response to a gaidamatskaia (“Ты проклятая тоска, меня иссушила”)39 sung by Garkusha’s gang in pristine (because translated into) standard Russian would seem to indicate that this might indeed be the case. After all, in a post-Herderian world what more precious medium of one’s ethnolinguistic uniqueness is there than folksong? Iurkevich would have this erased, in effect enacting Valuev’s desire for linguistic “merger”—sliianie—four years before Alexander II would decree it by imperial fiat, banning theatrical performances in “the Little Russian dialect.”40 Of the remaining five songs performed in the course of the play two—one chumatskaia and one gaidamatskaia—are of special 37
“The Circular of the Minister of the Interior P. A. Valuev to the Kiev, Moscow and Petersburg Censorship Committees, 18 July 1863,” in Alexei Miller, The Ukrainian Question: The Russian Empire and Nationalism in the Nineteenth Century (Budapest–New York: Central European University Press, 2003), 264–65.
38
It can be found in Daniil Mordovtsev’s piece “Ponizovaia vol′nitsa (Materialy dlia istorii naroda),” Russkoe slovo 11 (1860): 9.
39
First published by Mykhailo Maksymovych as “Пресучая та журба мене ізсушила” in Sbornik ukrainskikh pesen (Kyiv: Teofil Gliksberg, 1849), 63–64.
40
On the Ukrainian language question during the period of the Great Reforms, see, besides Miller, The Ukrainian Question, Johannes Remy, Brothers or Enemies: The Ukrainian National Movement and Russia from the 1840s to the 1870s (Toronto–Buffalo–London: University of Toronto Press, 2016).
Roman Koropeckyj
156
interest. Whereas Iurkevich seems to have taken the others from a variety of sources,41 the latter—“Ой, і сам же я не знаю” (“Ой, і сам же я да не знаю”) and “Как наехали казаки до Маруси в гости” (“Наїхали козаки до Марусі в гості”)—appeared for the first time in a collection published by the Southwestern Section of the Imperial Russian Geographic Society—or, rather, published eventually, two years after the appearance of Iurkevich’s play.42 This, of course, raises the question of whether Iurkevich had access to the material before its publication in this collection. There is no evidence that Iurkevich was himself involved in the work of the Kyiv Hromada, the people behind the section, and this, the fifth of the seven-volume Proceedings of its “ethnographicstatistical expedition to the Southwestern Land” (1872–77) that it was responsible for publishing. Nor is there any evidence that Petr Il′ich was related to the two Iurkeviches, Andrii Danylovych and O., whom one encounters among the Hromada’s members.43 What
41
A chumak song, “С поля ветер веет” (“З поля вітер віє”), first published by Maksymovych in his Malorossiiskie pesni (Moscow: Avgust Semen, 1827), 167; and two women’s songs, “Ой, весняночка, весняночка” and “Ой, гляди ты, берегись,” taken already in Russian from Grigorii Danilevskii’s 1856 travelogue Chumaki. Iz putevykh zametok 1856 g. o pravakh i obychaiakh ukrainskikh chumakov, in vol. 3 of his Sochineniia (St. Petersburg: A. F. Marks, 1901), 166–67.
42
Pesni liubovnye, semeinyie, bytovye i shutochnye, ed. N. I. Kostomarov, vol. 5 of Trudy ėtnografichesko-statisticheskoi ėkspeditsii v Zapadno-russkii krai snariazhennoi Imperatorskim Russkim Geograficheskim Obshchestvom. Iugozapadnyi otdel. Materialy i issledovaniia, sobrannye d. ch. P. P. Chubinskim (St. Petersburg: Imperatorskoe Russkoe Geograficheskoe Obshchestvo, 1874), 362, 963. According to Kostomarov, both songs were taken “from the manuscript collection of [Panteleimon] Kulish.
43
See Nataliia Pobirchenko, Korotkyi biohrafichnyi slovnyk chleniv Kyïvs′koï staroï hromady (druha polovyna XIX–pochatok XX stolittia) (Kyiv: Intelekt, 1999), 72. Petr Il’ich Iurkevich was born ca. 1807 in a wealthy Chernihiv Cossack family, the son of Il′ia Petrovich and Anastasiia Petrovna Borozdna. He was educated in Moscow and then made a career in St. Petersburg as a dramatist, both as author and translator (under the name of Orlikovskii, aka P. Golubin and Anatolii Rezeda), a theater and music critic, a prose writer, and a memoirist. For a number of years he was associated with Faddei Bulgarin’s Severnaia pchela. Beginning in 1861 until two years before
P. I. Iurkevich’s Gaidamak Garkusha, Wherein the Little Russian Bandit Takes His Final Bow ( But Is It Good for the Jews?)
157
does, however, merit attention for the present purposes is that the seventh volume of Proceedings, published in 1872, is devoted in part to an ethnographic and statistical description of “the Jews (evrei) of the Southwestern Land,” in other words, the Pale of Settlement.44 However one measures their results, Alexander II’s projects and policies encountered a complex conflation of social, religious, and ethnic (including linguistic) factors that had been overdetermining Ukrainian–Jewish relations in the region for centuries.45 The introduction to the section on Jews in Proceedings makes this amply clear. We “should strive for the full equality of Jews,” it declares, but we should do so with requisite gradualness. One cannot disregard the interests of the peasant working population that is exploited by Jews. Once they receive all their rights at some point, Jews will suffocate the peasant, and liberated from legal servitude, he will fall into economic servitude. One should not forget the hostile feelings with which the population regards Jews.
his death in 1884, Iurkevich served as chair of the Literary-Theatrical Committee for the Directorate of Imperial Theaters, reviewing plays intended for the state stage. Besides the sources in note 7, above, see also Vadim L. Modzalevskii, Malorossiiskii rodoslovnik, vol. 1 (Kyiv: G. L. Frontskevich, 1908), 78. 44
Trudy ėtnografichesko-statisticheskoi ėkspeditsii v Zapadno-russkii krai snariazhennoi Imperatorskim Russkim Geograficheskim Obshchestvom. Iugozapadnyi otdel. Materialy i issledovaniia, sobrannye d. ch. P. P. Chubinskim, vol. 7, ed. P. A. Gil′tebrandt (St. Petersburg: Imperatorskoe Russkoe Geograficheskoe Obshchestvo, 1872), 1–217.
45
For a general discussion of the issues, see John Doyle Klier, Imperial Russia’s Jewish Question, 1855–1881 (Cambridge: Cambridge University Press, 1995), esp. 61–64, 108–22, 182–221; Ivan L. Rudnytsky, “Ukrainian-Jewish Relations in Nineteenth-Century Ukrainian Political Thought”; and Roman Serbyn, “The Sion-Osnova Controversy of 1861–1862,” both in UkrainianJewish Relations in Historical Perspective, ed. Howard Aster and Peter J. Potichnyj (Edmonton: CIUS, 1990), 69–110.
Roman Koropeckyj
158
One should not forget those sad scenes of national (narodnyi) vengeance that marked the second half of the previous century. One should not forget that the persecuted Jew acted together with the landowner with respect to the peasant. One should not forget that the peasant has enjoyed freedom for only a decade, and experienced tribulations much worse than the Jews for entire centuries.46
By peasant what is meant here, of course, is the Ukrainian peasant, insofar as the Russian peasant rarely, if ever, laid eyes on a Jew. Which is precisely what makes Iurkevich’s play so interesting: It offers a melodramatic take—extravagant as far as certain representations are concerned and intense with respect to the “moral claim impinging on [ . . . ] characters’ consciousness”47— not only on the question of Ukrainian–Jewish relations but on the Jewish question as such, at a time when it was throwing a wrench into Alexander’s attempts to reform his empire.48 The Jew in Iurkevich’s play is “human”: on the one hand, he is not played for crude laughs, an “oy-vey-mir”-ing cowering coward; nor is he the hard-hearted, conniving, fanatical descendant of Shem depicted in the literature of the romantic era, but rather, as Avrum insists in response to insults from a Ukrainian customer, someone who “offend[s] no one, cheat[s] no one.”49 This is something that the ostensibly enlightened Garkusha recognizes upon entering the tavern, describing it as “a promised land,” “a place to relax,
46
Ibid., 6–7.
47
Brooks, The Melodramatic Imagination xiii.
48
See Benjamin Nathans, Beyond the Pale: The Jewish Encounter with Late Imperial Russia (Berkeley: University of California Press, 2002), esp. 45–79.
49
Ibid., 9. On various stereotypes of the Jew in the imperial Russian press, see Klier, Imperial Russia’s Jewish Question, 1855–1881, 32–50; and in Russian culture in general in the first half of the nineteenth century, Weisskopf, The Veil of Moses: Jewish Themes in Russian Literature of the Romantic Era, esp. 171–227. See also Viktoriia Levitina, Russkii teatr i evrei, vol. 1 (Jerusalem: Biblioteka–Aliia, 1988), 62–74.
P. I. Iurkevich’s Gaidamak Garkusha, Wherein the Little Russian Bandit Takes His Final Bow ( But Is It Good for the Jews?)
159
have something to eat, discuss the affairs of this earth,” run by “honest Jewboys (zhidki).”50 When one of his sidekicks behaves disrespectfully toward Ėsterka, Garkusha screams: Молчать, зверь! Еще слово – в прах тебя превращу! Не сметь обижать ее! Что тебе сделала бедная девушка! Что она еврейка? . . . Да разве они не люди! [ . . . ] Стыдись! . . . Кто ее тронет – враг мой на веки!51
These rather remarkable expressions of good will toward Jews on the part of a Ukrainian bandit are, however, attenuated somewhat by the fact that Avram’s daughter is actually not like other Jewesses, that she does not want to marry a Jew, does “not want to shave her head like [married] Jewesses,” in fact wants “nothing to do with [her] forebears.” “So what if I frequent a church (tserkva [not kostel!]) and pray there?” Ėsterka finally admits defiantly. “God in heaven is the same for all people.”52 Hence when upon learning of his father’s misfortune at the hands of Khaliava she points out to Garkusha that “Christians behave no better with their brothers than they do with us Jews!,”53 this is, I would argue, not so much an expression of empathy on the part of one victimized outsider toward another that transcends the ethno-confessional divide, but rather yet another enactment of the desire for sliianie,54 but of a different sort. After all, in the course of the debate about what to do with the empire’s Jews, a number of its (Christian) participants saw “moral education and intermarriage with Europeans” (and hence conversion) as the only
50
Ibid., 26. By using the term zhid/zhidok instead of evrei throughout, Iurkevich is making an effort to avoid both anachronism and standardization, although the Sion–Osnova controversy concerning the term was still relatively fresh.
51
Ibid., 30.
52
Ibid., 24–25.
53
Ibid., 32.
54
On the connotations of this concept in the context of imperial policies toward Jews, see Klier, Imperial Russia’s Jewish Question, 1855–1881, 66–83, 372–75.
Roman Koropeckyj
160
solution to this seemingly intractable problem.55 Ėsterka (her name already signals the trajectory) thus chooses what Leonid Livak argues is “the ultimate service of the ‘jews,’” that is, she “converts and marries her Christian suitor against the will of her ‘bad father,’ thereby transforming herself into a Christian wife and mother.”56 But even Iurkevich seems to understand that his solution to the Jewish question is untenable. It is not so much that the “bad father,” the “old ‘jew,’” as Livak would have it, prevents Ėsterka from consummating her “ultimate service”; or even that he does so by appealing to authority (the law), at once legitimate (moskalisoldaty) and illegitimate (Khaliava), in order to derail it through violence.57 Rather, what Iurkevich seems to realize is that the entire process that he set in motion, with its overdetermined play and interplay of binaries—its intersectionality—has landed him in a quandary that can only be resolved by making a bloody mash of it all—sliianie by other means.
55
Ibid., 44; cf. 125, 129, 130–31.
56
Livak, The Jewish Persona in the European Imagination: A Case of Russian Literature, 50, 56. See also his comments on the Orthodox significance of the name Esther, 37–38, as well as Weisskopf, The Veil of Moses: Jewish Themes in Russian Literature of the Romantic Era, 205, which notes that “Esther is considered one of the ‘prototypes’ of the Holy Virgin,” hence “her name was also often given to Jewish beauties.”
57
Even though Khaliava does not appear to be a Russian, his behavior resembles (not coincidentally?) what Remy argues was perceived by Ukrainians at this time as typical of Russians: “[U]ndemocratic, prone to dominating other nations [ . . . ] violent [ . . . ] egotistic, lacking respect for others’ property [ . . . ] incapable of [ . . . ] high ideals [ . . . ] oppressive in their relation to women” (Remy, Brothers or Enemies, 224).
161
Шевченкове перебування на Пріорці у Києві 1859 року: факт наукової біографії чи легенда? Олександр Боронь
В останній на сьогодні академічній біографії Тараса Шевченка як про безперечний факт сказано, що поет у серпні 1859 року винаймав кімнату в хаті на Пріорці (околиця Києва).1 Автори відповідного розділу колективної праці Євген Шабліовський і Василь Шубравський спираються при цьому на публікацію Стефанії Крапивіної (псевдонім; у заміжжі—Лободи, у дівоцтві—Пашковської), що записала спогади своєї сестри Варвари Пашковської, в якої нібито квартирував Шевченко.2 Сучасна адреса—вулиця Вишгородська, 5. Дослідники також припускають, що Шевченко мав адресу Пашковської, ще виїжджаючи з Петербурга. Крім того, науковці цитують спогади мешканки Пріорки Софії Кагарлицької-Піхур: «В народі говорили, що Шевченко ховається тут від урядового переслідування, живе таємно» (записав Кузьма Гриб [у виданні помилково Граб.—О. Б.]; записи зберігаються в Будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Києві).3 Упорядники видання «Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников» Микола Бельчиков і Леонід
1
Євген Шабліовський та Василь Шубравський, “На Україні (1859)”, у: Т. Г. Шевченко. Біографія, ред. Євген Кирилюк (Київ: Наукова думка, 1984), 453–54.
2
Стефания Крапивина, “Несколько слов о Тарасе Шевченко”, Пчела 42 (1875): 501–503.
3
Шабліовський та Шубравський, “На Україні (1859)”, 454.
Олександр Боронь
162
Хінкулов документують поклик точніше: це спогади (у записі Гриба) старожила київського передмістя Івана Кагарлицького про розповіді його бабусі—Кагарлицької-Піхур (1798–1903), яка вказала й адресу, де мешкав поет.4 Надія Наумова констатувала існування свого часу певних сумнівів у вірогідності Шевченкового проживання на Пріорці,5 остаточно, на її думку, знятих. У березні 1989 року Київська міська рада ухвалила рішення про створення за вказаною адресою Меморіального будинку-музею Т. Г. Шевченка, який прийняв перших відвідувачів 9 березня 1990 року. Однак зарано вважати проблему розв’язаною, адже насправді аргументи скептиків досі не спростовано. Приміром, ще 1964 року автори путівника «Шляхами Великого Кобзаря» зауважували, що у відомостях Крапивіної «є чимало неправдоподібного щодо характеристики самого поета, і тому вони викликають сумнів щодо їх вірогідності».6 Любов Внучкова і Глафіра Паламарчук у рецензії на російськомовне видання книжки Петра Жура «Третя зустріч»,7 нагадавши про хронологію перебування Шевченка в Києві 1859 року, схилялися до думки про безпідставність тверджень, що поет мешкав на Пріорці впродовж тривалого часу.8 Проте Жур наполягав на версії перебування Шевченка на Пріорці,9 на доказ чого наводив свідчення Шевченкових 4
Николай Бельчиков та Леонид Хинкулов, Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников (Москва: Государственное издательство художественной литературы, 1962), 477.
5
Надія Наумова, “Хата на Пріорці”, Дивослово 3 (2001): 62.
6
Л. Вікторов та ін., Шляхами Великого Кобзаря, ред. Єлизавета Середа (Київ: Молодь, 1964), 131.
7
Любов Внучкова та Глафіра Паламарчук, “Петр Жур. Третья встреча. Хроника последней поездки Тараса Шевченко на Украину, Л., Художественная литература, 1973, 304 с.”, Радянське літературознавство 3 (1974): 91–92.
8
Там само, 92. Див. також: Валерія Смілянська, Біографічна шевченкіана (1861–1981) (Київ: Наукова думка, 1984), 46.
9
Петро Жур, Шевченківський Київ (Київ: Дніпро, 1991), 218–19.
Шевченкове перебу вання на Пріорці у К иєві 1859 року: факт наукової біографі ї чи легенда?
163
біографів Михайла Чалого, Олександра Кониського, вже згадуваної Крапивіної і спогади киянина Киселевського, які 1874 року записав Вільям Беренштам.10 Жур також додавав, що у 1959 році К. Т. Шевченко, науковий працівник Державного музею Т. Г. Шевченка, записав переказ про поетове мешкання на Пріорці зі слів старожилів Івана Кагарлицького та П. Я. Пікулі.11 Суттєво посилила скепсис щодо канонізованого у шевченкознавстві твердження нещодавня стаття Станіслава Росовецького,12 яка й інспірувала нашу розвідку. Отож спробуймо послідовно з’ясувати достовірність кожного із названих джерел, зіставивши відповідну інформацію із задокументованими відомостями, на яких і має ґрунтуватися наукова біографія. Найголовнішим джерелом тут виступає вже згадувана публікація Крапивіної 1875 року. Проте спершу слід звернутися до її пізнішої, 1878 року, статті в «Литературном отделе» того ж тижневика «Пчела».13 На створення допису «Жуткий вечер из жизни Т. Г. Шевченка» Крапивіну, очевидно, надихнуло вміщення на обкладинці другого номера «Пчелы» за той самий рік гравюри за Шевченковим портретом Ликери Полусмак, про що письменниця згадала на початку нарису. Портрет супроводжувала коротка нотатка «Невеста Т. Г. Шевченка . . . ».14 Крапивіна нібито переповіла спогади Пашковської про один із вечорів на Пріорці, коли Шевченко, попиваючи горілку, розповів їй про невдале кохання до Ликери:
10
Вильям Беренштам, “Т. Г. Шевченко и простолюдины, его знакомцы. (Из встреч и воспоминаний)”, Киевская старина 68, № 2 (1900): 259–260.
11
К. Шевченко, “Будиночок на околиці”, Київський комсомолець, 8 березня 1959, № 29.
12
Станіслав Росовецький, “Чи жив Шевченко 1859 року в Києві на Пріорці? (усний текст та факти)”, Література. Фольклор. Проблеми поетики 32 (2009): 360–63.
13
Стефания Крапивина, “Жуткий вечер из жизни Т. Г. Шевченка”, Пчела 5 (1878): 66.
14
“Невеста Т. Г. Шевченка, с рисунка Т. Г. Шевченка [со слов Николая Костомарова]”, Пчела 2 (1878): 31–32.
Олександр Боронь
164
«сестра, між іншим, дізналася від Шевченка, що він був, “як чорт у суху вербу”, закоханий “от в ту каторжну дівчину, Луцьку, щоб вона . . . здорова була!”» Авторка нарису описала кілька епізодів із взаємин поета і Ликери, вдавшись до пікантних подробиць: Одного разу, наприклад, він зовсім випадково побачив, що його майбутня «дружина» піддається безцеремонному анатомічному огляду якогось не фахівця з медицини; що, зрозуміло, образило Тараса Григоровича і за його «каторжну личину, Луцьку», яка не залишилася в боргу в анатома, і за себе особисто, як її нареченого. При першій же зустрічі один на один, він дорікнув їй тим, що вона «не шанує»—не поважає свого тіла і допускає подібне поводження з собою; але вона відповіла йому сміхом і . . . обіцянкою, що «цього добра» доволі ще залишиться і на його, значить, чоловікову долю. . . . Тому, каже, мене і «помічають», що я молода, красива і м’якенька; а мене, не бійтесь, не убуде! . . Ще, каже, і вінця не бачили, а ви вже беретеся, паночку, мене, бідну, мунштровать посвоєму! . .15
Пам’ятний для Пашковської вечір закінчився буцімто тим, що «Тарас Григорович непомітним чином спорожнив і графинчик і “запасну” ще посудину». І далі: «Після цієї відвертої розмови Тарас Григорович днів зо три ходив похмурий і неговіркий».16 Крапивіна також нагадує тут про окремі моменти зі свого попереднього (1875 року) нарису про Шевченка. У 1859 році Шевченко не міг розповідати про Ликеру, бо, як відомо, вперше побачив її тільки у 1860 році. Тому, зрозуміло, жодної фактичної цінності публікація 1878 року не має, все викладене в ній—художня вигадка. Чи не першим на це вказав Кониський: «епізод з Ликерією трапився у Шевченка в другій половині р. 1860, себто рік після того, як 15
Крапивина, “Жуткий вечер из жизни Т. Г. Шевченка”, 66.
16
Там само.
Шевченкове перебу вання на Пріорці у К иєві 1859 року: факт наукової біографі ї чи легенда?
165
Тарас кватерував у Києві у Лободишиної сестри! . . Після сього епізоду Тарас з Петербурга не виїздив, так само, як Стефанія Матвіївна Лободиха до весни р. 1862 не виїздила нікуди з Полтави. Принаймні я, близько приятелюючи з її чоловіком Віктором Лободою, заходив до них кілька разів на щотижня і не пригадую ніже єдиного разу, щоб за увесь час, починаючи з року 1859, до переїзду Лободи р. 1862 в Смоленськ, я не заставав її в господі!»17. Водночас він не заперечував публікацію Крапивіної про Шевченкове перебування на Пріорці, але відкидав деякі деталі як малоймовірні, про що далі. Очевидно, Крапивіна звернула увагу на вказівку в нотатці про Ликеру в другому номері «Пчелы», що у спогадах Микешина у празькому виданні «Кобзаря»18 (передрукованих, як зауважує автор допису, 1876 року в тій-таки «Пчеле», № 16) згадано про невдале поетове сватання до Ликери. Докладніше описав дівчину Тургенєв у спогадах, уміщених у тому самому виданні «Кобзаря», але в іншому томі19. Все це, мабуть, і стало відправним пунктом для лету фантазії російської письменниці. Крім того, як відомо, Микешин був редактором «Пчелы», а Крапивіна—співробітницею часопису20. Зрозуміло, цілковита недостовірність нарису 1878 року не означає автоматично, що і спогад 1875 року геть вигаданий, проте вона дає суттєві підстави з недовірою та осторогою ставитися до всіх тверджень авторки.
17
Олександр Кониський, Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя, упоряд. Валерія Смілянська (Київ: Кліо, 2014), 535.
18
Михаил Микешин, “Споминки про Шевченка”, у: Т. Г. Шевченко, “Кобзар” з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина (Прага: Nákladem knihkupectví dra Grégra a Ferd. Dattla, 1876), ХХІ–ХХІІ.
19
Иван Тургенев, “Споминки про Шевченка”, у: Т. Г. Шевченко, “Кобзар” з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенева і Полонського (Прага: Nákladem knihkupectví dra Grégra a Ferd. Dattla, 1876), VI–VII.
20
Михайло Тарасенко, “Нариси Крапивиної про Шевченка”, у: Стефанія Крапивина, Кілька слів про Тараса Шевченка, ред. Михайло Новицький (Харків: Література і мистецтво, 1931), 46.
Олександр Боронь
166
Звернімося до документів і свідчень, які визначають хронологію і місця Шевченкового перебування в Києві 1859 року. Шевченка доставлено до Києва 30 липня, про що виконувач обов’язків старшого поліцмейстера того дня доповів штабофіцеру корпусу жандармів Леонарду Грибовському.21 Його взяв на поруки священик Юхим Ботвиновський, що мав будинок у Георгіївському провулку поруч із Софійським собором.22 Феофан Лебединцев, що важливо, датує свої зустрічі з Шевченком: Було 1 серпня, свято Походження . . . чесних древ Животворящого Хреста. На Подолі, у церкві Братського монастиря, служив літургію нинішній петербурзький, а тоді київський митрополит Ісидор, а звідти вирушав традиційний хресний хід на Дніпро для освячення води. Я взяв участь у церемонії і йшов поряд із процесією. Тут підморгнув мені о. Юхим, який ішов у процесії. Я наблизився до нього, а він шепоче мені: «Тебе Тарас шукає».—«Де, що і як?»—питаю я, не знаючи, що сталося, і о. Юхим коротко переказав мені всю історію привезення, як він висловився, «чесних мощів Тараса» до Києва й перебування їх у нього на поруках. Я висловив намір особисто того ж дня піти поклонитися великому поетові, але о. Юхим відмовив мене від цього. «Загуляв,— каже,—козак із горя та з печалі. Десь тиняється по ярах та горах . . . Не ночує навіть інколи в мене; і сьогодні його нема вдома. Жди, поки сам забреде до тебе». Я чекав три дні, навідався сам, але й хазяїна вдома не застав.23
21
Петро Жур, Труди і дні Кобзаря. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка (Київ: Дніпро, 2003), 374.
22
Ф. Лобода [Феофан Лебединцев], “Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченком и мои об нем воспоминания”, Киевская старина 19, № 11 (1887): 569. Про історію цього будинку див.: Олексій СімзенСичевський, “Два будинки в Києві, де жив Т. Г. Шевченко”, Шевченко [Харків] 2 (1930): 325–330; Вадим Павловський, “Дім, в якому жив Шевченко в 1859 році”, Шевченко [Нью-Йорк] 8–9 (1961): 23–27.
23
Лобода, “Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченком и мои об нем воспоминания”, 570.
Шевченкове перебу вання на Пріорці у К иєві 1859 року: факт наукової біографі ї чи легенда?
167
Певний сумнів викликають слова Ботвиновського, що Шевченко іноді навіть не ночував у нього: від 30 липня по 1 серпня минуло тільки дві ночі. Лебединцев далі пригадує: «6 серпня, в день Преображення Господня, на Подолі сталася велика пожежа. Я пішов на пожарище майже в сутінках і несподівано зустрів там о. Юхима; він одразу ж посадив мене на свій віз і доставив до себе в Старий Київ для побачення з Тарасом. . . . Хоча привітний господар поспішив розворушити нас наливочкою, та розмова цього разу ніяк не клеїлась, і я незабаром пішов до себе на квартиру. Наступного дня, годині о п’ятій пополудні, Т. Гр. прийшов до мене, і тут уже ми розговорилися не по-вчорашньому».24 Тобто 7 серпня Шевченко ще мешкав у Ботвиновського. Далі Лебединцев пригадує: «У ці перші дні мого побачення з Тарасом Григоровичем він одержав звістку про те, що справа його наближається до благополучного кінця і що йому буде дозволено вільно виїхати куди схоче. Тарас Гр. помітно повеселішав і невдовзі перейшов жити від о. Юхима Ботвиновського до фотографа Гудовського, що мешкав на розі Маложитомирської вулиці з боку Хрещатика. Тут мені довелося побувати в нього ще двічі за особливим його дорученням».25 Поет просив його знайти автограф поеми «Єретик», а також принести великий зошит українських віршів Костянтина Думитрашка. Поему розшукати тоді не вдалося, а вірші Думитрашка вони читали разом, і Шевченко ділився міркуваннями з приводу його творчості (важливий момент, до якого ми ще повернемося). Отож не раніше 8 серпня поет переселився до Івана Гудовського, де мемуарист встиг його відвідати ще двічі у різні дні—нехай умовно 8-го і 9-го серпня (насправді можливо, що й пізніше). Викликає довіру і запис Миколи Білозерського спогаду від Василя Тарновського-старшого про те, що влітку 1859 р. Шевченко мешкав у свого товариша Олексія Сенчила24
Там само, 570–71.
25
Там само, 572–73.
Олександр Боронь
168
Стефановського: «Т[арнов]ський розповідав, що, будучи влітку 1859 р. в Києві, Шевченко зупинявся в Сенчила на Подолі. Приходить студент і застає Шевченка, який наминає редьку; студент намагається поцілувати Тараса; Шевченко, усміхаючись, ухиляється: “Бачите, ділом зайнятий”. Він був одягнений у парусинове пальто і такі ж панталони, капелюх мав білий пуховий і дуже стоптані чоботи».26 Саме так тоді й був одягнений поет, як достеменно знаємо з фотографій того часу. Це теж бодай один день. 11 серпня київський, подільський і волинський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков повідомив виконувачу обов’язків київського цивільного губернатора Петру Селецькому про дозвіл Шевченкові повернутися до Петербурга,27 наступного дня Селецький доручив старшому київському поліцмейстеру повідомити Шевченка про одержання цього дозволу.28 Увечері 12 серпня Шевченко відвідав знайомого вчителя 2-ї гімназії Івана Юскевича-Красковського, де пробув до пізньої ночі,29 а вже вранці 13 серпня виїхав із Києва у Переяслав, про що доповідав у рапорті від 15 серпня київський старший поліцмейстер Селецькому.30 Якщо Шевченко зупинявся у Сенчила-Стефановського, то на Пріорку суто арифметично залишається один день, а радше нічого. Двотижневе перебування поета у Києві виявилося насиченим: 6 серпня Шевченко давав свідчення на допиті у зв’язку зі справою про так зване богохульство.31 Шостого
26
Николай Белозерский, “Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц (1831–1861 г.)”, Киевская старина 3, № 10 (1882): 74.
27
Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814–1861, ред. Євген Кирилюк (Київ: Вища школа, 1982), 337.
28
Там само, 338.
29
Михаил Чалый, Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для его биографии) (Киев: Типография К. Н. Милевского, 1882), 151.
30
Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії, 339.
31
Тарас Шевченко, Повне зібрання творів у 12 томах, т. 6 (Київ: Наукова думка, 2003), 267–69.
Шевченкове перебу вання на Пріорці у К иєві 1859 року: факт наукової біографі ї чи легенда?
169
і сьомого серпня, як уже йшлося, він зустрічався із Лебединцевим, той згадував також про сімейний обід за участі Шевченка під час його мешкання в Ботвиновського. Десь незабаром після того відбулося чаювання з учителями і студентами на Оболоні поблизу річки Почайни, яке тривало до заходу сонця.32 Михайло Чалий познайомився із Шевченком в господі Івана Сошенка поблизу Сінного ринку (нині Велика Житомирська, 36; будинок не зберігся, вцілів тільки флігель), коли вони ласували судаком: «Того ж дня увечері, вертаючися з купання, я бачив Тараса крізь вікно в ресторані Європейського готелю, в загальній їдальні,—він наминав ростбіф: як видно, вуджений судак викликав у нього шалений апетит. Наступного дня увечері поет вшанував і мене своїми відвідинами. За чаєм і вечерею він розповідав про свої петербурзькі знайомства з літераторами і художниками. . . . Користуючись із чудової місячної ночі, які тільки бувають у нашій благословенній Україні, ми втрьох вирушили на прогулянку. Довго блукали ми за Михайлівським муром, звідки, як відомо, відкривається розкішний краєвид Задніпров’я».33 Розповідає біограф і про те, що під час мешкання у Ботвиновського чимало часу Шевченко змарнував на чаркування, зокрема на березі Дніпра, у компанії священика, молодого купця Балабухи та ін.34 Апеляція Жура до Кониського на доказ Шевченкового перебування на Пріорці нічого не доводить, бо той тільки цитував і переказував публікацію Крапивіної 1875 року. Так само зробив і Чалий, дослівно наводячи фрагменти її нарису, проте як сучасник подій привніс у переказ важливий штрих. Якщо письменниця зауважила, що Шевченко отримав очікувані гроші «через якогось приїжджого знайомого»,35 то Чалий написав точніше, зазначивши орієнтовну дату 32
Лобода, “Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченком и мои об нем воспоминания”, 574.
33
Чалый, Жизнь и произведения Тараса Шевченка, 147–48.
34
Там само, 150.
35
Крапивина, “Несколько слов о Тарасе Шевченко”, 502.
Олександр Боронь
170
і прізвище того, хто саме та за чиїм дорученням приніс кошти: «десь 10 серпня, він одержав давно очікувані гроші. Їх приніс йому, за дорученням жандармського полковника, гімназист Маркевич».36 Як Олексія Маркевича (1847–1903)—згодом професора Новоросійського університету в Одесі—гімназиста ідентифікував Григорій Зленко,37 але вперше це зробив без пояснень Михайло Тарасенко.38 До того особу Маркевича або не коментували,39 або ідентифікували хибно—Жур, приміром, припускав, що мова про Андрія Маркевича, сина історика Миколи Маркевича,40 не зауваживши, що Андрієві на той час виповнилося вже 28 років, та й жив він у Петербурзі, а зустрічався із Шевченком раніше—у 1858 році. Зленко, щоправда, буцімто цитуючи Крапивіну зі згадкою про дату і гімназиста Маркевича, насправді використовує переказ Чалого.41 Важливо з’ясувати, чи перебував Маркевич тоді у Києві. Михайло Грушевський у некролозі повідомляв, що Маркевич навчався в 1-й київській гімназії, потім ніжинській, потім у межовому інституті у Москві, згодом у Ніжинському ліцеї.42 Сам Маркевич лише зазначав, що «середню освіту здобув дуже несистематичну, бо не раз змінював навчальні заклади».43 Не
36
Чалый, Жизнь и произведения Тараса Шевченка, 146.
37
Григорій Зленко, “Зустріч на Пріорці. З книги життя Тараса Шевченка”, Літературна Україна, 6 березня 2003, 3; Григорій Зленко, “Зустріч на Пріорці”, у: Григорій Зленко, Відсвіти Тараса Шевченка. Розповіді про пошуки і знахідки (Одеса: Астропринт, 2009), 164–68.
38
Тарасенко, “Нариси Крапивиної про Шевченка”, 47.
39
Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників, ред. Катерина Дорошенко (Київ: Видавництво АН УРСР, 1958), 258, 407, 430; Спогади про Тараса Шевченка, упоряд. Василь Бородін та Микола Павлюк (Київ: Дніпро, 1982), 303, 497, 534.
40
Жур, Шевченківський Київ, 242.
41
Зленко, “Зустріч на Пріорці”, 167.
42
Михайло Грушевський, “Памяти Олексія Маркевича”, Записки Наукового товариства імени Шевченка 55 (1903): 3.
43
Алексей Маркевич, Двадцатипятилетие Императорского Новороссийского университета. Историческая записка и академические списки (Одесса: Экономическая типография, 1890), 182.
Шевченкове перебу вання на Пріорці у К иєві 1859 року: факт наукової біографі ї чи легенда?
171
розв’язує справи і спеціальна монографія.44 Тетяна Попова пише, що на початку 1850-х років сім’я Маркевичів переїжджає у Київ (у біографічних відомостях проходить дата 1854 рік як час перебування Олексія в 1-й київській гімназії), тоді ж він осиротів і кинув гімназію, а згодом з’явився у Москві.45 Дослідниця наголошує, що поки не знайдено фактів, які підтверджували б його гімназичне життя:46 Маркевича не згадано у виданні «Столетие Киевской первой гимназии», т. 1: «Именные списки и биографии должностных лиц и воспитанников» (1911), його імені немає в архівних справах про прийом і виключення, списках учнів і вибулих за 1853–1858 роки, які переглянула Попова.47 Іван Линниченко, товариш Маркевича в Одесі, згадував про цей період у його житті: «Ще не досягнувши юнацьких років, майже дитиною, він почав самостійне в усіх відношеннях життя, і сам став піклуватися про свою освіту і матеріальне забезпечення. Хлопчиком він кидає гімназію і, вийшовши з маленького класу, з’являється в Москві».48 Крім того, Чалий працював у 2-й гімназії, тому його знайомство з учнем гімназії 1-ї не очевидний факт. Можливо, відсутність відомостей пояснюється тим, що Маркевич насправді навчався у 2-й гімназії, звідки Чалий і міг його знати. Одне слово, питання потребує подальшого вивчення. Доказом того, що у 1859 році Маркевич бачився з Шевченком, міг би бути його лист до редакції «Киевской старины»: «Багато років тому Т. Гр. Шевченко продиктував мені вірш, змусив вивчити його напам’ять і навчив, як його декламувати. 44
Олена Синявська, Історик Олексій Іванович Маркевич: життя та діяльність. До сторіччя з дня смерті (Одеса: Астропринт, 2003), 19.
45
Татьяна Попова, “Алексей Иванович Маркевич (заметки к биоисторическому этюду)”, у: Алексей Иванович Маркевич (1847–1903). Биобиблиографический указатель (Одесса: Астропринт, 1997), 18.
46
Там само, 21.
47
Там само, 78.
48
Иван Линниченко, “А. И. Маркевич. Биографические воспоминания и список трудов”, Записки Императорского Одесского общества истории и древностей 26 (1906): 10.
Олександр Боронь
172
Не пам’ятаю, чи називав він автора вірша, але, здається, ні; одне пам’ятаю, що своїм він його не називав, та й мова, стиль, вірш, сама манера, якою написано вірш, звичайно, не його. Однак чий же він?»49 Задля з’ясування авторства редакція й опублікувала цей вірш. Мова про твір Костянтина Думитрашка «Часи» з народного циклу «Хома та Ярема», про що редакцію повідомив бібліограф Михайло Комаров.50 Маркевич нічого не говорить про обставини зустрічі з поетом. Як пригадуємо з цитованих раніше спогадів Лебединцева, в часі свого перебування в Києві Шевченко справді читав рукописну збірку віршів Думитрашка. Щоправда, Маркевич мав змогу ознайомитися зі згаданими мемуарами за публікацією «Киевской старины» 1887 року, а його лист до редакції міг бути свого роду містифікацією, яка надавала б правдоподібності факту його знайомства. Не випадково Зленко дивується, чому Маркевич не вдався зі своїм запитанням щодо авторства вірша безпосередньо до Комарова, якого знав і з яким співпрацював в одеському тижневику «По морю и по суше», з другого боку—чому Комаров, який «пильно цікавився літературою про життя і творчість Шевченка . . . , не зауважив згадки про знайомство Маркевича з поетом?»51 Доказом знайомства дослідник вважає згадку в автобібліографії одеського професора неопублікованих, але виголошених спогадів про Шевченка,52 рукопис яких він передав Чалому, залишивши собі чернетку. Зленкові не пощастило розшукати в паперах історика ці мемуари. Так само їх не виявлено в архіві Чалого. Тому вважаємо ототожнення згаданого у спогадах Чалого гімназиста з Олексієм Маркевичем недоведеним.
49
Алексей Маркевич, “Письмо в редакцию”, Киевская старина 48, № 2 (1895): 48.
50
Михайло Комаров, “По поводу стихотворения «Хома та Ярема», продиктованного А. И. Маркевичу Т. Шевченком, но составленного К. Думитрашко”, Киевская старина 48, № 3 (1895): 100–101.
51
Зленко, “Зустріч на Пріорці”, 166.
52
Линниченко, “А. И. Маркевич. Биографические воспоминания и список трудов”, 31.
Шевченкове перебу вання на Пріорці у К иєві 1859 року: факт наукової біографі ї чи легенда?
173
У Крапивіної, повторимо, немає конкретних дат у тексті. Орієнтовну—10 серпня (отримання грошей) – подав Чалий; відповідно, влаштоване в неділю дитяче свято на гроші, які буцімто знайшла праля в Шевченкових речах, Жур прив’язав до 9 серпня53 (іншої неділі попросту не лишалося). Кониський, як уже побіжно згадувалося, піддавав сумніву твердження Крапивіної про обставини знайдення чималої суми грошей: «Не можна мені згодитися, щоб Шевченко був таким розкидливим і таким забудьком, яким видає його Лободиха. Принаймні не доводилося мені стрівати в життю Шевченка фактів, щоб свідчили про таку його розкиданість і непам’ять».54 Біограф також нагадує, що подружжя Максимовичів 23 липня передало поетові деякі його речі і гроші—50 рублів.55 20–21 серпня Шевченко перебував у Качанівці, куди заїхав, вертаючись до Петербурга, тут він позичив у Василя Тарновського-молодшого грошей на дорогу, про що дізнаємося з поетового листа до нього від 28 вересня: «Якби не трапилися ви або я до вас не заїхав, то довелося б мені в Москві захряснуть на безгрішші. А тепер, спасибі вам і моїй неледачій долі, тепер я в Петербурге, неначе в своїй господі».56 Наведені факти ставлять під сумнів твердження Крапивіної, деталізоване у Чалого, про те, що Шевченко чекав, а згодом отримав якісь гроші. Поперше, поет, повторимо, мав чималу суму, передану свого часу Максимовичу на зберігання і отриману від нього перед приїздом до Києва, по-друге, проживши в місті два тижні, на зворотному шляху мусив позичити гроші в Тарновського, з чого логічно випливає, що він витратив суттєву частину своїх коштів. Шевченко вирушив наступного ж дня, як тільки дістав
53
Петро Жур, Третя зустріч. Хроніка останньої мандрівки Т. Шевченка на Україну (Київ: Дніпро, 1970), 233.
54
Кониський, Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя, 495.
55
Листи до Тараса Шевченка, упоряд. Василь Бородін та iн. (Київ: Наукова думка, 1993), 132–33.
56
Шевченко, Повне зібрання творів у 12 томах, т. 6, 186.
Олександр Боронь
174
звістку про дозвіл на це. Отже, якщо він 10 серпня дістав якісь гроші, то навіщо вже 20–21 серпня знову позичав? Жур, як уже йшлося, покликався на доказ своєї версії на спогади київського теслі Кисилевського у записі Беренштама: Увійшовши в мій кабінет, Кисилевський побачив гіпсове погруддя Шевченка за моделлю П. П. Забелло. Зупинившись, він побожно перехрестився і промовив: «Царство Тобі небеснеє, дядьку Тарасе!» Я вже знав, що старий неписьменний, і тому запитав, звідки він знає Шевченка. Виявилося, що він був близько знайомий з останнім, який не раз відвідував його та інших міщан в їхніх будинках у київському передмісті Куренівці. Коли «дядько Тарас» приходив до кого-небудь з них, то господар зазвичай запрошував своїх приятелів: прихід Шевченка переважно бував у свята і був для всіх святом, розповідав Кисилевський. Відбувалося частування «як на весіллі», багато співали, Шевченко декламував свої твори і багато розповідав про старовину, про кріпосне право, про різні лиха українського народу.57
Як бачимо, навіть у цьому доволі сумнівному з боку фактографічної точності народному переказі, не сказано, що Шевченко на Куренівці мешкав, він її, можливо, відвідував, але заходити туди він міг не тільки з розташованої північніше Пріорки, а й з Подолу. Росовецький у спогаді Кисилевського акцентував увагу передовсім на суто фольклорних деталях, нагадавши також, що все двотижневе перебування Шевченка припало на Успенський піст (про що згадував і Чалий), тож про які «переважно свята» і яке пригощання «як на весіллі» мова?58 Дослідник аргументовано заперечив достовірність (принаймні в деталях) мемуарів Крапивіної, констатувавши, зокрема, такі факти: Крапивіна почула усні спогади сестри через три роки після події (її розповідь починається словами: «У 1862 році 57
Беренштам, “Т. Г. Шевченко и простолюдины, его знакомцы”, 260.
58
Росовецький, “Чи жив Шевченко 1859 року в Києві на Пріорці?”, 361.
Шевченкове перебу вання на Пріорці у К иєві 1859 року: факт наукової біографі ї чи легенда?
175
випало мені бути в Києві, де жила тоді з родиною сестра моя»),59 а надрукувала взагалі ще через 13 років, тобто «усні спомини своєї сестри письменниця близько десяти років тримала в пам’яті перед тим, як записати їх».60 Щоправда, суто теоретично, вона могла їх тоді ж, 1862 року, записати, а 1875-го—доопрацювати і оприлюднити, хоч це і малоймовірно. Навівши твердження Крапивіної: «До чаю завжди випивав добру чарку “горілочки”, закушуючи, або, точніше, загризаючи її “жменько[ю] пшонця”, яке постійно носив просто в кишені своїх широких, “як море”, шароварів»,61 Росовецький слушно припускає, що цю яскраву деталь запозичив для своїх мемуарів Микешин («У кишені своїх панталонів він завжди мав якесь зерно—ячмінь, а може бути, й овес; цим він вважав за краще закушувати після “чарки”, і на питання—навіщо це він робить?—відповідав звичайно: “Щоб продирало”»).62 Звідси колоритна деталь помандрувала по багатьох виданнях. Олександра Куліш у листі до Бориса Грінченка від 2 березня 1900 року спростовувала вигадку: «Писали ж про Шевч[енка], що він мав звичай у кишені пшоно носить й їсти. Він же од нашого весілля й до смерті з нами був нерозлучен і цього не було».63 Росовецький, крім того, резонно констатує, що жодних шароварів Шевченко у Києві не носив,64 його тогочасний зовнішній вигляд добре відомий із фотографій Гудовського та зі свідчень інших мемуаристів. Гострій критиці дослідник піддає змалювання у нарисі Крапивіної гомеричної системи “споживання горілки, за якої жодна інтелектуальна або
59
Крапивина, “Несколько слов о Тарасе Шевченко”, 501.
60
Росовецький, “Чи жив Шевченко 1859 року в Києві на Пріорці?”, 361.
61
Крапивина, “Несколько слов о Тарасе Шевченко”, 502.
62
Микешин, “Споминки про Шевченка”, ХІІ–ХХІІІ.
63
Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів [ЦНБ АН УРСР], ред. Федір Сарана (Київ: Наукова думка, 1966), 205.
64
Росовецький, “Чи жив Шевченко 1859 року в Києві на Пріорці?”, 362.
Олександр Боронь
176
творча діяльність неможлива».65 Поет встигав до ранкового чаю випити «добру чарку горілочки» і далі її споживання у таких кількостях нібито тривало цілий день. Немає серед улюблених Шевченкових пісень, підкреслює науковець, пісні про Сагайдачного і «Чайки», які поет часто буцімто просив Пашковську заспівати.66 У підсумку Росовецький пропонує розглядати мемуари Крапивіної не як історичне джерело, а як «запис своєрідного тексту міського фольклору про Шевченка»,67 доказом можуть слугувати численні народні розповіді про перебування поета на Пріорці, записані пізніше.68 До таких фольклорних розповідей належать і перекази про те, що Шевченко нібито ночував у пересильній в’язниці на Подолі після прибуття у Київ 30 липня до старшого поліцмейстера.69 Наумова відсилає70 за аргументами на користь достовірності нарису Крапивіної про Пріорку до передмови Михайла Тарасенка в окремому виданні її мемуарів71. Насправді відповідної аргументації тут немає—автор зосередився переважно на «Жутком вечере . . . », силкуючись довести його правдивість. Тарасенко намагається підвищити вірогідність запису Крапивіної про Пріорку, відкинувши як недостовірні мемуари Лебединцева, зокрема його повідомлення, що Ботвиновський узяв Шевченка на поруки («на підтвердження цієї звістки нема ніяких даних ні в спогадах інших осіб, ні в офіційних паперах»), так само, як і вказівку, що поет оселився
65
Там само, 363.
66
Там само.
67
Там само, 360; див. також там само, 363.
68
Наумова, “Хата на Пріорці” [2001], 63.
69
Варвара Уварова, “З історії одного будинку. У зв’язку з переказом про Т. Г. Шевченка”, Вітчизна 6 (1964): 217–218.
70
Надія Наумова, “Хата на Пріорці”, Народна творчість та етнографія 5 (2007): 45.
71
Тарасенко, “Нариси Крапивиної про Шевченка”, 5–23.
Шевченкове перебу вання на Пріорці у К иєві 1859 року: факт наукової біографі ї чи легенда?
177
в нього.72 Незрозуміло, чому спогади Лебединцева, події у яких точно датовано, що узгоджується з іншими відомостями, Тарасенко заперечує, натомість приблизні твердження Крапивіної про тритижневе Шевченкове перебування у Пашковської (тоді як, нагадаємо, Шевченко у Києві 1859 року перебував загалом лише два тижні) бере на віру без жодних доказів. Дослідник указує на апокрифічні перекази, уведені до складу статті Лебединцева,73 але той і не пише, що був очевидцем Шевченкової агітації з зернами чи сцени ображеного авторського самолюбства черкаського справника. Описані у публікації події і зустрічі, учасником яких Лебединцев був безпосередньо, не викликають сумнівів. Щоправда, Тарасенко обережно визнає у Крапивіної «деякі неточності в передачі окремих фактів», «свідомо введений белетристичний елемент» тощо,74 але применшує вагомість цих хиб. Як пише Наумова, питання про встановлення меморіальної дошки на будинку № 5 по вулиці Вишгородській першим порушив письменник Кузьма Гриб, що певний час жив у тому районі. Дослідниця цілком серйозно пише: «Письменник розшукав бабусю, мати якої знала Тараса Шевченка і була серед тих дітей, який він пригощав цукерками». Старенька показала письменникові скриню, деко якої було обклеєно обгортками цукерок. Згодом Гриб не зміг розшукати бабусю—будинки знесли. «Шкода, що письменник не записав ні прізвища бабусі, ні її адреси, ні року народження»,—бідкається Наумова.75 У 1960-х хату, де нібито мешкав Шевченко, місцеві жителі показали Петру Журу, що тоді ж записав і прізвище родини, яка в ній мешкала,—Пікулі.76 Як розповідала Наумовій мешканка Пріорки Тамара Олофінська (1905 року народження), секретар
72
Там само, 9.
73
Там само, 11.
74
Там само, 10.
75
Наумова, “Хата на Пріорці” [2001], 63.
76
Там само.
Олександр Боронь
178
церковної ради, на будинок по Вишгородській, 5 як місце мешкання Шевченка ще 1928 року вказав Степан Кихно—«на час перебування тут Шевченка йому було 20 років»,77 тобто на момент засідання церковної ради—89 років. Утім, у пізнішій публікації цієї ж авторки його ім’я подано інакше—О. Кихно.78 До 150-річчя від дня народження поета (1964) на будинку встановлено стелу. Отже, крім вказівок старожилів, інших свідчень чи документальних доказів щодо будинку немає. Таким чином, Шевченко якщо і мешкав на Пріорці, то не більше одного дня. Проте вірогідніше, що поет лише відвідав цю місцевість під час однієї з прогулянок околицями Києва. Вся наведена в нарисі Крапивіної інформація про побутові звички поета, зокрема кулінарні смаки та одяг, належить до її белетристичних фантазій, усі буцімто Шевченкові репліки, оформлені як пряма мова,—вигадано. Нарис Крапивіної слід розглядати як белетристичний твір, а не достовірне джерело поетової біографії.
77
Там само.
78
Наумова, “Хата на Пріорці” [2007], 47.
179
Проблематика волі: Три «реакційні» віршові твори Тараса Шевченка Микола Бондар
Все ще недостатня проясненість змісту і смислових домінант ряду творів у поетичній спадщині Шевченка зумовлюється почасти наявністю ідеологічних регламентацій—як у радянську добу, так і (з іншим знаком та із трохи меншою їх громадянською обов’язковістю) у добу пострадянську, почасти—просто невисоким ступенем колективного дослідницького вчитування. До такого ряду належать і три твори, про які мова,—«Дурні та гордії ми люди . . . » (1849), «Чи то недоля та неволя . . . » (1850), «І тут, і всюди—скрізь погано . . . » (1860) і які у поняттях зазначених ідеологічних настанов—за умови належної послідовності аналізу—мали б штовхати дослідників принаймні на певні застереження у спробі всією, без винятку, сукупністю поетичного набутку Шевченка такі настанови ілюструвати. Очевидно, є зрозумілим, що поняття «реакційні» у назві цієї статті взято у плані умовно-«ігровому», з алюзією на те значення, яке воно мало в українському літературознавстві минулої доби,—але стосовно зазначених творів у жодному разі вжите бути не могло, позаяк такий ужиток корінним чином підривав би одноцільний образ поета, представлюваного як взірець суспільного служіння та прогресивного, революційного спрямування. Уже перші рядки вірша «Дурні та гордії ми люди . . . » доносять полемічну настроєність поета, заявлену спочатку прямо, далі—викривально й іронічно («Дурні та гордії ми люди / На всіх шляхах, по всій усюді, / А хвалимось, що ось-
Микола Бондар
180
то ми / І над землею і водою, / І од палат та до тюрми / Усе царі . . . »1). Об’єктом критичного потрактування на початку твору стає помітна уже в першій половині дев’ятнадцятого століття ейфорія від поступу природничих наук і техніки та пов’язане з цим ширення матеріалістично-позитивістського світогляду у його іще нерозвинутій, примітивній формі, що, втім, не виступило перешкодою для претензій цього світогляду на вичерпне пояснення природи та людського життя. Цією ситуацією у сприйнятті успіхів наук породжені були на означення людини вирази «цар природи», «маяк» (розуму), що дістають гостро-критичне переосмислення у вірші Шевченка, зокрема у сатиричному випаді з проекцією на відсталий суспільний устрій («. . . а над собою / Аж деспоти— такі царі»). Двічі у цьому вступному фрагменті твору умисно сусідять протилежні реалії: «палати» та «тюрма», «престол» та «неволя», їх однаковість і рівнозначність для «волі розуму» («маяка»), що відразу ставить під сумнів морально-етичну добротність насмішкувато змальовуваного тут розумового прогресу. Підсилюють таке враження й останні рядки першої частини («А ми оливи наливаєм / Та байдуже собі співаєм—/ Чи то в годину, чи в напасть»). Природно, що випадком «напасті» поет перевіряє спроможність простолінійно-розумової самовпевненості; в межах однієї строфи поєднано тут і передбачення, і констатацію—як свідчення неухильності саме такого розвитку подій («Орли, орли ви сизокрилі, / Поки вам лихо не приснилось, / Хоч невеличке, хоч на час! / А там—під лавою в шиночку / Сховаєтесь у холодочку, / Огонь небесний той погас . . . »). Отже, «у тую костяну комору» (автор має тут на увазі голову людини, пародіюючи цим виразом простувате тогочасне фізіологічне уявлення про розумову діяльність) «полізли свині ізнадвору, / Мов у калюжу, та й сопуть»; поет знаходить бурлескного ґатунку метафору на означення низьких помислів і бажань.
1
Тарас Шевченко, Зібрання творів у шести томах, т. 2: Поезія. 1847–1861 (Київ: Наукова думка, 2003), 201.
Проблематика вол і: Три «реак ційні » віршові твори Тараса Шевченка
181
Але падіння котрогось із таких «орлів» не закінчується мирною резиґнацією всього лиш «під лавою в шиночку», воно триває й далі (фігурує згодом і проклинання батька-матері, і ніж у руках) та затягує героя все нижче («А потім ніж—і потекла / Свиняча кров, як та смола, / З печінок ваших поросячих. / А потім . . . »). Безперечно, йдеться про можливу пиятику та криваву усобицю між «орлами», варто лиш одному з них спіткнутися в житті, не втрапити у колію, яку проектував собі поверховим міркуванням, покладаючись на «розумний той маяк». Завершуючи вірш виразом «А потім . . . », поет немовби проставляє знак нескінченності. Шевченко, поет проникливого почуття, думки та уяви, у цьому творі тонко вловлює принципову недостатність (і неспроможність) раціоналістичного світорозуміння, в якихось відношеннях виступаючи тут якщо не попередником, то провісником і фройдизму, й інтуїтивізму—вчень, до яких світова думка підходить аж на порубіжжі дев’ятнадцятогодвадцятого століть. Звертає на себе увагу також і те, що поет—багаторазово представлюваний у критиці та в публіцистиці рішучим супротивником тогочасного суспільного устрою—у цьому вірші цілком погоджується на репресивні заходи стосовно несамовитого чванька, того «гордого», якого привітало «лихо» («І добре роблять, що кують / На руки добрії кайдани . . . »). Хто кує кайдани «на руки»? Очевидні, ті, кому це належить за функцією,—представники влади або ж громади. В багатьох інших творах Шевченка лексема «кайдани» оточена гнівним контекстом, артикулюється з конотаціями обурення,—в цьому ж творі для «кайданів» зроблено виняток. Мусимо констатувати вираження тут винятково поміркованої точки зору поета. Присуд «І добре роблять, що кують . . . » можна було б розглядати також як своєрідну альтернативу, як «антитезу», якою природно доповнюється «теза» на означення ситуації тих героїв поезії самого Шевченка, які—в різних відношеннях і з різним ступенем авторського співпереживання—профігурували як учасники переступу, приміром, у творах «Титарівна», «Варнак», «Ой виострю
Микола Бондар
182
товариша . . . », позаяк варіативні осмислення ряду колізій є однією з прикметних ознак Шевченкової творчості (колізія нешлюбної дитини; колізія життєвого шляху жінки, котра таку дитину народила; колізія роздумів персонажа на предмет позародинної свободи тощо) і в сукупності надають рис певної діалектичності світоглядній та морально-етичній позиції поета. Поза цією розкладкою залишаються образи інших творів, у яких висловлена беззастережна емоційна підтримка правоти бунтаря («Гайдамаки», «Якби тобі довелося . . . » та ін.). Дослідник слушно відзначає наявність у автора вірша «мудро іронічної дистанції щодо зображуваного світу», як і те, що «іронія над людською зарозумілістю», наявна у творі, може прочитуватися «як пророче передбачення цивілізаційних тенденцій» наступного періоду, зокрема тих часів, коли стає очевидною безпідставність «амбіцій» у науковому підкоренні природи.2 Разом з тим було б недостатньо другу частину вірша зводити всього лиш до показу «послаблення духовного начала» у людини.3 Ймовірно, у вірш «Дурні та гордії ми люди . . . » поет вкладав гострішу концепцію, припускаючи неспроможність тих зарозуміло-раціоналістичних засад, на основі яких людина оголошує себе «царем», виявитися ефективними, щоб справитися із некерованістю стихійних емоційних станів, низьких інстинктів, ерупції сліпого гніву—як в індивідуальноприватному житті (маючи на увазі відчай і безпорадність, що ведуть до немотивованої агресії стосовно спорідненого середовища), так і, ймовірно, в житті громадсько-суспільному чи й політичному. Навівши закінчення твору (« . . . А потім ніж—і потекла / Свиняча кров, як та смола, / З печінок ваших поросячих. / А потім . . . »), автор двотомного коментаря до поезій Шевченка (дослідник, котрий багато, як на свій час, зробив для з’ясування посутнього змісту Шевченкових творів) твердить: «Звичайно
2
Володимир Мовчанюк, “Філософсько-поетичний стиль медитації Шевченка ‘Дурні та гордії ми люди’”, Шевченків світ 1 (2008): 71, 73.
3
Там само, 75.
Проблематика вол і: Три «реак ційні » віршові твори Тараса Шевченка
183
ж, тут йдеться про криваву сварку між здеградованими».4 Симптоматично, втім, звучить принагідне його зауваження: «Треба застерегти проти спокусливого тлумачення останніх чотирьох рядків вірша як óбразу революційної розправи народних месників з гнобителями». Месників істинно народних у цих образах добачити справді було б важко, і розправа не видається достеменно революційною,—проте друга половина твору містить колоритні деталі, які не суперечать можливості віднайти у них риси кривавого політичного розбійництва. «Мне знаком он,—писав історик В. Ключевський у 1866 р. здогадно про терориста Д. Каракозова (і ці слова наче вступають у перегук із рядками аналізованого вірша),—эта жалкая жертва; мы все хорошо знаем, вдоволь насмотрелись на этих бледных мучеников собственного бессилия! Теперь, и только теперь приковали его к стене, чтобы предохранить от покушения против себя эту не владеющую собой волю. . . . В нем ярко высказалось все, что по мелочам рассыпано по вашим надорванным, вскруженным и отуманенным головам. . . . Господи! Какая безобразная путаница понятий! Какой чад в головах! Бледный, свихнувшийся ипохондрик и меланхолик, помышляя о самоубийстве, развивает идеи крайнего либерализма и социализма, выходит на площадь с ужасной целью, случай уничтожает нечестивый замысел. . . . »5 Не може не звернути на себе увагу, що об’єкт адресування цього вірша почасти виступає і як об’єкт зображення. На початку, у першій строфі, за характером як усовіщувальній, так і перетканій іронією й насміхом, автор поблажливо й пом’якшено, викладаючи суть недомислу, мовить «ми»,—проте уже в строфі другій займає позицію більш відчужену, вживаючи звертання «ви» до, гадано, тієї ж самої спільноти, з якою уже разом до справи не має, з якої себе уже виокремлює і себе їй протиставляє. Чи лиш кубло
4
Юрій Івакін, Нотатки шевченкознавця (Київ: Радянський письменник, 1986), 162.
5
Василий Ключевский, Сочинения в девяти томах, т. 9 (Москва: Мысль, 1990), 274–75.
Микола Бондар
184
розбійників має на увазі поет, змальовуючи побут «під лавою в шиночку» та ніж у руках «героя»? Гадаємо, ніщо не вказує на те, що об’єкт зображення у цьому вірші змінюється: поет за украй непривабливої деталізації змальовує тих, до кого звертається і кого має на увазі з самого початку твору, тобто таки тих, хто завважав себе «царем» природи. Цю спільноту складають як ті, хто бере в руки ніж, так і ті, чия кров проливається. Вжитий при цій нагоді бурлескний вираз «з печінок ваших поросячих» знакує відчужене й зневажливе ставлення поета до усіх груп сукупно; загальним адресатом цього виразу є носії отієї осміюваної в перших рядках твору інтелектуальної претензії (бути «царями» природи й світу). На нашу думку, в даному випадку годі заперечити можливість адресації всіх без винятку рядків цього вірша Шевченка до широкої спільноти, власне, чи не до всього суспільства, стосовно якого поет наразі—у традиціях екстремів європейського романтизму—займає дистанційовану й докірливо-насмішливу позицію. На відміну від двох інших творів, що тут розглядаються, вірш «Чи то недоля та неволя . . . »6 в останні десятиліття здобув певне число інтерпретацій, щонайбільше пов’язаних не так зі з’ясуванням смислової системи твору як автономного літературного факту, скільки із дослідженням особистості, життєвого шляху самого поета. У цих витлумаченнях вірш прочитується здебільшого як свідчення «каяття», відступу від образу незламності духу, що традицією попередніх десятиліть шевченкознавства тривко пов’язувався з особою самого поета. Особливу увагу дослідників викликають рядки: « . . . ви мене з святого неба / Взяли меж себе—і писать / Погані вірші научили», що дозволяють інтерпретаторам застановлятися над питанням: хто саме навчив поета писати «погані вірші»? Полемізуючи із М. Сумцовим, котрий вважав цей твір написаним нібито у сподіванці на «височайше» прощення (певна річ, абсурдність такого припущення очевидна), та під означенням «погані» вбачаючи зміст «такий, що стосується
6
Шевченко, Зібрання творів у шести томах, т. 2, 231.
Проблематика вол і: Три «реак ційні » віршові твори Тараса Шевченка
185
суті, а не форми» (тобто йдеться не про естетичний критерій), Ю. Барабаш демонструє, до чого, власне, могли б вести міркування Сумцова, зазначаючи, що «у такому разі ми змушені були б записати до табору Шевченкових “ворогів” усіх друзів і симпатиків поета, які й замолоду, і пізніше “взяли меж себе” його, мовляв, з підступною метою навчити “писать погані вірші”,—усіх, від Гребінки починаючи, і далі до кирило-мефодіївців, Максимовича, Бодянського, Щепкіна . . . Погодьмося, що це попросту купи не держиться».7 Справді, тут можемо повністю погодитися із Барабашем: не має сенсу ні припущення про зумисно-догідливий задум створення цього вірша, ні натяк на тих неназваних (не з’ясованих) «ворогів», які «писать погані вірші научили». Не називаючи поіменно конкретних навчителів писання «поганих віршів», автор однієї з ґрунтовних праць все ж опосередковано вказує на них, ведучи мову про розчарування, яке, за його словами, мусив переживати поет у тогочасному примірянні «профілю-відбитку революційного пророка»: «Таке розчарування уповні проявляється в рядках, у яких поет проклинає тих своїх старших друзів, котрі, навчивши його писати вірші, виманили з уявного раю непорочности. . . . Оплакуючи свою втрачену дитинну непорочність, поет кляне тих, хто «збив його з пуття», штовхнувши на шлях художніх та інтелектуальних пошуків, а тепер звинувачує у “хитаннях”».8 Можна погодитися з уведенням тут визначень «рай непорочности», «дитинна непорочність», але вже «художні та інтелектуальні пошуки» видаються надто специфікованими поняттями для означення протилежності такого «раю», ще більш неточним (до того ж, обтяженим політичними асоціаціями) постає вислів: «хитання» (що його дослідник, очевидно, вбачає у рядкові «Дивуєтесь, що спотикаюсь»). 7
Юрій Барабаш, “Ліричний дискурс гніву та каяття. Вірш Т. Шевченка ‘Чи то недоля та неволя . . .’: спроба повільного (пере)прочитання”, Слово і Час 3 (2014): 24.
8
Богдан Рубчак, “Шевченкові профілі й маски: іронічні ролі я у поезії ‘Кобзаря’”, Записки Наукового товариства імені Шевченка 234 (1997): 34.
Микола Бондар
186
Не можна оминути увагою, що вираз про «погані вірші» знаходимо і у листі Шевченка до С. Гулака-Артемовського (від 15 червня 1853 р.): «Эх! то-то було б, дурний Тарасе, не писать було б поганих вірш».9 Тут, у листі, вираз «погані вірші»— це, можливо, справді та частина творчості (вужче, видове її означення), за яку поета було запроторено у солдатське заслання. Проте, видається, подібний же вираз у дискурсі суто поетичному наділений значенням значно більш узагальненим, здатен набирати масштабніших, відповідно й дещо інших посутніх вимірів, додачи нове смислове відгалуження. Повернемось, утім, до визначальної у цій темі статті Ю. Барабаша. Дослідник також не відступає від спроби з’ясувати, хто ж все-таки навчив поета писати «погані вірші,» відтак, прилучаючи читача як спільника у дослідженні, ставить питання, чи не могло б цю роль замістити українське панство, котре свого часу гостинно приймало поета, а в критичну мить його переслідувань полохливо заніміло,—проте сам же й знаходить вагомі контраргументи такій можливій переадресації поетового звинувачення і зазначає, що «відповіді на поставлене питання ми і в цій версії не отримуємо».10 Насправді постановку самого цього питання—якоїсь конкретизації адресата докору—стосовно вірша «Чи то недоля та неволя . . . » варто, на нашу думку, взагалі зняти. Не Костомаров з Гулаком, і не українські пани навчили поета писати «погані вірші». Свою «душу» поет протиставляє тут усім «вам», усьому світовому устрою, усьому людству, що погрузло у ганьбі. Відтак «погані вірші»—це не тільки політична поезія, епітет «погані» тут, як нам видається, взятий у русі від видового визначення (певна частина творчості) до родового (уся творчість як не гідне «душі» заняття). «Чи то недоля та неволя . . . »—це, можливо, один із найбільш промовистих виявів
9
Шевченко, Зібрання творів у шести томах, т. 2, 69.
10
Барабаш, “Ліричний дискурс гніву та каяття”, 23.
Проблематика вол і: Три «реак ційні » віршові твори Тараса Шевченка
187
того «нігілізму», про який, аналізуючи першу редакцію «Лічу в неволі дні і ночі . . . » (того ж таки 1850 р.) мовить М. Павлишин.11 Певна річ, розглядуваний вірш не вимічає універсальну світоглядну позицію поета, у контексті усієї поетичної творчості знайдеться чимало творів, які конфронтують з провідною його думкою. Проте—що спричинює таку гранично суб’єктивну позицію, маніфестовану в цьому віршеві? Схоже, відповідь на це питання заявлена уже на самому початку твору: «чи то недоля та неволя» (а посилюється ще тягарем прожитих «літ»). Не в будьякому, а саме у «невільному», залежному, пригнобленому стані особливо тяжко відчувається гріх переходу від безпосередності душі до визначених спільнотою (завжди невдалих, нездалих, недостатніх) культурних форм верстання життєвого шляху. Із цією, видається, провідною думкою вірша «Чи то недоля та неволя . . . » у творчості Шевченка прямо кореспондують рядки вірша «Один у другого питаєм . . . »: «Коли б ті діти не росли, / Тебе, святого, не гнівили, / Що у неволі народились / І стид на Тебе понесли».12 Вірш «Чи то недоля та неволя . . . » беззастережно мовить про фальш суспільства як такого, входження у яке відпочатково чистої «душі» супроводжується її руйнацією і поганьбленням. Для «душі», яка нібито мала колись (в утопічному минулому) стан невинності, не лиш якась спільнота, випадково зібрана довкола неї, а й усе суспільство зі своєю культурою, зі своїми «віршами» є злом. Пафос цього вірша протистоїть і громадським, і суспільним інтенціям. І якщо вести мову про позицію автора, то це позиція явно не «пророка»,—скоріш можна мовити, що поет умовно прочуває тут становище відлюдника. Варто б визнати, що, отже, і такі почуття, переживаня і міркування не були чужими поетові,—жодною мірою не заперечуючи наявності у Шевченка віршів протилежного штибу, у яких він
11
Марко Павлишин, “‘Лічу в неволі дні і ночі’ Тараса Шевченка”, Сучасність 3 (1984): 65.
12
Шевченко, Зібрання творів у шести томах, т. 2, 53.
Микола Бондар
188
прозирає майбутню суспільну гармонію, себе самого бачить в образі «орача» будучини. Через десять років після «Чи то недоля та неволя . . . » написано вірш «І тут, і всюди—скрізь погано . . . » (1860).13 Останній з названих продовжує напрям попереднього, конкретизує його основну думку – не в плані вказання адрес зловмисників, які вчили писати «погані вірші», а в плані означення тих прийомів і засобів, до яких вдається середовище, щоб поганьбити чисту «душу». Актуалізується в цьому віршеві і категорія «неволі»— як загроза втрапити у нову залежність—ще гіршу, позаяк не від обставин та людей, а від фальшивої «ідеї». Твір цей, на нашу думку, також помітно вибивається поза усталене сприйняття Шевченкової поезії; зокрема справжній смисл вірша входить у певну суперечність із образом поета як настійного пропагатора громадянської активності. У передвоєнний час за інтерпретацію цього твору брався С. Смаль-Стоцький. Дивна для представника «вільної науки» зосередженість на проблематиці винятково суспільно-політичній (що по-своєму кореспондує зі схемами заперечуваного «пражанами» літературознавства іншої, тоталітарної країни) та бачення переважної більшості Шевченкових творів останнього періоду лише втіленням ідеї боротьби з царизмом, спотворює засновки і висновки дослідника. Навіть і в суто ліричному вірші «Минули літа молодії . . . » дослідник ладен поетову «надію» витлумачувати як «надії, зв’язані з маніфестом» (тобто, з очікуваним царським маніфестом про відміну кріпосного права). Мову про цей «маніфест» перенесено у розгляд вірша «І тут, і всюди . . . »: «Коли ж душа спала і спала, а воля очікуваного маніфесту на волю для убогої душі не діждалася, будить вона душу, щоб плакала. . . . Тим образом виявив поет своє переконання, що даремно сподіватися сонця правди на землі від царського маніфесту. Волю ж за те, що вона могла на царя надіятися, називає поет ледачою, а душу маленькою, бо волю можуть здобути тільки великі душі і тоді
13
Там само, 362.
Проблематика вол і: Три «реак ційні » віршові твори Тараса Шевченка
189
воля, від царського маніфесту незалежна, буде правдива, а не ледача, що дурить маленьку душу надією на царя».14 Не кажучи вже про те, що дослідник не помічає особистісних інтонацій у цьому творі, принаймні на його на початку, безпідставними (і стосовно змісту вірша—передчасними) видаються міркування дослідника про «маніфест» та одурення (нібито ним) душі— у вірші, який написано ще до виходу зазначеного маніфесту. Від доби радянського літературознавства дійшов лише один випадок інтерпретації твору—того ж таки Ю. Івакіна (при цьому дослідник зауважує, що попередників у зверненні до зазначеного вірша у радянському шевченкознавстві він не має). Проте й він не подав переконливої, як на нашу думку, інтерпретації—з одного боку тому, що в кінцевому підсумку усе ж не наблизився до з’ясування реальних відношень між основними поняттями твору («воля» та «душа»; неточно прочитана ним і лексема «царі»), головне ж—не міг вийти поза бачення поета (і героя цього вірша) як непохитного і повсякчас готового до дії борця за «волю». (Звідси зізнання дослідника, що вірш «належить . . . до найбільш складних і “темних” Шевченкових творів» і що «тлумачення конкретного змісту окремих його образів і рядків становить місцями майже непереборні труднощі для коментатора»).15 Ймовірно, за радянських часів за умови адекватної інтерпретації цей вірш поета мусив би викликати деякі застереження – навіть незважаючи на світло-оптимістичні прикінцеві рядки («Сонце йде / І за собою день веде . . . »), а оскільки така інтерпретація, з одного боку, ідеологічно допущена бути не могла, з іншого боку—самé шевченкознавство (включаючи й зарубіжних дослідників) все ж не запропоновувало такої інтерпретації, твір тривалий час залишався «темним». Видається, не надто чітко прояснено справжній смисл твору і в найближчій до 14
Степан Смаль-Стоцький, “Останній рік Шевченкової поетичної творчости”, Праці Українського Історично-філолоґічного Товариства в Празі 2 (1939): 5.
15
Юрій Івакін, Коментар до “Кобзаря” Шевченка: Поезії 1847–1861 рр. (Київ: Наукова думка, 1968), 374.
Микола Бондар
190
нашого часу праці—статті Станіслава Росовецького. Дослідник переконаний, що «складність і певна “зашифрованість” поезії багато в чому зумовлені її жанром, котрий можна визначити як поетичну притчу» (зокрема декотрі рядки дослідник бачить аналогами євангельської притчі). Звідси—зіставлення тексту «І тут, і всюди . . . » з відповідними фрагментами Біблії, християнської літератури, давньоруського письменства. Можна погодитися з припущеннями, що, приміром, в означенні того, що «душа . . . напряла мало», поет міг мати на увазі фраземи із заявленого тут та іншого інтертексту, які стосуються поняття роботи душі, тощо,—проте пояснення цетральної колізії: стосунків «душі» та «волі», за (уже іншого супроти С. СмальСтоцького й Ю. Івакіна) розуміння волі як «здатності людини керувати своїми діями і вчинками», у дослідника навряд чи переконливе. Алюзії на релігійні тексти ведуть інтерпретатора до міркування: «У Шевченковій притчі “душа” повернула на злий шлях, зробивши мало роботи й заснувши, тоді “воля”, що “стерегла” її, тобто стояла на сторожі її помислів, втрутилася і будить “душу”».16 Але ж як тоді бути із явно прихильними до «душі» її означеннями у цьому віршеві: «убога», «небога», «маленька», тимчасом як воля—«ледача»? Значна кількість інтертекстуальних джерел, залучених дослідником, не надто, на нашу думку, допомогла у вибудові цілісного бачення твору. Потреба у детальнішому його розгляді, вважаємо, не знята. Почнімо із наявного у вірші поняття «волі». Маючи на увазі переважну більшість текстів, де фігурує поняття «воля» та близькі до нього чи суміжні з ним поняття, сучасний дослідник зазначає: «У Шевченковій нерозривній екзистенційній ланці— воля, доля, слово, правда, слава, щастя—воля є першостимулом, даючи життя всій системі цінностей. . . . Шевченкова воля включала повноту і національного, і соціального, і етичного ідеалів. Цим зумовлена гострота викриття і всякого деспотизму,
16
Станіслав Росовецький, “‘І тут, і всюди—скрізь погано’: спроба інтерпретації в просторі інтертекстуальності”, Шевченкознавчі студії 5 (2003): 279–80.
Проблематика вол і: Три «реак ційні » віршові твори Тараса Шевченка
191
і національного поневолення України, і духовної несвободи людини в Російській імперії, і насильства московського православ’я над совістю цілих народів, і гіркі роздуми про схильність людей до самокалічення та смертельного ворогування з собі подібними».17 Цілком можна погодитись із таким тлумаченням поняття «волі», яке є домінантним у поезії Шевченка. Проте у вірші «І тут, і всюди—скрізь погано . . . » маємо випадок винятковий: лексема «воля» тут пов’язана зі значенням іншим: протилежним, негативним; рядки, якими починається й продовжується вірш, не залишають у цьому сумніву: «І тут, і всюди—скрізь погано. / Душа убога встала рано, / Напряла мало та й лягла / Одпочивать собі, небога. / А воля душу стерегла. /—Прокинься,—каже.—Плач, убога! / Не зійде сонце. / Тьма і тьма! І правди на землі нема! / Ледача воля одурила / Маленьку душу . . . » Тобто, в початкових рядках «воля» лякає «душу» запевненням, що на землі повний занепад і правда відсутня. Варто зауважити, що тут «воля» (двічі названа) виступає вперше—як лихий наглядач над «душею», а вдруге— як одурювач «душі», дістаючи означення «ледача». У вірші вочевидь наявне протиставлення «душі»: невибагливої, непримхливої, поміркованої, зі скромними запитами, «убогої»—та «волі»: агресивної і «ледачої». («Ледача» означає тут не стільки «лінива», що узгоджувалося б із більшістю випадків сьогоднішнього слововжитку, скільки безвідповідальна, нечесна, непутяща, така, що втілює наплювательське ставлення до іншого, і саме цей слововжиток був звичним у часи Шевченка і для самого Шевченка—досить згадати хоча б визначення «ледащо» стосовно розпусної матері у баладі «Утоплена»). Що є основним змістом цього вірша? На нашу думку, процитовані рядки містять перифрастичне змалювання історії молодої особистості—особистості, яка на початковому етапі контакту з реальною дійсністю, виробивши в міру критичне
17
Іван Дзюба, Тарас Шевченко: Життя і творчість (Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2008), 651, 660–61.
192
Микола Бондар
ставлення до неї, намагалась сформувати свій самодостатній внутрішній світ,—але цьому завадила «воля», що виступає як насильство і брехня, як ламання миру і спокою душі. В алегорії «волі» слід, вважаємо, прочитувати не що інше, ніж нав’язливу доктрину «боротьби за волю», яка намагається підпорядкувати собі «душу» невинної особистості, котра вступає на життєвий шлях. У проекції на реалії 40–60-х років дев’ятнадцятого століття, що з ними варто би пов’язати означуваний складник цього образу, це, ймовірно,—якісь із тих «демократичних», революціонаристських течій, що мали місце в суспільному русі, можливо, якісь таємні й напівтаємні гуртки й організації. Новий етап їхньої діяльності в Росії починається з другої половини 50-х років (і поет останніми роками свого життя іще «захоплює» цей період—коли ліберальні теорії О. Герцена, Т. Грановського, К. Кавеліна, Б. Чичеріна почали трансформуватися в пропагандистську роботу груп змовників, котрі апелювали до «обов’язку» громадянина, надто ж інтелігента); особлива їх активізація припадає на 60–80-ті роки, вимічаючи крайню лінію народницького руху. Та «воля», яка в розглядуваному вірші Шевченка «душу стерегла»,—це насправді система духовного примусу, гніту, котрий, якщо брати вираз із вище цитованих рядків дослідника, парадоксальним чином цілком вкладається в поняття «деспотизму»: в цьому випадку—деспотизму колективного, групового, партійного— ідеологічного й ідейного. У вірші «І тут, і всюди – скрізь погано . . . » поет відкидає крайнощі ідеологічної догми, яка своїх адептів залякує образами концептуально-політично сконструйованого міфа («Не зійде сонце. Тьма і тьма! / І правди на землі нема!»). Можна при цій нагоді згадати, що саме такими метафорами, в окремих випадках перетвореними на шаблон, змальовувалася суспільна дійсність у цілому відгалуженні російської та української громадянської поезії 60–80-х років,—а отже Шевченко ще на початку виникнення цього відгалуження пародійно розвінчує основний його образ-міф «тьми». Фінал розглядуваного Шевченкового твору доносить переконання поета, що такі залякування є безпідставними
Проблематика вол і: Три «реак ційні » віршові твори Тараса Шевченка
193
і що вони входять у суперечність із повільним, але неухильним рухом світу (усієї «землі») до «правди». Цікаво, що майже такими ж словами, як і Шевченко, а саме: “Źle, źle zawsze i wszędzie”—починає один із своїх віршів (Moja piosnka [I], 1845) польський поет Ц. К. Норвід. Як свідчення конгеніальності митців, звертає на себе увагу ще один вірш цього ж поета—Czasy (1849), композиційно розгорнутий як діалог двох не ескплікованих голосів. Один з них (як і в Шевченка той, що мовив «Не зійде сонце. Тьма і тьма! / І правди на землі нема!») на початку проголошує: “Czasy skończone!—historii już nie ma . . . ”, проте далі мова передана автором іншому голосу, який (як і в закінченні Шевченкового вірша) декларує більш оптимістичну думку.18 У вірші «І тут, і всюди . . . » поет, цілком очевидно, протестує проти надсадної, надривної, ґвалтовної «волі» («волі»—як партійної догми «волі»), але навряд чи цей протест суперечить вірі Шевченка—поета-революціонера—в органічне визрівання могутнього широкоохопного людського прагнення, що ставить справжню волю своєю метою, зрештою, зазначений протест навряд чи спростовує палкий заклик з приводу «хиренної волі»: « . . . треба миром, / Громадою обух сталить, / Та добре вигострить сокиру, / Та й заходиться вже будить»,19 як і « . . . вставайте, / Кайдани порвіте».20 Хоча, з іншого боку, не можна, бодай частково, не погодитися з міркуваннями Ю. Шереха-Шевельова, викладеними у відомій розвідці «1860 рік у творчості Тараса Шевченка» (аналізу «І тут, і всюди . . . » у ній не дано, за винятком побіжного спостереження про відсутність церковнослов’янізмів у тексті вірша): порівнюючи поезію Шевченка 40-х років та його ж набуток 1860-го року, дослідник робить висновок: «Тепер [у 1860 р.—М. Б.] він переборов комплекс російського
18
Cyprian Norwid, Poezje (Warszawa: Państwowy Instytut wydawniczy, 1956), 36, 49.
19
Шевченко, Зібрання творів у шести томах, т. 2, 280.
20
Там само, т. 1, 371.
Микола Бондар
194
революційного радикалізму О. Герцена і його послідовників. Тепер, як тоді, він вийшов з цього конфлікту збагаченим, голос його поезії змужнів і врівноважився».21 Те, що запорукою справжньої «волі» («волі» як «правди») поет бачить масовий, народний рух, свідчать останні рядки вірша: «Сонце йде / І за собою день веде. / І вже тії хребетносилі, / Уже ворушаться царі . . . / І буде правда на землі». Розглядаючи ці рядки, не можна не зауважити хибного витлумачення епітету «хребетносилі», яке має ширення у шевченкознавчій літературі,—нібито він стосується власне царів—коронованих на царство (епітет, що, в такому випадку, мав би якусь лайливу конотацію). Зокрема, саме так слово «хребетносилі»—як характеристика справдешніх-таки царів— пояснюється у коментарі другого тому дванадцятитомника: « . . . Шевченко пов’язував свої надії на повалення “хребетносилого” царизму й оновлення суспільної атмосфери».22 Насправді ж слово «царі» у цьому вірші означає: спільнота простих людей. Значення це має своїм джерелом євангельські тези про те, що невибагливим, скромним, убогим духом, злиденним, гнаним належатиме «Царство Небесне» (Євангеліє від Матвія, 5:3), «Царство Боже» (Євангеліє від Луки, 6:20); у вірші Шевченка «І Архімед, і Галілей . . . » фігурує ця ж таки лексема «царі», значення якої засобом енантіосемії диференційовано на два різних, діаметрально протилежних: «царі» як номінальні очільники держави та «царі» як звичайні люди;23 подібне—і у творчій практиці російських поетівдекабристів, приміром, в одному з віршів Володимира Раєвського також протиставлено атрибути двох «царів»:
21
Юрій Шевельов, Вибрані праці: У двох книгах, т. 2 (Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2009), 84.
22
Микола Павлюк, коментар до: Тарас Шевченко, Зібрання творів у шести томах, т. 2, 753.
23
Микола Бондар, “До інтерпретації вірша Тараса Шевченка ‘І Архімед, і Галілей . . .’”, Записки Наукового товариства імені Шевченка 263 (2012): 337–41.
Проблематика вол і: Три «реак ційні » віршові твори Тараса Шевченка
195
«царя-народа дух и нравы» та «царей кичливых рамена».24 Отже, «хребетносилі . . . царі» означає: сильні своєю природною, земною закоріненістю, потужні своїм «хребтом» людські маси, народи. В політичному, а за ним і в науковому слововжитку радянської доби «воля» у стосунку до суспільних подій минулого була наділена статусом ледь не сакральним. Не сміючи переступити через імператив цієї сакральності, йдучи за одномірним розумінням «волі», талановитий дослідник заплутується у своїх поясненнях, подає лінгвістичні фантазії: «. . .В рядку “А воля душу стерегла” останнє слово поет вжив у значення “остерігала”, а не “охороняла”, “берегла”, як вживав звичайно.»25 Ні,—скажемо ми,—не «остерігала» і не «берегла»,— є українське слово (власне, словосполучення): «чигала на» (тобто, очікувала, аби вчинити зле), саме воно може виступати тут синонімом до «стерегла». «Воля» тут чигала на «душу», аби її підкорити собі, зламати, поставити в загальний ряд «борців», замість дозволити жити багатоманіттям творчості—примусити жити однолінійними політичними гаслами. Може, «душа» й не проти виступати борцем, підтримати борців,—але не тоді, коли її до цього силоміць нахиляють. Вдалою паралеллю до цих Шевченкових рядків може виступати трохи пізніше написана (середина 1870-х років) афористична епіграма російського поета Аполлона Майкова: «Вы “свобода” нам кричите, / Я одной себе ищу—/ Думать так, как я хочу, / А не так, как вы хотите!»26 Ймовірно, мислення колективне, стадне, яке притаманне практикам «однодумства» переважно у середовищах партійноідейно-політичних, є украй небезпечним для діяльності вільного митця. Свого часу Олександр Блок у так званій
24
Владимир Раевский, Полное собрание стихотворений (Ленинград: Советский писатель, 1967), 154.
25
Івакін, Коментар до “Кобзаря” Шевченка, 375.
26
Аполлон Майков, Сочинения: В двух томах, т. 2 (Москва: Правда, 1984), 349.
Микола Бондар
196
«пушкінській промові» (1921) особливо наголосив на значенні вільного душевного налаштування для поета (вільного—якраз у значенні протилежності будь-якому служінню, в тому числі й служінню «волі»-свободі). Апелюючи до відомого пушкінського виразу, О. Блок зауважував: «Покой и воля. Они необходимы поэту для освобождения гармонии [термін цей розуміється тут як остаточний етап творчого процесу, на якому поет дає вислів гармонійним образам, що склались у його уяві.— М. Б.]. Но покой и волю тоже отнимают. Не внешний покой, а творческий. Не ребяческую волю, не свободу либеральничать, а творческую волю,—тайную свободу. И поэт умирает, потому что дышать ему уже нечем; жизнь потеряла смысл».27 В російській літературі, що чутливо відбивала суспільні процеси, сучасником яких був і Шевченко, на початок 60-х років уже вирисовувався тип безвідповідального, але навального своєю волею та пропагандою “волі” прогресиста; видається, однією з перших спроб зафіксувати його зримі риси став образ Пархоменка з роману «Некуда» (1864) М. Лєскова. Згодом цей ряд поповнять Петруша Верховенськиймолодший та Шигальов, персонажі роману «Бесы» (1871–1872) Ф. Достоєвського. Далеко пізніше атмосферу духовного нагніту, що приводом своїм має «заохочення» до участі в прогресивному революційному русі, переконливо змальовано Андреєм Бєлим у романі «Петербург» (1914–1915). Опір громадсько-політичному примусу любити «волю» (у значенні: «свободу») заявляє себе і у Німеччині, стаючи одним із примітних мотивів у творчості поетів так званого «Мюнхенського гуртка», що існував з середини 1850-х до середини 1870-х років і визначальними ознаками мав аполітичність, неприйняття гасел революції 1848 р. та нового політичного руху наступних десятиліть. Настрої багатьох учасників цього гуртка промовисто висловив його очільник
27
Александр Блок, “О назначении поэта”, у: Александр Блок, Собрание сочинений: В шести томах, т. 4 (Ленинград: Художественная литература, 1982), 419.
Проблематика вол і: Три «реак ційні » віршові твори Тараса Шевченка
197
Емануель Ґайбель у сонеті Mein Weg [Моя дорога]: “Ich hör’ es wohl, es rufen die Partei’n: / ‘Komm her und woll’ uns endlich angehören! / Der rüft’ge Harfner sei zu unsern Chören / Und schling als Kranz dein Lied um unsern Wein.’ / Mein ewig Echo bleibt ein ruhig: Nein! / Denn zu der Fahnen keiner kann ich schwören; / Den Gott im Busen darf kein Schlagwort stören, / Ich folge meinem Stern und geh’ allein . . . ”28 [Чую я добре, як гукають партійці: / «Іди сюди, забажай нарешті нам належати, / Будь славним арф’ярем у наших хорах / І піснею своєю, наче вінком, оповивай наше свято». / Вічний відгук, що живе в мені, залишається спокійним: Ні! / Позаяк на прапорі жодного я не можу поклястися; / Богові в [моїх] грудях не смію заважати жодним девізом (гаслом), / Я слідую за своєю зіркою і йду самотнім . . .]. Розвиток зазначеного шевченкового мотиву на українських теренах виразно засвідчено згодом у ранньому вірші Івана Франка: «Пантруйся, сину, тих людей, що слово / “Посвячення” все мають на язиці, / Що все зовуть тя до якогось бою! / Бо амінь, амінь, кажу ти, мій сину, / Волом варт бути той, хто посвячаєсь, / І все найдеться майстер, що му роги / Озолотить, і поведе пред вівтар, / І в добрій вірі, мов вола, заріже . . . »29 Текстологи-франкознавці умовно датують вірш 1882 р., вміщуючи його в розділі «Уривки»; останнє рішення не зовсім зрозуміле, позаяк зазначеному тексту цілком притаманна наявність належних семіотичних ланок, які надають йому певної смислової завершеності; думка цього твору цілковито ясна, виразніше, мабуть, уже не скажеш. Вірш звучить як мудра й розважлива пересторога всім тих, до кого приступають пропагандисти якогось учення, котрі, в обставинах групової одностайності, віри, ажіотажно-перебільшеної її демонстрації, не тільки не церемоняться з тим, щоб жертвувати адептом, а й використовують цю жертву для подальшого згуртування прибічників та ствердження на цій основі власного лідерства.
28
Emanuel Geibel, Gedichte (Stuttgart: Cotta, 1887), 250.
29
Іван Франко, Зібрання творів: У п’ятдесяти томах, т. 2 (Київ: Наукова думка, 1976), 457–58.
198
Микола Бондар
Будь незалежною особистістю, тримайся подалі від групового одновір’я,—мовить цей твір. Імпульсивний Франків випад проти так тлумаченого «посвячення» має ширший смисл. За цією осторогою бути «посвяченим» проглядає притаманний молодому Франкові захист позиції вільного митця, заклик не надто квапитися своїм словом служити якимсь вужчим (партійним) цілям. Запропонований у цій статті напрям розгляду трьох творів Шевченка обіцяє, на нашу думку, певне розширення уявлень про світоглядні овиди творчості поета, про своєрідну діалектичність його художнього мислення. Попри те, що у зазначених творах фіксовано настрої загалом від’ємні, слід наголосити на переконливих новаторських характеристиках та психологічній правдивості цих творів—творів непересічного особистісного виміру, філософської глибини і, зрештою, гуманного почуття.
199
The Communicative Role of Metaphors of Silence in Taras Shevchenko’s Poetry Mariya Zubrytska
The nineteenth century was a time when great Ukrainian writers dreamed of seeing their colonized and divided country free and united by a common language, common values, a common understanding of the past, and a shared future. Imaginary futures, social imaginary, and dialogic imagination became key elements of the textual strategies of those nineteenth-century poets and writers who tried to develop a platform for public communication in order to realize the future the Ukrainians might have wished for as an independent nation. The nineteenth century in Ukraine was a time of narrating and building the nation, sharing collective memories, writing the present, articulating the future, and designing a responsive map that layered the past, present, and future through literature. Memory and identity were the dominant issues for the majority of those nineteenth-century Ukrainian writers who recognized that collective memory could be the most important tool for narrating the nation and constructing an imaginary future. Creating collective memory in literary works allowed Ukrainian writers to combine the symbolic past with the anticipation of a possible future in order to rise above colonial circumstances and start the building of modern public communication for shaping a common national identity.1
1
On how literary works can be effective tools for shaping collective remembering as well as for collective memory forming and its transformation
Mariya Zubrytska
200
Responsive understanding of texts is a fundamental force of any kind of literary communication, which is defined here, after Mikhail Bakhtin, as an understanding that each word written in a text can be answered to. Ukrainian writers of the nineteenth century faced a huge lack of responsive understanding of their works. There are a number of reasons why recipients did not respond to messages in the texts of these writers. Research on readers of nineteenth-century Ukrainian literature requires a broader understanding of the cultural, political, and social contexts of the period. The nineteenth century was a century of harsh persecution of Ukrainian language and culture, including a ban of the masterpieces of Taras Shevchenko, Panteleimon Kulish, and Mykola Kostomarov, as well as the prohibition of printing Ukrainian texts and Ukrainian theatrical performances. Due to these circumstances, Ukrainian literature has generally been regarded by institutions of power as unrecognized and marginal. Silence/ voicelessness has become a distinct marker of nineteenth-century Ukrainian history largely because of its existence at the margins, with little or no public voice. Nevertheless, a “rhetoric of silence”2 could be regarded as an expressive and strategic instrument that Ukrainian writers’ of the time used to their advantage. Silence, its communicatively effective functions and its receptive meaning in the life of an individual or a community became the subject of study of some of the most famous philosophers, culture experts, and literary critics of the twentieth century, including Martin Heidegger, Edmund Husserl, Karl Jaspers, JeanPaul Sartre, Ludwig Wittgenstein, and Jean-François Lyotard. The metaphorization of silence in Ukrainian literature of the nineteenth century, particularly in the works of Taras Shevchenko, may be viewed through the prism of the theory of a multilayered metaphor, since silence in the texts of the poet is polyphonic and has different
see: Jan Assmann, “Cultural Memories and National Narratives: With Some Relation to the Case of Georgia,” Caucasus Context 3, no. 1 (2007): 40–43. 2
Lisa Block de Behar, A Rhetoric of Silence and Other Selected Writings (Berlin: Mouton de Gruyter, 1995), 328.
The Communicative Role of Metaphors of Silence in Taras Shevchenko’s Poetry
201
communicative functions and receptive meanings.3 The polyphony of silence and its multifunctionality make conceptual schemes flexible both in the mind of the individual, and in the collective consciousness. In this context, special attention should be given to the analysis of the communicative role and the cathartic effect of metaphors of silence in the texts of Shevchenko, which illustrate the artistic answer to the traumatic existential experience of nineteenthcentury Ukrainians. One can agree with Konstantin Bogdanov’s idea that the reception of silence is inherently traumatic because it can cause a cathartic effect in readers and listeners.4 It is obvious that silence as a forced act and even as a mode in Ukrainian literature— a literature which, due to the unnatural dramatic circumstances of its historical progress, found itself in the domain of voicelessness— is often indicative of traumatic experiences both in the lives of fiction characters in that literature and in the lives of its readers. The invariance of metaphorical thinking in the texts of Taras Shevchenko is an especially vivid illustration of the written fixation of memory in collective feelings and perceptions which are inherently not subject to change, but which become only extended, deepened, modified, and transformed. Metaphorical invariants, metaphorical repetitions, and metaphorical splits in the works of Shevchenko are inscriptions of the memories of collective feelings, historical and cultural memory of Ukrainians—articulations of a sensus communis aestheticus. Belles lettres facilitates a communicative rhetoric of agreement between authors and readers of different generations. Ontological metaphors in Shevchenko’s poetry are indicative of the intersection of elite and popular culture in his works and are the result of a complex aesthetic relationship between individual and collective imagination, text, and context.5 The metaphorization 3
See: Vasyl′ Pakharenko, “Vslukhaiuchys′ u movchannia: (Apofatychni pryiomy v poeziï Tarasa Shevchenka),” Bukovyns′kyi zhurnal 4 (2013): 86–93.
4
Konstantin Bogdanov, Ocherki po antropologii molchaniia. Homo Tacens. (St. Petersburg: Izdatel′stvo Russkogo khristianskogo gumanitarnogo instituta, 1998), 348.
5
George Lakoff, “The Contemporary Theory of Metaphor,” in Metaphor and Thought, ed. A. Orthony (Cambridge: Cambridge University Press, 1992).
Mariya Zubrytska
202
of historical memory transforms convential metaphors in order to map national feelings and national consciousness. Moreover, Shevchenko’s poetry gives reasons to speak about the impact of the Ukrainian literature of the nineteenth century on the consolidation of the symbolic cartography of Ukraine in the collective imagination of Ukrainians. This consolidation exists not as a geographical space, but as a “being-in-between”: between the glorious past with its metaphorical and spatial boundaries and the future with its ideal model of justice: Умруть Ще незачатиє царята . . . І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі.6
George G. Grabowicz rightly observes that in Shevchenko’s myth Ukraine is not a place, an area, or a country—it is a state of being, or, more precisely, an existential category in the present, while in the future, after its final transformation, it will be a perfect form of existence.7 The metaphorization of the ontological status of beingin-between and the limits of the topos of human existence in Shevchenko’s poetry clearly have a symbolic functional and communicative purpose. The ontological existence of Ukraine as being between a glorious past and an imaginary model of a potential future is best illustrated in the texts of the poet by the category of in-betweenness or Inzwischenschaft—a concept developed by Martin Heidegger. A major theme in Shevchenko’s works is being-inbetween—being between the present that-has-already-passed, and the present that-is-yet-to-come. This metaphysical principle of 6
7
Taras Shevchenko, Zibrannia tvoriv, vol. 2: Poeziia. 1847–1861 (Kyiv: Naukova dumka, 2003), 353.
George Grabowicz, The Poet as Mythmaker: A Study of Symbolic Meaning in Taras Ševčenko (Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1982).
The Communicative Role of Metaphors of Silence in Taras Shevchenko’s Poetry
203
presence/absence permeates most of his texts. Shevchenko’s space of in-betweenness is a space of expressive silence of the glorious past with its symbolic signs of presence in the life and imagination of the Ukrainians and, at the same time, the space of melancholy and nostalgic articulation of the past-in-the-present accompanied by metaphors of crying. It should be noted that metaphors of crying in Ukrainian poetry of the nineteenth century have two sources: folklore archetypal forms of laments and mourning and literary forms (the crying of Iaroslavna in Slovo o polku Ihorevim and Trenos abo plach Skhidnoї tserkvy by Meletii Smotryts’kyi, etc.). The following lines by Shevchenko illustrate folk and literary traditions in the metaphors of crying: “Дніпро на нас розсердився, / Плаче Україна . . .” (“The Dnipro’s angry at us, Ukraine is shedding tears . . .”) or “Плач, Україно! Бездітна вдовице!” (“Cry, Ukraine! O, you childless widow!”). In the artistic dimension of Shevchenko’s thinking, the present is shrouded in silence, nonarticulation, impracticability, and unrealizability. Most illustrative of this is Shevchenko’s metaphor of groaning as one of the manifestations of the liminal state between speech and silence in Prychynna: “The mighty Dnipro roars and groans.” Existential and ontological spaces of inbetweenness produce textual and discursive practices of liminality, transitionality, and the retranslation of traumatic experience. It should be noted that metaphor is a transitory textual element, and transitory elements belong to the system of deviation, difference, gap, and discreteness. Metaphors in Shevchenko’s texts are an example of the close correlation between poetic thinking and the life of the Ukrainian community, its collective memory and collective imagination. Special attention should be given, then, to spatial metaphors in the poet’s works, which, according to recent theoretical research, correlate with cooperative intersubjectivity as an important part of the living world and collective feelings.8 8
Peter Gärdenfors, “Evolutionary and Developmental Aspects of Intersubjectivity,” in Consciousness Transitions: Phylogenetic, Ontogenetic and Physiological Aspects, ed. H. Liljenström and P. Årbem (Amsterdam: Elsevier, 2007).
Mariya Zubrytska
204
It should be noted that Shevchenko’s spatial and temporal metaphors are in close correlation with other cross-cutting metaphors: liberty/freedom, silence, sleeping and waking, and others. Metaphorization in Taras Shevchenko’s poetic thinking operates on a deeper level than that of word combinations, and is manifested in the interaction of the conceptual structures that underlie words.9 So, in Shevchenko’s poetic thinking, silence unites the Earth and the sky: “народ замучений мовчить” (“the tired people are silent”) and God is silent: “А Бог хоч бачить, та мовчить” (“And though God sees, He’s silent”). Therefore, everything in the domain of silence is silent: “Все замовкло” (“Everything keeps silence”). However, the role of communicative ability and functional load in Shevchenko’s texts belongs to the metaphors of polyphonic silence, which provokes both the unity of collective perception and the multiplicity of individual interpretations. Metaphors of polyphonic silence are characteristic of highly artistic works, and are able to effectively influence the individual and collective imagination of recipients. The image of the grave as a symbol of a silent, nonarticulated past is a source of key metaphors of silence in Shevchenko’s works: Високі могили, дивися, дитино, Усі ті могили усі отакі. Начинені нашим благородним трупом Начинені туго. Оце воля спить! Лягла вона славно, лягла вона вкупі З нами, козаками! Бачиш, як лежить – Неначе сповита!10
9
See: Max Black, Models and Metaphor. Studies in Language and Philosophy (Ithaca-London: Cornell University Press, 1962); Francisco José Ruiz de Mendoza Ibáñez, “Patterns of Conceptual Interaction. Metaphor and Metonymy,” in Comparison and Contrast, ed. by R. Dirven et al. (Berlin: Mouton de Gruyter, 2003).
10
Shevchenko, Zibrannia tvoriv, vol. 2, 225.
The Communicative Role of Metaphors of Silence in Taras Shevchenko’s Poetry
205
Oksana Zabuzhko offers an interesting interpretation of the complex archetypal image of the grave in Shevchenko’s poetry, in which different, even opposite, meanings are closely intertwined or layered: “The grave, hence—a symbol of freedom (objective will), is filled with—a paradoxical oxymoron!—a “free corpse”: In one of the many “dreams” of Kobzar, the poem “At time it happens in captivity . . . ,” such a grave is opened and the “corpse” of a Cossack addresses a persona—a child. (This sudden infantilization of the persona is of a purely archetypal nature: According to Jung, in myths, a child performs the function of salvation, mediation, and healing because it symbolically reconciles the opposites with which our consciousness is unable to deal. It “creates a whole,” “entelechy” of self—that is also collective.”)11 The paradoxical oxymoron of “free corpses” echoes a poetic metaphor in Knyhy buttia ukraïns′koho narodu: “Ukraine lies in the grave, but is not dead.”12 Metaphorical invariance and variability are evident in Shevchenko’s image of the grave. Metaphorical repetitions of the image of the grave as a key image of metaphorization in the poetic world of Taras Shevchenko can also be found on the pages of his prose texts.13 The metaphorical invariance of the poetic image of the grave in Shevchenko’s works closely correlates with archetypal notions of the grave as “a warm house” which protects the neverending sleep of the Cossacks: “Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті. /—Дивися, дитино, оце козаки / (Ніби мені каже),—на всій Україні...”14 The author of Kobzar, whether consciously or subconsciously, splits the image of the grave into intertwined metaphorical images of silence through a series of imaginary schemes—in Shevchenko’s world not only the dead but also the living are silent, and their silence
11
Oksana Zabuzhko, Shevchenkiv mif Ukraїny. Sproba filosofs′koho analizu (Kyiv: Abrys, 1997), 131.
12
Kyrylo-Mefodiїvs′ke tovarystvo: Zbirnyk dokumentiv u 3 t., vol. 1 (Kyiv: Naukova dumka, 1990), 130.
13
Shevchenko, Zibrannia tvoriv, vol. 4, 267.
14
Ibid., vol. 2, 225.
Mariya Zubrytska
206
is important. It is in the graves that “freedom sleeps” together “with us Cossacks,” and it is in the graves that the miracle of “rising from the dead” happens and that the living force of the word breaks forth from the ground: І – о диво! трупи встали І очі розкрили, І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любові15
Invariance is the initial condition for any process of metaphorization, when the integration and combination of different levels and different spaces of human imagination and thinking are inevitable.16 Metaphors of sleep and awakening from sleep, which allow one to trace the evolution of poetic metaphors and the dynamics of their communication functions, are the most variable. The metaphorical discourse of sleep in Ukrainian literature of the nineteenth century corresponds with the discourse of silence, collective apathy and passivity, lack of normal life. In particular, Shevchenko through the metaphor of sleep articulates a poetic vision of collective paralysis: “Заснули думи, серце спить . . . ” (“Thoughts, the heart, and all’s asleep”); “Оце воля спить! Лягла вона славно, лягла вона” (This is liberty asleep! / It is lying in glory”); “Страшно впасти у кайдани, / Умирать в неволі, / А ще гірше – спати, спати, / І спати на волі!” (“It’s dreadful to be held in shackles, / And to die in bondage, / But still worse—to sleep, to sleep, / To sleep in freedom.”). The awareness of despair stemming from the terrible effects of the paralysis of ancestral memory and national consciousness encourages the poet to search through the ruins of the past to find something that will help people to survive the national catastrophe—to find a living spirit of liberty able to awaken people from sleep: “Прокинеться доля” (“The fate
15
Ibid., 288.
16
Joseph Grady, Todd Oakley and Seana Coulson, “Blending and Metaphor,” in Metaphor in Cognitive Linguistics, ed. G. Steen et al. (Philadelphia: John Benjamins, 1999), 121–24.
The Communicative Role of Metaphors of Silence in Taras Shevchenko’s Poetry
207
will wake up”) , “Коли вона [правда] прокинеться?” (When it [truth] will wake up?”) and “Встань же, Боже, / Вскую будеш спати” (“Be awake, o Lord / You’ll sleep in vain”). The repetition and splitting of metaphorical images of sleep in the works of Taras Shevchenko can be found in his poems Son (1844), Son (1847), Son (1858), Sestri (1859), Buvaie, v nevoli inodi zhadaiu (1850), Oksana’s dream in the poem Slepaia, the girls’ dreams in Vid′ma and Maryna’s dream in the poem Maryna. In each of these works, the communicative function of the metaphor of sleep is a combination of two worlds: the world of reality and that of imagination. The world of dreams becomes a model of the emancipation of the mind, conquering of fear, and escape from the terrible realities of the living world and overcoming of the borders. Metaphors of sleep become a means of transfer and establish some consistency between the most remote phenomena, events, and objects. Combining the logic specific to the living world with the logic of the subconscious and the unconscious through metaphors of sleep allows Shevchenko to restore the unity of the worldview in which reality and imagination intertwine to enable liberation from individual and collective slavery. If the poet’s metaphor of sleep is centered on the imaginary overcoming the challenges and difficulties of internal and external slavery, then in the late nineteenth and early twentieth century there was an explicit call to wake up, as seen in Dosvitni vohni by Lesia Ukraїnka: “Wake up those who live, whose thought has arisen,” or in Sidohlavomu by Ivan Franko: “I am barking from time to time, / So that she would not fall asleep.” As George Lakoff and Mark Johnson aptly write in “Metaphors We Live By,” metaphors of silence in the Ukrainian literature of the nineteenth century adequately outline the state of non-being of not only Ukrainians, but of all imperial Russia’s oppressed peoples: Од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!17 As one of the main figures of poetic thinking, metaphor has become the key to understanding the communicative impact on
17
Shevchenko, Zibrannia tvoriv, vol. 1, 346.
Mariya Zubrytska
208
the consciousness of various groups of readers: It encompasses emotional and psychological, sensory specific, rational and irrational, imaginary and real dimensions of the living world of the Ukrainian community. That is why metaphor can be regarded as a parameter of the reception of literary texts and as an important element of textual strategy. Changes in textual strategies in the Ukrainian literature of the nineteenth century can be analyzed in the light of the changes in poetic metaphors, since metaphor is an effective communicative means of unifying individual and collective imagination. If Taras Shevchenko tried to break through the walls of silence with the help of his word, then Ivan Franko (as is clearly demonstrated by the title of his diptych Poet movyt′ and Ukraïna movyt′) grants this function of breaking through existentialontological silence the status of an imperative. One of the last poems by Franko, written on February 3, 1916, is an expressive and desperate appeal both to every Ukrainian reader and to all readers in general to overcome silence as an existential-ontological condition: Не мовчи! Говори, коли серце твоє підіймається Нетерплячкою правди й добра, Говори, хай слів твоїх розумних жахається Слямазарність, бездарність стара, Хоч би ушам глухим, до німої гори, – Говори!18
In his poetic visions, Shevchenko uses metaphorical expressions to articulate the future of Ukraine as a special real world. Paul Ricoeur very precisely describes the consonance between imagination and the real world: “On the one hand, imagination entails the epochē, the suspension, of the direct reference of thought to the objects of our ordinary discourse. On the other hand, imagination provides models for reading reality
18
Ivan Franko, Zibrannia tvoriv: u 50 tomakh, vol. 3 (Kyiv: Naukova dumka, 1976), 393.
The Communicative Role of Metaphors of Silence in Taras Shevchenko’s Poetry
209
in a new way. This split structure is the structure of imagination as fiction.”19 The communicative effectiveness of the poet’s ontological metaphors lies primarily in the formation of the individual and collective imagination of the recipients, as well as in the creation of Ukrainians’ conceptual worldview, through relationships and analogies of which metaphor brings together all the mental schemes of the past and the present, summarizes them and makes them abstract in order to illustrate a potential new reality and samples of new experiences. Metaphor, for Taras Shevchenko, is an important tool for understanding the ontological-existential condition of Ukraine and the life of Ukrainians in the nineteenth century, as well as a strategic communicative means of modeling a potential new reality. As Hannah Arendt said, “Since Homer the metaphor has borne that element of the poetic which conveys cognition. . . . Linguistic ‘transference’ enables us to give material form to the invisible . . . and thus to render it capable of being experienced.”20 Taras Shevchenko restores such unity of the world in his poem I mertvym, i zhyvym. . . . Using metaphorical thinking, the poet is able to verbally “describe” the picture of the future of Ukraine on the ruins of the past and to unite the split world of Ukrainians with their collective traumatic experience around this vision in the form of a topos of collective approval. This poem is a brilliant model of the transformation process, which could be metaphorically described as “the past in the future.”21 Key ontological metaphors, which allow authors to conceptually reform an ontological worldview in the collective imagination and visualize a new model of reality designed for the future, are strategically important elements of this
19
Paul Ricoeur, “The Metaphorical Process as Cognition, Imagination, and Feeling,” Critical Inquiry 5, no. 1 (1978): 157, http://www.humanities.uci. edu/poeticshistorytheory/user_files/Ricoeur.pdf.
20
Hannah Arendt, Men in Dark Times (New York: Harcout, Brace & World, 1970), 166.
21
See: Jonathan Friedman, “The Past in the Future: History and the Politics of Identity,” American Anthropologist 94, no. 4 (1992): 837–59.
Mariya Zubrytska
210
textual strategy of poetic transfer “from the past into the future.”22 In this future: Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться.23
Taras Shevchenko attempts to form a prospective memory discourse, which involves remembering to perform collective actions that will speak louder than words. By combining retrospective and prospective collective memories, one can reach the possibility of creating a communicative culture of integrity. If retrospective culture or a common vision of a shared past is a base for cultural identity,24 prospective memory or mapping the past in the future is a communication platform for achieving a common ground of solidarity and action. Reconstructing an imaginary future gives the poet the ability to address past failures and mistakes and allow for the open discussion of issues that are suppressed by official ideology. In this sense, nineteenth-century Ukrainian literature is a good example of serving audiences with a language that meets their needs, in particular a means of communicating important symbolic public messages. The most strategically important message for the general audience of Ukrainian literature at the time was the necessity to inscribe into the collective mindset the “we” mentality.25 Taras Shevchenko attempts to see each of the
22
See about construction of common remembrance and collective memory: Gerdien Jonker, The Topography of Remembrance. The Dead, Tradition and Collective Memory in Mesopotamia (Leiden: E. J. Brill, 1995), 284.
23
Shevchenko, Zibrannia tvoriv, vol. 2, 284–85.
24
See: Jan Assmann, “Kollektives Gedächtnis und Kulturelle Identität,” in Kultur und Gedächtnis, eds. J. Assmann and T. Hölscher (Frankfurt/M.: Suhrkamp, 1988); idem, Moses the Egyptian. The Memory of Egypt in Western Monotheism (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1997).
25
See about the we-relationship in: Alfred Schutz, The Phenomenology of the Social World (Evanston: Northwestern University Press, 1967), 255.
The Communicative Role of Metaphors of Silence in Taras Shevchenko’s Poetry
211
representatives of Ukrainian-speaking communities as “one of us” rather than “them.” He uses a textual strategy of articulation to chart the transition process from a “me” mentality to a “we” mentality. The “we” mentality in the textual strategies of Taras Shevchenko’s poetry is, rather, an attempt to picture the Ukrainian-speaking world as one of wholeness and integrity. “Social imaginary” is the term for a shared system of values and meanings which captures the imagination of individuals and shapes their social groupings and society. This illustrates why imaginary readers could be considered both as a concept and a practice. Literary characters, figures, images, and forms are a good basis for the creation and development of the social imaginary, since a common understanding of symbols, meanings, and signs makes common practice possible, as well as shaping a sense of legitimacy.26 Nineteenth-century Ukrainian literature was a kind of discursive practice, which enabled writers and poets to create and represent national identity as well as an imaginary future which could be shared by a large group of Ukrainians. The imaginative power and the effective dimensions of reading of Taras Shevchenko’s poetry could be represented as a model of “literature in action”—literature that impacts the process of social construction of values and attitudes as well as social interactions. Shevchenko’s poems became a driving force of change in the cultural and social life of Ukrainians. This is exactly the case when the poetic imagination produces a new vision of possibility and gives “the freedom to conceive of the world in new ways and to undertake form of action which might lead to its transformation.”27 Taras Shevchenko’s texts could be perceived as a virtual lifeform—a complex and dynamic pattern for the formation of a living cultural system that shapes a new vision for Ukraine’s future. His poetry is like a memory bell reminding Ukrainians to be neither
26
Charles Taylor, Modern Social Imaginaries (Durham: Duke University Press, 2004), 24.
27
Richard Kearney, Poetics of Imaging. Modern to Post-Modern (New York: Fordham University Press, 1998), 149.
212
Mariya Zubrytska
silent nor slaves. The poet’s word became a symbol of breaking silence since it gave Ukrainians the opportunity to make their voice heard after a long period of voicelessness. It was a voice of representation as well as a voice pushing Ukrainians to rise up and keep fighting for freedom and recognition.
213
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова Роксана Харчук
Існує кілька свідчень про те, як українці зустріли появу першого «Кобзаря» (1840). У Харкові О. Корсун з М. Костомаровим зайшли в книгарню Апарина, власник показав їм новинку. За спогадом О. Корсуна, «мы присели на лавке да и просидели не только обедню—и самый обед: всю книгу прочитали. . . . Это было что-то совсем особенное, новое, оригинальное. “Кобзарь” поразил нас!»1 Той же спогадник передав захоплені відгуки П. Гулака-Артемовського про цю невеличку книжечку з восьми творів: їм довелося в ті дні зустрітися на харківській вулиці. Ще один письменник зі Слобожанщини, Г. Квітка-Основ’яненко в листі до Шевченка від 23 жовтня 1840 р. писав: «А далі як почали вірші читати . . . так ну! . . Бодай Ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його і не багато, та і те настопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє . . . ».2 З цими словами перегукуються й враження М. Костомарова про позацензурні твори Шевченка, що їх історик подав у формі романтичної метафори: «Я увидал, что муза Шевченко раздирала завесу народной жизни. И страшно,
1
Александр Корсунов, “Н. И. Костомаров”, Русский архив 3, № 10 (1890): 207.
2
Листи до Тараса Шевченка, ред. Василь Бородін та iн. (Київ: Наукова думка, 1993), 5.
Роксана Харчук
214
и больно, и упоительно было заглянуть туда!!!»3 Прикметно, що жінки, читаючи Шевченкові вірші, зазвичай плакали. Про це згадав Г. Квітка-Основ’яненко: «Дивлюсь . . . жіночка моя хусточкою очиці втира . . . »,4 і П. Куліш: «Не забуду до віку тих сліз, якими вона [Олександра Білозерська—Р. Х.] плакала, слухаючи сі поетичні плачі, сі побідительські пророкування».5 На тлі такого захопленого й підвищено емоційного сприйняття Шевченка різким дисонансом у другій половині дев’ятнадцятого столiття поряд з голосом П. Куліша зазвучав критичний голос М. Драгоманова. Очевидно, горизонт очікувань цього мислителя у випадку Шевченка не збігався з горизонтом імпліцитного читача. Суперечлива драгоманівська рецепція Шевченка (з одного боку, видавав твори поета, а з другого—припускався провокативних висловлювань, суть яких зводиться до тези «Шевченко—не пророк») обговорювалася в українському літературознавстві неодноразово. Частина дослідників (зокрема й Р. Піхманець у найновішій книжці на цю тему)6 доходять висновку не тільки про національну незрілість М. Драгоманова, а й про його свідому антинаціональну позицію. Інші ж намагаються М. Драгоманова збагнути. Г. Грабович не вбачає у «не зовсім адекватному, а іноді й зовсім неадекватному» прочитанні того чи іншого твору Шевченка (насправді ж ідеться радше про сприйняття усієї творчості поета), нічого дивного, пояснюючи це тим, що «кожна перспектива накидає свою прозірливість і сліпоту».7 Тож якою була перспектива М. Драгоманова? На мою думку, він читав і оцінював Шевченка 3
Микола Костомаров, “Воспоминание о двух малярах”, у: Микола Костомаров, Твори: в 2 т., ред. Євген Шабліовський та Василь Бородін (Київ: Дніпро, 1967), т. 2, 403.
4
Листи до Тараса Шевченка, 5.
5
Пантелеймон Куліш, Хуторна ім. Шевченка, 1882), 16.
поезія
(Львів:
З
друкарні
Т-ва
6
Роман Піхманець, Тарас Шевченко і Драгоманов: протилежні коди національно-екзистенціальних стратегій (Івано-Франківськ: НАІР, 2015).
7
Григорій Грабович, Шевченкові “Гайдамаки”: Поема і критика (Київ: Критика, 2013), 106.
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова
215
з перспективи соціалізму, лібералізму, космополітизму і в першу чергу крізь призму російської літератури. Шевченко так і не доріс, на його думку, до рівня натуральної і соціальної школи в російській літературі,8 «как артист он [Шевченко—Р. Х.], конечно, ниже Пушкина».9 Нарешті в голові М. Драгоманова просто не вкладалося, як можна порівнювати поему «Сон (У всякого своя доля)» з «Медным всадником» чи «Дзядами».10 Зазначені перспективи щодо Шевченка, як показав час, переважно виявилися непродуктивними й наклали відбиток уже на те, як сприймався сам М. Драгоманов—чільний представник українського інтелектуального дискурсу другої половини дев’ятнадцятого столiття, інтелектуал, що прагнув залишатися лібералом в умовах дедалі жорсткіших утисків української культури. М. Драгоманов, який інформував західний світ про проскрибовану російським урядом українську літературу, українського націоналізму так і не сприйняв. Вiн писав, наприклад, у листі від 25 грудня 1888 р. до О. Кониського про націоналізм, що його ще називав «мудрость своя»: «Націоналізму же як чогось такого, що існує само по собі,— я ніколи нігде не міг піймати.”11 Перше, що впадає в око,—це неоднозначність М. Драгоманова. О. Сріблянський у виступі «Коротка характеристика публіцистичної діяльності М. П. Драгоманова» (1895) зазначав, що народовці з кола часопису «Правда» іноді 8
Михайло Драгоманов, “Шевченко, українофіли й соціалізм”, у: Михайло Драгоманов, Літературно-публіцистичні праці: у 2 т., ред. О. Я. Лисенко та О. Є. Засенко (Київ: Наукова думка, 1970), т. 2, 43–44.
9
Михайло Драгоманов, “По вопросу о малорусской литературе”, у: Літературно-публіцистичні праці: у 2 т., ред. О. І. Дей та О. Є. Засенко (Київ: Наукова думка, 1970), т. 1, 395.
10
Михайло Драгоманов, “Т. Шевченко в чужій хаті його імені”, у: там само, т. 2, 408.
11
Михайло Возняк, “Драгоманов у відновленій ‘Правді’ (з додатком його листів до Ол. Барвінського й Ол. Кониського та й останнього до нього”), у: За сто літ: Матеріяли з громадського і літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття, ред. Михайло Грушевський (Харків: Державне видавництво України, 1930), т. 6, 313.
Роксана Харчук
216
називали публіциста «обрусителем», натомість у посмертній згадці з «Московських відомостей» йому закидали український сепаратизм.12 А. Кримський навіть у некролозі не зміг обійти факту двоїстої природи небіжчика, тактовно зауваживши, що після виходу в 1–2 числі часопису La Rivista Europea за 1873 р. статті «Руський літературний рух в Росії та Галичині (1798‒1872)» польські журнали писали про нього не інакше як про «московського агента». Водночас російські революціонерисоціалісти з Цюриха уважали М. Драгоманова українським націоналістом.13 Продовжуючи цю дуалістичну лінію, сучасний дослідник Р. Піхманець зауважує, що у столичній пресі М. Драгоманов глаголив від імені російської спільноти помірковано-ліберального ґатунку, а у львівській «Правді»— голосом делегата української громади.14 Здається, вкотре маємо справу з комплексом Гоголя—«двоедушием». Однак випадок М. Драгоманова і складніший, і драматичніший.15 Адже, на відміну від М. Гоголя, М. Драгоманов не поховав Україну, навпаки, був її речником, наприклад, написав програму українського руху, що була опублікована у відновленій «Правді». Проте ця програма спричинила конфлікт між видавцями «Правди» О. Кониським та О. Барвінським, з одного боку, й М. Драгомановим, з другого. Серед обширного листування на цю тему, сповненого взаємних образ і звинувачень, можна все ж зрозуміти головний пункт незгоди. У листі до О. Кониського від 25 грудня 1888 р. М. Драгоманов
12
Михайло Драгоманов: Документи і матеріали. 1841‒1994, ред. Г. Болотова та iн. (Львів: Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, 2001), 333.
13
Агатангел Крымский, “Драгоманов М. П.: Некролог”, Этнографическое обозрение 4 (1895): 130.
14
Піхманець, Тарас Шевченко і Драгоманов, 66–67.
15
Подібне до Драгоманівського роздвоєння внаслідок переживання комплексу меншовартості, але вже не під впливом російської літератури, а під впливом космополітизму відчував Ю. Луцький. Див.: Іван Лисий, “‘Віддаль від себе’, або Космополітизм чи роздвоєння душі?”, у: Іван Лисий, Література та ідеологія: колективна монографія (Київ: НаУКМА, 2017), 461–482.
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова
217
чітко про це заявив: «Там додано до моєї політично-культурної програми згоди галицьких партій слово національно—і через те підкопано всю можливість згоди». Зрештою О. Кониський також з’ясовує причину суперечки у листі до М. Драгоманова від 4 (16) березня 1891 р.: «ріжниця не вельми велика і головна її річ в обрусенії та в Вашому панрусизмі, з которими я до віку погодитися не можу».16 Тут доречно процитувати І. Франка, який вже 1901 р. писав про свого вчителя так: «Почував себе в першій лінії росіянином, а тільки в другій українцем».17 Цю ж думку І. Франко повторив і 1906 р., зазначивши, що М. Драгоманов як політик був gente Ukrainus, natione Russus.18 Здається, цей висновок проливає світло на затятість цього блискучого інтелектуала у справі масового видання «Кобзаря». Вочевидь, це видання слугувало для М. Драгоманова засобом реабілітації перед українцями, можливо, й знаком визнання своєї української ідентичності. Оскільки не тільки російська, а й австрійська цензура наклала заборону на женевські видання, І. Франко в листі до вчителя від 11 лютого 1887 р. писав: «ні за що не раяв би видавати стереотипного “Кобзаря” в Женеві, бо в такім разі я певний, що його в Австрії конфіскують, значить, одинокий можливий ринок легального відбуту запруть, і тоді на довгі літа Ваша робота і кошт пропадуть».19 Однак М. Драгоманов всупереч обставинам приступив у Женеві до масового видання поезій Шевченка, мавши намір звести в хронологічному порядку видані коштом Старої громади два празькі томи Кобзаря (1876) «з додатками по рукописям, які були під рукою Вовка після закінчення пражського “Кобзаря”.
16
Возняк, “Драгоманов у відновленій ‘Правді’”, 313, 318.
17
Іван Франко, “З останніх десятиліть ХІХ в.”, у: Іван Франко, Зібрання творів: у 50 т., т. 41 (Київ: Наукова думка, 1984), 491.
18
Іван Франко, “Суспільно-політичні погляди Драгоманова”, у: там само, т. 45 (Київ: Наукова думка, 1986), 430.
19
Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова: до 150-річчя від дня народження І. Франка, ред. І. Вакарчук та iн. (Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006), 242.
Роксана Харчук
218
В початку буде коротке переднє слово про джерела виданьня, а також про историчню точність Шевченка (по реферату Антоновича в “Труде”). . . . Щоб видати 2000 екз[емплярів], треба грошей 2 000 франків».20 Тоді, за інформацією І. Франка, «українці відмовили йому підмоги на се видання і признали його діяльність непотрібною для України. . . . Се був формальний розрив, найтяжчий удар для Драгоманова, удар, що підкопав його здоров’я і, можна сказати, загнав його в могилу». Розрив начебто через впертість М. Драгоманова, здається, мав глибшу причину. І. Франко також її назвав: «се було банкрутство общерусизму на українськім ґрунті».21 Про це ж у листі від 4 (16) березня 1891 р. до М. Драгоманова писав й О. Кониський: «Ваш авторитет на Україні тепер не той, що був 15 літ назад, cе факт, также і Україна трохи не та!»22 Іншими словами: М. Драгоманов не відчув, що у другій половині дев’ятнадцятого столiття українська культура проходила інтенсивний процес самоідентифікації, що культурне малоросійство у цей час сприймалося вже як анахронізм,23 а російський контекст перестав ототожнюватися з українським, навпаки, цей контекст почав викликати в освічених, свідомих українців різке неприйняття. М. Драгоманов на еміграції надавав перевагу політичним питанням над національними, громадівці в Росії внаслідок російської реакції обмежилися працею над українською культурою, однак політика для них була справою національною, а культурницька праця ставала політичною. Ю. Бойко дуже точно підмітив цей момент: «Конфлікт між Драгомановим і Старою громадою—це вже конфлікт двох світосприймань».24 Перебуваючи на еміграції, М. Драгоманов 20
Там само, 213.
21
Франко, “З останніх десятиліть ХІХ в.”, 491.
22
Возняк, “Драгоманов у відновленій ‘Правді’”, 319.
23
Іван Лисий, “‘Національна філософія’: ідеологема чи метафілософський концепт?”, у: Лисий, Література та ідеологія, 301.
24
Юрій Бойко, “М. П. Драгоманов, його світогляд і соціально політичні погляди,” у: Юрій Бойко, Вибране (Мюнхен: накладом автора, 1981), т. 3, 69.
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова
219
продовжував орієнтуватися на українських двомовних романтиків: П. Куліша, М. Костомарова і Шевченка, хоча, на відміну від них, зовсім не мусив пристосовуватися до імперських умов, зокрема й до білінгвізму. Звичайно, М. Драгоманов на еміграції писав і по-французькому, і по-німецькому, і поіталійському—залежно від мови видання. Однак він не надавав особливого значення українській мові, у його розумінні мова була далебі не вирішальним чинником. Через виховання російська була для нього особливою: знаною з дитинства, мовою освіти та високої культури. Безперечно, інтелектуал М. Драгоманов страждав від комплексу меншовартості, його порівняння української культури з російською завжди було не на користь першої. Хоча він знав про ті умови, в яких розвивалася обидві культури, проте так і не визнавав несумісності, антагонізму між російською і українською культурою в межах Росії. Це можна сказати також і про обидві мови. Наприклад, з І. Франком, Лесею Українкою, діячами української культури М. Драгоманов листувався українською, натомість із батьками, знову-таки через виховання і мовну звичку,—російською, хоча й обіцяв писати один лист російською, другий українською. Навіть до своєї сестри Олени Пчілки писав російською мовою. Випадок М. Драгоманова корисний для розуміння мовної поведінки сучасних російськомовних українців і їхньої прив’язаності до Росії, загалом для розуміння феномену культурної ідентичності, що зливається з національною. І. Франко визначив М. Драгоманова як вихідця із помосковленої інтелігенції Лівобережної України, вказав на такі джерела його світогляду як французький республіканізм з його недовірою до авторитету держави і церкви, російський критицизм з його невірою в суспільний розвиток Росії, залишки козацького автономізму з нехіттю до московської централізації, окремо зазначивши: «у його духовім арсеналі не було поняття нації».25 Пишучи про «духовий арсенал», І. Франко мав на увазі не той факт, що М. Драгоманов не оперував терміном «нація», а той,
25
Франко, “Суспільно-політичні погляди Драгоманова”, 424, 438.
Роксана Харчук
220
що нація не була для цього інтелектуала поняттям ключовим. Спрощенням нині виглядає теза М. Драгоманова про мистецтво національне за формою й космополітичне за змістом, де форма й національне імпліцитно вважаються чимось нижчим за космополітизм і зміст. У радянському дискурсі ця теза перетворилася на думку про мистецтво національне за формою й інтернаціональне за змістом. Оксюмороном є намагання М. Драгоманова поширювати європеїзм в Україні й особливо в Галичині за посередництвом російської літератури. У листі до О. Кониського від 19 листопада 1888 р. він писав: «Не за Московщину стою я в російській літературі, а за європейство, космополітизм її», додавши: «я й радий, коли вони [українці—Р. Х.] їдять європеїзм хоч із російської миски». У цьому ж листі М. Драгоманов зауважив, що молоді галичани погано знають німецьку мову, відтак «ось Вам ще один резон, чому галичане мусять прохати російських журналів, бо з них вони взнають, що дума Європа. Це може і гірш, а ще б гірше було, якби галичане зостались при самих “Зорях” та “Буковинах”». О. Кониський у відповіді від 10 22 грудня 1888 р. відверто написав, що серед українців є застереження проти драгоманівщини, яка зводиться не тільки до раціоналізму і соціалізму чи манери писати діткливо, тобто повчати всіх, маючи за дурнів, а й до речі істотнішої: «Ви так вельми налягаєте на галичан, щоб стежили рос[ійське] письменство, так несете вгору літер[атуру] рос[ійську] і так нехтуєте укр[аїнською], що люде вважають у Вас москалефільство, суще мовити, інде не ймуть навіть віри (знову прошу вибачити за щирость) до Вашої рівноправної федеративности і бачать у Вас гегемона Московщини».26 Такі суперечності не можна затерти, як не можна також згладити конфлікт між громадівцями і М. Драгомановим твердженням, ніби обидві сторони прагнули національно-політичного визволення й зробили свій внесок до краху «общерусизму»,27 бо й сам М. Драгоманов у відповіді на 26
Возняк, “Драгоманов у відновленій ‘Правді’”, 296, 300, 306.
27
Лариса Козуб, “Стосунки Михайла Драгоманова з Київською громадою
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова
221
вище цитований лист О. Кониського 25 грудня 1888 р. відверто констатував: «Значить, земляки мої не хвалять моїх думок, а не манер».28 У цьому ж листі визнав, що здійснив свій вибір, коли став українським вченим і літератором на еміграції й не жалкує про це, хоча й опинився без публіки, але з кружками, які цензурують його, і ця цензура ще гірша за поліцейську. Цей визначний мислитель-позитивіст, що відчував нехіть до німецької філософії, зокрема й до філософії Гегеля, був прагматиком, співпрацював з французьким географом Е. Реклю, автором двадцятитомної регіональної географії світу, в якій Україну представлено як окрему географічну одиницю, водночас просто не міг собі уявити український світ без Росії і без потреби пристосовуватися до неї, принаймні у найближчому майбутньому. І. Франко помітив цю особливість: «Росія як політична цілість була дорога йому головно задля тих задатків духовної культури, які бачив у ній. України без близького зв’язку з Росією він не міг уявити собі, хоч годі заперечити, що його погляди на границі обласної і національної автономії підлягали з часом змінам на користь національного принципу».29 Ще в статті 1877 р. «Опізнаймося», яка побачила світ в органі «Академічного кружка “Друг”», М. Драгоманов визначив два можливі шляхи перед українським рухом: сепаратизм, відокремлення України від Росії, Австрії й Угорщини,—або користування прогресивним потенціалом цих держав і подальше перебування в їхньому складі. Обрав другий варіант, у випадку Росії—у формі федерації й територіальної, а не національної автономії. Водночас його дратувало, що українські сепаратисти не могли чітко поставити проблему відокремлення від Росії. У листі до І. Франка від 3 грудня 1888 р. з цього приводу писав: «Коли справди єсть сепаратисти, то нехай вилазять на світло, хоч не з іменами (що було в еміграційний період”, Етнічна історія народів Європи 12 (2002): 49. 28
Возняк, “Драгоманов у відновленій ‘Правді’”, 310.
29
Франко, “Суспільно-політичні погляди Драгоманова”, 430.
Роксана Харчук
222
б найчесніше й в усякім разі найліпше), то хоч з ясними програмами. А коли їх нема, то нічого світ баламутити».30 Зрозуміло, що на початках своєї діяльності, зокрема в статтях інформаційного характеру, написаних у 1865‒1870 рр. для «Санкт-Петербурзьких відомостей», він заперечував не тільки значення малоруської мови як окремої від великоросійської, а й відкидав сепаратизм: «но не желаем пускаться в рассуждения о самостоятельной литературе малорусской, о преподавании на этом языке в высших школах. . . . Еще с меньшею охотой и с крайним отвращением встретим, кажется, неизбежные в этом вопросе толки о сепаратизме политическом . . . ».31 Відкидав він сепаратизм і пізніше. У листі до О. Кониського від 19 листопада 1888 р. писав: «Я особисто не сепаратист».32 М. Драгоманов належав до прихильників еволюційного шляху розвитку суспільства. Його особисті погляди і переконання також еволюціонували. Саме на цій особливості наголошував М. Грушевський. У статті «Місія Драгоманова» (1926) історик зазначав: після вбивства царя Олександра ІІ у 1881 р. Драгоманов-анархіст змінив свою орієнтацію на ліберально-конституційну. Водночас громадівці під впливом подій в Росії навпаки пішли у напрямку націоналізму. Саме на цьому ґрунті й стався розрив між М. Драгомановим і Старою громадою у 1886‒1887 рр.: «Дальше—з 1881 р. на Україні пішло ще більше поправіння громадянства під натиском білого терору після царевбивства, і на сім ґрунті виникло повне розходження з Драгомановим, хоч він тоді став на платформі конституційній».33 За М. Грушевським, особиста еволюція М. Драгоманова не збігалася із еволюцією багатьох російських українців й начебто пояснювалася різними суспільними обставинами, в яких
30
Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова, 303.
31
Михайло Драгоманов, “Публіцистика 1860-х років. Родинний архів,” Хроніка-2000 79 (2009): 271.
32
Возняк, “Драгоманов у відновленій ‘Правді’”, 295.
33
Михайло Драгоманов: Документи і матеріали. 1841‒1994, 529.
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова
223
перебували публіцист і громадівці. Однак непорозуміння виникало й поміж М. Драгомановим та багатьма галичанами, які також рухалися в напрямку націоналізму, хоча й в умовах конституційної монархії. В. Дорошенко у статті «Драгоманів і ми» (1925) не тільки наполягав на потребі історичного методу в оцінці мислителя, що його першим застосував І. Франко, а й висловлював різку незгоду і з І. Франком, і з Д. Донцовим, які писали про вченого і публіциста як про росіянина: «Розглянувши еволюцію думок Драгоманова, кожний побачить, як він під впливом зносин з галичанами набирався українського націоналізму, а під впливом Європи отрясався з російського покосту, аж зробився справжнім Українцем-Європейцем».34 Українські науковці й досі не виробили консолідованої думки про М. Драгоманова. Про нього писали і як про абстрактного теоретика, і як про людину далеку від реальної політики, вічного критика-ліберала й модернізатора. Чим більше радикалізувалося українське суспільство, тим гостріший присуд виносився М. Драгоманову. У листі від 29 жовтня 1942 р. Д. Дорошенко писав О. Оглоблину про свою стурбованість тим, що на еміграції стало модно знецінювати Драгоманова як «русофіла», федераліста і космополіта.35 Якщо Є. Чикаленко у щоденнику 6 (18) лютого 1908 р. зазначав, що М. Драгоманов зробив для української свідомості після Шевченка більше, ніж будь-хто,36 то «праві» у міжвоєнний період наголошували на його безбожності, бездержавності і русофільстві.37 М. Мухин вже в 1930-х, після поразки УНР, уважав, що українська інтелігенція, «зачитана в цій драгоманівській “апології Москви”, до справи творення української державності в р. 1917 прийшла з остаточно тими “чудацькими думками” запа-
34
Михайло Драгоманов: Документи і матеріали. 1841‒1994, 491.
35
Там само, 583.
36
Там само, 417.
37
Костянтин Чехович, “Шкідливі думки Михайла Драгоманова,” Zbruč, дата доступу: 21 листопада, 2018, https://zbruc.eu/node/12665.
Роксана Харчук
224
мороченою й навіть більше—здурілою головою».38 Цю ж думку повторив і Р. Піхманець. Традиція федералізму, що її обстоював М. Драгоманов,39 на думку цього дослідника, стала міною уповільненої дії державотворчого дискурсу Центральної ради.40 Натомість сучасний дослідник С. Йосипенко висунув тезу, за якою М. Драгоманов першим намагався перейти від культурницького українофільства до політичного,41 хоча спадщина вченого і публіциста свідчить, що з українофілами він себе не ідентифікував, а якщо й ідентифікував, то із застереженнями. М. Драгоманов уважав, що синонімом українофільства є хлопоманія. У першому листі до редакції «Друга» писав: «хлопоманія на малоруськім ґрунті се єсть українофільство».42 З українофільством пов’язував усе другосортне, навіть в літературі. На його думку, українофілу цікавішим буде Костомаров, ніж Соловйов, Шевченко, а не Некрасов, у Гоголя українофіла більше зацікавлять «Вечори на хуторі», «Тарас Бульба», «Вій», а не «Ревізор» чи «Мертві душі».43 В «Автобіографії» перелічив ті моменти, які в українофілах (українських патріотах) йому не імпонували: поступки офіційним колам, залицяння з консерваторами, а в молоді навіть вороже ставлення до радикалів, тобто соціалістів; відсталість від європейських політичних і наукових ідей, переконаність, що усі проблеми розв’яже національний дух (у цьому М. Драгоманов вбачав збіжність українофілів із московськими слов’янофілами); незнання чужих мов. Про себе писав: «Українець з роду, бачучи у Києві багато такого, чого в Росії не знали, я поділяв багато бажань та ідей українських
38
Михайло Мухин, Драгоманов без маски (Львів: [б. в.], 1934), 35.
39
Михайло Драгоманов, Автобіографія (Київ: Криниця, 1917), 40.
40
Піхманець, Тарас Шевченко і Драгоманов, 135.
41
Сергій Йосипенко, “Михайло Драгоманов та європейська ліберальна культура”, Мандрівець 6 (2014): 80.
42
Михайло Драгоманов, Вибрані праці: у 3 т., 4 кн., т. 3: Літературознавство, ред. П. Андрущенко та iн. (Київ: Знання України, 2007), 9.
43
Там само.
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова
225
націоналістів, але ж і багато їхніх думок здавались мені реакційними, я не міг поділяти їхнього нехтування російською літературою, котру вважав більш розвиненою, ніж українська, й повнішою щодо загальноєвропейських інтересів; я далеко більше знаходив для політичного виховання в “Колоколе” й “Современнике”, аніж у “Основі”; не подобалась мені й різкість в стосунках українців до поляків».44 Щоправда, у статті 1881 р. «Что такое украинофильство?», яка була розрахована передусім на російського читача, М. Драгоманов навпаки захищав українофільство, наголошуючи на тому, що воно існує не лише в Росії, а й в Австрії, де українські селяни і письменники збираються на мітинги, видають політичні журнали, посилають депутатів до парламенту.45 Різновекторність думки М. Драгоманова, його намагання бачити й оцінювати явища з різних сторін утруднює його сприйняття. Цю різновекторність І. Франко називав мішаниною думок, І. Лисяк-Рудницький—синкретичністю, В. Голобородько—лабільною стабільністю, а Р. Піхманець— гнучкою стабільністю. Якщо І. Франко уважав, що ключем до розуміння М. Драгоманова є суміш поступових європейських ідей та специфічного російського хлопофільства,46 то І. ЛисякРудницький базою драгоманівського світогляду, в якому елементи анархізму поєднувалися із елементами соціалізму, демократизму, лібералізму, федералізму й українського патріотизму, назвав філософський позитивізм.47 Нині чи не найсимпатичнішим переконанням М. Драгоманова є його наголос на правах людини: свободі слова, толерантному ставленні до політичних та релігійних переконань. Однак не можна забувати, що на початках своєї діяльності М. Драгоманов
44
Драгоманов, Автобіографія, 10‒11.
45
Драгоманов, Вибрані праці: у 3 т., 4 кн., т. 1, кн. 2, 36.
46
Франко, “Суспільно-політичні погляди Драгоманова”, 426.
47
Іван Лисяк-Рудницький, “Перша українська політична програма: ‘Переднє слово’ до ‘Громади’ Михайла Драгоманова”, у: Іван ЛисякРудницький, Історичні есе (Київ: Основи, 1994), т. 1, 371.
Роксана Харчук
226
все ж допускав уживання української мови винятково у початковій школі, обстоював ідею української літератури для домашнього вжитку, не цурався теорії трьох літератур у Росії: русько-європейської літератури і двох народних, місцевих— великоруської і малоруської. Традиція відділяти галицьку літературу (у радянські часи—так звану західноукраїнську) від української також бере початки в теоріях цього інтелектуала. Для розуміння М. Драгоманова першочергову роль відіграє ставлення вченого до Шевченка, яке також змінювалося. Вихідним моментом драгоманівської рецепції Шевченка, за І. Франком, є той факт, що українські дворяни спершу сприйняли поета винятково як проповідника селянської волі: «його ширше, національне значення лишилося закрите для них і в значній часті закрите й для Драгоманова аж до кінця його життя. Годі здумати собі повнішого контрасту, як те розуміння Шевченка на Лівобережній Україні, якого речником був і Драгоманов, а те, яке бачимо, хоч без такого глибокого і систематичного викладу, в Галичині».48 І. Франко мав на увазі передусім соціальний чинник, який наголошували у творчості Шевченка російські українці, і національний, який вбачили у ній галичани (наприклад, О. Партицький, Ом. Огоновський). М. Драгоманов знав «Кобзар» з дитинства. Чи не вперше ім’я Шевченка зустрічаємо у його листі до батьків від 19 грудня 1859 р. Розмірковуючи над тим, хто б міг читати російську історію в Київському університеті, з приводу кандидатури М. Костомарова він писав: «Да ему вряд ли и позволили бы быть в Киеве; он здесь был замешан в qvaso-бунт Шевченко».49 Згодом, у часі перепоховання поета, після відспівування у церкві Різдва Христового у Києві й жесту невідомої, що поклала на гріб поета терновий вінок, М. Драгоманов-студент виголосив промову російською мовою, не відчувши, можливо в силу власної молодості, невідповідності російської мови до цього моменту— адже ховали творця української літературної мови. Прикметно, 48
Франко, “Суспільно-політичні погляди Драгоманова”, 424.
49
Драгоманов, “Публіцистика 1860-х років. Родинний архів,” 395.
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова
227
що М. Костомаров, який ідейно був М. Драгоманову близьким, бо теж визнавав не тільки літературну, а й політичну російськоукраїнську єдність, на похороні Шевченка у Петербурзі все ж говорив українською, згодом це слово було опубліковане російською в «Основі». У праці 1876 р. «По вопросу о малорусской литературе», виданій окремою брошурою у Відні, М. Драгоманов писав, що «Історія Русів» і неосновні (sic!) твори Шевченка, які надавали державницького характеру малоросійському патріотизму,— «тепер вещь окончательно пережитая всеми образованными малороссами».50 Вже за два роки, у 1878 р., у статті, написаній французькою мовою для західного світу, «Література українська, проскрибована урядом російським» М. Драгоманов назвав Шевченка найбільшим поетом України, сином народу в повному значенні цього слова.51 Він видавав твори поета за кордоном: «Кобзар» 1878 р. і 1881 р., 1882 р.—поему «Марія» латинською абеткою, а 1885 р.—у власному російському перекладі, 1890 р. — заборонені в Росії вірші Сам коментував свої ранні погляди на поета так: «вважав твори Шевченка з ідейного боку вже “пунктом пережитим”. Тепер же я переконався, що не тільки для галицьких, але й для російських українофілів та навіть для самих вчених з них треба ще немало духовної праці, аби наздогнати Шевченка».52 Ця ж думка дослівно повторюється і в листі М. Драгоманова до Старої громади від 8 лютого 1886 р.: «Я був загнавсь думкою, що Шевченко вже пережитий фазіс, що новий український рух піде далі, по новоєвропейській дорозі, а тепер бачу, що не тілько маса українофілів, але й українофільські списателі не тільки в Галичині, а й в Росії ще не догнали й Шевченка років на 10‒20». Пізній М. Драгоманов уже глибше розумів вагу творчості поета порівняно з тим, як він трактував її у молодості, вказував, що саме в рукописах Шевченка вперше «висказувалась політично-соціально-культурна програма 50
Драгоманов, Вибрані праці: у 3 т., 4 кн., т. 3, 102.
51
Там само, 178–179.
52
Драгоманов, Автобіографія, 51‒52.
Роксана Харчук
228
українська». У листі до Старої громади від 3‒12 лютого 1887 р. писав, «що публіка власне не зна настоящого Шевченка. Вона зна лірика в роді російського, навіть романтичного в роді Козлова, зна “поета скорби и печали” й “народника” в роді Надсона; трошки зна про Ш[евченка]-бунтаря, а власне Ш[евченка] демократа-федераліста-гуманіста, Ш[евченка] пізнішого, зрілішого часу вона зовсім не зна».53 Тріада: демократ-федераліст-гуманіст свідчить, що в пізні часи критик оцінював Шевченка частково таки крізь призму власних поглядів, федералізм кириломефодіївців він також ототожнював із власним. Особливо прикметною є відмова пізнього М. Драгоманова, що був атеїстом, прибічником систематичного раціоналізму як джерела вільнодумства, від тези про обмеженість Шевченка-біблійця, який «стояв на церковному ґрунті».54 Головна праця М. Драгоманова про поета «Шевченко, українофіли й соціалізм» завжди найбільше цікавила дослідників, викликаючи у них суперечливі думки. І. Франко, пишучи передмову до другого видання цієї праці, розпочав з гумористичної пародії, що ілюструє її сприйняття після першодруку в «Громаді» (№ 4 за 1879 р.): «Чули? З Женеви прийшли / Дуже страшливії річи! / Кажуть, Татарин якийсь / Геть Кобзаря покалічив».55 Відтак І. Франко пояснював, що вихідною точкою цієї праці є спроба дати відповідь на запитання, чи можна вважати Шевченка соціалістом, а його твори використовувати у пропаганді соціалістичних ідей. М. Драгоманов у згаданій праці руйнував соціалістичнореволюційні ілюзії щодо особи і поезії Шевченка. У першій частині розглядав також культ Шевченка в Галичині, вимагаючи,
53
Архів Михайла Драгоманова, т. 1: Листування Київської старої громади з М. Драгомановим (1870‒1895 рр.) (Варшава: [Український науковий інститут], 1938), 280, 270, 331.
54
Драгоманов, “Шевченко, українофіли й соціалізм”, 75.
55
Іван Франко, вступ до: М. Драгоманов, Шевченко, українофіли й соціалізм (Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1906), ІІІ.
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова
229
щоб на Шевченка-«пророка» його «обожателі» дивилися об’єктивно й історично, а не як на абсолют.56 Зрештою він взагалі не вірив у поетів-пророків та поетів-виразників духу народного,57 уважав, що Шевченко говорив за українського селянина, тому до тези про Шевченка-пророка ставився скептично. За словами І. Франка, М. Драгоманов був першим, хто критично подивився на Шевченка, а «від появи його праці датується упадок того безтямного та містичного культу Шевченка і рівночасно змаганє до критичного студіювання його письменської спадщини».58 Однак частина літературознавців не погодилася з цим. Ю. Бойко зауважив, що негація М. Драгомановим Шевченка була ще більшою, ніж у П. Куліша. Літературознавець уважав, що ту негацію та неприйняття у М. Драгоманова викликав саме національний дух (зазначу, що М. Драгоманов узагалі не оперував поняттям «дух»), носієм якого був Шевченко: «За своїми кваліфікаціями він [Драгоманов—Р. Х.] був цілком підготований до того, щоб покласти перші підвалини для наукового шевченкознавства. І скільки ж треба було їдкої злоби, зневаги до ідейного національно-революційного комплексу Шевченка, щоб написати таку наскрізь тенденційну працю як “Шевченко, українофіли і соціалізм”. Щоб принизити поета, Драгоманов намагається довести некультурність і духовну елементарність Шевченка, звести його національнореволюційний патос на рівень примітивізму».59 Подібних поглядів дотримується й Р. Піхманець, виділивши такі моменти в оцінці М. Драгомановим Шевченка: 1. поет не мав бажання творити окрему національну літературу; 2. порівняно із Пушкіним і Лермонтовим він виглядав дилетантом і неотесаним мужиком, був «матеріалом на великого поета»; 3. був неуком, ніким і нічим серйозним, гідним уваги освіченої 56
Драгоманов, “Шевченко, українофіли й соціалізм”, 24.
57
Там само, 25.
58
Франко, вступ до: Шевченко, українофіли й соціалізм, Х.
59
Бойко, “М. П. Драгоманов, його світогляд і соціально політичні погляди”, 68.
Роксана Харчук
230
людини не цікавився. Драгоманівська оцінка українофільства, на думку Р. Піхманця, випливала з його ж оцінки Шевченка: українофільство і увесь український рух виявилися такими ж неактуальними, як і творчість їхнього поета, відтак і «українська держава є fata morgana, приваблива мисленнєва формула в свідомості українських романтиків-сепаратистів, а в принципі річ неможлива». Однак невіра в Шевченка-пророка, як і сумнів щодо української держави (прибічників анархізму, як відомо, не приваблює жодна державність), все ж не означають, ніби М. Драгоманов «пристав» до громадівців не з внутрішньої потреби, а з умислом «дискредитувати й скомпрометувати інтелектуальний рух, розкласти його зсередини, задушити в сповитку, знищити до самих основ». Р. Піхманець твердить, що М. Драгоманов застосовував тактику недомовленості, щоб маневрувати між різними політичними силами, «Чудацькі думки про українську національну справу» й «Листи на Наддніпрянську Україну» дослідник кваліфікує як класичні пасквілі на українофільство, рівночасно стверджуючи, що М. Драгоманов через честолюбство й егоїзм прагнув скинути з п’єдесталу Шевченка, а поставити на ньому самого себе.60 Напевно, честолюбний момент теж треба враховувати. Однак чи не найважливішою стороною діяльності М. Драгоманова була критика, часто різка й безапеляційна. Так, у третьому листі до редакції «Друга» він не тільки писав, що «интересы мысли не затрагивают сколько-нибудь глубоко галицкого общества»,61 а й дав нищівну характеристику усім тогочасним галицьким організаціям: Народний дім, на його думку, став дійною коровою для небагатьох, «Матиця» спала, Руська рада спала, товариство Шевченка теж, а «Побратим» заснув навіки. Дещо краще він оцінив роботу «Просвіти». О. Кониський у листі від 4 (16) березня 1891 р. звинувачував М. Драгоманова не тільки у відсутності педагогічних методів, а й в авторитаризмі: «Ви занадто хочете, щоб усі Вас слухалися і корилися Вашим думкам без критики. 60
Піхманець, Тарас Шевченко і Драгоманов, 79, 120, 122, 124, 163, 170.
61
Драгоманов, Вибрані праці: у 3 т., 4 кн., т. 3, 40.
Шевченко з перспективи Михайла Драгоманова
231
Хто не згоджується з Вами хоч на макове зерно, того зараз і починаєте гнобити».62 Найважливішою справою для свого часу М. Драгоманов уважав справу культурницьку, дбав про створення бібліотек та утвердження недилетантської української науки, хоча в тогочасних обставинах як підросійської України, так і Галичини це було неможливо передусім через слабкість самого українського руху, його розірваність, нечисленність української інтелігенції. Саме погляди М. Дра-гоманова спричинилися до важливих дискусій дев’ятнадцятого століття про українську справу. У відповідь на працю М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька», що друкувалася в «Правді» (№№ 4‒6 та 16‒20 за 1873 р.; №№ 1‒2 та 4‒9 за 1874 р.) під псевдонімом «Українець», в тому ж часописі з’явилася стаття О. Кониського «Український націоналізм» (№ 14 за 1875 р.) без підпису. Особливо важливою є полеміка М. Драгоманова з Б. Грінченком 1892‒1893 рр. у формі листування.63 М. Драгоманов належить до епохи «общерусизму» в Україні, тому його погляди загалом, зокрема й на Шевченків «Кобзар» як на «зерно, яке перележало в коморі»,64 передусім «общерусизмом» і зумовлені. Однак безперечним є й те, що український націоналізм без М. Драгоманова формувався б значно повільніше й інтелектуально був би суттєво біднішим. Цей висновок поширюється й на шевченкознавство, яке тривалий час із українським націоналізмом ототожнювалося.
62
Возняк, “Драгоманов у відновленій ‘Правді’”, 317.
63
Б. Грінченко та М. Драгоманов, Діалоги про українську національну справу (Київ: Інститут української археографії НАН України, 1994).
64
Драгоманов, “Шевченко, українофіли й соціалізм”, 100.
232
The “Little Russian Triad” and the Formation of Literary Ukrainian in the Nineteenth Century Andrii Danylenko
In my recent monograph,1 I explored the role of Panteleimon Kulish (1819–97) and his contemporaries in the elaboration of the biblical (high) style of literary Ukrainian. In this article I intend to look into the contribution of three Little Russian Orthodox clerics to the formation of written Ukrainian in Russian Ukraine in the nineteenth century. Although not appropriately evaluated, their role in the process of the vernacularization of literary Ukrainian was arguably fully-fledged.2 To demonstrate this, I will analyze here very briefly the oeuvre of Vasyl′ Hrechulevych (1791–1870), Stefan Opatovych (1832–92) and Ioann (Ivan) Babchenko (dates unknown), whose homiletic works were published in vernacular Ukrainian on the eve of the Valuev Circular of 18 July 1863.3 Despite the fact that these
1
Andrii Danylenko, From the Bible to Shakespeare. Panteleimon Kuliš (1819– 1897) and the Formation of Literary Ukrainian (Boston: Academic Studies Press, 2016); Andrii Danylenko, “‘Bez talantu cholovik, khoch i dobryi,’ abo pro odyn vypadok epihonstva v ukraїns′kiі perekladniі literaturi XIX stolittia,” in Ukrainian Studies and the Slavic World, ed. Ljudmila Popović (Belgrade: University of Belgrade, Faculty of Philology, 2017), 320–28.
2
For a different view, see Moser Michael, “Clerics and Laymen in the History of Modern Standard Ukrainian,” Journal of Ukrainian Studies 37, nos. 1–2 (2012): 41–62.
3
Andrii Danylenko, “The Ukrainian Bible and the Valuev Circular of 18 July 1863,” Acta Slavica Iaponica 28 (2010): 1–21; also his “Pro vnesok naddniprians′kykh pravoslavnykh sviashchenykiv u rozbudovu ukraїns′koї literaturnoї movy u XIX st.” in Języki wschodniosłowiańskie na
The “Little Russian Triad” and the Formation of Literary Ukrainian in the Nineteenth Century
233
clerics were not either ideologically or organizationally united, as was the case of the Ruthenian Triad in Galicia in the early nineteenth century, I propose to call the aforementioned clerics the “Little Russian Triad.” Although loosely united, they all worked on the vernacularization of the high style for use in the religious sphere of public discourse in Russian Ukraine. In 2005, Nimchuk was the first to bring back the aforementioned three Orthodox clerics from oblivion.4 As late as 2012 Moser juxtaposed the language of Hrechulevych’s Propovĕdi, na malorossiiskom˝ iazykĕ (Sermons in the Little Russian Language, 1849) and Besědў katykhyzycheskiia, na deviat′ blazhenstv˝ evangel′skikh˝ i desiat′ zapovědei Bozhiykh˝, govorennyia, na malorossiiskom˝′ iazўkě (Catechetical conversations on nine evangelical blisses and God’s ten commandments, delivered in the Little Russian Language, 1852) with modern standard Ukrainian.5 According to Moser, the language of the aforementioned works is not much closer to standard Ukrainian than many works by his Galician and Transcarpathian contemporaries whose language has traditionally been labeled iazychiie.6 Moser also argued that the observation that the Little Russian clergy contributed little or next to nothing to the development of literary Ukrainian up until 1905 is apparently not an unjustified exaggeration.7 However, based on scant material, the aforementioned observation might not reflect the true situation. To be true, there is meager information about the Little Russian Triad available today, save for a couple of entries in some encyclopedia and przestrzeni wieków (Łodź: Łódzkie Towarzystwo Naukowe, 2018), 99–110. 4
Vasyl′ Nimchuk, “Ukraїns′ki pereklady Sviatoho Pys′ma,” in Das ukrainische als Kirchensprache, ed. Michael Moser (Vienna: LiT, 2005), 25.
5
Moser, “Clerics and Laymen”; Vasylii Grechulevich, Propovĕdi, na malorossiiskom” iazўkĕ (St. Petersburg: Karl Kraj, 1849), also his Besědў katykhyzycheskiia, na deviat′ blazhenstv”” evangel′skikh” i desiat” zapovědei Bozhiyk”, govorenўia, na malorossiiskom” iazўkě (St. Petersburg: Vtoroe Otdělenie Ego Imperatorskago Velichestva Kantseliarii, 1852).
6
Moser, “Clerics and Laymen,” 50.
7
Ibid., 50–51.
Andrii Danylenko
234
sporadic notes in some contemporaneous periodicals. We seem to have more information about Hrechulevych, archbishop of the Kamianets′-Podil′skyi eparchy,8 who wrote a popular collection of sermons, Propovĕdi, na malorossiiskom” iazykĕ (Sermons in the Little Russian Language, 1849; 2nd ed., 1857), and a series of other religious texts.9 Nimchuk mentioned four Ukrainian-language titles authored by Hrechulevych,10 while Moser analyzed only two works of Hrechulevych dating back to 1849 and 1852. However, neither Nimchuk nor Moser used the second edition of the Sermons of 1849 prepared by Panteleimon Kulish in 1857.11 Remy has recently mentioned, in total, nine Ukrainian-language publications of Hrechulevych.12 As early as 1900, Antin Lotots′kyi published a study of Hrechulevych’s life and literary output. Lotots′kyi noted that “the author often resorts to common vernacular expressions which have been long created by the people themselves and existed among them in parallel to the bookish terms.”13 Hrechulevych’s religious terminology, according to Lotots′kyi, was comprised of “Slavic expressions which have closely amalgamated with the Little Russian language and entered it as its natural part”; the author surmised that the language of Hrechulevych’s Sermons was “plain Little
8
O. M. Koshel′. “Vasyl′ Iakovych Hrechulevych – sviashchenyk, diiach ukraїns′koho natsional′noho vidrodzhennia,” Osvita, nauka i kul′tura na Podilli, vol. 9 (Kamianets′-Podil′s′kyi, 2007), 16–19.
9
Volodymyr Kubiiovych, ed., Encyclopedia of Ukraine, vol. 2 (Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 1988), 434.
10
Nimchuk, “Ukraїns′ki pereklady Sviatoho Pys′ma,” 25.
11
Vasylii Hrechulevich, Propovĕdi na malorossiiskom” iazўkĕ, 2nd ed. (St. Petersburg, n.p., 1857); cf. Ievhen Nakhlik, Zhyttia Panteleimona Kulisha. Naukova biohrafiia, vol. 1 (Kyiv: Ukraїns′kyi pys′mennyk, 2007), 122–23.
12
Johannes Remy, Brothers or Enemies. The Ukrainian National Movement and Russia from the 1840s to the 1870s (Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 2016), 298–299.
13
Anton Lototskii, “Pamiati protoiereia V. Ia. Hrechulevicha,” Kievskaia starina 6 (1900): 283.
The “Little Russian Triad” and the Formation of Literary Ukrainian in the Nineteenth Century
235
Russian with some specific particularities of the Podolia [Podillia] dialect.”14 Interestingly, Lotots′kyi reiterated most of the arguments advanced by Hrechulevych in the foreword to his Sermons of 1849.15 According to Hrechulevych, for the sermons to be effective, one needs to use a language which is “understandable and close to the hearts of the people”; Lotots′kyi also complained of a factual lack of such publications in Little Russia because the local priests kept preaching in the Russian language which was not comprehensible to the commoners, although Ukrainian was used by a nation of thirteen million.16 Echoed later by Lotots′kyi, Hrechulevych maintained that such priests had turned into “barbarians” (1 Cor. 14:11) who could hardly do anything useful for their flock;17 such priests, while neglecting the local vernacular, were prone to employ very bookish and much too general concepts which did not allow them to understand the life of their parishioners.18 In fact, the educated circles were poorly familiar with the Little Russian language. This is why Hrechulevych aimed at elevating the dignity of this language as the voice of high Christian truths.19 While seeking patronage of an influential patron outside the church hierarchy, Hrechulevych dedicated his work to Gedeon Vyshnevs′kyi, a native of Podillia, who became the Orthodox archbishop of Poltava in the late 1830s. In his dedication, Hrechulevych stated that the inhabitants of the Podillia region were closely related to the flock of the Poltava bishopric since all of them spoke the Little Russian language.20 To analyze the language used by Hrechulevych, I first look into the canonical 1849 edition of his Sermons followed by the two
14
Ibid.
15
Hrechulevich, Propovĕdi, 1849, i–v.
16
Lototskii, “Pamiati protoiereia,” 284.
17
Hrechulevich, Propovĕdi, 1849, i–ii.
18
Ibid.; Lototskii, “Pamiati protoiereia,” 285.
19
Hrechulevich, Propovĕdi, 1849, iii; cf. Moser, “Clerics and Laymen,” 47–48.
20
Ibid., iv.
Andrii Danylenko
236
catechetical studies of 1852;21 I juxtapose then the 1849 collection with its second 1857 edition prepared by Kulish. Hrechulevych was aware that Church Slavonic was not fully intelligible to the Little Russian clergy and common parishioners. This is why, leaving aside the use of iaryzhka which was not totally alien to Ukrainian phonetics,22 his Sermons has a small number of Church Slavonic grammatical forms. One finds in his text adjectives of the type tiahotіiushchyi “burdensome,” hriadushchoho (gen.) “future,” sўdiashchy (pl.) “sitting,” vўdўmўi “seen,” and the like. The lexical Church Slavonicisms reveal some Ukrainian phonetic features: for example, blazhenstvo “bliss,” spasenie “salvation,” pomilovanie “pardon,” spasўtel′ “savior,” prehresheniia “sins,” nevizhda “ignoramus,” obishchanie “promise,” boholypno “godlike,” vnўmanie “attention,” hlas” “voice,” zhyvot” “life.” Hrechulevych opted for utilizing mostly comprehensible elements in his sermons. Hence one of the main, “macaronic” characteristics of his language seems to be its variance and abundance of parallel—Church Slavonic and vernacular (dialectal)—lexical forms. In order to explain a Church Slavonic form, Hrechulevych easily switched to a vernacular or dialectal (regional) equivalent, sometimes creating triplets of parallel lexemes. Consider the following word pairs: yskrenno ~ shchyro “sincerely,” khram” ~ pomyshkan′e “house,” nўshcheta ~ bydnost′ “poverty,” zhyzn′ ~ zhyvot” “life,” otets′ ~ bat′ko “father,” ydolopoklonnykў ~ balvokhval′tsy “idolaters,” sovyst′ ~ sumlinia “conscience,” and so forth; one can add triplets of the type hrabўtel′ ~ rabyvnўk” ~ rozbiinўk” “robber,” protsent” ~ ynteres” ~ lўkhva ‘interest,’ pўr” ~ bal′ ~ ben′ket” “feast”; here comes also a rare quadruplet – volshebnўkў ~ charyvnўkў ~ vorozhbўtў ~ znakharў “wizards, healers.” The language of Hrechulevych was riddled with numerous dialect and vernacular lexemes, for example svarka “quarrel,” kukhol′ “mug,” shakhraistvo “fraud,” peklo “hell,” lakomўtўsja “to feast on, relish,” zhazhatўsia (згажатися) “to agree,” zbўtno 21
Cf. note 5.
22
Danylenko, From the Bible to Shakespeare, 225.
The “Little Russian Triad” and the Formation of Literary Ukrainian in the Nineteenth Century
237
“at a loss,” zobўl′no “abundantly,” shtўrў next to chotўre and chotўrў “four,” tohdy “then,” nadhoroda “award,” nychohysyn′ko “nothing,” spolniatў “to execute, to do,” and many others, including words borrowed from Polish via the Dniester dialect; consider trafliaet′sia (3 sg. present) “to take place,” trafytsia (3 sg. future) “to happen,” khots′ next to khoch′ “though.”23 Yet deserving of special attention are Hrechulevych’s grammatical dialectisms, for example the obsolete perfect tense forms with auxiliaries treated as enclitics as well as the reflexive particle sia—such as, vўdўbravўs′ “you took away,” ob′′iasnўvўm” “I explained,” povўnnys′mo next to povўnny my “we should,” povўnnosia khrestўtў “one should get baptized,” literally “it is a must to baptize,” abўs′mo ne ubivalў “lest we kill,” kotoruium” prochytav” “the one which I read,” and so forth. 24 Among the moderately regional forms one comes across the northern Ukrainian suffix -iish- for comparatives and superlatives, for example, davniishўi “older,” iasniishe “brighter” next to hryshnyshchў “more sinful” and naiblўzhnyshchўi “the closest.” Interestingly, the suffix -iish- made its way into Southeast Ukrainian as well as the language of Mykhailo Staryts′kyi and Panteleimon Kulish.25 Also, Hrechulevych employed the so-called synthetic future tense form derived with the help of the imperfective infinitive and personal forms of the auxiliary iati “to take” of the type matўmesh′ “you will have,” matўmut′ “they will have”; such forms were not used by the other members of the Little Russian Triad.
23
Slovnyk pol′s′ko-tserkovnoslov′ians′ko-ukraїns′kyi Teodora Vytvyts′koho z polovyny XIX storichchia, ed. Janusz Rieger, with introduction and comments by Iosyp Dzendzelivs′kyi (Warsaw: Semper, 1997), 47, 298.
24
For the distribution of the use of enclitics in the Ukrainian dialects, see Andrii Danylenko, “Auxiliary Clitics in Southwest Ukrainian: Questions of Chronology, Areal Distribution, and Grammaticalization,” Journal of Slavic Linguistics 20, no. 1 (2012): 3–34.
25
Danylenko, From the Bible to Shakespeare, 365; Petro Dmytrovych Tymoshenko, “Morfolohichni rysy movy tvoriv Shevchenka (prykmetnykovi ta sporidneni z nymy zaimennykovi, diieprykmetnykovi i chyslivnykovi formy),” in Zbirnyk prats′ visimnadtsiatoï naukovoï shevchenkivs′koї konferentsiї (Kyiv: Naukova dumka, 1971), 204–5.
Andrii Danylenko
238
In sum, the language of Hrechulevych’s editions of 1849 and 1852 is characterized by a variety of stylistic means belonging, on the one hand, to vernacular Ukrainian permeated with numerous dialectisms and, on the other hand, to the high baroque style. This mixture was typical of the literary tradition cultured by Mykhailo Andrella and other authors of the seventeenth to eighteenth centuries with strong grounding in the vernacularization of Church Slavonic. At closer inspection, Hrechulevych’s language shows a strong tendency to the use of vernacular elements as a basis of the high style, although this tendency still somewhat lacked clarity. This could explain the success of Hrechulevych’s Sermons of 1849 which ultimately attracted Panteleimon Kulish as an editor of a new, revised edition of Hrechulevych’s book. The second, 1857 edition of Hrechulevych’s Sermons was composed in a “largely improved language.”26 In his letter of 8 May 1856 to Vasyl′ Tarnovs′kyi, Sr., Kulish called the language of the first edition “bad” and “composed in Podolian.”27 In the preface to the second edition he left most of the arguments advanced by Hrechulevych in his 1849 edition. First, the sermons, according to both the author and the editor, had to be compiled in the mother tongue “fully comprehensible to the people, close to their heart.”28 Second, the proposed revision was designed to fill a gap in Ukrainian publications of this type in Little Russia; finally, the orthodox “servants of God’s words” were accustomed to use literary Russian instead of the mother tongue of their flock, thus, to use the biblical allusion, turning into “barbarians.”29
26
N[ikolai] M[izko], “Propovědi na malorossiiskom′′ iazўkě, protoiereia Vasyliia Hrechulevicha. Izdanie 2-е, ispravlennoe. SPb. 1856,” Russkaia besěda 3, no. 7 (1857): 60–70.
27
“Pis′ma P. A. Kulisha k˝ V. V. Tarnovskomu (Na malorossiiskom′′ iazykě). 1856–1857.” Kievskaia starina 6 (1898): 357.
28
Hrechulevich, Propovĕdi, 1857, v.
29
Ibid., vi–vii.
The “Little Russian Triad” and the Formation of Literary Ukrainian in the Nineteenth Century
239
Hrechulevych admitted that his knowledge of Little Russian had not been good enough to meet that task.30 This is why the proposed revision became “almost completely a new edition.”31 The author (together with Kulish as the editor) outlined a more radical vision of the language and orthography for this edition. He opted for “that Little Russian dialect which is spoken by most of the Little Russians, that is, the dialect of Poltava and Chyhyryn.”32 This “euphonic dialect,” according to Hrechulevych (and Kulish), did not have any sound corresponding to the Russian letter ы; this is why the author introduced the grapheme “и” to render both y and “sharp” i in Ukrainian. The use of this Little Russian dialect was indispensable in this work inasmuch as only plain Little Russian could connect people and express their feelings and thoughts, unlike “bookish concepts.”33 The language of the 1857 edition is different from the one used in 1849. In his letter of 26 November 1856 to Vasyl′ Tarnovs′kyi, Sr., Kulish admitted that he substantially revised the whole collection, while adding some new homilies of his own.34 In his letter of 26 November 1856 to the same respondent Kulish referred him to the first sermon in the collection as well as those which were found on page 100 and thereafter.35 The whole text of the 1857 edition is reminiscent linguistically of the standard which Kulish would
30
Ibid.
31
Ibid.
32
Ibid., viii.
33
Ibid., 1857, ix. Unlike the first edition dedicated to the member of the Holy Synod Gedeon, archbishop of Poltava and Pereiaslav, the new edition of 1857 did not address any patron but used instead an epigraph taken from the First Epistle of Paul the Apostle to the Corinthians: “So likewise ye, except ye utter by the tongue words easy to be understood, how shall it be known what is spoken? . . . Therefore if I know not the meaning of the voice, I shall be unto him that speaketh a barbarian, and he that speaketh shall be a barbarian unto me” (1 Cor. 14:9, 11).
34
“Pis′ma P. A. Kulisha k˝ V. V. Tarnovskomu. 1855–1858,” Kievskaia starina 4 (1898): 125–26.
35
Ibid.; Nakhlik, Zhyttia Panteleimona Kulisha, 124.
Andrii Danylenko
240
elaborate on in his subsequent translations of the Bible.36 Remarkably, in the 1857 edition Kulish tried to avoid using dialectal forms which did not belong to the “dialect of Poltava and Chyhyryn.”37 In general, the language of the revised edition is moderately Slavonicized, thus showing a tendency toward the vernacularization of linguistic means. We do not have exact statistics, but there are not so many Church Slavonic forms in the text, though all quotations from the Bible are in Church Slavonic. If used outside such quotations, Church Slavonic forms tend to appear in a Russian guise; this helps to avoid excessive archaization of the linguistic means in homilies designed for parishioners who were poorly versed in Church Slavonic: obnovlenie “renewal,” blahovolenie “favor,” spasitel′ “savior,” sozdatel′ “creator,” drevo “tree,” soshestvie “descent,” pokaianie “repentance,” skverna “filth,” ystynno “verily” next to Pan” “God.” The 1857 text is permeated with vernacular and Central Dnieper dialect forms; some of them are traced to the Middle Ukrainian period: khata and khatyna “house,” shovk” “silk,” oksamyt” “velvet,” ralets′ next to dar” “gift,” ril′ “field,” skarbonia “money box,” u-kupi “together,” uchynyty “to do,” obitnytsia “promise,” hod” next to rik˝ “year,” and many others. Among morphological forms, one should mention the neuter form ending in -e with gemination typical of North Ukrainian—see zmahannie “competition,” bezladdie “mess,” zhyttie next to Church Slavonic zhytye “life.” As in the edition of 1849, one finds here the suffix -iish-, used to derive comparative and superlative forms—for example, pevniisha (f.) “surer,” strashniishe “scarier” next to luchcha (f.) “better” and plokhshyi “worse.” Interestingly enough, Kulish introduced in this edition some of his signature forms (“Kulishisms”) like the singular present reche “to say.” A small number of Polish borrowings made their way into this edition—for example, fal′sh” “falseness,” myzerstvo next to Church Slavonic nuzhda, and East Slavic bidnost′ “poverty.”38 36
Danylenko, From the Bible to Shakespeare, 374–85. Ibid., 104.
37 38
Slovnyk pol′s′ko-tserkovnoslovians′ko-ukraїns′kyi Teodora Vytvyts′koho z polovyny XIX storichchia, 72, 135.
The “Little Russian Triad” and the Formation of Literary Ukrainian in the Nineteenth Century
241
Just several months before the Valuev Circular the publishing house of Kharkiv University printed Propovědy na malorossiiskom” iazўke (Sermons in the little Russian language) by reverend Ioann (Ivan) Babchenko. An obscure figure in the nascent Ukrainian national movement in the second half of the nineteenth century,39 his work, nevertheless, can be viewed as one of the most significant contributions to the elaboration of literary Ukrainian in Russian Ukraine. His work appeared in Sloboda Ukraine which had been subject to heavy linguistic Russification. Despite its apparent mixture of different elements, the language of his work shows features that correspond with the vernacularizing tendency in the development of new literary Ukrainian based on the southeastern dialects with the presence of the older (northern Ukrainian) literary tradition.40 The collection authored by Babchenko (1863, iii–iv) opens with a brief preface which can be reduced to the following two arguments. First, according to Babchenko, for sermons to be effective it is mandatory that they be delivered with the help of the “commonly comprehensible” language (obshcheponiatnўi iazўk”).
39
There is practically no information about Babchenko available today, save for a brief mention of his name next to that of Vasyl′ Hrechulevych in the entry on Ukrainian homiletics in the Encyclopedia of Ukraine (vol. 2 [1988], 214). The author of the entry argued that nationally conscious preachers strove occasionally to save Ukrainian homiletics, but their efforts, in particular of these two clerics, had proved largely unsuccessful. As I show in this article, their efforts, if seemingly occasional, were quite successful in bringing the Ukrainian homiletics in Dnieper Ukraine into the context of the elaboration of the high style of literary Ukrainian. At least, the activities of the Little Russian Triad in tandem with the normalization efforts of Kulish and his followers in Russian Ukraine proved arguably more instrumental in the vernacularization of the high style as compared with the input of the Greek Orthodox clerics active in the Austro-Hungarian Empire (cf. Andrii Danylenko, “The Holy Gospels in Vernacular Ukrainian: Antin Kobylians′kyi (1874, 1877) vs. Panteleimon Kuliš (1871),” Die Welt der Slaven 55, no. 1 (2010), 83–104, also his From the Bible to Shakespeare, 109–52).
40
Andrii Danylenko, “The New Ukrainian Standard Language (1798)— between Tradition and Innovation,” in American Contributions to the 14th Congress of Slavists in Ohrid, Macedonia, 2008, vol. 1, Linguistics, ed. Christina Bethin (Bloomington: Slavica, 2008), 59–74.
Andrii Danylenko
242
Second, by choosing Little Ukrainian for his homiletic and pastoral work, the author kept in mind that there were thirteen million Little Russian speakers and practically no sermons published in the Little Russian tongue.41 As was mentioned earlier, the linguistic framework of Babchenko’s homilies appears to be quite a mixture, reminiscent at first glance of surzhyk, though it might be an anachronistic take on Babchenko’s idiosyncratic style.42 To sustain the high style of the homiletic narrative, Babchenko resorted more often than not to Church Slavonicisms, for instance, adjectival forms appearing with the old suffix like hriadushchoho (gen.) “future,” zhyvushchўkh” (gen.) “living,” vseznaiushchoho (gen.) “all-knowing,” vsevydiushchoho (gen.) “all-seeing,” mohushchie (pl.) “being able,” and so forth. One can add here the Russian Church Slavonicisms voskresўty “to resurrect,” spasenie “salvation,” pokaianie “repentance,” ystsylenie “healing” and “Great Russianisms” of the type terpelўvo “patiently,” lykarstvo “medicine,” nachalstvo (sg.) “superiors,” zapreshchae (3 sg. present) “to forbid,” vmysto toho “instead of,” pochty “almost”; consider a very idiosyncratic form malorossiianskii iazўk” “the Little Russian language.” Although heavily slavonicized, the homilies of
41
Both Hrechulevych (Hrechulevich, Propovĕdi, 1849, ii; Hrechulevich, Propovĕdi, 1857, vi) and Babchenko mention the “famous ethnographer” Pavol Jozef Šafárik as the authority in defending the distinctiveness of the thirteen-million Little Russian nation, cf. Ioann Babchenko, Poucheniia na malorossiiskom” iazўkě (Kharkiv: Universitetskaia tipografiia, 1863), iv. Obviously, before embarking on his publication project, Babchenko consulted the 1849 and 1857 editions of Hrechulevych’s Sermons. He even borrowed some arguments from the preface to the 1857 collection by Hrechulevych. All this speaks about a pastoral and ideological closeness between Hrechulevych and Babchenko who were equally concerned about the state of Ukrainian homiletics and the dignity of a language used in the pastoral activities of the Ukrainian clergy.
42
For chronological and spatial parameters of the interpretation of a mixed discourse, as illustrated by the concepts of surzhyk and iazychie in Ukrainian linguistics, see Andrii Danylenko, “Iazychie and Surzhyk: Mixing Languages and Identities in the Ukrainian Borderlands,” in The Palgrave Handbook of Slavic Languages, Identities and Borders, ed. Tomasz Kamusella et al. (New York: Palgrave Macmillan), 81–100.
The “Little Russian Triad” and the Formation of Literary Ukrainian in the Nineteenth Century
243
Babchenko also contain both numerous lexical and morphosyntactic southeastern Ukrainian forms. The following forms reveal their native phonological features despite being transcribed in iaryzhka: zavziatyst′ “commitment,” prўrobўtў “to work” navchatў “to teach,” kozhnўi “each,” uchenўlў (3 pl. past) “to do,” hrykh” “sin,” nashoho (gen.-acc. sg.) “our”; one can find a number of regional (Sloboda) forms like pryluchatўsia “to happen,” oslobonўtў “to save,” zavsyhda “always,” vremnia “time.”43 Most of the grammatical forms in Babchenko are derived in accordance with the norms of modern literary Ukrainian. For instance, unlike the northern Ukrainian verb forms in -ovain Hrechulevych, Babchenko employs forms in -uva-, whence torhuvatў “to trade,” pol′zuvatўsia “to employ,” horduvatў “to be proud,” pўlnuvatў “to guard, watch.” I found a rare former perfect verb form, nachalўste, typical of the administrative language of the period of the Hetmanate, instead of the modern nachalў “(you) began.” The comparatives and superlatives are also southeastern Ukrainian: naidoroshchii “the most expensive,” naihlavnyshchii “the most important,” naistaryshchii “the oldest,” also bidshchyi “the poorest.”44 Babchenko uses Church Slavonic deverbatives ending in -ie sporadically, when using some quotes from the New Testament, whence spasenie “salvation,” pokaianie “repentance.” In all other cases, he employs largely southeastern Ukrainian forms in -e with gemination like navchen′nia “teaching,” starshenstvuvan′nia “seniority,” zhўt′tia next to zhyst′ “life.” One can add here Ukrainianized Slavonic forms of the type yzlychen′nia “healing,” spasen′nia “salvation,” blahokhvalen′nia “praise,” consider also some obvious Sloboda regionalisms like zavsyhda “always,” zdorovlia “health,” spolniatў “to do, execute.”45
43
Anatolii Ananiiovych Saharovs′kyi, Materialy do dialektnoho slovnyka Tsentral′noï Slobozhanshchyny (Kharkivshchyny) (Kharkiv: V. N. Karazin Kharkiv National University, 2011), vol. 1: A–Obiasniat′sia, 62, 109, 216, vol. 2: Ovariika–Iashchuriachyi, 35.
44
Danylenko, From the Bible to Shakespeare, 365.
45
Saharovs′kyi, Materialy do dialektnoho slovnyka, vol. 2, 220.
Andrii Danylenko
244
Overall, it would be anachronistic to dub Babchenko’s language a surzhyk. As has been mentioned, his language contains elements that have long been part of the administrative language (prostaia mova, “the plain language”) as used in the eighteenth century in the Hetmanate.46 One also finds in Babchenko Ukrainian Church Slavonicisms and numerous southeastern dialect elements. Paradoxically, in comparison with the early works of Hrechulevych, the language of Babchenko, as a representative Sloboda written variety, seems to be closer to modern literary Ukrainian. Babchenko’s could hardly merge with this standard since his language was too much permeated with Russian Church Slavonicisms and obvious, though not numerous Russianisms. The language of Opovidanę z˝ svętoho pisanię (Stories from the Holy Scriptures) by reverend Stefan Opatovych, a native of Volhynia who graduated from the theological seminary in Kremenets′ in 1853, is most representative from the point of view of its vernacular foundation.47 Approved by the St. Petersburg Committee of Spiritual Censorship on 13 April 1863, the work of Opatovych appeared practically simultaneously with The Sermons of Babchenko on the eve of the Valuev Circular. As rumor has it, Opatovych prepared subsequent volumes of his homiletic work but their publication was stopped owing to the 1863 ban in the Russian Empire on Ukrainian-language publications.48 Interestingly, the first volume of the Stories of the Holy Scriptures was reprinted in 1874,49 although as a Ukrainian nonfiction publication directed
46
Danylenko, “The New Ukrainian Standard Language (1798),” 65–66, also his “Mykola Khanenko: ‘With a Dispatch of Seven Cucumbers Fresh . . . ’: A Case Study of Linguistic Mentality in the Eighteenth-Century Hetmanate,” Harvard Ukrainian Studies 29, nos. 1–4 (2011): 225–56.
47
Stefan′′ Opatovich′′, Opovidanę z” Opatovich˝, Opovidanę z˝ svętoho pisanię (St. Petersburg: Imperatorskaia akademiia nauk˝, 1863), vol. 1; Entsyklopediia ukraїnoznavstva. Slovnykova chastyna, 11 vols., ed. Volodymyr Kubiiovych (Munich: Molode zhyttia, 1966, 1995), vol. 5, 1857. Ibid., vol. 11, 347.
48
Encyclopedia of Ukraine vol. 3 (1993), 699.
49
Pravda. Pys′mo literaturno-politychne. Rocznyk 8, ed. Oleksandr Ohonovs′kyi (Lviv: Drukarnia tovarystva im. Shevchenka, 1875), 29.
The “Little Russian Triad” and the Formation of Literary Ukrainian in the Nineteenth Century
245
at readers from among the common people, it violated the Valuev circular.50 In addition to his pastoral activities in St. Petersburg where Opatovych had been active in the Ukrainian community, the language of his Stories was favorably evaluated in the Dnieper Ukraine and Galicia. In his obituary, published in Kyiv, Opatovych was praised for his “masterful” use of the language and “an apt choice of terms and images.”51 A favorable mention of his language is found in one of the 1875 issues of the Lviv periodical Pravda. Having surveyed twelve books published in Russian-ruled Ukraine, the editors surmised that the contemporaneous language, including the one used in Galicia, was permeated with excessive regionalisms and coined forms; however, they argued that “the way of presentation [in Opatovych’s work] is easy and clear, [and] the language is good.”52 A cursory analysis of Opatovych’s language reveals what could, in fact, appeal to the populist critics. For instance, one encounters in Opatovych a minimum of (Russian) Church Slavonicisms. Of interest is the lexeme vozdukh” “air” which was later incorporated by Kulish and Mykhailo Staryts′kyi into their
50
The book was reprinted in 1875, although on the cover one finds the year 1874. The printing of this edition was not accidental since Valuev circular was still in force in the 1870s. In total, of the seventy-one Ukrainian publications that appeared during the years 1874–1876, sixty-three were published in Kyiv (Ukraїnomovna knyha u fondakh Natsional′noї biblioteky Ukraїny imeni V. I. Vernads′koho, 1798–1923, ed. Oleksii Semenovych Onyshchenko et al. [Kyiv: Natsional′na biblioteka Ukraїny imeni V. I. Vernads′koho, 2003], 74– 97; Remy, Brothers or Enemies, 179). According to Remy, this was because two key posts in Kyiv were held by persons who, each for his own reason, were not disposed to be severe with regard to Ukrainian activities. The reason popular Ukrainian books were actually published in Kyiv between 1874 and 1876 can be explained by the policies of the governor general of Kyiv, Aleksandr Mikhailovich Dondukov-Korsakov, who disliked repressive measures in general, the corruptibility of the individual censor Il′ia Puzyrevskii, and the difficulties the imperial government had in implementing its policy there (Remy, Brothers or Enemies, 179–83).
51
V. B. [Viliam Berenshtam], “Protoierei S. I. Opatovich,” Kievskaia starina 6 (1892): 442.
52
Pravda. Pys′mo literaturno-politychne, 29.
Andrii Danylenko
246
scriptural and secular translations.53 Leaving aside quotations in Church Slavonic, one can also consider such words as tvari “creatures,” zvir” “animal,” blahoslovenie “blessing” next to voskresennia “resurrection,” also skotyna “(domestic) animal, cattle,” hadyna “snake,” zviryna “animal” with the old Slavic suffix -yna- which underwent semantic transformations in the history of Ukrainian.54 The language of Opatovych’s Sermons is replete with vernacular and dialect forms, including some diminutives and, though rarely, folkloric derivatives of the type harnen′ko “nicely,” nyzen′ko “low,” tutechky “here,” nichohisin′ko “nothing,” tsilisen′ka (f.) “entire,” and use zhyvee “everything living.” Most of the vernacular forms found in Opatovych became part of modern literary Ukrainian: khmara “cloud,” pohozhyi den′ “fine day,” sukhodil “dry land,” kruhozir “horizon,” vokhkyi “damp,” richka “river,” khata “house,” sylomits′ “by force,” khutko “fast,” popoїsty “to eat” and many others. Remarkably, Opatovych used the absolute relativizer shcho (without resumption)—cf. odvezit′ tu pshenytsiu, shcho kupyly “take the wheat which you bought”; it should be noted that both Hrechulevych and Babchenko resorted in such cases to the relative pronoun kot(o)ryi “which, who.” Yet, in Opatovych one finds regional “deviations” typical of the older northern Ukrainian literary tradition as reconstructed, for example, in the written output of Ivan Nekrashevych.55 Among such deviations, one can name gemination in the neuter deverbatives in -e like nasinnie “seed,” oruzhzhie “weapon,” kaminnie next to kaminnia “stones,” imperfectives with the suffix -ova- like pyl′novaty “to guard,” bidovaty “to live in poverty, under dire straits,” opanovaty “to master,” vhamovaty “to subdue” next to praznykuvaty “to celebrate, to have a holiday,” kupuvaty “to buy” and some other forms. Among the phonetic deviations one comes across the parallel use of
53
Danylenko, From the Bible to Shakespeare, 348–49.
54
Petro Ivanovych Bilousenko, Vasyl′ Vasyl′ovych Nimchuk, Narysy z isoriї ukraїns′koho slovotvorennia (sufiks -yna) (Zaporizhzhia–Yalta–Kyiv: LIPS, 2009), 29, 54, 56.
55
Danylenko, “The New Ukrainian Standard Language (1798).”
The “Little Russian Triad” and the Formation of Literary Ukrainian in the Nineteenth Century
247
the phoneme y/i in forms of the type nazbiraty “to gather,” pomiraty “to die,” priimaty “to accept,” which was typical of the language of Kulish and Shevchenko; one can add here the pronoun mini “to me” which was also used by Kulish and Nechui-Levyts′kyi, but not by Shevchenko.56 Unlike Hrechulevych, Opatovych is more consistent in deriving the comparative forms with the suffix -iish- as found, for instance, in slabiishyi “weaker,” syl′niishyi “stronger,” myliishyi “dearer, sweeter,” skoriishe “faster” and other forms used also by Kulish but not by Shevchenko.57 Overall, the language of Opatovych is exemplary from the point of view of its vernacular and dialect texture that constitute the backbone of new literary Ukrainian. Even in this homiletic text, the author does not overuse Church Slavonicisms and Russianisms as elements of the high style. However, the vernacular-based narrative of Opatovych tends to be permeated with Church Slavonic forms, largely in their Ukrainianized guise. Nevertheless, his text is written largely in accordance with the norms of modern Ukrainian. In conclusion, the impact of the written output of the Little Russian Triad, which numbers hundreds of pages, on the formation of literary Ukrainian can hardly be overstated. First, the aforementioned Orthodox clerics preached in vernacular Ukrainian. Second, they also used this language in their homiletic works whose appearance in print, before and even after the ban on Ukrainian-language publications in Russian Ukraine, made a significant contribution to the elaboration of literary Ukrainian. Despite the fact that their major works remained in the field of homiletics, the Little Russian clerics produced representative samples of vernacular-based idiom; the latter tended to merge with the secular standard language, used at that time by authors in Dnieper Ukraine, especially Kulish. It comes as no surprise that he 56
Danylenko, From the Bible to Shakespeare, 186, 302–303; Petro Dmytrovych Tymoshenko, “Morfolohichni rysy movy tvoriv Shevchenka (zaimennyk),” Zbirnyk prats′ shistnadtsiatoї naukovoї shevchenkivs′koї konferentsiї (Kyiv: Naukova dumka, 1969), 107; his Studiї nad movoiu Tarasa Shevchenka (Kyiv: Instytut ukraїns´koї movy, 2013), 111.
57
Tymoshenko, Studiї, 107.
Andrii Danylenko
248
took on preparing the second edition of Hrechulevych’s homilies in 1857, thus signaling the coming of a new period in the creation of the high style which resulted in a series of vernacular-based biblical translations made by such laymen as Petro Hulak-Artemovs′kyi, Mykhailo Maksymovych, Taras Shevchenko, Pylyp Morachevs′kyi, Oleksander Navrots′kyi, Volodymyr Aleksandrov, Ivan NechuiLevyts′kyi, Panas Myrnyi, and Mykhailo Lobodovs′kyi (Loboda).58 In fact, the Little Russian clerics found themselves right in the vortex of the elaboration of literary Ukrainian in Dnieper Ukraine. That process differed from the sacralized vision of the Galician Greek Catholic clerics of written Ukrainian. Unlike their Orthodox clerical brethren in Little Russia, the Rusyn and Galician clerics were largely struggling at that time with the emancipation of their written language characterized by Church Slavonic hybridization.59 This is why their efforts at the vernacularization of their religious narration proved less successful as compared with the language of the representatives of the Little Russian Triad whose works gained popularity among Ukrainians in the two historical parts of Ukraine.
58
Danylenko, From the Bible to Shakespeare, 3–278, Danylenko, “‘Bez talantu cholovik, khoch i dobryi.’”
59
Danylenko, “The Holy Gospels in Vernacular Ukrainian”; Mykola Lesiuk, Stanovlennia i rozvytok ukraїns′koї literaturnoї movy v Halychyni (IvanoFrankivs′k: Misto NV, 2014), 696–701.
249
The Standardization of Modern Ukrainian— Some General Considerations Michael Moser
Standard languages offer a unified system of reference for speakers who usually find themselves in situations of linguistic variation, but, at least in a modernized world, are usually in need of a standardized language. Ukrainian—like many other Slavic (and non-Slavic) languages—was successfully standardized in the course of the nineteenth century at least in those parts of the Ukrainian-speaking territory where the language policy of the Austrian Empire (from 1867: the Austrian half of the Austro-Hungarian Empire) created favorable conditions for fully fledged standardization. 1. Selection According to the widely acknowledged model of Einar Haugen, the process of standardization begins with a process of selection from a number of varieties that coexist within a given (or rather: envisaged) speech community.1 As far as regional varieties are concerned, it 1
In this essay, I refer to Einar Haugen´s model that was originally developed in 1966 and is basically still regarded as valid, although some minor amendments have been suggested in the meantime. Since 1966, Haugen himself has developed this model, suggesting a differentiation of four major stages of standardization: 1. selection, 2. codification, 3. acceptance or implementation, 4. elaboration. See Einar Haugen, “Dialect, language, nation,” in Sociolinguistics, ed. J. B. Pride and Janet Holmes (Harmondsworth: Penguin, 1972), 97–111. Originally published: American Anthropologist 68, no. 4 (1966): 922–35. See also: Einar Haugen, “The Implementation of
Michael Moser
250
should be noted that the dialectal differentiation of Ukrainian is quite insignificant compared to that of many other languages.2 Particularly, this applies to the comparatively young south-eastern dialects, which at the same time constitute the largest segment of the Ukrainian language territory; as opposed to them, the northern and south-western dialects are spoken in smaller areas, are more archaic and more heterogeneous.3 It thus made sense that the south-eastern dialects constituted the foundation of Modern Standard Ukrainian. As for the social variation of Ukrainian, Ukrainian, like many other languages, was basically in fact a “peasant language” in that Ukrainian elites were either assimilated to neighboring dominant cultures or used Ukrainian merely as a family language or in their dealings with “commoners.” Previous traditions of literacy played a less significant role in the standardization of Ukrainian than in that of some other Slavic languages, such as Czech or Russian. In all Ukrainian-speaking areas, Church Slavonic traditions could be used as a resource, especially outside the Russian Empire, where Ukrainians still used the Ukrainian, and not the Russian recension of Church Slavonic.4 Also, traditions of the early modern “Ruthenian”
Corpus Planning: Theory and Practice,” in Progress in Language Planning, ed. Juan Cobarrubias and Joshua Fishman (Berlin–New York–Amsterdam: Mouton Publishers, 1983), 269–89. For more recent approaches see Introducing Sociolinguistics, ed. Rajend Mesthrie, Joan Swann, Ana Deumert, and William L. Leap, 2nd ed. (Edinburgh: Edinburgh University Press, 2009), particularly 371–406. 2
The Prague School and its adherents spoke about the “superregional” character of standard languages. For a more recent discussion of the Prague School theses see Iva Nebeská, Jazyk. Norma. Spisovnost (Praha: Karolinum, 1996, 1999). For a discussion of the nineteenth-century history of the Ukrainian language against the background of the features that were developed by the Prague school see Michael Moser, “Ukrainian Language Building in Light of Ukrainian Nation-Building,” in Michael Moser, New Contributions to the History of the Ukrainian Language (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2016), 337–49.
3
For Ukrainian dialects see George Yurii Shevelov, “Dialects,” in Internet Encyclopedia of Ukraine, http://www.encyclopediaofukraine.com/display. asp?linkpath=pages%5CD%5CI%5CDialects.htm.
4
See Mikhаеl′ Mozer (Michael Moser), “Tserkovnoslov′′ians′ka mova
The Standardization of Modern Ukrainian— Some General Considerations
251
literary language were especially alive in the Habsburg realm, where they exerted an influence on the selection of standard features well into the years of the Revolution of 1848/9.5 Until the 1860s, the selection of particular features was, in general, heavily influenced by additional factors such as that of literary genres. This particularly applied to Galicia, where the spectrum of genres was significantly broader than in the Russian Empire. In the Russian Empire, the first serious attempts to use Ukrainian outside the sphere of fine literature and, mainly, secular poetry were made only after the midnineteenth century, particularly after the Crimean War. In Galicia, almost all the leading intellectuals were Greek Catholic priests who wrote, inter alia, panegyric poems or scholarly treatises and were therefore more inclined to select linguistic features that were characteristic of earlier literacy traditions, but not of the vernacular.6 This at least partly explains why the Galicians did not and could not immediately accept the south-eastern-based Ukrainian language of literature. Only under the impact of Ukraine´s national poet Taras Shevchenko and in collaboration with Ukrainian intellectuals who intended to expand the functionality of the Ukrainian language did speakers of south-western dialects embark on the development a south-eastern-based standard language after the 1860s.7 ukraïns′koï redaktsiï v dzerkali mizhnarodnoï slavistyky,” Ukraïns′ke movoznavstvo 45, no. 2 (2016): 102–10. 5
Church Slavonic was not appropriate, inter alia, because nobody took care of its modernization.
6
See Michael Moser, “Clerics and Laymen in the History of the Modern Standard Ukrainian Language,” in “Religion, Nation, and Secularization in Ukraine,” ed. Martin Schulze Wessel and Frank E. Sysyn, special issue, Journal of Ukrainian Studies 37, nos. 1–2 (2012): 41–62; see also Mikhаеl′ Mozer (Michael Moser), Prychynky do istoriï ukraïns′koï movy, 3rd ed. (Vinnytsia: Nova knyha, 2011), 303–666.
7
See Mikhаеl′ Mozer (Michael Moser), Taras Shevchenko i suchasna ukraïns′ka mova: sproba hidnoï otsinky (Lviv: Naukove tovarystvo im. Shevchenka, Natsional′na akademiia nauk Ukraïny: Instytut ukraïnoznavstva im. I. Kryp′′iakevycha, Ukraïns′kyi Vil′nyi Universytet, 2012), 42–53 and 316–20. I do not concur with Iurii Shevel′ov (George Y. Shevelov) and others who argue that Modern Standard Ukrainian has a “multidialectal background,” although the Galician written varieties added a lot to the vocabulary of
Michael Moser
252
2. Codification and Elaboration In line with the general European intellectual atmosphere of the nineteenth century, the standardizers of Ukrainian had to codify the rules of their envisaged standard language. At the same time, they had to develop Ukrainian into a modern standard language that would cover all spheres of communication by elaborating Ukrainian terminologies and functional styles. The codification of the Ukrainian language was brought to a (first) successful conclusion in the course of the nineteenth century, but solely in Galicia and Bukovyna, where the comparatively liberal nationality and language policy of the Austrian Empire created favorable conditions for these efforts.8 After several Galician grammars had had little or only limited impact on Ukrainian language practice, Roman Smal′-Stots′kyi’s and Theodor Gartner´s “Grammar of the Ruthenian Language” of 1893 proved to be particularly successful. In the Russian Empire, the only available grammar was Oleksii Pavlovs′kyi’s “Grammar of the Little Russian Dialect” of 1805/18, which did not really aim at the codification of Ukrainian grammar.9 Although earlier lexicographic efforts were
Modern Standard Ukrainian especially at the time of the Russian imperial language bans (on Shevel′ov’s views see Kateryna Karunyk, “Opposition of Languages or Integration of Dialects? George Y. Shevelov on the Sources of Standard Ukrainian,” Beiträge zur Geschichte der Sprachwissenschaft 23 [2013]: 275–94. Regarding the possible impact of Galician and northern dialects see George Y. Shevelov, Die ukrainische Schriftsprache 1798–1965. Ihre Entwicklung unter dem Einfluß der Dialekte (Wiesbaden: Harrassowitz, 1966). 8
See Michael Moser, “The Fate of the Ruthenian or Little Russian (Ukrainian) Language in Austrian Galicia,” in The Battle for Ukrainian. A Comparative Perspective, ed. Michael S. Flier and Andrea Graziosi (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2017), 97–117.
9
The question is disputable, see Karunyk, “Opposition of Languages or Integration of Dialects,” 277. In his preface, Pavlovs′kyi writes that he intends to describe “merely a weak shadow of a vanishing dialect” (“одну слабую тѣнь исчезающаго нарѣчїя”). Elsewhere in the preface, Pavlovs´kyi labels “the Little Russian dialect” a “language” that is “neither dead nor alive” (“ни мертвымъ ни живымъ языкомъ”) and refers to Russian as “our common language” (“всеобщїй нашъ языкъ”). Slightly
The Standardization of Modern Ukrainian— Some General Considerations
253
made in both the Russian and Austrian Empires, the first authoritative dictionaries that appeared in print and had an immediate impact on the further development of Modern Standard Ukrainian were published comparatively late, see Omelian Partyts′kyi’s GermanRuthenian dictionary of 1867. Finally, the lexical standards of Ukrainian were successfully codified in Ievhen Zhelekhivs′kyi’s and Sofronii Nedil′s′kyi’s “Little Russian-German” dictionary that was published in Lviv in 1886 at the latest (see also the RussianUkrainian dictionary by “Umanets′ i Spilka” that was published in Lviv in 1894, but had been prepared by the Ukrainian hromada of Odesa).10 In the Russian Empire, Borys Hrinchenko’s “Slovar′ ukraïns′koï movy,“ which in fact was the result of more than fortysix years of collective work of a number of Ukrainian activists, set new standards for the codification of the Ukrainian vocabulary, although it had a clearly populist orientation and did not contribute much to the modernization of the Ukrainian language. Regarding the elaboration of Modern Standard Ukrainian, only in the Austrian Empire and (after 1867) the Austrian half of the Austro-Hungarian Empire did Ukrainian enter basically all spheres of communication, extending from fine literature and the daily press to imperial laws, business correspondence and texts from all fields of scholarship and science, as exemplified by the ground-breaking “Notes of the Taras Shevchenko Scientific Society” (1892 ff.).11 In the Russian Empire, the development of the Ukrainian language was effectively hampered by the language bans of 1863 and 1876,
below, he labels the “Little Russian dialect” “almost a genuine language” (“почти настоящїй языкъ”), but not a genuine language that he wished to codify (A. Pavlovskii, Grammatika malorossiiskago narechiia [Sankt-Peterburg: Tipografiia V. Plavil′shchikova, 1818]), iv–vi. 10
On the state and status of codification see George Y. Shevelov, The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century. 1900–1941 (Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1989).
11
See Mikhаеl′ Mozer (Michael Moser), Ukraïns′kyi P′′iemont? – Deshcho pro znachennia Halychyny dlia formuvannia, rozbuduvy j zberezhennia ukraïns′koï movy (Lviv: Tsentr humanitarnykh doslidzhen′; Kyiv: Smoloskyp, 2011). See also the brief summary on Galician achievements in Michael Moser, “Ukrainian Language Building.”
Michael Moser
254
whereas in the Hungarian half of the Austro-Hungarian Empire, the development of Ukrainian was significantly delayed. 3. Implementation and Acceptance No standardization can be successful unless the standard language is implemented among the members of the speech community and generally accepted by them (Einar Haugen speaks alternately of either implementation or acceptance as one of the components of standardization). Thanks to the dissemination of the standard language, the members of the speech community, who may occasionally continue to speak non-standard varieties, share a common code.12 Eventually, it is thus the standard language that in a sense ultimately establishes and consolidates the speech community. Obviously, the process of implementation largely depends on the power of institutions, particularly schools. In Galicia, Ukrainians had the right to use their language as a language of instruction in parochial schools and in religious classes from 1777, when compulsory schooling was introduced in Galicia.13 After 1849, Ukrainian was widely used in public schools and then entered the level of gymnasia. In 1849, the first chair of Ukrainian language and literature was established at the University of Lviv; another chair at the University of Chernivtsi followed. Moreover, the Ukrainian standard language was disseminated in civic educational institutions such as the Prosvita reading rooms.14 In the Russian Empire, the 12
See Rajend Mesthrie et al, eds., Introducing Sociolinguistics, 378–79.
13
Between 1787 and 1809, the so-called “Studium ruthenum” at Lviv University offered a temporary opportunity to use “the popular” language in courses for those Greek Catholic students of theology who had insufficient command of Latin. The languages that were actually used in the “Studium ruthenum” continued traditions of Ukrainian Church Slavonic and the early modern “Ruthenian” language; they contributed nothing to the standardization of Modern Ukrainian. See Mozer, Prychynky, 352–65.
14
See Michael Moser, “´Ukrainization´ and the Ukrainian Language,” in Moser, New Contributions, 482–584 and George Y. Shevelov, The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century. 1900–1941. See also Moser,
The Standardization of Modern Ukrainian— Some General Considerations
255
infamous Valuev Directive (or “Valuev Circular”) of 1863 aimed to ban the implementation of the Ukrainian standard language, which had begun a few years earlier in the framework of so-called “Sunday schools.” After the Ems Ukaze of 1876 had banned the Ukrainian language from all spheres of public communication, the normal development of the Ukrainian language was ultimately rendered impossible. Even after the Russian imperial language bans were lifted as a result of the Revolution of 1905, no Ukrainian language schools could be established. 4. When Does the Process of Standardization Begin, and When Does It End? It is open to discussion when the standardization of Modern Ukrainian was actually initiated, but it seems reasonable to assume that as long as there was not even a hint at a program of standardization, it is difficult to simply assume that such a program existed. In Galicia, the first formulations of such a program can be encountered after 1821, when the Przemyślbased cleric Ivan Mohyl′nyts′kyi argued for the use of Ukrainian Church Slavonic in pastoral letters and Ukrainian in parochial schools.15 In the Russian Empire, it was Izmail Sreznevskii who, in 1834, argued with enthusiasm that Ukrainian might well be developed into one of the most beautiful fully fledged Slavic standard languages.16
“Osnova and the Origins of the Valuev Directive,” East/West: Journal of Ukrainian Studies, vol. 4, no. 2 (2017): 39–95, https://ewjus.com/index.php/ ewjus/article/view/322. 15
Mozer, Prychynky, 335. It should be added that Mohyl´nyts´kyi still viewed Belarusian as one of the “Ruthenian” dialects, along with Ukrainian dialects, see Michael Moser, “‘Ruthenians’ and the ‘Ruthenian Language’ in Galician Grammars Dating from the First Half of the Nineteenth Century,” in Moser, New Contributions, 171–218.
16
See Mozer, Prychynky, 303–666; see also Moser, “Osnova and the Origins of the Valuev Directive.”
Michael Moser
256
Asking further when the first stage of standardization was finished (i.e., at which point Ukrainian ultimately become a standard language), we might come to the conclusion, based on Einar Haugen’s criteria, that Ukrainian reached the state and status of a fully fledged standard language by the mid-1890s, but solely in Galicia. Although the Galician achievements were not immediately embraced by Ukrainian intellectuals outside Galicia,17 the Galician variant of Ukrainian contributed much to the successful standardization of the Ukrainian language in the realms of the former Russian Empire too, although it was not simply adopted as such. After the process of standardization had thus been accomplished in the former Russian-ruled realms, the outcome was the coexistence of two standards that basically did not differ in their grammar, but obviously differed in their orthography, vocabulary, and phraseology.18 In 1927–28, at the height of Soviet so-called “Ukrainization,” the Soviet administration, guided by the People´s Commissar Mykola Skrypnyk, intended to unify the standards, but as soon as 1933, the Stalinists condemned any achievements in that regard. The Galician variant of Modern Standard Ukrainian was abolished when most parts of Galicia were incorporated into Soviet Ukraine and all other parts of the originally Ukrainian-speaking territory ended up under Soviet control. However, Ukrainians who remained apart from the Soviet sphere19 preserved the rules of 1927–28 and reintroduced them into the discourse on language
17
Precisely at the turn of the twentieth century a highly interesting language discussion between Ukrainians from Galicia and the Russian Empire took place. See Orest Drul´, “Pravo na halyts′kist′,” Zbruč, October 24, 2016, https://zbruc.eu/node/57752; see also Mozer, Ukraïns′kyi P′′iemont.
18
A potential third standard came into being when Ukrainian was eventually disseminated among large segments of the population of interwar “Subcarpathian Rus” or, as it was called after 1938, “Carpathian Ukraine.” Generally, however, most Ukrainian varieties that were used in that region usually relied on the Galician variant, while only some isolated writers were oriented toward the Ukrainian language of early Soviet Ukraine. Virtually all writers that were born in the Subcarpathian region willy-nilly added some local features.
19
See Shevelov, The Ukrainian Language and Moser, “´Ukrainization.´”
The Standardization of Modern Ukrainian— Some General Considerations
257
standardization after Ukraine finally gained independence in 1991. Although attempts at a partial return to the pre-1933 rules were turned down after 1999, various combinations of pre- and post-1933 rules coexist to date.20 But this is only one of the reasons why the standardization of the Ukrainian language as such has not yet come to an ultimate end. Namely, as long as languages as such and standard languages in particular exist, they are subject to changes.21 Since standardizers have to react, the process of standardization never comes to an end as well.22 In this regard, Ukrainian is no exception.
20
See Ukraïns′kyi pravopys. Proiekt nainovishoï redaktsiiï (Kyiv: Naukova dumka, 1999).
21
Regarding the vocabulary, see Anatolii Neliuba and Ievhen Red′ko, Leksykoslovotvirni innovatsiï. 2012–2013: Slovnyk (Kharkiv: Kharkivs′ke istorykofilolohichne tovarystvo, 2014) and the following volumes: Anatolii Neliuba and Ievhen Red′ko, Leksyko-slovotvirni innovatsiï (2015–2016): Slovnyk (Kharkiv: Kharkivs′ke istoryko-filolohichne tovarystvo, 2017). Regarding changes on all levels between 1945 and the beginning of the new millennium see Svitlana Iermolenko, ed., Ukraïns′ka mova (Opole: Uniwersytet Opolski - Instytut Filologii Polskiej, 1999).
22
The standardizers’ decisions will then inevitably have an effect on all those who intend to use the standard language, which subsequently has to keep pace with the “elastic stability” of human languages (as aptly formulated by Vilém Mathesius); see Jan Chovanec, Chapters from the History of Czech Functional Linguistics (Brno: Masarykova Univerzita, 2014), 21.
258
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First Century) Jonathan E. M. Clarke
1. Introduction This study is devoted to the phenomenon of variance in Ukrainian, specifically prosodic variance in the Ukrainian verb. Variance refers to the existence of parallel forms that can function interchangeably within the grammatical system of the language. It is distinct from synonymy, since this refers to a semantic relationship and does not imply functional interchangeability. Variants are forms of a single lexeme, whereas synonyms represent different lexemes. Ukrainian is a language rich in variants. Variant or parallel forms occur widely in Ukrainian in all word-classes, especially in the verb. A typical example of variant forms is the pair по/тьма́р/и/ти = по/тьмар/и́/ти or со́х/ну/ти = сх/ну́/ти. In both cases we are dealing with pairs of variant infinitives. Sets of three or more variants also exist, but are not typical. Note that variance in the infinitive, which is conventionally taken as the leading form in the inflectional paradigm of the verb, does not necessarily imply variance elsewhere in the paradigm. Variant forms have a certain autonomy and unpredictability. The question also arises as to whether variance in one verb implies variance in a derivationally related verb (that shares the same root and suffix). The answer must be that variance cannot always be predicted in a related verb. For example, the unprefixed verb ки́с/ну/ти = ки́с/ти shows variance, while no related prefixed verb displays variance: ки́с/ти has no prefixed derivatives, though ки́с/ну/ти has many.
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First-Century)
259
While variance occurs in many languages, the scale of the variance in Ukrainian is remarkable: its frequency is very much higher than in many related languages, including Russian. It must be considered one of the distinguishing characteristics of Ukrainian. It pervades the grammatical system of the language, particularly the inflectional patterns of the verb, and has both practical and theoretical significance. Such forms represent an aspect of the language that is fluid and unstable where the process of codification is not yet complete. They are well attested in both contemporary reference works from independent Ukraine and older works from Soviet Ukraine, even if the description of these forms is sometimes inconsistent. Such diverse dictionaries as Orfohrafichnyi slovnyk ukraïns′koï movy (1999),1 Velykyi tlumachnyi slovnyk suchasnoï ukraïns′koï movy (2005),2 and Russko-ukrainskii slovar′/Rosiis’koukraïns′kyi slovnyk (1980–81)3 all demonstrate the prominence of variance in Ukrainian. In this study the lexicon of Ukrainian will be defined as that contained in the eleven-volume dictionary Slovnyk ukraïns′koï movy published between 1970 and 1980.4 Although this dictionary has obvious deficiencies related to its Soviet origins (for example, in its orthography and in the choice of illustrative material), it remains a most significant and detailed account of the vocabulary and inflectional patterns of Ukrainian. It explicitly recognizes the existence of variant forms in the preliminary remarks that begin Volume I. Furthermore, its contents are easily accessible and open
1
Orfohrafichnyi slovnyk ukraïns′koï movy, ed. S. I. Holovashchuk, M. M. Peshchak, V. M. Rusanivs′kyi, O. O. Taranenko (Kyiv: Dovira, 1999).
2
Velykyi tlumachnyi slovnyk suchasnoï ukraïns′koï movy, ed. V. T. Busel (Kyiv, 2005).
3
Rosiis′ko-ukraïns′kyi slovnyk. I–III, ed. I. K. Bilodid (Kyiv: Naukova dumka, 1980–81).
4
Slovnyk ukraïns′koï movy. I–XI, ed. I. K. Bilodid (Kyiv: Naukova dumka, 1970–80).
Jonathan E. M. Clarke
260
to analysis because of the existence of the accompanying reverse dictionary Inversiinyi slovnyk ukrains′koï movy of 1985.5 On the basis of the material in Slovnyk ukrains′koï movy it is possible to assert that over 2700 Ukrainian verbs show variance in the infinitive and in other verbal forms. A smaller set of about 300 verbs without variance in the infinitive display variance elsewhere in the inflectional paradigm. The total number of verbs with variance exceeds 3000. The most common type of variance is morphological, usually expressed as a suffixal alternation, so that two morphological variants share the same root, but differ in their verbal suffixes: роз/ти́ск/ува/ти = роз/тиск/а́/ти. Other types of variance are prosodic, where the variants show a difference in the position of the stressed syllable: пост/и́/ти = по́ст/и/ти, and phonological, where the variants display a minor phonological difference: об/плис/ти́ = об/плив/ти́. The following account seeks to identify those Ukrainian verbs that show prosodic variance and to classify them according to their inflectional class. Such an investigation is intended to be primarily descriptive rather than theoretical. It is synchronic, not diachronic, and is concerned largely with standard Ukrainian, not dialects and non-standard sociolects, though these may well offer rich material for a broader investigation. The complex relationship between variance and usage also deserves attention in a larger study. 2. Conventions In this account the relationship of variance is denoted by the symbol =. The orthographic form of the word is taken as the basic representation, while the phonetic form is considered secondary. Boundaries between morphs within a word are marked by the symbol /, as in лас/ува́/ти = ла́с/ува/ти, the zero morpheme by the symbol ø, as in мо́к/ну/ти = мо́к/ø/ти. When necessary, subscripts are used to mark unproductive verbal suffixes that disappear in
5
Inversiinyi slovnyk ukraïns′koï movy, ed. S. P. Bevzenko (Kyiv: Naukova dumka, 1985).
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First-Century)
261
parts of the inflectional paradigm (such as the suffix /аи/ in reference to the verb турч/а́/ти: турч/у́, турч/и́ш, . . . ). The position of stress in a word is usually indicated by an acute accent on the stressed vowel. Where a word has two alternative positions of stress, both will be shown. The following abbreviations describe the stylistic marking of a verb: a. = archaic, c. = colloquial, e. = ecclesiastical, l. = literary, p. = poetic, pe. = pejorative, t. = technical, v. = vulgar, w. = West Ukrainian. The most common marking is colloquial, defined in Slovnyk ukraïns’koï movy as typifying oral communication. 3. Prosodic Variance Prosodic variance is expressed as a difference in the position of stress. It occurs widely in elements of various word-classes, as the following examples show: допризо́вник = допризовни́к за́всідник = завсі́ дник на́рисовий = нарисо́вий на́тхнений = натхне́ний
кра́мар = крама́р на́січка = насі́ чка за́вжди = завжди́ ну́дити = нуди́ти
Prosodic variance may also appear in sets of three variants where two are prosodic and the third is a variant of a different type, as in the verb за/гнис/ти́ = за/гни́с/ти = за/гни́/ти. Sets of more than three variants, some of which are prosodic, also exist, but are rare. In both pairs and sets of variants it is often possible to identify a hierarchy of variants in which one variant may be regarded as primary. Prosodic variance in the Ukrainian verb is found in 289 infinitives. A much smaller group of verbs shows prosodic variance that is absent from the infinitive, but present in inflected forms of the verb. In this investigation we shall first consider prosodic variance in the infinitive, since this is conventionally taken as the leading form in the verbal paradigm. Prosodic variance elsewhere in the paradigm will be examined later. See 3.3 below.
262
Jonathan E. M. Clarke
Verbs with prosodic variance in the infinitive can be classified according to their inflectional class. Almost all belong to a productive class and each of the five productive classes, characterized by the suffixes /а/, /и/, /і/, /ну/ and /ува/, is represented: сьорб/а́/ти = сьо́рб/а/ти, пост/и́/ти = по́ст/и/ти, по/стар/і́ /ти = по/ста́р/і/ти, шарп/ну́/ти = ша́рп/ну/ти, лас/ува́/ти = ла́с/ува/ти. In most cases the contour of prosodic variance is the same: the stress falls either on the suffix or on the preceding syllable. Very few verbs with prosodic variance in the infinitive belong to an unproductive class, and several unproductive classes are entirely unrepresented. 3.1. Prosodic Variance in Verbs in an Unproductive Class Only forty verbs out of a total of 289 verbs with prosodic variance in the infinitive are elements of unproductive classes. The set of forty verbs is as follows. Ten are stylistically marked. (Note that an abbreviation following a pair of variants represented by one verb with two positions of stress applies to both variants.) Simple verbs and derived prefixed verbs: ви́с/і́ /ти кля́с/ти́ кля́с/ти́/ся п’я́с/ти́ = п/ну́/ти п’я́с/ти́/ся = п/ну́/ти/ся
по/ви́с/і́ /ти, по/по/ви́с/і́ /ти с. за/кля́с/ти́, по/кля́с/ти́, про/кля́с/ти́ за/кля́с/ти́/ся с., по/кля́с/ти́/ся, про/кля́с/ти́/ся с. роз/п’я́с/ти́ = розі/п’я́с/ти́ = розі/п/ну́/ти роз/п’я́с/ти́/ся = розі/п’я́с/ти́/ся = розі/п/ну́/ти/ся, по/п’я́с/ти́/ся с.
Prefixed verbs with no corresponding simple verb showing prosodic variance: від/по/ві́ с/ти́ в/не́с/ти́ [= у/не́с/ти́] в/не́с/ти́/ся [= у/не́с/ти́/ся] в/ти́с/ну́/ти [= у/ти́с/ну́/ти] в/ти́с/ну́/ти/ся [= у/ти́с/ну́/ти/ся]
з/сли́з/ну́/ти = із/сли́з/ну́/ти = з/сли́з/ти = із/сли́з/ти об/гни́с/ти́ = об/гни́/ти о/по/ві́ с/ти́ по/гля́д/і́ /ти с.
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First-Century)
до/по/ві́ с/ти́ за/ви́/ну́/ти = за/ви́/ти за/ви́/ну́/ти/ся = за/ви́/ти/ся за/гни́с/ти́ = за/гни́/ти за/гни́с/ти́/ся = за/гни́/ти/ся за/по/ві́ с/ти́ за/про́/да́/ти а. за/про́/да́/ти/ся
263
по/гля́д/і́ /ти/ся с. по/гни́с/ти́ = по/гни́/ти при/гни́с/ти́ с. = при/гни́/ти с. роз/по/ві́ с/ти́ с/про́/да́/ти с. с/про́/да́/ти/ся с. у/по/ві́ с/ти́ [= в/по/ві́ с/ти́]
The small number of verbs with prosodic variance in the infinitive that belong to an unproductive class display considerable diversity in their patterns of inflection. At the same time several inflectional classes are unrepresented. Of a total of forty verbs twenty-six have similar infinitive stems (consonantal in –c), while their present/future stems differ widely. They follow one of five basic inflectional patterns: those of кля́с/ти́, п’я́с/ти́ = п/ну́/ти, за/гни́с/ти́ = за/гни́/ти, в/не́с/ти́ [= у/не́с/ти́], за/по/ві́ с/ти́. Note that the twenty-six verbs with consonantal infinitive stem include six athematic verbs (that follow the inflectional pattern of за/по/ві́ с/ти́). Despite their inflectional diversity all twentysix verbs display an identical contour of prosodic variance in the infinitive—the stress falls either on the ending or on the preceding syllable: роз/по/віс/ти́ = роз/по/ві́ с/ти. Similarly, the fourteen verbs with vocalic infinitive stem include four athematic verbs (that follow the inflectional pattern of за/про́/да́/ти) and show the same contour of prosodic variance in the infinitive—the stress falls either on the penultimate syllable or on the preceding syllable: по/гляд/і́ /ти = по/гля́д/і/ти. Most of the verbs with prosodic variance in the infinitive that belong to an unproductive class are prefixed verbs without a corresponding simple verb displaying prosodic variance. Thus в/не́с/ти́ [= у/не́с/ти́] is derived from the simple verb нес/ти́ and за/гни́с/ти́ = за/гни́/ти represents a prefixed derivative of гни́/ти. Furthermore, there are many prefixed derivatives of гни́/ти that exist without any variants of the form за/гни́с/ти́. Thus we find від/гни́/ти, до/гни́/ти, з/гни́/ти = зо/гни́/ти = зі/гни́/ти,
Jonathan E. M. Clarke
264
на/гни́/ти, над/гни́/ти, пере/гни́/ти, під/гни́/ти, про/гни́/ти, роз/гни́/ти without variants in -гни́с/ти́. In the case of ви́/гни/ти the variant ви́/гнис/ти exists, but does not display prosodic variance, since the stress is bound to the prefix. More generally it is possible to assert that in many pairs and sets of variants one variant can be considered primary, another secondary, and so on. In the context of verbs the primary variant is defined as the variant that can be related to the largest set of prefixed derivatives of the same derivational class (with the same form after the prefix). In some cases two verbal variants can both be regarded as primary if they can be related to corresponding sets of prefixed derivatives formed with the same prefixes and the sets of derivatives are comparatively large. For example, in the set п’я́с/ти = п’яс/ти́ = п/ну́/ти both п’яс/ти́ and п/ну́/ти can be considered primary, while п’я́с/ти can be regarded as secondary. Whereas п’я́с/ти is associated with a restricted set of prefixed verbs, both п’яс/ти́ and п/ну́/ти are related to much larger corresponding sets, as the following table shows:
обі/п’я́с/ти =
роз/п’я́с/ти = розі/п’я́с/ти =
в/п’яс/ти́ [= у/п’яс/ти́] = в/п/ну́/ти [= у/п/ну́/ти] від/п’яс/ти́ = віді/п/ну́/ти = віді/п’я́/ти до/п’яс/ти́ = до/п/ну́/ти за/п’яс/ти́ = за/п/ну́/ти зі/п’яс/ти́ = зі/п/ну́/ти = зі/п’я́/ти на/п’яс/ти́ = на/п/ну́/ти об/п’яс/ти́ = обі/п/ну́/ти пере/п’яс/ти́ = пере/п/ну́/ти при/п’яс/ти́ = при/п/ну́/ти = при/п’я́/ти роз/п’яс/ти́ = розі/п’яс/ти́ = розі/п/ну́/ти
In the same way it can be shown that in the set п’я́с/ти/ся = п’яс/ти́/ся = п/ну́/ти/ся both п’яс/ти́/ся and п/ну́/ти/ся are primary, while п’я́с/ти/ся is secondary.
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First-Century)
265
3.2. Prosodic Variance in Verbs in a Productive Class The vast majority of verbs with prosodic variance in the infinitive (249 out of 289) belong to one of the five productive classes. But their distribution among these classes is very uneven. The largest number of verbs, very nearly half the total, belong to the class with suffix /и/, the smallest number to the class with suffix /ува/. The figures for the various classes are as follows: /и/—139, /а/—45, /і/— 23, /ну/—24, /ува/—18. The sets of verbs are shown below. 3.2.1. Prosodic Variance in Verbs in the Class with Suffix /и/ Simple verbs and derived prefixed verbs: ви́хр/и́/ти = ви́хор/и/ти ви́хр/и́/ти/ся1,2 = ви́хор/и/ти/ся1,2 ві́тр/и́/ти/ся с. в’ю́н/и́/ти/ся коро́д/и́/ти/ся с. кра́с/и́/ти с.
маня́ч/и́/ти с. = маняч/і́ /ти с. мая́ч/и́/ти1 = маяч/і́ /ти мая́ч/и́/ти2 ну́д/и́/ти с. ну́д/и́/ти/ся
пе́ст/и́/ти пе́ст/и́/ти/ся
за/ви́хр/и́/ти1,2 = за/ви́хор/и/ти1,2 за/ви́хр/и́/ти/ся1,2 = з а/ви́хор/и/ти/ся1,2 , по/ви́хр/и́/ти/ся за/в’ю́н/и́/ти/ся до/кра́с/и́/ти с., за/кра́с/и́/ти с., на/кра́с/и́/ти, о/кра́с/и́/ти р., пере/кра́с/и́/ти, під/кра́с/и́/ти, по/кра́с/и́/ти а., при/кра́с/и́/ти, про/кра́с/и́/ти, роз/кра́с/и́/ти, с/ кра́с/и́/ти за/мая́ч/и́/ти1 = за/маяч/і́ /ти, по/мая́ч/и́/ти = по/маяч/і́ /ти за/мая́ч/и́/ти2 за/ну́д/и́/ти а., з/ну́д/и́/ти с., пере/ну́д/и́/ти, по/ну́д/и́/ти, по/по/ну́д/и́/ти с. за/ну́д/и́/ти/ся а., з/ну́д/и́/ти/ся с., пере/ну́д/и́/ти/ся, по/ну́д/и́/ти/ся, по/по/ну́д/и́/ти/ся с., про/ну́д/и́/ти/ся
266
по́ст/и́/ти по́ст/и́/ти/ся пузи́р/и́/ти/ся са́хар/и́/ти с. ска́л/и́/ти тума́н/и́/ти тума́н/и́/ти/ся ю́рм/и́/ти/ся я́тр/и́/ти я́тр/и́/ти/ся
Jonathan E. M. Clarke
від/по́ст/и́/ти е., по/по́ст/и́/ти від/по́ст/и́/ти/ся е., по/по́ст/и́/ти/ся с/пузи́р/и́/ти/ся на/са́хар/и́/ти, пере/са́хар/и́/ти, під/са́хар/и́/ти за/тума́н/и́/ти за/тума́н/и́/ти/ся роз’/я́тр/и́/ти роз’/я́тр/и́/ти/ся
Prefixed verbs with no corresponding simple verb showing prosodic variance: в/гли́б/и́/ти [= у/гли́б/и́/ти] в/гли́б/и́/ти/ся [= у/гли́б/и́/ти/ся] від/зна́ч/и́/ти від/зна́ч/и́/ти/ся в/ра́з/и́/ти [= у/ра́з/и́/ти] в/ра́з/и́/ти/ся [= у/ра́з/и́/ти/ся] в/си́л/и́/ти [= у/си́л/и́/ти] в/си́л/и́/ти/ся [= у/си́л/и́/ти/ся] до/кра́с/и́/ти/ся с. за/в’ю́н/и́/ти за/дзю́б/и́/ти/ся с. за/зна́ч/и́/ти за/кі́ нч/и́/ти за/кі́ нч/и́/ти/ся за/кра́с/и́/ти/ся с. за/ку́по́р/и/ти t. за/ку́по́р/и/ти/ся t. за/ми́л/и́/ти за/си́л/и́/ти за/си́л/и́/ти/ся за/хара́ст/и́/ти з/до́бр/и́/ти з/ми́лост/и́в/и/ти/ся = з/ми́лост/и́/ти/ся на/бру́н/и́/ти/ся на/гу́то́р/и/ти с.
під/кра́с/и́/ти/ся пере/кра́с/и́/ти/ся по/зна́ч/и́/ти по/зна́ч/и́/ти/ся по/кра́с/и́/ти/ся по/криву́л/и́/ти с. по/толо́ч/и́/ти по/тьма́р/и́/ти по/тьма́р/и́/ти/ся по/чи́сл/и́/ти при/бадьо́р/и́/ти/ся с. при/зна́ч/и́/ти при/кра́с/и́/ти/ся про/кра́с/и́/ти/ся роз/кра́с/и́/ти/ся роз/кри́л/и́/ти роз/кри́л/и́/ти/ся роз/ку́по́р/и/ти роз/ку́по́р/и/ти/ся роз/пря́м/и́/ти роз/пря́м/и́/ти/ся роз/ри́хл/и́/ти роз’/ю́ш/и́/ти1 с. роз’/ю́ш/и́/ти2 роз’/ю́ш/и́/ти/ся с. с/кра́с/и́/ти/ся
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First-Century)
на/кра́с/и́/ти/ся на/ми́л/и́/ти на/ми́л/и́/ти/ся на/то́вп/и́/ти/ся об’/ю́ш/и́/ти с. о/зна́ч/и́/ти о/зна́ч/и́/ти/ся о/кра́с/и́/ти/ся р. о/чу́т/и́/ти с. о/чу́т/и́/ти/ся с. під/бли́з/и́/ти/ся с.
267
с/по́вн/и́/ти с. с/по́вн/и́/ти/ся с/пра́вд/и́/ти с/пра́вд/и́/ти/ся с/пузи́р/и́/ти у/вере́д/и́/ти с. у/вере́д/и́/ти/ся с. уз/гля́дн/и́/ти а. у/ма́л/и́/ти у/ма́л/и́/ти/ся
In almost every verb the contour of prosodic variance is the same: The stress falls either on the suffix /и/ or on the preceding syllable. The only exceptions are the following verbs: са́хар/и́/ти, на/са́хар/и́/ти, пере/са́хар/и́/ти, під/са́хар/и́/ти, за/ку́по́р/и/ти, за/ку́по́р/и/ти/ся, роз/ку́по́р/и/ти, роз/ку́по́р/и/ти/ся, на/гу́то́р/и/ти, з/ми́лост/и́в/и/ти/ся = з/ми́лост/и́/ти/ся. Furthermore, it is possible to identify pairs consisting of primary and secondary variants. Examples of primary variants include в/гли́б/и/ти [= у/гли́б/и/ти], в/гли́б/и/ти/ся [= у/гли́б/и/ти/ся], в/раз/и́/ти [= у/раз/и́/ти], в/раз/и́/ти/ся [= у/раз/и́/ти/ся], за/ви́хр/и/ти1,2, за/ви́хр/и/ти/ся1,2, за/кінч/и́/ти, за/кінч/и́/ти/ся, за/си́л/и/ти, за/си́л/и/ти/ся, на/бру́н/и/ти/ся, на/ми́л/и/ти, на/то́вп/и/ти/ся, під/бли́з/и/ти/ся, по/ви́хр/и/ти/ся, по/толоч/и́/ти, по/тьма́р/и/ти, по/чи́сл/и/ти, на/са́хар/и/ти, с/по́вн/и/ти, с/по́вн/и/ти/ся, с/правд/и́/ти, с/правд/и́/ти/ся, у/веред/и́/ти. In these primary variants, all of which are prefixed perfective verbs, there is a tendency for the stress to fall on the syllable preceding the suffix. (The same applies to primary variants belonging to other classes.)
268
Jonathan E. M. Clarke
3.2.2. Prosodic Variance in Verbs in the Class with Suffix /а/ Simple verbs and derived prefixed verbs: ве́рг/а́/ти с. ве́рг/а́/ти/ся с. дзьо́б/а́/ти = дзю́б/а́/ти дри́г/а́/ти с. дри́г/а́/ти/ся с. лю́л/я́/ти с. ску́б/а́/ти = ску́б/ти ску́б/а́/ти/ся = ску́б/ти/ся слі́ п/а́/ти с. сьо́рб/а́/ти с. шту́рх/а́/ти с. шту́рх/а́/ти/ся с.
за/ве́рг/а́/ти с., на/ве́рг/а́/ти с., під/ве́рг/а́/ти с. об/дзьо́б/а́/ти = об/дзю́б/а́/ти, по/дзьо́б/а́/ти = по/дзю́б/а́/ти за/дри́г/а́/ти с., по/дри́г/а́/ти с. по/дри́г/а́/ти/ся с. за/лю́л/я́/ти по/ску́б/а́/ти = по/ску́б/ти до/сьо́рб/а́/ти с., за/сьо́рб/а́/ти с., по/сьо́рб/а́/ти с., роз/сьо́рб/а́/ти с. по/шту́рх/а́/ти с. по/шту́рх/а́/ти/ся с.
Prefixed verbs with no corresponding simple verb showing prosodic variance: до/скі́ п/а́/ти/ся с. до/сьо́рб/а́/ти/ся за/ри́к/а́/ти під/бо́вт/а́/ти по/шту́рк/а́/ти с. по/шту́рк/а́/ти/ся с. по/кре́мс/а́/ти с. при/пли́г/а́/ти про/бо́вт/а́/ти/ся с.
про/три́м/а́/ти про/три́м/а́/ти/ся роз/бо́вт/а́/ти роз/бо́вт/а́/ти/ся с. роз/про́ст/а́/ти роз/про́ст/а́/ти/ся с/подо́б/а́/ти с/подо́б/а́/ти/ся
3.2.3. Prosodic Variance in Verbs in the Class with Suffix /і/ Simple verbs and derived prefixed verbs: мо́кр/і́ /ти ні́ /як/ов/і́ /ти плі́ сн/я́в/і/ти
з/ні́ /як/ов/і́ /ти за/плі́ сн/я́в/і/ти = за/плісн/і́ /ти, під/плі́ сн/я́в/і/ти
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First-Century)
си́в/і́ /ти ста́р/і́ /ти ста́р/і́ /ти/ся хи́р/і́ /ти
по/си́в/і́ /ти, при/си́в/і́ /ти за/ста́р/і́ /ти, по/ста́р/і́ /ти по/ста́р/і́ /ти/ся с. за/хи́р/і́ /ти, по/хи́р/і́ /ти
Prefixed verbs with no corresponding simple verb showing prosodic variance: за/че́рств/і́ /ти о/че́рств/і́ /ти пере/че́рств/і́ /ти с.
по/си́н/і́ /ти по/те́пл/і́ /ти по/че́рств/і́ /ти
3.2.4. Prosodic Variance in Verbs in the Class with Suffix /ну/ Simple verbs and derived prefixed verbs: бо́вт/ну́/ти бо́вт/ну́/ти/ся гли́/ну́/ти гу́к/ну́/ти с. гу́к/ону́/ти с. дзьо́б/ну́/ти = дзю́б/ну́/ти дри́г/ну́/ти с. зіп/о́ну́/ти с. скі́ к/ну́/ти с. трі́ п/ну́/ти/ся хлю́п/ну́/ти хлю́п/ну́/ти/ся ша́рп/ну́/ти ша́рп/ну́/ти/ся шебе́р/ну́/ти с. шебе́рх/ну́/ти с. шере́х/ну́/ти с.
по/гли́/ну́/ти
за/хлю́п/ну́/ти, с/хлю́п/ну́/ти с/хлю́п/ну́/ти/ся
Prefixed verbs with no corresponding simple verb showing prosodic variance: по/ві́ /ну́/ти = по/вій/ну́/ти по/ри́/ну́/ти
у/ли́/ну́/ти р.
269
270
Jonathan E. M. Clarke
3.2.5. Prosodic Variance in Verbs in the Class with Suffix /ува/ Simple verbs and derived prefixed verbs: декат/и́рува́/ти декат/и́рува́/ти/ся кори́ст/ува́/ти/ся = корист/а́/ти/ся ко́шт/ува́/ти ла́с/ува́/ти ла́с/ува́/ти/ся с. ца́р/ств/ува́/ти
с/кори́ст/ува́/ти/ся = с/корист/а́/ти/ся по/ла́с/ува́/ти, за/ла́с/ува́/ти/ся с., на/ла́с/ува́/ти/ся с., по/ла́с/ува́/ти/ся
Prefixed verbs with no corresponding simple verb showing prosodic variance: до/букси́р/ува́/ти за/ку́по́р/юва/ти t. за/ку́по́р/юва/ти/ся t.
при/букси́р/ува́/ти роз/ку́по́р/юва/ти роз/ку́по́р/юва/ти/ся
3.3. Prosodic Variance Absent from the Infinitive, but Present in Inflected Forms of the Verb Prosodic variance that is absent from the infinitive, but present in inflected forms of the verb occurs in a small group of about twentyeight verbs. It generally appears in the present/future tense only and in all forms of the tense except for the first person singular. Usually the verb is prefixed, stressed on the suffix in the infinitive and belongs to the productive class with suffix /и/. A typical example is the verb за/кругл/и́/ти: за/кругл/ю́, за/кругл/и́ш = за/кру́гл/иш, . . . Other examples with the same inflectional pattern include від/ молод/и́/ти, від/молод/и́/ти/ся, від/образ/и́/ти, за/кругл/и́/ти/ся, за/холод/и́/ти, за/холод/и́/ти/ся, о/холод/и́/ти, о/холод/и́/ти/ ся, на/ряд/и́/ти2, на/ряд/и́/ти/ся2, о/солод/и́/ти, о/солод/и́/ти/ся, по/в’ял/и́/ти, роз/холод/и́/ти, роз/холод/и́/ти/ся. The following
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First-Century)
271
verbs also display prosodic variance outside the infinitive: віді/рв/а́/ти (віді/рв/у́, віді́ /рв/еш = віді/рв/е́ш), віді/рв/а́/ти/ся (віді/рв/у́/ся, віді́ /рв/еш/ся = віді/рв/е́ш/ся), держ/а́/ти (держ/у́, держ/и́ш = де́рж/иш), зі/рв/а́/ти (зі/рв/у́, зі́ /рв/еш = зі/рв/е́ш), зі/рв/а́/ти/ся (зі/рв/у́/ся, зі́ /рв/еш/ся = зі/рв/е́ш/ся), піді/рв/а́/ти (піді/рв/у́, піді́ /рв/еш = піді/рв/е́ш), піді/рв/а́/ти/ся (піді/рв/у́/ся, піді́ /рв/еш/ся = піді/рв/е́ш/ся), розі/м’я́/ти (розі/мн/у́, розі́ /мн/еш = розі/мн/е́ш), розі/м’я́/ти/ся (розі/мн/у́/ся, розі́ /мн/еш/ся = розі/мн/е́ш/ся), с/про/мог/ти́/ся (с/про/мо́ж/у/ся = с/про/мож/у́/ся, с/про/мо́ж/еш/ся, с/про/мі́ г/ся, с/про/мог/ла́/ся). 3.4. Prosodic Variance in Verbs with Variance of Different Types Note that not all verbs with prosodic variance consist of pairs of variants. A relatively small number of verbs contain three or even more variants. Such verbs always show variance of more than one type. Some display prosodic and morphological variance: за/ви́/ну́/ти = за/ви́/ти, за/ви́/ну́/ти/ся = за/ви́/ти/ся, за/мая́ч/и́/ти1 = за/маяч/і́ /ти, за/плі́ сн/я́в/і/ти = за/плісн/і́ /ти, з/ми́лост/и́в/и/ти/ся = з/ми́лост/и́/ти/ся, кори́ст/ува́/ти/ся = корист/а́/ти/ся, маня́ч/и́/ти с. = маняч/і́ /ти с., мая́ч/и́/ти1 = маяч/і́ /ти, по/мая́ч/и́/ти = по/маяч/і́ /ти, по/ску́б/а́/ти = по/ску́б/ти, п’я́с/ти́ = п/ну́/ти, п’я́с/ти́/ся = п/ну́/ти/ся, ску́б/а́/ти = ску́б/ти, ску́б/а́/ти/ся = ску́б/ти/ся, с/кори́ст/ува́/ти/ся = с/корист/а́/ти/ся; others show prosodic and phonological variance: ви́хр/и́/ти = ви́хор/и/ти, ви́хр/и́/ти/ся1,2 = ви́хор/и/ти/ся1,2, дзьо́б/а́/ти = дзю́б/а́/ти, дзьо́б/ну́/ти = дзю́б/ну́/ти, за/ви́хр/и́/ти1,2 = за/ви́хор/и/ти1,2, за/ви́хр/и́/ти/ся1,2 = за/ви́хор/и/ти/ся1,2, за/гни́с/ти́ = за/гни́/ти, за/гни́с/ти́/ся = за/гни́/ти/ся, об/гни́с/ти́ = об/гни́/ти, об/дзьо́б/а́/ти = об/дзю́б/а́/ти, по/ві́ /ну́/ти = по/вій/ну́/ти, по/гни́с/ти́ = по/гни́/ти, по/дзьо́б/а́/ти = по/дзю́б/а́/ти, при/гни́с/ти́ с. = при/гни́/ти с.; a few display prosodic, morphological, and phonological variance: з/сли́з/ну́/ти = із/сли́з/ну́/ти = з/сли́з/ти = із/сли́з/ти,
272
Jonathan E. M. Clarke
роз/п’я́с/ти́ = розі/п’я́с/ти́ = розі/п/ну́/ти, роз/п’я́с/ти́/ся = розі/п’я́с/ти́/ся = розі/п/ну́/ти/ся. Such complex elements are comparatively rare, but constitute a distinct group. 3.5. Inflectional Patterns Associated with Prosodic Variance From above it can be seen that 289 verbs show prosodic variance in the infinitive. While most of these verbs, about three quarters, show prosodic variance in all inflected forms, the rest follow less regular patterns. Some verbs show no prosodic variance outside the infinitive, though they may display variance of a different type. They all belong to an unproductive class. Examples are за/кля́с/ти́ (за/клян/у́, за/клян/е́ш, . . . , за/кля́/в, за/кля/ла́), об/гни́с/ти́ = об/гни́/ти (об/гни/є́, . . . , об/гни́/в, об/гни/ла́), роз/по/ві́ с/ти́ (роз/по/ві́ /м, роз/по/ві/си́, . . . , роз/по/ві́ /в, роз/по/ві/ла́). Other examples include: від/по/ві́ с/ти́, в/не́с/ти́ [= у/не́с/ти́], в/не́с/ти́/ся [= у/не́с/ти́/ся], до/по/ві́ с/ти́, за/гни́с/ти́ = за/гни́/ти, за/гни́с/ти́/ся = за/гни́/ти/ся, за/кля́с/ти́/ся с., за/по/ві́ с/ти́, кля́с/ти́, кля́с/ти́/ся, о/по/ві́ с/ти́, по/гни́с/ти́ = по/гни́/ти, при/гни́с/ти́ с.= при/гни́/ти с., по/кля́с/ти́, по/кля́с/ти́/ся, про/кля́с/ти́, про/кля́с/ти́/ся с., у/по/ві́ с/ти́ [= в/по/ві́ с/ти́]. Some verbs with prosodic variance in the infinitive show prosodic variance in the past tense, at least in some forms, but not in the present/future tense. Examples include мо́кр/і́ /ти (мокр/і́ /ю, мокр/і́ /єш, . . . , мо́кр/і/в = мокр/і́ /в, мо́кр/і/ла = мокр/і́ /ла), п’я́с/ти́/ся = п/ну́/ти/ся (п/н/у́/ся, п/н/е́ш/ся, п’я́/в/ся = п/ну́/в/ся, п’я́/ла/ся = п’я/ла́/ся = п/ну́/ла/ся), роз/бо́вт/а́/ти (роз/бовт/а́/ю, роз/бовт/а́/єш, . . . , роз/бо́вт/а/в = роз/бовт/а́/в, роз/бо́вт/а/ла = роз/бовт/а́/ла). Note the inflectional diversity. Other examples are: бо́вт/ну́/ти/ся, на/то́вп/и́/ти/ся, по/по/ну́д/и́/ти с., по/по/ну́д/и́/ти/ся с., по́ст/и́/ти, по́ст/и́/ти/ся, по/п’я́с/ти́/ся с.,
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First-Century)
273
роз/бо́вт/а́/ти/ся с., роз/п’я́с/ти́ = розі/п’я́с/ти́ = розі/п/ну́/ти, роз/п’я́с/ти́/ся = розі/п’я́с/ти́/ся = розі/п/ну́/ти/ся. There are also some verbs with prosodic variance in the infinitive and in the past tense, but only in the first person singular of the present/future tense. They include such verbs as за/про́/да́/ти/ся (за/про́/да/м/ся = за/про/да́/м/ся, за/про/да/си́/ся, . . . , за/про́/да/в/ся = за/про/да́/в/ся, за/про́/да/ла/ся = за/про/да/ла́/ся), при/кра́с/и́/ти (при/кра́ш/у = при/краш/у́, при/кра́с/иш, . . . , при/кра́с/и/в = при/крас/и́/в, при/кра́с/и/ла = при/крас/и́/ла). Most belong to the productive class with suffix /и/. Other examples are: від/зна́ч/и́/ти, від/зна́ч/и́/ти/ся, від/по́ст/и́/ти е., від/по́ст/и́/ти/ся е., в/ти́с/ну́/ти [= у/ти́с/ну́/ти], в/ти́с/ну́/ти/ся [= у/ти́с/ну́/ти/ся], за/про́/да́/ти a., з/ну́д/и́/ти/ся с., на/кра́с/и́/ти, на/кра́с/и́/ти/ся, ну́д/и́/ти с., ну́д/и́/ти/ся, о/кра́с/и́/ти p., о/кра́с/и́/ти/ся p., пе́ст/и́/ти, пе́ст/и́/ти/ся, по/кра́с/и́/ти/ся p., по/ну́д/и́/ти, по/ну́д/и́/ти/ся, по/по́ст/и́/ти, по/по́ст/и́/ти/ся, по/толо́ч/и́/ти, при/кра́с/и́/ти/ся.
4. Conclusion Variance in Ukrainian is a phenomenon of great scope and complexity. Over 3000 verbs show variance in some or all verbal forms. Most show variance in the infinitive. About 300 verbs without variance in the infinitive display variance elsewhere in the paradigm. In total approximately eight percent of all verbs have variant forms. Variance on this scale is remarkable: Its frequency is very much higher than in a closely related (but historically dissimilar) language such as Russian. In Russian, for example, according to the data in Zalizniak’s Grammaticheskii slovar′ russkogo iazyka, 396 verbs display variance in the infinitive.6 Certainly Zalizniak’s corpus
6
A. A. Zalizniak, Grammaticheskii slovar′ russkogo iazyka (Moscow: Russkii iazyk, 1977).
274
Jonathan E. M. Clarke
of about 100,000 words is somewhat smaller than the corpus of approximately 134,000 words in Slovnyk ukraïns′koï movy, but even so the contrast between Russian and Ukrainian remains striking. If one seeks an explanation for the existence of variant forms on such a large scale in Ukrainian, then it can probably be related to the specific set of circumstances that surrounded the development of the standard language during the nineteenth century, especially the absence of a unified Ukrainian state and the presence of the sometimes conflicting influences of Russian and Polish. The analysis of variance in Ukrainian is bound to be complex. Variant forms have a degree of autonomy, since variance in one part of the paradigm does not necessarily imply variance throughout the paradigm. While variance in the verb can be described as prosodic, phonological or morphological, these categories do not define mutually exclusive groups. A relatively small number of verbs show variance of more than one kind, often phonological and morphological. Some 317 verbs show prosodic variance. Twenty-eight of these verbs display variance that is absent from the infinitive, but present in the forms of the present/future tense except for the first person singular: о/холод/и́/ти, о/холодж/у́, о/холод/и́/ш = о/холо́д/и/ш, . . . Most of the verbs with variance in the infinitive (249 out of 289) belong to a productive class with nearly half (139) in the class with suffix /и/ (of the type по/тьма́р/и/ти = по/тьмар/и́/ти). The majority (201 out of 289) display the same pattern of variance throughout the paradigm with two variants in all forms and with the stress falling either on the suffix or on the syllable preceding the suffix: лас/ува́/ти = ла́с/ува/ти, лас/у́/ю = ла́с/у/ю, лас/у́/єш = ла́с/у/єш, лас/ува́/в = ла́с/ува/в, лас/ува́/ла = ла́с/ува/ла. (Compare на/кра́с/и/ти = на/крас/и́/ти that shows variance in the past tense, but only in the first person singular in the present/future tense: на/кра́ш/у = на/краш/у́, на/кра́с/иш, на/кра́с/и/в = на/крас/и́/в, на/кра́с/и/ла = на/крас/и́/ла.) About a quarter of the verbs with prosodic variance in the infinitive are simple (unprefixed) verbs, and while some prefixed verbs with variance lack a corresponding simple verb with variance, they constitute only about forty percent of the total. Most of the verbs with variance are either simple verbs
Parallel Forms in the Ukrainian Verb: Prosodic Variance (Twentieth to Twenty-First-Century)
275
or prefixed derivatives of these simple verbs. Around two thirds of the verbs have no stylistic marking: it is therefore necessary to regard prosodic variance as a significant feature of the standard language. About 1800 verbs show morphological variance. The most numerous are verbs of the type з/ни́ж/ува/ти = з/ниж/а́/ти, ви/ро́бл/юва/ти = ви/робл/я́/ти, which display variance involving the productive suffix /ува/ (/юва/). Verbs of the type ме́рз/ну/ти = ме́рз/ти that show variance involving the unproductive suffix /нуø/ are also widely distributed. Of all the kinds of variance the most difficult to analyse systematically is phonological variance. Its complexity stems from the multiplicity and diversity of the consonantal and vocalic alternations that generate the pairs of variants. The most widespread alternations are the consonantal alternation с ~ ш : від/скреб/ти́ = від/шкреб/ти́ and the vocalic alternation е ~ і : від/стеб/ну́/ти = від/стіб/ну́/ти. Over twenty verbs are generated by the alternation с ~ ш, while over forty are generated by the alternation е ~ і. Verbs showing only phonological variance constitute a group that numbers over 300. It should be noted that the account of variance in Slovnyk ukraïns′koï movy does not conform exactly to that in the post-Soviet Orfohrafichnyi slovnyk ukraïns′koï movy (1999). Here, for example, the following verbs are given without prosodic variance in the infini� tive: ве´рг/а/ти, в/нес/ти´ [= у/нес/ти´], в/ти´с/ну/ти [= у/ти´с/ну/ти], гук/ону´/ти, до/скіп/а´/ти/ся, за/ми´л/и/ти, за/тума´н/и/ти, за/тума´н/и/ти/ся, за/хара´ст/и/ти, зіп/ону´/ти, ко´шт/ува/ти, лю´л/я/ти, мокр/і´/ти, на/ве´рг/а/ти, на/бру´н/и/ти/ся, на/ми´л/и/ти, на/ми´л/и/ти/ся, на/то´вп/и/ти/ся, о/по/віс/ти´, під/бо´вт/а/ти, по/п’яс/ти´/ся, по/тьма´р/и/ти, по/тьма´р/и/ти/ся, по/чи´сл/и/ти, при/плиг/а´/ти, про/бо´вт/а/ти/ся, про/кляс/ти´, п’яс/ти´/ся, роз/бо´вт/а/ти, роз/прост/а´/ти, роз/прост/а´/ти/ся, роз/п’яс/ти´, с/по´вн/и/ти, с/подо´б/а/ти, с/подо´б/а/ти/ся. One of the striking characteristics of variance is its unpredictability. Given a pair (or set) of variants it is not possible to predict whether or not related pairs of variants exist sharing the same root but differing in the prefix. Consider the pair of
276
Jonathan E. M. Clarke
variants на/ви/ну́/ти = на/ви́/ти. Related pairs are об/ви/ну́/ти = об/ви́/ти, роз/ви/ну́/ти = роз/ви́/ти, роз/ви/ну́/ти/ся = роз/ви́/ти/ся. On the other hand, the verbs до/ви́/ти, пере/ви́/ти, по/ви́/ти, по/ви́/ти/ся, при/ви́/ти, про/ви́/ти, у/ви́/ти [= в/ви́/ти] exist without a variant form in -/ну́/ти, while за/ви́/ти has two variants showing a difference in the place of stress: за/ви/ну́/ти and за/ви́/ну/ти. Variance in Ukrainian must be seen as an important and distinct characteristic of the language. It creates a complex array of grammatical forms. To describe these forms succinctly is difficult, since different kinds of variance can appear in a single verb and it is impossible to analyse all variant forms in terms of discrete types. At the same time certain expressions of variance are more common than others and can be considered central to the overall picture of variance. A full and detailed account of this picture is a necessary prerequisite for any theoretical consideration of variance.
277
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol' 's Taras Bul'ba (1835, 1842) Yuliya Ilchuk
Translation in the colonial context has often been a political enterprise; yet none of the translations of other Russian classics caused as much of a stir as the contemporary Ukrainian rendering of Gogol′'s Taras Bul′ba made by Ivan Malkovych (first published in 1998 and again in 2009). When this scandalous text without the “tsar” and the “Russian soul” came out in 1998, Victor Chernomyrdin, the prime minister of the Russian Federation, protested saying that Gogol′ could have never written this text. In their turn, Russian scholars voiced concerns about the very idea of translating Gogol′’s texts into Ukrainian. An authoritative Gogol′ scholar, Vladimir Voropaev, has called the translators of Gogol′'s Taras Bul′ba “separatist-traitors, Gogolian Andriis.”1 These responses expose the persistent colonial attitudes towards Ukrainian culture among Russian readers: One can enjoy Verka Serdiuchka’s performance of the postimperial Ukrainian inferiority complex but cannot read serious literature in Ukrainian. In contemporary Ukraine, translations of Taras Bul′ba, on the contrary, have received wide public acceptance and have been included in the school curriculum. Viewed as a “conscious project of resistance,”2 they serve to reappropriate Gogol′’s legacy
1
Vladimir Voropaev, “Gogol′ i ′russko-ukrainskii vopros,′” Moskovskii zhurnal 1 (2002): 15.
2
See Maksym Strikha’s recent monograph Ukraїns′kyi khudozhnii pereklad:
Yuliya Ilchuk
278
for national Ukrainian culture and shape post-Soviet Ukrainian identities. Approaches to translating Gogol′’s Taras Bul′ba examined in this paper reflect a general shift in translation studies from the early linguistic-based method to the target-oriented approach. As Brian James Baer and Susanna Witt have noted in their introduction to Translation in Russian Context: Culture, Politics, Identity (2018), “[m]oving away from the context of the original was an important stage in dismantling the model of translation as mimesis, which inevitably cast translations as pale copies of their originals.”3 The role of the context has also changed: If early translations are mostly concerned with equivalence, fidelity, and accuracy of the source text and its epoch, in modern translation studies, knowledge of the receiving culture and its context has become more important in shaping meaning. Thus, Lefevere endowed the translator with a new agency and called him/her a “manipulator” (1992),4 while Levine identified the translator as a “subversive scribe” (1991).5 The trend of grounding a translation in a specific sociopolitical and cultural context has persisted in the 2000s.6 In Packaging Post/Coloniality, Richard Watts has stressed the liberating effect of translation: It can shift the signification of the translated book and free it “from the mizh literaturoiu i natsieetvorenniam (Kyiv: Fakt, 2006), in which he examines how translation practices in Ukraine differed from neighboring Eastern Slavic countries. Because Ukraine suffered longer from imperial bans and restrictions on its language, Ukrainian literary translation became a “conscious project of resistance.” 3
Brian James Baer and Susanna Witt, eds., Translation in Russian Context: Culture, Politics, Identity (New York: Routledge, 2018), 2.
4
André Lefevere, Translating Literature: Practice and Theory in a Comparative Literature Context (New York: The Modern Language Association of America, 1992).
5
Suzanne Jill Levine, The Subversive Scribe: Translating Latin American Fiction (Saint Paul: Graywolf Press, 1991).
6
See the contributions in Michaela Wolf and Alexandra Fukari, eds., Constructing a Sociology of Translation (Philadelphia: John Benjamins Publishing, 2007); and Claudia V. Angelelli, “The Sociological Turn in Translation and Interpreting Studies,” Translation and Interpreting Studies 7, no. 2 (2012): 125–28.
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
279
restrictions imposed on it by the literary institution of the original context of publication.”7 Before presenting translational approaches to Gogol′'s Taras Bul′ba, I want to summarize the textual differences between the two redactions in the tale, which were taken into consideration by the translators. Many Gogol′ scholars believe that the writer “Russified” the 1842 redacted version of the tale. If in the 1835 edition the Russian national sentiment is not explicitly articulated and Cossacks fight with enemies on three fronts (including Muscovy), the 1842 edition glorifies Russian comradeship, Russian faith, and Rus′, and anticipates the coming of the “tsar.” The new passages, therefore, generated a powerful effect on the imperial audience—the text has been unanimously interpreted as a paragon of Russian nationalism.8
7
Richard J. Watts, Packaging Post/Coloniality: The Manufacture of Literary Identity in the Francophone World (After the Empire: The Francophone World and Postcolonial France) (Lanham: Lexington Books, 2005), 162.
8
Igor’ Vinogradov argued that “the changes and insertions that Gogol′ made between the first and second redactions of the tale demonstrate that his initial idea was to create a parable about contemporary Russia, not a heroic tale of Little Russian history. He rewrote the tale because he wanted to clarify his conception of Russia.” (Nikolai Gogol’, Polnoe sobranie sochinenii i pisem v 17-ti tomakh, vol. 2 [Moskva: Izdatel′stvo Moskovskoi Patriarkhii, 2009], 469). Judith D. Kornblatt believes that “Russification” of the second redaction of Taras Bul′ba made the text “one of the most ultra-nationalistic works in all literature.” A “metonymic relationship between the Cossacks and the Russians through the mediation of Rus′” was realized on various textual levels, including the presentation of the Cossacks “as though they themselves are the Russians” (The Cossack Hero in Russian Literature: A Study in Cultural Mythology [Madison: University of Wisconsin Press, 1992], 44). Saera Yoon also claims that Gogol′ deliberately annihilated the “cultural specificity and unique historical experience” of the Cossacks in the new redaction of the tale. The reinforcement of Cossack communal virtues as pertaining to “Russian” culture was concomitant with an overall deepening of the opposition between Russian spiritual values and Western individualism (“Transformation of a Ukrainian Cossack into a Russian Warrior: Gogol′'s 1842 ‘Taras Bul′ba,’” The Slavic and East European Journal 49, no. 3 [2005]: 439–40). In Edyta Bojanowska’s view, Gogol′'s overall revision strategy in the second redaction of Taras Bul′ba was to identify the place of action as “Russia” and the Cossacks’ identity as “Russian” or “southern Russian” by eliminating references to Ukraine and Ukrainian (Nikolai Gogol: Between
Yuliya Ilchuk
280
The 1842 redaction indeed displays more frequent occurrences of “Russian” or “Russia” (24 compared to 3 uses in the first edition), but many of them were spelled as the “Rus′ian” with one “s” in the original edition and designated Kyivan Rus′ or Cossack Ukraine.9 At the same time, the addition of 130 new uses of “Cossack” (a total of 226 compared to 63 in the first redaction) and 45 new uses of “Zaporozhian” (109 compared to 64) was completely ignored by Gogol′ scholars. By parallel referencing Ukraine as “Novorossiia,” “Hetmanshchyna,” “Malorossiia,” “Zaporozh′e,” “Sich,” and “Southern” and “Eastern Russia,” Gogol′ established a historically compressed chronotope within which “Ukraine” emerged as if in fieri. Therefore, it would be more accurate to consider the concepts of ruskii/russkii as inclusive of the premodern idea of Kyivan Rus′, the national idea of Ukraine-Rus′, and the imperial idea of an all-inone Rus′. Moreover, such a composite nature of the national identity best reflects the practices and polemics of Ukrainian intellectuals in Gogol′'s time. However, one should admit that in the second redaction of Taras Bul′ba the parallel use of Russian and Ukrainian ethnonyms does indeed sound ambiguous to contemporary readers, leaving space for manipulation by the translators of the tale. So, why did the most ideologically charged text of Gogol′ capture the imagination of the Ukrainian audience during the late nineteenth-century national movement? Since the 1830s, Gogol′ had been the most popular Russian writer in Ukraine. Ukrainian translations of his texts played a vital role in the formation of Ukraine’s literary language and prose fiction. Olena Pchilka and Mykhailo Drahomanov hoped Ukrainian translations of Taras Bul′ba would fill the lack of prose fiction in Ukrainian literature.
Ukrainian and Russian Nationalism [Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2007], 267). 9
In the dumas, Ukraine was often designated as “Rus′,” “Cossack land,” “the land of Rus′” (“rus′ka zemlia”), or “Christian land:” “Do you have a father or a mother in Rus′?” (“The Cossack Death in Kodym Valley”), “To the Rus′ian shore, to the merry land” (“Captive’s Weeping”), “She saw him off to the Christian land” (“Ivan Bohuslavets′”), “I will put my head in the Christian land” (“Samiilo Kishka”).
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
281
In semiotic terms, translation always reveals some sort of deficiency in the target culture and imposes the present-day codes as if they were part of the past. Besides compensating for the lack of prose written in Ukrainian, the translations of Taras Bul′ba served important ideological functions. On the one hand, they mobilized the readership against Polish dominance and oppression.10 On the other, they were used by Russophiles to disseminate the idea of allRussian identity in Eastern Galicia. The publications of Gogol′'s tale in Ukrainian were commissioned by imperial Russian government officials to counter the Polish and German cultural influence on Ukrainian peasants. This was precisely the case with the first Ukrainian translation of Taras Bul′ba, made by Petro Holovats′kyi in 1850. His translation was published in mass print twice—in Lviv (1850) and Kolomyia (1910). On the front page of the book, the translator specified the target language: halyts′ko-rus′kyi iazyk (Galician Ruthenian language). This language was artificially created by the Russophile scholars Petrushevych, Holovats′kyi, Didyts′kyi, and others as a iazychie—a hybrid bookish idiom based on a mixture of Church-Slavonic, Russian, Ukrainian, and Polish, and written in historical-etymological orthography. They denied the Ukrainian vernacular (which was called muzhych′ia mova) the status of a literary language and promoted the bookish Galician Ruthenian which they believed could achieve cultural parity with Russian literary language.11 10
The characters of Taras and Ostap Bul′ba were typified as civic models of Ukrainianness. Mikhail Pogodin, for example, opened his public letter “To the Galician Brothers” (1866) with a lengthy quote from the tale, comparing Ostap’s suffering and heroic deeds with those of the Galician Ukrainians (“K galitskim brat′iam,” Moskovskie vedomosti, no. 200, September 24, 1868).
11
In contemporary linguistics, the terms rusyny (Ruthenen) and rus′ka (ruthenisch) for designating Western Ukrainians and their language have been legitimized by Michael Moser. In his Prychynky do istoriї ukraїns′koї movy, the scholar has proven that the lingua-cultural situation among Ukrainians and Belarusians in the Polish-Lithuanian Commonwealth was different from the Russian one in Muscovy to call the language “Russian.” The literary language used by Ukrainian and Belarusian intellectuals in the sixteenth to eighteenth centuries embraced the whole system of the variants that were termed differently (as rus′ka or prosta mova) but essentially it was
Yuliya Ilchuk
282
Holovats′kyi’s translation most closely rendered the ethnonym “Russian,” yet its spelling showed some variation: When he translated geographical names, such as Rossiia (Russia), he used Rus′ (“Rus′”), but when the “Russian” appeared as a modifier, such as in the “Russian nobility,” he rendered it as russkyi (with “ss”). In all other cases, he used rus′kyi with one “s.” The nationality word “Russian” was rendered as rusyn (Ruthenian) elsewhere, which corresponded to the self-naming of Ukrainians in Eastern Galicia. In some places, Holovats′kyi added new information (in italics), as in the passage about the Polish influence on the local Ukrainian gentry (“Тогді вліяніе Польщі начинало уже оказиватися на русском дворянстве; выроблялась русская шляхта” [then the Polish influence began to show its effect on the Russian gentry; the Russian nobility was being formed]) and in Bulba’s words about the tsar emerging out of the Russian land (“подойметься колись” [there will appear someday]). This line was rendered closely to the original, yet the addition of an indefinite pronoun “someday” (колись) imparted an important political message: The local ruler will emerge in Rus′ in the future.12 Holovats′kyi also added the epigraph and epilogue taken from the popular Ukrainian duma on the death of Bohdan Kmel′nyts′kyi13 to show continuity in the national-liberational movement. one and the same language (Mikhael′ Mozer, Prychynky do istoriї ukraїns′koї movy [Vinnytsia: Nova knyha, 2011], 115). 12
It is important to note that Holovats′kyi used the first published edition of Taras Bul′ba (1842), which prophesizes the tsar emerging out of Rus′ land in the future perfect podnimetsia (will emerge), in contrast to the present continuous form podymaetsia (is emerging), as was corrected by the editors and printed in all subsequent editions. The question about the propheticism of Bulba’s last words is purely historical: Why did Gogol′ use the future perfective verbal form if the Romanovs had already ruled Russia for several decades when the final battle led by Hetman Ostranitsa in 1637 took place, as depicted in the finale of Taras Bul′ba? Holovats′kyi clearly understood the grammatical and historical nuances and preferred to use the future perfect reinforced by the indefinite pronoun “someday” in order to stress national Ukrainian aspirations for independent rule.
13
“Полягла козацька, молодецька голова / Як от ветру у степу трава!/ Слава не вмре, не поляже, / Рицарство козацьке всякому розкаже!”
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
283
Between 1850 and 1874 there were no publications of new Ukrainian translations of Taras Bul′ba, because of the Russification campaign in the western parts of the empire which began in 1863 with the Valuev Circular that banned the publication of all educational and religious materials in Ukrainian in the empire, but still allowed the import of Ukrainian books from other countries. In 1874, a new Ukrainian translation of the 1842 redaction of Taras Bul′ba made by M. Loboda (the real name of the translator was Mykhailo Lobodovs′kyi) was published in Kyiv. Lobodovs′kyi was one of the activists of the Ukrainian populist movement and in the 1870s worked as a village teacher in Katerynoslav gubernia. He published his translation with his own funds and disseminated it among the Ukrainian peasants. In this translation, Lobodovs′kyi replaced all ethnonyms and national modifiers of Russianness with “Ukrainian” but left the last paragraph about the tsar unaltered (see table 1). He also provided a concise Ukrainian–Russian lexicon, which was part of the 1835 redaction of Taras Bul′ba but absent in the 1842 edition. As the result of a political denunciation by a curator of the Kyiv school district, Mikhail Iuzefovych, the entire print run of Lobodovs′kyi’s Taras Bul′ba was confiscated. Iuzefovych pointed at the substitutions of “Russian” by “Ukrainian” in the translation and claimed that the translator significantly altered Bulba’s farewell speech by rewriting the sentence about the emerging tsar with the prophecy about the Ukrainian ruler: “[T]he Russian land, Russian in general are deleted and replaced with the words ‘Ukraine,’ ‘Ukrainian land,’ and in the very end the future Ukrainian tsar is even proclaimed in the prophecy.”14 What was, in fact, more seditious for the empire is that Lobodovs′kyi added a new line about Cossacks fighting for Ukraine’s independence (“за самостійність України”), but it was negligently overlooked by the curator. Thus, Iuzefovych’s denunciation led to the arrest of the entire (A young Cossack head fell / Like steppe grass from the wind! / Glory will not die, not perish, / The Cossack knighthood will pass it to the next generations!). 14
Quoted in Volodymyr Miiakovs′kyi, “Iuvilei tsenzurnoho aktu 1876 roku,” Bibliolohichni visti 3 (1926): 65.
Yuliya Ilchuk
284
group of Ukrainian activists (this trial became known as “KosachLobodovs′kyi′s case”) and to the Ems decree of 1874 banning not only the publication but also the import and dissemination of any books in Ukrainian.15 In 1883, Lobodovs′kyi’s reprinted his first translation of Taras Bul′ba with only minor changes in the text: He dropped the line about Ukraine’s independence, added a greater accent on a free Ukrainian spirit, and replaced the Russian Orthodox faith with the Ukrainian one (table 1). It was the first Ukrainian translation of Gogol′’s text published in Eastern Ukraine (Kharkiv: Pechatnia Okruzhnogo Shtaba, 1883). In the nineteenth century, therefore, there were only two Ukrainian translations of the tale—Holovats′kyi’s and Lobodovs′kyi’s. Imperial policy constantly controlled the dissemination of Gogol′’s works in Ukrainian. In 1902, both translations were banned by the General Bureau of Print being out of tune with the Russian government’s policy of Russification. The situation changed drastically in the first decade of the twentieth century, when imperial censorship was lifted after the first Russian Revolution. Four different translations of Taras Bul′ba—by Shchurat (Lviv, 1900), Sadovs′kyi (Kyiv, 1910), Umanets′ (Odesa, 1910), and Vil′ (Kolomyia, 1911)—were published to mark the fiftieth anniversary of Gogol′’s death in 1902 and the centennial of his birth in 1909. Gogol′’s Ukrainian legacy was used to counterbalance the rising support by Ukrainian workers for the imperial all-Russian project and for the radical nationalist agenda of the Black Hundreds, both of which were funded and instigated by the imperial administration. The moderate Ukrainian nationalist thinker of the time, Mykhailo Hrushevs′kyi, used Gogol′’s biculturality in his polemics with his radical left- and right-wing 15
It is interesting that Lobodovs′kyi’s associate Mykhailo Drahomanov, who had a reputation as a cosmopolitan intellectual among emerging Ukrainian nationalists, was critical of a loose translation of Taras Bul′ba mostly because he expected a literal, not ideological, translation of Gogol′’s text. Relying on Iuzefovych’s false accusation Drahomanov wrote: “For example, Dr. Loboda, a translator of Taras Bul′ba, audaciously added the entire new tirades to Gogol′’s text. Many people examined this translation, but nobody noticed that it is antiliterary.” Lysty na Naddniprians′ku Ukraїnu (Kolomyia: Narod, 1894), 115.
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
285
opponents and urged to reserve a place for Gogol′ in the Ukrainian national movement precisely because of the positive influence that the writer’s Ukrainian tales exerted on the younger generations. In his programmatic speech “The Anniversary of Mykola Hohol′” (1909), Hrushevs′kyi pointed at the weakness of Gogol′’s national identity but justified it by the sociopolitical conditions in which the Ukrainian gentry had to navigate the empire. Notwithstanding, for Hrushevs′kyi, Gogol′ captured the “Ukrainian life that was dying before his very eyes under new influences, new forms”; he “showered Ukraine with the gorgeous flowers of his creative art” not even understanding that its [Ukraine’s] resurrection was near.”16 The early twentieth-century translations foregrounded a similar factor as the main criterion of translation’s appropriateness. Thus, Vasyl′ Shchurat, in his introduction to the Ukrainian translation of Taras Bul′ba, wrote that the impact of a target text on modern readers should be the same as that of a source text on its original audience. Shchurat explained the historical necessity of translating Gogol′ into Ukrainian as the necessity of developing a national Ukrainian literature (which he understood very broadly). He believed that the national literature should comprise texts written both in Ukrainian and foreign languages if they were “organically, ideologically connected with the life of Ukrainian people.”17 In his view, Taras Bul′ba, with its national ideas, was a Ukrainian text to its core; it not only “emerged out of the heart of the Ukrainian culture, but also laid the foundation for the national Ukrainian literature.” Shchurat ended his introductory note by addressing the question of genre: “[W]hat kind of historical tale Taras Bul′ba is? . . . It is neither a factual-historical novel, like Flaubert’s Salammbô and Lew Wallace’s Ben-Hur, nor a realistichistorical tale, since the everyday pictures are taken from different epochs. It is rather a propagandistic (ahitatsiina) tale which arouses
16
Mykhailo Hrushevs′kyi, “Iuvilei Mykoly Hoholia,” in his Tvory u 50 tomakh, vol. 2 (Lviv: Svit, 2005), 378.
17
Vasyl´ Shchurat, trans., Ukraїns′ki povisti M. Hoholia (Lviv: n.p., 1900), iv.
Yuliya Ilchuk
286
historical-populist (istorychno-narodni) instincts of people.”18 In general, Shchurat remained faithful to the Galician tradition of translating the ethnonyms russkii as either rusyn or ukraїnets′ and rendering rus′kyi with “s.” His translation of Bulba’s last words shows just one, yet important, replacement of “tsar” with the less contextualized Ukrainian word volodar (ruler) (cf. table 2). Twentieth-century translational practices were informed by different critical approaches developed in national Ukrainian (which highlighted the ethnicity of Gogol′) and Soviet academia (with its emphasis on Gogol′’s class background). During the first years of the Ukrainian People’s Republic (UNR) (1917–20), the authentic Ukrainian sound of Taras Bul′ba was discovered by Mykola Sadovs′kyi (better known as a theater director and actor). He replaced all instances of “Russian” with either “Ukrainian” or “Cossack” and eliminated the last paragraph about the tsar altogether. His use of ethnonyms reflected some important changes in Ukrainian historiographical discourse introduced by Hrushevs′kyi in The History of Ukraine-Rus′ (1898–1937), in which the scholar for the first time legitimized the use of “Ukrainian” instead of “Ruthenian” and “Little Russian.” Likewise, Sadovs′kyi replaced “Russia” with Ukraïna-Rus′, and “Russian” with “Ukrainian” everywhere in the translation of Gogol′’s tale (table 2). In the late 1920s, a group of Ukrainian modernist writers launched an ambitious publication of the five-volume edition of the Ukrainian translations of Gogol′’s complete works.19 Responding to the national revival in Ukraine, the editors and translators planned to make this edition nationally oriented: Gogol′’s texts were accompanied by ethnic and cultural commentary and illustrations. One of the innovative translational approaches introduced in this edition was the use of the “stylized” (pereklad-stylizatsiia), 18
Vasyl′ Shchurat, trans. Taras Bul′ba. Povist´ (Lviv: Nakladom M. Iatskova i S-ky, 1900), 18.
19
The history of publication is discussed in O. A. Kal′nychenko and N. M. Kal′nychenko, “Taras Bul′ba v ukraïns’kykh shatakh: pereklad ta formuvannia natsional’noï svidomosti,” Visnyk Kharkivs′koho natsional′noho universytetu im. V. N. Karazina 69 (2012): 137–46.
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
287
or the “reverse translation” (zvorotnii pereklad). The translators collaborated on rendering Gogol′’s idiosyncratic language with the poetic resources of Ukrainian modernist discourse. In the theoretical vein of the time, they wanted to create the presence of the “other’s discourse” (chuzhemovnist′) by the use of the Ukrainian literary language of Gogol′’s time which in the 1920s sounded rather archaic. Since they believed that a translator was not confined by the style of a source text, they could expand the resources of the source language by bringing the national coloring of the target culture (inshyi natsional’nyi koloryt) into the translation.20 To do so, a translator has to deviate from the “correct” literary idiom and explore nonstandard and archaic stylistic elements.21 At the same time, the stylized translation can reproduce the lingua-stylistic peculiarities of the cultural epoch in which the source text was written. Thus, the translators rejected the principle of “fidelity” between the source and target texts and poeticized Gogol′’s language. They recovered all Ukrainianisms from the early drafts of Taras Bul′ba and from the lexicon that Gogol′ compiled for his “Kniga vsiakoi vsiachiny” [A Book of Miscellaneous Things] and used these elements in their translations of Gogol′. For example, Maksym Ryl′s′kyi did not aim at finding close Ukrainian equivalents for Gogol′’s Russian locutions, but rather strove to reproduce the expressivity and intonation of his peculiar style. Similarly, Andrii Nikovs′kyi did not linearly transcode the linguistic meaning of the original into modern Ukrainian, but stylized the source text with the archaic Ukrainian expressions of Gogol′’s period. At the same time, he corrected some of the writer’s stylistic inconsistencies (which he called “modernisms”) if they were dissonant with the overall epic tone of the tale. The editors Ivan Lakyza and Pavlo Fylypovych managed to publish only the first three volumes of Gogol′’s complete works in Ukrainian before almost all of the translators were arrested and 20
Mykola Zerov, Ukraïns′ke pys′menstvo, ed. Mykola Sulyma (Kyiv: Vydavnytstvo Solomii Pavlychko “Osnovy,” 2003), 766.
21
V. Derzhavin, review of Tvory, Tom II: Myrhorod, by M. Hohol′, Chervonyi shliakh 3 (1931): 220.
Yuliya Ilchuk
288
murdered by the Bolsheviks in the 1930s.22 These volumes were never reprinted, and all of the existing copies were confiscated from libraries. This marked the end of the national revival. The introduction of the unified cultural policy based on the principles of party-mindedness (partiinost’) and ideological appropriateness made all following translations translations subject to strict state control and censorship. During the Stalin epoch, Gogol′’s Ukrainian tales were viewed as deeply democratic and realistic, and mobilized Russian democratic writers to fight against reactionary, imperial writers. The postwar translation of Taras Bul′ba (1952) made by Anton Khutorian became the official Soviet Ukrainian version of the tale.23 The changes in Soviet Ukrainian historiography was already visible in this translation: The ethno-cultural dualism of Gogol′ was substituted by ideological monism understood in terms of “class approach,” “party-mindedness,” and the “friendship of brotherly nations.” In the postwar Soviet Union, it was also important to replace the previous national-oriented interpretation of Ukrainian culture with the propaganda of a mutual influence and enrichment between the Russian and Ukrainian people and to remind Ukrainians during the celebration of the 300th anniversary of the Pereiaslav Treaty (1954) that they received a historic chance only by joining the Russian Empire. To illustrate the effect of Soviet ideology on the translation of the tale, let us consider how Khutorian altered Bul′ba’s Ukrainian forms of address to the Cossacks—“Прощайте, паныбратья, товарищи!” (Farewell, my dear friends, comrades). He dropped the first part of the peculiar Ukrainian form panybraty (dear friends),
22
Of all seven translators of this edition (Mykola Zerov—Ivan Fedorovich Shpon′ka ta ikh titon′ka, Andrii Nikovs′kyi—Zahublena hramota, Taras Bul′ba, Dmytro Revuts′kyi—Vechir proty Ivana Kupala, Maksym Ryl′s′kyi—Mais′ka nich, abo Utoplena, Nich proty Rizdva, Serhii Taranenko—Zacharovane mistse, Antin Kharchenko—Sorochyns′kyi iarmarok, Strashna pomsta, Hryhorii Kosynka—Mertvi dushi) only Maksym Ryl′s′kyi survived Stalin’s purges.
23
Taras Bul′ba. Povist′ M. V. Hoholia, trans A. Khutorian (Kyiv: Dnipro, 1984).
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
289
and the second part started sounding like the common Soviet address “comrades.” In the 1950s the very use of “pan” (mister) was inadmissible because of its “national-bourgeois” vestige, regardless of its distinctly historical connotation. Nevertheless, in the late Stalin period, Khutorian was able to render “Russian” in accordance with the previous national tradition of translation. Following the principle of selectivity, he used rus′kyi (not rosiis′kyi, as in accordance with the norms of modern Ukrainian), but translated Rossiia as Rosiia in the two phrases about “southern” and “eastern Russia.” Rendered with the root rus- rather than ros-, rus′kyi signified not the actual Russian Empire but an all-Russian universe endowed with Ukrainian historical attributes although embedded in a larger Russian entity. Khutorian’s Taras Bul′ba was the only official translation accepted for academic and popular publications during the Soviet period. The post-Soviet experiments in translating Gogol′’s tale exhibit a radical interpretative approach to his text. Ivan Malkovych called his translation of Taras Bul′ba (published by “A-Ba-Ba-Ha-La-MaHa” in 1998) a “‘De-Russification’ of Gogol′.” The translator argued that Gogol′ was forced to “Russify” the tale due to the “oppressive ideological climate” of the 1840s.24 Although Malkovych claimed that his translation is based on a combination of the 1835 and the 1842 versions, in reality he used only the 1842 text: He included just one sentence from the 1835 text (about the necessity of constantly guarding the borders from the three hostile nations) and eliminated two sentences from the 1842 text (a passage about the tsar). Malkovych also replaced the original Rossiia and russkii with Kozats′ka zemlia (Cossack land) and kozats′kyi (Cossack) in all places (table 2). He explained his changes by the fact that Gogol′ himself designated Ukraine as “Kozats′ka zemlia” in his 1836 letter to Józef Bohdan Zaleski, written in Ukrainian. Thus, by violating some basic textological practices, Malkovych created a third version of the tale
24
Ivan Malkovych, “Vid redaktora: dekil’ka zauvah shchodo perekladu ‘Tarasa Bul′by’” in http://ababahalamaha.com.ua/uk/ІВАН_МАЛКОВИЧ._ Від_редактора:_декілька_зауваг_щодо_перекладу_«Тараса_Бульби».
Yuliya Ilchuk
290
and demonstrated once more that Gogol′’s texts had become a sort of a postcolonial palimpsest. Vasyl’ Shkliar’s recent translation of the first redaction of Taras Bul′ba displays a post-Soviet anxiety about defining the Ukrainian national identity in ethno-linguistic terms. The translator titles his translator’s note as “Bul′ba who was not burnt” and presents his translation as a “true Taras Bul′ba.” Shkliar argues that the second redaction of the tale was “corrupted” by the great Russians (velykorosamy-belins′kymy). He completely disregards the fact that it was the writer himself who replaced the 1835 redaction with a more up-to-the-moment 1842 redaction.25 Thus, Shkliar translates all uses of “Little Russian” as “Ukrainian,” replaces three uses of “Russian” with “Muscovite” or with “Orthodox” (“русское духовенство” becomes “православне духовенство”), and drops “Russian” entirely (as in the phrase “печь . . . как толстая русская купчиха”—“піч . . . як гладезна перекупка”). By and large, the preference of one over the other Ukrainian translation of Taras Bul′ba mirrors the competition between the national projects in post-Euromaidan Ukraine. Malkovych’s translation represents “Galician nationalism” in its attempt to reconstruct the history of the Ukrainian nation as a continuous, uninterrupted national struggle for independence from the Russian Empire. Khutorian’s translation (which is still the only one accepted in Ukrainian academia and which was reprinted in Gogol′’s Zibrannia tvoriv u 7-my tomakh [Kyiv, 2008]) echoes the ideas of “Dnieper nationalism.” Rooted in Kyivan rather than Galician traditions, it establishes Ukrainian identity on the idea of a shared East Slavic origin and targets a substantial middle group of bilingual and bicultural Ukrainians. The contemporary Gogol′ scholar Iurii Barabash has justly observed that in translation the deviation from a source text and the loss of the original meaning are a given, but in the Ukrainian translations of Gogol′’s texts these “losses” are especially painful because the writer’s hybrid language
25
Vasyl′ Shkliar, “Bul’ba, iakyi ne zhoriv,” in Mykola Hohol′, Taras Bul′ba, trans. V. Shkliar (Kyiv: Dnipro, 2003), 7.
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
291
is flattened out.26 One can dispute this statement by pointing out the untranslatability of the hybrid cultural elements by means of other languages. Another Ukrainian scholar Volodymyr Zviniatskovs′kyi appears less critical regarding the appropriateness of Ukrainian translations of Gogol′’s texts. He rightly argues that many passages and versions of the characters in Gogol′’s Evenings and Mirgorod are written in the Kyivan-Poltavan dialect that laid the foundations of literary Ukrainian. Gogol′’s bicultural and bilingual texts are crucial for Ukrainian national tradition, as much as the Russianlanguage texts of Taras Shevchenko, who created in two language and contributed to the development of two national Ukrainian traditions—one in Ukrainian (with his poems) and the other in Russian (with his prose fiction which constitutes two thirds of his creative output).27 Instead of a conclusion, I would like to stress the importance of teaching Gogol′’s texts to Ukrainians in any language. The results of the national survey conducted by Research&Branding Group a week before Gogol′’s bicentennial anniversary in 2009 demonstrated the Ukrainians’ complex attitude to Gogol′’s legacy. Rather than describe him as “Ukrainian,” respondents said the writer was “our own” (“свой”).28 Although Gogol′’s texts translated in Ukrainian have become more accessible to the western Ukrainian audience, they are lost in Ukrainian translation for thirty percent of Ukrainians. In 2009, fifty-three percent of Ukrainians did not approve of translating Gogol′ into Ukrainian, while seventy percent of them thought that the translation of Gogol′ was timely and necessary for society; and about seventy percent said that reading Gogol′’s texts in either Russian or Ukrainian could unite the Ukrainian people.
26
Iurii Barabash,“‘Svoego iazyka ne znaet . . . ’ ili Pochemu Gogol′ pisal porusski?” Voprosy literatury 1 (2011): 46.
27
Vladimir Zviniatskovskii, “‘Dopolnitel′nyi kanon’ Gogolia: strategii ukrainizatsii,” Novoe literaturnoe obozrenie 104 (2010): 148.
28
The results of the poll “Ukrainians consider Gogol′ ‘their own’ writer” can be accessed here: https://rian.com.ua/culture_society/20090326/78124188. html.
Yuliya Ilchuk
292
In Ukrainian secondary education nowadays, four academic hours are devoted to teaching Gogol′’s texts in the entire twelveyear school curriculum. Only three of his works are required in the school program: Taras Bul′ba and “St. John’s Eve” are offered in Ukrainian translation in the Ukrainian Literature course, while “Nose” (or chapter one of Dead Souls) is taught in World Literature. This situation creates confusion in students’ minds regarding the author’s status in Ukrainian culture. Upon the recommendation of the Ministry of Education and Science of Ukraine, Malkovych’s translation of Taras Bul′ba has been used in the ninth grade. The authors of the textbooks advise students to find the original 1842 redaction of Taras Bul′ba on the internet and compare it with the 1835 version—a task that a Ukrainian teenager can hardly execute.29 Ukrainian translations of Gogol′’s Taras Bul′ba can be viewed as a postcolonial project of reappropriating Gogol′’s legacy for the Ukrainian tradition. Although not all artistically valuable, these translations reified the ambivalence of the ideological meaning hidden in the two redactions of the tale and shook up the very sterile understanding of the national culture. They also demonstrate how problematic the seemingly unambiguous position of a translator between the past and present cultures can be. Perhaps, the Ukrainian translators of Taras Bul′ba cannot follow the principle of “formal” or “pragmatic equivalence,” since the very idea of equivalence in translation is a dead-end pursuit. Perhaps instead they can develop a reasonable middle-ground approach (the so-called “dynamic translation” model) which would take into account both the original relationship between the receptor and the message and the relationship between 29
See Ukrainian textbooks with the excerpts from Malkovych’s translation and interpretations of Gogol′’s bi-national identity, which closely resemble Edyta Bojanowska’s arguments: Oleksandr Avramenko, Ukraїns′ka literatura. Pidruchnyk dlia 9 klasu (Kyiv: Hramota, 2017),133–91; Liudmyla Kovalenko and Nina Bernads′ka, Ukraїns′ka literatura. Pidruchnyk dlia 9 klasu (Kyiv: UOVTs Orion, 2017), 203–17; Olena Mishchenko, Ukraїns′ka literatura. Pidruchnyk dlia 9 klasu (Kyiv: Heneza, 2017), 171–79. O. V. Sloniovs’ka et. al., Ukraїns′ka literatura. Pidruchnyk dlia 9 klasu (Kyiv: Litera LTD, 2017), 149–60.
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
293
the receptor and the message in the target language. The findings of modern translation studies can help Ukrainian translators of Gogol′’s texts clarify which model serves best (the “transfer model,” the “target model,” or the “footstep model”) for the contemporary Ukrainian audience. No matter which approach is chosen, translators will have to deal with the problem of “in-betweenness”30 and decide on an individual basis whether s/he can remain above history and ideology.31 Paraphrasing the poststructuralist premise, one can say that to translate Gogol′’s text, written in a hybrid language, into modern Ukrainian, is not to give it a stable meaning but to highlight the plurality contained within it.
30
Maria Tymoczko in “Ideology and the Position of the Translator: In What Sense is a Translator ‘In-Between’?” has put “in-betweenness” at the heart of the “ideology of translation” (Apropos Ideology. Translation Studies on Ideology—Ideologies in Translation Studies, ed. María Calzada Pérez [London, New York: Routledge, 2003], 185). Sherry Simon argues that the translator stands between the “certainties of the national culture” without participating in them (Gender in Translation: Cultural Identity and the Politics of Transmission [London: Routledge, 1996], 153).
31
Anthony Pym, Method in Translation History (Manchester: St. Jerome, 1998), 177.
Yuliya Ilchuk
294
TABLE 1. The nineteenth-century Ukrainian translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul'ba
Nikolai Gogol′ Taras Bul′ba (1835)
Nikolai Gogol′ Taras Bul′ba (1842)
Petro Holovats′kyi Taras Bul′ba (1842) Lviv, 1850
широкого размета душевной воли
широкая, разгульная замашка русской природы
широкая, розгульная замашка русскои природы
на полукочующем Востоке Европы, ..., к каким принадлежала тогда Украина
южная первобытная Россия... была опустошена
Южна первобыт� ная Русь
Вся Сеча представляла необыкновенное явление
необыкновенное явленье русской силы
надзвычайный появъ русскои силы
...как только может один русский... резкая черта, которою отличается доныне от других братьев своих южный россиянин
...якъ лише може одинъ Русинъ
–
южний Русин
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
Mykhailo Lobodovs′kyi Taras Bul′ba (1842) Kyiv, 1874
Mykhailo Lobodovs′kyi Taras Bul′ba (1842) Kharkiv, 1883
295
Vasyl’ Shchurat Taras Bulba (1842) Lviv, 1900
натури украйінськоі
широкий розмах вільної, розлогої натури української
нестримний вилив руської природи
Украйіну зруйнували
The translator deleted this sentence
Вся полуднева первістна Русь
вияв украйінськоі сили
проява української сили
незвичайна проява руської сили
...як під силу однoму тільки козаковіукраїнцеві... знатна прикмета, що й досі ще одрізняє українця від його братів-славьян
...як лиш один русин потрафить.. Різька черта, якою до нині визначаєть ся Українець
End of table on pages 296–297.
Yuliya Ilchuk
296
Ending. Table start on pages 294–295.
Nikolai Gogol′ Taras Bul′ba (1835)
Nikolai Gogol′ Taras Bul′ba (1842)
Petro Holovats′kyi Taras Bul′ba (1842) Lviv, 1850
–
Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!
Погодъте, прійде ще время, а познаєте вы, що то православная руская вѣра! Уже и теперь чують близкіи и далекіи народы: подоймеся колись изъ руской земли свой царь, и не буде въ мірѣ силы, котра бы не покорилась єму!... Полягла козацка, молодецка голова,/ Як от ветру у степу трава!/Слава не вмре, не поляже,/ Рицарство козацке всякому розкаже!
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
Mykhailo Lobodovs′kyi Taras Bul′ba (1842) Kyiv, 1874 Постривайте, пристигне час, дізнаєтесь, що то вона єсть православна руська віра! Вже й тепер почуваютсья далекі й близькі народове, що настане з Руської землі свій царь
297
Mykhailo Lobodovs′kyi Taras Bul′ba (1842) Kharkiv, 1883
Vasyl’ Shchurat Taras Bulba (1842) Lviv, 1900
Постривайте, пристигне час, дізнаєтесь, що то воно є православна українська віра! Вже й тепер почуваютсья далекі й близькі народове, що настане з руської землі свій царь
Думаєте, є що таке на сьвіті, чого побояв ся-б козак? Пострівайте-ж, прийде пора, буде час, побачите ви, що се таке православна руська віра! Вже й тепер зачувають далекі і близькі народи: повстане з руської землі свій володар, і не буде в сьвіті сили, що не покорилась би єму!
Yuliya Ilchuk
298
TABLE 2. The twentieth- and twenty-first-century Ukrainian translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba Nikolai Gogol′
Nikolai Gogol′
Taras Bul′ba (1835)
Taras Bul′ba (1842)
Mykola Sadovs′kyi Taras Bul′ba (1842) Kyiv, 1918
Andrii Nikovs′kyi Taras Bul′ba (1842) Kharkiv, 1930
широкого размета душевной воли
широкая, разгульная замашка русской природы
гульлива натура українця
ця широка розгульна натура
на полукочующем Востоке Европы, ..., к каким принадлежала тогда Украина
на полукочующем углу Европы, когда вся южная первобытная Россия
південна первородна УкраїнаРусь
на півкочовім закутку Європи, коли вся південна стара Русь
Вечная необходимость пограничной защиты против трех разнохарактерных наций – всё это придавало какой-то вольный, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа.
–
–
–
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
Anton Khutorian Taras Bul′ba (1842) Kyiv, 1952
Ivan Malkovych Taras Bulba (1842 and 1835) Kyiv, 1998
299
Vasyl’ Shkliar Taras Bulba (1835) Kyiv, 2006
широкий розгульний нахил руської натури
гуляцький заміс української натури
вільна широка душа
в напівкочовому кутку Європи, коли вся південна первісна Росія
весь прадавній південь
на дикому напівкочовому Сході Європи, під час загарбницьких зазіхань на Україну
Повсякчасна необхідність боронити узграниччя від трьох різнохарактерних націй надавала якогось вільного, широкого розмаху їхнім подвигам і виховала впертість духу
Споконвічна потреба боронити свій край від трьох різношерстих націй, постійна готовність до відсічі — усе це надавало величі, якогось вільного, широкого розмаху звитягам синів України і гартувало незламність духу.
–
Continuation of the table on the pages 300–301
Yuliya Ilchuk
300
Continuation. Table start on pages 298–299 Nikolai Gogol′
Nikolai Gogol′
Mykola Sadovs′kyi Taras Bul′ba (1842) Kyiv, 1918
Andrii Nikovs′kyi Taras Bul′ba (1842) Kharkiv, 1930
Taras Bul′ba (1835)
Taras Bul′ba (1842)
необыкновенное явленье русской силы
надзвичайне явище української сили
небувала з’ява української сили
как только может один русский
як уміє тільки козак
як тільки й може руська душа
в круг высший, состоявший из польских и русских дворян, они не допускались
В круг высший, состоявший из польских и русских дворян, они не допускались
Верств вищих, як польського, так і українського шляхетства
до вищого кола, з польських і українських шляхтичів
Тогда весь Юг, всё то пространство, которое составляет нынешнюю Новороссию
Тогда весь юг, все то про�странство, которое составляет нынешнюю Новороссию
Тоді увесь південь, увесь безкраїй простір, що зветься тепер Новоросією
За тих часів увесь південь, усі ті простори, де теперішня Новоросія
Вся Сеча представляла необыкновенное явление
–
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
Anton Khutorian Taras Bul′ba (1842) Kyiv, 1952
Ivan Malkovych Taras Bulba (1842 and 1835) Kyiv, 1998
301
Vasyl’ Shkliar Taras Bulba (1835) Kyiv, 2006
надзвичайне явище руської сили
надзвичайний вияв української сили
Січ — то було незвичайне явище
як тільки може один руський
як уміє тільки козак
до кола вищого, яке складалося з польських та руських дворян, їх не допускали
до вищого кола, з польських та українських шляхтичів
її вихованців не допускали до вищого кола польських дворян та московитів
Тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Новоросію
Тоді увесь наш південь, увесь той простір аж до самого Чорного моря
Тоді весь південь, увесь той простір, що обіймає нинішню Україну
–
End of table on pages 302–303
Yuliya Ilchuk
302 Ending. Table start on pages 298–299. Nikolai Gogol′ Taras Bul′ba (1835)
Чорт побери! да есть ли что на свете, чего бы побоялся козак?
–
Nikolai Gogol′
Mykola Sadovs′kyi Taras Bul′ba (1842) Kyiv, 1918
Andrii Nikovs′kyi Taras Bul′ba (1842) Kharkiv, 1930
Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постой� те же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!...
Думаєте, є що-небудь на світі, перед чим спасував би козак? Заждіть, прийде час – зазнаєте ви, що то православна наша віра!...
Думаєте, що є щось у світі, чого б побоявся козак? Чекайте ж, прийде час, настане година, дізнаєтеся ви, що то є православна руська віра! Вже і тепер чують дальні й близькі народи: підніметься в Руській землі свій цар, і не буде сили в світі, яка б не скорилася йому!...
сила, которая бы пересилила русскую силу
щоб перемогла козацьку силу
щоб руську силу подужала
Taras Bul′ba (1842)
The Translator In-Between: Ukrainian Translations of Nikolai Gogol′'s Taras Bul′ba (1835, 1842)
Anton Khutorian Taras Bul′ba (1842) Kyiv, 1952
Ivan Malkovych Taras Bulba (1842 and 1835) Kyiv, 1998
Думаєте, є щонебудь у світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде час, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра! Вже й тепер чують далекі й близькі народи: підніметься з руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!...
Думаєте, є щонебудь на світі, чого б злякався козак!..
сила, що пересилила б руську силу
що перемогла б козацьку силу...
303
Vasyl’ Shkliar Taras Bulba (1835) Kyiv, 2006
Чорт забирай! Та чи є щось на світі таке, чого побоявся б козак?
–
304
«Ромео і Джульєтта» українською: колізії засвоєння Елеонора Соловей
Існують певні закономірності того, як саме кожна література адаптує, засвоює вершинні твори світового письменства. Рівночасно існує також і вплив чинників позалітературних: загальнокультурних, суспільних, особистісних, ситуативних. Процес видається нескінченним: нові часи приносять запит на перепрочитання (re-reading), позаяк змінюються і сприйняття класики, і канон, і мова; новий історичний досвід спричиняє своєрідне «прирощення змісту», інспірує нові інтерпретації. Дотепники твердять, що той-таки Шекспір навіть гадки не мав, скільки ми всього вичитаємо, приміром, у «Гамлеті»,— і науковці це підтверджують.1 Наразі нам ітиметься про іншу уславлену трагедію Шекспіра—«Ромео і Джульєтта». Про яку ще Іван Франко мовив, що вона належить до найголосніших творів автора, назви котрих мимовільно постають в уяві освіченої людини щойно тільки зринає ім’я Шекспіра.2 Історія її входження в українську культуру складається з кількох прецікавих
1
Эрих Соловьев, “Гамлет Шекспира в контексте эпохи”, у: Эрих Соловьев, Прошлое толкует нас: Очерки по истории философии и культуры (Москва: Политиздат, 1991), 127–145; John D. Wilson, What Happens in Hamlet (Cambridge: Cambridge University Press, 1995).
2
Іван Франко, вступ до: Уілліям Шекспір, Ромео та Джульєта, пер. Пантелеймон Куліш (Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1901), ІІІ.
«Ромео і Д жульєт та» українською: кол ізі ї засвоєння
305
сюжетів—відомих, маловідомих і невідомих. Видається, що важить сама їхня тяглість та cукупність—як певний алгоритм розвитку національної культури, зокрема як важливий чинник національного відродження, його органічний складник. Уперше повний переклад цієї трагедії українською здійснив Пантелеймон Куліш у межах свого грандіозного шекспірівського проекту, нині докладно описаного (планував перекласти двадцять сім п’єс, переклав тринадцять).3 Саме так, на зміну спорадичним спробам, «наприкінці дев’ятнадцятого століття українська література, подібно до інших європейських літератур, збагатилася перекладами творів Шекспіра, і цим найперше маємо завдячувати невтомній праці Пантелеймона Куліша».4 Побутує думка, що перекладацьке подвижництво Куліша належно не поціноване, адже в найповніших українських виданнях Шекспіра доробку Куліша немає: ні у тритомнику 1964 року, ані в шеститомнику 1984–1986 років. Тож сучасному читачеві Куліш як перекладач Шекспіра майже невідомий. Радянське тавро «буржуазного націоналіста», що дісталося Кулішеві, лише до певної міри може пояснити таку непоцінованість його шекспірівського проекту. Радше всетаки могло б ітися про архаїчність Кулішевих перекладів для новочасного читача, ба більше: це було очевидним навіть і для Франка, котрий, проте, підготував до друку більшість Кулішевих перекладів драм Шекспіра. Мабуть, тут немає суперечності: Кулішеві переклади були на той час найкращі або ж єдині, себто здійснені вперше, поза тим вони були дуже потрібні, ця потреба мала загальнокультурний характер. Показово, що Франка у цій справі палко підтримав Микола Лисенко, не лише виявляючи глибоку зацікавленість та розуміння специфічних текстологічних труднощів, а й виконуючи 3
Степан Захаркін, “Скільки п’єс Шекспіра переклав П. Куліш”, Науковий вісник Київського гуманітарного інституту 1 (2001); Олександр Боронь, “Індивідуально-стилістичні особливості перекладу П. Куліша трагедії Шекспіра ‘Отелло’”, Шекспірівський дискурc 2 (2011): 56–66.
4
Ольга Лучук, “Пантелеймон Куліш і Шекспір: перекладацький проект ХІХ ст.”, Ренесансні студії 16–17 (2011): 266.
Елеонора Соловей
306
непросту посередницьку місію між Франком і вдовою Куліша Ганною Барвінок як правонаступницею його спадщини.5 Відомо, що й сучасники часом неприхильно сприймали переклади Куліша, називаючи їх плодами «гордого перецінювання своїх сил» (О. Партицький),—але тут, либонь, промовляла упередженість проти самого перекладача, його запальної та норовливої вдачі. Натомість незаперечне Франкове визнання полягало вже в тому, що він заходився редагувати, коментувати, писати передмови й видавати «Шекспірові твори, переложені Кулішем» (сам Куліш зазначив на обкладинці прижиттєвого видання, що він ті твори «поперекладав»).6 Тобто чесноти Кулішевих перекладів та їхня потрібність для Франка суттєво переважили, натомість їхні хиби він фіксував, тлумачив, корегував, прагнучи бути при цьому точним, обережним, тактовним. Року 1901 саме так було вперше оприлюднено і Кулішів переклад трагедії «Ромео і Джульєтта»; попри поодинокі відхилення від оригіналу, Франко вважав цей переклад «незвичайно вдатним і гарним».7 Цікавий факт наводить він у своїй передмові: прижиттєве видання перекладів із Шекспіра Куліш початково мав намір відкрити саме трагедією «Ромео і Джульєтта», проте чомусь передумав. Згодом Кулішеві переклади Шекспіра схвально оцінили Дмитро Дорошенко у монографії про Куліша, виданій у Ляйпцигу, Ярослав Гординський у спеціальній статті для «Записок Наукового товариства імені Шевченка».8 Проте радянська доба відправила в непам’ять і ті оцінки, й імена рецензентів, як і самого перекладача. Втім, сталося 5
Микола Лисенко, Листи (Київ: Музична Україна, 2004), 295–297.
6
Уілліям Шекспір, Шекспирові Твори, т. 1: Отелло. Троіл та Кресида. Комедія помилок, пер. Пантелеймон Куліш (Львів: Друкарня Товариства ім. Шевченка, 1882).
7
Франко, вступ до: Ромео та Джульєта, ХVІ.
8
Дмитро Дорошенко, Пантелеймон Куліш (Київ: Українська накладня, [1922]), Ярослав Гординський, “Кулішеві переклади драм Шекспіра”, Записки Наукового товариства імени Шевченка 148 (Львів: Друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1928).
«Ромео і Д жульєт та» українською: кол ізі ї засвоєння
307
це не одразу: у двадцяті роки, на хвилі українізації, Куліша ще видавали й досліджували, існував певний пієтет до імені. І коли 1998 року київське видавництво «Альтерпрес» у серії «Нова шкільна бібліотека» перевидало «Ромео і Джульєтту» як «Переклад П. Куліша в переробці М. Вороного. За сучасною редакцією»—це було ніби нагадування про часи, які передували тривалим табу на імена. Вперше версія Куліша–Вороного виходила друком 1928 року;9 через сім десятиліть знадобилося, як бачимо, ще додаткове редагування. Знаменно, що Микола Вороний у післямові «З приводу перекладу» зауважує саме таку дистанцію у 70 років між Кулішевим перекладом і своєю “реставраційною” роботою над ним. Вороний свідчить, що ще на початку 20-х років до цієї роботи заохочував його Лесь Курбас, однак тоді завадили як «бурхливі обставини», так і розуміння складності та відповідальності завдання. Проте через сім років, діставши знову таку пропозицію від видавництва «Український робітник», Вороний таки зважився і здійснив справді велику роботу, виявивши хист доскіпливого та глибокого студіювання, щиру повагу до літературних заслуг Куліша, прагнення зберегти всі кращі індивідуальні риси його перекладу—«словом, робити так, як зробив би це сам Куліш, якби дожив до наших часів».10 Тимчасом невдовзі офіційне ставлення до Куліша змінилося настільки, що й праця Вороного, відповідно, залишилася незапотребованою, а згодом забутою. Подібна доля спіткала також обробку «Гамлета» у перекладі М. Старицького, видану того ж 1928 року за редакцією та з передмовою А. Ніковського.11 Дослідника радянської доби все це ставило перед невтішним вибором: або взагалі не згадувати опальні імена, в нашому випадку Куліша, або застерегтися відповідними ідеологічними маркерами. Цей другий підхід
9
Уілліям Шекспір, Ромео і Джульєта. Трагедія на 5 дій, пер. Пантелеймон Куліш, ред. Микола Вороний (Харків: Український робітник, 1928).
10
Микола Вороний, вступ до: Ромео і Джульєтта. Трагедія на 5 дій, ІІІ.
11
Вільям Шекспір, Гамлет, пер. Михайло Старицький, ред. Сергій Родзевич, Андрій Ніковський (Харків: Книгоспілка, 1928).
Елеонора Соловей
308
маємо у ґрунтовному дослідженні М. Шаповалової, де, однак, уперше так докладно подано як історію полеміки та загалом стосунків Куліша і Франка, так і базовану на епістолярних та інших джерелах історію роботи Франка з підготовки Кулішевих перекладів до друку.12 Слід наголосити, що й за умови «правильних» ідеологічних акцентів авторка у цьому випадку неабияк ризикувала, порушуючи заборону на ім’я. Були відсутні у нашому культурному просторі інші переклади драм Шекспіра, зокрема здійснені поза Україною вже у двадцятому столітті. У четвертому томі «Творів» Юрія Клена (Торонто: Фундація імени Юрія Клена, 1957–1960, за редакцією Євгена Маланюка) вміщено його переклади «Гамлета» й «Бурі», на «материковій» Україні на той час уже майже невідомі—як і «Трагедія Макбета» та «Король Генрі IV» у перекладі Тодося Осьмачки,13 як і «Король Лір» у перекладі Василя Барки (1969). «Ромео та Джульєтту» переклав і вступною статтею опорядив Ігор Костецький (Мюнхен, 1957), саме він був рушійною силою публікації перекладів Осьмачки та Барки: редагував, знаходив кошти, писав передмови.14 В Україні до Незалежності загалові нічого не було відомо ні про ці переклади, ані про Костецького та Барку; Осьмачку також було вже міцно забуто. Натомість в Україні існувала своя тяглість перекладання Шекспіра. Двадцяті-тридцяті роки дали яскраву плеяду перекладачів (Г. Хоткевич, Я. Гординський, М. Йогансен та В. Щербаненко, ті ж таки Т. Осьмачка та Юрій Клен), низку перекладів («Комедія помилок», «Сон літньої ночі», «Отелло», «Макбет»). Загалом тодішнє перекладацтво (нині принаймні
12
Марія Шаповалова, Шекспір в українській літературі (Львів: Вища школа, 1976), 54–71.
13
Вільям Шекспір, Трагедія Макбета. Король Генрі ІV, пер. Теодосій Осьмачка, ред. Ігор Костецький (Мюнхен: На горі, 1961).
14
Цікаві подробиці про це містять публікації Марка Роберта Стеха “Листи Ігоря Костецького до Богдана Бойчука”, Кур’єр Кривбасу 299–301 (2014) та 302–304 (2015).
«Ромео і Д жульєт та» українською: кол ізі ї засвоєння
309
каталогізоване) вражає і розмахом, і якісним рівнем.15 Але насувалися темні часи, чи не тому іноді переклади виходили без зазначення імені перекладача; у розпал репресій виникла практика видавати працю засудженого літератора під іншим ім’ям. До визначних дат, як-от століття загибелі Пушкіна, доводилося наново перекладати чималу кількість творів, бо перекладачі вже, як мовив згодом поет, пішли милуватись північним сяйвом.16 Ті давніші переклади у бібліотеках або ховали на так зване спецзберігання, або залишали в обігу, проте ім’я перекладача ретельно заштриховували (хто дуже хотів, часом міг те ім’я відчитати: друкарська фарба проступала крізь чорнило, відблискувала проти світла); також нерідко вилучали аркуші чи вирізали фрагменти сторінок. На початку війни загинув на фронті поет і перекладач Юрій Корецький (1911–1941). У його доробку, окрім перекладів з Байрона, Скотта, Стівенсона, вже був «Макбет».17 Рік видання цього перекладу 1940, проте, як свідчить Ігор Костецький, уже 1938 року «Макбет» у перекладі Ю. Корецького йшов на кону Донецького театру. Український поет і перекладач, студент московського Літературного інституту Леонід Гребінка переклав «Гамлета» і передав текст перекладу до театру ім. І. Франка,18 одначе був заарештований у перші дні війни (24 червня) і засуджений до розстрілу, заміненого на десять років позбавлення волі. Помер навесні 1942 р. у саратовській тюрмі. Драматичні й трагічні тридцяті роки не лише своєрідно посприяли 15
Лада Коломієць, “Масштаби перекладацької діяльності українських літераторів 1920–30-х років (на матеріалі перекладів з англійської)”, Літературознавчі студії 33 (2011).
16
Докладніше про це у моєму есеї “Аріон. Пушкінські фестини 1937 року: український варіант”, у: Елеонора Соловей, Притча про поетів (Київ: Дух і літера, 2014, 2018).
17
Шекспір, Макбет. Трагедія на 5 дій., пер. Юрій Корецький, ред. Абрам Гозенпуд (Харків: Мистецтво, 1940).
18
Марія Ажнюк, “Незнаний український ‘Гамлет’”, Всесвіт 12 (1971): 123–
25; Ростислав Доценко, “Відкритий вдруге”, Вітчизна 4 (1976): 214–16; Іван Дзюба, “Вертається із забуття”, вступ до: Леонід Гребінка, Радість чорноземна: Поезії, переклади, ред. Ростислав Доценко (Київ: Дніпро, 1990).
Елеонора Соловей
310
розвиткові художнього перекладу (це був певний «сховок» і водночас можливість незаанґажованої участі в культурному будівництві), а й схиляли перекладачів саме до Шекспіра: такий резонанс характерів та пристрастей достеменно існує— він періодично посилюється як перегук епох . . . Зловісного 1937 року з’являється новий переклад «Ромео і Джульєтти», що його виконав Абрам Гозенпуд (1908–2004)— чоловік цікавий, талановитий, широко обізнаний як у літературі, так і в музиці та театральному мистецтві (кандидатська дисертація «Шекспір і музика», згодом дві докторські праці: з філології та мистецтвознавства). Перекладав українською Гауптмана, Шиллера, Гете, Байрона, Тіка, Міцкевича. Киянин з народження, він мусив пішки піти з Києва, коли почалася німецько-радянська війна, а по війні знову залишив рідне місто, бо ніде, либонь, так завзято не боролися з «безродними космополітами», як тут. Ганебна кампанія нових репресій стала новим лихом для культури й науки. Як багато хто тоді, Гозенпуд переховувався від загрози арешту в Москві (у знаменитих акторів Василія Качалова, Івана Москвіна), врешті оселився в Ленінграді, де прожив ще півстоліття. Тож його переклад «Ромео і Джульєтти» потрапляв на батьківщині до категорії книжок не заборонених, але й не дозволених. Проникливий, майстерний переклад, нова сходинка у справі інтегрування безсмертного твору до національної культури . . . Коли ж заборони було скасовано, імена і твори повернуто (а почасти остаточно загублено чи забуто),—тим самим підтвердилося, що час таки безжальний. Принаймні неспростовною стала вже згадана архаїчність Кулішевих перекладів; тепер про їхню значущість доводиться говорити радше в історико-літературному аспекті, а також, і навіть насамперед, під оглядом ролі та внеску в розвиток мови (зрештою, для самого Куліша ця мета була програмовою, стратегічною).19 19
Останнє дослідження саме цього аспекту Кулішевої діяльності здобулося на титул “Best Book in Linguistics” (відзнака Американської
«Ромео і Д жульєт та» українською: кол ізі ї засвоєння
311
Присуд про архаїчність перекладів Куліша і нині поділяють не всі: ще порівняно недавно оскаржував його авторитетний Григорій Кочур—твердив, що Куліш був прецікавим стилістом і що хоч би якими застарілими видавались деякі його слова та звороти, але «зазирнути до його перекладів не завадить навіть і пересічному читачеві».20 Новітні часи так само сповнені парадоксів, а історія окремих перекладів нагадує пригодницький роман чи детектив. Раніше від Ігоря Костецького, який переклав «Ромео і Джульєтту» 1957 р., зробила переклад цієї п’єси Ірина Стешенко: у 1952-му. Залізна завіса ще була міцна, тож ці реальності існували осібно, як несполучні світи. Ірина Стешенко (1898–1987) особа незвичайна, легендарна. Близьке оточення звало її «пані Орися», тепер уже годі уявити, як то мало звучати в радянські часи («пан»—класовий ворог, довкола самі «товариші» та «громадяни»). Онука Михайла Старицького (рід якого виводили від Рюриковичів), донька громадського і політичного діяча, члена Центральної Ради й міністра освіти УНР Івана Стешенка, випускниця київських Вищих жіночих курсів та драматичного інституту імені Миколи Лисенка (її рідного дядька), актриса театру Леся Курбаса “Березіль.” Драматичні твори виразно переважають у її перекладацькому доробку: Гете, Шиллер, Гольдоні, Мольєр, Шекспір, Островський; але також і проза Марка Твена, Стефана Цвейга, Джека Лондона. Серед повоєнних інтерпретаторів Шекспіра в Україні Ірина Стешенко найпродуктивніша, у її доробку шість п’єс: «Венеціанський купець» (1950), «Отелло» (1950), «Ромео і Джульєтта» (1952), «Багато галасу даремно» (1952), «Комедія помилок» (1954), «Двоє синьйорів з Верони» (1963, українською Асоціації викладачів слов’янських і східноєвропейських мов, American Association of Teachers of Slavic and East European Languages; також відзнака Американської Асоціації українознавчих студій, American Association for Ukrainian Studies): Andrii Danylenko, From the Bible to Shakespeare: Pantelejmon Kuliš (1819–97) and the Formation of Literary Ukrainian (Boston: Academic Studies Press, 2016). 20
Пантелеймон Куліш, Твори: В двох томах, т. 2 (Київ: Дніпро, 1989), 93.
Елеонора Соловей
312
перекладено вперше; у шеститомнику—«Два веронці»). У пані Орисі неприємностей не бракувало, але якщо одні імена родоводу їх спричиняли, то інші, як-от, приміром, Лисенкове, захищали—її саму, її літературно-мистецький салон у комуналці на вулиці Пушкінській, її колекції картин та порцеляни, архів, переклади. Коли виключали зі Спілки письменників Кочура й Лукаша, її залишили. Зрештою, якимось дивом вона уникла репресій, попри брудні наклепи у пресі та грізні закиди щодо «співпраці з дисидентами». Тимчасом тут-таки, в Україні, задовго до Ірини Стешенко й дещо раніше за Гозенпуда новий переклад «Ромео і Джульєтти» зробив Василь Мисик (1907–1983), проте цей переклад на тривалий час залишився не лише забутим, а й, як видавалося, безповоротно втраченим. Василь Мисик починав свій літературний шлях дуже успішно. В’їдливий жарт одного критика, що, мовляв, юного автора збірки «Трави» (1927) неокласики мали б усиновити за «хемічну» спорідненість,21 був по-своєму слушним: як у творчості оригінальній, так і в перекладацтві їхні засади виразно й промовисто збігалися. Однак сталася одна з незліченних тодішніх катастроф, того разу особливо абсурдна та дика. Григорій Кочур через понад півстоліття сказав про це коротко й стримано, але зі щирим співчуттям, як людина подібної долі та досвіду: «Несподіваний арешт 1934 року, безглуздий допит, на якому прийшлось доводити (безуспішно), що він справді Мисик, а не той, за кого його вважають, засуд і ув’язнення на Соловках. Здається, таке можна прочитати лише в якомусь гротесковому романі—у Кафки, скажімо. Та ні, це таки відбулось у дійсності . . . ».22 П’ять років на Соловках, диво звільнення, війна, контузія на фронті, полон, німецькі концтабори, знову воля, але з позбавленням прав, насамперед
21
Яків Савченко, рецензія на: Василь Мисик, Трави (1927), Життя й революція 10–11 (1927): 176.
22
Григорій Кочур, “Кілька уваг про Василя Мисика та його переклад ‘Ромео і Джульєтти’”, Прапор 9 (1988): 42.
«Ромео і Д жульєт та» українською: кол ізі ї засвоєння
313
на літературну творчість. Лише після офіційної реабілітації Мисик зміг це право собі повернути, посівши, як мовив той же Кочур, «належне йому місце—одного з найвизначніших наших поетів і одного з найчільніших майстрів художнього перекладу».23 В архіві Г. Кочура, окрім його листування з Мисиком, збереглися також листи вдови поета, Марії Іванівни ТаранМисик. Саме тут маємо джерело відомостей про неймовірну історію Мисикового перекладу «Ромео і Джульєтти». З1.ІІІ.88. Вельмишановний Григорію Порфировичу! Пробачте, що турбує Вас удова дорогого, незабутнього Василя Олександровича Мисика—Марія Іванівна— з такої нагоди: харківський журнал «Прапор» пообіцяв мені надрукувати ще не опублікований переклад його з Шекспіра—трагедії «Ромео і Джульєтта». Чи не написали б Ви вступну статтю до неї? Цей переклад був зроблений ним у 1932 році для «Літератури і мистецтва». За їх вказівкою ця річ переглядалася перекладачем, про що свідчать резолюції, а в квітні 1935 року остаточно прийнята «в портфель». 5.ХІІ.1934 р. Василя Олександровича заарештували по ордеру на ім’я Василя Минка, якого знайомі вчасно попередили, і коли з’явилися за ним, його вже не було на Україні. Щоб не шукати, не відповідати перед начальством, взяли Василя Мисика, який у той час був дома. Видавництво повернуло рукопис першій дружині Василя Олександровича—Піамі Андріївні Гроссберг, у якої він пролежав на горищі її приватного дому. Син Василя Олександровича знайшов його в останній рік життя автора.24 Миші пообгризали кути, папір пожовк, але весь машинописний текст з виправленнями зберігся чудово. У цей час Василь Олександрович передруковував 23
Там само, 43.
24
Йдеться, звичайно ж, про «автора перекладу», тобто перекладача.
Елеонора Соловей
314
переклади з Шекспіра: «Юлія Цезаря» та «Тимона Афінського» для видавництва «Дніпро». На 11 сторінці останнього його й спіткала смерть. Я передрукувала «Ромео і Джульєтту» точнісінько так, як вона була колись ним написана. В архіві Василя Олександровича зберігається папірець з прізвищами перекладачів з Шекспіра з виконаним ними обсягом у процентах, звідки видно, що він відставав від них, намагався наздогнати: «Ромео й Джульєтта» лежала зверху в ящику його письмового стола, «напохваті». В листі до М. Т. Рильського від 10.ХІ.48 р. Василь Олександрович писав: «Колись (тобто до арешту— М. І.) я багато працював над перекладами з англійських та американських авторів. Дещо мені пощастило видати (Данієль Дефо “Пригоди Робінзона Крузо”, Ш. де Костера “Пригоди Тіля Уленшпігеля”, Дос Пассоса—роман “1919”, які збереглися в спец. фондах журнала “Червоний шлях” за 1934 рік, а дещо залишилося невиданим—з незалежних від мене причин (тобто арешту—М. І.), наприклад “Ромео і Джульєтта,” ухвалена до друку, . . . “Пуритани” Вальтера Скотта (не збереглись—М. І.), Р. Бернса . . . ».25
Кочур виконав прохання, стаття «Кілька уваг про Василя Мисика та його переклад “Ромео і Джульєтти”», вже цитована тут, вийшла друком у дев’ятому номері харківського журналу «Прапор» за 1988 р. разом із першою подачею Мисикового перекладу; закінчення— в наступному, десятому номері журналу. Згаданий у листі папірець із «прізвищами перекладачів з Шекспіра з виконаним ними обсягом у процентах» безсумнівно стосується підготовки шеститомника Шекспіра, найповнішого донині українського зібрання творів класика. Судячи з наведеного листа, Мисик мав надію долучити до цього видання і щасливо 25
Публікується вперше. Листування Григорія Кочура і загалом його архів як власність нащадків зберігається в Музеї Григорія Кочура в Ірпені. Істотна частина листування Г. Кочура з В. Мисиком зберігається в Харківському літературному музеї: Вст.11885 РП-770–780.
«Ромео і Д жульєт та» українською: кол ізі ї засвоєння
315
віднайдений переклад «Ромео і Джульєтти», принаймні мав такий намір: тримав знахідку «напохваті». Знаючи його високу вимогливість до себе, можна припустити, що це було б достатньо прискіпливе редагування давньої праці. Проте малоймовірно, що він би її забракував: все-таки на час здійснення того перекладу Мисик уже зажив визнання і як поет, і як перекладач. Вельми промовистий факт наводить на підтвердження Кочур: молодого Мисика залучили до роботи над другим виданням «Вибраних творів» Пушкіна, де упорядником був Павло Филипович, а перекладачами—«п’ятірне гроно» неокласиків у повному складі. Зі старших майстрів участь брали М. Чернявський та М. Вороний, з дебютантів—Б. Петрушевський та В. Мисик. Таке посвячення та благословення Мисик сповна виправдав: ще до арешту він вирізнявся не лише рідкісним перекладацьким діапазоном (перекладав як англомовну, так і персько-таджицьку поезію, притому лише з оригіналів, із глибоким проникненням у дух першотворів, зі знанням доби, історії, контексту),—а й загалом достеменно лицарським кодексом у ставленні до перекладацької справи. Максим Стріха відзначає «ретельність, із якою поет опрацьовував свої тексти. Причому маємо в особі Мисика рідкісний випадок того, коли пізніші редакції не збіднювали (як це неодноразово бувало з Рильським), а лишень збагачували їхню мовну палітру».26 Подібно до П. Куліша Мисик уважав художній переклад засобом збагачення й розвитку літературної мови. У свій спосіб це здатне знову свідчити, що «мовне питання», перейшовши чималий відрізок часу, далебі не зникло й не втратило актуальності. М. Стріха висловив обережне припущення, що саме Мисиків переклад «Ромео і Джульєтти» є найкращим українським перекладом твору—як на час його здійснення, так і на момент цієї констатації: 2006 рік. Звичайно, щоби підтвердити це, потрібен уважний і докладний зіставний
26
Максим Стріха, Український художній переклад: Між літературою і націєтворенням (Київ: Факт, 2006), 242.
Елеонора Соловей
316
аналіз усіх наявних перекладів, аналогічний до того, який уже розпочато стосовно українських перекладів «Гамлета».27 Але навіть побіжне порівняння демонструє яскраві переваги перекладача-поета, особливо в тому, що стосується знаменитої шекспірівської гри слів, «словогри»: відтворювати її надзвичайно складно, тут потрібні водночас і відвага, ризик, артистизм—і заразом оті сповідувані Мисиком відчуття міри й такту як перекладацькі принципи. Неперевершених успіхів сягнули в цьому наші перекладачі-шістдесятники, насамперед Микола Лукаш, Григорій Кочур, Василь Мисик, котрі розв’язували такі завдання натхненно, сміливо й віртуозно, здебільшого засобами народної фразеології та рідковживаної лексики. А те, що це дратувало тодішню критику, лише засвідчувало безсилу лють новітніх гонителів мови й культури, унаочнювало ефективність такого своєрідного опору. Року 2016 вийшов двома накладами новий переклад «Ромео і Джульєтти» з пера Юрія Андруховича, для якого це вже «другий» Шекспір: 2008 р. він переклав «Гамлета». В обох випадках змагався з визнаними, уславленими перекладачами: якщо «Ромео і Джульєтту» до нього перекладали Пантелеймон Куліш, Василь Мисик, Абрам Гозенпуд, Ірина Стешенко, Ігор Костецький (послідовність—за хронологією перекладів), то перекладаючи «Гамлета», він ніби кидав виклик тому ж таки Кулішеві, Михайлові Старицькому, Юрію Клену, Леонідові Гребінці, а ще Михайлові Рудницькому, знову Ігорю Костецькому і нарешті Григорію Кочуру. Але цей «сюжет», очевидно, заслуговує на окрему розмову28. 27
Марія Габлевич, “Два українські ‘Гамлети’”, у: Проблеми літературознавства і художнього перекладу: Збірник наукових праць і матеріалів, ред. Олег Купчинський (Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1997); Лада Коломієць, “Українські перекладачі ‘Гамлета’ В. Шекспіра: Пантелеймон Куліш, Юрій Клен, Леонід Гребінка, Михайло Рудницький, Ігор Костецький, Григорій Кочур, Юрій Андрухович”, Ренесансні студії 12–13 (2009): 163–88.
28
До слова, переклад Рудницького також зберігся дивом: уперше опублікований 2004 року, майже через тридцять років по смерті
«Ромео і Д жульєт та» українською: кол ізі ї засвоєння
317
Назагал колізії української рецепції чи то пак адаптації Шекспіра як засвоєння його засобами власної мови можна було би вважати якщо не типовими, то принаймні доволі закономірними як на нашу ситуацію—якби не деякі надто вже прикрі й незрозумілі моменти. Наприклад той, що дивом уцілілий Мисиків переклад так і не було передруковано після єдиної публікації в журналі «Прапор». До шеститомника, як пам’ятаємо, перекладач не встиг його підготувати, тож маємо там «Ромео і Джульєтту» у версії Ірини Стешенко: у другому томі, крім цієї, ще три п’єси в її перекладі. Проте і згодом видавці не скористалися з перекладу Мисика: вже згадано тут видання 1998 р.—переклад Куліша–Вороного. Року 2004-го «Фоліо» видало «Трагедії» Шекспіра у своїй серії «Бібліотека світової літератури»,—і тут «Ромео і Джульєтта» знову в перекладі Ірини Стешенко. Намагання зрозуміти логіку видавців не були успішні: вони або знизували плечима, або говорили про наявність-відсутність спадкоємців як фактор, із яким теж доводиться рахуватися в наших надто складних для книговидання умовах . . . У результаті знаменита трагедія в перекладі Мисика вже стала предметом перекладознавчих студій,29 так і не ставши доконаним фактом для літератури, театру, загалом культури, бо журнальної публікації для цього замало. У шістдесяті–сімдесяті роки минулого століття Василь Мисик активно листувався з Григорієм Кочуром. Наприкінці 1966 року Кочур у листі попросив Мисика підтримати «петицію», свого-таки, очевидно, авторства й невідомо кому адресовану, але напевно якомусь високому літературно-
перекладача і через шістдесят років від постановки, для якої спеціально зроблений (вона відбулася у Львові 1943 р., режисер Йосип Гірняк). 29
Наталія Гриців, “Роль періодичних видань у популяризації перекладів Василя Мисика в Україні”, Іноземна філологія 124 (2012): 177–94; Наталія Гриців, “Пролог до трагедії ‘Ромео і Джульєтта’ В. Шекспіра в перекладі В. Мисика”, Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка; cерія Філологічні науки 89 (2010): 156–59.
Елеонора Соловей
318
видавничому начальству. Там обстоювалася думка, що може бути кілька перекладів одного й того самого твору: це доцільно і навіть необхідно . . . Розпочинаючи працю над поезіями Верлена, троє перекладачів (М. Т. Рильський, М. О. Лукаш та Г. Кочур) вирішили, щоб кожен перекладав що йому до вподоби, без попереднього розподілу віршів між перекладачами, а коли виникнуть збіги, то друкувати той самий вірш у двох або й у трьох перекладах. Виходили ми з таких міркувань: не може бути єдино можливого перекладу поетичного твору. Одному перекладачеві пощастить відтворити одні особливості оригіналу, у іншого краще вийдуть інші. Публікація кількох паралельних перекладів може бути повчальна і для перекладачів-початківців, та й для широкого читача становитиме немалий інтерес, вводячи його в перекладацьку лабораторію, призвичаюючи вдумливіше ставитись до проблем перекладу.30
Далі наводилися промовисті приклади, «прецеденти», що мали підтвердити слушність такої пропозиції: «Сам М. Т. Рильський колись зробив два варіанти Верленової «Пісні невинних», переклав її ямбом і хореєм, і обидва варіанти надрукував у збірці «Гомін і відгомін» (1929). У російській збірці поезій Т. Ружевича сім віршів уміщено в двох і в трьох перекладах. А в практиці європейських видавництв це зустрічається ще частіше. Скажімо, в угорському «Кобзарі» 1961 р. «Заповіт» дано в десятьох перекладах. Угорське двомовне видання віршів Едгара По (1959) дає його «Крука» в дев’ятьох перекладах. У чеському збірникові поезій Бодлера (видання клубу любителів поезії, 1966) чимала частина віршів подана в двох, трьох, чотирьох, п’ятьох, шістьох, сімох і вісьмох перекладах. Вдаються до такої
30
Лист від 12.ХІІ.1966 р. Архів Григорія Кочура.
«Ромео і Д жульєт та» українською: кол ізі ї засвоєння
319
практики і журнали, напр., «Иностранная литература», «Ранок». Вряди-годи це треба практикувати і в збірочках серії «Перлини світової лірики».31
За тогочасним негласним правилом приклади, як бачимо, добиралися винятково в радіусі країн так званого соціалістичного табору: решта світу до уваги не бралася. Звичайно ж, Мисик цілковито підтримав таке подання; повертаючи надісланий йому машинописний примірник, дописав унизу під текстом: «Підтримую пропозицію Г. Кочура та М. Лукаша. В. Мисик. 12/ХІІ/66 р.».32 Натомість у короткому супровідному листі Кочурові ще приписав: «Дивно, що виникла потреба в такій петиції»: для нього все це видавалося самозрозумілим. Але такими були тодішні реалії: високе начальство незрідка доводилося терпляче й чемно переконувати, що два рази по два таки справді чотири. Натомість нині, здавалося б, переклад Майстра, та ще й із такою незвичайною і промовистою історією, не мав би залишитися в тій єдиній доволі давній журнальній публікації . . . «Історія перекладу рясна пригодами»33—так написав Ігор Костецький у вступній статті до шекспірівської хроніки «Генрі IV» в перекладі Т. Осьмачки. Як можна бачити, «рясна пригодами» також і ціла історія адаптації окремих видатних творів світової класики. Український художній переклад у двадцятому столітті сягнув надзвичайно високого рівня. На перший погляд це дивно: в умовах постійної загроженості та нівеляції мови—такий розвиток перекладацької майстерності. Проте насправді в самому факті криється й пояснення: перекладачі усвідомлювали свою справу як місію порятунку мови і цілої національної культури загалом.
31
Там само.
32
Там само.
33
Ігор Костецький, вступ до: Шекспир, Трагедія Макбета. Король Генрі ІV, 194.
320
Socialist Itineraries in a “Nationalist” City: The First of May in Austrian Lviv Andriy Zayarnyuk
This article explores the urban geography of the First of May demonstrations in Austrian Lviv (Lemberg, Lwów). Using the contemporary press as its main source, the article locates the sites and itineraries of demonstrations on the city map and then interprets them in the context of Lviv’s urban development. Such an exercise helps us reevaluate the nature and weight of socialist politics in Lviv at the turn of the twentieth century. The paper also serves as a contribution to the history of urban public space in early twentieth-century Lviv. Extant histories portray Galician socialism and the city of Lviv at the turn of the twentieth century as falling prey to increasingly powerful, nearly inescapable, nationalism. According to this historiography, nationalism tore the Galician socialist movement into separate national parties—Polish, Ukrainian and Jewish. The historiography focuses on national antagonism and ever escalating conflicts between these parties, which allegedly demonstrate that, as a rule, even in socialist parties, national trumps socialist.1 According to this interpretation, nationalism proved to be a far more powerful force than socialism, while national divisions were
1
Kerstin S. Jobst, Zwischen Nationalismus und Internationalismus: die polnische und ukrainische Sozialdemokratie in Galizien von 1890 bis 1914. Ein Beitrag zur Nationalitätenfrage im Habsburgreich (Hamburger Veröffentlichungen zur Geschichte Mittel- und Osteuropas, Bd. 2) (Hamburg: Dölling und Galitz, 1996).
Socialist Itineraries in a “Nationalist” City: The First of May in Austrian Lviv
321
far more durable than those based on class or ideology. Such an interpretation conforms to a broader consensus among the region’s historians, who tend to see modern Lviv through the prism of ethnic conflicts, national cultures and nationalist politics.2 Similar optics applies to the interpretations of Lviv’s public space, seen at the time as increasingly “nationalized,” marked by nationalist monuments and nationalist celebrations. The problem derives partly from the fact that the history of socialism in Austrian Galicia has been written mostly as the history of separate national parties.3 Even the attempted comprehensive history of Galician Social Democracy became merely a compilation of discrete histories of separate national segments.4 Such a situation reflected the dominant position of national narratives in the region’s historiography, but it also partly reflected the regional historian’s preoccupation with political, top-down history anchored in political institutions and organizations. Instead of organized parties the present paper uses particular loci of socialist activism as a departure point for its investigation. For the socialist movement, mass parties and parliamentary politics were but one element in a much wider array of activities. For those other activities—such as labor action, educational and cultural work, and even political agitation—local context was of the foremost importance. Lviv, the largest urban center in Galicia, was a natural center for the province’s socialist movement and an important 2
This is a dominant interpretation that runs through John Czaplicka, ed., Lviv: A City in the Crosscurrents of Culture (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2005).
3
Henryk Piasecki, Sekcja Żydowska PPSD i Żydowska Partia SocjalnoDemokratyczna, 1892–1919/20 (Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1982); Walentyna Naidus, Polska Partia Socjalno-Demokratyczna Galicji i Śląska, 1890–1919 (Warszawa: Państwove Wydawnictwo Naukowe, 1983); John-Paul Himka, Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism, 1860–1890 (Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1983). Naidus’s work stands out as the only one paying attention to the rituals and actual sites of socialist activities.
4
Oleh Zhernokleiev, Natsional′ni sektsiï avstriis′koï sotsial-demokratiï v Halychyni i na Bukovyni (1890–1918 rr.) (Ivano-Frankivs′k: Prykarpats′kyi natsional′nyi universytet imeni Vasylia Stefanyka, 2006).
Andriy Zayarnyuk
322
site of socialist activism. During the first, “emergent” stage of Galician socialism, socialist activities took place physically in private space. Small gatherings and discussions were limited to the homes of sympathetic intellectuals and workers.5 The first Galician socialist newspaper, Praca, was edited and set in a tiny crowded apartment of the local typesetter, who also served as the paper’s main editor. Even when gatherings took place in parks and cafes, the first Lviv socialists acted there as private citizens who enjoyed common access to the public space without using it for public statements.6 Socialists made their first powerful appearance in Lviv’s public space as a distinct political movement on the first of May, 1890. This was the first First of May to be celebrated internationally, following the decision of the (founding) Paris Congress of the Second (Marxist) International of July, 1889.7 This first celebration became a “remarkable and often unexpected success” all over Europe, a festive holiday “established not by the power of governments or conquerors, but by an entirely unofficial movement of poor men and women.”8 The first May Day celebration in Lviv took place in the City Hall (Ratusha in Ukrainian, Ratusz in Polish), sanctioned by the city mayor. Since the building could not accommodate all those attending, the meeting moved to the City Hall’s courtyard. Lviv’s early socialists were often recruited from the milieu of radical artisans, who, through their guilds, had taken part in the city’s
5
Ossoliński Library, Manuscript Divison, item 13515/II Papiery Jadwigi a Wincentego Markowskich, dotyczące działalności Polskiej Partii Socjalistycznej (Jadwiga and Wincenty Markowski papers related to the activities of the Polish Socialist Party), part 3, 15–17.
6
Ernest Teodor Breiter, Społeczeństwo Galicyjskie. Szkice krytyczne i programowe (Galician Society. Critical and Programmatic Sketches) (Lwów, 1890), 112.
7
Naidus, Polska Partia Socjalno-Demokratyczna, 95–96.
8
Eric Hobsbawm, “Birth of a Holiday: The First of May,” in On the Move: Essays in Labour and Transport History Presented to Philip Bagwell, ed. Chris Wrigley and John Shepherd (London and Rio Grande: The Hambledon Press, 1991), 111, 104.
Socialist Itineraries in a “Nationalist” City: The First of May in Austrian Lviv
323
self-government from the time of the Middle Ages. Even after the dissolution of the guilds Lviv’s artisans maintained professional associations that functioned as municipal corporations and were seen as the guilds’ successors. As members of municipal corporations, artisans felt entitled to the use of the City Hall. Lviv’s first First of May celebration was a communal affair, organized for and by the local community. Not only was this the first socialist “coming out” in Galicia, it was also the event that linked socialist intellectuals with their working class constituency. The 1890 First of May was later hailed as a founding moment for the Galician Workers’ (later— Social Democratic) Party. 9 The Party’s first Congress was to follow the same year. Every year from 1890 to 1897 the First of May celebrations in Lviv took place in the City Hall.10 The only exception was 1895. That year for the first time the gathering “under the open sky” took place on Franciscan Square (today—Prosvita Street), away from the City Hall and outside the old city walls.11 The square was earlier known as the Haymarket Square—a fitting, but most likely unintended allusion to the Chicago Haymarket massacre—which the original First of May was supposed to commemorate. The square was also close to the premises of the Polish and Ruthenian artisans’ associations bearing the same name “The Star” (Gwiazda for the Polish and Zoria for the Ruthenian one). The number of participants in those first celebrations ranged from several hundred to several thousand, with the overall tendency to increase. While the 1891 First of May meeting was smaller than the first one, in 1892 the local socialist newspaper counted 4,000 participants.12 The relocation to Franciscan Square was probably a response to this growth in the number of participants. In 1897, a liberal daily, not likely to inflate the number of participants, estimated that 7,000 people had participated in the meeting in the City Hall’s courtyard. They were 9
“Nash kongres,” Praca, no. 3, February 14, 1892, 2.
10
Naidus, Polska Partia Socjalno-Demokratyczna, 137, 142, 249.
11
Ibid., 249.
12
“1 Maja we Lwowie,” Praca, no. 9, May 14, 1892, 1.
Andriy Zayarnyuk
324
reported as “sitting on the roofs, protruding strips, cornices” while “an even greater number had to leave, since they could find no place at all.”13 Growing numbers of participants finally forced the rally to leave the City Hall for good. In 1898 the celebration produced a new participation record, with an estimated 10,000 people in attendance.14 It also took place for the first time at Strilets′ka Square (Plac Strzelecki in Polish, today—Danylo Halyts′kyi Square). The square was a large open space, only several blocks away from the City Hall. Located outside the razed city wall of medieval and early modern Lviv, Strilets′ka Square was the site of the city’s informal labor exchange. Coupled with the square’s proximity to new nineteenth-century workers’ neighborhoods (located to the north of the old city), and its lack of both grand public buildings and monuments, the labor exchange endowed the square with an unmistakably plebeian and working class character.15 The new location was not the only novel element of the 1898 celebration. The other innovation was a march that concluded the rally. The demonstrators proceeded from Strilets′ka Square to Hausman Passage (today Proïzd Kryva Lypa), where the Workers’ Home, the most important socialist institution of the 1890s, was located.16 The same pattern was repeated during the 1899 celebration. The rally took place, “as usually on Strilets′ka Square,” and a march to the Workers’ Home followed. Instead of taking the shortest possible route, the assembled crowd circled through the city center (Pidval′na, Skarbkowska [today—Lesia Ukraїnka]), Grodzickis (today—Drukars′ka Street), passed by the City Hall, exited the old city via Halyts′ka Street and paraded along the city’s brand new wide boulevards (the Marian Square and Karl Ludwig Street (today—Svoboda Avenue). These new broad venues constituted the city’s new central axis, and were built during the 13
“Pierwszy maja,” Kuryer Lwowski, May 2, 1897, 1.
14
Naidus, Polska Partia Socjalno-Demokratyczna, 250.
15
Ibid., 306.
16
“Pierwszy maja,” Kuryer Lwowski, May 2, 1898, 2.
Socialist Itineraries in a “Nationalist” City: The First of May in Austrian Lviv
325
preceding decade over the enclosed Poltva River as well as razed medieval fortifications.17 The May Day celebrations of 1898 and 1899 marked a symbolic departure from Lviv socialism’s embeddedness in the milieu of artisan corporations, embodied by the City Hall. They signified Lviv socialism’s entry into the world of mass politics and mass culture, embodied by the city’s new broad boulevards—the most modern part of Lviv’s built environment and the most characteristic feature of a modern European city’s built public space. The location of the 1900 First of May rally was yet another testimony to the socialist movement’s propensity for things and spaces modern. The rally took place at the site of the 1894 Provincial Exhibition (today part of Stryis′kyi Park), surrounded by its numerous pavilions purporting to showcase the province’s achievements and riches. With space aplenty and a large park nearby, the site would be used eventually for the regular First of May afternoon picnics. These picnics had started in the 1890s in Lviv’s green suburb of Pohulianka, adjacent to Lychakiv ward, home to the city’s two Christian artisan societies. Then the picnics had moved to the foothills of the Lublin Mound, a large park overlooking the city, not far away from Strilets′ka Square and the city’s northern working class district. In the 1900s they arrived at the Exhibition site and the nearby Kiliński (today—Stryis′kyi) Park. Exhibition Square as the site for the rally was also a compromise with the authorities. By removing the rally from the city center, the state administration planned to avoid potentially disturbing marches in the city center and reduce the publicity of the workers’ celebration. The strategy backfired. Even though the rally was on the outskirts, the city looked as if “under siege.” The twenty-fourth infantry regiment, stationed in Lviv, blocked all approaches to the city center. Several companies were positioned near the City Hall and a squadron of hussars guarded the Viceroy’s office (today Lviv oblast’ state administration’s building).18 Still, after the rally at the 17
“Święto robotnicze,” Kuryer Lwowski, May 2, 1899, 5.
18
“Święto robotnicze,” Kuryer Lwowski, May 2, 1900, 1.
Andriy Zayarnyuk
326
Exhibition site, spontaneously formed crowds spilled over onto the streets in improvised demonstrations. The marchers had managed to get into the city center and reached as far as Kościuszko Street before the troops dispersed them.19 In 1901 the First of May celebration returned to Strilets′ka Square, with 15,000 participants reported by nonsocialist observers. In the course of prior negotiations with the authorities local Social Democratic leaders had promised that public order would be maintained. After the meeting, they formed an orderly file—four people in a row—and marched again through the city center retracing the route taken in 1898–99. The demonstration was so massive that with the head of the column on Halyts′ka Street the tail was still standing on Strilets′ka Square, waiting for its turn to move. All the traffic had to stop, street cars as well as horse-drawn carriages waited for the demonstrators to reach the Workers’ Home in Hausman Passage.20 1902 saw the last First of May rally on Strilets′ka Square. After the rally a customary march through the city, instead of finishing in Hausman Passage, ended with yet another rally in front of the majestic and recently completed City Theatre (today the Lviv Theatre of Opera and Ballet).21 Social tensions were mounting in the city and organized labor was making explicit claim to the city, symbolically appropriating not only the newest but also the grandest among Lviv’s representative public buildings. After this First of May celebration, the largest to date in Lviv, a strike of construction workers—the most numerous cohort of Lviv’s proletariat—erupted. The unemployed joined them in rallies and demonstrations. It is not surprising that Strilets′ka Square became the main site of these protests. On 2 June 1902 the square became a battlefield in the confrontation between protesters and the military. For the first time since 1848, protesters’ blood was shed on the streets of Lviv. The scale of the fighting was massive. Over 19
“Uroczystość majowa,” Naprzód, May 2, 1900, 3.
20
“Robotnicze święto,” Kuryer Lwowski, May 2, 1901, 2.
21
“Święto robotnicze,” Kuryer Lwowski, May 2, 1902, 2.
Socialist Itineraries in a “Nationalist” City: The First of May in Austrian Lviv
327
200 workers as well as forty policemen and gendarmes were wounded.22 Only workers, however, were killed. Three men died from bullets, while one woman was trampled to death by the panicking crowd. The burial of the fallen turned into yet another massive demonstration of approximately 18,000 participants. Three Christian bodies were taken from the morgue near Lychakivs′kyi (Łyczakowski in Polish) Cemetery, and carried to the city center via Lychakivs′ka and Czarniecki (today Volodymyr Vynnychenko) Streets, with a detour around the Viceroy’s offices guarded by the army. From Bernardine Square (today part of Soborna Square) the procession returned to Lychakivs′kyi Cemetery via Pechar′ska and Lychakivs′ka Streets.23 Simultaneously, another funeral procession carried the remains of the Jewish worker to the new Jewish cemetery on Ianivs′ka (Janowska in Polish, today—Shevchenko) Street. Even though religion separated the fallen and two separate ceremonies were held, Mykola Hankevych, the leader of the Ukrainian Social Democrats, took part in the Jewish ceremony together with Herman Diamand, a prominent Jewish member of the Polish Social Democratic Party.24 After the massacre of 1902, the First of May rally moved to Gosiewski Square (today—part of Tershakovtsi Street). The square was in a quiet corner, away from the city’s main traffic arteries. The new site was farther away from the city center than Strilets′ka Square. Located in Lychakiv ward, it was close to the headquarters of Lviv’s main Christian artisan associations, but far away from the city’s new working class districts. The new location was yet another attempt by the authorities to disarm potentially explosive First of May rallies. On the other hand, it could be justified by the growing numbers of rally participants. While away from the city center, Gosiewski Square was four times larger than the courtyard of the
22
Naidus, Polska Partia Socjalno-Demokratyczna, 305.
23
“Krwawe rozruchy we Lwowie!,” Kuryer Lwowski (Nadzwyczajny dodatek do Nr. 154), June 5, 1902, 10.
24
“Krwawe rozruchy we Lwowie!,” Kuryer Lwowski, June 6, 1902, 5.
Andriy Zayarnyuk
328
City Hall. A liberal daily claimed that only 4,000 people took part in the 1903 First of May at the new site. Even though the rally’s new location was marginal, socialist leaders and organized labor did not renounce their claims to the city. After the rally a march to the city center was organized. Unexpectedly, the new location, which the authorities saw as a safer one, provided new opportunities to display the power of the socialist movement. Instead of circling on the narrow streets of the old city, now the demonstrators used the city’s broad radial streets and central boulevards. They entered the city center through Batory (today—Prince Roman) Street and paraded through the city’s central, most modern boulevards, passing the recently built Mickiewicz Monument and ending their march at the City Theatre. By the end of the parade, in the vicinity of the northern working class neighborhoods, the numbers of the demonstrators swelled to an estimated 10,000.25 The 1904 First of May celebration followed the same pattern but produced a larger crowd—of over 12,000 demonstrators. Moreover, hundreds of spectators, observing the march from the sidewalks of Lviv’s grand boulevards, were reported.26 In 1905 the nonsocialist press reported 10,000 demonstrators marching,27 while the socialist press claimed 15,000 participants on Gosiewski Square, and 20,000 marching on the grand boulevards.28 On the same day in revolutionary Warsaw, which was a much larger city, a demonstration of merely 2,000 workers ended in a massacre with twenty-six people killed and thirty-four hospitalized with serious wounds.29 Even though there was no revolution in Austria-Hungary in 1905, the Habsburg Empire witnessed its largest pre-World 25
“Robotnicze święto,” Kuryer Lwowski, May 2, 1903, 2.
26
“We Lwowie,” Kuryer Lwowski, May 2, 1904, 2.
27
“Święto robotnicze,” Kuryer Lwowski, May 2, 1905, 1.
28
“Pierwszy Maja 1905,” Gƚos robotniczy, no. 18, May 6, 1905, 1.
29
Robert Blobaum, Rewolucja: Russian Poland, 1904–1907 (Ithaca: Cornell University Press, 1995), 91.
Socialist Itineraries in a “Nationalist” City: The First of May in Austrian Lviv
329
War I wave of strikes and demonstrations. Lviv was no exception. The city went through its first general strike and saw the largest workers’ demonstrations to date. The single political demand in both cases was universal male suffrage. 1905, the heyday of the labor movement and socialist activism in Lviv, also produced the first public display of the movement fracturing along ethnic lines. Jewish workers gathered first at Mary of the Snows Square (today Zvenyhorod Square), which was only steps from Strilets′ka. There they formed two distinct groups. One consisted of the supporters of the Polish Social Democratic Party (PPSD) of Galicia and Silesia, while the second was the newly formed Jewish Social Democratic Party. JSDP postulated that Jews were a separate nationality, and not merely a religious group, while at the same time rejecting the Zionist ideal of turning Palestine into the Jewish national home. For the Jewish Social Democratic Party a separate gathering in 1905 played the same role that the First of May 1890 had played for the joint Galician Social Democratic Party. The founding congress of JSDP followed in June, 1905. The frictions between local Social Democratic parties, however, should not be overestimated. On the first of May, 1905, both groups of Jewish workers, marched to Gosiewski Square and took part in the joint socialist rally there. The PPSD group marched first and the JSDP one followed with a fifteenminute delay. This pattern, of a separate assembly point, was no different from the practice of many other workers’ associations and trade unions. They all first gathered in their neighborhoods or at their headquarters and only then marched to Gosiewski Square. The march from Gosiewski Square to the City Theatre, however, remained a joint one.30 In 1906 the rift between PPSD and JSDP deepened. There were two May Day rallies that took place simultaneously. PPSD and USDP assembled at Gosiewski Square, while JSDP at Zbizhova Square (today—Zernova Street), in the middle of a largely Jewish neighborhood. The same talks were given at both meetings and identical resolutions were voted for. While workers from Gosiewski
30
Ibid.
Andriy Zayarnyuk
330
Square marched to the City Theatre, the workers from Zbizhova marched to the Industrial Museum. Both buildings were located in close proximity to each other, facing the same end of Karl Ludwig Boulevard.31 That year Jewish workers associated with PPSD (the Jewish section of PPSD) met first again at Mary of the Snows Square and from there marched to Gosiewski Square.32 The same pattern was repeated in 1907 and in 1908.33 The only difference was that Jewish workers associated with PPSD moved from Mary of the Snows to Missionary Square (the area between today’s Viacheslav Chornovil Avenue, Pid Dubom and Zamarstynivs′ka Streets), deeper in the Jewish neighborhood. In 1908, after the assassination of the Viceroy, Andrzej Potocki, by a radical Ukrainian student, Ukrainian socialists, unhappy with the reaction from some Polish comrades, threatened a separate rally. However, thanks to Mykola Hankevych’s mediation, yet another May Day split was avoided.34 The route of the traditional march from Gosiewski Square to the City Theatre became slightly longer. It incorporated Akademichna Street (today—Taras Shevchenko Avenue), reconstructed in 1906 as a continuation of the city’s central Karl Ludwig Boulevard. The itinerary of the 1906 march was: Wincenty Pol (today—Dorosh), Zelena, Pańska (today—part of Ivan Franko Street), St. Nicholas (today—Mykhailo Hrushevs′kyi), Akademichna, and Karl Ludwig Streets.35 This was the itinerary that those gathered for the rallies at Gosiewski Square would follow till the outbreak of World War I. In 1909 the Jewish section of PPSD moved their assembly point from Missionary to Old Market (Staryi Rynok) Square, the site of Tempel Synagogue, and marched to Gosiewski Square from there.36 Herman Diamand, now a Reichsrat deputy, wrote from 31
“1 Maja,” Gazeta Lwowska, May 2, 1906, 3.
32
“Pierwszy Maja,” Głos Robotniczy, no. 16, May 5, 1906, 1.
33
“Pierwszy Maja,” Kuryer Lwowski, May 2, 1907, 3. “Kronika,” Kuryer Lwowski, May 2, 1908, 2.
34
Naidus, Polska Partia Socjalno-Demokratyczna, 461.
35
“Robotnicze swięto,” Kuryer Lwowski, May 2, 1911, 2.
36
“1 Maja 1909,” Głos, no. 101, May 4, 1909, 2.
Socialist Itineraries in a “Nationalist” City: The First of May in Austrian Lviv
331
Vienna to his wife on April 29 that he hoped to deliver his speech in the parliament before seven o’clock in the evening on 30 April to get to Lviv at 9 AM on 1 May, “going straight from the terminal to the Jewish meeting, and from there to the general one . . . and meeting with you there.”37 Just before the war the fracturing pattern of the First of May rallies had been mended and reversed. In 1912, after a separate meeting at Zbizhova Square, where the speeches and resolutions replicated those delivered at the joint PPSD and USDP meeting, the JSDP demonstrators marched to Gosiewski Square. From Gosiewski Square all socialist parties and affiliated labor organizations marched to the City Theatre in a display of internationalist solidarity.38 In 1913, because of the political crisis in the Diet, street rallies were suspended and two separate meetings were held indoors. The PPSD and USDP used the Sports Palace on Zelena Street (next to Gosiewski Square) for their First of May celebration, while JSDP held its meeting in the Jewish Theatre (Jagiellonian [today— Academician Hnatiuk] Street, 11). Later both groups of workers met unofficially at the Mickiewicz Monument, next to Marian Square.39 The last prewar May Day in 1914 was a joint one, at Gosiewski Square, followed by the traditional march through the city center.40 The story of the May Day celebrations in Lviv shows that the use of the city’s public space by the socialist parties and workers was not random. The rallies and marches had to prove that the socialist and working class movement was an integral and important part of the city. With the help of May Day events Lviv’s socialists and workers advanced their claims to the city, at first focusing on the City Council—as the seat of municipal government, and later—on the city’s new open public spaces. The itineraries of the marches
37
Vasyl′ Stefanyk Lviv National Library. Manuscript Division, fond 44, sprava 34, 373.
38
“Robotnicze święto,” Kuryer Lwowski, May 2, 1912, 9.
39
“Święto ludu roboczego,” Kuryer Lwowski, May 2, 1912, 3–4.
40
“1 Maja 1914,” Głos, no. 100, May 3, 1914, 2.
332
Andriy Zayarnyuk
were connected not only to the geography of socialist associational life but also to the changing geography of a rapidly growing city. The socialist and working class movement in Lviv creatively used the new urban space that this city growth produced. Taking over the newly built modern boulevards, the demonstrators also used them as a stage for performing a spectacle of the socialist movement’s strength and dynamism. The performances sent a message to the respectable middle class public, which perceived this public space of grand edifices and fashionable boutiques as theirs. Judging by the growing numbers, the same spectacles were also enjoyed by the participants. During May Day demonstrations workers assumed the roles traditionally reserved for the bourgeoisie—of an urban flâneur hanging about on the city boulevards, of a theatre-goer (on the eve of World War I First of May celebrations ended with evening performances for the workers in the City Theatre), or a member of an afternoon picnic party. The story of the First of May in Austrian Lviv is about the use of urban public space by the socialist parties and workers’ associations. Through the rallies and marches, cultural events and organized leisure they laid claims to the city. Their claims first focused on the City Hall as the seat of municipal self-government, but later shifted to the city’s new central vistas which embodied Lviv’s new, more modern, public space. Socialist claims to Lviv were not about exclusive rights to the city, rather about the recognition of both socialism and the working class as legitimate elements in the city’s political and public life. The geography of the First of May rallies in Lviv was intimately connected with the city’s development. As a dynamically growing provincial capital Lviv was rebuilding and refashioning itself. In this the city followed the lead of Europe’s largest and most modern cities. Taking over the city’s recently built wide boulevards with their grand edifices and fashionable boutiques, the First of May demonstrators inserted themselves into the urban spectacle. Displaying the strength and dynamism of the socialist movement they also opened and diversified Lviv’s public scene. The geography of the First of May assemblies and marches reflected tensions and fractures along ethnic lines within the city’s socialist movement. At the same time, it also showed that tensions
Socialist Itineraries in a “Nationalist” City: The First of May in Austrian Lviv
333
could be released and fractures mended. On the eve of World War I the First of May celebrations in Lviv remained a spectacular proof of workers’ solidarity, the resilience of internationalism and cooperation across national lines in the framework of a united socialist movement.
334
Galician Sex: Ivan Franko and Leopold von Sacher-Masoch Maxim Tarnawsky
In the foreword to his study of Sacher-Masoch, Gilles Deleuze notes the unusually unerotic reception of Sacher-Masoch’s works in the nineteenth century and speculates that “his fantasies were probably made more acceptable by the fact that they could be attributed to the spirit of the Slav people.”1 In chapter two of his study, Deleuze repeats this idea: “Even the blatantly masochistic elements in his work gained acceptance as the expression of Slavonic folklore or of the spirit of Little Russia.”2 Presumably, Deleuze was not actually asserting that Ukrainians are culturally or biologically disposed to perverse sexual habits, but his conjecture that such a possibility made Sacher-Masoch’s work socially acceptable suggests that he was open to such a possibility. A similar idea occurs in a deliberately provocative, anonymous introduction to a translation of Venus in Furs by H. J. Henning, where the author of the introduction asserts that “it is no matter for surprise that [ . . . ] masochism found in some way its artistic embodiment in Central Europe, where, at that time, flogging of serfs by masters was still a custom.”3 Perhaps we
1
Gilles Deleuze, Masochism: Coldness and Cruelty, trans. Jean McNeil (New York: Zone Books, 1989), 10.
2
Ibid., 26.
3
Leopold von Sacher-Masoch, Venus in Furs Together with The Black Czarina, trans. H. J. Henning (London: Random House, 1996), 7.
Galician Sex: Ivan Franko and Leopold von Sacher-Masoch
335
are to believe the serfs enjoyed their flogging as a form of sexual gratification. I recount these rather silly remarks for two reasons. In addition to its scholarly argument, a Festschrift essay such as this ought to be entertaining, and I hope these wild hypotheses about Galician sexual mores bring a smile of bemusement to the face of the honoree of this volume, Marko Pavlyshyn. But I also want to signal some of the conceptual difficulties inherent in the topic of sexuality in fiction. Sacher-Masoch is a poster child for the most pernicious of these difficulties—congruence between fiction and the actual lives of real people. When Richard von Krafft-Ebing coined the terms Sadism and Masochism, he was not creating terms to describe conditions experienced by the Marquis de Sade or Leopold von Sacher-Masoch. He was using images of fictional personalities that had appeared in the works of these writers as a model for psychological profiles, but naming these profiles with the names of the authors rather than the characters themselves. For comparison, let’s imagine the Oedipus and Electra complexes both renamed for Sophocles. Such a choice in naming these psychological proclivities had the effect of associating the persons of the authors with these proclivities and thus undermining the possibility of any reference to these authors that is not centered on the psychological profile of this condition. Comparing any other writer to Sacher-Masoch suggests a psycho-sexual affinity between them, rather than stylistic, cultural, or literary parallels. Of course, this problem is compounded by the memoirs of Sacher-Masoch’s first wife, Aurora von Rümelin, titled Meine Lebensbeichte (My Life Confession), which she published in 1906, twenty years after Krafft-Ebing’s work and eleven after SacherMasoch’s death, under the pseudonym Wanda von Dunajew, the name of the female character in Sacher-Masoch’s Venus in Furs. In these memoirs, von Rümelin reveals that her late husband had indeed practiced elements of the behavior described in his Venus in Furs that Krafft-Ebing had branded as masochism. Thus a prolific and, in his own day, rather popular writer was largely reduced to a token of sexual perversities. Except for Venus in Furs, his literary works are largely forgotten and only a few of them are available in English translation.
Maxim Tarnawsky
336
Sacher-Masoch explored a wide variety of topics in his literary works. One scholar and translator of his works, Michael O’Pecko, summarizes his plans for one project: Sacher-Masoch planned an ambitious collection of thirty-six novellas whose aim was to portray “alle großen Probleme, alle Gefahren des Daseins, alle Leiden der Menschheit nach 6 verschiedenen Gesichtspunkten [all the great problems, all the dangers of existence, all the sufferings of humanity according to 6 different points of view].” The six perspectives around which the novellas were to be grouped were love, property, the state, war, work, and death. Five of the six novellas that Sacher-Masoch planned for each of the six perspectives would detail the problems inherent in the subject, and the sixth would propose a solution. The collective title for all six cycles was Das Vermächtnis Kains [The Legacy of Cain].4
Although Sacher-Masoch didn’t complete this grand tapestry of stories, the plan shows the diversity and tenor of his interests, which belie the author’s prevailing image as a sexual weirdo. Another significant aspect of Sacher-Masoch’s writing is the attention he gives to the ethnography and the local geography of his native Galicia. Among his many works were collections of stories particularly focused on Ruthenian, Russian, Polish, and Jewish inhabitants of multicultural Galicia. Many of his works, including those famous for their depictions of sexual fetishes, are set in this region and populated with ethnically identified characters. As Vitaly Chernetsky notes: “[T]here were historical periods and national cultures that saw Sacher-Masoch very differently—as a realistleaning author notable first and foremost for bringing little-known ethnographic facts to the broader reading public.”5 Sacher-Masoch’s focus on ethnographic detail and his devotion to his Galician 4
Michael T. O’Pecko, “Comedy and Didactic in Leopold von Sacher-Masoch’s ‘Venus im Pelz,’” Modern Austrian Literature 25, no. 2 (1992): 1.
5
Vitaly Chernetsky, “Nationalizing Sacher-Masoch: A Curious Case of Cultural Reception in Russia and Ukraine,” Comparative Literature Studies 45, no. 4 (2008): 471.
Galician Sex: Ivan Franko and Leopold von Sacher-Masoch
337
homeland are, of course, important factors in understanding the origins of the attributions of ethnic sexual mores mentioned at the beginning of this essay. As Larry Wolff asserts: “Galicia itself Sacher Masoch regarded as the conditioning landscape of fantasy, fanaticism, and some degree of mental derangement [ . . . ]. The character of that landscape was also, for Sacher Masoch, a matter of Galicia’s primitive remoteness from civilization.”6 Thus we have come full circle from the suggestions that cultural communities are the carriers of sexual perversions to the somewhat less fanciful notion that a cultural community can become, at a given place and time, a locus for fantasies, myths, perceptions, and stories that include a view of sexual behavior and relations between men and women as a core element of culturally transmitted knowledge, experience, and understanding. It is in this sense that I propose to examine the relationship between the sexual world presented in some of the stories of Sacher-Masoch and that presented in the works of his younger contemporary and countryman, Ivan Franko. What binds them together is Galicia in the second half of the nineteenth century—an economically backward multiethnic province of the Austro-Hungarian Empire. On the most basic level of human contact, Franko certainly knew of Sacher-Masoch, although it’s unlikely they ever met. In Franko’s correspondence, Sacher-Masoch is mentioned on two occasions. The first was in 1882 when Franko was trying to submit a scholarly essay to the journal Auf der Höhe, which was edited by Sacher-Masoch. Franko’s letter is not to Sacher-Masoch, however, but to a third party, who was to be the liason between them. In the end, the entire matter went nowhere. The editors of Franko’s works speculate that the letter in Franko’s archive is actually an unsent original. The essay did not appear in the journal and there is no other evidence relating to the matter.7 The second instance is a letter
6
Larry Wolff, The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture (Stanford: Stanford University Press, 2010), 209.
7
Ivan Franko, Zibrannia tvoriv u 50-ty tomakh, vol. 48 (Kyiv: Naukova dumka, 1986), 336, 688.
Maxim Tarnawsky
338
Franko wrote to his wife, Ol′ha (Khoruzhyns′ka) Franko in 1891. In answer to comments she made in an earlier letter, her husband explains that Sacher-Masoch is the son of the former police chief of Lviv and not a Spanish Jew, as she had speculated; he then goes on to disparage the fantastic lies that Sacher-Masoch tells about Galicia in his writings “which are apparent to the whole world, except the French and the Russians.”8 Characteristically, the erudite Franko is not only familiar with Sacher-Masoch’s works but also aware of how and where his reputation is developing. The dismissive remark about the veracity of his descriptions is in answer to his wife’s assertion that she did not find “Galician types” in Sacher-Masoch’s “Don Juan von Kolomea.” There is certainly not enough substance in the remark to draw any larger conclusion about Franko’s view of his fellow author. If any comparisons can be made, they must arise directly from their texts, not from their personal contacts. Sacher-Masoch’s depictions of the relations between men and women are based on ideas expounded in the philosophy of Arthur Schopenhauer. Schopenhauer posits the Will as the first principle, the primary ordering force of all existence, the only true metaphysical thing, and he understands nature and human existence as mere representations or appearance that are controlled by this Will. All human striving leads to suffering and pain. In particular, Schopenhauer understands sexual attraction between men and women as a manifestation of the Will, which we might better understand today as an equivalent of Darwinian psychology. Men and women, conditioned by the Will (or by biological development over millennia), pursue wholly different and incompatible goals in their relations with one another. This is emphasized in a number of Sacher-Masoch’s stories, perhaps nowhere more clearly than in “Der Capitulant” (The Man who Re-Enlisted), where the following exchange occurs between Kolanko, an old man, and the capitulant: “Go ahead and laugh. I know what it was,” [Kolanko] said blithely. “This is the way it is. A woman has to eke out an 8
Ivan Franko, Zibrannia tvoriv u 50-ty tomakh, vol. 49 (Kyiv: Naukova dumka, 1986), 286, 664.
Galician Sex: Ivan Franko and Leopold von Sacher-Masoch
339
existence just like a man, but how should she do it? She has to put up with some things that a man doesn’t. How is she supposed to work when she has a child? Or when she has to spend her time bringing it up? And she might have another one every year. She can’t work like a man does. Nature hasn’t given her any stamina, and she hasn’t learned anything worthwhile, no trade or anything, so of course she tries to live off a man or uses him to make her fortune. Look at all a man has to do to climb up in the world, while a pretty young thing just has to show her face, or sometimes a little more, and suddenly she’s changed from a milkmaid to a grand lady.” [ . . . ] “So if you’ll let me continue,” the capitulant began speaking again. [ . . . ] “I think men are better off without women. It’s not the woman who goes looking for the man; it’s the other way around. That’s where the advantage lies for her, and she can base her calculations on the man’s interest. What else should a woman want but to gain some advantage out of the man’s miserably ridiculous situation?”9
The views expressed by these two characters present the same situation from two angles, both of which are heavily colored by misogyny, despite their explicit intent to “see the situation from the woman’s point of view,” that is, as a biologically determined, inescapable reality. The old man sees women as creatures who are dependent on men for their survival and can pursue their self-interest only by taking advantage of men, using their sexual attractiveness as a means to that end. In other words, the fault lies with the women. The capitulant, on the other hand, sees the same situation as an outgrowth of male sexual drives, which necessarily lead men into trouble, because these drives can be manipulated by women. For the capitulant, renouncing male sexual drive is the only way for men to avoid misery. The solution lies with the men. A great deal of Sacher-Masoch’s writing about the relations between
9
Leopold von Sacher-Masoch, “The Man Who Re-Enlisted,” in his Love: The Legacy of Cain, trans. Michael T. O’Pecko (Riverside: Ariadne, 2003), 110–11.
Maxim Tarnawsky
340
men and women focuses on this “miserably ridiculous situation.” Men cannot help but be attracted to women, and this attraction makes them helplessly subservient to them. Women, on the other hand, are dependent on men for their survival and pursue survival, procreation, and self-interest by using this same attraction for their own benefit—that is, by manipulating men. This pattern holds in both sets of Sacher-Masoch’s stories about men and women—the mostly later stories that explicitly describe what we might now call masochism, and also in the earlier stories that can be characterized as unhappy romances in which a woman chooses between two men, leaving one in misery or worse. It is at this level of the psychological motivation of the fictional characters in their works that we can pursue comparisons between Sacher-Masoch and Ivan Franko. In a number of their works, both authors depict relations between men and women that are founded on essentially incompatible motives and lead to disastrous results. In both authors, the fundamental struggle between a woman’s guile and man’s helplessness becomes a crucial psychological disjunction, a discontinuity in a character’s ability to function rationally in the world. A character’s ability to overcome this discontinuity or succumb to its consequences determines the basic trajectory of the plot. In Sacher-Masoch’s works we find a simple, linear development of the ideas associated with this theme. The most notorious, Venus in Furs, is, like all the others, a framed narrative. The story describes the personal, social, and moral collapse of Severin von Kusiemski, whose devotion to the woman he loves leads him to seek abject submission to her in sexual, personal, and social matters. The woman, Wanda von Dunajew, gradually grows into her role as his cruel tormentor, until he finally realizes that her behavior is really governed by cruelty and escapes. From the perspective of his later self in the frame of the story, Severin has learned that “woman, as nature has created her and as man actually treats her, is his enemy. [ . . . ] Whoever lets himself be whipped deserves it.”10 He
10
Leopold von Sacher-Masoch, Venus in Furs Together with The Black Czarina, trans. H. J. Henning (London: Random House, 1996), 161.
Galician Sex: Ivan Franko and Leopold von Sacher-Masoch
341
is no happier than he was before the relationship began, but he has learned the fundamental psychological disjunction in male-female relations. The other stories follow a similar pattern, although without masochism. “Don Juan of Kolomea” tells the story of an unwilling Lothario. Frustrated in his desire for personal and sexual attention from his wife, who is preoccupied with their children, the protagonist turns to seducing other women, although with apparent distaste and moral disdain for what he is doing. A woman’s biologically determined desire to care for her children drives a man to commit morally repugnant acts owing to his own biologically determined sex drives. In reflective if not wholly sober moments, he recognizes the debauchery and irrationality of what he is doing but cannot bring himself to abandon this course of action. “The Man who Re-Enlisted,” cited earlier, recounts the story of Frinko Balaban, a simple man who is smitten by the beauty of a young woman, Katharina. His attention helps her to develop socially, which then leads to her liaison with a rich man of higher social station. Smitten but rebuffed and superseded, Frinko enlists in the military, and then re-enlists, to avoid his own humiliation as well as embarrassment for the woman he still loves. Of special interest in this story is the setting. The frame describes a peasant patrol on a winter’s night keeping watch for Polish noblemen who are plotting some kind of political action. While the specifics are not made clear,11 the capitulant makes explicit reference to the Cracow uprising and the Galician slaughter of 1846. The peasant patrol stops Katharina, the capitulant’s sweetheart, in a sleigh at night. Although she is the wife of a Polish nobleman, Frinko, as the patrol’s leader, lets her go. Another story, “Mondnacht” (Moonlight), puts a different twist on Sacher-Masoch’s usual pattern. Rather than a man telling his story of unfulfilled love, a married woman, Olga, tells a visitor the story of her affair with a neighbor, Vladimir.
11
Perhaps this is the January uprising of 1863 in the Russian Empire. The events take place near a place called Tulava, which might be the village of Tulova in the Sniatyn area, close to the Austro–Russian border.
342
Maxim Tarnawsky
Feeling abandoned by her husband, who is preoccupied with politics and hunting, Olga embarked on a social life on her own and, eventually, a relationship with Vladimir. Michael discovers the affair and kills Vladimir in a duel, leaving Olga to live out her days beside a cold, unloving husband. Yet another story deserving attention is “The Black Czarina.” Here Sacher-Masoch returns to the notion of male servility, but without any fetish. The Great Czar of Halych, Vladimir, is enamored of his beautiful slave, Narda. She manipulates him by expressing doubt about his devotion to her. To dispel these misgivings and show her how much he loves her, he makes her the sovereign for one day and submits to her rule. She uses her temporary authority to free all women and slaves, to reverse the power imbalance between the rich and the poor, and, in the end, to kill Vladimir and become the permanent sovereign of Galicia. In all these stories, the basic structure of relations between men and women is elaborated through a number of key themes that reverberate and interact with it. The most important of these is freedom, understood in not only a personal but also a political sense. “The Black Czarina” makes explicit the link between sexual subservience and political and social inequality. What’s more, Sacher-Masoch depicts such political goals not only in the context of a historically indistinct Galician Rus’ principality but also in his native and contemporary Austria-Hungary. The capitulant’s participation in the Galician slaughter of 1846 and his benevolent release of Katharina at the end of the story signal a deliberate juxtaposition of nineteenth-century ethnic and class social tensions in Galicia with the freedom that men and women lack but seek in their sexual relations. Another interwoven theme is the idea of culture and civilization. Sacher-Masoch’s characters are usually people of high culture. The stories are saturated with cultural allusions, from classical sculpture to contemporary music and literature. As one might expect under Schopenhauer’s influence, the relations between men and women are crude and primitive—natural, instinctive, irrational—and thus at the opposite extreme from the higher values of civilized humanity—culture, education, and the arts. It’s as if traditional medieval religious views of the sinfulness of sexuality
Galician Sex: Ivan Franko and Leopold von Sacher-Masoch
343
were transformed into a secular philosophy of civilized values. Human sexual drives—disjointed in an asymmetrical distribution between men and women—are seen as an obstacle and antithesis to freedom and culture, the most important values of civilized life. This is where we must seek the link between Sacher-Masoch and Ivan Franko. Franko is not particularly known for his depictions of sexuality, and his name is certainly not a candidate for naming any category in Krafft-Ebing’s psychopathology.12 His prose works, in particular, are largely focused on questions of social justice. He depicts a world in which ethnic and class discrimination dominate the lives of mostly poor and powerless protagonists. Yet, Franko’s characters, like most fictional characters, experience passion and sexual attraction. In the latter part of his career, from the mid1880s onward, relations between men and women acquire a more prominent and, most importantly, more problematical role in the motivations of his characters. This is not the place to expand on the possible reasons for this change in Franko’s writing. Suffice it to say that there were changes in Franko’s personal life, social position, professional situation, development as a writer, political philosophy, and even in his emotional and mental health that might have contributed to this change. What is certain is that the change had no connection to Leopold von Sacher-Masoch. Franko did not develop his views of the relations between men and women on the basis of Sacher-Masoch’s works. Franko would certainly have known at least some of this writer’s works much earlier, and there is nothing that might have triggered an increase or diminution of his interest. Whatever links there may be between the two, they are typological and at the level of general ideas, perhaps local ideas, but there are no specific identifiable connections. One of the earliest works to show Franko’s changing view of sexual relations is the novel Lelum i Polelum, or Lel′ i Polel′ in Ukrainian (Lel and Polel, 1888), written in Polish for a literary contest
12
To be fair, the great bulk of Sacher-Masoch’s works also don’t qualify for such a distinction.
344
Maxim Tarnawsky
announced by the newspaper Kurjer Warszawski (Warsaw Courier). Two specific instances in the novel are relevant to our subject. The first occurs in chapter two, which was later revised and published in Ukrainian as a separate story, Heroi ponevoli (The Involuntary Hero). A bookkeeper in the Lviv city administration, a Ukrainian named Kalynovych (who will become the father of the titular heroes of the novel), is a witness to but not a participant in the dramatic Polish uprising in Lviv in 1848 that was brutally suppressed by the Austrian military. He is a Charlie Chaplin–type comic figure, who gets caught behind the rebel barricades while merely trying to escape the conflict. He sees his co-worker, Valihurs′kyi, a participant in the rebellion, killed and Valihurs′ky’s daughter, Miss Emiliia, also a participant, knocked unconscious. Without thinking about what he is doing, he rushes out and drags the unconscious daughter to safety, where he is welcomed and praised by a socially influential Polish countess, who takes him under his wing. The bumbling and socially unpolished bookkeeper becomes the victim of this woman’s manipulations. Her goal is to secure a future for the now orphaned daughter, so she uses her influence to get him a bureaucratic position and marry him off to Emiliia. The marriage is loveless, and Emiliia despises her husband and his ethnicity. After the birth of their twin sons, the miserable Kalynovych takes to drink and dies unlamented by his wife and children. Unlike Sacher-Masoch, Franko does not recount the process through which the relations between man and woman develop into animosity, distrust, and despair. But the essential framework of a naive and idealistic man faced with cynical, manipulative women who use sexuality (in this case, marriage) to exploit him for their own ends is certainly similar, as is the overlay of ethnic and social politics. What is not similar to Sacher-Masoch’s works, is the portrait of Kalynovych—a naive bumpkin who does not actively pursue romantic or other idealistic goals. This deficiency is corrected in the second instance of amorous relations in the novel. Through a Dickensian twist of unpredictable fate, Kalynovych’s twin sons end up as rich and idealistic social reformers and Ukrainian patriots. Hnat and Vladko both fall in love with the same woman, Regina, an orphan and a Pole who is herself the victim of a deceitful aunt and
Galician Sex: Ivan Franko and Leopold von Sacher-Masoch
345
her late father’s business partners. As is often the case in Franko’s works, the twin brothers are easily seen as doubles or Doppelgängers. One is a lawyer, the other a journalist. Both work idealistically for the benefit of the oppressed, the poor, Ukrainians, and victims of all types of social exploitation. Their activities make them the enemies of establishment figures who control Galician society, and thus Regina is pressured to reject and maltreat them both. The competition between the two brothers for Regina is clearly a struggle within a single psyche. Should the lover follow his idealistic instincts and forget the woman who (under pressure from her guardians that the lover is unaware of) rejects him, or, on the contrary, should he give up his ideals to win over the woman he loves? In the novel, Hnat betrays his political and social ideals in order to win Regina’s favor. But Regina’s heart is committed to Vladko, so Hnat’s misguided capitulation, like that of Sacher-Masoch’s heroes, does not win him the romantic happiness he seeks. He loses both the girl and his honor in upholding noble ideals. Thus, when he learns that Regina and Vladko are married, Hnat commits suicide. In a symbolic nod to Sacher-Masoch and the psychological disjunction he adumbrated, Franko has Vladko race back to his brother’s deathbed only to die himself in despair. There is no possibility of reconciling the love of a woman with social, cultural, or civilizational ideals. This symbolic pattern of conflict between sexual attraction (broadly understood as personal happiness) and social responsibility occurs repeatedly in Franko’s late prose. It’s found in Dlia domashn′oho ohnyshcha (For the Home Hearth, 1892), Osnovy suspil′nosty (The Pillars of Society, 1895), Velykyi shum (The Raging Tempest, 1907), and in the shorter prose works “Hryts i panych” (Hryts′ and the Lord, 1898) and “Rizuny” (The Cutthroats, 1903). This short essay is not the place to launch a full exploration of how relations between men and women are depicted in Franko’s later works, a topic I hope to address in a future monograph. Here I will examine but one example. Perhaps the most significant instance of sexually determined psychological disjunction in Franko’s work is in Perekhresni stezhky (Fateful Crossroads, 1900). The idealistic lawyer Ievhen Rafalovych is doing everything he can to combat social and ethnic oppression and build his professional career.
346
Maxim Tarnawsky
Obstacles are many, but his skills and his dedication are up to the challenge—until an old sweetheart of his reappears. But Regina is now a married woman, so Ievhen must keep his distance, until he discovers that she is the victim of a sexual sadist—her husband, Ievhen’s friend Stals′kyi. The choice Ievhen faces is like that of the twin brothers Vladko and Hnat. Does he abandon his ideals to save the woman he loves, or does he leave her in the hands of a monster? It’s an impossible choice. The solution devised by Franko depends on the irrational elimination of female sexual temptation. The delusional religious psychopath Baran murders Regina after she has killed her torturer husband. Sacher-Masoch would have resolved the situation differently, without the intrusion of outside characters, but with the same results. Franko has transposed the cruel and malicious instinct of women onto male characters, but the essential psychological disjunction in the relations of men and women is similar. The presence of female sexual temptation is incompatible with male happiness precisely because of the attraction men have toward women. In Franko, as in Sacher-Masoch, women are a danger to the happiness of men. In Franko’s version, the malice wielded by women is always channeled through or caused by the agency of others, but the resulting reality points to the incompatibility of men and women. The frequency with which Franko turns to this topic of sexual conflict and predation in his later prose works marks a change from his earlier practice as a writer but does not readily correspond to any obvious biographical development, except perhaps his marriage. In any event, the change is not connected to SacherMasoch. Furthermore, Franko as an intellectual is not a disciple of Schopenhauer, as the author of Venus in Furs was. Aside from the irreconcilable nature of relations between men and women, Franko’s ideas do not point in a Schopenhauerian direction. The peculiar associations he builds between pathological sexuality, social conflict, and transgressive, even criminal, behavior suggest a very personal creative insight or fixation whose source is likely hidden deep within the psyche of this very complex writer. On the other hand, the comparison with Sacher-Masoch shows that notions of pathological sexuality of one sort or another were circulating
Galician Sex: Ivan Franko and Leopold von Sacher-Masoch
347
in Lviv in the second half of the nineteenth century. Galician sex, at least in the hands of these two writers, is a dangerous and pernicious category of human relations. But the geography of this interest in sexuality is no doubt larger than Lviv and Galicia and perhaps even larger than Austria-Hungary, despite the suggestions from Gilles Deleuze. Galician sex as a concept likely has more to do with exotic geography and marketing than with actual behavior in the bedrooms of Lviv.
348
Attitudes Passionnelles. The Blue Rose ( Блакитна Троянда )—The First Play by Lesia Ukraïnka1 Iwona Boruszkowska
The choice of mental illness and otherness as common subjects in the works of one of the most significant Ukrainian writers—Larysa Kosach (writing under the nom de plume Lesia Ukraїnka)— was determined by a significant autobiographical factor which had shaped her life, namely bone tuberculosis, a debilitating condition requiring constant medical treatment in hospitals and sanatoria.2 Bringing together the interpretations of tuberculosis and insanity, as Susan Sontag has it, Solomea Pavlychko observed the following: Tuberculosis and insanity both accumulated similar literary renditions. In the twentieth century, madness began to function artistically akin to the way tuberculosis had functioned in the preceding period. In the eighteenth century,
1
This article is a chapter of my doctoral dissertation which I defended in 2017, titled Signatures of Illness—Defect Literature in Ukrainian Modernism (Lesia Ukraïnka, Ol′ha Kobylians′ka, Volodymyr Vynnychenko, Mykola Kulish). My work received the financial support of the National Science Centre (Poland) as part of doctoral stipend granted under the decision DEC2014/12/T.HS2/00141.
2
See Vira Aheieva, Poetesa zlamu stolit′. Tvorchist′ Lesi Ukraїnky v postmodernii interpretatsiї (Kyiv: Lybid′, 2001); Oksana Zabuzhko, Notre Dame D’Ukraine. Ukraїnka v konflikti mifolohii (Kyiv: Fakt, 2007); Nila Zborovs′ka, Moia Lesia Ukraїnka (Ternopil′: Dzhura, 2002); Solomiia Pavlychko, Dyskurs modernizmu v ukraïns′kii literaturi (Kyiv: Lybid’, 1999).
Attitudes Passionnelles. The Blue Rose ( Блак итна Троянда)— The First Play by Lesia Ukraїnka
349
and even more so in the nineteenth, tuberculosis came to signify, on one hand, spirituality and elegance, and on the other—sensitivity and eroticism.3
On the basis of Susan Sontag’s Illness as Metaphor, which deals with literary representations of illness,4 Pavlychko concludes that: “Lesia Ukraїnka acutely felt [ . . . ] that madness was just a metaphor which would become essential to the new epoch.”5 Lesia Ukraїnka also seems to be preoccupied with a particular nosological category—hysteria, perceived as “a pathological state, yet at the same time a behavioral disposition, often associated with artism, hypersensitivity, and general states of excitement.”6 Scholars of Blakytna troianda have often underlined its autobiographical aspect, claiming that “behind the fashionable theme of inherited madness looms the author’s personal anguish caused by bodily disability.”7 They have also noticed how easily hysteria was diagnosed at the turn of the twentieth century and pointed out the fact that the author herself was treated for that disease.8 What manifested itself in both the use of medical literature concerned with psychopathology and metatextual associations with the modernist works of Henrik Ibsen,9 as well as in the creation of female literary characters afflicted with illness, was “the suffering of
3
Pavlychko, Dyskurs modernizmu, 243.
4
Susan Sontag, Illness as Metaphor and AIDS and Its Metaphors (London: Penguin, 2002), 36.
5
Pavlychko, Dyskurs modernizmu, 244.
6
Urszula Chowaniec, “Histeria,” in Encyklopedia gender. Płeć w kulturze, ed. M. Rudaś-Grodzka et al. (Warszawa: Czarna Owca, 2014), 182.
7
Mariia Moklytsia, “Blakytna troianda iak persha symvolists′ka drama,” Studia Polsko-Ukraińskie 3 (2016): 87.
8
9
See Aheieva, Poetesa zlamu stolit′, 107.
The Blue Rose should be compared with Ibsen’s plays such as A Doll’s House (1882) and Ghosts (1891), especially regarding the way Ibsen depicted madness and the motif of fatalism in inheriting a disease (“inheriting” guilt in the form of disease).
Iwona Boruszkowska
350
the author herself, resulting from her own bodily impairment.”10 It would be difficult to discern any significant difference between the Ukrainian author and Western European writers of that time, since At the break of the nineteenth and twentieth centuries, Europe as a whole was preoccupied with discussions on the subject of “neurosis.” Artists diagnosed themselves with symptoms of neurasthenia, . . . they also willingly participated in the medical discourse, poured through the then-latest works written in the field of psychiatry—books by Lombroso, Krafft-Ebing, Ribot, Bernard11—and they dealt with psychopathological phenomena in their own works.12
In her books, the Ukrainian writer establishes the following diagnosis: The latter part of the nineteenth century is plagued by doubt, feebleness, atrophy of the will and neurosis afflicting not only the newly constructed self, but also a variety of cultural and civilizational phenomena. The year 1896 saw the publication of Larysa Kosach’s very first piece of drama titled Blakytna troianda (The blue rose), which restated her interest in psychopathology. The work belongs to the genre of defective narrative,13 wherein one can sense the echoes of important psychiatric works of that time.14 The first fully modernist text by Larysa Kosach, one that revolves entirely around the poetics
10
Mariia Moklytsia, Estetyka Lesi Ukraїnky (kontekst ievropeis′koho modernizmu) (Luts′k: Volyns′kyi natsional′nyi universytet im. Lesi Ukraїnky, 2011), 70.
11
One could name others: Paolo Mantegazza, Angelo Mosso, Max Nordau, Paul Regnard.
12
Dorota Sajewska, “Chore sztuki.” Choroba, tożsamość, dramat. Przemiany podmiotowości oraz formy dramatycznej w utworach scenicznych przełomu XIX i XX w. (Kraków: Księgarnia Akademicka, 2005), 25.
13
On the subject of defective narratives I wrote in Iwona Boruszkowska, Defekty. Literackie auto/pato/grafie—szkice (Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2016).
14
The author (we know because of her letters) and her protagonists read one of the most popular psychiatry handbooks of the time—the one written by Richard von Krafft-Ebing.
Attitudes Passionnelles. The Blue Rose ( Блак итна Троянда)— The First Play by Lesia Ukraїnka
351
of symbolism, includes a psychological portrait of the author’s current state of mind, which is afflicted with madness inherited from her own mother. We are presented with a case of mental illness, one interpreted by psychiatric discourse, as well as an attempt to dispel the taboo around madness and speak of the disease—and through the media of such reflection and self-reflection investigate the very mystery of it. We get a confirmation of this in the words of the female protagonist: “No, truly, why should one not be allowed to speak of spiritual feebleness in plain voice? As if it was something which brings dishonor?”15 Liubov Goshchyns′ka—that is, the symptoms The plot outline of The Blue Rose is fairly uncomplicated; however, it brings to light the tragedy of determinism in the context of inherited mental illness. The main protagonist, named Liubov Goshchyns′ka, is introduced as a young girl of cheerful disposition, running a literary salon for friends from the artistic milieu—musicians and poets. Life deals her a bad hand—in Liubov’s youth, her mother succumbs to a mental disorder and is subsequently placed in an asylum. For a while, the girl is looked after by her good-natured father, blind to her faults. Unable to cope with his wife’s illness, however, he eventually commits suicide and their family life is seriously disrupted. The protagonist of the drama exemplifies the so called “new heroine,” a femme moderne: She is young (aged twenty-five), educated, artistically gifted and interested in learning about the world, including medicine. Vira Aheieva notes that the similarities between this protagonist and the author herself16—when writing 15
Lesia Ukraїnka, “Blakytna troianda,” in Lesia Ukraїnka, Zibrannia tvoriv u 12 tomakh, vol. 3 (Kyiv: Naukova dumka, 1975), 9–111.
16
Aheieva, Poetesa zlamu stolit′, 92–93. Both Vira Aheieva and Tamara Hundorova underscore the importance not only of tuberculosis, but also of “neuroticism”—jangled nerves interfering with her writing, and of the consulting sessions that she had with her psychiatrist uncle which Lesia mentions in her letters. See Lesia Ukraїnka, Zibrannia tvoriv u 12 tomakh,
Iwona Boruszkowska
352
the play, Kosach was precisely the same age as Liubov—a character which happens to be sensitive and talented, while also suffering from a congenital disease (in the author’s case the particular disease was bone tuberculosis, but she also experienced nervous breakdowns). Goshchyns′ka is a heroine who is self-aware, she makes herself prepared for this by studying psychological texts. Among other works she is depicted reading one of the most popular contemporary handbooks of psychiatry, the Psychopathia Sexualis by Richard von Krafft-Ebing, an author whose name had been made famous by this Handbook of Psychiatry published in 1879. The German sexologist and psychiatrist “juxtaposes different ‘symptoms of a diseased sex life’ with ‘manifold forms and states of mental disorder,’ among which one can find neurasthenia and melancholy.”17 What is more, he mentions the theory of degeneration authored by Morel and Magnan, the kernel of which was “the view that the harmful environmental and social effects, [ . . . ] may be passed down to the children.”18 Theories of biological genetic determinism derived from Charles Darwin proved interesting to many European writers (we could name Hauptman, Ibsen, and Strindberg), as well as Ukrainian intellectuals, who exploited the then fashionable subject as a springboard to more general existential ruminations. What the female protagonist seeks in medical books is a scientific explanation for her own mental state and knowledge of her future fate, as if, equipped with medical information, she attempted to prepare herself for what was inevitable. The symptoms of the disease, as manifested in Liubov, appear to be borrowed from the book by Krafft-Ebing, whose works the heroine kept on her shelf, and which she commented upon in her letters
vol. 10, 11 (Kyiv: Naukova dumka, 1978); Tamara Hundorova, Femіna Melancholіca. Stat′ i kul′tura v gendernii utopiї Ol′hy Kobylians′koї (Kyiv: Krytyka, 2002). 17
Sajewska, “Chore sztuki,” 107.
18
Adam Bilikiewicz et al., Psychiatria kliniczna, vol. 2 (Wrocław: Urban & Partner, 2002), 9.
Attitudes Passionnelles. The Blue Rose ( Блак итна Троянда)— The First Play by Lesia Ukraїnka
353
as well as hinted at them in a drama play. By accepting her own distinctiveness and affirming her own peculiarity, Liubov rebels against the boundaries imposed by society and family, against dependencies and the entanglement in relationality. In her case, a Nietzschean kind of individualism understood as “a timid and as of yet unquestioned form of will-to-power”19 leads her to an affirmation of her own self, based on the rejection of reality, and one standing athwart the remaining characters in the drama. Liubov yearns for the impossible—discarnate love, a Platonic feeling which would belong to some higher order, a relationship resembling the literary tropes of Dante and Beatrice or of Romeo and Juliet. Only such love, disconnected from sexuality, is able to keep at bay the symptoms foreseen by Krafft-Ebing and stop the disease from being passed down to subsequent generations. Liubov descends into loneliness, rejecting those close to her one after another; she chooses to isolate herself (or rather it is the acknowledgment of the disease that isolates her). Love, friendship, family ties—all human relationships, being illusory and deceitful, lose the power to consolidate or to constitute the identity of a self. The subjectivity of the protagonist becomes dominated by the genetic burden—which in turn bestows upon her existence both a tragic and a traumatic aspect.20 Liubov awaits the onset of symptoms because of fear—not of madness itself, but of what it brings on the individual—the judgement of society, unknowingly hurting her beloved Orest, and repeating her mother’s fate. Symptoms of the disease manifest themselves in the nervous, erratic behavior, which is accompanied by an unusual headache. Also, well-articulated, logical statements turn into mumbled speech. Liubov experiences an outburst of hysteria, frantically preparing her black gown for the wedding ceremony. Orest is terrified of his beloved’s mood swings and 19
See: Jacques Le Rider, “Indywidualizm, samotność, tożsamość w kryzysie [trans. Marta Brylińska and Michał Chmurski],” Przegląd FilozoficznoLiteracki 36, nos. 1–2 (2013): 170.
20
Joanna Tokarska-Bakir, “Syn marnotrawny dziesięć lat później,” Teksty Drugie 94, no. 4 (2005): 154.
Iwona Boruszkowska
354
calls on a doctor who then attempts to sedate her. Goshchyns′ka’s rebellion—as stated by Vira Aheieva—is an effort to re-examine and rework social norms,21 those stifling roles imposed on women at the turn of the nineteenth and twentieth centuries. What is manifested in Liubov’s insanity is an exit door from the imposed duties, the exigencies of life, an escape hatch from “the lack of alternative roles for women to play.”22 The men administer her with “something to calm her down,” while the doctor recommends applying cooling compresses and soothing baths, which makes Liubov react hysterically. Agitated, she cries out that it is others who try to persuade her of insanity. This tipping point of the drama is a spectacle of hysteria—an illness that was usually associated with female physiology and sexuality throughout the nineteenth century. Bouts of hysteria were ascribed to malfunctions of the uterus, which made it seem like an exclusively female disorder. As the drama unfolds, nothing in Liubov’s behavior portends the onset of the disease; however, in an early passage we learn of her genetic encumbrance, of the “daughter’s ailment,” of the shadow looming over her. This is perhaps because “the key to understanding the intensity of [ . . . ] a hysteric bout is found in [ . . . ] time,”23 hand in hand with the distinguishing phenomenon of a delayed onset, a lag—the so called hysteresis.24 Tensely, we await the hysteric episode, the norm-transgressing expression of emotion, deranged and incomprehensible gestures. We expect to see the whole spectacle of hysteria which we have grown accustomed to after almost two centuries of a rigid set of symptoms and cultural stereotypes. The neoromantic setting for expressing this “other language of 21
Ukraїnka, “Blakytna troianda,” 105–8.
22
Ibid, 105.
23
Tomasz Majewski, “Produkcja wizualna i kryzys przedstawienia. Jean Martin Charcot i ikonografia histerii,” in Nowa audiowizualność—nowy paradygmat kultury?, ed. Eugeniusz Wilk, Iwona Kolasińska-Pasterczyk (Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2008), 131.
24
Gilles Deleuze, Francis Bacon: the Logic of Sensation, trans. Daniel W. Smith (London–New York: Continuum, 2003), 49.
Attitudes Passionnelles. The Blue Rose ( Блак итна Троянда)— The First Play by Lesia Ukraїnka
355
femininity” is foreshadowed by the scene with a photograph (in act 1)—a medium closely associated with the iconography of hysteria as an illness and reinforcing its female variant. О с т р о ж и н (сів, роздивляється альбом) Любов Олександрівно, що се за пані в такому чудному убранні? Красива, тільки . . . якби се було не в вашому альбомі, то сказав би, що се якась зірка з demi-monde. Се, певно, актриса в ролі божевільної? Л ю б о в (підходить ближче, глянула в альбом, опустила очі) Се моя мама, вона була тоді слаба, портрет знятий в шпиталі.25
The aforementioned scene and the picture discussed therein bring with them broad contexts of the rendition of mental disorders in painting and photography—beginning with the hysteria of JeanMartin Charcot, described as a “living theatre”26 of female pathology, all throughout Pre-Raphaelite paintings of Shakespeare’s Ophelia to medical photographs shot in psychiatric clinics at the dawn of the twentieth century. Due to the expositions organized by Charcot in the Parisian clinic and the accompanying albums (published in 1875, 1876–77, 1878, 1879–80) containing pictures of female patients made by Paul Richter, Paul Regnard, Albert Londé, the image of hysteria and the women afflicted with it became conventional. The notions of the bodily symptoms of this disease circulated in the form of
25
Ukraїnka, “Blakytna troianda,” 16.
26
Elaine Showalter, “Representing Ophelia: Women, Madness, and the Responsibilities of Feminist Criticism,” in Shakespeare and the Question of Theory, ed. Patricia Parker and Geoffrey Hartman (New York: Methuen, 1985), 160. See also Georges Didi-Huberman, L’Invention de l’hysterie. Charcot et l’iconographie photographique de la Salpêtrière (Paris: Macula, 1982); Krystyna Kłosińska, “Feministyczne lektury Dory,” in Krystyna Kłosińska, Feministyczna krytyka literacka (Katowice: Wydawnictwo Uniwersytetu Śląskiego, 2010), 551–87.
Iwona Boruszkowska
356
“poetics of hysterical symbols.”27 The interest in this one specific mental disorder evinced by writers, theatre artists or painters (and even actors of the time—like Sarah Bernhardt), reveals the characteristically modernist association of medical discourse with the aesthetic one. The latter discourse employed the hysterical gesture as described by Charcot, and of which Georges DidiHuberman wrote the following: “[I]t is as if strewn between affectation, affect and an ailment understood as sudden paroxysm.”28 The gestures and the affect together make up the scene of hysteria, giving a special theatre-like quality to the disease, pigeonholing the female patients into roles to be acted out, and making the patients objects to be beheld on the stage of psychological disorder. Madness in literary works of the time is first and foremost specifically female. Of the phenomenon of turning madness into a thing of the theatre scene, Elaine Showalter wrote the following words: This was because the iconography of the romantic Ophelia had begun to infiltrate reality, to define a style for mad young women seeking to express and communicate their distress. And where the women themselves did not willingly throw themselves into Ophelia-like postures, asylum superintendents, armed with the new technology of photography, imposed the costume, gesture, props, and expression of Ophelia upon them.29
Showalter defines the time span between 1870 and 1914 as the “golden era of hysteria,”30 emphasizing the fact that in those years medicine and psychoanalysis imposed the label of “hysteric” mainly on those women who made attempts at usurping male roles (that of an artist,
27
Manfred Schneider, “Histeria jako globalne dzieło sztuki,” Pismo LiterackoArtystyczne 3 (1986).
28
Didi-Huberman, L’Invention de l’hysterie, 149.
29
Showalter, “Representing Ophelia,” 84.
30
Elaine Showalter, The Female Malady: Women, Madness, and English Culture, 1830–1980 (London: Time Warner Books UK, 1987), 129.
Attitudes Passionnelles. The Blue Rose ( Блак итна Троянда)— The First Play by Lesia Ukraїnka
357
a writer, a creator). Scholars usually consider rebellion or grievance as cultural renditions of hysteria—hysterical women are construed either as rebels against the prevailing cultural norms (for example, in works by Julia Kristeva, Catherine Clément, Hélène Cixous), or its victims (Lucien Israël, Elaine Showalter). Feminism, in the trope of a woman in hysteria, expresses/reveals a rebellion against the patriarchal strictures suffocating femininity and a rebel who takes a stand against those strictures using her overt emotionality and fierceness of feeling.31 What is often underscored is the silencing of women’s storytelling in the diagnosis and institutionalization (i.e. the male medical discourse) of hysteria, and the marginalization of the social roles of suffering women, muffling their voices, all of which make of them self-aggressing victims.32 The possible transmission of insanity along the motherdaughter line and the question of heritability open up wholly new areas for interpretation: Insanity can now be seen as something external to the subject, something that, once conferred upon a human being, defines her or his life. The invisible thread constitutes yet another element making up the relationship between the woman and the disease. One of the key theses of feminist literary critique concerning madness is the observation that we deal with the trope of a mad woman when the behavior of that woman transgresses the norms or does not match the images formed within the confines of patriarchal culture. In this way the modernist discourse of hysteria as a female disorder was born: “[F]rom the insoluble contradictions between the patriarchal-familial communities and the individual intentions of an educated woman, unwilling to be satisfied with the roles of a mother and a wife.”33
31
See Paweł Dybel, Zagadka “drugej płci”: Spory wokół różnicy seksualnej w psychoanalizie i feminizmie (Kraków: Universitas, 2012), 179–82.
32
See Showalter, The Female Malady, 129.
33
Hundorova, Femіna Melancholіca, 54.
Iwona Boruszkowska
358
Passing down madness from mother to daughter A heritable mental disorder is hindrance to the fulfillment of ideal love between Liubov and Orest, since the female protagonist believes that people carrying a disease in their bodies should refrain from passing down the sickly genes: “See, one over whom looms this horrible illness should not have married, it is a crime plain and simple!”34 A little later we are presented with opinions on the matter exchanged by the characters gathered in the heroine’s salon, and Liubov’s views on heritability take on the guise of philosophical musings on life in general: Спадок – се фатум, се мойра, се бог, що мститься до чотирнадцятого коліна. На кого ж він наложить важку руку, той мусить пам’ятати, що за одну хвилину його солодкої втіхи ціле безневинне покоління заплатить страшною ціною. Се, панове, така відповідальність . . . 35
From the vantage point of religion, the disease is perceived as punishment for the sin of a “sweet moment of joy” as it was the first woman, Eve, who, according to the Bible, brought diseases onto mankind. Has this particular sin also brought about mental disorders? Ideal love, akin to the one which connected Dante and Beatrice,36 is eclipsed by a very Ibsenian motif—Liubov’s fear of the potential onset of a genetically transmitted mental disease. Despite the undeniable popularity of the Norwegian dramatist and of “Ibsenian motifs,” the author of The Blue Rose transcends literary convention at the end of the work, constructing a more tragic finale. Larysa Kosach does not assuage the tragic motifs in the final scenes—rather, like Shakespeare (whom she valued the most among playwrights),
34
Ukraїnka, “Blakytna troianda,” 15–16.
35
Ibid., 18.
36
Comparison made by Moklytsia in “Blakytna troianda iak persha symvolists′ka drama,” 81–94.
Attitudes Passionnelles. The Blue Rose ( Блак итна Троянда)— The First Play by Lesia Ukraїnka
359
she introduces final solutions, as all the protagonists die. Mariia Moklytsia is of the opinion that Kosach steers clear of any collage of literary conventions (as done by Chekhov for example), and that in The Blue Rose tragedy constitutes the only option as the writer was of the opinion that the proper place for lyricism and soothing images was poetry.37 Hélène Cixous in The Laugh of Medusa explains what happens when the daughter inherits hysterical tendencies from the mother: Everything will be changed once woman gives woman to the other woman. There is hidden and always ready in woman the source; the locus for the other. The mother, too, is a metaphor. It is necessary and sufficient that the best of herself be given to woman by another woman for her to be able to love herself and return in love the body that was “born” to her. . . . In women there is always more or less of the mother who makes everything all right, who nourishes, and who stands up against separation; a force that will not be cut off but will knock the wind out of the codes.38
Absence of her mother and the awareness of having inherited the disease from her make Liubov unable to conduct—to paraphrase Adrienne Rich—relieving conversations with the mother in which one can “bear all wounds, transcend the pain, [ . . . ] finally say all things.”39 As a result, something fundamental in the relationship between the mother and the daughter40 cannot take place—namely the act of speaking of mutual experience.
37
Ibid., 86.
38
Hélène Cixous, “The Laugh of the Medusa [trans. Keith Cohen and Paula Cohen],” Signs 1, no. 4 (1976): 875–93.
39
Adrienne Rich, Of Woman Born: Motherhood as Experience and Institution (New York: Norton, 1995), 309.
40
See Elżbieta Korolczuk, “Córectwo,” in Encyklopedia gender, 84–87.
Iwona Boruszkowska
360
Liubov in a way identifies with her mother; she is almost certain that she will follow in the latter’s footsteps: suffering a nervous breakdown and then undergoing involuntary treatment. She also knows that the disease will destroy the lives of her loved ones. Disease script Goshchyns′ka relays her premonitions and doubts regarding her mental disorder and its possible inheritance from her mother to the doctor. The physician is doubtful about the disease being heritable41 and demonstrates a rather critical attitude towards the theories predominant at the time. One should keep in mind the lack of consensus within psychiatry with respect to the definition of “mental disorder,” while the etiology of specific disorders often proved elusive. A very different view—the one more common at that time—is expressed by Orest’s mother, who is reluctant to let her son marry a woman afflicted with a disease of the mind. The concept of mental disorder as presented by Lesia Ukraїnka is not limited to female insanity transmitted from mother to daughter. Neurosis also affects those close to Liubov—just as her mother’s psychotic episodes trigger her father’s breakdown and his subsequent suicide, Liubov’s beloved Orest suffers from neurosis brought about by her erratic behavior. Subsequent scenes of act 4 take place in a Yalta resort, a sanatorium for the mentally ill, where Liubov is under the care of a psychiatrist who treats her with bromide (and if this should fail, he intends to use morphine) and warns her of “first and foremost of detrimental consequences of ‘anxiety, vexation.’”42 In the scene of the final breakup with Orest, it is Liubov who rationally demonstrates to him the reasons why they cannot remain together, while he frantically denies the disease: 41
Just a few years later Sigmund Freud will emphasize that heritability is not the sole cause of mental disorder, beginning the study of traumatic experiences of childhood.
42
Lesia Ukraїnka, “Blakytna troianda,” 80.
Attitudes Passionnelles. The Blue Rose ( Блак итна Троянда)— The First Play by Lesia Ukraїnka
361
Любов Щаслива, а . . . а божевілля? О р е с т (жахнувшись, але зараз оправивсь і ще палкіше заговорив) Дарма, я перейму його від тебе і все-таки буду щасливий, бо я так хочу. Любов І я так хочу. Досить уже горя. Навіщо жертви? Я рада, що ми загинем! Тепер не треба думати, не треба зрікатися? Я жити хочу востаннє, ми ще не жили, ще не жили! Ох, як я тебе кохаю! (Пригортається міцно.) Бери мене, я твоя, тільки тебе кохаю і не боюсь нічого. Про все дарма! Ах! . . . я так тебе люблю, тільки тебе! (Цілує в нестямі. Починає говорити між поцілунками, мов непритомна.) Більш нікого нема на світі; ми самі, удвох, і я твоя, уся твоя, уся . . . (Притулилася міцно і мов заніміла.) Ти мало любиш, ти мусиш, мусиш . . . умерти, і я мушу тебе любити, бо я твоя, твоя! (Змінивши тон, шпарко, гостро.) Вставай, Оресте!43
Harboring no illusions as to the prospect of being cured, Liubov resorts to drinking poison in the presence of Orest. In the tradition of antique drama as well as modernist playwriting, Lesia Ukraїnka makes the protagonist commit suicide before her beloved’s eyes. Here the illness forebodes death, the symptoms clearly bar her from pursuing her ambitions in life; therefore, they augur the end of her existence. In The Blue Rose, the author employs plot devices characteristic of modernism—that is, suicide and madness—which she aestheticizes through theatricalization and melodramatization. The final love scene is simultaneously the scene of the heroine’s death, suffering a mental breakdown due to her mother’s psychological disorder. The Ukrainian scholar Nila Zborovs´ka interprets this play in an autobiographical manner, superimposing the mother– daughter relationship in the play on the actual relationship of Olena Pchilka and Lesia Ukraїnka.44 Independently of her own 43
Ibid., 109–10.
44
Zborovs′ka, Moia Lesia Ukraїnka, 17.
Iwona Boruszkowska
362
experiences of the relationship with her mother, the author constructs a universal story of the otherness felt by mothers and daughters. In this play, the inability to communicate with the other, even, or perhaps above all, with loved ones, the impermanence of an emotional relationship and the threat associated with the existence of such a relationship, all imitate to some extent the life-script of the mother and the father, the scenario of a relationship overshadowed by psychological disorder, where daughters inherit the hysteria from their mothers—an affliction which becomes a metaphor for defective femininity, while also unmasking the patriarchal character of early psychiatry and psychoanalysis. What manifests itself in Liubov Goshchyns′ka and generally in the subject matter of The Blue Rose, is an interest in disease— especially mental disease—as a general concept, and an attempt to comprehend the disease’s mechanism and meanings. The author is convinced of the heritability of mental disorders, certainly inspired by reading Ibsen and Zola45 together with medical treaties published towards the end of the nineteenth century. Feminist critique takes up the literary characters of deranged and sick women (hysterics), choosing to reinterpret them as symbols of contestation of the patriarchal order.46 In the case of the heroine of The Blue Rose, her defect is revealed to be a modernist metaphor for rebellion. The defect also happens to be a metaphor for the Other—that is a subject fashioned by mechanisms of objectifying, domesticating, stigmatizing and marginalizing. Defectiveness functions as the subject’s disposition, as an identifying human trait— because it is precisely in illness that we identify the ineluctability of fate, and it is illness that we perceive as a portent of death. Last but not least, illness allows us to escape, functioning as a safety valve for the troubled mind and weary body.
45
Marta Kaczmarczyk, “Błogosławieństwo czy przekleństwo? Kreacje szaleństwa w twórczości Łesi Ukrainki,” Roczniki Humanistyczne 62, no. 7 (2014): 171.
46
Denise Russell, Woman, Madness and Medicine (Cambridge: Polity Press, 1995), 12.
363
Out of the Carpathians, Across the Sea: Displacement and Identity Crisis in the Works of Vasyl' Stefanyk and Joseph Conrad Vitaly Chernetsky
In his 2009 article “Literary Travel: Ukrainian Journeys Toward the National and the Modern,” Marko Pavlyshyn explored the theme of travel in a series of Ukrainian literary texts. This is indeed an understudied topic in need of greater attention. Descriptions of colonized territories by metropolitan authors are more numerous and better studied than the colonial rejoinders or the postcolonial reflections that engage with this theme. In part, as Pavlyshyn argues, this is because “for the intelligentsia of a colonially dependent society the center is always already known, while the periphery is forever unknown to the center.”1 Through tracing the employment of the travel paradigm by classic Ukrainian authors, among them Taras Shevchenko, Panas Myrnyi, and Ivan NechuiLevyts′kyi, he identifies a range of persistent concerns and patterns, which he then interrogates in a detailed engagement with the work of the early Soviet-era modernist Maik Iohansen, whose Journey of the Learned Doctor Leonardo he describes as appearing “more postmodern than modern.” Pavlyshyn defines travel-related literary texts broadly, encompassing both brief accounts of short trips (as in Myrnyi’s Journey from Poltava to Hadiach) and works
1
Marko Pavlyshyn, “Literary Travel: Ukrainian Journeys Toward the National and the Modern,” Australian Slavonic and East European Journal 23, nos. 1–2 (2009): 4 [1–18].
Vitaly Chernetsky
364
exploring the themes of exile and “homelessness in space and time” (with Nechui-Levyts′kyi’s Mykola Dzheria as a prime example of the latter paradigm in nineteenth-century Ukrainian literature). In both, Pavlyshyn argues, displacement serves to mount a critique of the local variant of modernity in existence on Ukrainian lands. Iohansen’s text, by contrast, emphasizes what Ernst Bloch would later label “the synchronicity of the asynchronous” by focusing on “the gulf in his own society between the modernity of some processes and the retrograde nature of others.” Ultimately, the key contribution of these diverse travel-themed texts, Pavlyshyn argues, is that they “helped structure a kind of human identity” related to “a modern territorial nation-state in spe.”2 Below I propose to take a closer look at a moment that could be seen as a bridge between the periods under analysis in Pavlyshyn’s article, provided in the work of two authors reflecting on the initial stages of Ukrainian mass emigration overseas in the final years of the nineteenth century, and the identity crisis they explore. In the context of Ukraine, the late nineteenth—early twentieth century marks the first surge of spirited attempts to take Ukrainian literature beyond the limits of “home use” and bring it into a larger international network of ideas, both political and aesthetic. These efforts coincide with a period of strong globalizing economic and social tendencies, associated with the upheavals brought by the industrial revolution.3 By juxtaposing the work of two authors, one traditionally identified as Ukrainian, the other usually associated with other national traditions, I endeavor to situate both members of the pair within the larger global/cross-regional sociocultural context. The two authors were most likely unfamiliar with each other’s work, although their paths came close to crossing on several
2
Ibid., 14, 18.
3
In addition to identifying the end of the twentieth/beginning of the twentyfirst century with globalization, it has become increasingly common to speak of several earlier historical periods as strongly characterized by globalizing economic and social forces, most notably the 1870s, early 1910s, and the 1920s.
Out of the Carpathians, Across the Sea: Displacement and Identity Crisis in the Works of Vasyl' Stefanyk and Joseph Conrad
365
occasions. However, the two texts discussed here demonstrate remarkable affinity of their concerns. The texts in question are Vasyl′ Stefanyk’s “Kaminnyi khrest” [A stone cross, 1899] and Joseph Conrad’s “Amy Foster” (1901). These two stories have been granted high status in their respective contexts but have never been considered together (nor have their authors). This may be so for several reasons: AngloAmerican critics are generally ignorant of Ukrainian literature, while in Ukraine Conrad is stereotyped as an author of adventure novels set at sea and has not usually been granted the canonical status he enjoys in the Anglo-American tradition. Although in Poland, also understandably—due to Conrad’s ethnic origin and national allegiances—Conrad studies have become somewhat of a cottage industry, in Ukraine, where he was born and spent most of his childhood, there has not been any Conrad scholarship to speak of (although in 1987 the first Conrad museum in Ukraine finally opened, in Terekhove near Berdychiv, the former estate of his grandmother, Teofila Bobrowska). Finally, the two authors have been stereotypically associated with their subject matter, Stefanyk with peasantry (for instance, Volodymyr Koriak’s 1929 book about him was titled Selians′kyi Betkhoven [The Peasant Beethoven]), and Conrad with the sea (which led him to remark in 1923 that he hoped “to get freed from that infernal tail of ships and that obsession of my sea life. . . . I may have been a seaman, but I am a writer of prose. Indeed, the nature of my writing runs the risk of being obscured by the nature of my material”).4 The two texts considered here focus on the initial stages of diasporic displacement. Stefanyk (1871–1936) is an early pioneer of expressionist writing whose stories written in the late 1890s— early 1900s predate the technique that would become prominent in European literature and art some two decades later. But just like later expressionist work, Stefanyk’s writing is anguished and 4
Morton D. Zabel, ed., The Portable Conrad (New York: Viking, 1952), 15. The latter statement describes Stefanyk’s feelings as well: see especially his prose poem “Moie slovo” (My word), reflecting on his personal evolution and the nature of his writing.
Vitaly Chernetsky
366
dark. There is great emotional empathy with his characters, but few joys in their traditional lives. Stefanyk’s stories are usually focused on a single tragic/catastrophic event and throw us into action in medias res. “Kaminnyi khrest” deals with a family’s preparation for leaving for Canada and then their very departure from their native village, while Conrad offers the tale of a Carpathian highlander on the way to America stranded in England, the sole survivor from an immigrant ship perished in a storm. The two stories explore the crisis of patriarchal rural societies brought about by industrialization, opening them up to global influences in an unprecedented fashion, and thereby producing the first major wave of diasporic resettlement of East Europeans. While Stefanyk focuses on the crises of cathexis and of the family structures accompanying the process of departure, Conrad dwells on the dilemmas of post-displacement identification, the trajectories of desire, and the challenge to traditional construction of identity. Their characters do not belong to the intellectual circles; rather, reflecting the demographic and class patterns of this wave of migration, they represent the masses ejected in the course of the crisis of traditional peasant societies. Both authors focus on the same general region (the eastern foothills of the Carpathians). I am also proposing here a conceptual rethinking of Conrad’s text, as both Conrad’s biography and his writing have usually been interpreted in terms of individual exile, not diaspora, which is essentially a group identity. In part this is due to Conrad’s own “self-fashioning,” to use Stephen Greenblatt’s term. “Lonely and misunderstood as a child, as an adolescent, and as an adult, on land and on sea, Conrad, his biographers assert, suffered from a peculiarly acute form of national and psychical deracination,” argues Nico Israel.5 “Amy Foster” in particular has been described as “perhaps the most uncompromising representation of exile ever written,” reflecting “the sensitive émigré’s obsession with his own fate and with his hopeless attempts to make satisfying contact with
5
Nico Israel, Outlandish: Writing between Exile and Diaspora (Stanford: Stanford University Press, 2000), 23.
Out of the Carpathians, Across the Sea: Displacement and Identity Crisis in the Works of Vasyl' Stefanyk and Joseph Conrad
367
new surroundings.”6 Yet Conrad was also part of a large Polish diaspora formed by the waves of emigration following the failed uprisings of 1830 and 1863. He actively sought out help from fellow diaspora Poles during his years in Marseilles and in the early stages of his work for the British merchant marine, and he maintained such contacts for all of his life. That he was lonely, alienated, and prone to depression is no doubt, but so have been many other talented artists. Stefanyk also exhibited these very qualities, although his personal displacement was far less distant than Conrad’s, from Rusiv, in Galicia’s southeastern corner, to Krakow and Vienna.7 The two authors also display affinities in their literary careers and approach to writing. Both came to literature comparatively late (Stefanyk in his late twenties, Conrad in his thirties) but emerged in their first publications as fully formed, mature authors with a recognizable style (Conrad in 1895, Stefanyk in 1897). Both swiftly attracted praise from prominent literary contemporaries (among them Ivan Franko, Ol′ha Kobylians′ka, and Stanisław Przybyszewski in the case of Stefanyk; Henry James, Stephen Crane, and John Galsworthy in the case of Conrad) which did not immediately translate into wide popularity (both attained it much later in life, long after their most significant work had been written). For both writers, literary work was born out of witnessed or experienced events (“the sustained invention of a really telling lie demands a talent which I do not possess,” Conrad claimed at one point),8 and they share a tremendous gift of empathy (“Don’t write like this, or you’ll die” was a reaction Stefanyk repeatedly received from his 6
Edward Said, Reflections on Exile and Other Essays (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2000), 179.
7
In a letter Stefanyk wrote to his future wife, Ol’ha Hamorak in February 1899, as “Kaminnyi khrest” was gestating, he recounted how at a party he “hummed to himself for some three hours, without a thought, Und was sie reden—leerer Schaal / Ich bin ein Fremdling überall . . . [And what they say is an empty shell, / And I am a stranger everywhere . . . ],” Povne zibrannia tvoriv, vol. 3 (Kyiv: AN URSR, 1954), 171. Cf. Conrad’s famous “We live, as we dream—alone. . . . ” (“Heart of Darkness,” part 1, in The Portable Conrad, 527).
8
The Portable Conrad, 11.
Vitaly Chernetsky
368
friends, while Conrad described his own writing as dragging “the ball and chain of one’s selfhood to the end . . . the price one pays for the devilish and divine privilege of thought”).9 The two authors are also first-generation members of the intelligentsia as a newly emerged social group (Conrad the impoverished szlachcić [member of petty nobility] from right-bank Ukraine, living by the fruit of his labors; Stefanyk, son of a wealthy peasant from the foothills of the Carpathians, studying at the university, whose closest friendships were with members of the educated elite). Both authors also pioneered modernist literary sensibilities and writing techniques, combining close attention to form with raw emotionality. Franko wrote in 1901 that “Stefanyk is perhaps the greatest artist to have emerged in our literature since the days of Shevchenko. What marks all his stories . . . besides the powerful, like the ocean, feeling that vibrates in every word and is palpable in every small detail, is the unfailing artistic tactfulness. . . . Stefanyk is an absolute master of form. . . . This is a true artist by the grace of God, in whom we can now take pride in front of the entire world.” He later commented that the “tragedies and dramas which Stefanyk paints do not have much in common with economic misery; these are the tragedies of the soul, conflicts and dramas which can mutatis mutandis reappear in the soul of every man. And it is precisely in this that their great suggestive force lies; from this they derive their staggering influence on the soul of the reader.”10 Similarly, in the case of Conrad, Morton D. Zabel remarked that “[o]nly one thing was lacking in the English scene of 1895 to make [the] stirrings of the anti-provincial conscience complete and that was someone to bring into English writing the tragic vision, the tenacious endurances, and the fathoming probity that seemed at that moment to belong to Eastern and Slavic Europe”; Conrad’s first book, “Almayer’s Folly, which combined exotic material with a passionate emotion unlike anything else then perceptible in
9
Ibid., 12.
10
Fedir Pohrebennyk, ed. Vasyl’ Stefanyk u krytytsi ta spohadakh (Kyiv: Dnipro, 1970), 53, 63.
Out of the Carpathians, Across the Sea: Displacement and Identity Crisis in the Works of Vasyl' Stefanyk and Joseph Conrad
369
English story-telling, announced an arresting talent.”11 Much like Stefanyk, Conrad, though “early enlisted by his first literary friends . . . in the search for ‘form’ and the mot juste,” and professing an admiration of Flaubert, Turgenev, and Henry James, “had an extreme aversion to the specialized theories” of fiction writing.12 For both, writing contained an essential, and dramatically manifested, moral core. Danylo Struk dubbed Stefanyk a “dramatic poet of anguish;”13 Zabel, likening Conrad to Ibsen, James, Mann, Gide, and Kafka, remarks, But it is doubtful if any of these writers, possibly excepting Kafka, has achieved a more successful dramatic version of the problem than Conrad did . . . and this for the reason which distinguishes Conrad’s contribution to modern fictional method: his imposition of the processes and structures of the moral experience . . . on the form of the plot.14
“A Stone Cross” was written in Krakow in the spring of 1899. It was published the same year in Literaturno-naukovyi visnyk, at the time the premiere Ukrainian journal; the following year, it was reprinted as the opening story in the eponymous collection, Stefanyk’s second. Typically for Stefanyk’s longer stories, it is structured as a series of episodes (cf. “Katrusia,” “Palii,” “Klenovi lystky,” “Basaraby,” “Morituri”). This structuration anticipates the montage techniques developed by modern cinema and in fact, the 1968 film version of the story, directed by Leonid Osyka, has been recognized as one of Ukrainian cinema’s greatest achievements. Stefanyk’s story opens with an extended “closeup” on its protagonist, Ivan Didukh, the patriarch of an established village family. He is, however, presented as unlike the rest of the villagers
11
Morton D. Zabel, “Introduction,” in The Portable Conrad, 5–6.
12
Ibid., 7.
13
D. S. Struk, A Study of Vasyl’ Stefanyk: The Pain at the Heart of Existence (Littleton: Ukrainian Academic Press, 1973), 45.
14
The Portable Conrad, 26.
Vitaly Chernetsky
370
and in fact, “strange in both character and work” (dyvnyi i z naturoiu, i z robotoiu), and depicted in isolation, tilling a remote hill. Тhe next episode cuts to Ivan’s house overflowing with guests: “His sons and his wife had decided on Canada and the old man finally had to agree,” and to mark this, invited the entire village. The rest of the story is structured as a ritualistic wake, with the reaffirmation of community bonds and then their ritual severance. It is revealed that Ivan had erected a stone cross on the hill where he used to work to stand in memory of his departing family. The ritualistic severance reaches the high point in episode six, when the family changes into “lords’ clothes” (“Uberemosy po pants′ky ta i pidemo panuvaty,” says Ivan) and Ivan demands the village musicians to play “pol′ky po-pants′ky” (“lords-style polkas”), with a surreal dance macabre ensuing. The story ends with a brief somber coda, as the entire village sees Ivan and his family off. Such reading of displacement as tantamount to symbolic death is common for traditional societies (cf. the Hindu prohibition against crossing kalapani, the “dark waters”). Yet this story’s choice of emphasis, given the context in which it was produced, is telling, and indicative of Stefanyk’s reading of his own identity. Since January 1899, the theme of mass emigration of Ukrainian peasants is at the center of his letters to friends. Writing to Ol′ha Kobylians′ka, Wacław Moraczewski, and others, he describes the traumatic departure scenes he witnessed at the Krakow train station. At first it is just an unreflected, pained observation, but the stark, expressionist tones intensify (people moving “as if in a dream”), yet Stefanyk still says he “doesn’t pity them, for these are the great black hands searching for a plow.”15 In late April he confides to Kobylians′ka that he goes to the train station every day, and he paints detailed and moving portrayals of the departing crowds, adding that “he fears them and for them.”16 He also writes an “op-ed” article, “Dlia ditei” (For the sake of children), that calls on Ukrainian intelligentsia to confront mass emigration and its 15
Letter to Viktor Hamorak, March 29, 1899, in Povne zibrannia tvoriv, vol. 3, 178.
16
Letter to Ol′ha Kobylians′ka, April 23, 1899, ibid., 179.
Out of the Carpathians, Across the Sea: Displacement and Identity Crisis in the Works of Vasyl' Stefanyk and Joseph Conrad
371
underlying reasons.17 By May Stefanyk’s letters shifts to panoramic depictions of the moving crowd, highlighting with sudden closeups such details as curious children’s fingers pointing at the people and objects around them.18 As his letters to friends were the primary locus of Stefanyk’s literary apprenticeship, and given the persistence with which the train station crowds reappear in them for five months, it is remarkable that Stefanyk chooses not to develop these depictions into a literary text. Instead, he shifts from the “middle passage” to the preceding stage, the initial separation, relating an event that actually took place in his native Rusiv. There is, however, a curious internal split in the text: While most of the story narrates the highly ritualized symbolic separation as performed by Ivan for/with the villagers, internally the separation had already occurred. What the story ends up presenting is, in the phrase used by Wiesław Krajka to describe Conrad’s text to which I will turn shortly, an image of “petrified liminality” of its protagonist.19 Besides the stone cross of the title, Ivan himself is compared, in an extended simile in episode two, to a dislodged stone: Just as when some wave dislodges a huge stone from the water and places it on the shore, then that stone sits on the beach heavy and spiritless. The sun chips off pieces of old sediment and draws small phosphorescent stars on it. That stone blinks with dead reflections from the rising and the setting of the sun and with its stone eyes it looks at the live water and longs for the weight of the water which no longer presses against it as it had for ages. It looks from the shore at the water as if it were some lost happiness. So Ivan looked at the people, like the stone at the water.20
17
Povne zibrannia tvoriv, vol. 2 (Kyiv: AN URSR, 1953), 75–78.
18
Letter to Wacław Moraczewski, May 1899, in Povne zibrannia tvoriv, vol. 3, 181.
19
Wiesław Krajka, “The Multiple Identities of Yanko Goorall,” in his Joseph Conrad: East European, Polish and Worldwide (Boulder: East European Monographs, 1999), 158 [131–64].
20
“Kaminnyi khrest”/“A Stone Cross,” trans. Danylo Struk, in George Luckyj,
Vitaly Chernetsky
372
Remarkably, in this simile the stone is not carried away by the water, but rather is dislodged and stuck. It does not reach a new place but remains “frozen” out of place. This “petrified liminality” is what links Stefanyk’s and Conrad’s texts. Conrad picks up where Stefanyk leaves off, with the train journey and eventual transfer to a ship. In 1874, Conrad boarded a train for Marseilles at the same Krakow train station that later inspired Stefanyk. This was, however, well before the beginning of the mass emigration of Galician peasants to North America that inspired the two stories. By the spring of 1901, when the story was written, Conrad had ended his seafaring career and was permanently settled in England, a naturalized British citizen married to an English woman; his first son was born in 1898. He had just completed the two works that are now considered his masterpieces, Heart of Darkness and Lord Jim, and was at the peak of his creative powers. “Amy Foster” is one of Conrad’s best known and most commented upon short stories (his shorter works have been somewhat neglected by the critics in favor of the novels). Bertrand Russell, who was friends with Conrad, described it as “the key to Conrad’s psychology.”21 It is also one of the very few fictional texts where Conrad deals with his homeland. Like Stefanyk’s story, “Amy Foster” was inspired by an actual event: A shipwrecked sailor from a German ship, washed ashore in Kent and unable to communicate in English, was driven away by the villagers and forced to seek shelter in a pigsty. Conrad transforms the shipwrecked man into a Carpathian highlander bound for America. He is shunned and abused by the locals who do not treat him as a fellow human. The first person to treat him with dignity is a servant girl, Amy Foster, herself an outcast in the village. Later, a local landowner, Mr. Swaffer, and the country doctor, Kennedy, also take to him, the former giving the castaway employment and
ed., Modern Ukrainian Short Stories, revised 1st ed. (Englewood: Ukrainian Academic Press, 1995), 22–23. 21
Zdzisław Najder, Joseph Conrad: A Chronicle, trans. Halina Carroll-Najder (New Brunswick: Rutgers University Press, 1983), 273.
Out of the Carpathians, Across the Sea: Displacement and Identity Crisis in the Works of Vasyl' Stefanyk and Joseph Conrad
373
the latter befriending him. Yanko, the castaway, marries Amy, and she bears him a son; however, she soon comes to realize that he is a cipher for her. Her love for him fades, transferred to the little boy. When Yanko falls ill and in delirium speaks his native language, she runs away frightened. He dies in Dr. Kennedy’s arms, and the latter closes the tragic story with a reflection on Yanko perishing “in the supreme disaster of loneliness and despair.”22 In typically Conradian fashion, the story is presented as told by one of the characters, in this case Dr. Kennedy, to the nameless frame narrator. While the latter can be described as neutral and objective, Kennedy is emotional and empathic, yet endowed with an analytical mind; he universalizes the story to the dimension of ancient tragedy. As Edward Said remarked in his early book on Conrad, Only Kennedy is capable of entering where others fear to tread, his detached mind allowing him the objective clarity with which to grasp the terrible unhappiness of the story. That Conrad is both Yanko and Kennedy cannot be doubted: Pathetic action and the dramatic, interpreting imagination are merged incongruously, and eternally separated by circumstance and time. Amy is the tragically ineffectual substitute for the fully understanding support that a shipwrecked man needs.23
Said continuously returned to this story throughout his career. In his 1984 essay “Reflections on Exile,” he offered his own universalization of the story’s plot: Yanko’s predicament is affecting: a foreigner perpetually haunted and alone in an uncomprehending society. . . . Conrad took this neurotic exile’s fear and made an aesthetic principle out of it. No one can understand or communicate in Conrad’s world, but paradoxically this radical limitation on 22
“Amy Foster,” in The Portable Conrad, 155–91.
23
Edward W. Said, Joseph Conrad and the Fiction of Autobiography (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1966), 114.
Vitaly Chernetsky
374
the possibilities of language doesn’t inhibit elaborate efforts to communicate. All of Conrad’s stories are about lonely people who talk a great deal . . . and whose attempts to impress others compound, rather than reduce, the original sense of isolation. Each Conradian exile fears, and is condemned endlessly to imagine, the spectacle of a solitary death illuminated, so to speak, by unresponsive, uncommunicating eyes.24
Excepting the focus on long-distance exile, this could also be asserted as the aesthetic principle of Stefanyk’s writing: The lives of his characters, their terrible loneliness (and often, indeed, solitary death) is also repeatedly presented through dramatic, anguished monologue. While displacement has not been recognized as occupying the same privileged place in Stefanyk’s œuvre it enjoys in Conrad, it is actually found often indeed, as part of the dramatic upheaval produced by the clash between the patriarchal rural way of life and the intruding modernity (for example, in the story “Stratyvsia” [Suicide, 1897]).25 It has become a staple of Conrad scholarship to assert that the fate of this story’s protagonist embodies “an emotional truth about Conrad’s life without involving specific episodes from personal history.”26 The turn of the century was the time when Conrad was frequently thinking about his identity. Deeply hurt by Eliza Orzeszkowa’s 1899 attack on him as a traitor to the Polish cause, Conrad asserted in a letter to Józef Korzeniowski (no relation), custodian of the Jagiellonian Library in Krakow, written in February 1901, shortly before he composed “Amy Foster,” that he had “in no way disavowed . . . [his] nationality” and added, “It does not seem to me that I have been unfaithful to my country by having proved to the English that a szlachcić from Ukraine can be as good a sailor 24
Said, Reflections on Exile and Other Essays, 180.
25
Other notable examples include the stories “Vyvodyly z sela” [“They Led Him out of the Village”] and “Doroha” [“The Road”].
26
See Gail Fraser, “Conrad’s Revisions to ‘Amy Foster,’” Conradiana 20, no. 3 (1988): 181 [181–93].
Out of the Carpathians, Across the Sea: Displacement and Identity Crisis in the Works of Vasyl' Stefanyk and Joseph Conrad
375
as they, and has something to tell them in their own language.”27 It is certainly a comment on the complexities of Polish identity at the time that in response to an essay published in a St. Petersburg periodical (Krai) by a writer based in Belarus (Orzeszkowa lived in Hrodna), Conrad wrote to a scholar based in Austrian-ruled Krakow that he thought of himself as a Pole because he was a gentleman from Ukraine. It is hardly surprising, then, that the identity specifics of “Amy Foster’s” castaway hero have generated considerable debate and confusion.28 Many scholars, Anglo-American as well as Polish, have been mystified by his first name, Yanko, the surname he is given in England, Goorall, and the indication that he was “a mountaineer of the eastern range of the Carpathians” [my emphasis—V. C.], from “the Slavic peasantry in the more remote provinces of Austria.”29 “Goorall” is explained in the story to mean mountaineer “in the dialect of his country,”30 which obviously points to the Polish word góral. However, the suffix “-ko” is common not in Polish, but in Ukrainian and Belarusian first names (cf. the Belarusian poet Ianka Kupala),31 while ethnographers use the term góral to describe Polish-speaking inhabitants of the Tatra mountains near Krakow, which can hardly be said to form an eastern range of the Carpathians. Conrad’s only childhood visit to eastern Carpathians was in 1868, when aged eleven he spent the summer with his father in the village of Topil′nytsia near Staryi Sambir, in the Boikivshchyna. That stay could have provided a strong visual
27
See Najder, Joseph Conrad, 256; Anna Brzozowska-Krajka, “Yanko Goorall: A Waxwork from the Wax Museum of Polish Romanticism,” in Krajka, ed., Joseph Conrad, 165 [165–82]; Jeffrey Meyers, Joseph Conrad: A Biography (New York: Scribners, 1991), 190.
28
For a critical survey of the readings of “Amy Foster,” see Krajka, “The Multiple Identities of Yanko Goorall.”
29
Ibid., 171.
30
Ibid., 183.
31
Belarusian language uses phonetic spelling; in phonemic spelling, his name would in fact be Yanko.
Vitaly Chernetsky
376
memory, but Conrad never discussed it himself (we only know of this trip from others). Yanko’s costume (tight-fitting cloth trousers, broad belt studded with little brass disks, the habit of wearing his jacket over one shoulder in warm weather), facial features (straight long dark hair, “lustrous black eyes,” olive complexion) and figure (“lithe, supple, and long-limbed, straight like a pine,” with “a long elastic stride that made him noticeable at a great distance”) rather suggest that he was from Hutsul′shchyna, yet we are told that before his departure his mother made a pilgrimage to a Carmelite monastery, and none exist in that vicinity (and besides, the Hutsuls weren’t Roman Catholics). Thus some critics label him a Pole, others a Ukrainian, and yet others speak vaguely of an “Eastern European.” A thorough attempt at sorting out this conundrum is offered by the Polish folklorist Anna Brzozowska-Krajka. In her article, she labels Yanko “a waxwork from the wax museum of Polish Romanticism,” and traces his features to the characters of the 1843 play Karpaccy górale (Carpathian highlanders) by Conrad’s namesake Józef Korzeniowski (1797–1863), in particular to the song sung by one of its characters, Maksym, where he asserts that “a Hutsul cannot live but on the mountain pasture; taken out of his environment, he dies of homesickness.”32 Throughout the play, including the song in question, the designations Hucul and góral are used interchangeably. This play was required reading in secondary schools in Galicia when Conrad was a student, and was frequently staged, with music by Stanisław Moniuszko, in both Lviv and Krakow.33 The song in question (“Czerwony pas, za pasem broń”) has become a Polish folk song, popular to this day, using the same kolomyika tune as the Ukrainian folk song “Verkhovyno,” based on a poem by Mykola Ustyianovych. The Carmelite monastery, in turn, comes from Conrad’s childhood: The Carmelite monastery in his hometown, Berdychiv, was the main center of Roman Catholic 32
Dla Hucuła nie ma życia / Jak na połoninie / Gdy go losy w doły rzucą, / Wnet z tęsknoty ginie.
33
That it became such a source for stereotypes of the Carpathian highlanders for Poles is quite ironic, since Korzeniowski, a szlachcić from central Ukraine, wrote the play in Kharkiv and never visited the Carpathians.
Out of the Carpathians, Across the Sea: Displacement and Identity Crisis in the Works of Vasyl' Stefanyk and Joseph Conrad
377
pilgrimage in the Russian-ruled part of Ukraine in the nineteenth century. As Brzozowska-Krajka argues, in this story Conrad’s take on the conventions of Polish Romanticism “becomes the writer’s own polemic against his inherited tradition,” registering “the crisis of romantic ideology and axiology.”34 Ultimately what brings the two texts together, besides the time of composition and the Carpathian origins of their protagonists, is their focus on the “petrified liminality” in the ritualized “middle passage” of diasporization. In Lacanian terms, one can say that Ivan severs himself from the symbolic order of his native village, and Yanko, having performed a similar severance, fails to join the symbolic order of the Kentish coastal village where he finds himself, never reaching the state of aggregation at the end of ritual passage. Their characters experience an acute crisis of identity, which in turn reflects the identity crises of their respective authors. Both Stefanyk and Conrad, pulled by personal circumstance and modernist emphasis on the alienated individual, chose to interpret the diasporic experience not in its mass, communal dimension, but through a closeup on an isolated individual. In their tragically colored worldview, there was no place for a productive politics of diasporic engagement and rethinking of identity, especially since the characters they portrayed were not urban intellectuals but representatives of traditional rural cultures. In their approach, these two great literary masters were guided by a powerful and noble moral imperative, at the time when modern diasporic communities of East European origin were only coming into being. The temporal juncture they address in their stories sits squarely between the paradigmatic cases of Nechui-Levyts′kyi and Iohansen that Marko Pavlyshyn considered in his article. As he notes, “[t]he topos of the journey had helped Nechui-Levyts′kyi formulate the thesis that for the peasant there is no good modernity. The same topos enables Iohansen . . . to observe the existence of
34
Anna Brzozowska-Krajka, “Yanko Goorall,” 176–77.
Vitaly Chernetsky
378
modernities both good and bad, and to conclude, a little less pessimistically . . . that the good modernity has yet to triumph.”35 The disruptive wave of massive resettlement addressed in Stefanyk and Conrad’s stories served as a hallmark of a shift towards a modernity whose contours did not yet take shape. The history of Ukrainian settlement in North America confirms that the 1890s–1900s were indeed a time of a profound identity crisis for most of the migrants.36 Their yearning was for a better life, not for a reshaping of their identities, yet the latter became an ineluctable part of the diasporic experience. One would have, however, to wait until well after World War I for this to become a prominent topic of literary exploration by East European authors.
35
Pavlyshyn, “Literary Travel,” 16.
36
See Orest Subtelny, Ukrainians in North America: An Illustrated History (Toronto: University of Toronto Press, 1991), and Stepan Kacharaba and Mykola Rozhyk, Ukraïns′ka emihratsiia: Emihratsiinyi rukh zi skhidnoï Halychyny ta pivnichnoï Bukovyny u 1890–1914 rr. (Lviv: s.n., 1995).
379
Науковий доробок Богдана Лепкого та становлення літературного канону Ярослав Поліщук
На перехрестях ідеології Нинішній етап розвитку української культури дає підстави критично переглянути спадщину минулого, зумовлену ситуацією культурного колоніалізму, коли національний чинник був системно марґіналізований та дискримінований. Однак складність цього процесу полягає власне в тому, що український класичний канон був вироблений у колоніальну добу, в умовах жорстокого протистояння імперській культурній моделі, а його нинішнє радикальне переосмислення підважує саму основу канону, а не лише окремі імена та художні тексти. Саме тому вироблення нового канону в постколоніальній Україні виявилося надміру непростим завданням, що нерідко приводило не тільки до небажаних компромісів, а й до консервування віджилих культів. Марко Павлишин означив цю особливість як змагання двох характерних моделей історії літератури—канону та іконостасу,1 наголошуючи, що в Україні 90-х років двадцятого століття тенденція культивування непорушних авторитетів лишається досить-таки міцною, а також—що вона блокує становлення нового постмодерного канону, який був би відповідний духові часу. За твердженням ученого, поняття канону в українських реаліях двадцять
1
Марко Павлишин, Канон та іконостас. Літературно-критичні статті (Київ: Час, 1997), 196.
Ярослав Поліщук
380
першого століття продовжує бути дискусійним та викликає різні інтерпретації.2 Творення канону національної літератури—процес невпинний і живий. В Україні він концентрується, головним чином, у першій половині двадцятого століття. На початку цього століття з’явилися авторські версії історії літератури Богдана Лепкого, Івана Франка, Сергія Єфремова, Олександра Грушевського тощо. Засновані на спробах систематизації знань про літературу, набутих у дев’ятнадцятому столітті (нариси Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Миколи Петрова, Омеляна Огоновського), вони не лише підсумовували певний вступний етап історіографії, а й запропонували кілька ключів прочитання національного письменства, що відповідали актуальним запитам тогочасної української спільноти. У 20-х роках двадцятого століття ще були можливими альтернативні погляди на історію літератури, що виявились у працях Миколи Зерова, Олександра Білецького, Сергія Єфремова, Агапія Шамрая, Олександра Дорошкевича, Володимира Коряка. Проте вже у 30-х роках їх унеможливив жорсткий ідеологічно-цензурний тиск сталінського режиму. Літературна історіографія опинилася під загрозою повної нівеляції, і тільки в позацензурному літературознавстві, окремі осередки якого з’являлись у Львові, Празі, Берліні, Варшаві, вона мала шанс на порятунок від повного занепаду. Своєрідним підсумком цього етапу історіографії української словесності стала «Історія української літератури» Дмитра Чижевського (Нью-Йорк, 1956). Визначною, а проте недооціненою постаттю в історії літературного канонотворення двадцятого століття слід вважати літератора, критика, редактора Богдана Лепкого (1872–1941). У його науковій та науково-популярній спадщині (різновартісній, але багатій і різноманітній)—не тільки системні праці з історії літератури, а й численні нариси,
2
Марко Павлишин, “Історія літератури і здоровий глузд,” у: Історії літератури, ред. Олена Галета та iн. (Львів: Літопис, 2010), 22.
Науковий доробок Богдана Лепкого та становлення л ітерат у рного канону
381
розвідки, принагідні та ювілейні статті. Спокусливо було б уявити їх одним цілісним корпусом текстів. Проте на заваді цьому стоять принаймні три застереження: 1) умови, в яких доводилося працювати цьому вченому, були далекими від сприятливої атмосфери академічної праці; 2) обмежені можливості публікації в обставинах еміграції визначали несиметричність зацікавлень та пріоритетів ученого; 3) з огляду на реалії еміграції Лепкий поєднував власне науковий підхід з прагматичними потребами. Подібні застереження, що були викликаними і суб’єктивними, і об’єктивними причинами, дають розуміння певної нереалізованості чи незавершеності в корпусі літературно-критичних текстів Богдана Лепкого. Прикметно, що повне видання літературознавчих студій Богдана Лепкого досі не здійснене. Хоча більшість вартісних праць увійшли до збірок вибраного, що побачили світ ув останні десятиріччя (зокрема до двотомного київського видання 1991 року),3 проте й поза цими публікаціями лишилося чимало причинків до історіографічної концепції галицького вченого й літератора. Найбільшим парадоксом цієї концепції видається, одначе, факт, що Богдан Лепкий, будучи міцно заанґажованим у творення новітньої української літератури—і як її чинний автор, і як критик, популяризатор та культуртреґер, прибічник модернізму—найменше уваги присвятив власне своїй сучасності, для якої так багато зробив. Натомість у системному викладі історії української літератури він концентрував основні зусилля на давній добі—настільки, що так і не зумів дати рівноцінний їй огляд письменства дев’ятнадцятого–двадцятого століть. Це можна пояснювати різними причинами. Поперше, ідеологічною настановою автора, якому йшлося про створення певної традиції, про обґрунтування тяглості культурного розвитку українства від середньовіччя до новітніх часів. По-друге, ідеологічною кон’юнктурою свого часу, яка,
3
Богдан Лепкий, Твори: У двох томах, ред. Микола Ільницький (Київ: Дніпро, 1991).
Ярослав Поліщук
382
в умовах чужини та еміграційної ізоляції, наражала вченого на критику й конфлікти, якщо він прагнув зблизька осмислювати сучасність. По-третє, причинами особистого характеру, через які Богдан Лепкий уникав оцінок власної творчості та творчості своїх товаришів-галичан («Молода Муза»), свого покоління, залишаючи це комусь іншому, більш об’єктивному та незаанґажованому. Б. Лепкий, у дусі свого часу та переконань, розглядав художню літературу як органічний «вияв духу народу».4 У радянській науці 20–30-х років двадцятого століття минуле трактували зневажливо й вибірково, вважаючи його тільки претекстом до новітньої історії. Культура сталінської доби усвідомлювала себе як культура після апокаліпси, коли всі явища, розділені в часі, вже нібито набули остаточної якості. Взагалі, ця епоха ідентифікувала себе як «постісторична» чи «надісторична», декларуючи не тільки свій відрив від культури попередніх епох, а й власне самодостатність та позачасовість.5 Богдан Лепкий як історіограф виходить із цілком протилежних переконань: його інтерес викликає передусім потреба «намацування» традиції: через огляд поодиноких літературних творів він прагне вийти до загальних закономірностей, згідно зі своїми світоглядними позиціями. Знову-таки, традиція цікавить його не сама по собі, а як складова частина будування національної ідентичності тут-і-тепер. Адже вона, як твердить сучасний теоретик, є «властивою формою існування елементів минулого в сучасності. У її складі опиняються всі чинники історії, які витримали іспит часу».6
4
Василь Пачовський, “Проблєми української літератури й мистецтва,” Дзвони 5 (1935): 184.
5
Борис Гройс, Утопия и обмен (Стиль Сталин—О новом—Статьи) (Москва: Знак, 1993), 48–49.
6
Michał Głowiński, “Tradycja literacka. Próba zarysowania problematyki,” у: Michał Głowiński, Prace wybrane, т. 5: Intertekstualność, groteska, parabola (Kraków: Universitas, 2000), 37.
Науковий доробок Богдана Лепкого та становлення л ітерат у рного канону
383
Лепкий-історіограф Особливо важливим контекстом для такої оцінки є процес творення автономної української культури в еміґрації. Одним із найактивніших і найвпливовіших виконавців цієї праці, поза всяким сумнівом, був Богдан Лепкий—і в дореволюційний період, коли він активно діяв у австрійській Галичині, і в період Першої світової війни, і в повоєнні роки під Берліном, де функціонував потужний просвітньо-видавничий осередок, і в Кракові 20–30-х років, і навіть за умов німецької окупації 1939–1941 років. Незважаючи на несприятливі, а часом і драматичні обставини побуту, письменник повносило працював на національно-культурне відродження, а його творча самореалізація вражає не лише кількісними показниками, а й надзвичайною різнорідністю та якістю. Це зокрема треба завважити про літературознавчі праці Богдана Лепкого, писані упродовж чотирьох десятиліть його активної діяльності,— від початку двадцятого століття до смерті в 1941 році. Нагадаємо, що саме завдяки таким ентузіастам з величезною енергією та наполегливістю вдалося частково нейтралізувати руйнівні наслідки тотального нищення української культури на батьківщині (в радянській Україні) в період 30–40-х років двадцятого століття, коли сталінська репресивна система була на піку своєї активності. Праці Богдана Лепкого з літературознавства та літературної критики зайняли б кілька поважних томів. Публіковані в різні часи і з різних нагод, вони збереглися, головним чином, у періодиці першої половини двадцятого століття. Предметом професійного зацікавлення Б. Лепкого в межах української літератури стала фактично вся її історія— від найперших відомих пам’яток до сучасників 1900–1910-х років, тобто модерністів-наддніпрянців та галичан, зокрема угрупування «Молода Муза», до якого він сам належав. Особливо вдячними об’єктами для наукового аналізу поет вважає середньовічне письменство, романтичну поезію та ранній модернізм початку двадцятого століття. Постаті й твори з інших літератур він осмислює вибірково, однак при цьому виявляє
Ярослав Поліщук
384
солідну ерудицію та критичний талант. Список імен тут може бути чималий, назвемо лише окремі—Юліуш Словацький, Марія Конопніцька, Владислав Оркан, Фьодор Достоєвський, Алєксандр Пушкін, Данте Аліґ’єрі, Мольєр, Карел ГавлічекБоровський тощо. Окремі з них представлені в посмертній збірці нарисів «Незабутні» (1978),7 що дає уявлення про широку обізнаність автора, зокрема в літературах слов’янських народів. Звузимо поле нашої оцінки до історії української літератури. У цьому сенсі варто оцінити постать Лепкогоісторіографа: загальні засади, розуміння мети й завдання історії, її процесуального плану. Богдан Лепкий належав до піонерів, які виробляли літературний канон не так для свого покоління, як для майбутнього. Піонерський характер його наукового доробку гідно оцінили вже сучасники, що відзначали винятковість цієї праці.8 Шлях, який прокладав автор «Мазепи», виглядав тоді дуже непевним і гіпотетичним, проте з плином часу набув чітких обрисів. Більше того, лише тепер, у незалежній Україні, можна оцінити канон національної класики як цілісне явище— в його завершеній якості, у стані, про який Марко Павлишин говорить: «Він щільно пов’язаний з одним з наймогутніших символів індивідуальності та єдності нації—її літературною мовою, якою він написаний і до вдосконалення й уніфікації якої причетний. У такому суспільстві, як українське, де літературний канон сильно заанґажований в освіті, він здатен виконувати дві, подекуди суперечливі, функції. З одного боку, він може служити вихованню в дусі однієї з усталених світоглядних течій (скажімо, марксистсько-ленінської чи національної). З другого ж боку, канон здатний сприяти культурному й суспільному перетворенню соціуму, оскільки він допомагає творити для його членів спільний горизонт знань, уявлень і переживань, поза 7
Богдан Лепкий, Незабутні: Літературні нариси (Нью-Йорк: Говерля, 1978).
8
Володимир Дорошенко, “Наукова діяльність Б. Лепкого”, у: Богдан Лепкий, 1872–1941: Збірник у пошану пам’яті поета, ред. Євген-Юлій Пеленський (Краків: Українське видавництво, 1943), 38.
Науковий доробок Богдана Лепкого та становлення л ітерат у рного канону
385
який вирушають у пошуках нового».9 Виняткову важливість канону для утвердження національної літератури обґрунтовує відомий західний теоретик Г. Блум,10 який багато зусиль поклав на концептуалізацію цього поняття. Богдан Лепкий репрезентував другу формацію істориків літератури. Першу представляли автори перших збірних компендіумів дев’ятнадцятого століття—Микола Петров з «Нарисами історії української літератури» (Київ, 1888), Омелян Огоновський зі своєю, найповнішою на свій час, але хаотично укладеною, шеститомною працею «Історія літератури рускої» (Львів, 1887–1893). Можна сюди додати імена Миколи Дашкевича (критика М. Петрова) та Івана Франка (автора незавершеного нарису рідної літератури, який, щоправда, був оприлюднений після першого видання книжки Б. Лепкого). Заслугою перших було збирання та узагальнення окремих фактів, а також спроби бібліографії. Друге покоління, що прийшло вже на початку двадцятого століття, не лише розбудувало їхню модель історії, а й фактично оживило її, зробило концептуальною та цілісною. Кожен це осягав посвоєму. Михайло Грушевський виконав завдання системної характеристики письменства на тлі суспільної історії у своїй монументальній, хоча не завершеній праці «Історія української літератури» (1923–1927). Національно-культурну своєрідність поставив за основу своєї «Історії українського письменства» Сергій Єфремов (1911 та пізніші доповнені видання), тому його історія більше розгортається в сучасну, ніж у давню, добу. Богдан Лепкий задумав свою працю, як видно, ще на початку двадцятого століття, коли писав окремі нариси про українських письменників.11 У його виконанні вона зазнала
9
Марко Павлишин, Ольга Кобилянська: прочитання (Харків: Акта, 2008), 7–8.
10
Harold Bloom, The Anxiety of Influence: A Theory of Poetry (New York: Oxford University Press, 1997 [1973]), 5–16.
11
Богдан Лепкий, “Три портрети. Іван Франко. Василь Стефаник.
Ярослав Поліщук
386
кількох варіантів. Перше видання, «Начерк історії української літератури», з’явилося ще перед Першою світовою війною (книга перша—1909, книга друга—1912); власне кажучи, саме війна надовго перервала роботу над цим задумом. Б. Лепкий дав у ньому характеристику середньовічної (давньоруської) та староукраїнської літератури. На жаль, рукопис третього тому, де йшлося про дев’ятнадцяте століття, був утрачений під час воєнних подій 1914 року в Яремчі.12 Таким чином, задум не був реалізований повністю. І, що найприкріше, було втрачено ту частину праці, яка викликала найбільше зацікавлення читачів— втрата травматична як для автора, так і для шанувальників його пера. Пізніше, з огляду на брак часу та можливостей (через війну та повоєнні поневіряння на чужині), Б. Лепкий вже не повертався до цього свого проекту. Дослідники відзначають як найціннішу рису історіографії Б. Лепкого «легкість, доступність і цікавість викладу».13 Очевидно, її слід пов’язувати з великою педагогічною практикою поета-вченого: викладаючи літературу для різних слухачів (від студентів університету та учнів гімназії до напівграмотних полонених українців під час війни), він тонко відчував їхній інтерес до красної словесності, а також необхідність подавати матеріал доступно та зрозуміло, без академічної рафінованості. Орієнтація на читача була тим більше важливою, що він зростав та мужнів разом з бігом часу— від 1908 року, коли вийшла перша книжка нарису Лепкого, до кінця 30-х рокiв, коли були написані окремі узагальнюючі статті про національне письменство. Поет-учений переконався, що запити його шанувальників є дуже активними, а їх забезпечувало зростання національної свідомості. Адже «неослабне зацікавлення літературою свідчить про волю,
Владислав Оркан”, у: Богдан Лепкий, Твори: У двох томах, т. 2: Повість. Спогади. Виступи (Київ: Дніпро, 1991). 12
Олекса Горбач, вступ до: Богдан Лепкий, Начерк історії української літератури (Мюнхен: УВУ, 1991), 1.
13
Дорошенко, “Наукова діяльність Б. Лепкого”, 39.
Науковий доробок Богдана Лепкого та становлення л ітерат у рного канону
387
часом навіть сильнішу й тривалішу, ніж воля професійних інтерпретаторів».14 Не бракує й критичних оцінок на адресу праці Лепкого: передусім якраз за те, що він сконцентрував увагу на давніх часах, а до сучасних не дійшов, хоч саме сучасний матеріал мав би найбільше зацікавити масового читача.15 Наприкінці життя, ніби підсумовуючи свою роботу історіографа, вчений публікує популярний нарис «Наше письменство. Короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів» (1941).16 Ця праця мала узагальнюючий характер: автор окреслив основні тенденції літературного життя від зародження писемної словесності до сучасності, а також подав характеристики провідних представників українського словесного мистецтва. Цілком слушно ця підсумкова робота була сприйнята з ентузіазмом та пошанівком серед земляків. Як зауважив Василь Лев, вона написана «з притаманною Лепкому любов’ю до своєї культури, накреслює шляхи розвитку нашого письменства на тлі української історії, духовної та матеріальної культури».17 Крім того, в 30-х роках було опубліковано два оригінальні видання Лепкого польською мовою, що задовольняли попит польськомовного читача. Це Zarys literatury ukraińskiej (1930)18 та Literatura ukraińska (1933). Щодо першого варто зауважити, що на свій час це був єдиний підручник за вказаною темою в Речі Посполитій, до складу якої, нагадаємо, тоді входили
14
Stephen Greenblatt, “Czym jest historia literatury?”, Teksty Drugie 1–2 (2005): 164.
15
Дорошенко, “Наукова діяльність Б. Лепкого”, 39.
16
Богдан Лепкий, Наше письменство. Короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів (Краків: Українське видавництво, 1941).
17
Василь Лев, Богдан Лепкий. 1872–1941. Життя і творчість (Нью-Йорк: Записки наукового товариства ім. Шевченка, 1976), 238.
18
Bogdan Łepki, Zarys literatury (Warszawa: Słowianie, 1930).
ukraińskiej.
Podręcznik
informacyjny
Ярослав Поліщук
388
галицькі, волинські, поліські землі з численним українським населенням. Б. Лепкий ставив перед собою передусім популяризаторське завдання: створення популярного підручника («підручника для широкого загалу»), що був би доступний та цікавий для широкого кола читачів. На той час у галицькому середовищі з’являлося щораз більше інтересу до такого джерела, передусім серед свідомої молоді, що прагнула пізнати рідну культуру. Разом з тим Богдан Лепкий не трактував своє завдання надто вузько, якщо навіть і декларував скромні наміри. Так, у вступі до першого тому він сформулював мету своєї праці: « . . . Це підручник, предназначений для загального вжитку, а не научна книжка. Автор не хоче робити нових дослідів і подавати всюди свою гадку, тільки рад пособити тим, що хочуть в головних нарисах пізнати розвій української літератури. Особливо рад би він молодіжі показати, що в тій літературі гарного, нового і свого, як вона мимо тяжких перепон росла й розвивалася, як плекала почуття краси та волі, як близькою була душам терплячим а добрим і як відверталася від усього, що гидке й нелюдяне; як росла в сонцю, а ниділа в тьмі, як любила поступ, а боролася з заскорузлістю й отупінням».19 Формування канону Ідеологічна гострота задуму Б. Лепкого на сьогодні не є очевидною, проте на початку двадцятого століття вона була стратегічно важлива. Відзначимо чотири аспекти, які на свій час були дискусійними і щодо яких автор нарису виявив чіткі позиції: 1) право українців на давньоруську літературу та спадкоємність її в письменстві чотирнадцятого–вісімнадцятого століть; 2) диференціація усної та писемної словесності;
19
Богдан Лепкий, Начерк історії української літератури, т. 1: До нападів татар (Київ—Ляйпціг: Українська накладня, 1923), 26.
Науковий доробок Богдана Лепкого та становлення л ітерат у рного канону
389
3) естетичний критерій та його співмірність щодо інших завдань літератури (патріотичного, виховного тощо); 4) національно-визвольна ідея в літературі. Суперечка щодо давньоруської спадщини, яка точилася упродовж дев’ятнадцятого століття поміж українськими та російськими історіографами, а також поміж окремими вченими в самій Галичині (москвофілами та народовцями), мала виразний політичний підтекст.20 Богдан Лепкий свідомо акцентує на органічній включеності давньоруської спадщини в масив української літератури.21 Він розрізняє словесність (усну народну творчість) та письменство (творчість писемну), однак в обох добачає виразні ознаки національного характеру українців та спадкоємність: у цьому він солідарний з іншими дослідниками—М. Грушевським, І. Франком, митрополитом Іларіоном (Огієнком). Уперше ця теза з’явилася в популярному нарисі «Чим жива українська література?» (1915).22 Як один із адептів модернізму, Б. Лепкий високо ставив також принцип краси та естетичної досконалості—як критерій художньої творчості23. У цьому викладі історії літератури виявлено художню досконалість образів, цікаві композиційні особливості, свіжі повороти фабули, що забезпечують творам оригінальність та прихильне сприйняття читача. Дослідник прагне акцентувати «гарне, нове і своє».24 Часто ці поняття на конкретному матеріалі
20
Горбач, вступ до: Начерк історії української літератури [1991], 4–5.
21
Там само, 4.
22
Богдан Лепкий, “Чим жива українська література?,” у: Богдан Лепкий i Василь Сімович, З історії української літератури (Відень: Союз визволення України, 1915), 4, дата доступу: 21 січня 2017, http://shron. chtyvo.org.ua/Lepkyi/Chym_zhyva_ukrainska_literatura7.pdf.
23
Микола Ткачук, “Міфопоетика Б. Лепкого в контексті модерністського міфомислення його доби”, у: Творчість Богдана Лепкого в контексті європейської культури ХХ століття. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 125-річчю від дня народження письменника, ред. Микола Ткачук (Тернопіль: Тернопільський державний педагогічний університет, 1998), 30.
24
Лепкий, Начерк історії української літератури [1923], 26.
Ярослав Поліщук
390
розкриваються як синонімічні: естетично досконале є водночас оригінальним і своєрідним, виражає неповторно-українську ментальність та вдачу персонажів чи авторів. Національно-патріотична спрямованість усієї праці— не поверхова тенденційність, а органічна, тісно пов’язана з самим матеріалом історії. Національна ідея для автора нарису становила той стрижень, що єднав розрізнені в часі та просторі літературні явища. Це тим більше важливо, що йшлося про давні часи, коли національні ознаки не були такими виразними, як, скажімо, в новітній літературі. Разом з тим Б. Лепкий представляє національно-визвольну ідею як частину духовної програми нашої літератури: вона природно поєднується з християнськими та загальнолюдськими цінностями— любов’ю до ближнього, повагою, гуманізмом тощо.25 Про національну ідею як основу задуму Лепкової історії літератури не раз писали дослідники, як-от Роман Гром’як.26 Не слід беззастережно сприймати заяву автора, що його історія має лише популяризаторську функцію. У контексті часу та обставин варто враховувати: 1) відсутність чіткої історіографічної концепції; 2) потребу бібліографічного опису; 3) традиційний топос скромності автора. У вступі до своєї праці Богдан Лепкий розглянув кілька методологічних підходів щодо викладення історії літератури: поступовий метод, зокрема Іполита Тена («він переніс до літературних дослідів научний метод»), а також інтуїтивний та естетичний підходи.27 Водночас Лепкий пояснив, чому не віддав перевагу жодному із зазначених методів: «Великі духи ломлять закони, прикроєні для пересічних людей, вони випереджують не раз на цілі століття сучасний настрій життя . . . для них нема шаблону. Таким чином історія літератури опинилася знов на
25
Лепкий, “Чим жива українська література?”, 23.
26
Роман Гром’як, “Літературно-критична діяльність Богдана Лепкого,” у: Роман Гром’як, Давнє і сучасне: Вибрані статті з літературознавства (Тернопіль: Лілея, 1997), 212.
27
Лепкий, Начерк історії української літератури [1923], 5–6.
Науковий доробок Богдана Лепкого та становлення л ітерат у рного канону
391
роздоріжжу, а її історикові осталося одно: нотувати явища літератури та подавати свої власні вражіння».28 Однак такий підхід, як стверджує автор, аж ніяк не може бути достатнім щодо української літератури. Адже йдеться як про її тисячолітній розвиток, так і про слабку вивченість, що значно ускладнюють завдання історика. Що більше, Б. Лепкий ставить перед собою завдання дослідження через історію літератури національного духу українців, виявлення етапів та фаз його розвитку в минулому. Оглядаючи праці попередників, він стверджує, що вони були виконані в несприятливих умовах, коли українська мова та культура були переслідувані й дискриміновані, а український етнос розділений поміж різними державами. Це частково виправдовує (чи принаймні, пояснює) несистематичність і фрагментарність праць з історії літератури, написаних у дев’ятнадцятому столітті.29 Прикметна й варта згадки полеміка, яка свого часу зав’язалася щодо методу Лепкової історії. На підставі окремих висловів передмови Сергій Єфремов звинуватив письменника в естетизмі. Цей закид був поверховим та несправедливим. Б. Лепкий, хоча й мав прихильність до естетичного методу, свідомо знехтував ним при написанні цього нарису: «Признаюсь, що найбільше промовляло би мені до серця завдання розслідити, як почуття естетичне об’являлося у нас у творах словесних (говорених і писаних), як розвивалося у них чуття та як росла уява, значиться, безумовним постулатом літератури покласти красу, до котрої рветься дух людський, а котрої докази дав і наш нарід в своїх прекрасних піснях. Але ж тоді я мусив би відкинути не тільки “Правду руську”, але й літописи (за виїмком деяких частин), і “Паломник”, і чимало полемічних творів—словом, багато дечого, що колись все-таки належало до літератури і чого, певно, не оден шукав би в моїй книжці».30 Засада систематичності, отже, вказувала на інший підхід, що й був 28
Там само, 6.
29
Там само, 20–21.
30
Там само, 23.
Ярослав Поліщук
392
обраний та застосований письменником у нарисі української літератури. На критику С. Єфремова він відповів спеціальною ремаркою у другому томі праці.31 Творячи літературний канон, Богдан Лепкий виходив із означених вище ідеологічних засад—національності, народності, спадкоємності, естетизму. Звідси посилена увага до письменства давніх часів, на відміну від сучасного періоду. Цю схему вчений коригує у польськомовному нарисі 1930 року, а також у підсумковому огляді 1941 року, де належну вагу приділено романтизмові, а також окреслено новизну сучасного періоду літературного розвитку. Таким чином, в основу національного класичного канону поставлено романтизм, зокрема творчість Тараса Шевченка. У інших авторів дев’ятнадцятого століття Б. Лепкий вбачає сильний Шевченків вплив, включно з І. Франком, П. Грабовським та молодомузівцями32. Щоправда, виклад історії нового й новітнього письменства більш конспективний, поданий у загальних рисах. Назагал Богданові Лепкому вдалося створити переконливий шкіц української літератури в її спадкоємності, засадничих цінностях та авторитетах. У цьому його історіографічна візія збіглася із запитами історичної доби і певною мірою їх задовольнила. Звернемося ще раз до характеристики канону у М. Павлишина: «До прикмет літературного канону належить його здатність самовідтворюватися—завдяки діяльності цеху літературознавців і системі національної освіти. . . . Присутність у каноні забезпечує авторові послідовну видимість. На нього зобов’язані звертати увагу ті, хто займається вивченням і поцінуванням літератури. Мало важить, чи комусь “подобається” певний твір канонізованого автора. Будучи частиною канону, цей твір силою самого цього факту залишається в полі обговорення».33 31
Там само, 23–24.
32
Лепкий, “Чим жива українська література?”, 20–22.
33
Павлишин, Ольга Кобилянська, 8.
Науковий доробок Богдана Лепкого та становлення л ітерат у рного канону
393
Літературна історіографія Богдана Лепкого органічно інтеґрується в цілісну концепцію національно-культурного будівництва, яку він не тільки творив, а й реалізував у художній творчості, а також у громадсько-політичній діяльності.34 Поет убачав у рідному письменстві оригінальну загальнонаціональну цінність, яка, по-перше, має об’єднувати всіх українців (наддніпрянців і галичан), а по-друге, бути показником культурної самобутності нації для інших народів та культур. Він не тільки декларував таку позицію, а й неодноразово її доводив, пишучи про українську літературу для іншомовного читача, представляючи її в світлі незаанґажованому, незагумінковому, «на експорт». Історіографа в цьому випадку цікавив не максимально можливий до описування набір фактів: щодо фактографії він був уважним, дарма що у скрутних обставинах тогочасного побуту не завжди вдавалося цю засаду реалізувати. Лепкий цінував можливість вибудувати з низки фактів певну справну модель, що була би переконливою для читача. Поняття літератури, як уже вище йшлося, всупереч власним симпатіям до модерністського світогляду з його неодмінними естетичними преференціями, він не розглядав як самодостатнє. Стівен Ґрінблат завважує, що таке поняття є профанним і порожнім у своїй суті, а « . . . історія, яка має значення, є історія волі – особистої чи інституційної – а не історія літератури, що завжди і винятково є звичайною заслоною, що приховує владу».35 У цьому досвід Богдана Лепкого лишається вартісним, і його слід переосмислювати з сьогоденних позицій. Усебічна й зважена оцінка внеску Богдана Лепкого в українознавство належить до нереалізованих перспектив української гуманітарної науки. Можна прогнозувати, що таке завдання стає більш осяжним із бігом часу, точніше, з процесом набуття реальної суб’єктності Україною та її національною
34
Надія Білик-Лиса, Роль Богдана Лепкого та його творчості в українському національному відродженні (кінець ХІХ–початок ХХ ст.), дис. канд. іст. наук (Тернопіль, 1999), 180–81.
35
Greenblatt, “Czym jest historia literatury?”, 164.
394
Ярослав Поліщук
культурою. Отже, в майбутньому слід сподіватися на більш серйозну увагу до літературної історіографії Богдана Лепкого, а також її неупереджену оцінку, зокрема в контексті творення національного канону в новітній українській літературі.
395
Other Voices—Protest against War and Violence in Polish and Ukrainian Poetry on World War I Alois Woldan
World War I, the “seminal catastrophe of the twentieth century,” was of fundamental importance for Poland and Ukraine. The territories of both nations, which did not have a state of their own before 1914, were divided between the empires of Austro-Hungary and tsarist Russia, and therefore their peoples fought on both sides of the frontier. Hundreds of thousands of Poles and Ukrainians were fighting in the Austrian and German armies, and millions were serving in tsarist uniforms. Beside these common soldiers there were special national units, created within the Austrian armies: the Polish Legions and the Ukrainian Sich-Riflemen, which in regard to their numbers (a few dozen thousands) did not play an important role, but which had a great ideological function: These armed units represented the hope for a resurgence of a national state. Polish Legions fought for Poland, that should reemerge thanks to a victory of the Axis-powers, while the Sich-Riflemen fought for a resurrection of a not clearly defined Ukraine. From the point of view of both national groups, Poles and Ukrainians mainly in Galicia, the Legions and Riflemen were a kind of guarantee for the representation of national interests in the Great War. Both Polish Legions as well as the Ukrainian Sich-Riflemen (sometimes called “Ukrainian Legions”), were supported by civil organizations, coordinating the activities of the armed units, and supporting them with propaganda. Polish national interests were upheld by “Naczelny Komitet Narodowy” (NKN) in Krakow, which officially created the Legions in August 1914; Ukrainian interests
Alois Woldan
396
were represented by “Soiuz Vyzvolennia Ukraїny” (SVU), which moved from Lviv to Vienna in September 1914. Both organizations regularly published reports, newspapers, and other publications, among them weekly journals such as Polen. Wochenschrift für polnische Interessen or Mitteilungen des Bundes zur Befreiung der Ukraine (Vistnyk Soiuza Vyzvolennia Ukraїny—the Ukrainian title of the bilingual edition), the most important Ukrainian journal. Both were published in Vienna between 1914 and 1918. NKN as well as SVU published books and pamphlets representing their political concepts. In the Polish Legions as well as the Ukrainian Sich-Riflemen young authors, serving as soldiers, wrote many literary texts, primarily poetry, devoted to the issues of national struggle. These texts often derived from battlefield experiences; some of the authors did not survive war and most of them are forgotten today. Their texts are regarded as esthetically inferior and they did not enter the canon of national literatures. Only terms such as poezja legionowa and strilets′ka poeziia maintain their position in the history of literature. Academic research has only sporadically drawn attention to these texts, nevertheless there are quite a few of them.1
1
On Polish poetry about World War I cf. the books by Zbigniew Kloch, Poezja pierwszej wojny. Tradycja i konwencje (Wrocław–Warszawa: Ossolineum, 1986), Andrzej Romanowski, “Przed złotym czasem.” Szkice o poezji i pieśni patriotyzcno-wojennej lat 1908–1918 (Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1990); on prose Maria Jolanta Olszewska, Człowiek w świecie Wielkiej Wojny. Literatura polska z lat 1914–1919 wobec I wojny światowej. Wybrane zagadnienia (Warszawa: Wydział Polonistyki Uniwersytetu Warszawskiego, 2004), and Pawel Zimniak, Großer Krieg kleiner Leute. Perspektivierungen des Ersten Weltkriegs in der polnischen Literatur 1914–1920 (Göttingen: V&R Unipress, 2016). On the Ukrainian side still less work has been done; the anthology compiled by Taras Salyha has to be mentioned: Strilets′ka Golgofa. Sproba antolohiï, ed. Taras Salyha (Lviv: Kameniar, 1992). This work also contains an introduction written by Salyha. Recent histories of Ukrainian literature treat the Riflemens’ poetry in a rather superficial way. Cf. Istoriia ukraїns′koї, literatury XX stolittia u dvokh knyhakh, ed. Vitalii Donchyk, vol. 1 (Kyiv: Lybid’, 1998). An extensive documentation of World War I in two volumes, Velyka Viina 1914–1918 rr. і Ukraїna: U dvokh knyhakh, 2 vols. (Kyiv: Klio, 2014–15), does not mention literature on war at all, although the second volume does contain diaries and letters written by soldiers.
Other Voices—Protest against War and Violence in Polish and Ukrainian Poetry on World War I
397
There has hardly been any comparison between the literary production of members of the Polish Legions and the Ukrainian Sich-Riflemen, and this is the aim of our study. It should be pointed out that the issue of World War I has found a vivid echo in numerous works in the fine arts (drawings, oil paintings, sculptures) executed by Polish and Ukrainian artists, which can be seen as a cameo to literary texts;2 but hardly any intermedial comparison between literary texts and works of art has been undertaken until now. This is still more astonishing, as both groups of texts, written and painted, arose under similar circumstances and display many common features. Legion and Riflemen poetry is, as one may expect, to a large degree part of a national-patriotic artform directed at the rebirth of a Polish or Ukrainian state. What Irena Maciejewska in her fundamental article of 1969 has shown concerning Polish poetry from 1914–18,3 is valid for Ukrainian too: We must deal with texts that are less original, but follow certain patterns imitating the Romantic tradition. Their main concern is national patriotism, which must encourage not only soldiers at the front, but also members of their own national group in the hinterland. In the tradition of the Polish uprisings from the nineteenth century (in the Ukrainian case of the Cossack movement dating back further still) war is glorified and the soldier’s death for the freedom of the fatherland is justified; such ideas mask the brutal reality of war. Poetry is used to embellish this reality, metaphors sublime it into false myths. Only when the war was finished was this false, “tyrteic” gesture unmasked, giving way to a more pacifist view of war.4
2
Materials from fine arts are documented quite well by publications like Wacława Milewska and Maria Zientara, Sztuka Legionów Polskich i jej twórcy 1914–1918 (Kraków: Księgarnia Akademicka, 1999); Ukraїns′ki Sichovi stril′tsi u boiakh ta mizhchassi, ed. Ihor Zavalii et al. (Lviv–Kyiv: Oranta, 2007).
3
Irena Maciejewska, “Inter arma. Okolicznościowa poezja polska okresu I wojny światowej,” Odra 4 (1969): 38–40; 5: 55–61.
4
Ibid., 60–61.
Alois Woldan
398
Statements of this kind are justified, as far as they concern the “mainstream” of Polish and Ukrainian poetry on World War I, but they do not take into account another, secondary voice in this polyphony of war poetry, which from the outset articulates the other side of patriotic exaltation. Motives like fratricide, the suffering of innocent civilians, the senselessness of dying on the battlefield, and the enormous destruction in life are not to be passed over, even if they are unable to rebuff a patriotic apology for war. Recent scholarly works on the literature of war point out the “miserability”5 of the human condition in this war, expressed by voices that do not belong to the mainstream. They cause a kind of discourse that is to be seen as an opposition to the “tyrteic-romantic pattern.”6 This other voice can be defined with the help of a few central motifs, occurring in Polish poezja legionowa as well as in Ukrainian strilets′ka poeziia. Fratricide Doubts on the sense of war emerge when people become aware of the fact that in this war brother fights brother, Poles in Austrian uniforms fight Poles in Russian uniforms. “We have been divided” (“Rozdzielił nas . . . ”) is a poem by Edward Słoński, one of the leading Polish poets born in tsarist Russia. The poem was first published in Warsaw, not in Austrian Galicia, where most of the Legions´ poetry appeared. The paradox of the situation that one Pole shoots at his brother in the opposing trench is expressed thus in the text: “Ja wróg twój, ty mój wróg.”7 Each of these brothers, who fight one another, is right when struggling for his Poland, even if he does not
5
The notion of “wojenny mizerabilizm” comes from Olszewska, Człowiek w świecie Wielkiej Wojny, 195.
6
Cf. Irena Maciejewska, “Proza Polska lat 1914–1918 wobec wojny światowej,” Pamiętnik Literacki 72, no. 1 (1981): 42.
7
In Pieśn polska w latach Wielkiej wojny, ed. Ludwik Szczepański (Kraków: llustrowany Kuryer Codzienny, 1916), 40.
Other Voices—Protest against War and Violence in Polish and Ukrainian Poetry on World War I
399
really know what this country will be like.8 This absurdity leads to doubts about the sense of war, and even the concluding remark, that bloodshed on both sides contributes to Poland’s rebirth (“Że ta, co nie zginęła, / Wyrośnie z naszej krwi”),9 is not able to veil the tragic character of this situation, as Andrzej Romanowski states.10 An impressive vision of fratricide11 is to be found in the poetry of an unknown soldier fighting on the Russian side. Here the hostility between brothers is ascribed to the different colors of their uniforms (cf. the title “Different Colors” / “Odmienne barwy”), which are— in a metonymic way—the reason for the attempt to kill one´s own brother: “Ty mnie chcesz zabić, a ja zaś ciebie, / Gdyż twoja barwa inaczej błyska.”12 This technique of alienation doesn’t rule out its effect, and there is no idea of harmonizing this contradiction in the sense of sacrifice for a common fatherland: “Lecz wszystko jedno! Pierś twą rozpruje, / Gdyż twoje barwy – inaczej błyszczą.”13 The poetry of the Sich-Riflemen hardly alludes to the motive of fratricide; there is one text in the works of Oleksandr Oles′ (pseud. of O. Kandyba, 1878–1944), who like the above-named Słoński, was born in the tsarist empire, which alludes to the suffering of East Ukrainian soldiers who have fallen in the name of the Russian Empire: “Хвала і честь вам, гречкосії! / В холодну зиму на полях / Вас безліч падало в боях / За славу мачухи Росії.”14 8
What Maciejewska states for Polish prose from World War I is valid for poetry, too: Everybody is convinced that Poland must revive, but there are hardly any reflections to be found on what kind of Poland it should be. Cf. Maciejewska, “Proza Polska lat 1914–1918 wobec wojny światowej,” 53.
9
Szczepański, ed., Pieśn polska w latach Wielkiej wojny, 41.
10
“Optymistyczna perspektywa nie była jednak w stanie przysłonić aktualnego tragizmu”: Romanowski, “Przed złotym czasem,” 223.
11
Ryszard Przybylski regards fratricide as an “obsessive motiv” in the poetry of World War I. Cf. Przybylski, “Poezja pierwszej wojny,” in Literatura Polska 1918–1975, vol. 1 (Warszawa: Wiedza Powszechna, 1975), 225–35, here 229.
12
In Szczepański, ed., Pieśn polska w latach Wielkiej wojny, 43.
13
Ibid.
14
Oleksandr Oles′, Poeziї, Knyha V (Kyiv–Viden′: n.p., 1917), 123.
Alois Woldan
400
A Letter from the Frontier The potential of protest against the inhumanity of war is included in texts composed in the form of personal letters—scholarly critics have not really paid attention to this phenomenon.15 Letters from the front lines addressed to relatives at home express individual suffering, but also hope and, due to their stylization as oral speech, embody authentic feelings, differing from pathetic patriotic formulas. More so, such letters always highlight both sides, the soldier on the front line and his danger of death and the pain of his family members at home. In his narrative poem “Letter” (“List”) Artur Schröder (1881– 1934) shows an officer saying good-bye to wife and children by dictating a letter to his assistant; this letter is at the same time a report on the last minutes of the officer´s life: When the letter is finished, he has died. The assistant, no longer a subordinate, but a true companion in arms, will deliver this letter, because the author is no longer able to do this: “On Ci, Najdroższa, może list doręczy, / który diktuję ostatkiem sił prawie. . . . ”16 Even if this letter still contains an element of patriotic conviction (“Wierzę, że teraz już nie nadaremno / krew się przelała w Polsce najzacniejsza),”17 it cannot rebuff the human tragedy embodied in the officer´s final words: “Nie mogę więcej . . . Wszystko, co tam w domu, Twoje jest, Droga . . . Jurka i Janinę / przytulam długo . . . Błogosłowieństwo . . . Wam . . . Najdrożsi. . . . J a n u s z.”18 A few simple phrases are enough to sketch out the death of a soldier at the front and to imagine the disaster his death will wreak on his relatives. A similar text in Ukrainian, entitled “Letter” (“Лист”), was written by Vasyl′ Atamaniuk (1897–1937), fighting in the ranks
15
Kloch mentions such texts as a prove of overcoming of genre-borders— lyrical poetry changes into personal report—but does not reflect on the esthetic function of these “letters.” Cf. Poezja pierwszej wojny, 197.
16
In Szczepański, ed., Pieśn polska w latach Wielkiej wojny, 76.
17
Ibid.
18
Ibid.
Other Voices—Protest against War and Violence in Polish and Ukrainian Poetry on World War I
401
of the Sichovi stril′tsi. A Ukrainian soldier, mortally wounded by a bullet, is writing a letter to his beloved girl, and his last breaths of air coincide with the last word he is able to write down; there is no reference to any higher sense of his death: “Покину тебе, о, мій Боже! / Біль в серцї . . . Чужина . . . Безрідний . . . / Кохана! Листочок цей може / Із ручки моєї послїдний. . . . ”19 Feelings of foreignness, loneliness, and desperation have replaced the conviction of the necessity to die for the rebirth of Ukraine. In another poem composed in the form of a letter, titled “Letter of a Small Son to His Father in War” (“Лист малого синка до батька на війну”), Atamaniuk imitates a small child’s undeveloped language: “Я Катрусї взе не бю, / Мами слухаю улаз, / Взе говолю: Вілую . . . / Тату, гей, велтай до нас.”20 All the trivia of everyday children´s life regain importance as elements of an infantile message—they depict the idyllic world of the village the soldier was forced to leave after being conscripted. The genre of the letter can unveil the tragedy of war not only in the letters of children, but of adults, too. Devastation The motive of devastation, destruction and desertification plays an enormous role when questioning the sense of war. Already after the first major offensives in Galicia in 1914 and 1915, which caused enormous losses, a couple of texts were written that pointed out the devastation and damage as being the other side of the medal. Devastation is present everywhere, from the landscape destroyed by shells, the people’s houses, which have been ransacked, destroyed and burnt, up to the impact of war on people, without regard for soldier or civilian. Being aware of such apocalyptic views, any attempt to justify this devastation is in vain. An impressive picture of devastation is given by Maryna Szandurska in her paraphrase
19
Vasyl′ Atamaniuk, Iak surmy zahraly do boiu . . . Poezyї (Viden′: Volodymyr Naidan, 1916), 34. Original spelling is kept.
20
Atamaniuk, Iak surmy zahraly do boiu, 46.
Alois Woldan
402
of Goethe’s famous text “Kennst Du das Land, wo die Zitronen blühen?” It was Adam Mickiewicz who first translated this text from Goethe’s “Italian Journey” into Polish: “Znasz-li ten kraj . . . ” Szandurska´s version with a slightly changed title “Czy znasz ten kraj?” is therefore a kind of double paraphrase, based on the fundamental difference between the idyll described by Goethe and Mickiewicz and a countryside destroyed by war. Three times the central question is repeated: “Czy znasz ten kraj, / gdzie martwa cisza leży, / [ . . . ] Czy znasz ten kraj, / gdzie, zda się, zgasło życie? [ . . . ] Czy znasz ten kraj, / gdzie tuman jeno blady / przechadza się [ . . . ] ?”21 until the last stanza gives an answer, excluding any justification of war: Ja znam ten kraj – Tam znaczą drogę sławy: I zorze łun, I zgliszcz dymiące słupy, I polny krzyż, przebity kulą, krwawy, I w ciszy pól sen wieczny śniące trupy . . . 22
A glorious deed, which in other pro-war texts is capable of compensating the death and devastation, in this poem is unveiled: The “way of glory” is lined with witnesses of destruction and death. One more paraphrase of Goethe’s famous poem, titled “Our Mignon” (“Наш Міньйон”), is to be found in Ukrainian literature, written by Bohdan Lepkyi (1872–1941), a well-known representative of Ukrainian modernism, who himself was not conscripted into the army, but worked in propaganda units. Чи знаєш край, де кров, як море ллється, Куди не глянь – стоїть при гробі гріб. Дитина, ніби квіт, нім розів´ється, Змарніє з зимна, голоду, хворіб, – Чи знаєш край цей?
21
In Szczepański, ed., Pieśn polska w latach Wielkiej wojny, 81.
22
Ibid.
Other Voices—Protest against War and Violence in Polish and Ukrainian Poetry on World War I
403
О, туди, туди Хотіла б я з тобою, милий, йти!23
Instead of the southern idyll, in Lepkyi’s poem we find an ocean of blood, a field full of graves, and small children destined to starve; an originally peaceful countryside has been turned into a landscape of horror. Nevertheless, and this makes a difference between the Ukrainian version and the Polish one, the lyrical subject feels an urge to go back there, to its homeland, even if it has been devastated by war. The pattern of rhetorical question and answer is also used by Józef Andrzej Teslar (1889–1961), a poet-soldier from the Polish Legions, to ask about the magnitude of the losses, comparing the suffering of the people on the front lines and beyond: “Nie wiem, czy więcej żon i matek płacze, / czy są liczniejsi żolnierze-tułacze? / czy łez tęsknoty, czy kul śmierci więcej? . . . ”24 This comparison of different types of losses in a rhetorical question underlines the immeasurableness of the losses. Therefore the answer given in the last stanza confirms the supposed dimensions and leads to a pessimistic statement instead of a vague hope for the future: “To wiem, że więcej śmierci i zniszczenia, / niż się radości Jutra wypromienia – / że niż nadzieji – w Polsce nędzy więcej! . . . 25 The answer to the initial question is dominated by disappointment because of the negative consequences of war; devastation and death cannot be recompensed by the hope of Poland’s rebirth. Autumn and Death In the context of devastation and death we often find the motive of autumn, seen in analogy to a dying nature, as the time of global
23
Bohdan Lepkyi, Tvory v dvokh tomakh, vol. 1: Poetychni tvory, prozovi tvory, memuary (Kyiv: Naukova dumka, 1997), 238.
24
Józef-Andrzej Teslar, Rytmy wojenne 1914–1916 (Kraków: Nakładem Centralnego Biura Wydawnictwa N.K.N, 1916), 49.
25
Ibid.
Alois Woldan
404
end. This motive was typical of the poetry of “Młoda Polska,” where, however, it was used to express an inner condition of the lyrical subject.26 A similar notion is evident in the poetry of “Moloda Muza.”27 Now, when writing on World War I, this motive is reinterpreted: Compared with prewar peaceful seasons, the autumn of war brings another harvest, as Andrzej Józef Teslar points out in his poem “We Have Been Waiting for Autumn” (“Doczekaliśmy jesieni”): “Gdzie są jesienią owoce? . . . / Posępne niwy i pola – zdziczała bezpańska rola – / wrona się nad nią trzepoce. . . . ”28 Red, the color of autumn leaves in the autumn of 1915 is associated with the blood of soldiers killed in action. This connection can be found in Teslar´s text: “Krew świeża oto czerwieni / bukiety leśnych paproci . . . / tęsknota liście już złoci . . . / Doczekaliśmy jesieni!”29 The motive of autumn in wartime, differing from that season in peacetime because of its bloody harvest, is widely depicted in one of Lepkyi’s collections. Fallen leaves, death and decay, cemetery and graves, which make every autumn the time of mourning, escalate in the autumn of 1915 (such is the title of one of the poems: “Осїнь 1915 р.”), leading the lyrical subject to insanity: “В нинї, осени, ти йдеш / Вже не сумна – розбільна! / На голові волоси рвеш / І виєш божевільна.”30 In another place the red color of autumnal decline adopts the shape of an animal, a furious horse, similar to a Horseman of the Apocalypse, which symbolizes unlimited bloodshed as well as the dynamics of war, which cannot be stopped by anybody: “Пожовкло листя. Смерть і тлїнь, / Бездонний біль /
26
Vgl. Maria Podraza-Kwiatkowska, “Pustka—otchłań—pełnia. Ze studiów nad młodopolską symboliką inercji i odrodzenia,” quoted from Kloch, Pieśn polska w latach Wielkiej wojny, 55.
27
Cf. Stefan Simonek, Ivan Franko und die “Moloda Muza” (Köln–Weimar–Wien: Böhlau, 1997), 116–27.
28
Teslar, Rytmy wojenne 1914–1916, 62.
29
Ibid., 64.
30
Bohdan Lepkyi, Tym, shcho poliahly 1914–1915 (Viden′: Ukraїns′ka kul′turna rada, 1916), 21.
Other Voices—Protest against War and Violence in Polish and Ukrainian Poetry on World War I
405
Летить в село з далеких піль / Червоний кінь.”31 One more association linked with the season of autumn is that of All Souls’ Day and the idea of commemoration of the deceased. Lepkyi’s poem “All Souls’ Day 1915” (“Задушні дни 1915 р.”) shows that this All Souls’ Day differs from others, not only because the number of graves has become immense, but because there are no more human beings left to commemorate the dead—it is left to wild animals, wolves, to intone a kind of requiem with their howling: “У крові сонїчко заходить, / . . . З ліса вовк виходить / І виє, виє довго в ніч.”32 Omnipresent death unleashed by war is one more argument against war as such. Here death is not understood as a heroic death, glorified in many poems, a sacrifice of one´s life for the freedom of the nation, which gives sense to death on the battlefield; here we can find a notion of death, which has become senseless, as well as the suffering preceding it. Roman Hernicz, who primarily wrote prose about World War I,33 in his poem “Prayer” ( “Modlitwa”) describes the rage of death, far from any praising of war, with the help of expressionistic visions: Śmierć zcałowuje nierozkwitłe wargi, wokoło słychać szlochania i skargi – ............................. O wielki, wielki Boże – Krwi młodej płynie morze – młodzieży ginie kwiat.34
31
Ibid., 17.
32
Ibid., 22.
33
On Hernicz‘s war-texts, cf. Paweł Zimniak, Großer Krieg kleiner Leute.
34
In: Starko Łodzia Lachowicz, Zygmunt Rembowski, and Roman Hernicz, eds., Wschodzącym zorzom. Antologia pieśni polskiej w latach wojny (Wiedeń: Nakładem Starki Łodzia Lachowicza, 1915), 18.
Alois Woldan
406
There is no more security concerning victory at the end of war, but rather the desperate question “when will the misery end:” “kiedy przyjdzie kres, / kiedy kres?”35 The notion of dying in war to ensure the future of the fatherland is questioned more in the Sich-Riflemens´ poetry than in the poetry of the Polish Legions. Such statements are to be seen in the context of a general contestation of war, where logic is incomprehensible. Mykola Holubets′ (1891–1942), a member of the older generation of poets belonging to the group “Moloda Muza” in Lviv, expresses these doubts in a lyric tryptic, titled “War” (“Війна”); in the middle part of the poem the death of a soldier is deprived of any pathos and reduced to a senseless death: Nobody cries, nobody makes a speech, nobody intones a requiem—the only conclusion to be drawn from this accident is the fear that every other soldier can expect such an end: II Впав товарищ молоденький В лютим бою, Ми зібрались, поховали Під сосною. І ніхто над свіжим гробом Не заплакав, Ні промов ніхто речистих Не балакав. Самі бідні, безталанні, Прості люди, Кожен думав: нині-завтра З ним те буде . . . 36
35
Ibid., 20.
36
Mykola Holubets′, “Viina,” in Salyha, ed., Strilets′ka Golgofa, 205.
Other Voices—Protest against War and Violence in Polish and Ukrainian Poetry on World War I
407
Pacifist voices There is a very small group of texts representing voices that are directed against the mainstream of heroic and national patriotic poetry. They do not only condemn the death, suffering and devastation caused by war, but reach for pacifistic arguments. A good example of such a text is “On the Day of Victory” (“W dzień zwycięństwa”) written by a female author, Melania Meidlingerówna. She introduces the voice of an old woman, who, within the public exultation and jubilation on the day of victory, deplores her son having been killed in war. Doing so she questions the notion of “glory,” being the reward for every soldier killed in war: “Sławo! . . . Ty marny oddźwięku . . . / Zwycięństwo! . . . Celu daleki! . . . / Mój syn – wieczystą śni sławę.”37 Notions like “glory” and “victory” are demythologized, they are not real values. And this lone voice manages to upset the whole choir celebrating victory—different tones become involved in the symphony of joy: “A oto – w szczytnej symfonii – / Zgrzytem rozpaczy ton bije, / Bolesny dźwięk w światy goni . . . ”38 One of the Russian texts by Oleksa Kobets′ (pseud. of Oleksii Varrava, 1882–1967) demonstrates how traditional values from a prewar civilization lose their function in the new reality of war: «Жизнь человека – ценный дар», Нас мудрецы всегда учили; Пришла война, горит пожар, – Учение малость изменили: «Жизнь человека» – Да ведь то – Обыкновеннейший пустяк; Народа жизнь важней всего, И за него пусть гибнет всяк!39
37
Lachowicz, Rembowski, and Hernicz, Wschodzącym zorzom, 21.
38
Ibid., 22.
39
O. Kobets, Pesni plennika (Vena: Tipografiia A. Gol′tsgauzena, 1917), 5.
Alois Woldan
408
This reinterpretation of values will last even after the war is over; it leads to a general loss of values which are an essential part of a human world order that war has destroyed. A real pacifistic voice is to be heard in Piotr Rysiewicz´s “Divine Legend” (“Boska legenda”), referring to “good news” in the sense of the gospel. “Good news” in this poem means the end of the war, the laying down of weapons, conciliation with the enemy in the sense of the Christian message. But in the present situation this “Divine legend” remains a utopia—the author and his contemporaries will not see the effect of this message in their lifetimes: “Lecz się spełni ten cud o ‘Nowinie’ – / kiedyś, kiedyś . . . – gdy nas już nie będzie . . . ”40 Texts like this belong to an absolute minority in Riflemen and Legions’ poetry; it is remarkable that this text was included in an anthology of texts on war.41 More so than Polish poetry, Ukrainian writing stresses the suffering not only of the soldiers, but of the civilians too. A good example of this is a poem by the previously mentioned Kobets′, “From Great Days” (“З великих днїв”), written in an Austrian prisoner-of-war camp and published in Vienna in 1917. The title itself contains a polemic with similarly titled publications from the first months and years of World War I, presenting war as a great historic event. In his poem the author states that nothing is left from the often-quoted great days of military successes, nothing but the misery of the people. He has a messenger from heaven come to earth, summoned by desperate people, to check what the situation really is. And this person from heaven becomes convinced that the situation in the fourth year of the war could not be worse: houses have been burnt down, people murdered or expelled, the spirit of devastation lies across the Earth contrary to God’s spirit which had once created this world. Kobets′’s poem becomes even more expressive because of illustrations included in the text, referring to the situation being described. A drawing showing women, children,
40
In: Ludwik Szczepański, ed., Pieśn polska w latach Wielkiej wojny, 93.
41
Andrzej Romanowski underlines the rareness of pacifistic texts in “Poezja legionowa.” Cf. Romanowski, “Przed złotym czasem,” 246.
Other Voices—Protest against War and Violence in Polish and Ukrainian Poetry on World War I
409
and old people in a prisoner-of-war camp, behind barbed wire, is followed by the comment: “І старі і малі задротовані, / З краю рідного евакуoвані . . . / От туди / За дроти / Гилку втїхи ясну / Занеси . . . ”42 This short overview attempts to show that in Polish poezja legionowa as well as in Ukrainian strilets′ka poeziia there are voices that do not fit into the heroic-patriotic mainstream. These voices do not dominate the discourse, but they are not to be dismissed. They relate to the display of certain motives, unveiling the negative sides of war. The intensity and embodiment of these motives in both literatures may differ—strilets′ka poeziia barely touches on the motive of fratricide, but places a special emphasis on the omnipresence of death and misery among civilians. These voices are one of the common issues linking Polish and Ukrainian literature in World War I.
42
Oleksa Kobets′, Z velykykh dniv (Viden′: Soiuz vyzvolennia Ukraїny, 1917), 6.
410
Between Two Powers: Nationalist vs. Bolshevik in Volodymyr Vynnychenko’s Works about the Ukrainian Revolution Valentyna Kharkhun
The winter of 2018 marked the centenary of the Battle of Kruty and the first Bolshevik occupation of Kyiv. In remembering such events, contemporary Ukrainians recognize the crucial impact they have had on their country’s history in the twentieth century. In chronicling the drama of the Ukrainian Revolution, Volodymyr Vynnychenko’s works serve as a significant example of the contradictory roles played by nationalist values and Bolshevik ideology. They also provide a clue to understanding the resulting political structure of Ukrainian national communism. Conflicts between nationalist and Bolshevik ideas can be examined throughout Vynnychenko’s political career and his journalistic and literary writings. Vynnychenko’s worldview as a political thinker, primarily his attitude towards Marxist ideology and the Bolshevik regime, as well as his political life during the Ukrainian Revolution, have been analyzed in numerous studies. His negotiations with the Bolsheviks in 1920 were discussed by Hryhory Kostiuk,1 who investigated Vynnychenko’s intention of working with the Soviets. Ivan Lysiak-Rudnytsky2 studied Vidrodzhennia natsiï (Rebirth of 1
Hryhory Kostyuk, “Misiia Vynnychenka v Moskvi i Kharkovi 1920 roku,” in Volodymyr Vynnychenko ta ioho doba (New York: Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US, 1980), 210–25.
2
Ivan L. Rudnytsky, “Volodymyr Vynnychenko’s Ideas in the Light of His Political Writings,” in Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton: CIUS,
Between Two Powers: Nationalist vs. Bolshevik in Volodymyr Vynnychenko’s Works about the Ukrainian Revolution
411
a Nation), alongside the later journalistic writings, giving special emphasis to Vynnychenko’s relationship with Bolshevik ideology and authorities in Ukraine. Lysiak-Rudnytsky’s research influenced later study of Vynnychenko’s political actions, detailed for instance in a recent collection of research articles.3 The evolution of Vynnychenko’s ideology and his political role have been discussed by Stanislav Kul′chyts′kyi4 and Valerii Soldatenko.5 Mykola Soroka briefly discussed Vynnychenko’s evolving attitude to Bolshevism in explaining the writer’s turn to utopia.6 Vynnychenko and his political activities were also analyzed as an example of Sovietophilism in Christopher Gilley’s book.7 These researchers focused primarily on the most painful questions of Vynnychenko’s political life and the fate of the Ukrainian Revolution: What were the roots and reasons for Vynnychenko’s sympathy for Bolshevism? How should we qualify Vynnychenko’s negotiations with the Bolsheviks? How did Bolshevik and antiBolshevik trends coexist in Vynnychenko’s worldview? Despite Vynnychenko’s dilemma of choosing between nationalist and Bolshevik views, which have been actively discussed in historical studies, two issues still require a more intensive investigation:
1987), 417–36, http://www.ditext.com/rudnytsky/history/vynn.html. 3
Hromads′ko-politychna diial′nist′ Volodymyra Vynnychenka (Do 125-richchia vid dnia narodzennia (Kyiv: Instytut politychnykh i etnonatsional′nykh doslidzhen′, 2006).
4
Stanislav Kul′chyts′kyi, “Volodymyr Vynnychenko: evoliutsiia,” Ukraїns′kyi istorychnyi zhurnal 4 (2005): 47–70.
Svitohliadna
5
Valerii Soldatenko, Vynnychenko i Petliura: Politychni portrety revoliutsiinoї doby (Kyiv: Svitohliad, 2007); Valerii Soldatenko, V. Vynnychenko: Na perekhresti sotsial′nykh i natsional′nykh prahnen′ (Кyiv: Svitohliad, 2005); Valerii Soldatenko, “Evoliutsiia suspil′no-politychnykh pohliadiv V. Vynnychenka v dobu Ukraїns′koї revoliutsiï,” Ukraїns′kyi istorychnyi zhurnal 6 (1996): 13–22.
6
7
Mykola Soroka, Faces of Displacement: The Writings of Volodymyr Vynnychenko (McGill-Queens University Press, 2012), 97–104.
Christopher Gilley, The “Change of Signposts” in the Ukrainian Emigration. A Contribution to the History of Sovietophilism in the 1920s, with a foreword by Frank Golczewski (Stuttgart: Ibidem, 2014).
Valentyna Kharkhun
412
How did Vynnychenko depict this dilemma in his literary works and how are Vynnychenko’s roles as both a politician and writer revealed in this conflict? This paper analyzes ideological and artistic depictions of the conflict between the nationalist and Bolshevik viewpoints in Vynnychenko’s works about the Ukrainian Revolution, more precisely in his Shchodennyk (Diary), the play Mizh dvokh syl (Between two powers), and the novel Na toi bik (To the other side). The following questions will be asked: What types of historical, philosophical and aesthetic narratives from the “Nationalist vs. Bolshevik” conflict did Vynnychenko describe? What was the difference between Vynnychenko’s political activity concerning Bolsheviks and the depictions of Bolshevism in his literary works? How did Vynnychenko’s narrative of Bolshevism influence popular understanding of revolutionary events? And, finally, how did Vynnychenko’s anti-Bolshevik leanings become the main position in the canonical Ukrainian narrative of the Ukrainian Revolution? Clues to understanding the author’s attitude to Bolshevism can be found in his Diary where he was most “honest with himself”8 and revealed his keen observation of the conflict between the Bolshevik and nationalist worldviews. Among several narratives of the Ukrainian Revolution created in the Diary, his nationalism versus Bolshevism ideological battle is primary. The ideological narrative examines the conflict between socialist and nationalist issues which had been a crucial topic from the beginning of Vynnychenko’s political career, but more so during the revolutionary period as it reached its culmination. The nature of Vynnychenko’s internal conflict between socialist and nationalist issues is revealed in his understanding of the idea of revolution itself. He perceived revolution as social action that can be accomplished in the national context. This interpretation is derived from Vynnychenko’s worldview and political interests. 8
“To be honest with himself” is one of the core values in Vynnychenko’s lifestyle, philosophy and literary writings. Vynnychenko has interpreted this idea as a harmonizing of one’s feelings and actions in an effort to destroy false moral values.
Between Two Powers: Nationalist vs. Bolshevik in Volodymyr Vynnychenko’s Works about the Ukrainian Revolution
413
From the time of his gymnasium (high school) experience, when he was called a muzhyk and treated as such, he became exceptionally sensitive to social injustice, and struggled for social equality. His socialist views became programed into his political actions and his personal life as a revolutionary: He was expelled from university, participated in the First Russian Revolution, was exiled and then returned to play a leading role in the Ukrainian Revolution of 1917–21. He dreamed at this time that his socialist projects could finally be accomplished. In his Diary, while discussing his mission and reflecting on his role in history, Vynnychenko portrayed himself in the following way: “[A] man who never stood for the interests of rich people, who put his whole life into the idea of revolution and socialism.”9 Simultaneously with these ideas of socialism, he had deeply rooted feelings about his national identity. During his life he always emphasized that he was Ukrainian, and proclaimed: «Я хочу собою возвеличити українське» (“I want to glorify everything Ukrainian through me”).10 Despite having been extensively published in Russia and in spite of his desire to increase his artistic notoriety, he rejected the idea of working solely in the Russian language and being attached to Russian culture; instead, he preferred to translate his works from Ukrainian into Russian. He stayed consistent in this belief, still proclaiming himself a Ukrainian author while in France later in his life. It is well known that Vynnychenko insisted that his novel Novyi zapovit (New Testament), which was published in France and received numerous accolades, would be noted as having been translated from Ukrainian. It is also significant that even though Vynnychenko lived in France for almost twenty years, he never accepted French citizenship. Instead, he always regarded himself as a citizen of Ukraine, or of the whole world. It is important to emphasize that Vynnychenko’s thoughts were deeply connected with the populist and socialist Ukrainian
9
Volodymyr Vynnychenko, Shchodennyk, vol. 1, 1911–20, ed. Hryhory Kostiuk (Edmonton–New York: CIUS–UAAS, 1980), 278.
10
Ibid., 214.
Valentyna Kharkhun
414
intellectual heritage, where social and national liberation were seen as going hand in hand. The same idea can be seen in the political writings and social activity of Mykhailo Drahomanov, Serhii Podolyns′kyi and Ivan Franko.11 As a political program, social and national liberation was discussed in Iulian Bachyns´kyi’s book “Ukraїna Irredenta” (1895). Bachyns′kyi’s political actions were similar to Vynnychenko’s: He served the Central Council as a diplomat and also tried to collaborate with the Soviets; he eventually returned to Soviet Ukraine in 1933 only to be imprisoned one year later.12 Both Vynnychenko and Bachyns′kyi’s fates clearly show the problematic points of social and national liberation and how it was implemented in the Ukrainian political situation. So Vynnychenko’s case is unique, and yet simultaneously typical, revealing the most dramatic conflict of the Ukrainian intelligentsia who tried to harmonize the social and national issues. During the Ukrainian Revolution, Vynnychenko was extremely sensitive to the issue of nationalism, having experienced Russian chauvinism during negotiations with the Provisional Government in Petrograd and among Russian Social Democrats, his party colleagues. He recognized the existing colonial status of Ukraine, pointing out in his Diary: “I am glad that my country, which was stolen, abandoned, neglected for ages and disadvantaged, will be on its feet, will be an equal among equals, and with its own power, not yielding it to oppressors, can continue to follow the path outlined by a capricious, fanciful history.”13 It is very important to note that the issue of nationalism dominates Vynnychenko’s thoughts conveyed in his Diary during the Ukrainian Revolution, and his historical and philosophical narratives foresee the discussion of how to create a Ukrainian nation.
11
Serhii Hrabovs′kyi, “Shchob Ukraїna ne bula uiarmlenoiu: Ideia natsional′noho ta sotsial′noho vyzvolennia ta vitchyzniani sotsialisty kintsia XIX stolittia,” Den′, August 22, 2014, https://day.kyiv.ua/uk/article/ ukrayina-incognita/shchob-ukrayina-ne-bula-uyarmlenoyu.
12
See Ihor Behei, Iulian Bachyns′kyi: Sotsial-demokrat i derzhavnyk (Kyiv: Osnovni tsinnosti, 2001).
13
Vynnychenko, Shchodennyk, 281.
Between Two Powers: Nationalist vs. Bolshevik in Volodymyr Vynnychenko’s Works about the Ukrainian Revolution
415
Paradoxically, Vynnychenko also considered the predominance of this issue a betrayal of the social revolution, thus as a revolution in and of itself. After having resigned from the Directorate, Vynnychenko wrote: “I am very pleased with exactly this end; it cleanses my unconscious mistakes in pursuit of social truth, which were made for the sake of the national truth.”14 With this statement, Vynnychenko accepted the idea that building the Ukrainian nation could not be done without accomplishing his socialist ideology. The conflict between socialist and nationalist ideologies turned tragic during the period when Vynnychenko started to discuss Bolshevism. From the time when the Bolsheviks first occupied Ukraine, he depicted them as criminals and gave them the most negative descriptions, such as a wild fierce wave of barbarians from the North, evil katsaps, a hungry horde from the North, locusts. The Diary entries, including those discussing negotiations with the Bolsheviks, indicate that Vynnychenko was aware of the criminal nature of Bolshevism and the anti-Ukrainian tendencies in its ideology. At the same time, the writer was fascinated with Bolshevism and sought the reasons for its success. He came to the conclusion that the Bolsheviks struggled against social discrimination to protect poor people, namely, that they envisioned social revolution in a similar way to him. Vynnychenko rationalized that in joining the Bolsheviks, he could continue the revolution as he imagined it. He tried to motivate himself and prove his choice was correct in many of the Diary entries, and later in his three-volume memoir Rebirth of a Nation. As Lysiak-Rudnytsky pointed out, a synthesis of the two revolutions, the Ukrainian nationalist and the communist, was explained by Vynnychenko as being desirable and historically necessary.15
14
Ibid., 321.
15
Lysiak-Rudnytsky, “Volodymyr Vynnychenko’s Ideas in the Light of His Political Writings.”
Valentyna Kharkhun
416
The negotiations with the Bolsheviks, and visits to Moscow and Kharkiv in 1920 were the most dramatic and controversial episodes in Vynnychenko’s biography. The conflict between the socialist and nationalist ideologies reached its peak at that time and was implemented in a desire “to dress Bolshevism in Ukrainian clothing.”16 Vynnychenko’s Diary of this particular period is a tragic narrative of his greatest compromise. It is characterized by enormous pendulum swings of reflections, doubts, warnings, vacillations and incompatible decisions. Vynnychenko finally came to a very painful conclusion: “Either renounce being Ukrainian and be a revolutionary, or completely abandon the revolution so you can be Ukrainian.”17 Facing this unresolved dilemma, Vynnychenko considered three ways of escaping: “[T]o bury oneself in a quiet town,” to die, or to abandon politics in favor of literature, but help with that final decision came from the Bolsheviks: Vynnychenko was not included into the Politburo and lost any chance of influencing policy regarding Ukraine. There was therefore no more reason to continue negotiations with the Bolsheviks. It became obvious that they did not want Vynnychenko to play any important political role concerning the Ukrainian issue. He decided to go into exile, stating that he had done everything he could,18 and regretted that “he did not manage to live and work in Ukraine for the revolution.”19 While the Diary20 and his journalist writings21 provide more insight into Vynnychenko’s thinking as a politician, his literary works give an understanding of Vynnychenko’s position as a writer.
16
Vynnychenko, Shchodennyk, 328.
17
Ibid., 445.
18
Ibid., 481.
19
Ibid., 482.
20
See more about social and national liberation, in: Ol′ha Matvieieva, “Shchodennyk” (1911–1951) Volodymyra Vynnychenka: Khudozhn′o-ontolohichni modeli (Kyiv: Naukova dumka, 2016).
21
Volodymyr Vynnychenko, Publitsystyka (New York–Kyiv: UVAN u SShA, Instytut literatury im. T. H. Shevchenka NAN Ukraїny, 2002).
Between Two Powers: Nationalist vs. Bolshevik in Volodymyr Vynnychenko’s Works about the Ukrainian Revolution
417
The play Between Two Powers was written in 1918, after the first Bolshevik occupation, when Vynnychenko was under threat of arrest by Pavlo Skoropads′kyi. Hiding in Kniazha Hora,22 Vynnychenko created this play between April and June. As he notes in his Diary entry for June 27, 1918, he read this play to Ievhen Chykalenko and other people, who believed it was his best work for the theatre.23 It is his first literary work about the Bolshevik occupation, and one of the first works in Ukrainian literature on this topic. Vynnychenko depicts the tragedy of the revolution as a military fight between the followers of the Ukrainian Central Rada and the Bolsheviks. In his play both the nationalists and Bolsheviks are opposed to the nobility. They fight against social discrimination, and against each other. In this way Vynnychenko focuses primarily on the national issue, setting aside the social issue. Whereas in his previous play Panna Mara (Miss Mara, 1917) Vynnychenko had simply discussed a social problem, trying to create the utopian idea of unifying the Ukrainian gentry and the peasants, in this play he considers the nationalist issue in the context of the two opposing ideologies. By doing so, the playwright creates a generalized image of Ukraine. Where in Miss Mara Ukraine was depicted as a territory with ethnographical peculiarities, in the play Between Two Powers Vynnychenko creates a panoramic image of Ukraine. It should be mentioned that in his previous literary works Vynnychenko tried to avoid populist “traditional” depictions of Ukraine; moreover, he started his career as a writer with protests against sentimentalist imaginary being applied to Ukraine. So it is very telling that in the play Between Two Powers he makes an exception by depicting typical populist interiors with Ukrainian rushnyks (embroidered towels) and portraits of Shevchenko, as well as portraying the main protagonist, Mykyta Slipchenko, with a Cossack-like moustache and traditional Ukrainian embroidered shirt.
22
Kniazha Hora sits near Kaniv in the Cherkasy region. It is very close to Tarasova Hora, the location of Taras Shevchenko’s burial place.
23
Vynnychenko, Shchodennyk, 287.
418
Valentyna Kharkhun
Despite a large number of interiors and portraits, Vynnychenko still focuses on Ukraine as a spiritual motherland. For the nationalist-oriented protagonists, Ukraine appears to be native. They call it “our land,” “Motherland Ukraine,” “our Ukrainian state,” and a “free independent country.” In recognizing Ukraine as a spiritual motherland, the Ukrainian language plays a key role and becomes the biggest problem in the ideological battle between the nationalists and Bolsheviks. It is very illuminating that the first stage of the conflict is about language. Sofia, the Ukrainianborn prima donna of the Russian theatre, who is impressed by Bolshevik ideas, regards them through the prism of aesthetics, returns home and negotiates with the Bolsheviks to ensure that they speak Ukrainian in Ukraine. However, she soon realizes that the Ukrainian-born Bolshevik refuses to speak Ukrainian, and the Russian Bolshevik does not want to learn and understand Ukrainian. In this way, Vynnychenko depicts the Bolsheviks as alienated foreigners and traitors who will have nothing to do with Ukrainian culture. It is important to emphasize that the play is bilingual. It is one of the main reasons why Vynnychenko has been criticized. A great number of critics and readers have not wanted to accept the necessity of Russian in the play. I would prefer to consider bilingualism as the main artistic principle Vynnychenko applied in this play, creating images of two completely different worlds—Ukrainian and Bolshevik. The bilingual play clearly demonstrates the shift between two languages as a mental and cultural transformation, one that concerns the problem of existence. Under the threat of death, the Ukrainian student will not switch to Russian; Sofiia tries to succeed in negotiations with the Bolsheviks by switching to Russian; her brother, a Bolshevik supporter, uses Russian whenever he talks about Bolshevism. The image of a spiritual Ukraine is also created in the reflection of Ukrainian culture embodied mostly in the image of Shevchenko. His portrait is found in many interiors, and plays the role of talisman, a keeper of the Ukrainian world. The play provides direct citations from and allusions to Shevchenko’s poetry. “На нашій любій і своїй тепер землі” [“On our beloved and now our land”] exclaims
Between Two Powers: Nationalist vs. Bolshevik in Volodymyr Vynnychenko’s Works about the Ukrainian Revolution
419
Sofiia, who has just returned from St. Petersburg to her hometown. “Схаменіться, бо лихо вам буде” [“Find your wits, for evil is impending”] is how Mykyta Slipchenko quotes Shevchenko in his letter, urging his children to leave the Bolsheviks. The significance of Shevchenko as the central figure of the Ukrainian world is emphasized by the hostile attitude of Bolshevism, which evaluates him as a “counter-revolutionary icon.” Symptomatic is the scene where the Bolshevik shakes the portrait of Shevchenko from the wall and destroys it. By this, he negatively affects not only Sofia, but also other Bolsheviks. Defending his position, he proclaims: “I declare frankly that with nationalism, with these autonomous federations, Shevchenko, selfishness and other bourgeois rubbish, I will fight mercilessly.”24 That is why the destruction of the Shevchenko portrait by the Bolsheviks is recognized as the most evil action against Ukrainians. The Ukrainian world is also represented by the image of the Ukrainian family of Slipchenko, with its members playing “traditional” roles: a strong father who is controlling his children, a sensitive mother who is trying to escape her children, and the children who are looking for different ideological values. Despite the fact that the Slipchenko family is divided by different ideologies, the main idea of family unity remains. Sofiia tries to save the lives of her relatives, even though they turn away from her, and treat her as a traitor. The Bolshevik, Greenberg, exclaims: “However, how do you love your relatives? If you were so fond of the idea, of socialism. . . . ”25 Sofia and Tykhon are hardly worried that the family has turned away from them. This is especially noticeable in the scene where the father’s letter is read. The final stage of the “family court” dealing with Sofia, which is chosen by the family, attempts to return her to Ukrainian values (read: the family itself). The image of the family as the basis of the Ukrainian world serves as the key conflict. It is the image of the family showing the ideological confrontation between Ukrainian and Bolshevik values. Bolshevism 24
Volodymyr Vynnychenko, Mizh dvokh syl (Kyiv–Viden′: Dzvin, 1919), 83.
25
Ibid., 93.
420
Valentyna Kharkhun
has interrupted, and then destroyed the Ukrainian family, as well as Ukraine in general—the basic theme of Vynnychenko’s play. In contrasting the Ukrainian world, Vynnychenko created the Bolshevik world using the most negative characteristics: criminal, inhumane, amoral, uncultured, undisciplined and anti-Ukrainian. By doing so, he follows his Diary entries made in the first part of 1918 when he depicted the first Bolshevik occupation and made an immediate determination that Bolshevism was totally evil. It is also indicative that Vynnychenko depicted thirteen Bolsheviks, giving each of them the right to embody one negative characteristic so that they appear as grotesque images creating a panoramic and terrifying view of Bolshevik crimes. I believe that Vynnychenko was the first Ukrainian writer to create an impressive negative image of Russian Bolshevism by describing it as an anti-Ukrainian ideology. The Ukrainian path to revolution is embodied in three protagonists who are depicted in the process of having their ideologies evolve. Mykyta Slipchenko was alien to Ukrainian culture, but the historical moment of struggling for independence radically changed his worldview and he became a follower of the Ukrainian Central Rada and then fought against the Bolsheviks. Panas was a socialist, but becomes disappointed with socialist ideology. After witnessing the betrayal of a nationalist military detachment and Bolshevik crimes, he is pushed to join the nationalist movement. Sofiia represents the tragic opposition of nationalists and Bolsheviks. She views the Bolshevik revolution through the prism of aesthetics as a change from the old world, with the creation of one newly built on the idea of equality and new social and moral values. She intends to create a new Ukraine following the Bolsheviks, but realizes that they are anti-Ukrainian. Sofiia’s discovers that she is unable to understand the revolution through any of the ideological camps and decides to escape by committing suicide. The interpretation of Sofia’s image, as well as the whole play, actualizes the historical and nonhistorical (or utopian) issues in the text. Even the first critics, reacting to the staging of the play in December 1918, noticed its historical authenticity. As an example, Mykola Voronyi noted: “The impression is terror, horror. Those nightmares that we saw with our own eyes last year, yesterday we
Between Two Powers: Nationalist vs. Bolshevik in Volodymyr Vynnychenko’s Works about the Ukrainian Revolution
421
had to experience in the theatre again. This is a beautiful spectacular picture, an exact copy of an untethered reality. . . . ”26 The first diaspora critic, Iurii Boiko-Blokhin,27 and domestic critic, Mykola Zhulyns′kyi,28 insisted on the historicity of the play; and after that, almost all scholars and journalists followed in interpreting the play as “the reflection of the Ukrainian national revolution,” with the psychodrama of Sofiia split between the nationalist and Bolshevik ideas, in which Vynnychenko forecast the collapse of nationalBolshevism. In this context, Sofiia’s case is read as a psychodrama of Vynnychenko himself, which he depicted in his Diary, as a confrontation between socialist and nationalist ideology. In the image of Sofia can be seen allusions to Ukraine, at the historical crossroads being tempted by Bolshevism. However, even the greatest apologists for the “historicity” of the play, such as Boiko-Blokhin, suspected that “behind visible reality, behind a very naturalistic reality, something more deep and symbolic is hidden.”29 Ielyzaveta Lokhina picked up this idea, rejecting the historicity of the play and interpreting it through the prism of the mythopoetic. She came to the conclusion that “‘Between’ is the third space, ‘the golden midpoint,’ and the promised earth of Vynnychenko’s utopia.”30 The situation “between” is the result of Sofiia’s “honesty with herself,” because she does not find a reflection of her idea—a new Ukraine built on the principles of social justice— in either the Bolshevik or nationalist camps. Devotion to her idea, which cannot be resolved, means that death is the sole solution for Sofiia who chooses “between” or, so to speak, “above” as her solution. 26
Halyna Veselovs′ka, “Graiemo Vynnychenka,” Ukraїns′kyi teatr 4 (2003): 2–6.
27
Iurii Boiko, “Drama ‘Mizh dvokh syl’ V. Vynnychenka iak vidobrazhennia Ukraїns′koї natsional′noї revoliutsiї,” in his Vybrani pratsi (Kyiv: Medekol, 1992), 204–16.
28
Mykola Zhulyns′kyi, “Ioho perom vodyla sama istoriia (istorychni peredumovy poiavy dramy ‘Mizh dvokh syl’),” Vitchyzna 2 (1991): 60–63.
29
Boiko, “Drama ‘Mizh dvokh syl’ V. Vynnychenka,” 126.
30
Ielyzaveta Lokhina, “‘Mizh dvokh syl’: Utopichnyi prostir Volodymyra Vynnychenka,” Magisterium 4 (2000): 51.
Valentyna Kharkhun
422
This method of moving towards utopia, or beyond politics, becomes more apparent in Vynnychenko’s next work, the novel To the Other Side, which shows the next turn in the writer’s issue with Bolshevism. He started this novel in 1919 after resigning from the Directorate and unsuccessful negotiations with the Bolsheviks in Budapest. Vynnychenko’s Diary says31 that later he preferred to work on Rebirth of a Nation and was determined to finish it before his trip to Bolshevik Russia and Ukraine. After his unsuccessful negotiations with the Bolsheviks, Vynnychenko returned to working on his novel, finally finishing it in 1923. Both dates clearly show that Vynnychenko worked on the novel after two failed attempts to negotiate with the Bolsheviks. This is one of many reasons that might explain the extremely negative image of Bolshevism in the novel compared to Rebirth of a Nation (1919–20) where Vynnychenko appeared to justify the Bolshevik policy of violation. As in the play Between Two Powers, in the novel To the Other Side Vynnychenko depicts yet again the same period of the Ukrainian revolution—the Bolshevik occupation. The genre of the novel allows the writer to provide a wider description of revolutionary life as destruction, chaos and death. The symbol of death is embodied in the image of the Bolsheviks. Vynnychenko adorns them with the same characteristics as in his Diary and previous play: They are criminals, amoral, uneducated, and act as animals. He depicts them as a symbol of total evil, and as demons killing people and taking their souls, as is pointed out by a Ukrainian village woman in the novel. As in the previous play, Vynnychenko’s opposition to the Bolsheviks, the nationalist idea, is embodied again in the image of a young woman, who in order to protect Ukraine, intends to kill the Red Army commander. Hryhory Kostiuk interprets the novel through the prism of conflict between the Bolsheviks and nationalists. He explains the way “to the other side” (that is, crossing a border between the Bolsheviks and the Central Rada supporters)
31
Vynnychenko, Shchodennyk, 358.
Between Two Powers: Nationalist vs. Bolshevik in Volodymyr Vynnychenko’s Works about the Ukrainian Revolution
423
as a road to the true Ukraine.32 But in comparison with the previous play where this conflict takes center stage, in this novel it is not readily apparent. One can find just a few scenes reflecting this conflict: changing the Ukrainian language signboard to Russian, and Ol′ha’s worldview depicted in a couple of paragraphs. Historical narrative is now pushed aside by several others narratives, such as mystery and adventure, romantic melodrama, and philosophical essay. The latter is supposedly intended to be the main style. And instead of ideological issues dominating as in the play Between Two Powers, here philosophical reflections play a crucial role. Vynnychenko discusses a philosophy of life in the context of a fight between Eros and Thanatos. The main protagonist is depicted as not belonging to any ideological camp, loses his Epicurus-like sense of life during the revolution, and looks for any way to survive. In a situation where death dominates, he gains an understanding of life, but in meeting a beautiful young lady (Ol′ha), he changes his mind, considering Eros higher than life. Only witnessing terrible death changes his mind once again, returning to an understanding of life as the highest value. The fear of death he experiences with the young lady allows Eros to dominate again and pushes the protagonist to create an escape plan (crossing the border). The main ontological idea is that Eros, being born from the horror of death, is life in and of itself. In depicting the protagonist after his escape from the Bolshevik prison, Vynnychenko highlights the fact that the hero is positioned above the young lady who embodies nationalist or ideological values. By doing so, the writer depicts the predominance of the ontological project over the revolutionary. Vynnychenko dispenses with the importance of revolution by explaining that human beings are influenced by Eros and Thanatos. With this, Vynnychenko and his protagonist do not stay “between” ideological camps, but hover “above” them, moving away from political issues—a practice Vynnychenko was already exploiting in his writings after his
32
Hryhory Kostiuk, “Povist′ pro liudei buremnykh rokiv,” in Volodymyr Vynnychenko, Na toi bik (New York: UVAN, 1972), 15.
424
Valentyna Kharkhun
failure with the first Russian Revolution (1905–7) during his selfimposed exile. My assessment is that Vynnychenko compensated for his trauma, associated with the revolution’s failure, by replacing ideological with philosophical thinking, which allowed him to stay above what he considered life’s unfortunate circumstances. To summarize, it should be noted that Vynnychenko created a panoramic historical view of the revolution mostly focusing on the Bolshevik occupation. He depicted the existence of the Ukrainian nationalist world as under a Bolshevik threat. In contrast to his political writings, such as the essay Rebirth of a Nation, where Vynnychenko tried to be more polite in describing the Bolsheviks, in his literary works he created an impressively negative image of the Bolsheviks, characterizing them as total evil. The writer created artistically powerful images of Ukraine and nationalist-oriented protagonists who at first sight can be interpreted as sympathetic because of the author’s nationalist values; however, in a more detailed analysis of Vynnychenko’s literary works, by discussing the conflict as “nationalist vs. Bolshevik,” the author discloses his intention to stay “between” and “above,” strengthening the tendency to move towards utopian or philosophical treatises. Despite Vynnychenko’s controversial imagining of revolution, when he was balancing between condemnation and sympathy for Bolshevism, it had a great impact on the common Ukrainian understanding of the events of 1917–21. The essay Rebirth of a Nation was twice republished in independent Ukraine as a reprint edition. The essay came to occupy a special place in the Ukrainian cultural canon, and its title became a common metaphor identifying the Ukrainian revolution. Among the three literary works about the revolution, the play Between Two Powers occupies the central position and is recognized as Vynnychenko’s main work, as well as the most influential in depicting the revolution in Ukrainian literature. It has been republished several times since Ukrainian independence and has received many reviews and much research analysis. The preference for this work means that the anti-Bolshevik narrative which predominates in Between Two Powers should be recognized as the main one for the common Ukrainian view of events during 1917–21.
425
How Ukrainian Futurists Viewed Italian Futurism Oleh S. Ilnytzkyj
In 1930, when the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine (taking its cue from Moscow), was planning the centralization of artistic activity and the liquidation of all artistic “-isms” as a step towards establishing Socialist Realism, it began staging a series of orchestrated attacks in the press against the modernist and avantgarde movements that had flourished from the 1910s through the 1920s. The Ukrainian Futurists were denounced in particularly harsh terms that year because they were resisting the obvious imperative to give up their autonomous artistic program and to bend to the Party’s will on questions of art. The leader and founder of Ukrainian Futurism, Mykhail′ Semenko, continued to lobby as late as October 1930 for “the same rights and privileges” that were enjoyed by the proletarian literary organizations backed by the Party. He said: “The wholesale rejection of Futurism, the confusion between 1) Maiakovskii’s Futurism and 2) Marinetti’s Futurism . . . is harmful and we [Ukrainian Futurists], naturally, have no reason to reject anything.”1 One of the more ominous blows against the recalcitrant Ukrainian Futurists had appeared in June 1930 in the form of an
1
Mykhail′ Semenko, “Nu i repliky,” Nova generatsiia 10 (1930): 34. For a history of Ukrainian Futurism, see Oleh S. Ilnytzkyj, Ukrainian Futurism, 1914–1930. An Historical and Critical Study (Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1997). This article adapts some materials from my book.
Oleh S. Ilnytzkyj
426
article titled “Fascism and Futurism.”2 It portrayed Ukrainian Futurism as a right-wing menace; its adherents were dubbed “our [own] Marinetti-ites,” and criticized for disdaining the proletarian masses and for embracing bourgeois formalism. Not able to withstand this onslaught, the Ukrainian Futurist organization “The New Generation” disbanded in early 1931. Semenko was executed by firing squad in 1937 for bourgeois nationalism even though he spent his entire career on the left of the political spectrum and had argued that Ukrainian nationalism was bad for Ukrainian culture.3 The enemies of Ukrainian Futurism used Filippo Tommaso Marinetti’s name as a tactic to shut down Semenko’s movement. In doing this, they exploited the fact that since 1914 Semenko and his colleagues gave Marinetti considerable (but qualified) recognition for revolutionizing the arts. If Russian Futurism often vociferously tried to deny the influence of Marinetti (with some exceptions),4 Ukrainian Futurists openly referred to him for much of their history (1914–30). In fact, Italian Futurism was explicitly part of Ukrainian Futurism’s theory of the artistic process (called Panfuturism). To be sure, Marinetti’s nationalist and fascist politics were completely unacceptable, but the Ukrainians readily credited the Italian for engineering a turning point in the history of art. The present article outlines some of the cardinal reference in the Ukrainian movement to Marinetti and his cohorts, showing how Italian Futurism was interpreted as a viable force for modernizing Ukrainian culture in late Imperial Russia and early Soviet Ukraine. In the absence of any sustained comparative research, this brief note is intended as an introduction to the subject.
2
Varvara Zhukova [Kost′ Burevii], “Fashyzm i futuryzm,” Prolitfront 3 (June 1930): 205–28.
3
Oleh S. Ilnytzkyj, “Cultural Revolution: Mykhail Semenko, Ukrainian Futurism and the ‘National’ Category,” Kyiv-Mohyla Humanities Journal 4 (2017), http://dx.doi.org/10.18523/kmhj106710.2017–4.45–52.
4
Anna Lawton, “Russian and Italian Futurist Manifestoes,” The Slavic and East European Journal 20, no. 4 (Winter 1976): 405.
How Ukrainian Futurists Viewed Italian Futurism
427
♦ Shortly after Paris witnessed the appearance of the Italian Futurist manifesto in Le Figaro in February 1909, about two thousand kilometers to the East, in Kyiv, a Ukrainian publisher by the name of Pavlo Bohats′kyi received permission from Russian imperial authorities to begin publishing a journal under the name Ukraïns′ka khata (Ukrainian House).5 The new journal (the first issue of which appeared in March), like Ukrainian cultural and political activities in general, had become the beneficiary of the relaxed censorship in the Russian Empire following the 1905 revolution. In most respects, Ukraïns′ka khata was a fairly typical aestheticist and symbolist publication—and a far cry from the Italian Futurist manifesto. Nevertheless, in its own way it was quite a radical enterprise both in relation to its contemporaries and especially to nineteenth-century Ukrainian culture, which Ukraïns′ka khata rejected stridently for its populism and poorly articulated sense of national identity. “There is no culture in our past . . . ,” wrote one of the journal’s most prolific literary critics and polemicists. “We shall not bow, as the patriots demand, to our forefathers who have left us only one inheritance— their stupidity, lack of principle, barbarism and darkness. We shall not honor their ‘uncultured culture,’ we shall not bow in front of their art. This is something we do not need, while that which we do need our forefathers have not created and have not given to us. . . . We have no forefathers worthy of honor and those unworthy of honor are useless to us.”6 It is not by chance that this pronouncement carries some of the hallmarks of Italian Futurism (e.g., rejection of the past and an aggressive, adversarial tone). As one Ukrainian memoirist of this period pointed out: “Marinetti and his Futurism” were “burning issues” among the young activists and writers associated with
5
Oleh S. Ilnytzkyj, “Ukraïns′ka khata and the Paradoxes of Ukrainian Modernism,” Journal of Ukrainian Studies 19, no. 2 (1994): 5–30.
6
P. Bohats′kyi, M. Shapoval, and A. Zhyvotko, Ukraïns′ka khata (1909–1914) (New York, 1955), 14.
Oleh S. Ilnytzkyj
428
Ukraïns′ka khata.7 Hryts′ko Chuprynka, a published poet in the journal, put forth the slogan “revolt for the sake of revolt” in one of his poems of 1910.8 He was described as “an anarchic type, who had grown up on a wild, steppe-like, and poorly cultivated soil. He walked about in a long black cape, a black brimmed hat from beneath which he stared like Rinaldo Rinaldini.”9 He was executed by the Bolshevik cheka in 1921. These characteristics notwithstanding, neither the rebellious critics nor the journal’s poets ever went as far as Marinetti when it came to rejecting old art and culture. The modernists of Ukraïns′ka khata, whose artistic tastes were mostly circumscribed by decadence, symbolism, and the philosophy of Nietzsche, remained at heart Kulturträgers and were wary of the destructive streak evident among the Italians. Keen on expanding an elite Ukrainian culture that would compete with Europe’s best and, in particular, with the Russian-language culture of the empire, these artists were not about to spurn Ukraine’s hard-won cultural achievements—whether Romantic or Realist. One critic put it this way: Futurism “cannot naturally assume a place in Ukrainian poetry [because it] is tied to a nation whose psychology is constructive, not destructive . . . ; after all, there really is nothing to destroy.”10 People with such views were more likely to admire and emulate Italy’s traditional achievements than endorse their annihilation. This stance was captured well by the Ukrainian modernist poet and prose writer from Western Ukraine Petro Karmans′kyi in his novel Kil′tsia rozhi (Rings of the rose, 1921),11 which was set in Rome. The main protagonist is an
7
Halyna Zhurba, “Vid ‘Ukraïns′koï khaty’ do ‘Muzahetu,’” Slovo: Zbirnyk 1 (1962): 440.
8
The poem in question is “To My Countrymen” and is available here: http:// www.vcisch2.narod.ru/CHUPRINKA/Chuprinka.htm.
9
Zhurba, “Vid ‘Ukraїns′koї khaty’ do ‘Muzahetu,’” 445.
10
Iurii Mezhenko, “Mozhlyvosti i obov′′iazky ukraïns′koï poeziï,” Shliakh 1 (1919): 62.
11
Petro Karmans′kyi, “Kil′tsia rozhi,” Suchasnist’ 3 (1989): 17–25 and also Suchasnist’ 4 (1989): 2–27.
How Ukrainian Futurists Viewed Italian Futurism
429
admirer of Giacomo Leopardi and a devotee of Italy’s rich heritage. Simultaneously, he is embarrassed by the poverty of his own Ukrainian national culture. His thirst for an elite culture makes him an enemy of the Futurists. He says to one of his interlocutors: You have probably heard of Marinetti who has proclaimed the cult of the machine and baptized himself a Futurist? He would like to level not only the ruins but also all the museums and all the finest buildings. It’s strange that our own nation [Ukraine], which has not the slightest trace of traditions that might stir it to a new life, gives birth to adherents of Futurism. Only a nation that does not need traditions because it is fully aware of its worth and dignity and has no need to be reminded of them can afford Futurism. We [Ukrainians] are a curious nation, for sure. Nowhere is rubbish from foreign dumps collected so avidly as among us.12
Semenko was considered by some to be the prime “rubbish” collector in Ukraine, his sin compounded by the fact that he ostensibly imported his “stolen rags”13 (i.e., Futurism) in 1914—not from Italy (the admired West) but from Imperial Russia, Ukraine’s cultural oppressor and rival. He was severely criticized for this by his former colleagues from Ukraïns′ka khata. This traditional view of the origins of Ukrainian Futurism has some merit, but needs to be tempered with the observation that Semenko’s proclamation of Ukrainian Futurism occurred in February 1914, that is, when Marinetti controversial visit (late January to early February) took place to the imperial centers (Moscow and St. Petersburg).14 Semenko no doubt
12
Karmans′kyi, “Kil′tsia rozhi,” 23–24.
13
M. Sriblians′kyi [Mykyta Shapoval], “Etiud pro futuryzm,” Ukraïns′ka khata 6 (1914): 461.
14
Roman Jakobson recalls that “Marinetti arrived at the end of January, 1914.” Cf. Roman Jakobson, My Futurist Years, ed. Bengt Jangfeldt and Stephen Rudy (New York: Marsilio Publishers, 1997), 20. On Marinetti’s visit to the Russian Empire, see also Benedikt Livshits, The One and a Half-Eyed Archer, trans. with an introduction and annotations by John E. Bowlt (Newtonville: Oriental Research Partners, 1977).
Oleh S. Ilnytzkyj
430
was aware of the Italian much earlier, but prior to 1914 he remained a run-of-the-mill symbolist poet, who was politely received by Ukraïns′ka khata. The militant critics of the journal and individuals like Chuprynka doubtlessly inspired Semenko’s transformation into something more radical, but it probably took Marinetti’s arrival in the empire to launch him irrevocably on the Futurist path. Although previous to that there were Futurists models closer to home (i.e., the Russian Empire) which could have been emulated, Semenko seems to have responded primarily to Marinetti when he declared his own movement; moreover, over the ensuing years he clearly preferred to invoke the name of Italians rather than Russians. The inclination toward Italy can be explained by the fact that Europe (“the West”) in general had become virtually a mandatory orientation for growing numbers of the Ukrainian intelligentsia as it tried to sever cultural and political ties with the Russian Empire (Ukraine proclaimed independence in 1918). As a result, the multiethnic, imperial Russian-language culture was becoming a less desirable space in which to conceptualize Ukraine or to work; Europe offered an escape from the empire’s cultural embrace. Some Ukrainians naturally continued to participate in panimperial activities. David Burliuk, for example, became known as the “Father of Russian Futurism,” but in later years would claim, “I was born in Ukraine. . . . Ukraine was and remains my homeland. . . . I have to say, that in my person Ukraine has its most faithful son.”15 The movement Semenko fashioned, however, situated itself exclusively within Ukraine, and chose Ukraine as the object of its reforms and attacks, while relying on European rather than imperial (“Russian”) models. Semenko called his theory of the avantgarde “Panfuturism” (in the sense of “pan-avant-gardism”) and defined it, tellingly, as being “simultaneously Futurism, Cubism, Expressionism and Dadaism.”16 The contextual relationship among 15
Quoted in Myroslav Shkandrij, “Steppe Son: David Burliuk’s Identity,” Canadian-American Slavic Studies 40, no. 1 (Spring 2006): 71–72.
16
“What Panfuturism Wants,” Semafor u maibutnie: Aparat panfuturystiv 1 (May 1922): 12. Also available in A. Leites and M. Iashek, Desiat’ rokiv ukraïns′koï literatury, 1917–1927, vol. 2 (Kharkiv: DVU, 1928), 13–14.
How Ukrainian Futurists Viewed Italian Futurism
431
the avant-gardes in this definition clearly shows that “Futurism” implied Marinetti’s “European” movement—not Burliuk’s and Maiakovskii’s “Russian”/“imperial” one. While Semenko embraced the European avant-garde, the modernist Kulturträgers of Ukraïns′ka khata steered Ukrainian culture towards Europe’s more traditional civilization. This meant that they needed to spurn Semenko’s movement. Many in the journal never forgave him his incendiary manifesto of 1914 that denounced the cult surrounding the father of modern Ukrainian literature, Taras Shevchenko, and his seminal book of poetry, the Kobzar (1840).17 To protest the continued veneration of Shevchenko, Semenko had “burned” his Kobzar. A few years later (1924) he published his own collected works under the identical title, further scandalizing an already outraged public. Although the accusations of “fascism” against Ukrainian Futurists came much later (i.e., when artistic tolerance and competition were gradually disappearing from Soviet life), Ukrainian Futurists raised the issue themselves in the early 1920s— primarily to lay it to rest. For them, Italian Futurism was a watershed in the history of “Art,” a word that was capitalized to signal the transformation of a System and an Institution. The odious political and imperialist aspects of the Italian movement,18 on the other hand, were “accidental and non-immediate.”19 Turning to the “enemies of Futurism who are weak in the head,” the Futurist Oleksa Slisarenko explained the continuing importance of Futurism in these words: 17
For an English translation of Semenko manifesto “Sam,” see Ilnytzkyj, Ukrainian Futurism, 6.
18
Much has been written on this aspect of Italian Futurism. See, for example: Günter Berghaus, Futurism and Politics: Between Anarchist Rebellion and Fascist Reaction, 1909–1944 (Providence: Berghahn Books, 1996); Ernest Ialongo, “Filippo Tommaso Marinetti: the Futurist as Fascist, 1929–37,” Journal of Modern Italian Studies 18, no. 4 (2013): 393–418; Cinzia S. Blum, The Other Modernism: F. T. Marinetti’s Futurist Fiction of Power (Berkeley: University of California Press, 1996); Andrew Hewitt, Fascist Modernism: Aesthetics, Politics, and the Avant-Garde (Stanford: Stanford University Press, 1996).
19
“What Panfuturism Wants,” 12.
Oleh S. Ilnytzkyj
432
“The first [Italian] Futurists, like the first socialists, had many faults; but it should not follow from this that Futurism and Socialism were destined to die.”20 Marinetti’s movement remained relevant not for political reasons but because it had severed “the continuous line of the artistic process,”21 inaugurating a new chapter in the history of Art. Marinetti’s ideological “excrescences”22 were entirely beside the point since the purpose of Futurism was to continue the formal and material transformation of what still remained a retrograde artistic practice in some parts of the world—especially in the new Soviet state. Ukrainian Futurists felt comfortable in denouncing Marinetti’s fascism even as they embraced his artistic legacy. In 1927, for example, as they embarked on their most successful periodical project, the journal Nova generatsiia (New Generation, 1927–30), they published a three-page summary of a Russian article that was devoted to a painstaking elaboration of the thesis, “Marinetti— Fascist and Futurist.”23 The most concentrated and sustained references to Marinetti and Italian Futurism occurred in the year 1922 in the publication Semafor u maibutnie (Semaphore into the Future), published in Kyiv. This miscellany ranks as one of the most important and attractive Futurist publications. It is an excellent example of innovative use of typography and an invaluable source for decoding Ukrainian Futurists theory, especially the concept of “destruction.” Semafor unselfconsciously called attention to three avant-garde movements that were close to its artistic heart: Dada, German Expressionism, and Italian Futurism. It is the latter that received most attention,
20
Oleksa Slisarenko, “Notatky,” Semafor u maibutnie, 39.
21
“Postanovka pytannia v teoriï mystetstva perekhodovoï doby (Panfuturystychnyi manifest),” in A. Leites and M. Iashek, Desiat′ rokiv ukraïns′koï literatury, 1917–1927, vol. 2 (Kharkiv: DVU, 1928), 101. This manifesto appeared originally in Semafor u maibutnie: Aparat panfuturystiv 1 (May 1922): 3–7.
22
“What Panfuturism wants,” 12.
23
“Marinetti—fashyst i futuryst,” Nova generatsiia 1 (October 1927): 66–68. The Russian-language article originally appeared as V. Pertsov, “Fashist i futurist,” Krasnaia nov′ 8 (1927): 214–25.
How Ukrainian Futurists Viewed Italian Futurism
433
especially from the “King of the Futurists Prairies,” Geo Shkurupii, one of Semenko’s closest collaborators. He penned two articles about Italian Futurism in Semafor. The first was “Marinetti’s Manifesto and Panfuturism”; the second, “The Music of Noises (Musique bruitiste).” Semafor contained a third unsigned survey of contemporary trends in Italian painting, which Ukrainians interpreted as an alarming tendency to move away from Futurism. Finally, there was a fourth mention of Italian Futurism in Slisarenko’s brief note (“Notatky”), which was quoted above. One of the first statements in Shkurupii’s “Marinetti’s Manifesto and Panfuturism” (the Italian’s name is printed in Latin script throughout the Ukrainian text) is the assertion that the 1909 manifesto was “a great event in world art.” He explained: Although in theory (i.e., according to Panfuturism), art and life should be linked, in actual practice “Art could not keep up with life as it entered the Twentieth century. . . . The resentment and protest that met Futurism simply confirmed the need for, and the inevitability of, Futurism”; it signaled “the demise of everything that came before.” Shkurupii then adds: “But despite the attacks on the original Futurism, especially on the Futurists and Marinetti, history has completely vindicated it in our eyes and even more so in the eyes of the future.” As a by-product of capitalism, Marinetti shared such characteristic defects of his society as “imperialism, scorn for women, etc.” “What else could Marinetti do, a representative of the capitalist bourgeoisie,” asked Shkurupii, “but beat the petty bourgeoisie and feudal aristocracy with a club over the head? From the success of this struggle depended the further development of Futurism.” It went without saying, of course, that there could be no endorsement of Marinetti’s politics (“we completely reject” it), but the question of “form” (faktura) was an entirely different issue. Ukrainian Futurists, said Shkurupii, embraced “the formal evolution of the original Futurism.” “The development of the original Futurism, its headlong destruction and denial of old art, along with the simultaneous reinforcement of Futurism, is very reminiscent of the breakdown of small forms of production, their assimilation by more powerful capital.” He pointed out that, while the end of capitalism had been predicted by Marx and Engels in
Oleh S. Ilnytzkyj
434
1848, “the destruction of bourgeois art is outlined only in the first and second decade of the Twentieth century.” In other words, “art is behind the times by a full half century:”24 Now, in the third decade of the Twentieth century, global art is witness to a new great event. Along with the beginning of the global proletarian revolution in society, we proclaim the manifesto of the transitional age, the Panfuturism of Mykhail′ Semenko, which springs from the original Futurism in terms of form but is endowed with a solid proletarian ideology. For the first time in history the bourgeois ideology in art is being destroyed and replaced by the new, proletarian. Art again catches up with life and stands side by side with it. The only thing that global art will bequeath to the “art” of the future is Marinetti’s original Futurist manifesto and the Panfuturism of Mykhail′ Semenko.25 Regardless of the wailing of bald idiots and morphine addicted artists, the destruction of bourgeois art that was initiated by the Italian bourgeoisie will be completed by the proletariat of the Federation of Soviets, laying the first real foundations for the “art” of the future.26
Shkurupii attributes to both Marinetti and Semenko enduring historical importance but differentiates them ideologically. The Futurism of the Italian is hobbled by capitalism; Semenko’s Futurism is redeemed by the Socialist revolution. It will continue the destruction of the Institution of Art initiated by Marinetti, turning Art into “art,” what in later Panfuturist formulations would be called meta-art—that is, an activity and system closely aligned with life.
24
Geo Wkurupij [sic], “Manifest Marinetti i Panfuturyzm,” Semafor u maibutnie: Aparat panfuturystiv 1 (May 1922): 8–9. This publication used a unique transliteration system to convey Ukrainian through Latin script.
25
Ibid., 9.
26
Ibid., 10.
How Ukrainian Futurists Viewed Italian Futurism
435
In Shkurupii’s second article, “Music of Noises,”27 the formalist and destructivist preoccupations are revealed again, but this time in reference to an Art that has been least affected by change and revolution—that is, music. Although the short essay was an obvious allusion to Luigi Russolo’s manifesto L’Arte dei Rumori (The Art of Noises, 1913), the Italian’s name is never actually mentioned by Shkurupii, who complains that the achievements of noisemakers in Italy and the Dadaists in Germany are unknown to Ukrainians and, thus, they are compelled to pursue their work independently. Shkurupii anticipates a time when “it will be interesting to share our impressions and results” with colleagues in Italy and Germany. The subtitle of his article, “Musique bruitiste,” suggests that Shkurupii was probably using a French source and that he did not have direct knowledge of Italian developments. Shkurupii begins by saying, “Tonal music, which is based on mellifluousness, is a terribly conservative thing. It recalls a tender young lady from a noble family, a lady with good manners who is afraid to lose her innocence. We need to liberate her of this innocence; we need to unnerve this genteel, aristocratic woman.”28 He goes on to point out that the “Italians have been hoisting her skirt up for a long time; the German Dadaists have done so too; now, it’s our turn.”29 Ukraine, like Europe, he says, has large cities, hurling trains, and factories—all of which serve as the precondition for a “new music” “constructed on the basis of noise.”30 Although there was little evidence to corroborate it, he asserts that Ukrainian Futurists had invented new instruments and forms of notation to convey the music of noises. “We are organizing a fifty-member soundestra (sound-orchestra or zvukestr), made up of composersnoisemakers (avtoriv-shumistiv). For the first performance they were
27
Geo Wkurupij [sic], “Muzyka shumiv (Musique bruitiste),” Semafor u maibutnie: Aparat panfuturystiv 1 (May 1922): 33.
28
Ibid.
29
Ibid.
30
Ibid.
Oleh S. Ilnytzkyj
436
preparing “‘The Dance of Savages,’ a meta-theatre. . . . 31” The new music was to be performed on streets and city squares—and could be easily mastered by any person. The third piece in Semafor u maibutnie was an anonymous précis, titled “The new renaissance of Italian art (?).” It was featured in a section of Semafor called “Roaming through the Destructive Countries” (Po destruktyvnykh kraïnakh), which surveyed avantgarde activities in European states. Countries included were: Germany (Dada), France, England and America, Poland, Switzerland, and the Czech lands. In terms of length, the report on Italy was on par with information provided about France, but both were slightly shorter than the account of developments in Germany. The article on Italy, in fact, was based on an unidentified German source. Analysis shows that the editors of Semafor had relied on the journal Der Ararat (Munich, 1918–21), which in turn had reported on the Italian art journal, Valori Plastici (Rome, 1918–21), specifically on Alberto Savinio’s article “Fini dell’arte” (The frontiers of art).32 The focus was on the birth of Metaphysical Painting in Italy, which “already has nothing in common with Futurism,” stated Semafor.33 Semafor recapitulated information provided by Leo Zahn,34 as well as two short news items in Der Ararat, one of which became the heading of the Ukrainian report.35 Apparently, Ukrainian Futurists were concerned that the new metaphysical work of Carlo Carrà and Giorgio de Chirico amounted to artistic backsliding. “You can’t leap over Futurism under conditions of the bourgeois evolution of art. Bumping into this wall [i.e., Futurism], the metaphysical movement,
31
Ibid.
32
On Leo Zahn, Der Ararat, and Valori Plastici, see Dennis Crockett, German Post-Expressionism: The Art of the Great Disorder, 1918–1924 (University Park: Pennsylvania State University Press, 1999), 18.
33
“Nove vidrodzhennia italiis’koho mystetstva?,” Semafor u maibutnie: Aparat panfuturystiv 1 (May 1922): 54.
34
Leo Zahn, “Italien,” Der Ararat 4 (January 1920): 8.
35
“Ein neues Rinascimento der italienischen Kunst?,” Der Ararat 4 (January 1920): 10.
How Ukrainian Futurists Viewed Italian Futurism
437
like all others, must inevitably get stuck in abstractionism (which, for now, is a positive aspect of painting because it provides the opportunity to deal with the form (faktura) of art holistically . . . ); later on [however] they [the metaphysical painters] will back away—an outcome that is already predictable.”36 The Ukrainians seemed to be implying that while others may be tempted to reject Futurism, they would carry on the task of destruction under the new ideological and political conditions provided by the Soviet Union. Like Marinetti, the Ukrainian movement devoted attention to the graphical aspects of print, their literary works and periodic publications betraying a passion for typographical experimentation. This included flirtations with the idea of abandoning the Cyrillic alphabet for the Latin, which to them seemed more “modern.” The “destruction” of the Old Art was to be accompanied in part through the “synthesis” of the arts, one example of which was “poetrypainting” (poezomaliarstvo). Semenko turned toward this synthetic form and produced some interesting results in the early 1920s.37 One series of poetry-paintings was titled “My Mosaic” (1922) and included a “canvas” of words called “System” (Systema), which told the history of Ukrainian Futurism against the background of global artistic developments and revolution. Not unexpectedly, “System” pays tribute to Marinetti (fig. 1) by placing his name at the pinnacle of this visual poem. This visual poem’s system of “values” is based on a “syntax” conveyed by the size of letters and the distance from the bottom (the higher a word appeared in the “system” and the larger the typeface, the better it was). While Marinetti is at the top, Ukraine’s national poet (Taras Shevchenko) is at the bottom and rendered in small type. This survey has pointed out that the Ukrainian Futurist movement openly acknowledged Marinetti. It viewed Italian Futurism as a movement that could not be ignored by avantgarde aspirants. Those who rejected Futurism because of its fascist 36
“Nove vidrodzhennia,” 54.
37
For details see Ilnytzkyj, Ukrainian Futurism, 324–28.
438
Oleh S. Ilnytzkyj
connections were being shortsighted and failed to recognize the formal obligations that the new developments in art placed on current practitioners. This line of reasoning was sustainable only as long as there was relative freedom to pursue artistic experimentation. Once the Soviet Union began curtailing artists, Marinetti’s ideological “excrescences” were pushed to the forefront and used as a pretext to return art to traditional practices and Communist Party control.
439
On the Other Side: Dina Lipkis, Yiddish Poet of 1920s Kyiv 1 Hinde Ena Burstin
Kyiv has played a substantial role as a center for Yiddish literary innovation. In the 1880s, beloved Yiddish writer Sholem Aleichem (Sholem Rabinovitsh, 1859–1916) fostered a publishing culture in Kyiv that developed and popularized high-level Yiddish literature,2 and attracted a vibrant Yiddish literary circle. The dynamic modernist Yiddish literary group, Di Kiever grupe [The Kyiv Group], established in 1912, pioneered experimental Yiddish poetry.3 Kyiv remained a significant center for avant-garde Yiddish writing in the 1910s and 1920s. “At the time of the Bolshevik Revolution and
1
There is a lack of consistency in the spelling of the poet’s pseudonym, which has been listed as Libkes, Lipkes, Libkis, or Lipkis in various publications. Chaim Beider’s Leksikon fun yidishe shrayber in ratn-farband [Biographical Dictionary of Yiddish Writers in the Soviet Union] (New York: Congress for Jewish Culture, 2011), 203, and Khayim Leyb Fuks in Leksikon fun der nayer yidisher literatur [Biographical Dictionary of Modern Yiddish Literature] (New York: Congress for Jewish Culture, 1963), vol. 5, 74, both list the poet’s name as דינה ליפקיסthat transliterates as Dina Lipkis. I have chosen to follow this spelling, which suggests that Lipkis is a play on the poet’s family name, Kipnis.
2
Dovid Katz, Words on Fire: The Unfinished Story of Yiddish (New York: Basic Books, 2004), 211–17.
3
For further information on Di Kiever grupe, see Seth Wolitz, “The KievGrupe (1918–1920) Debate: The Function of Literature,” Studies in American Jewish Literature (1975–1979) 4, no. 2 [Modern Jewish Studies Annual II] (Winter 1978): 97–106.
Hinde Ena Burstin
440
the ensuing Civil War, Kyiv more than any other place in Russia, Ukraine or Belorussia set the tone in Yiddish literature.”4 Yiddish culture had been subjected to censorship and prohibition during World War I. Postrevolution, the atmosphere changed dramatically. Minority groups, including Jews, were granted national autonomy and the right to use their native languages in public and institutional life.5 State support of ethnic languages and secular cultures led to rapid, unprecedented growth of Yiddish schools, research institutes, publishing houses and cultural institutions intent on fostering a secular postrevolution Jewish culture.6 A massive expansion in Yiddish publishing ensued. According to Howe and Greenberg, “between 1917 and 1921, approximately 850 Yiddish books were published in the Soviet Union, a number that would be impressive at any time but seems quite remarkable for a period of hunger and civil war.”7 Forty percent of all Yiddish titles published between 1917–21 were published in Kyiv.8 This extraordinary growth took place against a background of extreme violence, with “the words of the new Yiddish poetry of Ukraine forged in war and revolution, civil war and pogroms.”9 4
Gennady Estraikh, “From Yehupets Jargonists to Kiev Modernists: The Rise of a Yiddish Literary Centre, 1880s-1914,” Eastern European Jewish Affairs 30, no. 1 (2009): 17.
5
David Shneer, “A Study in Red: Jewish Scholarship in the 1920s Soviet Union,” Science in Context 20, no. 2 (2007): 204.
6
Kenneth Moss, Jewish Renaissance in the Russian Revolution (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2009), 2; Joseph Sherman, From Revolution to Repression: Soviet Yiddish Writing 1917–1952 (Nottingham: Five Leaves, 2012).
7
Irving Howe and Eliezer Greenberg, A Treasury of Yiddish Poetry (New York: Schocken Books, 1976), 44.
8
Estraikh, “Yehupets,” 17
9
In fayerdikn doyer: zamlung fun revolutsyonerer lirik in der nayer yidisher dikhtung [In Spirited Endurance: Collection of Revolutionary Lyric in the New Yiddish Poetry], ed. Ezra Korman (Kyiv: Kultur-Lige Melukhe Farlag, 1921). Republished in expanded form as Brenendike brikn: antalogye fun revolutsyonerer lirik in der nayer yidisher dikhtung fun Ukrayne [Burning Bridges: Anthology of Revolutionary Lyric in the New Yiddish Poetry of
On the Other Side: Dina Lipkis, Yiddish Poet of 1920s Kyiv
441
Intent on creating a new literary climate, the avant-garde Kyiv writers “set alight all bridges that led to the old world.”10 Nokh-Oktobyarishe poezie [post-October poetry] emerged, combining aspects of modernism with revolutionary sensibilities.11 This approach synthesized the tensions that had existed in Yiddish literature between etik un estetik [ethics and aesthetics], paralleling the concurrent tension between populism and modernism in Ukrainian literature.12 According to Korman, there had never before been such clarity and sharpness of image, nuances and plays with word and sound in Yiddish poetry.13 Nokh-Oktobyarishe poems, which often used extended forms, addressed social themes, communal suffering and revolutionary acts, intentionally avoiding fabulist elements and themes of love.14 The new writers drew on a consciousness that encompassed both individual psychology and socio-political revolution.15 During this time, there was an exponential growth in the publication of Yiddish poems by women.16 The Russian revolution had initially brought a sense of renewal and liberation to Yiddish Ukraine], ed. Ezra Korman (Berlin: Yidisher literarisher farlag, 1923), 10. Unless otherwise stated, all Yiddish texts have been translated by Hinde Ena Burstin. 10
Korman, Brenendike brikn, 10.
11
D. Hofshteyn and F. Shames, Literatur-kentenish: Geboy fun kinstlerishn verk un literarishe zhanern [Literary Knowledge: Structure of Artistic Works and Literary Genres] (Moscow: Tsentraler felker-farlag fun FSSR, 1928), 39.
12
Solomea Pavlychko, “Modernism vs. Populism in Fin de Siècle Ukrainian Literature: A Case of Gender Conflict,” in Engendering Slavic Literatures, ed. Pamela Chester and Sibelan Forrester (Bloomington: Indiana University Press, 1996), 83–103.
13
Korman, Brenendike brikn, 11.
14
Hofshteyn and Shames, Literatur-kentenish, 39.
15
Korman, Brenendike brikn, 13.
16
For example, anthologist Ezra Korman’s 1921 collection In fayerdikn doyer included only one woman (Kadia Molodowsky). Korman’s 1928 anthology Yidishe dikhterins: antalogye [Yiddish Women Poets: Anthology] (Chicago: L. M. Stein) includes ten women living in the Soviet Union, along with others, who had lived there.
Hinde Ena Burstin
442
cultural life, giving impetus to “subversive women’s poetry, including works that tackled gender issues.”17 In the 1920s, Yiddish women writers of Ukraine were at the forefront of pioneering new themes and approaches in Yiddish poetry, publishing intensely intimate poems with women as the subject matter. Women’s changing relationship with their corporality is evident in poems that assert bodily autonomy. These poems defy laws and customs that police the body, treating it as a site of secrecy and shame. Dina Lipkis The poet Dina Lipkis was at the forefront of Yiddish poetry written on the female body. Lipkis’s poem “Fun yener zayt vant” addresses themes of hidden desires overcoming external injunctions; awareness triumphing over structural social constraints, and women’s preparedness to place their desire above societal expectations. “Fun yener zayt vant” is intimate, evocative, and provocative. It breaks new ground in depicting the desirability of women, and in portraying women asserting control over their bodies and their sexual decision-making. Lipkis’s poems, including “Fun yener zayt vant,” challenge the imposition of normative behaviors and expectations. As little is known about Lipkis’s life, the following brief biography recontextualizes her work. Born in the shtetl Slovechne, in the region of Volyn′, Dina Lipkis (pen name of Dina Kipnis Shapiro, 1900–?) describes her home life as “loving but confining.”18 Her mother was unwell, and Lipkis assumed responsibility for the household from a young age, needing to be, in her words, “the older head in the home.”19 Lipkis gained a broad general and Jewish education in the shtetl. She was particularly close with her brother, Yiddish writer Itsik Kipnis, whom she considered her spiritual mentor. 17
Joanna Lisek, “‘Of All the Men I Am the Most Manly’”: Aspects of Gender in the Poetry of Khane Levin,” in Women Writers of Yiddish Literature: Critical Essays, ed. Rosemary Horowitz (Jefferson: McFarland, 2015), 126.
18
“Dina Lipkis,” in Korman, Dikhterins, 348.
19
Ibid.
On the Other Side: Dina Lipkis, Yiddish Poet of 1920s Kyiv
443
When Lipkis was nineteen, a massive wave of pogroms erupted. Between 1919–21, 200,000 Jews were killed in anti-Jewish riots in 530 cities and towns.20 Kyiv, where Jews comprised one third of the population, “became a haven for refugees from the pogroms sweeping the provincial towns of Ukraine.”21 Among them was Dina Lipkis, who arrived in Kyiv in 1920. The city appears to offer her a sense of both safety and freedom, for she describes herself as “escaping her parents’ clutches.”22 Lipkis encountered a vibrant, expanding Yiddish culture in Kyiv. The Jewish population of Kyiv had more than doubled in ten years.23 The Yiddish peak body Kultur-Lige [Culture-League], founded in January 1918, had quickly established a network of community facilities, including schools, libraries, orphanages and children’s homes.24 Lipkis graduated from studies in Yiddish pedagogy in Kyiv and worked in a home for children who had survived pogroms. She later worked in a secondary school, and then in the Morris Winchevsky Jewish Library.25 Lipkis began writing Yiddish poetry while working with child survivors of pogroms. Her first poems were published in 1922 in the Kyiv newspaper Komunistisher fon [Communist Flag],26 “the
20
Sherman, From Revolution, 13.
21
“Kiev,” Jewish Virtual Library, www.jewishvirtuallibrary.org/kiev. Population figures are based on August 1920 census.
22
Korman, “Dina Lipkis,” 348
23
Natan Meir. “Kiev,” YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe, 2011, http://www.yivoencyclopedia.org/article.aspx/Kiev; Estraikh, “Yehupets,” 21.
24
Gennady Estraikh, “The Yiddish Kultur-Lige,” in Modernism in Kyiv: Jubilant Experimentation, ed. Irena R. Makaryk and Virlana Tkacz (Toronto: University of Toronto Press, 2010), 207. By September 1920, Kultur-Lige had “99 branches with 283 institutions, including a teachers’ training college, 63 schools, 54 libraries, 7 children’s clubs, and 53 orphanages and children’s homes.”
25
Beider, Leksikon, 203.
26
As advised by Lipkis in Korman, Dikhterins, 348. Date, page number and titles of poems published in Komunistisher fon are not known, as copies of this newspaper are apparently no longer extant.
Hinde Ena Burstin
444
most significant daily in post-revolutionary Russia.”27 The same year, Lipkis’s poetry appeared in the Kyiv literary collection Barg aruf: literarishe zamlung [Uphill: Literary Collection].28 Lipkis also published poetry in Barg aruf: literarishe zamlung 2 in 1923, and in the literary collection Ukraine almanakh (Kyiv: Kultur-Lige, 1926). Her poems, prose poems and short stories were also published in the newspapers Shtern [Star, Kyiv] and Der emes [The Truth, Moscow]; and in the journals Yungvald [Young Forest, Moscow], Pioner [Pioneer, Moscow], Di royte velt [The Red World, Kharkiv] and Sovetishe literatur [Soviet Literature, Kharkiv].29 She became a member of the Association of Revolutionary Yiddish Writers in Ukraine in 1927. Lipkis’s work has had international reach. Four of Lipkis’s poems were republished in the United States, in Ezra Korman’s 1928 Antalogye fun Yidishe dikhterins [Anthology of Yiddish Women Poets], bringing her work to broader audiences.30 Her bibliography lists sources in Kharkiv, Chicago, Minsk, New York and Jerusalem.31 Her name also appears in scholarly and other publications in Montréal, Nottingham, Melbourne and Philadelphia. Lipkis was a pioneer of sensuous Yiddish women’s poetry. Her writing broke through boundaries by depicting sexual desire towards, and fulfilment with, a woman, most notably in “Fun yener zayt vant” [On the Other Side of the Wall],32 presented here in Yiddish, transliteration, and literary and literal translation.
27
Gennady Estraikh, “The Kharkiv Yiddish Literary World, 1920s–mid1930s,” Eastern Europe Jewish Affairs 32, no. 2 (2002): 72.
28
Barg aruf: literarishe zamlung 1 (Kyiv: Vidervuks, 1922), page number/s not known.
29
This list of publications has been compiled based on bibliographical listings in Korman, Dikhterins, and biographical notes in Beider, Leksikon and in Fuks, “Lipkis.” Dates, page numbers, and titles have not been provided by Korman, Beider, or Fuks, and the limited searches I have been able to undertake have not yielded any further information.
30
Korman, Dikhterins, 305–9.
31
Fuks, “Lipkis,” 74.
32
Korman, Dikhterins, 307–8.
On the Other Side: Dina Lipkis, Yiddish Poet of 1920s Kyiv
445
“Fun yener zayt vant” [On the other side of the wall] וואנט ַ פון יענער זײַט פון דינע ליּבקיס . ר.געווידמעט ל וואנט-כיידער ַ ֿפון יענער זײַט ֿפון מײַן ;בײַנאנד ַ שלאֿפט ַא יונגע מיט מיר ָ , ווייסט זי,ווייס איך . . . !וואנט ַ ַאז ֿפון יענער זײַט ,כאלעם ָ מאל אין ָ טרעֿפט ַא ,וואנט ַ רוקט זיך ָאּפ די —ווארעם ַ נאקעטן ַ דערֿפיל איך איר —האט ַ איר ,ברויזט אין מיר מײַן יוגנט אוף —כאּפ זיך אוף ַ איך !וואנט ַ ַא ,ֿפאר ווענטישער ַאלטקײַט ַ רדראסיק ָ ֿפא-טויט ַ ווערט . . . ֿפאר שטיינערנער קעלט ַ ,וואנט ַ ֿפון יענער זײַט ,בײַנאנד ַ שלאֿפט ַא יונגע מיט מיר ָ , ווייסט זי,ווייס איך .וואנט ַ ַאז ֿפון יענער זײַט Fun yener zayt vant fun Dine Lipkis
On the Other Side of the Wall Dina Lipkis Translation by Hinde Ena Burstin1
gevidmet L. R.
Dedicated to LR
Fun yener zayt fun mayn kheyder-vant;
On the other side of my bedroom wall,
Shloft a yunge mit mir baynand;
A young woman sleeps beside me, enthralled2
Veys ikh, veyst zi,
I know, she knows,
Az fun yener zayt vant! . . .
That on the other side of the wall! . . .
446
Hinde Ena Burstin
Treft amol in kholem,
Sometimes, in my dream,
Rukt zikh op di vant,
The wall slides away and
Derfil ikh ir naketn varem—
I can feel her naked warmth,
Ir hant—
Her hand—
Broyzt in mir mayn yugnt oyf,
My youth bubbles up in me,
Ikh khap zikh oyf
I wake up and see—
A vant!
A wall!
Vert toyt-fardrosik far ventisher altkayt,
Deathly-detestable is this walled oldness,
Far shteynener kelt . . .
This stony cold . . .
Fun yener zayt vant
On the other side of my wall,
Shloft a yunge mit mir baynand;
A young woman sleeps beside me, enthralled
Veys ikh, veyst zi,
I know, she knows,
Az fun yener zayt vant . . .
That on the other side of the wall! . . .
1
Translation first published in my “Female Fantasies from the Other Side of the Wall: Twentieth Century Lesbosensuous Yiddish Poetry,” in Jews and Sex, ed. Nathan Abrams (Nottingham: Five Leaves, 2008), 40–41.
2
The original Yiddish would be literally translated as “A young woman sleeps with me (together) side by side.” There is no mention of being enthralled. This has been added for poetic effect, to maintain the rhyme sequence of the original.
[Literal translation: On the other side of the wall of my room / A young woman sleeps with me (together) side by side; / I know, she knows, / That on the other side of the wall! . . . // It happens sometimes in my dream, / That the wall moves away, / I feel her naked warmth— / Her hand— // My youth bubbles up in me, / I wake up— / A wall! / A wall! / It becomes deathly detestable, this walled oldness / this stony cold . . . // On the other side of the wall
On the Other Side: Dina Lipkis, Yiddish Poet of 1920s Kyiv
447
/A young woman sleeps with me (together) side by side; / I know, she knows, / That on the other side of the wall . . . ] “Fun yener zayt vant” utilizes the imagery of two lovers separated by a wall to explore the theme of desire and sexuality resisting physical and attitudinal boundaries. The trope of the wall commonly represents the power and control of societal structures that divide and alienate people. The reader is immediately made aware of the existence of “the other side.” This othering does not assist in creating a division, for the lovers find a way to be together, as the speaker advises, “shloft a yunge mit mir baynand” [literally “a young woman sleeps with me (together) by her side”]. “Fun yener zayt vant” can be read as a poem of lesbian longing and fulfilment, placing it as one of the first instances of a female poet writing in Yiddish in the voice of one who desires a woman.33 This vocalizing of lesbian desire is amplified in Lipkis’s prose-poem cycle “Teg” [Days], about a female lover coming to visit her.34 “Gest” [Guests],35 the second poem within the “Teg” cycle, opens with an image of the speaker’s breasts, marking the speaker as female. She is depicted as naked, with her heart beating for joy, as she awaits the arrival of her young “bride.” A third poem published concurrently, “In a loytern baginen” [In a Clear Dawn]36 is a stark, powerful poem about a woman’s loss of self through marriage and childbirth. Together, these poems voice disdain for heteronormative relationships and traditional roles. “Fun yener zayt vant” was published during a time of revolutionary fervor in Ukrainian Yiddish literature. Young Yiddish poets, seeking to sever connections with the past, emphatically repudiated the ways of the older generations. The symbolism of youth
33
I have not located any earlier lesbian poetry in Yiddish written by women, but I recognize that it is possible that other such gems exist.
34
Korman, Dikhterins, 305–307. It is not known when this poem cycle was first published.
35
Ibid., 306.
36
Ibid., 309.
448
Hinde Ena Burstin
is central to Lipkis’s poem, with the speaker portrayed as “bubbling up with youth,” and youthfulness being the only attribute describing her female lover. Young defiance and freedom is juxtaposed against the walled oldness of piety and chastity, reflecting the changing approaches to sexuality at that time. While many modernist writers depicted the rupture with the past through the image of youthfulness, Lipkis is original in portraying the past as a cold, inanimate object in counterpoint to the naked heat of the lovers, who are shown as stronger than the cold, old structures. In the poem, the speaker wakes up and discovers that she has been making love to a wall. In sexualizing the wall, Lipkis subverts its power. Through the lovers’ defiant stance against the old, cold dictates of a decaying social order, the poem transmits a powerful message that women are in control of their sexual expression regardless of attempts by society or the community to fence them in. The two women in Lipkis’s poem are aware of each other, even though they cannot see one another. The reader, too, cannot see the young, female lover, who is described solely through the sense of touch. No visual depictions of her physical attributes, other than her youthfulness, are provided. This innovative approach encases the radical subtext that women’s desirability is independent of their appearance. Awareness is a central motif of the poem. Knowing what lies on the other side of the wall enables the women to connect, thwarting the wall’s attempts to hide the two women away from one another. The repetition of veys [“know”] four times in the poem intensifies the power in knowing. With each repetition, the awareness gains more power, evolving from an informative tone to a defiant one. Because they know, they cannot be fooled or controlled. Their knowing disempowers the wall and reinstates the women’s own authority over their desires. “Fun yener zayt vant” is written in a conversational style, with a comfortable and informal register. The language utilized throughout the poem is simple and accessible. Most of the words are monosyllabic. The monosyllables lend themselves to nuanced readings, enabling the speaker’s voice to be interpreted as jaunty, rebellious, seductive or triumphant. This blending of powerful
On the Other Side: Dina Lipkis, Yiddish Poet of 1920s Kyiv
449
imagery, with nuanced meanings of words to emphasize women’s growing agency situates Lipkis’s poem within the experimentation with image, nuance, words, and sounds that were central stylistics of the avant-garde Yiddish poetry in Kyiv.37 The poet uses suggestive imagery and sensuous sounds to depict desire defeating restrictions. The tone becomes more intimate as the speaker evokes the sense of touch, through the line derfil ikh ir naketn varem, ir hant [“I feel her naked warmth, her hand”]. This is the first time that any of the senses are invoked, bringing the nakedness and the warmth of the lover into sharp relief. The change in pace is highlighted through the introduction of polysyllabic phrases derfil ikh [“I feel”] and ir naketn varem, ir hant [“her naked warmth, her hand”], and later, toyt-fardrosik [“deathly detestable”], ventisher-altkayt [“walled oldness”] and shteynener kelt [“stony cold”], as central concepts of the poem. These clauses are the only instances where adjectives are inserted, adding depth to the images, while the polysyllabic words bring a mellifluous tone to the sexually charged atmosphere. The realization of reality is shown in the waking from the dream. Yet, the speaker is strengthened by her fantasy.The mocking tone at the end of the poem disempowers the barrier that the wall symbolizes, conveying the message that imposed social structures are unable to stop those who are aware. “Fun yener zayt vant” is situated within Nokh-Oktobyarishe poezie in avoiding themes of love, and focusing on social themes, as expressed through the metaphoric tearing down of the wall. The poem further shapes the literary milieu of the times in contrasting the inner thoughts of the speaker with the cold reality of the dividing wall. The poem has an unstructured, non-rectangular rhythm that is nonetheless melodious. Lipkis varies the beat to great effect, emphasizing key words through very short lines of two or four beats juxtaposed against longer lines: in the first stanza, veys ikh, veys zi [“I know, she knows”], in the second stanza, ir hant [“her hand”], in the third stanza, a vant [“a wall”], and in the final stanza,
37
Korman, Brenendike brikn, 11.
Hinde Ena Burstin
450
veys ikh, veys zi [“I know, she knows”] is repeated. The two beat lines highlight the two motifs of the poem, the wall and the young woman’s hand, while the change to a four-beat line emphasizes the change that the words “I know, she knows” signify. The form of the poem gives voice to erotic desire. Many of the lines in the poem are end-stopped. Lipkis uses spaces, ellipses and dashes as pauses, so that the reader stops to catch their breath, adding to the sexual energy of the poem. The interruption of the rhythm inserts pauses which heighten the anticipation. In the final line of the first stanza, Lipkis uses an exclamation mark to emphasize the declaration that both lovers know what is on the other side of the wall. This terminal punctuation mark is immediately followed by ellipsis. This innovative and unusual punctuation places the anticipation of the ellipses in counterpoint to the assertion of the exclamation mark, intensifying the sexual tension in the line. The pauses concentrate meaning at the keywords of yunge [“young one“ (female gender)], mit mir [“with me”], and baynand [“side by side/ together”]. These words are central to the passion and agency of the speaker. They reinforce the inability of the wall to separate the speaker and the young woman on the other side. The sexual tension and connection are palpable without needing explicit descriptions. The sounds, patterns and stress all add to the suggestive tone of the poem. This includes the frequent use of the sensuous sounds “m,” “o” and “u” [ooh], and the repeated sound “oy.” The sounds complement the image of the hand reaching beyond the wall, with the forbiddenness adding frisson to the poem. “Fun yener zayt vant” was published in a climate of freer sexual expression. Emancipated artists chose to live in open relationships, rejecting the institution of marriage. Lipkis, however, was married, to the Yiddish poet Monie Shapiro, as stated in both Beider’s and Fuks’s lexicon entries.38 Lipkis was also widely known as Dina Kipnis-Shapiro. Their date of marriage is not known, and Lipkis herself does not mention her husband (but does mention her
38
Beider, Leksikon, 203; Fuks, “Lipkis,” 74.
On the Other Side: Dina Lipkis, Yiddish Poet of 1920s Kyiv
451
brother) in her biographical notes in Korman’s anthology, where her lesbian poems were published.39 It is not known whether she was not yet married or had chosen not to reveal this relationship. Lipkis’s poems were published in a time of changing approaches to sexuality. Soviet delegates participated in international congresses for sexual reform in Europe.40 The close relationship between Kyiv and Berlin Yiddish communities suggests that writers would have been aware of Magnus Hirschfeld’s pioneering research that contributed to the decriminalization of homosexuality.41 The Soviet Union was “at the vanguard of sexual politics,” being the first to decriminalize homosexuality between consenting men in 1922,42 the year when Lipkis’s poems were first published. Gender separation, along with women’s lower social status, meant that sexual activity between women went largely unnoticed, and was ignored rather than proscribed in Imperial Russia and postrevolution.43 Nonetheless, prejudice against lesbians persisted, with discriminatory attitudes carried over from historical times when the Orthodox Church had regulated sexual conduct, and had imposed harsher penalties for women’s “acts of mutual masturbation” (as lesbian sexual activity was then defined) than for similar sexual activity by men.44 Lesbians continued to face persecution postrevolution, as Engelstein’s research shows.45 While more liberated approaches to censorship after 1905, and more open public discussion about sex had paved the way for
39
Korman, Dikhterins, 347–48.
40
Laura Engelstein, “Soviet Policy Toward Male Homosexuality,” Journal of Homosexuality 29, nos. 2–3 (1995): 155–78.
41
Daniel Healy, “The Russian revolution and the decriminalisation of homosexuality,” Revolutionary Russia 6, no. 1 (1993): 26–54.
42
Ibid., 26.
43
Ibid., 28.
44
Ibid.
45
Engelstein, “Soviet Policy,” 167–69.
Hinde Ena Burstin
452
more sexually explicit literature,46 this was largely heterosexual in nature. Heteronormativity and traditional gender roles remained deeply entrenched.47 Invisibility made it rare for lesbian voices to be heard. To speak of lesbian touch disrupted the persistent silencing surrounding sexual attraction among women. Doing so ignored the boundaries of otherness imposed by the wall, to reach through the wall and create connection across difference. Portrayal of lesbian love repudiated religious sanctions around sexuality and was thus in keeping with the political and literary agenda of the time, which was focused on building an enlightened, secular culture. Such portrayals, which defy religious traditions and resist outdated social roles, were encouraged by the State, as they contributed to the reshaping of social relations, an important task postrevolution. Thus, the 1920s provided a brief period of freer social attitudes, as reflected in both culture and literature. Yiddish writing was at the vanguard of literary depictions of lesbianism. Sholem Asch’s 1907 play Der got fun nekome [God of Vengeance]48 opened in Berlin in 1910. The lesbian storyline in Got fun Nekome portrays the relationship between a prostitute and the religious brothel-owner’s daughter. Notably, at that time, sexual activity between women was considered a consequence of prostitution.49 Got fun Nekome was translated into Hebrew, Polish, Russian, German, Czech, Italian, and Norwegian. In 1923, a year after Lipkis’s lesbian-themed poems were published, God of Vengeance (in English translation) opened on Broadway, only to be shut down by the police, with every cast member charged with obscenity. Five years later, “Fun yener zayt vant” was republished in Chicago.50 That same year, Alter Kacyzne’s lesbian-themed short story “A shidekh in Partsev” [A Match Made in Partsev] was published in 46
Ibid., 160
47
Healy, “Decriminalisation,” 39.
48
Sholem Asch, Der got fun nekome [The God of Vengeance] (Vilna: Tsukunft, 1907).
49
Healey, “Decriminalisation,” 29.
50
Korman, Dikhterins, 307–8.
On the Other Side: Dina Lipkis, Yiddish Poet of 1920s Kyiv
453
Warsaw, in the prestigious literary journal Literarishe Bleter [Literary Leaves].51 Other 1920s Yiddish poems addressing queer themes include Anna Margolin’s poem “Ikh bin geven a mol a yingling” [I Was Once a Young Man]52 and Khane Levin’s poems “Eylndik un menerish mayn trot” [Hurried and Manly Is My Step]53 and “Trink ikh vayn” [I Drink Wine].54 Khane Levin Khane Levin is one of a number of female Yiddish poets who published in Ukraine around the same time as Lipkis. Their poems are situated within an exponential growth of Yiddish women’s voices in the 1920s.55 This group of Ukrainian Yiddish women poets were, for the most part, highly educated in fields ranging from natural science to literature. Most of them worked in pedagogy, which appears to have been the primary career path for Jewish women postrevolution. Each one was innovative and groundbreaking in her own way. Korman writes that the creations of the young Yiddish women poets of Ukraine are noteworthy for “the uniqueness of their motifs and communal impulses in their poetry.”56 Women’s bodies were an essential component of their literary canvas, with poems painting intimate images of the female form.
51
Literarishe Bleter, no. 28, July 13, 1928: 545–48.
52
Anna Margolin, Lider [Poems] (New York: Orion Press 1929), 5.
53
Khane Levin, Tsushtayer [Contribution] (Kharkiv: Melukhe-farlag fun Ukraine, 1929), 14. “Eylndik un menerish” are the opening words of the poem, which has no title.
54
Levin, Tsushtayer, 30. “Trink ikh vayn” are the opening words of the poem, which has no title.
55
Exponential growth is evident in Korman’s 1921 and 1923 anthologies, which include only one woman poet, in comparison with the sixty-nine women poets who appear in Korman’s 1928 anthology, Yidishe Dikhterins. Ten of those poets are listed as poets of Ukraine, with others in the anthology having spent some time in Ukraine.
56
Korman, Dikhterins, viii.
Hinde Ena Burstin
454
A major Yiddish writer, and arguably the best known of the Soviet women poets, Khane Levin (1900–1969) wrote very consciously about women’s issues and perspectives, opening her book Tsushtayer [Contribution] with the section “Froy” [Woman]. In this section, Levin published graphic poems with anguish written into women’s bodies. In the opening poem, “Froy”,57 women are dragged by the hair and flung onto tables where their twisted knees being torn apart by an unfamiliar hand, and a mother’s body becomes a coffin for her child.58 The confronting imagery of a woman’s body as coffin may have been drawn on Levin’s own experience, for it is believed that she had a still-born child.59 As noted above, Levin played with gender roles in her poems, including “Eylndik un menerish mayn trot” [Hurried and Manly Is My Step], where the speaker describes herself as “manlier” than all the men.60 The poet also expressed bisexual attraction and desire in “Trink ikh vayn.”61 Joanna Lisek’s in-depth exploration of gender in Levin’s exceptional literary oeuvre brings Levin’s work to a broader audience, reinstating her voice in Yiddish literature.62 Some Other Poets The poet Shifre Kholodenko (1909–74) published an extraordinary cycle of poems about menstruation. These poems take the reader on an intimate journey into a woman’s body, depicting her hormonal fluctuations and physical responses with an openness that defied taboos around this silenced topic. Kholodenko’s menstrual poems linked this cycle to the natural world: the moon, the ocean, the sap of a pine tree, and red flowering blossoms. Connecting menstruation
57
Levin, Tsushtayer, 7.
58
Ibid., 8.
59
Lisek, “Most manly,” 127.
60
Levin, Tsushtayer, 14.
61
Ibid., 30.
62
Lisek, “Most Manly,” 126–56.
On the Other Side: Dina Lipkis, Yiddish Poet of 1920s Kyiv
455
with nature repositions women’s monthly cycles as natural and wondrous, a radical reinterpretation that liberated this cycle from its connection with impurity and shame, and returned it to its natural place. Aniuta Piatigorskaia (1893–1943) paints life changes on a woman’s body in her extended poem cycle “Geboyrn” [Born].63 Beginning as a fragile, overprotected girl whose thin body threatens to snap in the slightest breeze, she grows into a strong, determined mother who is unafraid of the windstorm. Piatigorskaia defies the youth-obsessed international poetics, pressures and expectations of women at that time, with her speaker welcoming the signs of age on her face and body, through silver hair and wrinkles woven around the eyes. Like Lipkis’s “Fun yener zayt vant,” these poems embody women’s redefinition of self through a changing relationship with their physical form. Ukrainian Yiddish women poets also addressed another of Lipkis’s significant themes, the loss of self through domesticity. The prolific poet Dvoyre Khoral (1894–1982) portrayed this powerfully in her lyrical cycle “Heym” [Home],64 a Nokh-Oktobyarishe extended-form poem. In poem b) in the cycle,65 the speaker deplores the confinement of her little home with locked doors, and her lack of options to leave, not knowing where she could go or how she could get there. The speaker expresses deep disempowerment that leaves her wondering whether she has the massive strength needed to break open the doors. Mira Khenkin (1900–60) who debuted in 1923 in the Kyiv publication Di fraye yugnt [Free Youth], depicts the home as a vice that keeps women gripped between the roof and the floor. In her poem “Ergets ruft men” [Called from Somewhere],66 she highlights the persistence of enforced domesticity for women, asking how many sisters remain caught in the vice’s grip. The word for gripped, farklemt, also translates as oppressed, underlining this 63
Korman, Dikhterins, 326–27.
64
Ibid., 294–95.
65
Ibid., 295.
66
Ibid., 311
Hinde Ena Burstin
456
poem’s concern with the domestic oppression of women. Khenkin celebrates the bonds of female friendship in her poem “Ikh un mayn khaverte” [Me and My Girlfriend].67 Dedicated to the year 1905, the speaker of the poem reminisces about sharing her bed with her girlfriend Esterke Meytin as the girls prepare for the bloodshed in the streets that the next day will bring. These poems are part of a growing body of Yiddish poems by women concerned with what today would be recognized as feminist themes. For too long, these poets have been silenced by an androcentric culture of publishing, scholarship and translation. Their work has much to contribute to our knowledge and understanding of Soviet Yiddish literature. Each of these innovative poets warrants retrieval of her writing and in-depth examination of her literary œuvre. There is a need for further research, translation and scholarly engagement to reinstate these vital and innovative voices. Further scholarly and artistic engagement is also required to locate more of Lipkis’s poems, and to translate them into English. Lipkis’s poems—and those of the other poets discussed here— are positioned within a changing political, cultural and literary landscape. These poems were published within a brief window of relative freedom in image, form and content, before the Stalinist repression of the 1930s. Along with her colleagues, the Kyiv poet Dina Lipkis helped shape the postrevolution Yiddish poetry of Ukraine. Lipkis brings a revolutionary voice in her depiction of desire beyond the wall. Thematically and stylistically, Lipkis encompasses the innovative literary impulse with which Kyiv is associated. Her unique voice makes an important contribution to Yiddish literature. Lipkis, like the Yiddish poetry of Kyiv that she represents, was a bright and original spark whose flame burned out far too soon.
67
Ibid., 314.
457
The Construction of “Historical Truth” in Oleksandr Korniichuk ’s The Destruction of the Squadron (1933) Serhy Yekelchyk
On February 17, 1933 the Soviet government announced a competition for the best theater play that could promote “the education of the masses in the spirit of socialism.”1 When the results were announced later that year, no first prize was awarded, but two plays shared second place. One of them was the work of a young and relatively unknown Ukrainian playwright Oleksandr Korniichuk (1905–72), The Destruction of the Squadron.2 It focused on the Bolshevik secret order in 1918 to sink the Black Sea Fleet lest it fall into German hands according to the Brest Peace, and on the political turmoil this command caused among the sailors. Theaters in the Ukrainian republic and across the Soviet Union immediately staged Korniichuk’s play, which became a staple of the Stalinist repertoire and the nearly obligatory season opener in the Ukrainian SSR. In this article I seek to explain why The Destruction of the Squadron was such a stunning success in the new world of Stalinist culture, which was coming to supplant the relative openness of the 1920s. The components of the proposed answer include Stalin’s crusade against Ukrainian “nationalism”;
1
Izvestiia, February 18, 1933.
2
“Postanovlenie zhiuri konkursa sredi pisatelei Soiuza SSR na luchshie p′esy,” Teatr i dramaturgiia 4 (1934): 5. The play’s title in Ukrainian is Zahybel′ eskadry and in Russian, Gibel′ eskadry.
Serhy Yekelchyk
458
his contemporaneous war on the Ukrainian peasantry; the transition to a Socialist Realist theater with its aesthetics, as yet undefined; and the developing cult of the Russian “elder brother.” Yet, the new paradigmatic representation of the revolution in Ukraine that the play offered emerges as the principal reason that encapsulates the factors listed above. Korniichuk’s new, Stalinist, reading of this period also involved laying claim to “historical truth” and rebuffing Ukrainian “nationalist” interpretations. By introducing Stalinist historical certainties in the form of clear-cut heroes and villains, the play renounced the ambivalent portrayal of the revolution in the Ukrainian theater of the 1920s. Korniichuk thus helped define a Ukrainian version of Stalinist culture, and established himself as its high priest. How “Historical Truth” Was Forged In his speech at a conference of Ukrainian playwrights in 1933, Korniichuk tried to draw larger conclusions from his experience of working on The Destruction of the Squadron. He claimed that young playwrights like him lacked knowledge “of life and those people and the processes portray[ed] in our works.”3 In order “to solve the problem of Socialist Realism in art,” one needed to “know life” and be able to “recreate the atmosphere in which [the protagonists] live.”4 In Korniichuk’s case, this meant completely abandoning the first draft of the play, on which he had been working for two and a half years, because a trip to Sevastopol completely changed his perspective on the revolutionary sailors. Whereas the previous draft featured anarchic “carefree brothers” (bratishki), the actual participants of these historic events were now cultured naval officers engaged in a conversation in English when the playwright first meets them. Korniichuk claimed that he was ashamed to read
3
Tsentral′nyi derzhavnyi arkhiv-muzei literatury ta mystetstva Ukraïny (Central State Ukrainian Archive and Museum of Literature and the Arts, hereafter TsDAMLM), 435/1/551, fol. 1.
4
TsDAMLM, 435/1/551, fol. 2.
The Construction of “Historical Truth” in Oleksandr Korniichuk’s The Destruction of the Squadron (1933)
459
his first draft to them. Instead, after spending a month with them at sea, he “learned in what circumstances they had fought to carry out the order to sink the ships [and] how difficult it was for them to understand the party’s strategy and tactics.”5 Only after learning the true story did he start rewriting the play. Moreover, one of the most notable artistic details in the play, the last wash the sailors give to their ship before sinking it, came straight from the story of an “old bosun who had served on the Black Sea for twenty years.”6 In this speech, Korniichuk completely rewrote the prehistory of his play. Moreover, he did so in a way that anticipated the artistic precepts of Stalinist culture—by creating a believable didactic narrative of a young playwright’s transformation under the influence of his ideologically matured protagonists.7 Korniichuk’s attempt to present his narrative as befitting the spirit of Socialist Realism is not accidental. First introduced in 1932, this artistic doctrine remained ill-defined until 1934, thus giving eager Soviet writers an opportunity to compete for its best interpretation.8 Yet, just as so many Socialist Realist literary works bore little relation to real life, so did Korniichuk’s story. There are no manuscript versions of The Destruction of the Squadron in Korniichuk’s archive; the first incarnation of the text is found in the corrected proofs of its second separate edition in 1936.9 But already in the 1930s rumors circulated in Ukrainian literary and artistic circles about The Destruction of the Squadron not being Korniichuk’s original work. The writer Dokiia Humenna heard these rumors at the time. As the story goes, the real author had been arrested, and Korniichuk, 5
TsDAMLM, 435/1/551, fol. 1.
6
Ibid.
7
On the transformation motif and role of the mentor in “model” Socialist Realist novels, see Katerina Clark, The Soviet Novel: History as Ritual, 3rd ed. (Bloomington: Indiana University Press, 2000), 15–17, 53, 86.
8
See Valentyna Kharkhun, “‘Dva sotsrealizmy’ abo problema interpretatsiï ‘osnovnoho metodu radians′koho mystetstva,’” Naukovi zapysky Kirovohrads′koho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu im. Volodymyra Vynnychenka: Seriia: Filolohichni nauky (literaturoznavstvo) 85 (2009): 391–99.
9
TsDAMLM, 435/1/6.
Serhy Yekelchyk
460
the young Komsomol member of working-class background, appropriated his text. Since his social profile was so favored, the authorities were only too happy to accept his claim. However, when Humenna ended up in New York City after World War II, she met a genuine witness, the film cameraman Yuri (George) Tamarsky. According to him, in 1933 Korniichuk was an intern at the Yalta Film Studios, where he was assigned to a film project on the same topic as The Destruction of the Squadron. The director, Arnold Kordium, and the principal script writer, Vadym Okhrymenko, were the main contributors to the text. But then Kordium was arrested, and Korniichuk submitted the script to the all-Union competition as his own play.10 Neither Korniichuk nor his Soviet biographers attempted to conceal his work at the Yalta Film Studios, including on the script of the film, which became known as The Last Port (Poslednii port in Russian and Ostannii port in Ukrainian). They simply presented him as the sole author, and the film script, as based on his play. By the time the film was released in 1935 (and Kordium apparently released from detention), this would be the only interpretation possible because of Moscow’s ringing endorsement of The Destruction of the Squadron and Korniichuk as its author. Since neither the film nor the studio archives have survived, confirming Tamarsky’s account is a difficult task. However, the phrase “last port” appears three times in Korniichuk’s play, as would befit the original title.11 It is also true that even before the play’s release the apparatus of the Central Committee of the Communist Party of Ukraine characterized the young Korniichuk favorably as “a proletarian playwright.”12 The story of Korniichuk’s alleged plagiarism does not end there. In January 1965 the young Ukrainian theater director Les′ 10
Dokiia Humenna, Dar Evdoteï: Ispyt pam’iati (Kyiv: Dnipro, 2004), 417.
11
Oleksandr Korniichuk, “Zahybel′ eskadry: Heroïchna drama na 3 diï, 7 kartyn,” in Tvory, vol. 1, ed. Oleksandr Korniichuk (Kyiv: Dnipro, 1966), 16, 22, 31.
12
Tsentral′nyi derzhavnyi arkhiv hromads′kykh ob′iednan′ Ukraïny (Ukrainian Central State Archive of Civic Organizations), 1/20/6218, fol. 142.
The Construction of “Historical Truth” in Oleksandr Korniichuk’s The Destruction of the Squadron (1933)
461
Taniuk interviewed Korniichuk about the latter’s work with Les′ Kurbas, the great Ukrainian modernist theater director, who in early 1933 had planned to stage The Destruction of the Squadron before being dismissed from his Berezil′ Theater in Kharkiv and eventually arrested. (Kurbas was imprisoned in the Gulag in 1934 and executed there in 1937.) Eager to disassociate himself from the Stalinist theater establishment and the Great Terror, Korniichuk spoke highly of Kurbas. According to Taniuk, he freely acknowledged that “in essence, Kurbas was working on the play with [him]” and helped him with “the protagonists’ psychology” as well as the play’s “structure and the endings of the scenes.”13 More than that, it was Kurbas who suggested to Korniichuk the powerful image of the sailors giving their ship a last wash before sinking it— something he, Kurbas, had heard from an old bosun when he was filming in Odesa in the 1920s.14 Thus, the possibility emerges that Korniichuk’s play, supposedly based on his firsthand research and interviews with the participants of historical events, is a pastiche. Possibly appropriated from a group of filmmakers in Yalta, it was subsequently reworked by Kurbas and again, apparently, by the artistic director Hnat Iura at the Ivan Franko Theater in Kharkiv, the more “realist” competitor of Berezil’, which did stage the play in 1933. According to Tamarsky as recorded by Humenna, it was the director there who “made a play out of the pile of helpless material.”15 Serious revisions in the process of staging a play were common at the time, but the story of Korniichuk’s play includes too many signals about its unoriginality and pastiche-like quality—too many, especially for a work claiming to recover “historical truth” through the firsthand study of “living experience.” Before The Destruction of the Squadron could establish the new official narrative of the revolution in Ukraine, its own production history had to be purged and falsified.
13
Les′ Taniuk, Liniia zhyttia (z shchodennykiv); u dvokh tomakh, vol. 1 (Kharkiv: Folio, 2004), 51.
14
Ibid.
15
Humenna, Dar Evdoteï, 417.
Serhy Yekelchyk
462
It is telling that the notion of “history” is coded negatively in the first part of the play, in which traitors of the revolution and Ukrainian nationalists invoke it as an inevitable force predetermining the present and the future. The defeatist Nahar threatens the revolutionary sailors when he says that “Only a few more hours, and history itself will determine the fate of the Black Sea Fleet.” He then gives the word to the representative of the Ukrainian People’s Republic (UNR), Colonel Kobakha, who appeals to the sailors as the sons of the Ukrainian steppes and descendants of the Cossacks: “Which of you would go against your history?” To this, the representative of the destroyer Kerch responds, “To the devil with history! . . . Let history appear on the horizon in the helmet of the Kaiser’s army. We will crush it as god did the turtle.”16 Similarly, the Ukrainian bosun Kobza pressures the confused revolutionary sailor Haidai to kill the delegate from Moscow, telling him: “Remember, Haidai, history will never forgive your hesitation. . . . ”17 In contrast, the only time a positive character in the play refers to history, he presents it as an open record, which the revolutionaries can fill in with their heroic deeds. The Bolshevik sailor Stryzhen′ says, “Another day or two—and history will record for eternity on whose side the Black Sea sailors were.”18 In the play, such an ambivalent attitude to “history” is a precondition of rejecting the national past as a component of a modern Ukrainian identity. Korniichuk starts by presenting the Ukrainian nationalists as falsifiers of history. He makes Colonel Kobakha claim that “According to the Fifth Universal, the Black Sea Fleet with its base in Sevastopol belongs to us.”19 This statement sounds ridiculous because audiences in Ukraine would know that the Central Rada, the Ukrainian revolutionary parliament
16
Korniichuk, “Zahybel′ eskadry,” 8–10. («К чорту історію . . . . нехай на горизонті з’явиться історія в кайзерівській касці. Ми розделаєм її, як бог черепаху»).
17
Ibid., 58.
18
Ibid., 50.
19
Ibid., 11.
The Construction of “Historical Truth” in Oleksandr Korniichuk’s The Destruction of the Squadron (1933)
463
in 1917–18, only issued four Universals, or constitutional proclamations. In contrast, Korniichuk makes a point of referencing the actual historical documents supporting the Bolshevik historical interpretations. Both the official telegram from the People’s Commissariat of Foreign Affairs, which ordered the transfer of the navy to the Germans, and Lenin’s secret cable ordering the sinking of the ships are referenced as “Historical documents—radio cables— that were published by our press in 1932 and allowed for use in literary works.”20 Korniichuk also cites an excerpt from the final statement of the Soviet Russian delegation in Brest-Litovsk about being forced to accept the German ultimatum and Admiral Mikhail Sablin’s radio cable to the Central Rada about the fleet flying the blue-and-yellow Ukrainian flag.21 These documentary inserts are intended to establish the play’s claim to historical authenticity, even though its main protagonists are literary inventions and the few actual historical figures appear under changed names. Yet, it is a Stalinist kind of authenticity. Admiral Sablin is called Granatov in the play, so the revelation of his real identity in the footnote to his (authentic) radiogram does not make the play’s events and characters documentary, but rather makes “historical truth” conform to Korniichuk’s play—fictional, but commanding historical authenticity because of its conformity to the up-to-date party line on the past. Katerina Clark argues that around 1932 Soviet writers become the “tellers of tales already prefigured by the Party lore.” They presented “a fictionalized account of reality and events, but these ‘historical tales’ must be based on something analogous to the ‘divine plan of salvation’ followed by the medieval chronicler, namely, on the Marxist-Leninist account of history.”22 Evgenii Dobrenko also locates in the early 1930s the transition from an “archive” to a “museum” as a model for portraying the past. Soviet writers under Stalin construct their narratives to fit certain
20
Ibid., 56.
21
Ibid., 47, 23.
22
Clark, The Soviet Novel: History as Ritual, 159.
Serhy Yekelchyk
464
“historical prototypes,” and their success in this exercise becomes the measure of “typicality” or authenticity.23 In other words, Korniichuk’s play needed to question the notion of “history” precisely because it constructed a new version of the past corresponding to Stalinist ideological models. It also employed a new combination of already familiar artistic means to present this new story to audiences. A Tale of the (Counter-)Revolution The Destruction of the Squadron deals with a confusing historical episode that, however, afforded Korniichuk the opportunity to present the Ukrainian Revolution in a Stalinist light. In the spring of 1918, as the German forces were nearing Sevastopol, Admiral Sablin and many officers of the Black Sea Fleet felt that flying the Ukrainian flag could save the ships from being captured by the enemy. This proposal generated significant support from below, because many sailors were ethnic Ukrainians and the Provisional Government had already authorized the so-called “Ukrainization” of the Black Sea Fleet in the summer of 1917. On 29 April 1918 Sablin ordered his ships to replace the red flags with blue-and-yellow ones. However, that very day the Germans engineered a coup in Kyiv, replacing the Ukrainian People’s Republic with a puppet Ukrainian monarchy under Hetman Pavlo Skoropads′kyi. They also prevented the Ukrainian troops from taking control of the Crimea. Sablin then took the squadron to Novorossiisk, on the eastern (Russian) shore of the Black Sea, but the Germans demanded the transfer of the fleet, in compliance with the terms of the Brest Peace. The Bolshevik government formally obliged by ordering the navy’s return to Sevastopol, but secretly directed the revolutionary committee to
23
Evgenii Dobrenko, Stalinist Cinema and the Production of History: Museum of the Revolution, trans. Sarah Young (New Haven: Yale University Press, 2008), 12, 19.
The Construction of “Historical Truth” in Oleksandr Korniichuk’s The Destruction of the Squadron (1933)
465
sink the ships. In the end, some of the ships were sunk, but others returned and were captured by the Germans.24 This episode offered Korniichuk a golden opportunity to portray the “Ukrainian nationalists” as the allies of tsarist naval officers (by implication, the Whites in the Russian Civil War) and agents of German imperialism. At the same time, by placing the subject of the Ukrainian Revolution in a naval setting, which by then was strongly associated with the image of Russian revolutionary sailors, he bypassed the ambiguities of the revolutionary movement in Ukraine. Neither resembling Mykola Kulish’s ambivalent and tragic figures nor Ivan Mykytenko’s antagonistic peasant majority— the previous portrayals of anti-Soviet Ukrainians in the theater of the 1920s—the Ukrainian nationalists in The Destruction of the Squadron are both pure evil and out of their element. Nevertheless, they are cunning and dangerous. In fact, they are the main and only real enemy in the play. Korniichuk decided early on in his career to focus on the Ukrainian nationalist threat. Already in 1929 he accused the established Soviet Ukrainian playwrights of not paying enough attention to Petliurivshchyna.25 This term was derived from the name of Symon Petliura, a prominent Ukrainian politician of the UNR period, but in the Soviet official discourse of the 1920s and 1930s it was applied to Ukrainian nationalism in general, as well as to alleged nationalist deviations in Soviet Ukrainian culture.26 Korniichuk inserted nationalist saboteurs into his early plays about industrialization, Stone Island (1929) and The Storming (1931). But in The Destruction of the Squadron he did more than portray them as opponents of Stalinist social transformations. In the play Korniichuk
24
See Iaroslav Tynchenko, Viis′kovo-mors′ki syly Ukraïny: 1917–1921 (Kyiv: Tempora, 2012), 34–43.
25
Iurii Kobylets′kyi, Kryla krecheta: Zhyttia i tvorchist′ Oleksandra Korniichuka (Kyiv: Dnipro, 1975), 73.
26
See Serhy Yekelchyk, “Good Ukrainians vs Petliurites: The Ukrainian Revolution as a Soviet, Young-Adult Tale,” East-West: Journal of Ukrainian Studies 3, no. 1 (2016): 111–36.
Serhy Yekelchyk
466
zeroed in on the Ukrainian Revolution as the shared foundational myth of Soviet and anti-Soviet modern Ukrainian identities—and rewrote it in the Stalinist mode. Whereas it was possible during the 1920s to acknowledge a positive, anti-imperial aspect of the Ukrainian national movement in 1917 and 1918, by the 1930s this ambiguity began disappearing from history books and literary texts. The revolutionaries of 1917–20 were now neatly divided into (Leninist-Stalinist) Bolsheviks and their enemies, and all Ukrainian patriots were assigned to the latter camp, just as they were in the Stalinist 1930s. There are two main Ukrainian nationalist characters in the play: Colonel Kobakha and Bosun Kobza. Kobakha is not given any psychological depth; indeed, Kurbas apparently called him a “cardboard puppet” and wanted to remove him.27 Yet, he has an important political function in the play, as he connects the UNR to the German enemy. Kobakha claims that he would be able to stop the German advance, but one sailor touches his jacket and asks whether the fabric is German. “Well, yes, it is foreign,” answers Kobakha automatically, his image as a German agent thus set in cement.28 Far more sinister and also more developed is the character of Bosun Kobza. His “speaking” name connects him to a traditional Ukrainian musical instrument and, through it, to the kobzars, blind itinerant minstrels, who in the nineteenth century became symbols of the national cultural tradition.29 The national bard of Ukraine, Taras Shevchenko (1814–61), who named his first poetry collection The Kobza Player and was widely referred to as the Kobzar, is thus also obliquely implicated in the nationalist designs. This bold move by Korniichuk can be read as a signal that even the Ukrainian cultural tradition that the Soviets endorsed as reflecting the class instincts of the masses still needed to be cleansed of nationalistic connotations.
27
Taniuk, Liniia zhyttia, 2:52.
28
Korniichuk, “Zahybel′ eskadry,” 11.
29
See Natalie Kononenko, Ukrainian Minstrels: And the Blind Shall Sing (Armonk: M. E. Sharpe, 1998).
The Construction of “Historical Truth” in Oleksandr Korniichuk’s The Destruction of the Squadron (1933)
467
Not stopping here, Korniichuk’s play also introduced the notion that there can be an enemy conspiracy behind the seemingly harmless Ukrainian culture. At first, Kobza presents himself to the Russian naval officers as an innocuous “Little Russian.” He waxes poetic about the “singing nation” and his love of singing and theater. As a seminary student, he performed in Dmytro Dmytrenko’s long-forgotten comedy Godfather the Miller, or Satan in the Barrel (1850), a distinctly premodern, awkward, and provincial example of Little Russian culture in the tsarist empire. The words he remembers from this play are also seemingly innocuous, and they fit the imperial stereotype of Little Russians: “Hey, godfather, don’t be sad, here is good vodka.”30 Yet, as soon as Midshipman Knoris realizes that there is more to Kobza than meets the eye (“You must be a politician, Kobza. You are shrewd, like a true khokhol”), the bosun explodes: “I am a Ukrainian, Midshipman Sir, because there are no khokhols anymore. There is our government—the Central Rada—which tomorrow will have its navy and will become the master of the Black Sea.”31 This revelation of Kobza as a political Ukrainian and the real mastermind behind the navy transfer sheds new light on his words spoken earlier in the same scene: “[T]here isn’t a Ukrainian in the world who never acted in his life. Everyone acts, all have been actors. Such is their nature.”32 Effectively, all patriotic Ukrainians, if not all ethnic Ukrainians, are presented here as turncoats—a notion very much in line with the Stalinist view of Ukraine. In contrast to the 1920s tradition of depicting Ukrainian nationalists as flunkeys of the White Russian forces, Korniichuk constructs the opposite dynamics. It is Kobza who skillfully manipulates the somewhat naïve Russian naval officers and Haidai, the (presumably Ukrainian) instinctive but undisciplined revolutionary sailor. Even after Kobza is killed, his stratagem
30
Korniichuk, “Zahybel′ eskadry,” 18.
31
Ibid., 19. The word khokhol [hair lock] is a Russian term of abuse for Ukrainians.
32
Ibid., 18.
Serhy Yekelchyk
468
continues to unfold under the direction of the admiral.33 In this sense, Korniichuk’s play was consonant with Stalin’s then-ongoing revision of the “greatest-danger” principle in ethnic relations. If, prior to 1933, the Bolsheviks officially considered Great Russian chauvinism a more dangerous threat to the multinational Soviet state than “reactive” local nationalisms, beginning in 1933 this equation was officially reversed—even if, in practice, this reversal could be seen in the Ukrainian SSR already during the late 1920s.34 It is not incidental in this connection that the positive Ukrainian characters in the play lack all traces of ethnic identity. We assume that the female protagonist, Oksana, is Ukrainian, but it is really only her name that signals her ethnic identity. Her principal role in the play is that of a disciplined and conscientious Bolshevik, in contrast to the emotional and gullible Haidai. Neither of them ever speaks about being Ukrainian, for example, in the way Tymish does on his first appearance in Alexander Dovzhenko’s film Arsenal (1929). However, his famous retort that he is Ukrainian, too, is quoted nearly literally in the mass scene that takes place early in Korniichuk’s play, when the ship’s delegates are discussing Kobakha’s proposal to raise the blue-and-yellow flag. The sailor representing the battleship Volia thinks it would not be right to fight against the UNR forces: “We are Ukrainians, we have no reason to
33
In 2001 the Ukrainian writer Roman Koval′ claimed that Kobza was modelled on Panas Keleberda, who was not killed but went on to become a popular rebel leader [otaman], who fought against Bolshevik rule in 1919–20. (See Roman Koval′, “Otaman Veremiïvs′koï kozats′koï sotni Chyhyryns′koho polku,” Nezboryma natsiia, January 2001, http://nezboryma-naciya.org.ua/ show.php?id=323). Although the Ukrainian patriotic blogosphere picked up and greatly embellished this claim, it does not appear to be based on any documentary proof. There were indeed patriotic sailors involved in Ukrainian politics, most notably Stepan Pys′mennyi, who served on the Ukrainian General Military Committee, but Keleberda’s name is not mentioned by his contemporaries.
34
See Terry Martin, The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939 (Ithaca: Cornell University Press, 2001), 356–62.
The Construction of “Historical Truth” in Oleksandr Korniichuk’s The Destruction of the Squadron (1933)
469
go against our brothers.” In response, the delegate of the destroyer Kerch snaps, “And who are we? We are Ukrainians, too.”35 However, the identity of pro-Bolshevik Ukrainians remains declarative. The only image of Ukraine in the play is articulated by the nationalists and thus coded negatively. Kobakha is the first to describe this Ukraine as an imagined community, “You are Ukrainians, sons of the golden steppes, descendants of the glorious knights of the Great Field, who once crossed the Black Sea on their boats and achieved worldwide fame.”36 Toward the end of the play, a group of Ukrainian gunnery sergeants (who are introduced as samostiinyky, a pejorative label for supporters of Ukrainian independence) follows up on his vision. One begins, “You go into the steppe and see the waves of rye and wheat that are floating on the horizon. And you are standing on the land like that, your legs apart and not swinging, like here on the ship. Standing firmly and listening to the grain ripening.”37 This sounds like a positive image expressed by a tiller of the soil, but the very next sentence destroys the harmony with nature—as well as the class harmony it implies: “This spring Father has sown fifty desiatynas of pure wheat alone.”38 Another sergeant joins in, saying that his family farm in the Kherson region uses machinery and hires poor peasants for the harvesting.39 Thus, the only image of Ukraine in the play is a nationalist utopia, and the only representatives of the Ukrainian peasantry are class enemies.
35
Korniichuk, “Zahybel′ eskadry,” 14.
36
Ibid., 10. («Ви ж українці—сини степів золотих, нащадки славних лицарів Великого Лугу, що колись Чорне море на байдаках проходили і славу здобували на цілий світ».)
37
Ibid., 61. («Вийдеш у степ—і котяться хвилі жита, пшениці, біжать по обрію, а ти стоїш на землі от так, розставивши ноги, і не хитаєшся, як тут, на кораблі. Стоїш міцно і слухаєш, як наливаються хліба».)
38
Ibid. Fifty desiatynas equal 135 acres.
39
Ibid.
Serhy Yekelchyk
470
The Poetics of a Stalinist Revolutionary Drama The Destruction of the Squadron is both derivative and innovative—in both cases, in a way that would come to define Stalinist Ukrainian theater and, perhaps, Soviet theater in general. It would have been difficult for contemporaries and later literary scholars not to notice the similarities with such Russian revolutionary plays as Konstantin Trenev’s Liubov′ Iarovaia (1926) and, especially, Vsevolod Vishnevskii’s An Optimistic Tragedy (1933). The latter also featured an almost identical setting, but on the Baltic Sea. In general, the tension between love and ideology (usually resolved through death) was a popular motif in Soviet literature of the 1920s, emplotted perhaps most famously in Boris Lavrenev’s story The Forty-First (1924; first film version, 1926). In the case of Korniichuk’s play, Oksana acts as an ideological mentor to the unruly Haidai—a recognizable Socialist Realist master-plot—but it takes her death to propel him to ideological maturity. Korniichuk himself made no secret of the fact that in 1933 Kurbas originally wanted to stage Vishnevskii’s An Optimistic Tragedy, and Korniichuk hurried to complete The Destruction of the Squadron precisely in order to provide a similar cultural product, but in a Ukrainian setting.40 But one can also argue that the imitation of Russian models was an essential feature of official Ukrainian culture in Stalin’s time. Korniichuk openly identifies his positive heroes with Russianspeaking Bolshevik culture through Russian revolutionary songs, which are not translated into Ukrainian in the play. “Moscow” is an important political symbol in the play, as the main protagonists repeatedly talk about awaiting directives from Moscow or trying to establish contact with Moscow. When the messenger from Russia finally arrives, he turns out to be a sailor from the Avrora, and thus a representative of both the revolutionary myth and the Russian elder brother. In a telling detail, he is invited to sit in the admiral’s chair.41 40
Taniuk, Liniia zhyttia, 2:51.
41
Korniichuk, “Zahybel′ eskadry,” 46.
The Construction of “Historical Truth” in Oleksandr Korniichuk’s The Destruction of the Squadron (1933)
471
Another notable feature of Korniichuk’s foresight into Stalinist culture, then in formation, is his ambiguous depiction of Russian naval officers. On the one hand, all of them, with the exception of Lieutenant Korn from the destroyer Kerch (his character is based on the historical Senior Lieutenant Vladimir Kukel′, but his German-sounding name is a reference to Lieutenant Petr Schmidt of 1905 fame), are anti-Bolshevik. On the other, they can also be noble, naïve, and romantic—much as they are in Mikhail Bulgakov’s The Days of the Turbins (usually staged in English as The White Guard). This is particularly true of the commander of the flagship and Midshipman Knoris. A lovable Russian aristocrat, Prince Knoris sings Lensky’s aria from Eugene Onegin and a beautiful, albeit decadent, song from the repertoire of Aleksandr Vertinsky. He is also the only character in the play to speak of his feelings, in this case, his love for a handsome, blonde woman back on shore, who is “young, temperamental, and beautiful, like a light storm on a summer’s day.” When he requests leave to visit her for at least an hour, the sympathetic commander of the flag ship replies: “Who would want to visit for only one hour such a beautiful woman with eyes the color of tropical waters?”42 By humanizing the White officers, Korniichuk clearly wanted to replicate Bulgakov’s success with Russian audiences (and with Stalin, who reportedly saw The Days of the Turbins fifteen times).43 Perhaps, he also sensed that such an approach portended the forthcoming restoration of the imperial past and Russian military glory as a prominent component of Stalinist ideology. He also wanted to keep his audiences entertained. It is well known that Soviet playwrights and film directors “smuggled” ideologically suspect songs into their works by assigning them to negative characters. But the opposite was also true: The performance of such songs made audiences love theoretically “negative” protagonists. In Soviet theater, the role of Knoris was assigned to heartthrobs
42
Ibid., 39.
43
Rosalind Marsh, Images of Dictatorship: Stalin in Literature (London: Routledge, 1989), 46.
Serhy Yekelchyk
472
with aristocratic manners, such as Vasilii Lanovoi and Oleg Basilashvili; another famous Russian actor with a similar reputation, Vladislav Strzhel′chik, portrayed him in the 1965 film version of The Destruction of the Squadron. If this type of casting did not make Knoris a positive character, at the very least it reinforced an ambivalence of the kind that Korniichuk denied to Ukrainian nationalists. Ukrainian literary scholars have noted the elements of intertextuality in Korniichuk’s play. When one sailor asks another, “Have you seen Potemkin?,” the question is intended to be “read” by the audience as a reference to Eisenstein’s film rather than the actual ship. (The sailor’s answer is about the ship, but the events are narrated, based on the film.)44 Such examples can be multiplied, in particular, through the analysis of Knoris’s singing material and the two stokers, Frigate and Pallada (named after Ivan Goncharov’s popular book Frigate Pallada [1858]). Examining the Potemkin episode, in particular, as well as the long theatrical tradition of staging the play as a melodrama, Ukrainian scholars suggest interpreting Korniichuk’s play through the lens of such concepts as kitsch and mass culture.45 Of course, the Potemkin episode can also be seen as another reference to established Soviet Russian revolutionary mythology, which acts as a model for its Soviet Ukrainian counterpart. In general, Western scholars have been pointing out for many decades the essential similarity between Socialist Realism and didactic “middlebrow fiction” in the West.46 In other words, Korniichuk did not write kitsch; he was constructing Socialist Realism. As for his plays being part of mass culture, he would have accepted this definition with delight. In his speech at the First Congress of Soviet Writers in 1934, he mentioned 44
Tetiana Sverbilova, Natalia Maliutina, and Liudmyla Skoryna, Vid modernu do avanhardu: zhanrovo-stylistychna paradyhma ukraïns′koï dramaturhiï pershoï tretyny XX stolittia (Cherkasy: n.p., 2009), 445–46.
45
Ibid., 445–47.
46
See, e.g., Vera S. Dunham, In Stalin’s Time: Middleclass Values in Soviet Fiction (Cambridge: Cambridge University Press, 1979; enlarged and updated ed., Durham: Duke University Press, 1990) and Clark, Soviet Novel.
The Construction of “Historical Truth” in Oleksandr Korniichuk’s The Destruction of the Squadron (1933)
473
the Kharkiv experiment of recording the audience’s reaction during the play’s performance. Regardless of the audience’s composition—workers, students, military, party activists—the spectators applauded, laughed, and commented in unison when they watched The Destruction of the Squadron. To Korniichuk, this confirmed the formation of the new Soviet spectator—a person “with the same aspirations and the same perception of the world; an active spectator, a concerned [spectator], a highly cultured spectator.”47 But another way of defining this cultural unity would be to acknowledge the reliance of new Socialist Realist plays on the devices already familiar to the average viewer, some of them recognizable devices of bourgeois mass culture. They relied on more than just them, however. Ukrainian literary scholars rightly note late-expressionist elements in The Destruction of the Squadron and the entire corpus of Ukrainian revolutionary plays that recreated the Russian model of “optimistic tragedy.”48 In Korniichuk’s play, these elements are particularly apparent in the mass scenes, and, above all, in the scene in which the revolutionary sailors are torpedoing their own ships. Disjointed replicas are intertwined with explosions to create a stunningly dramatic audiovisual effect.49 Haidai, too, is depicted as an expressionist hero with his heightened speech often turning into screaming.50 This paper began with a discussion of Kurbas’s influence on Korniichuk. We will never be able to compile the full list of his suggestions, which Korniichuk implemented in The Destruction of the Squadron, but there are traces of Kurbas’s avant-garde theatrical thinking in the compilation that became known as the premier Socialist Realist play in Ukrainian theater. Yet, they are just one
47
TsDAMLM, 435/1/513, fol. 1.
48
Sverbilova et al., Vid modernu do avanhardu, 417–18, 445–47.
49
Korniichuk, “Zahybel′ eskadry,” 70–71.
50
On the manifestations of expressionism in Ukrainian theater of the 1920s, see Hanna Veselovs′ka, “Teatral′nyi ekspresionizm v Ukraïni: geneza i vytoky,” Suchasnist′, no. 3 (1997): 146–54.
Serhy Yekelchyk
474
component in the resulting pastiche-like cultural product, which relied on well-tested theatrical forms and devices in articulating what was really Korniichuk’s most important innovation: his appropriately Stalinist concept of the Ukrainian Revolution. ♦ The jury of the all-Union competition for best play introduced Korniichuk in its award citation as a “young Ukrainian playwright, Komsomol member, and candidate party member.” In The Destruction of the Squadron, he managed, through the medium of “very tense dramatic intrigue, to demonstrate the [true] face of Petliurite Ukrainian nationalism and depict the Soviet characters with great warmth.” Overall, the work, which it characterized as “one of the best historical-revolutionary plays,” “deliver[ed] a powerful blow to Ukrainian nationalism and educate[d] spectators in the spirit of proletarian internationalism.”51 The citation captured the impression that The Destruction of the Squadron made on the Soviet political and cultural establishment at the time, thus confirming that Korniichuk had selected the right target, Ukrainian nationalists, and an important time period, the revolution. But the jury focused narrowly on the young playwright’s contribution to the ideological struggles of the day. What became apparent in the longer run, however, is that he also contributed greatly to the Stalinist version of “historical truth” and the literary models of Socialist Realism.
51
TsDAMLM, 435/1/6, fol. 2.
475
Поліморфізм «Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи Тамара Гундорова
За словами Віктора Петрова (В. Домонтовича), його роман «Доктор Серафікус» був написаний десь у 1928–1929 році, а опублікований у 1947 році. Автор наполегливо підкреслював «історико-літературний» характер свого твору на момент його видання. У передньому слові «Від автора» він писав: «“Доктор Серафікус” належить зовсім відмінній добі, зовсім відмінному часові, ніж теперішній. Змінився час, змінився читач, змінилися вимоги, які час і читач ставлять до твору. Між двома відтинками часу лягла глибока прірва».1 Юрій Шевельов у коментарі до «Доктора Серафікуса» не приховував здивування, чому автор так наполягав, що роман написаний у 20-х роках і зовсім не пов’язаний з сучасністю. На примірнику, подарованому самому Шевельову, В. Домонтович знову повторив: «Дорогому Юрію Володимировичу “історичнолітературний” твір, що з наявною дійсністю не має нічого спільного». Не вдаючись до розгадки настійливо повторюваних відсилань автора, Шевельов зауважив, що, на його переконання, Домонтович принаймні переглянув роман перед публікацією. Про це свідчать «деякі мовні й фактичні деталі, що ледве чи могли бути вжиті в київському тексті 1928–1929 років (як от слова
1
В. Домонтович, Проза. Три томи, т. 1, ред. Юрій Шевельов (Нью-Йорк: Сучасність, 1988), 516.
Та мара Гундорова
476
й форми слів “ляїк”, “Ірця”, згадка про теорії Макса Планка, посилання на творчість Кандинського й Клее як загальновідому, вільне оперування деталями життя Єфремова, Іваниці, Тичини та інших діячів двадцятих років в розділі ІХ тощо), але цілком нормальні в обставинах українського Мюнхену 1947 року».2 Метою цієї статті є спроба прочитання «Доктора Серафікуса» як твору поліморфного, який несе в собі сліди історіософії Віктора Петрова 1940-х років і відображає ідеї та поняття епохи, яка пізніше буде названа постмодерною. Я також спробую порівняти історіософський метод Петрова з «археологією знання» Мішеля Фуко та показати, як теорія епох переломлюється в структурі роману «Доктор Серафікус». Окремий акцент буде зроблено на ідеї ретроспективного читання, сформульованій Петровим у 1940-і роки. Ретроспективне читання як спосіб письма Отже, якщо вірити автору, роман «Доктор Серафікус» «написаний був в рр. 1928–29 і мав з’явитися у видавництві “Сяйво” (П. Коменданта), але не з’явився, бо видавництво “Сяйво” як приватне було закрите».3 Однак не варто також ігнорувати вловленої Шевельовим двозначності датування тексту. Узгодити думки автора і критика може допомогти ретроспективне читання—поняття, що його Петров вводить у 1948 році, відгукуючись на «Повстання мас» Ортеґи-і-Ґассета. У статті «Маси, техніка й лібералізм (З приводу книги Хозе Ортеґи і Ґассет “Повстання мас”)», 1948, опублікованій через рік після видання «Доктора Серафікуса», Петров відзначив: «можливо, що переважний, а може навіть і виключний інтерес книги [Ортеґи-і-Ґасcета—Т. Г.] полягає для нас сьогодні не в уявній і удаваній актуальності твору, як це, очевидячки, здавалось видавцям німецького перекладу книги Ортеґи, а в її 2
Там само, 517.
3
Там само, 516.
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
477
ретроспективності. Сьогодні ми маємо змогу перечитати книгу, яка належить зовсім іншому часу».4 Як відомо, «Повстання мас» було вперше опубліковане у 1929 році. Перечитуючи текст майже через два десятиліття, Петров відзначає застарілість тексту з його «духом кастовості», «соціальним дендизмом» і «лібералізмом сноба». Повоєнний читач має інтерес не до ідей книги, а до часу, коли вона була написана, зауважує критик, бо твір «приходить з світу, що колись був іншим».5 Здається, його дещо дратує те, що прообразом масової людини Ортеґа вважає сучасного науковця, а також суб’єктивність оцінок і очевидний конструктивізм в позиції іспанського мислителя. Петров не заперечував, що наука і техніка спричиняють модерне варварство. Він свідомий того, що «Аушвіц, Бухенвальд, знищені міста Европи становлять безпосередній доказ» того, що світ варваризується. Ці слова Петрова буквально перегукуються зі словами з «Діалектики просвітництва» (1947) Теодора Адорно і Макса Горкгаймера— книги, на свій час знакової в повоєнній Європі для розуміння ролі раціоналізму і просвітництва в історії людства.6 Однак Петров не схильний був вважати, що першопричиною цих процесів є саме сучасний науковець, радше він бачив її
4
Віктор Петров, “Маси, техніка й лібералізм (З приводу книги Хозе Ортеґи і Ґассет ‘Повстання мас’)”, у: Віктор Петров, Розвідки, т. 2, ред. В’ячеслав Брюховецький (Київ: Темпора, 2013), 1056.
5
Там само, 1057.
6
Про зміст і контекст історіософських ідей Віктора Петрова див. більше: Соломія Павличко, Дискурс модернізму в українській літературі (Київ: Стилос, 1997), 279–301; Myroslav Shkandrij, “Avant-gardist versus Neoclassicist: Viktor Domontovych’s Early Novels”, Canadian Slavonic Papers 42, № 3 (2000): 315–329. Зокрема Мирослав Шкандрій звертає увагу на основний структурний принцип романів В. Домонтовича, а саме конфлікт між динамічною і технократичною модерністю авангардизму, з одного боку, та раціоналізмом і скептицизмом неокласиків, з другого (там само, 318). Соломія Павличко, зі свого боку, говорить про «типово модерністичне сприйняття» Петрова в поглядах на «кризу технічної епохи» і сучасну епоху «як фінал п’ятсотлітнього процесу технічного розвитку» (Павличко, Дискурс модернізму в українській літературі, 283).
Та мара Гундорова
478
у процесах функціоналізації й партикуляризації людини, тобто явищах, які характеризують свідомість Нового часу і які посилюються в сучасну епоху. Кидаючи погляд з повоєнного часу на авангардистські 1920-і роки, Петров називає «Повстання мас» «теоретичним коментарем до картин Пабля Пікассо». «Пікассо з окремих уламків скрипки конструює не-скрипку, з окремих частин людини не-людину. Те саме робить Ортеґа: з уламків світу, з часткових реальностей висадженого в повітря світу він монтує свій плян умовно реконструйованої дійсности»,7—твердить критик. У цих висловлюваннях не можна не вловити певний скепсис Петрова щодо авангардистської спроби змонтувати «умовно сконструйовану реальність» з уламків старого світу, що розпадався. Закріплюючи, таким чином, текст Ортеґи за минулим часом та критикуючи його з огляду на прірву «між двома відтинками часу», Петров з позиції 1940-х років, з одного боку, ніби натякає на принципову відмінність умовної реальності, створюваної авангардом, і насправді висадженого в повітря світу повоєнної Європи. А з другого боку, у висловлюванні Петрова бачимо несвідому контамінацію, злиття минулого і сучасного, оскільки фраза про передвоєнні роки, коли народжувалося «Повстання мас», апелює до «висадженого в повітря світу», що, очевидно, несе в собі досвід уже повоєнної реальності. Адже війна зробила реальність дуже ємкою і предметною, оскільки мова йшла про долю реально знищених людей і про реально підірвані міста. Водночас ця реальність є невловною, не піддається розумінню, нагадує про розщеплений атом та конструюється з уламків і фрагментів «висадженого в повітря світу». Отже, говорячи про минулий час, Петров, фактично, говорить про сучасне. Це дає йому оптику корекції минулого— перечитування минулого, що не стирає і не знищує останнє, але показує його в подвійній зустрічній перспективі—з боку історії
7
Петров, “Маси, техніка й лібералізм”, 1060.
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
479
і з боку сучасності. Такий підхід підриває лінійне бачення і означає синхронізацію різночасових історичних пластів. Саме в такій не-лінійній оптиці, яку можна співвіднести з теорією епох Петрова, і полягає метод ретроспективного читання, про який він багато говорить у свій мюнхенський період. Напрошується аналогія ретроспективного читання Петрова до Ангела історії в інтерпретації Вальтера Беньяміна: історія несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, а руїни минулого здіймаються перед ним до самого неба. Беньямін писав: «Ангел історії мусить виглядати саме так. Його лик звернений у бік минулого. Де перед нашим поглядом вервицею минають життєві події, там він бачить суцільну катастрофу, що невпинно громадить руїну до руїни, скидаючи їх йому до ніг. Він радо залишився б тут, щоб розбудити мертвих та зібрати воєдино уламки. Але з раю дме сильний буревій, він борсається у крилах ангела, напинає їх так, що тому вже не під силу їх скласти. Буревій безупинно несе його в майбутнє, до якого ангел повернений спиною, а тим часом купа уламків здіймається перед ним до самого неба».8 У 1946–1947 рр. Петров багато пише і роздумує про смисл давньої і недавньої історії. Він формулює закони, де розвиткові протиставлений вибух, а послідовності—катастрофа. Він ставить питання про історію поза часом і простором, про нуклеарну ситуацію часу, про мінливу і багатогранну ідентичність сучасної людини, яка не є стабільною і тотожною собі, про зміст епохи та перетини часів. Як активний член Мистецького Українського Руху, він занурюється в історіософську проблематику, шукаючи відповідей на актуальні питання сучасності. Для ретроспективного бачення, котре фактично служить для Петрова способом перепрочитання історії, існувало кілька причин. По-перше, у повоєнний період Петров, вбираючи в себе, як губка, нові ідеї повоєнної Європи та будучи гранично налаштованим на осягнення духу сучасності,
8
Вальтер Беньямін, “Про поняття історії”, у: Вальтер Беньямін, Вибране (Львів: Літопис, 2002), 42–43.
Та мара Гундорова
480
здійснює переоцінку і власного досвіду, і всього досвіду 1920-х років. Недавно пережита війна поставила під сумнів усю минулу історію людства, включно з передвоєнною епохою. Це стосувалося культури, літератури, художніх стилів, філософських уявлень. По-друге, у повоєнний час Петров розробляє власну історіософію, базовану не на лінійності історії, а на її дискретності. Свої «Історософічні етюди» (1947–1948) він розпочинає твердженням, що «історичний процес не становить собою безпереревного потоку бування. Цей потік розчленовується на певні часові відтинки історії, на градації часу, на ступеневі послідовності, що кожна з них—у своїй відокремленості від інших, як від тих, що її попереджають, так і від тих, що її заступають,—тяжить до себе. Є самодостатня в собі».9 Він мислить історію не лише розірваними й автономними культурними епохами, а й такими, що можуть синхронізуватися, накладатися і повторюватися. Ретроспективне прочитання у зіставленні з теорією епох Петрова є аналогом не-лінійного мислення. Воно впливає і на структуру тексту, що стає поліморфним і відкритим до нових переписувань, коментарів та вставок. Моя гіпотеза полягає в тому, що метод ретроспективного читання, котрий Петров фіксує у випадку Ортеґи, може прояснити і форми його роботи з «Доктором Серафікусом». Імовірно, що свій власний роман, написаний у 1928–29 роках і пронизаний духом тих років, письменник переглядає і переписує (ретроспективно дописує) у сорокові. Адже текст належить іншому часові, тобто є анахронічним, не актуальним, що автор і підкреслює у своїй посвяті Шевельову. Міркуючи про ретроспективний погляд на історію, тобто перечитування твору Ортеґи «з іншого часу», Петров згадує про «теоретичний коментар». Остаточний текст «Доктора Серафікуса», оприлюднений у 1947 році, також містить у собі чимало культурологічних та історичних коментарів, зокрема
9
Віктор Петров, “Історіософічні етюди”, у: Петров, Розвідки, т. 2, 914.
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
481
щодо київського культурного життя 1910–20-х років. Шевельов припускає, що ці факти не могли бути відомими Петрову у час написання роману, але він міг знати про них пізніше. Більше того, як це не парадоксально, але ретроспективному читанню відповідає ретроспективне письмо, про яке згадує Шевельов. Юрій Шерех назвав «переписування» чужих текстів «творчим ремеслом» В. Домонтовича у 1940-і. Згадуючи про жадібне читання письменником німецьких і французьких видань у повоєнний період, критик говорить про те, що оригінальні твори Домонтовича цього часу часто є літературою про літературу. Письменник міг запозичати інформацію, а то й цілі шматки з чужих творів наукового, літературного, журнального характеру і «переписував» їх по-своєму, так що «переписані» тексти були його творчою відповіддю на читання. Ми не маємо свідчень про те, чи переписувався і коли переписувався роман «Доктор Серафікус», однак важко уникнути спокуси розглянути цей твір як текст перечитаний і переписаний самим автором. Петров та «археологія знання» Мішеля Фуко Апелюючи до професійної праці Віктора Петрова-археолога, скористаємося методом «археології знання» Мішеля Фуко для пояснення імовірної процедури його роботи з текстом «Доктора Серафікуса». Звичайно, було б величезним перебільшенням уподібнювати філософсько-культурологічну концепцію Петрова до теорії Фуко. Між ними є значна відмінність, хоча для обох авторів принциповим є переосмислення лінеарної моделі історичного розвитку. В розумінні Фуко «археологія знання» є таким методом, який представляє історію не лінійним процесом і не зводить останню до простої історії ідей, а бачить її архівом—конгломератом способів висловлювання (дискурсів), пов’язаних зі своїми контекстами—соціальними, культурними, географічними, економічними тощо. Причому, за Фуко, висловлювання не належать винятково суб’єктові, а вступають між собою у певні відношення та утворюють певні структури залежно від інституційної підтримки (дискурсу влади). В різні епохи
Та мара Гундорова
482
дискурси утворюють формації, що не залежать від суб’єкта і не є раціональними, в них не мають значення експресивність висловлювання, аргументація, компетентність мовця. Це радше сукупність «автономних, історичних правил, завжди обумовлених в часі і просторі, що визначають в певний період і для певної соціальної, економічної, географічної та лінгвістичної області умови для того, щоб висловлювання відбулося».10 Як структураліст, Фуко періоду «Археології знання» називає такі формації «епістемами» і вказує, що саме вони визначають зміст різних епох в історії. Він визначає три таких епістеми в Нові часи: Ренесансну (шістнадцяте століття), Класичну (сімнадцяте–вісімнадцяте століття) і Сучасну, що починається з дев’ятнадцятого століття і триває донині. Про певні збіги історіософських уявлень Віктора Петрова і Фуко вже писалося.11 Іван Фізер зауважив загальну методологічну підставу «археологічного» методу, констатуючи, що «в дійсності історія людини є нічим іншим, як тільки сукупністю, агрегатом непов’язаних і неспоріднених між собою явищ і подій. І тому не їхня взаємовідносність, але власне відмінність мусить бути методологічним ключем до виявлення їхньої структури. Саме тому не історія, а археологія здатна виявити їх такими, якими вони насправді були».12 Можна навести приклади близьких збігів Петрова і Фуко щодо розуміння епохи. Як уже говорилося, поєднує їх передусім нелінійне розуміння історії. Подібно до Фуко, український автор також говорить про перервність історії і визначає три епохи за типом свідомості—Середньовіччя, Ренесанс і Новий час. Можна також бачити аналогію між поняттям епістеми у Фуко та «системою» Петрова, яку він пов’язував зі структурою
10
Michel Foucault, The Archeology of Knowledge and the Discourse of Language, пер. Alan M. Sheridan-Smith (New York: Pantheon Books, 1972), 117.
11
Іван Фізер, “Український Фуко чи французький Петров? Разюча схожість двох історіософів”, Наукові записки НаУКМА. Філологія 17 (1999): 42–44.
12
Там само, 42.
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
483
і множинністю відношень в кожну епоху («кожна епоха в своїй цілості становить собою суцільність, систему, систему зв’язків усіх ланок і кожної з них зокрема»).13 Визначеним ним епохам, за Петровим, відповідають три системи: теологія–філологія– математика. Однак ще важливішою підставою, на нашу думку, для зіставлення (і протиставлення) Петрова та Фуко є те, як обидва мислителі намагаються визначити природу епохи. Тут і полягає основна відмінність між структуралістом Фуко та структуралістом Петровим. Відмінність між ними та, що французький філософ-постструктураліст говорить про «епістеми», які вважає історично обумовленими «несвідомими дискурсивними формаціями», тимчасом як увага Петрова звернена на провідні «ідеології культурних епох». «Кожна нова епоха висуває кілька варіантів розв’язання чергових проблем,— твердить він,—кілька відмінних спроб витворити проекти нової ідеології»,14 а власну теорію епох Петров розбудовує на основі ідеї «заперечення як структурної норми в побудові ідеологій».15 При цьому ідеологію він мислить зовсім не в матеріалістичному аспекті. Вона, якщо йти за його логікою, становить собою основні поняття, що визначають розуміння людини в її відношенні до природи, науки, техніки, релігії, політики і т. п. у певну епоху. Так, натуралізм і гуманізм, на його думку, «набувають значення ідеологічних течій, що в тих або тих варіантах визначають ціле обличчя Нового часу».16 Сучасну йому епоху Петров називає «епохою атомової енергії» та біологічного виживання людини. Центральною ідеєю Нового часу є, на його думку, «технічно-інтелектуальна людина», тоді як зміст Середньовіччя характеризує «етична людина». Як бачимо, Петров звертає увагу не на дискурси, а на особливі констеляції ідей, що стосуються свідомості, досвіду 13
Петров, «Історіософічні етюди», 929.
14
Віктор Петров, «Духові течії Европи Нового часу», у: Розвідки, т. 2, 861.
15
Петров, «Історософічні етюди», 917.
16
Петров. «Духові течії Европи Нового часу», 851.
Та мара Гундорова
484
і знання людини в певну епоху. Формалізм його проявляється в тому, що він вибудовує образи епох як ідеальні (узагальнені) типи історичної свідомості, а структуралізм—у введенні ідеї структурності і взаємопов’язаних між собою рядів у кожну епоху. Якщо шукати зацікавлення Петрова теорією епох ще у двадцяті роки, то на думку спадає циклоїдна теорія мистецтва Федора Шміта, який був популярною фігурою культурного і мистецтвознавчого життя 1920-х.17 Ще у 1919 році, базуючись на ідеї еволюції мистецьких форм, Шміт розробив нову концепцію історії, відмінну від концепції прогресивного лінеарного розвитку. Свою мистецтвознавчу концепцію він базував на змінах суспільної психології та вважав моделлю нового розуміння історії. Шміт обстоював повторюваність і колобіг шести проблем (форми, композиції, руху, світла, простору, моменту зміни) в різні історичні періоди, водночас стверджуючи, що жоден історичний період не має повного «кола стилів». Таким чином, крива історії не уподібнюється прямій, а виступає як ряд петель уздовж периферії великого історичного кола.18 Заперечував він і категорію прогресу, оскільки кожна наступна стадія по відношенню до попередньої виступає одночасно вищою і нижчою, минулим і майбутнім.19 Сучасну йому епоху професор Шміт оголосив початком нового стилю і поверненням до Середньовіччя.20 У двадцяті роки теорію епох розвивав також Володимир Перетц, однак він розглядав її лише в аспекті поетичного стилю епохи.21 І все ж 17
У 1910–1921 рр. Федір Шміт був професором Харківського університету, у 1921 році був обраний членом Всеукраїнської академії наук і тоді ж став головою Археологічної комісії ВУАН.
18
Федор Шмит, Искусство—его психология, его стилистика, его эволюция (Харків: Союз, 1919), 298.
19
Там само, 74.
20
Там само, 273.
21
«Кожна епоха є епохою панування певного стилю. Однорідність, спільність ідей, настроїв і переживань веде за собою (незалежно від зумисного літературного наслідування) подібність і навіть однорідність в манері вираження світу почуттів та ідей». (Переклад мій.—Т. Г.)
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
485
ці теорії були досить далекими від тих ідей, які цікавитимуть Петрова у повоєнний час, коли на Заході знову повертається інтерес до Шпенглера та набуває популярності теорія Арнолда Тойнбі22 про нелінеарне розуміння історії. Таким чином, теорія епох, розроблювана Петровим у сорокові роки, не тотожна теорії стилів епохи, популярній у двадцяті роки в колі українських неокласиків. Сам Петров віддав данину стилю епохи у своїх романізованих біографіях 1920-х, де він розгортав біографію Куліша і Костомарова на тлі романтичної епохи, а у «Дівчині з ведмедиком» (1928)23 пов′язував сучасну йому епоху з ренесансним індивідуалізмом Макіавеллі і через характери сестер узагальнював дві моделі поведінки і два типи чуттєвості—народницьку (Леся)24 і авангардистську (Владимир Перетц, Краткий очерк методологии истории русской литературы. Пособие и справочник для преподавателей, студентов и для самообразования [Петроград: Академия], 1922, 14–15.) 22
Одним із джерел його зацікавлення питаннями епохи, імовірно, могла бути саме концепція історії Арнолда Тойнбі, короткий виклад якої з’являється в 1946 році. Див.: Arnold Toynbee, A Study of History: Abridgement of Vols. I-VI by D. C. Somervell (London: Оxford University Press, 1946). Основною ідеєю Тойнбі було заперечення історизму в самій історії, точніше, лінеарності історії. Замість цього Тойнбі проголошує історичне існування замкнених у собі суспільств. Кожне суспільство має одну й ту саму схему розвитку—періоди виникнення, піднесення, розпаду і зникнення. Теорія Тойнбі знайшла розголос у колі інтелектуалів Ді-Пі, близьких до Петрова. Зокрема до неї апелює Юрій Шевельов, включаючись у дискусію навколо окциденталізму. Див.: Тамара Гундорова, “Юрій Шевельов проти Арнолда Тойнбі, або Порахунки з Европою, 1948 рік”, Критика 12 (2017).
23
«У “Дівчині з ведмедиком” проблема зміни культурно-історичних епох інтерпретується, зокрема, як проблема стилю. Стилю життя, побуту, людських взаємин, навіть і стилю кохання» (Віра Агеєва, “Мовні ігри В. Домонтовича”, у: В. Домонтович, Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза [Київ: Критика, 2000], 5).
24
Мирослав Шкандрій вибудовує свій аналіз на зіставленні двох типів свідомості, персоніфікованих сестрами. При цьому він ототожнює Лесю з неокласичним типом, що, на мою думку, досить проблематично, оскільки вона втілює патріархально-народницький ідеал (Shkandrij, “Avant-gardist versus Neoclassicist”, 317). Віра Агеєва натомість слушно аналізує Лесю як патріархальний тип «добропорядної» дівчини «з гарної родини» (Агеєва, “Мовні ігри В. Домонтовича”, 9).
Та мара Гундорова
486
(Зина). У 1940-і роки Петров характеризує сутність епох не через стилі, а через історію ідей та типи свідомостей, що проявляють себе в політиці, релігії, науці, культурі. При цьому він розглядає епохи не автономно і безособово, як когнітивномовні формації, за Фуко, але антропоморфно. Водночас Петров прагне сформулювати нелінійну концепцію історії на основі перервності та автономності епох, визначаючи їхні пізнавальноціннісні домінанти. Тут і пролягає основна відмінність між Петровим та Фуко. Проблема епохи в розумінні Петрова Отже, при археологічному, а не історичному баченні минулого ключовим поняттям у Петрова, як і у Фуко, стає поняття «епохи». Епоха—одне з центральних понять історіософських етюдів Віктора Петрова 1940-х років. У своїй статті «Проблема епохи» (1947) він констатував, що відкидає центральну для дев′ятнадцятого століття ідею розвитку як «образ-ідею єдиної й загальної цивілізації, що розвивається безперервно, за універсальним і завжди тотожним собі принципом лінеарного поступу».25 Більше того, Петров не лише виступає за автономне існування епох, але висуває тезу про синхронне співіснування і нашарування слідів (залишків) різних епох у межах однієї і тієї ж епохи. «Чи можна сказати про історичні епохи, що вони, змінюючись, наверствовуються одна на одну, на зразок геологічних нашарувань?»26—так він ставить питання і говорить про розірваність історії та відмову від розвитку «як єдиної ви(с)хідної лінії завжди тотожного собі прогресу».27 Особливо цікавими є міркування Перова про сучасну епоху. У журналі «Арка» за 1947 рік Петров виступив зі статтею «Сучасний образ світу. Криза класичної фізики», у якій на основі найновіших відкриттів, зокрема теорії радіоактивності 25
Віктор Петров, “Проблема епохи”, у: Розвідки, т. 2, 1000.
26
Там само, 999.
27
Віктор Петров, “Наш час, як він є”, у: Розвідки, т. 2, 816.
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
487
Кюрі, теорії відносності Альберта Айнштайна і квантової теорії Макса Планка він аналізував найновішу епоху, яка приходить на зміну класичній причинно-наслідковій картині світу. Імена Планка, Марії Кюрі, Айнштайна стають відомими в першу чверть двадцятого століття, але їхні ідеї набувають особливого значення з відкриттям атомної бомби та її випробуванням у Гіросімі та Нагасакі. Відповідно, Петров називає повоєнну добу «ядерною добою». Картина сучасного світу, на його думку, визначається не причинністю, а відносністю, не узгодженістю, а цілістю в «єдності суперечностей»,28 не механічною моделлю світу, а спробами побудови «безпросторового образу світу».29 Петров загалом ставить питання про ідею сучасного світогляду з перспективи зміни фізичної картини світу. Він навіть закликає перенести на історію образ світу, розроблений квантовою фізикою і теорією розпаду ядра. У статті «Наш час, як він є» (1946) Петров твердить, що ідея руху була основною ідеєю механічної картини світу та переносилася й на історію. «Однак сучасна фізика відмовилася від цих ідей—говорить він,—а квантова теорія Макса Плянка говорить про діяння не в часі й просторі, а поза часом і простором. Чи не буде послідовним з боку істориків перенести нині на історію образ світу, витворений не класичною, а модерною фізикою?»30 Таким чином, історіософія Віктора Петрова повоєнного періоду не лише спирається на нове розуміння епохи, але спрямована передусім на розуміння сучасної епохи. Пронизана катастрофізмом, остання ламає причинно-наслідкові зв’язки часу і простору, вводить безпредметне мислення (подібно до розщепленого атомного ядра) і ставить під загрозу біологічне виживання людства. У таких ідеях відбиваються найгостріші дискусії щодо західної культурної самосвідомості в повоєнний час. Можна навіть говорити, що в центрі зацікавлення Петрова—
28
Віктор Петров, “Сучасний образ світу. Криза класичної фізики”, у: Розвідки, т. 2, 956.
29
Там само, 951.
30
Петров, “Наш час, як він є”, 816.
Та мара Гундорова
488
питання множинності та імовірності, тобто ті, що пізніше стануть актуальними для постмодерної епохи. Розглядаючи історію через автономні епохи, в кожну з яких політика, наука, культура є різновидами певної гуманітарної ідеології, він також твердить, що епохи можуть перетинатися між собою і накладатися, наче пласти. У цьому Петров перегукується з Фуко, який також говорив про нашарування дискурсів різних епох у кожний історичний період. Соломія Павличко, аналізуючи культурологічну концепцію Петрова, звернула увагу на його улюблений «образ складання культури з уламків та руїн», що, на її думку, відображає екзистенційне переживання культури.31 Думається, що специфіка історіософського методу Петрова корениться не лише в екзистенціальному переживанні культури, але має феноменологічний характер. Людина в уявленнях Петровамислителя є не автономним суб’єктом історії, а відбитком епох. Сліди різних епох, ідеологій, стилів визначають поліморфну природу сучасної людини і мислення сучасної епохи, що відображає безпросторову і нелінійну картину світу. Такий поліморфізм Петров використовує і у своїх художніх творах. Його романи «Доктор Серафікус», а також «Без ґрунту» (1942), імовірно, служили експериментальним полем, на якому він випробовував свої історіософські погляди. Дискурсивний поліморфізм «Доктора Серафікуса» Оглядаючи увесь доробок Петрова, Шевельов у 1980-х роках виділив два тематичні пласти у цілій творчості В. Домонтовича—любовну тему та тему людина на перехресті доби. Причому критик розводить хронологічно ці дві тематики: у творах Домонтовича двадцятих років, на його думку, переважає любовна тема,32 натомість улюбленим у повоєнні 31
Павличко, Дискурс модернізму в українській літературі, 327.
32
Юрій Шевельов, “Шостий у гроні. В. Домонтович в історії української прози”, у: Юрій Шерех, Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи, т. 3 (Харків: Фоліо, 1998), 101.
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
489
роки стає «жанр романізованої біографії, а панівною темою— людина на зламі епох».33 «Доктор Серафікус»—роман, у якому поєднуються обидві теми: любовна тема і тема доби. Імовірно, це можна пояснити, як уже говорилося, ретроспективним пере(до)писуванням твору.34 Загалом поліморфна структура роману виглядає аналогом нашарування і перетину епох у історіософській концепції Петрова. Подібно до того, як епохи можуть перетинатися, нашаровуватися, лишати сліди, створюючи поліморфну модель історії, у романі В. Домонтовича перетинаються кілька дискурсів, пов’язаних із різними культурними епохами та стилями. Назвемо їх протожанрами, розуміючи жанри в аспекті типів повідомлення (дискурсів). Уже в «Романах Куліша» Домонтович обіграв подвійне значення слова «роман». З одного боку, романи в його розумінні—реальні любовні історії, які письменник реконструює на основі листування, а з іншого,—це жанрово-стильові форми таких історій. «Доктор Серафікус» розгортається також як серія любовних історій, а цілий сюжет роману виростає з фрази, що «Доктор Серафікус ніколи в своєму житті (як це запевняв про нього Корвин) не знав, що таке кохання, і ніколи не кохав жінок».35 Таким чином, для звичайного читача, з яким заграє автор, формулюється основна тема роману – сексуальне виховання Серафікуса. На іншому рівні—для читача проникливого—у «Докторі Серафікусі» поєднуються принаймні три потенційних романи (дискурси)— серафічний, авангардистський та есеїстичний. Кожен із таких дискурсів, по-перше, апелює до різних стилів та ідеологій, а по-друге, в цілості своїй усі вони характеризують сучасну епоху.
33
Там само, 103.
34
Зрештою, Віра Агеєва аналізує передвоєнні твори В. Домонтовича також у світлі людини на перехресті епох (Агеєва, “Мовні ігри В. Домонтовича”, 9–17).
35
Домонтович, Проза, т. 1, 386.
Та мара Гундорова
490
Підставами для такого поліморфізму стало для Петрова передусім зникнення «сталості особи» в сучасну епоху: на його думку, саме двадцяте століття проявило те, що кожна людина «числить за собою кілька життєписів», «одного імені» стало недостатньо для людини. До цього долучилося те, що людина, як виявляється, не є автономною і самодостатньою, а є функцією епохи («над усім панує епоха» і «функція людини за однієї доби одна, за іншої—інша») і продуктом нашарування слідів різних епох (люди живуть «уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі»).36 У своїх «Історіософічних етюдах» Петров багато розмірковує про діалектику заперечення і зміну ідеологій, фактично, переосмислюючи марксистську діалектику, оскільки він наголошує, що «зміст кожної негації зумовлений змістом того, що підлягає запереченню».37 Іншими словами, відбувається не кардинальна зміна епох, а нашарування та інверсія ідеологічних понять. Таким чином, сліди і залишки попередніх епох наявні в кожній наступній. Пишучи роман про сучасну епоху, Петров використовує свою ідею про поліструктурність нашарування різних епох в кожній епосі. На цьому засновується і структура «Доктора Серафікуса», де маємо перетин стилів різних епох та ідеологій. Так, серафічний дискурс корелюється зі стилістикою символізму початку двадцятого столiття і водночас своєю ідеологією відсилає до Середньовіччя; авангардистький дискурс пов’язаний з конструктивізмом і супрематизмом двадцятих років, але також корелюється з гуманізмом доби Ренесансу та Нового часу, а есеїстичний дискурс співвідноситься зі стилістикою пізнього модернізму 1940-х і новою атомною добою. У цілому, всі ці структури і форми забезпечують текстуальну нелінійність оповіді. Серафічний дискурс є основним і найбільш розгалуженим, що засвідчує і назва твору. Він також є найбільш 36
Петров, “Історіософічні етюди”, 915.
37
Там само, 917.
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
491
диференційованим і складним у романі. Загалом, серафічний роман сконцентрований навколо образу серафима та серафічності. В іудейській та християнській традиції, імовірно, запозиченій ще з Вавилонської міфології, серафим— янгол, наближений до Бога. Згідно з Псевдо-Діонісієм та неоплатоніками, серафими належать до вищого небесного ієрархічного рівня ангелів, до герметиків і верховних душ, що прагнуть досягти досконалості. В Середні віки іменем Pater Seraphicus за свою доброчесність і правдиве життя монаха був названий Франциск Ассизький. В період російського Срібного віку серафічність стала атрибутом символізму з його містикою, асексуальним еротизмом і неоплатонізмом. У Петрова «Доктор Серафікус», звичайно ж, відсилає до гностично-неоплатонічного начала Середніх віків, але водночас стає уособленням новочасної ідеології «біологічнонеправдоподібного». Ще у «Дівчині з ведмедиком» В. Домонтович підніс тему неправдоподібного кохання, що підривало і руйнувало устої традиційного суспільства і втілювало ідеї авангардизму. «Доктор Серафікус» продовжив ряд заперечень «біологічної правдоподібності» та предметного мистецтва. До цього додалася ідея диференційованої і технологізованої особистості як втілення духу найновішого часу, згідно з філософією Ортеґи, Ясперса, Гайдеґґера. Така філософія набула особливої популярності в колі інтелектуалів повоєнного МУРу. «Система конвеєра,—твердив зокрема Домонтович,—зводить людину до функції, робить її безпредметною, знищує ауру, ламає логіку почуттів». Образ Серафікуса втілює «ідеальну формулу цієї деталізованої диференційованости», оскільки Комаха є «людиною запереченого біологізму, приміткового, замкненого, схематичного існування».38 Сюжет «Доктора Серафікуса», відтак, можна звести до сентиментального (чуттєвого) виховання механістичної людини (монстра, людини з колби, людини-
38
Домонтович, Проза, т. 1, 451, 453.
Та мара Гундорова
492
експеримента)39 з допомогою різних культурно-історичних конфігурацій кохання, властивих різним епохам, або, в термінах Домонтовича, через різні типи закоханості. Імпліцитно таке виховання визначає проходження головного героя через нашарування різних епох і культурних стилів. Сюди ж долучається питання про «серафічність», або безтілесність людини технічної доби, яке також обговорює Петров.40 Соломія Павличко додає до цього комплексу також питання про серафічність як парафраз гомосексуальності.41 Авангардистський дискурс натомість становить собою основний конструктивний кістяк «Доктора Серафікуса», оскільки характеризує в цілому його формалістичний схематизм і поліморфізм. Ідеться передусім про заперечення традиційного реалістичного роману і традиційного роману виховання. Домонтович намагається репрезентувати хаотичну і безпредметну формулу не лише людини, але й світу. Експериментальна конструкція роману спрямована на ламання міметичної картини світу з допомогою монтажу не пов’язаних між собою епізодів, абстракцій, формальних коментарів та інтермедійних прийомів типу екфразису (апеляція до картин Пабло Пікассо, Пауля Клее та ін.). Шевельов свого часу влучно зауважив авангардистську природу образотворення Домонтовича, коли писав, що «уміти читати Домонтовича—означає всі його старанно виписані описи конкретних предметів і явищ не сприймати або принаймні не сприймати конкретно. Домонтович починається там, де починається абстракція».42 Дематеріалізація реальності в абстракціях і неправдоподібність характерів та почуттів,
39
Юрій Шерех зауважує: «Біологічну природу людини Домонтович розкриває на коханні і інстинкті дітородіння» (Юрій Шевельов, “Не для дітей”, у: Пороги і запоріжжя, т. 1, 314).
40
Див.: Ю. Загоруйко, Письменник Віктор Петров (В. Домонтович) (Київ: Журнал «Слово і час», 1993), 40–43.
41
Павличко, Дискурс модернізму в українській літературі, 227.
42
Шевельов, “Не для дітей”, 312.
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
493
зведених до формул,—наскрізні теми «Доктора Серафікуса». Письменник старанно описує конкретну реальність лише для того, щоб натякнути на неї і потім іронічно стерти, подавши її кістяк, наче на кубістських малюнках Пікасcо, Кандинського чи Клее. При цьому стосунки характерів змальовуються не психологічно, а формалістично, а предметність зводиться до геометричних фігур, як, скажімо, в історії кохання Комахи і Вер. В супрематичному варіанті кохання перетворююється на картину: «недосвідчена незграбність Комахи викликала . . . таке саме враження, як і зелене небо, сині дерева, геометрія кубів, супрематизм кафе, кістяки скрипок сучасного малярства».43 Як схема небіологічної людини, Комаха виявляється однорідний формалістичним абстракціям авангардизму. Власне, Домонтович подає свого протагоніста на зіткненні предметності і абстракції. Надмірна величина не стверджує людську природу Комахи, а швидше заперечує її. «Величезне тіло Комахи і його червоне, голене, квадратове обличчя здавалися купою м’яса. . . . Важкий, масивний, волохатий, він здавався абстрактним, вигаданим, безплотним. . . . Ані його кулаки, порослі густим волоссям, ані його величезні черевики не переконували в реальності його існування».44 Комаха предметний і водночас архетипний, він не має біографії, не має віку («дід з обличчям хлопчика», «йому можна було дати і 20 років, і 50»), здається наївним і заодно розпусним. При цьому Домонтович окреслює в дрібницях предметність Комахи—як і інші люди, той «носив шевйотовий піджак», «смажив яєшню на примусі», «ходив увечері до молочарні їсти квасне молоко», «випивав уранці склянку холодної води» і т. д. Не забуває подати автор й історичні прикмети радянського побуту—був членом Осоавіяхему і Товариства друзів дітей і, як член кооперативу, отримував на місяць чвертку крупи, 100 грамів рижу, півпляшечки олії, кіло цукру, півфунта мила.
43
Домонтович, Проза, т. 1, 490.
44
Там само, 385.
Та мара Гундорова
494
Іронізм і парадоксальність стають тими механізмами, які перетворюють цілком реальні події та епізоди на анекдоти, з одного боку, і переключають дійсне в ряд імовірного, з другого боку. Автор іронізує над самим читачем, вплутуючи того в лабіринт неправдоподібностей та розбиваючи його звичні уявлення. Супрематизм, конструктивізм, кубізм—все це стає предметом авторефлексій у романі Домонтовича. Зрештою, не лише Комаха є абстракцією, людиною безпредметною, з геометричним ставленням до життя: таким геометричним є увесь світ, в який вводить його автор. Коментуючи авангардистське мистецтво, оповідач у романі В. Домонтовича невипадково зауважує, що завдання нового мистецтва— «обернути свій об’єкт на біологічно-неправдоподібне».45 Як протороман есеїстичний, «Доктор Серафікус» відбиває зростання ролі есеїзму в літературі середини двадцятого століття. Цілком імовірно, що ретроспективне пере(до) писування роману відбувалося саме через доповнення фабули есеїстичними вставками. Есеїзм власне і виявився суголосним духові сучасності, який західні інтелектуали прагнули осмислити у повоєнний період, фіксуючи зміну парадигми епохи з каузально-цілісної на імовірнісну і варіативну. Це зафіксував зокрема роман Роберта Музіля «Людина без властивостей», три частини якого були опубліковані в 1943 році. Есеїзм заповнював прогалини між фрагментами минулого і сполучав розриви, спричинені суперечностями людини і світу в сучасності. В романі В. Домонтовича есеїзм також позначає рух персональної думки, збагаченої іронічним коментарем. Якщо застосовувати ідею ретроспективного перепрочитання тексту, можна вважати широкі коментарі автора стосовно ситуації в Києві 1917 чи 1918 року, згадки про лекції Всеволода Зуммера, Сергія Гилярова, «Історію мистецтв» Грабаря, про «Аполлон» і пушкінську моду та інші історичні деталі свого роду матеріалами до нарису з історії української культури
45
Там само, 451.
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
495
двадцятого століття. Ці матеріали автор тематизує і перетворює на стислі сюжети, як наприклад, згадуючи про Сергія Єфремова, який купив теплу бекешу, чи про Григорія Іваницю, який на «гонорар, отриманий од Вукопспілки за підручник зі шкільної граматики» купив двоповерховий будинок на Фундуклеївській. Проникливий Шевельов був першим, хто відразу після появи роману заговорив про жанрову поліструктурність твору, який, на його думку, поєднав у собі анекдот, мемуаристику і наукову розвідку. Шевельов же і назвав «Доктора Серафікуса» «персоніфікованим есеєм».46 Роман Домонтовича виростав на основі одночасного зіставлення і накладання дискурсів різних епох—епохи Середньовіччя, що просвічувала за серафічною безтілесністю головного персонажа, та Нового часу, раціоналізм якого обумовлював технологічну і структурну деформацію характерів та реальності. Шукаючи підстави «суцільного пізнання», Петров з особливим зацікавленням говорить у повоєнний час про сучасне мистецтво. У своїх «Історіософічних етюдах» він звертає увагу на експресіонізм як мистецтво першої половини двадцятого століття, яке «прагнуло підпорядкувати світ об’єктивно даної природи раціональній ідеї пляну».47 Але якщо в експресіонізмі йшлося про «реконструкцію світу», то найновіше мистецтво сучасної епохи, за Петровим, спрямоване на «планову перебудову світу» на основі структурності. Зокрема він говорить про «ідею структурності» і пояснює її не романтичним запереченням реальності (людини і природи), а конструюванням видозміненої і технічно деформованої дійсності. «Дійсности немає,—пояснює він такий спосіб мислення.—Існує тільки функція універсального пляну. Такою є природа, такою є й людина в її теперішньому призначенні. Замість запереченої дійсности природного й людського твориться плян нової зміненої й технічно деформованої
46
Шевельов, “Не для дітей”, 314.
47
Петров, “Історіософічні етюди”, 928.
Та мара Гундорова
496
дійсности».48 Чи не першим ідею такої структурності, за Петровим, застосував Альбрехт Дюрер,—замість копіювати, він «розклав обличчя людини на структурну схему форм», побудовану за принципом геометричних фігур—куба, кулі й паралелепіпеда.49 Новий час Петров співвідносить із математикою. Образ Доктора Серафікуса виступає підтвердженням геометричного способу репрезентації реальності. Його портрет, звички, еротичні історії, спосіб життя, викривлена географія, де Кам’янець переплутаний з Могилевом—все це служить викривленню реальності, яка існує для Домонтовича лише у перетвореному і деформованому вигляді, що дозволило письменнику підривати реалістичний мімезис і вибудовувати характери і портрети за логікою геометричних площин. Спираючись на принципи перервності та структурності, письменник презентує своїх персонажів то реальною людиною, то супрематичною конструкцією. Якщо Комаха лишався «в зовнішньому житті м’якуватим, безхребетним, аморфним і пасивним, Корвин, навпаки, був сухий, чіткий, жилавий, формалістичний і в собі, і в творчості». Домонтович назагал називає Корвина конструктивістом і уподібнює його до кубізму як «людину різних площин, розірваних перекреслених ліній, взаємно-суперечливих рухів і рис . . . ».50 У певному сенсі, образ Доктора Серафікуса є автопроекцією самого автора, який експериментує і над світом, і над самим собою. Скельця-лінзи, які носить Комаха,—метафоричне місце автора-експериментатора у романі. «У Комахи була непропорційно велика голова з опуклинами на чолі,— представляє свого героя Домонтович,—а на м’язистому носі він, надто короткозорий, замість окулярів носив складні лінзи, що в них світло розкладалося на геометричні блиски, на трикутники, куби, квадрати, ніби геометризоване світло 48
Там само, 929.
49
Там само.
50
Петров, “Історіософічні етюди”, 426.
Пол іморфізм « Доктора Серафікуса» В. Домонтовича в контексті постмодерної епохи
497
перетворювалося на математичну схему. Сказати б, носив він свої важкі лінзи не для того, щоб дивитись на світ і людей, а з навмисною метою експериментувати над світом».51 Експериментальний погляд, оприявлений через особливі лінзи доктора Серафікуса, розкладає життя, зводить його до абстракцій, перетворює людину на геометричну схему. Домонтовичева позиція раціональна і водночас антираціональна, як і у Томаса Манна, чий роман «Доктор Фаустус» був опублікований 1947 року, тобто у рік виходу «Доктора Серафікуса». Поєднує обидва твори чимало рис: інтелектуалізм, есеїзм, випробування головного героя чуттєвістю і любов’ю, апеляція до середньовічних легенд: серафічної—в українського автора, фаустівської—у німецького. Простежуючи стадії еротично-культурного виховання Комахи та широко використовуючи прийоми модерністського експериментального роману, Домонтович пропонує майже відкритий фінал твору, тим самим лишаючи відчиненими двері для майбутніх художніх і філософських експериментів. Його роман «Доктор Серафікус» виглядає результатом ретроспективного прочитання тексту, написаного у 1920-ті роки, крізь призму виразного зацікавлення проблематикою сучасної епохи. Поліморфна природа роману була суголосною з пошуками нелінійного трактування історії та осмисленням характеру сучасної епохи, яку Петров назвав атомною епохою. Його характеристика сучасної епохи як катастрофічної, звернення до теорій імовірності і множинності реальностей, зацікавлення нелінійністю історії, а також спроби впровадити в письмо непросторову модель світу були спрямовані на репрезентацію того типу свідомості, який пізніше буде названий постмодернізмом. МУРівська творча інтелігенція (Юрій Шерех, Віктор Петров, Ігор Костецький, Юрій Косач) була, в цілому, зацікавлена ідеями та процесами, що впливали на формування нового мислення повоєнної Європи. Зокрема концепція сучасної епохи Петрова виразно
51
Домонтович, Проза, т. 1, 367.
Та мара Гундорова
498
корелюється з постмодерною ситуацією, окресленою Тойнбі, в сенсі нелінійності і множинності історії, технологічної травми і атомної свідомості, а також недовіри до ідеології (великих наративів), усталених Ренесансом і Новим часом. Близькими є деякі ідеї Петрова і до археології знання і теорії епох Фуко. В усякому разі, теза про травму, спричинену Другою світовою війною, випробуванням атомної зброї і Голокостом, та вплив цієї травми на формування постмодерної свідомості все частіше звучить в сучасних інтелектуальних дискусіях.52 Ретроспективне перепрочитання ідей і текстів 1920-х, імовірно, дозволило В. Домонтовичу уґрунтувати свій твір на основі ідеології нелінійного розвитку епох і відкрито експериментувати зі стильовими формаціями, вводити коментарі та есеїстичні вставки. У цілому, «Доктор Серафікус» стилістично структурований на основі серафічного, авангардистського та есеїстичного наративів, що забезпечувало художньо-стильовий поліморфізм твору. Однак подібний поліморфізм мав не лише стилістичний, а й культурософський характер, прогнозуючи настання нового постмодерного часу, спрямованого на пошуки «суцільного пізнання».
52
Див. Paul Crosthwaite, Trauma, Postmodernism and the Aftermath of World War II (New York: Palgrave Macmillan, 2009).
499
Towards a Literary History: The Ukrainian Australian Literary Field Sonia Mycak
Ukrainian Australians are celebrating seventy years of Ukrainian settlement in Australia, dating from the years when some 21,000 Ukrainians1 arrived on Australia’s shores as postwar “displaced persons.” They were part of a larger group of refugees from wartorn Europe who came to Australia under the auspices of United Nations International Refugee Organization resettlement2 and
1
According to official statistics, of the 170,700 refugees who arrived through the Displaced Persons Mass Resettlement Scheme (1947–54), 14,500 were Ukrainians, who arrived in the years from 1948 to 1951. Egon Kunz, Displaced Persons: Calwell’s New Australians (Canberra: Australian National University Press, 1988), 43. However, Eugene Seneta has calculated a higher figure of 21,000 because ethnic Ukrainians could have given their country of birth as Poland, Russia, Austria, Bukovyna, Romania, Ruthenia, Czechoslovakia, Hungary, or Germany, due to the changing borders of Ukraine and volatile wartime experiences. See his “Ukrainians in the 1986 Census,” in Ukrainian Settlement in Australia: Fourth Conference, Sydney, 22–24 April 1988, ed. Ihor Gordijew, Halyna Koscharsky (Sydney: School of Modern Languages, Macquarie University, 1989), 88–93 (88). A significant number were also classified as “stateless” and thus would not have figured within the official number of Ukrainians. Eugene Seneta, “Ukrainians in Australia’s Censuses,” in Ukrainian Settlement in Australia: Second Conference, Melbourne, 5–7 April, 1985, ed. Marko Pavlyshyn (Melbourne: Department of Slavic Studies, Monash University, 1986), 1–27.
2
To undertake the repatriation and resettlement of European refugees after the war, the United Nations Relief and Rehabilitation Administration (UNRRA) was established as an Allied Anglo-American initiative.
500
Sonia Mycak
the Australian government’s Displaced Persons Scheme. They immigrated in a single wave as persons displaced through the Second World War and Soviet occupation of their homeland. There were men, women and children, young and old alike, and whilst subjected to Allied attacks, they had been victims of both Nazi and Soviet regimes. Amongst them were enforced slavelaborers political dissidents, prisoners of war, homeless civilians, and those who had been deported, evacuated, or otherwise forced to escape. Despite challenging conditions, on arrival in Australia, Ukrainians quickly formed a networked community and organized social and cultural institutions and infrastructure. They established cultural and artistic organizations, dance troupes, choirs, theatrical societies, orchestras, women’s groups, youth and scouting associations, sporting clubs, cooperatives, learned societies, newspapers, and presses. They acquired property and built meeting halls, churches and schools. Community networks spread across Australia, in cities and larger regional centers. A lively literary life also flourished. Authors, many of whom had begun writing prior to arrival in Australia, wrote largely in their native Ukrainian tongue. They wrote across all genres, producing poetry, prose, novels, plays, memoirs, and essays in a wide range of subjects and styles. Literary texts were produced, distributed and consumed within the Ukrainian community and a distinct and dynamic literary culture evolved, comprising writers’ associations and readers’ clubs, recitals and festivals, competitions, and the production of periodicals and books. Plays and theatrical
Between 1945 and 1947 over a million refugees were repatriated by UNRRA. However, nearly 650,000 refugees (almost all of them eastern Europeans) remained, living in UN sponsored refugee camps. Michael Marrus, The Unwanted: European Refugees in the Twentieth Century (New York: Oxford University Press, 1985), 323. This so-called “last million” were people who could not be repatriated but who the Western nations felt an obligation to help. To deal with this problem, the International Refugee Organization (IRO) was established as a temporary agency of the United Nations. The IRO was to provide for and resettle the remaining refugees.
Towards a Literary History: The Ukrainian Australian Literary Field
501
productions were staged. Poetry and prose were recited at community concerts and commemorations and published in community newspapers. A literary journal and several anthologies were published. Texts were also distributed and consumed within an international diaspora located in North and South America and Western Europe. Eventually, with the collapse of the Soviet Union, connections would be made with an independent Ukraine. The following model (fig. 1) represents the network of literary institutions and agents of material and symbolic production, distribution, and reception. Elsewhere the theoretical genesis of the model has been explained, as it is based on field theory and derived from an existing scheme of the literary field in contemporary Western societies.3 Using the model to describe the structure and processes of literary production, distribution and reception which constitute the Ukrainian-Australian literary field will give a reliable account of Ukrainian-Australian literary culture and illustrate the ways in which literary texts have been produced, circulated, and consumed within the Ukrainian community in Australia. Considering processes of material production, authors have had several avenues for publication. Community-based newspapers and other periodicals such as newsletters and bulletins played a monumental role. Ukrainian-Australian publishing began in July 1949 with the appearance of the first newspaper, The Free Thought [Вільна Думка]. Distributed as a weekly, by August the newspaper was publishing literary works by immigrant writers.4 3
I employ an institutional approach based on field theory, as exemplified by Dutch scholar Kees van Rees when he schematized the contemporary literary field in Western European countries. For more detail see Sonia Mycak, “A Model of Multicultural Literary Production: The UkrainianAustralian Literary Field,” in Australian Made: A Multicultural Reader, ed. Sonia Mycak and Amit Sarwal (Sydney: Sydney University Press, 2010), 200–40.
4
Dmytro Nytczenko, “From the Literary-Publishing Life in Australia: A Bibliographical Account” [«З літературно-видавничого життя в Австралії: Бібліографічна розвідка»], in Ukrainians in Australia: vol. 2
Sonia Mycak
502
Authors
Writer's Association Literary Advocate
Newspapers
Publishers
Booksellers
Literary Journals
Libraries
Literary Criticism Journalistic Academic
Reading Clubs
Literary Education
Readers
Community Events
Audience Figure 1
Towards a Literary History: The Ukrainian Australian Literary Field
503
With time, other periodicals were also established. Two newspapers no longer in existence also acted as valuable publishing outlets: The Concord [Єдність] (founded in Adelaide 1949); and Ukrainian Settler in Australia [Українець в Австралії] (Melbourne 1957–85). Church and Life [Церква і життя], eparchial newspaper of the Ukrainian Catholic Church in Australia, was founded in Melbourne in 1960 and is still produced. Our Word [Наше слово], the journal of the Ukrainian Women’s Association in Australia, regularly includes poetry, albeit with a focus on women writers. Publishing new writing is a practice which continues in The Free Thought to this day. Literary associations were founded as part of the cultural network in most cities. Arguably the most active writers’ association was established in Melbourne in 1954. In 1976 it took the name of “Vasyl Symonenko Arts and Literary Club” [Літературномистецький клюб імени Василя Симоненка]. Membership was open only to active and reputable authors and artists. “Literary evenings” were held, featuring presentations about prominent Ukrainian writers past and present, with readings of their work. Over a thirty-year period, this Club organized 102 such events.5 There were also “authors evenings,” during which members of the Club read their own work.6 The Vasyl Symonenko Arts and Literary Club paid particular attention to younger writers,7 encouraging them to participate in the “authors evenings” as well as organizing specific opportunities for them alone. Notable were the young writers’ competitions for which the Club awarded monetary prizes and arranged for the publication of winning and commended entries.
[Українці у Австралії, том II] (Melbourne: Australian Federation of Ukrainian Organizations, 1998), 656–86 (656). 5
Dmytro Nytczenko, “Afterword” [«Післяслово»], The New Horizon, 10 (1997): 306.
6
“Avtors′ki vechory, de chleny kliubu chytaly svoï tvory,” The New Horizon, 6 (1980): 252.
7
At times this included publishing works in English by second generation writers in the literary journal The New Horizon.
Sonia Mycak
504
By 1997, the Club had held nineteenth such competitions, together with seventeen literary evenings when the young competitors read their work.8 The director of the Vasyl Symonenko Arts and Literary Club was Dmytro Nytczenko [Дмитро Нитченко]. He himself wrote under the pen name of Dmytro Chub [Дмитро Чуб] but more significantly, he fulfilled the role of literary advocate. He was conscious of creating and maintaining a tradition of UkrainianAustralian literature and a community of writers. He was a consistent and key networker who encouraged potential writers and created opportunities for recital and publication. One of his most important activities was editing and producing The New Horizon [«Новий Обрій»], an “Almanac” subtitled “Literature, Art, Cultural Life” [«Література, Мистецтво, Культурне життя»] published every five years, beginning in 1954. The New Horizon was not the first literary journal, as The Word: Ukrainian Monthly in Australia [Слово: Український місячник в Австралії], edited by Eugen Yu. Pelenskyj [Євген Ю. Пеленський], was published in Sydney in 1953. However, The New Horizon endured, becoming the most significant journal and record of Ukrainian-Australian literary culture. Later issues featured many different writers. In number 2 (issued in 1960), the editors were able to report that more than thirty authors had contributed—twice as many as had been involved in the first issue, five years before. Number 3 (issued in 1967) contained a bibliography of Ukrainian writers in Australia, listing forty-six writers. Every issue after that continued to feature new contributors.9
8
Nytczenko, “Afterword,” 307.
9
See, for example, the “Afterword” [«Післяслово»] in The New Horizon 6 (1980): 254, which states: “With pleasure we note the appearance in this issue of new writers” [«З приємністю відзначаємо появу в цьому числі нових авторів»]. The same sentiment could be found some twenty years later in Bozhenna Kowalenko, “Afterword” [«Післяслово»], The New Horizon 11 (1999): 314: “On the literary horizon the names of new journalists and poets appear” [«На літературному обрії з’являються нові прізвища журналістів, поетів»].
Towards a Literary History: The Ukrainian Australian Literary Field
505
Whilst authors could submit work to literary journals and community newspapers, they could also negotiate directly with publishers. The first books were published in or before 1951: After Surrounding of the Town: Short stories [«Після облоги міста: Новелі»] by Wol Rusalskyj [Вол Русальський] and Katrusia: A Story [«Катруся: Оповідання»] by Jurij Odlyha [Юрій Одлига].10 Many books by sole authors would be published in the following decades. Several anthologies also appeared. In 1976 the Vasyl Symonenko Arts and Literary Club produced a collection of poetry entitled From under the Gumtrees: Poetry [«З під-евкаліптів: Поезії»]. In South Australia, the local writers’ association, the Language and Literature Group of Adelaide, produced an anthology of poetry. It was published in 1980 and titled Southern Cross [«Південний Хрест»]. Dmytro Nytczenko compiled On the Fence: An Anthology of Ukrainian Prose in Australia, translated into English by Yuri Tkacz in 1985. Through his company Bayda Books, Tkacz translated and published both Ukrainian-Australian and iconic Ukrainian texts. By 1997, he had translated twenty works by prominent Ukrainian authors.11 His published titles now number more than thirty. Considering processes of distribution, there have been two institutions—booksellers and libraries—which directly reach a readership. Within the wider Ukrainian community, churches, schools, youth organizations and local community organizations (known as “hromady”) established and maintained small but significant lending libraries. One example is the library which was maintained by the Ukrainian Society Co-operative in Sydney (now known as the Ukrainian Association of Sydney). Established
10
Details of the publisher and exact date of publication of Odlyha’s book are not known as neither are shown on the book itself. However, research by Wolodymyr Motyka has ascertained that the book was published in Adelaide some time before 1951. I am indebted to Wolodymyr Motyka for this information (provided by telephone interview on June 6, 2016).
11
Nytczenko, “Afterword,” 307.
Sonia Mycak
506
in 1949 and incorporated in 1951, this organization purchased a community hall to serve the social and cultural needs of Sydney’s Ukrainian-Australian community. Whilst providing a venue for a myriad of cultural activities, a considerable library of Ukrainianlanguage books and periodicals was maintained for many years. Similar “hromada” community organizations in other states of Australia did the same. The library catalogue for the local organization in Geelong (in the state of Victoria) dating from the 1970s lists some 800 titles available for loan.12 Readers also purchased books from a variety of booksellers. In Sydney, Petro Serediuk ran a bookstore in the premises of the Ukrainian Youth Association. Mostly the store was open on Sundays, at which time there was much communal activity, although in the lead-up to Christmas, the book shop would open four days a week. In the late 1990s, the business was still running and Serediuk would run advertisements in the newspaper The Free Thought listing books for sale. Earlier in the literary life of the community, Fokshan Library and Book Supply [Українська Висилкова Книгарня в Австралії], based in Melbourne, functioned as an effective mailorder bookseller. Аn advertisement which featured on the back cover of the first issue of literary journal The New Horizon (1954) showed that the agency sold a wide range of material: fiction, poetry, religious, and scholarly material, textbooks for learning English, dictionaries, children’s literature, school textbooks, musical scores, songbooks, patterns of embroidery, maps of Ukraine, books about Ukraine written in English, and subscriptions for many journals and magazines. A very substantial catalogue was issued annually. Orders which could not be filled from existing stock would, as much as possible, be imported from abroad. Bayda Books in Melbourne played a dual role as a distributor as well as a publisher of translated material. Bayda now sells by mail-order only. A sizable catalogue of fiction and nonfiction (published in both the diaspora and Ukraine) is circulated regularly. Although Yuri Tkacz no longer maintains
12
«Каталог Книжок бібліотеки при українській громаді в Джілонгу 30.6.1974».
Towards a Literary History: The Ukrainian Australian Literary Field
507
a shop-front, he will often set up a stall at a community concert or other event. Often authors functioned as booksellers, selling their books directly to members of the community. Charting the processes of reception, literary criticism and literary education, together with reading clubs and community events have ensured that texts are received by an audience. Journalistic literary criticism has been an effective way of informing the Ukrainian community and potential readers about new work. In keeping with the noncommercial nature of the Ukrainian-Australian literary field, reviewers assessed material without remuneration,13 and their reviews were published in community newspapers. Scholarly and critical work has been undertaken at two academic centers of Ukrainian studies established within Australian universities: Monash University in Melbourne and Macquarie University in Sydney. The work of Marko Pavlyshyn—whom we honor in the current festschrift—has been invaluable in establishing UkrainianAustralian literature as a discipline and field of study. Notable also has been the work of Halyna Koscharsky, a colleague in Ukrainian studies at Macquarie University. Courses in Ukrainian language and literature offered at Monash University and (until recently) Macquarie university provided an opportunity for Ukrainian-Australian material to be included in the literary education of tertiary students. UkrainianAustralian literary material was also able to be included in the curriculum of government-run language programs open to students in mainstream secondary schools.14 Community-run Ukrainian
13
Discussion of the noncommercial nature of the Australian-Ukrainian literary field is beyond the scope of this paper. For an explanation of the ways in which a noncommercial orientation affects the structure and functioning of the field see Sonia Mycak, “A Model of Multicultural Literary Production,” 221–23.
14
In New South Wales, for example, the Saturday School of Community Languages is a public secondary school which gives students the opportunity to study the language they speak at home, if a course in that language is not offered at their own school or college.
Sonia Mycak
508
(“Saturday”) schools also included Ukrainian-Australian literary material within their syllabi. Looking at the program of the concert in commemoration of Ukrainian national poet Taras Shevchenko held by the Ukrainian Central School in Sydney in 1975, one sees that literary texts written by Ukrainian Australians featured alongside poetry from Ukraine. One student recited the poem “My native land” [«Рідний Край»] by Lidia Hajewska-Denes [Лідія Гаєвська-Денес] whilst five students performed a play written by Wasyl Onufrienko [Василь Онуфрієнко] titled “Learn from your elders” [«Вчиться у старших»]. The role of literary education in the promotion of UkrainianAustralian writing was particularly evident in the so-called “Months of the Ukrainian Press and Book” [«Місяці Української преси і книжки»]. Each year, the national Ukrainian Central Education Council declared July and August to be a two-month campaign [«Двомісячник книжки і преси»] and called for all state boards of Ukrainian education, parents’ committees, teachers, Ukrainian community organizations, and members of the Ukrainian community in general to promote the Ukrainian printed word, across all states, in all places where Ukrainians had settled. During these two months, it was expected there would be literary festivals, readings, and recitals, together with the sale of books and periodicals to complete private and community library collections. “Our motto—the Ukrainian book, journal and newspaper should be in each Ukrainian home.”15 Readers were also reached through reading or book clubs, quite formal organizations that met regularly to read and discuss literature. The Booklovers’ Club [Гурток Книголюбів] in Sydney is a good example. It was established in 1976. The Booklovers’ Club met regularly in the Ukrainian Community Hall and held scholarly and critical discussions. Usually a member of the group would present a lecture on an author or text of their choice. Guest speakers were also invited, from as far afield as Canada and Ukraine.
15
The Free Thought [Вільна Думка] 27–28 (1023–24) (1969): 26.
Towards a Literary History: The Ukrainian Australian Literary Field
509
The Club also organized commemorations of famous Ukrainian writers, open to the wider community. Community events have also provided a way for literary texts to be received. Poems, in particular, were often recited at concerts and commemorations within the Ukrainian-Australian community. At times authors participated directly in this form of literary reception, by reading their own work. Recitals at community events provided an immediate audience, who may or may not have been a part of the author’s usual readership. For an example, one can look to the 30 August 2015, at the concert held in Sydney to commemorate the twenty-fourth anniversary of Ukrainian independence. The program featured two poets reading their own work: Luba Moskal [Люба Москаль] recited her poem “Ukraine” [«Україна»], and Anna Dovirak [Анна Довірак] read her poem “Ukraine united” [«Україна єдина»]. The previous year, the concert in honor of Independence Day had featured the work of another Ukrainian-Australian author, Bozhenna Kowalenko [Боженна Коваленко], from Melbourne. Kateryna Atamaniuk [Катерина Атаманюк] recited Kowalenko’s poem “Live, Ukraine” [«Живи Україно»]. ♦ The Ukrainian-Australian literary field was, from its inception, embedded within the wider Ukrainian-Australian community. This literary field firmly related to the wider sociocultural structure by which those who identified as ethno-culturally Ukrainian could relate to one another and engage in cultural practices. The authors here referred to have been members of the UkrainianAustralian community, which provided an audience and functional agencies such as newspapers and libraries. From time to time, organizations within the community directly assisted in literary production. The Ukrainian Studies Foundation in Australia, for example, occasionally provided authors and publishers with funding towards the cost of publication. The Lubomyr Sklepkowycz Foundation also supported literary endeavors, purchasing books for libraries and schools, subsidizing some
510
Sonia Mycak
issues of The New Horizon, and publishing certain titles. Institutions within all three realms of material production, distribution, and reception were functional entities of a wider Ukrainian-Australian community at the same time as relating to each other in the form of a literary field. Like the community within which it was embedded, the literary activity was inherently connected to a Ukrainian ethno-cultural identity and the maintenance of Ukrainian language and culture. Indeed, within this Ukrainian community, all forms of cultural production promoted the Ukrainian language and culture which, for the most part, remained suppressed under Soviet dictatorship. The very existence of the community and its cultural products lent symbolic support to the struggle for self-determination in Sovietoccupied Ukraine. Transnational dynamics have been supportive of the Ukrainian-Australian literary field, by providing additional opportunities for publication and distribution. Diasporic networks were established early, in the years immediately before and soon after immigration to Australia. Prior to settlement in Australia, Canada, the United States or South America, “displaced persons” were under the care of the United Nations’ International Refugee Organization (IRO) and housed in refugee camps. Educational and cultural activity was encouraged. We and the World: Ukrainian Monthly Magazine [«Ми і Світ: Український Місячний Магазин»] was one of several examples of a Ukrainian language periodical dedicated to literature. Published in Mittenwald, West Germany, with “United Nations Displaced Persons Authorisation” and sponsored by the IRO, it had a print run of 3,000 copies. An earlier literary journal, Glow [«Заграва»] was published by the literary section of the Association of Ukrainian Writers and Journalists in Augsburg, 1946, also “With Permission of UNRRA.” Within DP refugee camps, modest publications were circulating, some produced by those who would later immigrate to Australia. Lidia Hajewska’s My Dear Children [Лідія Гаєвська, «Любі Малята»] was an example of a Ukrainian-language book produced within the DP camp in Ellwangen, West Germany. Several authors submitted work to Ukrainian-language newspapers
Towards a Literary History: The Ukrainian Australian Literary Field
511
Ukrainian News [«Українські Вісті»] and Sunday [«Неділя»], both of which were published in Germany. The latter was printed by Borys Ihnativ [Борис Ігнатів], who went on to work very productively as a printer and publisher in Melbourne. On settling in Australia, many authors submitted work to Ukrainian-language newspapers and periodicals produced elsewhere in the diaspora. For some, opportunities extended to full-length books published by reputable international literary associations. In 1954 a group of modernist writers formed a literary association for Ukrainian writers in the diaspora. The “‘Word’ Association of Ukrainian Writers” [«Об’єднання Українських Письменників “Слово”»] was based in New York and amongst other activities, produced a periodical highly regarded within the Ukrainian diaspora. Several Ukrainian-Australian authors belonged to the group.16 In 1974 this organization published a collection of satirical and humorous poetry by Melbourne writer Zoya Kohut [Зоя Когут] called Swirling Smoke: Ukrainian Poems [«Кучерявий Дим: Поезії»]. It was the demise of the Soviet Union and Ukraine’s independence that allowed for new connections with the original homeland. Two years after Ukraine’s independence, an anthology of UkrainianAustralian literature was published in Kyiv. Voices of the Homeland from a Far Away Continent: Works of Contemporary Ukrainian Writers of Australia [«Рідні Голоси з Далекого Континенту: Твори сучасних українських письменників Австралії»] appeared in 1993. This was the product of a relationship between a Ukrainian journalist, literary advocate Dmytro Nytczenko, and a number of Australian benefactors (including Ukrainian-Australian associations, and the authors themselves). This was arguably the first publication to have been produced collaboratively at an institutional level and hence the first transnational venture between the Australian-Ukrainian and Ukrainian fields. It took some fifty years after Ukrainians first
16
See The New Horizon 2 (1960): 236 and The New Horizon 6 (1980): 253.
Sonia Mycak
512
migrated to Australia—and the collapse of the Soviet Union—before such a venture could succeed. Ukrainian-Australian writing began to cross into and circulate within Ukraine’s contemporary literary field. It was reported in The New Horizon that “works of our authors are appearing on the pages of journals and newspapers of Ukraine.”17 A number of authors were accepted into the Association of Writers of Ukraine [«Спілка Письменників України»].18 Authors began to travel to Ukraine.19 Authors also began publishing their books in Ukraine.20 Issue number 9 of The New Horizon was published in Poltava in 1993. The publication of such texts initiated a literary exchange, as The New Horizon began including works by contemporary writers of Ukraine. Readers of issue number 9 were told that the publication of Australian-Ukrainian texts in Ukraine “obliges us to place 17
Leading magazine Kyiv [«Київ»] published a collection of poetry by Philip Wakulenko [Пилип Вакуленко], Zoya Kohut, Hryhory Vyshnevy [Григорій Вишневий], Bozhenna Kowalenko, Wasyl Onufrienko, and Dmytro Chub (Nytczenko). The magazine Ukraine [«Україна»] published prose by Bohdan Podolianko [Богдан Подолянко], Dmytro Chub, and Philip Wakulenko; and a selection of poems by Zoya Kohut, having earlier published Hryhory Vyshnevy’s verse. Four journals reprinted excerpts of Dmytro Nytczenko’s memoir From Zinkiv to Melbourne [Від Зінькова до Мельборну]. «Твори наших авторів появилися на сторінках журналів та газет України», The New Horizon 9 (1993): 281.
18
Zoya Kohut, Bozhenna Kowalenko, Lesia Bohuslavets′, Hryhory Vyshnevy, Dmytro Nytczenko. The New Horizon 10 (1997): 306. This number increased in the years that followed: “The number of members in the Association of Writers of Ukraine from the far away continent is increasing.” «Збільшується число членів з далекого континенту в Спілці Письменників України», The New Horizon 11 (1999): 314.
19
Zoya Kohut, Lesia Bohuslavets′, Orest Barchinsky, and Dmytro Nytczenko visited within two years of independence. The New Horizon 9 (1993): 281–82. By 1997, Bozhenna Kowalenko, Philip Wakulenko, Vasyl Sokil [Василь Сокіл], Hryhory Vyshnevy, and Stepan Radion [Степан Радіон] had followed suit. The New Horizon 10 (1997): 306.
20
See, for example, works by Nadia Jarema, Hryhory Vyshnevy, Oleksander Lysenko, Hryhoryi Yevtushenko, and Ivan Zavada [Іван Завада].
Towards a Literary History: The Ukrainian Australian Literary Field
513
on the pages of our press and almanac some poems by authors from Ukraine.”21 Authors from Ukraine started to visit Australia.22 They were welcomed with receptions and readings organized by Ukrainian-Australian hosts. A kind of cultural renaissance ensued: “ . . . our literary life inhaled a fresh breeze from a born-again land.”23 In turn, Australian-Ukrainian work “gradually started to become known and worthwhile” for readers in Ukraine.24 ♦ The New Horizon number 10 published in 1997 listed a significant number of authors who had passed away. Given the demographic reality of a community—and literary culture—which had begun in 1949, this implicitly asked if and how the established literary field would further evolve. Emigrants from independent Ukraine arrive in an Australia which has an established, structured, and highly interconnected Ukrainian community. Unlike the postwar refugees who had been pioneers in institution-building, more recent arrivals have been able to partake in organizations and agencies already well in place. The nature of contemporary immigration from Ukraine is diverse and very different from the wave of postwar refugees. The advent of technology no longer makes hard copy publishing the necessity it once was. The first generation of Ukrainian immigrant writers exemplified talent and resourcefulness. Through the creation of 21
«Ці факти зобов’язують і нас дати на сторінках нашої преси та альманаха окремі поезії авторів з України», The New Horizon 9 (1993): 282.
22
Dmytro Pavlychko, Roman Ivanychuk, Fedir Zubanych, Ievhen Dudar, Mykhailo Osadchyi, Anatolii Mykhailenko.
23
« . . . стали відвідувати нас письменники з України, а ми влаштували для них вечори та зустрічі, які пожвавили наше літературне життя— дихнуло свіжим вітром з відродженої землі», The New Horizon 9 (1993): 281.
24
« . . . наша праця . . . поволі стає відомою й корисною і для читачів Рідної землі», ibid., 282.
514
Sonia Mycak
their own networks, they published within their ethno-cultural community in Australia, their wider international diaspora and eventually, their original homeland. Today’s writers of Ukrainian background face different challenges and opportunities: a smaller cohort of Ukrainian-language writers living in Australia, yet easier and more immediate access to readers in Ukraine. It is yet to be seen how contemporary Ukrainian-Australian literary culture will develop. This account of Ukrainian-Australian literary production has been an attempt to chart the history of a unique literary culture, worthy of acknowledgment for the contribution made to literary and cultural life in both Australia and Ukraine.
515
Shades of Dissent: Manifestations of Resistance within the Ukrainian Literary Milieu of the 1960s and Its Postindependence Implications Maria G. Rewakowicz
In 1966, a historic meeting took place in New York City between the representatives of two poetic groupings. One was known as the New York Group, a circle of Ukrainian avant-garde émigré poets who had had their literary debuts a decade earlier; the other, still living in Ukraine, was known as shistdesiatnyky (the generation of the 1960s) whose vivid literary beginnings were instigated to a large extent by Nikita Khrushchev’s policy of liberalization and reforms following Joseph Stalin’s death. Ivan Drach and Dmytro Pavlychko, two poets representing the shistdesiatnyky generation who came to the United States as part of the official Soviet-Ukraine delegation to the United Nations General Assembly, were eager to make acquaintance with their émigré counterparts. This encounter spurred hopes for a genuine exchange and cooperation on both sides. Drach and Pavlychko envisioned joint publishing ventures, promising to the New York poets publications of their individual poetry collections and issuing for them in Kyiv an anthology of the group’s œuvre. There were also plans for reciprocal visits of the New York Group to Kyiv. However, despite their conformist positions and establishment status, neither Drach nor Pavlychko were powerful enough to secure official invitations for the diaspora poets and, in the end, were unable to convince the authorities of the communist regime that such collaboration could be advantageous to all concerned. In other words, the cooperation between the émigré poets and the shistdesiatnyky was short-lived and doomed
Maria G. Rewakowicz
516
from the start, inasmuch as the latter were not privileged to act freely. Following their stay in the US, both Drach and Pavlychko continued to correspond with the New York poets for some time but toward the end of the 1960s these contacts, friendly as they were on a purely personal level, slowly dissipated.1 Of the seven founding members of the New York Group2 only four, namely Bohdan Boychuk, Bohdan Rubchak, Yuriy Tarnawsky, and Patricia Kylyna, participated in the meetings with the shistdesiatnyky during their UN tenure in the US. By the mid1960s only these four lived in New York City or in its close vicinity. Emma Andijewska and Vira Vovk lived in Munich and Rio de Janeiro, respectively, and Zhenia Vasylkivska had left the group by then. Despite the fact that not all the members of the group resided in New York, the poets incorporated the city’s name for their collective self-identification not only because it constituted the place of the group’s origin but also because New York signified for them an innovative approach to Ukrainian poetry. From the mid1950s onward the poets eagerly experimented with poetic forms, privileging vers libre and metaphor, and embraced such fashionable at the time artistic and philosophical trends as surrealism and existentialism. At that early stage the poetic output of the group’s members formed a genuine aesthetic alternative to socialist realism, still much prevalent in Soviet Ukraine of the 1950s. The 1960s generation with its fresh approaches and creative propositions veering away from socialist realism (often characterized as offering new “humanist tonality”),3 instigated by the era of the so-called “Thaw,” changed that dynamics somewhat but not for long, and certainly not permanently. In fact, by the mid1960s a new wave of repressions was introduced that resulted in the 1
See Maria G. Rewakowicz, Literature, Exile, Alterity: The Ukrainian Poets of the New York Group (Boston: Academic Studies Press, 2014), 38–39.
2
They were (in alphabetical order): Emma Andijewska, Bohdan Boychuk, Patricia Kylyna, Bohdan Rubchak, Yuriy Tarnawsky, Zhenia Vasylkivska, and Vira Vovk.
3
Ostap Tarnawsky, “Dissident Poets in Ukraine,” Journal of Ukrainian Studies 6, no. 2 (1981): 21.
Shades of Dissent: Manifestations of Resistance within the Ukrainian Literary Milieu of the 1960s
517
first post-thaw crackdown against Ukrainian intellectuals that led to a number of high-profile arrests and trials in 1965–66. The critic Ostap Tarnawsky summed it up as follows: The Party’s attack began with Khrushchev’s speech on the occasion of the exhibit of Moscow painters in 1962. By 1965, those who supported and implemented the resolution of the second congress of Soviet writers of 1954 on the creation of an atmosphere tolerating creative individualism were being persecuted, and later even arrested and imprisoned. Works with a “humanist tonality” disappeared from the pages of official publications.4
The unified up to that point generational voice of the shistdesiatnyky had split into those who openly resisted the regime—the dissidents, and those who conformed to the demands of the Party, thereby preserving their privileged positions as official writers of the Soviet Union. Both Ivan Drach and Dmytro Pavlychko had chosen the latter path, otherwise they would have never been allowed to travel to the United States and participate in the United Nations sessions. They were not considered dissidents at the time by any stretch of imagination. Therefore, I was particularly struck by the statement of one of the members of the New York Group, Patricia Kylyna, published in her mini-memoir “A Tragedy of Bees: My Years as a Poet in Exile, 1957–73,” wherein she characterized both Drach and Pavlychko as Ukrainian dissidents.5 Her mini-memoir was published thirty years after the historic meeting of 1966 took place and her recollection of the event could justifiably suffer from some memory lapses, but there is another important detail that might shed some light on her way of seeing things. Unlike her other colleagues in the New York Group, Kylyna was not of Ukrainian background. Born Patricia Nell Warren in the state of Montana in 1936, she became part of
4
Tarnawsky, “Dissident Poets,” 23.
5
Patricia Nell Warren, “A Tragedy of Bees: My Years as a Poet in Exile, 1957–1973,” The Harvard Gay & Lesbian Review 2, no. 4 (1995): 20.
Maria G. Rewakowicz
518
the Ukrainian émigré milieu after she married Yuriy Tarnawsky in 1957. With three poetry collections to her credit, Kylyna ended her involvement in Ukrainian poetry in 1973, the year in which she divorced Tarnawsky. Since then she devoted herself exclusively to prose in her native English, focusing on homosexuality and becoming in the process an LGBT activist. In fact, her minimemoir “A Tragedy of Bees” was published in the fall 1995 issue of Harvard Gay & Lesbian Review. In that essay Kylyna’s sweeping characterization of Ukrainian literature of the 1960s as “dissident” could have easily stemmed from her inadequate knowledge about the situation in Ukraine at the time. Alternatively, perhaps she had referred there to Drach’s more recent prominent involvement in the popular People’s Movement of Ukraine on the eve of independence, known as Rukh. However, there is also a possibility that her close social interactions with these two Ukrainian poets in the 1960s on the American soil left in her mind an unmistakable impression that they were somehow far from being ideologically indoctrinated and not that different in their views on various matters from them, the émigrés.6 Thus Kylyna reminisced: Our friendships—the knowledge that we were under constant KGB surveillance—were careful, yet intense. Only on the last day did tears flow freely, and good-bye hugs and kisses go wild. We knew that we might not see the three men again.7 Back home in Soviet Ukraine, the dissidents finally managed to publish several of my poems in the country’s
6
Reading Hryhorii Kostiuk’s memoirs about his meetings with Drach and Pavlychko, one might get a similar impression. Kostiuk describes a number of encounters with them (both private and public), and underscores the poets’ openness to hear especially about the 1920s and 1930s. And while there were some among the diaspora who were against these interactions, the vast majority of Ukrainian diaspora intellectuals was eager to participate in the events organized for guests from Ukraine. See Kostiuk, Zustrichi i proshchannia, Knyha druha (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1998), 522–29.
7
Kylyna also refers here to another Ukrainian poet, Vitalii Korotych, who visited New York a year later, in 1967, also as part of the Ukrainian delegation to UN.
Shades of Dissent: Manifestations of Resistance within the Ukrainian Literary Milieu of the 1960s
519
biggest literary magazine, the Literaturna hazeta in Kiev. I was the opening wedge, because I was the Amerikanka, not a “traitor.” Hence I was “safe.”8
What she misses in her recollection is the fact that should Drach and Pavlychko indeed be genuine dissidents they would have been unable to publish her poems in one of the most important literary periodicals. Both Drach and Pavlychko were considered opportunists and conformists at the time but Kylyna’s seemingly inaccurate characterization prompted me to reevaluate the meaning of dissidence. After all, perceptions matter. And, perhaps, it is more appropriate to talk about “worlds of dissent” (as Jonathan Bolton would have it) or “shades of dissent” (as I am proposing here) rather than about a singular “dissident experience.” Back in the 1960s Kylyna was a closeted lesbian thrown into the Ukrainian émigré milieu because of personal choices she made. Might it not be conceivable that Drach and Pavlychko were analogously “closeted dissidents” at the time when not everyone for a variety of reasons was ready to give up freedom? In his essay “Ukrainian Intellectual Dissent,” George S. N. Luckyj underscores precisely that by stating that the adoption of conformist positions was “the well-practiced strategy of those dissidents who hope to influence public opinion not by going underground, [ . . . ] but by remaining afloat as loyalists.”9 What follows below is my own typology of dissent as it pertains to the Ukrainian literary process of the 1960s, expanded by a subsequent examination of the role some of the shistdesiatnyky played on the eve of, and shortly after, Ukraine’s proclamation of independence. Under Gorbachev’s policy of perestroika and glasnost in the late 1980s, Drach and Pavlychko assumed leadership positions in the popular front called Rukh that constituted a genuine democratic opposition force for national rebirth and eventually for
8
Warren, “A Tragedy of Bees,” 20.
9
George S. N. Luckyj, “Polarity in Ukrainian Intellectual Dissent,” Canadian Slavonic Papers 14, no. 2 (1972): 278.
Maria G. Rewakowicz
520
independence. Of course, some would argue (and many did) that mounting an opposition at a time when the general climate was conducive to that (like in the second half of the 1980s) was not the same as resisting the regime back in the 1960s, when imprisonment was inevitable for a slightest transgression. Nevertheless, on the eve of independence, there was a real need to build a strong opposition against communist rule and Rukh provided a necessary umbrella organization both for dissidents who served time in the Gulag and for those who remained loyalists but were dissidents at heart. From a political science perspective there is nothing ambiguous about the conceptualization of dissent in the former Soviet Union and those scholars who have studied the development of Ukrainian opposition under Soviet rule have a very specific definition of dissidence. For instance, Jaroslaw Bilocerkowycz in his book Soviet Ukrainian Dissent: A Study of Political Alienation proposes the following definition: “A dissident will be defined as one who expresses political disaffection through some overt behavioral action and is subsequently subjected to punitive sanctions, usually involving arrest and penal incarceration.”10 Bilocerkowycz admits that his definition is narrow and does not include covert activists, but when one looks back at the dissident movement in Soviet Ukraine of the 1960s and 1970s there is no disagreement whatsoever who the main actors were at the time. The two most talked about dissidents of the 1960s were Ivan Dziuba, the author of a groundbreaking treatise, published in 1968 in English as Internationalism or Russification? A Study in the Soviet Nationalities Problem, and Viacheslav Chornovil, whose meticulous documentation of the 1965 arrests, including the gross violation of Soviet law and legal procedures, found its embodiment in Chornovil Papers, also published in the West in translation in 1968. Interestingly, both men were supporting themselves by their pen, Dziuba being a literary scholar and Chornovil—a journalist. It took the regime a while to arrest them (though the case brought up against Chornovil materialized
10
Jaroslaw Bilocerkowycz, Soviet Ukrainian Dissent: A Study of Political Alienation (Boulder: Westview Press, 1988), 9.
Shades of Dissent: Manifestations of Resistance within the Ukrainian Literary Milieu of the 1960s
521
as early as in 1967), mostly because their grievances were not directed against the system as such (at least not initially) since both believed in the communist ideology, but against gross violations or deviations from true Marxist-Leninist principles. Dziuba’s arrest came in early 1972, at the time of the second crackdown on Ukrainian intellectuals. However, suffering from health issues he recanted his dissident past and was released from imprisonment in 1973, causing a serious blow to the dissent movement in Ukraine.11 After Dziuba’s capitulation Valentyn Moroz emerged as a leading dissident in the 1970s, whose more nationalist pronouncements were especially appreciated by the Ukrainian diaspora in the West. It is in no small measure thanks to Ukrainians abroad that lobbied on Moroz’s behalf that he was released from prison and exiled to the West in 1979 as part of a Soviet–American exchange of political prisoners for Soviet spies. According to Ivan L. Rudnytsky, Dziuba and Moroz represented within the Ukrainian dissent movement two currents—national communism and integral nationalism with neither having any prospect to thrive.12 As the above brief outline of Ukrainian Soviet dissidents indicates, neither Drach nor Pavlychko, nor Vitalii Korotych for that matter, the three men who mingled with the New York Group in 1966–67 and about whom Kylyna writes in her memoir, belonged to that dissident movement. Unlike Kylyna, her Ukrainian émigré colleagues were more skeptical about the outcomes of their personal contacts with the Kyiv poets, even though they might not have had a whole picture about the wave of repressions formed in their minds. Dziuba’s and Chornovil’s seminal works were not available
11
In his brilliant essay on Dziuba, Marko Pavlyshyn argues that despite the breach between Dziuba the dissident and Dziuba the conformist there is “a striking continuity of world-view in Dziuba’s writings of all periods” and he also points out that there were other scholars noticing that very fact. See Pavlyshyn, “Defending the Cultural Nation before and after 1991: Ivan Dziuba,” Canadian-American Slavic Studies 44, nos. 1–2 (2010): 27.
12
Ivan L. Rudnytsky, “The Political Thought of Soviet Ukrainian Dissent,” Journal of Ukrainian Studies 6, no. 2 (1981): 8.
Maria G. Rewakowicz
522
to them yet.13 While the New York Group entertained at first a short-lived prospect of being published in Soviet Ukraine, it did not take them long to realize that that prospect, understandably, had no chance to pass (Kylyna’s case being the exception because of her American roots). The majority of the group’s members were in fact very realistic about the possibility of genuine cultural exchange. By and large, they themselves were somewhat hesitant to cooperate, mindful of political ramifications and careful not to compromise or undermine their aesthetic integrity. But they did welcome the interaction and knowingly tested its limits. For example, this is how Bohdan Boychuk characterized it in his letter to Vira Vovk: But the winds that blew between us were fresh and interesting—we’ll try to make them fruitful. The exchange of thoughts was sharp but friendly—I’ll tell you some time, it’s hard to write about it. For our tenth anniversary issue of “New Poetry” we have invited the poets from Ukraine (officially, via the Union of Writers—that is through Dmytro [Pavlychko])—if their poetry does not arrive, we shall leave blank pages and this is how the future will read. From now on they will face a fait accompli. Why not? They have “creative and personal freedoms” over there, and it is convenient to us to take these at face value.14 13
While Suchasnist’, a prominent émigré journal, informed its readers about arrests of the prominent shistdesiatnyky in the issues dating from 1966, including those of Ivan Svitlychnyi and Ivan Dziuba, excerpts of the latter’s Internationalism or Russification? A Study in the Soviet Nationalities Problem were published only in 1968, thereby coinciding with the publication of its English translation. Interestingly, Suchasnist’ did not print any of the samvydav writings of Viacheslav Chornovil, perhaps the reason being that he was still a “committed Communist” at the time, as stated by Orest Subtelny. See his Ukraine: A History, 4th ed. (Toronto: University of Toronto Press, 2009), 517.
14
Letter to Vira Vovk, December 12, 1966. Vira Vovk Papers, Central Ukrainian Archive and Museum of Literature and the Arts, Kyiv, Ukraine. The original reads: Але вітри, які тут між нами віяли були свіжі, цікаві— постараємось зробити їх плідними. Обмін думок був гострий, але дружній—колись розкажу, писати не годиться. До 10-го,
Shades of Dissent: Manifestations of Resistance within the Ukrainian Literary Milieu of the 1960s
523
Despite Boychuk’s sarcasm about freedom in Soviet Ukraine, this statement pointedly illustrates the confidence with which the group acted vis-à-vis the literary Soviet establishment. Naturally, none of the invited Ukrainian poets contributed to Novi poeziï [New poetry]— otherwise they would have faced recriminations, nor did the New York Group publish blank pages in the almanac’s tenth issue. But this uneasy relationship between the conformist shistdesiatnyky and the émigré group reveals yet another aspect about the nature of dissent. The New York poets, while never immediately threatened with any punitive measures from the communist authorities, constituted another form of resistance to the Soviet system. Hence, arguably, in some ways they were dissenters too. No wonder that the loyalist shistdesiatnyky assumed cautious stands. To illustrate how careful Ivan Drach was in his dealings with the émigré colleagues, especially following the second crackdown of 1972–73 against dissidents, one example suffices. The cultural exchange between Soviets and Americans initiated in the 1960s also facilitated visits of American intellectuals to the Soviet Union. Stanley Kunitz, an American poet, had a chance to stop by in Kyiv in 1966 on one such visit and met Drach among many other literary figures. He was impressed by the poet’s intensity and passion and promised him to find a way to publish his poetry in English. Bohdan Boychuk, the leading member of the New York Group, was invited to participate in the project and provided the literary drafts. He collaborated with Kunitz and his Columbia University students from the creative writing program on the final edition of the book, which was published in 1978 as Orchard Lamps. Drach did not want Boychuk to figure on the title page as one of the collaborators. Perhaps he was afraid that such an acknowledgment would hurt his standing in the eyes of the Soviet authorities.
ювілейного, числа “Нових поезій” ми запросили поетів з України (офіційно, через Спілку письменників—тобто Дмитра)—якщо поезії не прийдуть, сторінки їхні залишаться порожні, і так підуть в майбутнє. Будемо від тепер ставити їх в доконані ситуації. Чому б ні—там же свобода творчости і людини—це нам вигідно приймати за щире золото.
524
Maria G. Rewakowicz
However, there were also genuine dissident poets who in the 1960s and 1970s actually experienced arrests and imprisonments. The two best known among them are Ihor Kalynets′ from Lviv and Vasyl′ Stus, originally from Donetsk, but residing in Kyiv at the time of his arrest. Their poetry found its way to the West and was published by the Ukrainian diaspora institutions. For instance, Kalynets′'s collection Crowning of the Scarecrow [Koronuvannia opudala] was released by the New York Group in 1972 and that same year he was arrested. Seemingly, this particular publication abroad was not yet known to the authorities, but his two other collections published abroad, Poeziï z Ukraïny [Poems from Ukraine, 1971] and Pidsumovuiuchy movchannia [Summing Up Silence, 1971], were listed in the accusation as one of the reasons for his arrest, thereby indicating that the connections with the émigré literati were not to be tolerated. Kalynets′ was luckier than Stus because after his six-year sentence and three years of exile he returned to his native Lviv in 1981 and, even though he stopped writing poetry, nonetheless managed to reintegrate into the society. Stus was also initially arrested in 1972 but after his second arrest in 1980 he received a very harsh sentence and perished in the Gulag in 1985 just as Gorbachev’s radical policies of perestroika and glasnost were being introduced. Thus far in my examination of Ukrainian literary dissent I have mentioned loyalists (conformists) who nonetheless seemed to be “closeted” dissidents (Drach, Pavlychko), then émigrés (the New York Group) whose resistance to the Soviet system did not cost them any persecutions but who played an important role in shaping the discourse between the center and the diaspora, and, finally, dissidents who actually experienced incarceration (Dziuba, Chornovil, Kalynets′, Stus). But there was also another group of literary dissenters who after fleeting literary debuts in the 1960s simply went underground. The thaw of the 1960s turned out to be short-lived, and communist control over artistic production intensified enormously in the following decade. These poets, sometimes labeled postshistdesiatnyky, sometimes nonconformists, readily forfeited the chance to be published in official literary forums, being more concerned with preserving their own personal
Shades of Dissent: Manifestations of Resistance within the Ukrainian Literary Milieu of the 1960s
525
integrity than with the prospect of comfortable living. Four poets among them, namely Vasyl’ Holoborod’ko, Viktor Kordun, Mykola Vorobiov, and Mykhailo Hryhoriv, were also known as the members of the Kyiv School. On the eve of independence, all the above groupings converged to form a unified front against the communist regime. In purely political terms the most significant contribution came from Drach and Pavlychko who from loyalists transformed themselves into a new opposition. They participated in the parliamentary elections and became members of the Ukrainian Parliament (Verkhovna Rada) thus acquiring status of political elites. The New York Group and the Kyiv School, on the other hand, remained confined to literary quarters. The New York poets had at first some impact on the postindependence literary process by issuing the literary magazine Svito-vyd [Worldview] but by the mid1990s their influence had definitely waned. The Kyiv School poets never aspired to any leadership positions, hence also did not leave a notable mark on the development of new literature. In fact, the postindependence literary generation, especially the generation of the 1980s, marginalized both the New York Group and the Kyiv School even though, by and large, respected their accomplishments. Yet the Eighties Generation viewed these accomplishments in historical rather than current terms. Drach, Pavlychko, Dziuba, and the other so-called national democrats played a political role that in the end did not prevail in Ukrainian politics in the first two decades after independence.15 The younger literati did not forget that back in the 1970s these shistdesiatnyky compromised their positions when faced with harsh consequences. It is telling that after Viktor Yanukovych was elected president in 2010, the democratic opposition, so united on the eve of independence,
15
But, as I indicated in my recent book, Dziuba’s role in the postindependence period did not pertain only to political activities (though he did serve as a minister of culture, 1992–94). More importantly, I argue, he left a significant mark in the development of new approaches to cultural studies and literary scholarship in Ukraine. See Maria G. Rewakowicz, Ukraine’s Quest for Identity: Embracing Cultural Hybridity in Literary Imagination, 1991–2011 (Lanham: Lexington Books, 2018), 37–39.
526
Maria G. Rewakowicz
fractured considerably, and Drach and Pavlychko, for example, joined the opposing camps, the former eager to cooperate with the new Yanukovych regime, and the latter strongly on the side of the imprisoned former Prime Minister Yulia Tymoshenko. No matter how much Ukrainian writers wish to be removed from the political entanglements of today, they are by necessity thrown back into politicized realities. On the eve of independence, however, without a variety of dissent—émigré, “closeted,” nonconformist—a relative creative freedom in the early postindependence period, I argue, would not have been possible.
527
Sukhomlinsky’s German Connections: The Publication of My Heart I Give to Children in 1968 Berlin Alan Cockerill
Vasily Sukhomlinsky1 (1918–70) was one of the most influential Soviet educators of the 1960s and 1970s,2 his influence continuing to grow after his death, as several of his major works were published posthumously. One of the reasons for Sukhomlinsky’s popularity is that his works, which were written in a lyrical style about his own experience, appealed directly to practicing teachers. They did not, however, fit easily into the framework of Communist ideology, and walked a fine line that, for much of Sukhomlinsky’s working life, was barely acceptable to the party hierarchy. His credentials as a member of the Communist Party and as a war veteran were unquestionable, but his emphasis on understanding the unique spiritual world of each individual child was at odds with mainstream Soviet educational thought.
1
“Vasyl′ Sukhomlyns′kyi” in transliteration from Ukrainian, and “Vasilii Sukhomlinskii” using the Library of Congress transliteration system from Russian. However, as all English language translations of Serdtse otdaiu detiam [My Heart I Give to Children] have shown the author’s surname as Sukhomlinsky, and as Sukhomlinsky’s daughter has expressed a preference that this spelling be continued in English language publications about her father, I have adopted the spelling “Sukhomlinsky.”
2
Joseph I. Zajda, Education in the USSR (Oxford: Permagon Press, 1980), 158.
Alan Cockerill
528
Sukhomlinsky’s most famous work, Serdtse otdaiu detiam, begun in 1962 and completed in 1966,3 is an account of Sukhomlinsky’s extracurricular work with a group of thirty-one students during their preschool and primary school years. Inspired by educators such as Tolstoy and Korczak, Sukhomlinsky describes a holistic approach to educating children’s moral and aesthetic sensibilities through contact with the natural environment and with members of their local community. The work was very dear to Sukhominsky’s heart, but was not published in Russian, the language in which it was written, until 1969,4 a little over a year before Sukhomlinsky’s death. The Russian language publication was preceded, however, by an earlier German language edition, published in Berlin in 1968.5 This article examines the history of the German language publication, its role securing publication in the Soviet Union, and the German connections that enabled Sukhomlinsky to arrange publication in Berlin. Sukhomlinsky began studying the German language as a schoolboy and maintained his study of the language throughout his life. When Germany invaded the Soviet Union in 1941, Sukhomlinsky was called up, and served as a junior officer in the Soviet Army. In February 1942 he was severely wounded during a battle near Rzhev. Machine gunfire nearly severed his arm, and left fragments of metal in his chest that eventually contributed to his premature death, at the age of fifty-one, in September 1970. While Sukhomlinsky was at the front, his native village was under German occupation, and his young wife was arrested for assisting the resistance, tortured and hanged in horrific circumstances. Their baby son was killed at the same time. Sukhomlinsky did not learn of these events until after the area was freed from German occupation, and his shock and horror at the
3
Ol′ga Sukhomlinskaia, “V poiskakh nastoiashchego,” Sukhomlinskii, Serdtse otdaiu detiam (Kyiv: Akta, 2012), 12.
in
Vasilii
4
Vasilii Sukhomlinskii, Serdtse otdaiu detiam (Kyiv: Radians’ka shkola, 1969).
5
Wassili Suchomlinski, Mein Herz gehört den Kindern (Berlin: Volk und Wissen, 1968).
Sukhomlinsky’s German Connections: The Publication of My Heart I Give to Children in 1968 Berlin
529
discovery can barely be imagined. He wrote of this experience in his afterword to the German edition of My Heart I Give to Children: For twenty-five years my heart has burned and bled when I imagine what took place in that fascist underground torture chamber: Our small son, just days old, was tied to the leg of the table by a fascist officer. The torturers bound Vera to an iron bedframe and called her names and derided her. Then the fascist officer untied our son and brought him to my wife and said, “If you don’t tell us the names of the leaders of the organization, we will kill your child.” They killed the boy. They cut Vera’s eyes out. For another two days those Hitler fascists tortured and derided their half-dead victim. Then they strung her up and hanged her in the prison courtyard. . . . 6
Consumed by the horror of this event, Sukhomlinsky could not sleep, and spent the early hours deepening his study of the German language, in the hope of one day finding and confronting the Gestapo officer who had murdered his wife and child. He also used the early hours of the morning to write articles and books about his experience as a school teacher and principal, as he endeavoured to develop an educational methodology that would educate human beings incapable of such atrocities. As the popularity of his writings grew during the 1950s and 1960s, and many of his works were translated into other languages, visitors travelled from throughout the Soviet Union and beyond to visit Sukhomlinsky’s school in the rural settlement of Pavlysh. In 1963 Sukhomlinsky was visited by a delegation from East Germany, where education policy was now being developed under Soviet oversight. The delegation was led by a school principal named Jürgen Polzin, who was extremely impressed with what he saw. He befriended Sukhomlinsky and corresponded with him. Polzin
6
Suchomlinski, “Nachwort an den deutschen Leser” [Afterword for the German reader], in Mein Herz gehört, 218–19. This passage has been translated from German by Jacqueline Schneider.
Alan Cockerill
530
had studied at university with Margot Honecker,7 the East German minister for education from 1963 to 1989, and wife of Erich Honecker, who was destined to be the East German leader from 1971 to 1989. This connection most probably played a crucial role in the eventual publication of My Heart I Give to Children. Sukhomlinsky had risen to prominence during a period of relative liberalism commonly referred to as the Khrushchev “thaw” This more liberal climate allowed Sukhomlinsky to publish works that focused on the holistic development of each individual student and emphasized the need for teachers to appreciate the inner worlds of their pupils. However, with the deposing of Khrushchev in 1964 the political climate began to change, and there was less tolerance of views that diverged from the collectivist approach recommended by Anton Makarenko, whose educational prescripts were considered beyond question. At the same time as the political climate was becoming more authoritarian, Sukhomlinsky’s views were maturing and becoming more liberal, and he was gaining the confidence to speak out on behalf of the teaching profession. This brought him into conflict with party ideologues. In 1967 Sukhomlinsky published a series of essays entitled “Etiudy o kommunisticheskom vospitanii”8 in the journal Narodnoe obrazovanie. In them he suggested that the core of a communist education was its “moral hub,” and the essence of that moral hub was “humaneness” (chelovechnost′).9 At around the same time, he was invited by the editorial board of the journal Sovetskaia pedagogika to write an article about his attitude to Makarenko, and the resulting article, “Idti vpered: Ne toptat′sia na meste,”10 was extremely critical
7
Sukhomlinskaia, “V poiskakh nastoiashchego,” 21.
8
V. A. Sukhomlinskii, “Etiudy o kommunisticheskom vospitanii,” Narodnoe obrazovanie 2 (1967): 38–46; 4: 44–50; 6: 37–43; 8: 51–56; 9: 28–33; 10: 54–59; 12: 40–43.
9
Ibid. 2 (1967): 39.
10
V. A. Sukhomlinskii, “Idti vpered: Ne toptat′sia na meste,” in Etiudy o V. A. Sukhomlinskom: Pegagogicheskie apokrify, ed. Ol′ga Sukhomlinskaia (Kyiv: Akta, 2008), 64–76.
Sukhomlinsky’s German Connections: The Publication of My Heart I Give to Children in 1968 Berlin
531
of those who viewed Makarenko’s work as a sacred canon that must be adhered to in every respect. Sukhomlinsky was critical of several of Makarenko’s theoretical assertions, the uncompromising adoption of which had led, in his view, to a distortion of the education process, with too much emphasis being given to regimented collective activity, and not enough to individual human refinement. Similar thoughts are expressed in “Etiudy o kommunisticheskom vospitanii.” Sukhomlinsky’s divergence from accepted guidelines was brought to the attention of party authorities, and Sukhomlinsky was attacked in the government-controlled press for his alleged departure from established principles of communist education. On 18 May 1967, Uchitel′skaia gazeta published an article by Boris Likhachev, a senior lecturer from the Vologda Pedagogical Institute. The article was entitled “Nuzhna bor′ba, a ne propoved′.” Likhachev accused Sukhomlinsky of departing from the guidelines laid down by the Party: What programme does Sukhomlinsky suggest? Instead of the concrete and precise programme outlined in the moral code of a builder of communism, he introduces a hazy concept called humaneness, to which supposedly everything else can be attached.11
Likhachev’s article was one of several that attacked Sukhomlinsky from the pages of Uchitel′skaia gazeta over the ensuing months. Others were written by Valentin Kumarin,12 Georgii Gasilov,13 and Lev Gordin.14 The editors of the newspaper did not see
11
Boris Likhachev, “Nuzhna bor′ba, a ne propoved’,” Uchitel′skaia gazeta, May 18, 1967.
12
Valentin Kumarin, “Kollektiv—vospitatel′ lichnosti,” Uchitel′skaia gazeta, June 20, 1967.
13
Georgii Gasilov, “Nravstvennost′ formiruetsia v bor′be,” Uchitel′skaia gazeta, August 24, 1967.
14
Lev Gordin, “V vospitanii net universal′nykh sredstv,” Uchitel′skaia gazeta, September 21, 1967.
Alan Cockerill
532
fit to publish (or felt too intimidated to publish) any of the numerous letters and articles sent by readers in support of Sukhomlinsky. Some of these were sent in duplicate to Sukhomlinsky himself, and eventually published in 2008 in a thoroughly documented account of the controversy prepared by Sukhomlinsky’s daughter, Ol′ha Sukhomlyns′ka, who is a professor at the Ukrainian Academy of Pedagogical Sciences.15 Despite the pressure applied to them, the editors at Narodnoe obrazovanie continued to publish Sukhomlinsky’s essays throughout 1967, and articles in support of Sukhomlinsky appeared in Literaturnaia gazeta16 and in the journal Literatura v shkole.17 A debate ensued around Sukhomlinsky’s work, which continued for many years, and in some quarters continues to this day. Erika Gartmann drew attention to the controversy in 1984 in a German language publication,18 and an English language account may be found in my own monograph about Sukhomlinsky.19 Sukhomlyns′ka’s 2008 account is by far the most comprehensive and well documented. What these various accounts and documents all suggest, is that there was considerable pressure being applied by the highest Communist Party organs to negate the influence of Sukhomlinsky’s writings on the development of Soviet education. Uchitel′skaia gazeta had a massive circulation of around one and a half million readers, predominantly teachers, far greater than journals such as Narodnoe obrazovanie and Sovetskaia pedagogika, and presumably this is why it was chosen as the vehicle through which to attack Sukhomlinsky. The threat of retribution was enough to halt publication of Sukhomlinsky’s article on Makarenko by the journal Sovetskaia 15
Sukhomlinskaia, ed., Etiudy o V. A. Sukhomlinskom.
16
A. Levshin, “Otpoved′ vmesto spora,” Literaturnaia gazeta, June 21, 1967.
17
Feliks Kuznetsov, “Vospitanie novoi nravstvennosti,” Literatura v shkole 5 (1967) 5: 7–17.
18
Erika Gartmann, Pädagogik zwischen Menschen- und Güterproduktion. Zur Sittlichkeitserziehung V. A. Suchomlinskijs (München: Minerva, 1984).
19
Alan Cockerill, Each One Must Shine: The Educational Legacy of V. A. Sukhomlinsky (New York: Peter Lang, 1999), 155–205.
Sukhomlinsky’s German Connections: The Publication of My Heart I Give to Children in 1968 Berlin
533
pedagogika. Malinin’s account20 of the discussion of Sukhomlinsky’s article by the editorial board, and the threat by one member to resign and complain to party authorities if it was published, show that memories of the Stalinist past still exerted some influence. The documentation provided by Sukhomlyns′ka also shows, however, is that there was considerable and widespread resistance to this pressure from above, and that the gains made during the “thaw” were not surrendered lightly. At a party meeting held at the behest of the Central Committee, the leading journalists at Uchitel′skaia gazeta refused to pass a resolution condemning Narodnoe obrazovanie for publishing Sukhomlinsky’s essays. One after another, journalists addressed the meeting expressed support for Sukhomlinsky, despite the stance adopted by their editorial board.21 There was evidently an underlying tension between the journalists (and the teachers whom they represented) and certain academicians and party authorities, who were less in touch with the daily work of educators in schools. Sukhomlinsky regarded himself first and foremost as a practicing teacher and suggested in one of his letters that Likhachev had no idea what it was like to work in the field. The tensions between academicians and teachers became very evident years later, under Gorbachev’s policy of glasnost, when Uchitel′skaia gazeta led a campaign in support of innovative teachers under the banner of pedagogika sotrudnichestva (the pedagogy of cooperation). Spearheaded by the journalist Simon Soloveichik, the campaign was highly critical of the role of the Academy of Pedagogical Sciences in suppressing innovation, and promoted Sukhomlinsky ideas and those of a group of “teacher innovators,” whom I have elsewhere described as Sukhomlinsky’s successors.22
20
See Vladimir Malinin, “Sukhomlinskii o Makarenko: nezavershennyi trud,” Sovetskaia pedagogika 3 (1990): 85–93.
21
See the account in Nina Tselishcheva, “‘Uchitel′skaia gazeta’ protiv ‘Narodnogo obrazovaniia,’” in Narodnoe obrazovanie v Rossii. Istoricheskii al′manakh (Moscow: Narodnoe obrazovanie, 2000), 390–92, reprinted in Sukhomlinskaia, ed., Etiudy o V. A. Sukhomlinskom, 423–25.
22
Cockerill, Each One Must Shine . . . , 181–207.
Alan Cockerill
534
In 1967 support for Sukhomlinsky was especially strong in Ukraine, but by no means confined to Ukraine, with support also coming from liberals throughout the Soviet Union and more widely throughout the Soviet bloc. Levshin’s 1967 article in support of Sukhomlinsky appeared on the pages of Literaturnaia gazeta, one of the most read newspapers in the Soviet Union. Even following the attacks in Uchitel′skaia gazeta, Sukhomlinsky himself was given space to present his views on the pages of Komsomol′skaia Pravda,23 Izvestiia,24 and Pravda,25 official newspapers of the Communist Youth League, the Soviet government, and the Communist Party of the Soviet Union respectively. Under Brezhnev liberals may have felt threatened, but they could not be completely subdued by those trying to assert an authoritarian position. Sukhomlinsky’s supporters ultimately triumphed, and Sukhomlinsky became even more influential after his death than before it. The press campaign did, however, take a heavy toll on Sukhomlinsky personally. When Likhachev’s article appeared, Sukhomlinsky was recovering from heart surgery, and there can be little doubt that the emotional strain occasioned by the press campaign against him led to a worsening of his health and contributed to his premature death, as documented by his daughter in Pedagogicheskie apokrify. Sukhomlinsky wrote about Likhachev’s article in a letter to his friend Eduard Kostiashkin, a progressive school principal from Moscow: When the article was published in the newspaper I was in hospital. I had major [heart] surgery. . . . Two weeks after the operation, when I came home, I saw a pile of newspapers, and as if to spite me the first one I picked up was “Uchitel′skaia”
23
Vasilii Sukhomlinskii, “Pedagogika serdtsa,” Komsomol′skaia Pravda, November 28, 1967.
24
Idem, “Na trekh kitakh,” Izvestiia, February 25, 1968.
25
Idem, “I les, i kazhdoe derevo,” Pravda, January 4, 1968; idem, “Vospitaniie bez nakazanii,” Pravda, March 25, 1968, 6.
Sukhomlinsky’s German Connections: The Publication of My Heart I Give to Children in 1968 Berlin
535
for May 18. I read it and lost consciousness. I had to be admitted to hospital again. . . . After recovering from a second operation I wanted to go to Moscow and speak with the editor of the newspaper, to ask what had given rise to the tone of the article, but that was not possible. Once I was going to phone the editor. I had already given the number to the operator, but I became too agitated, my heart was thumping terribly, and I started bleeding. . . . I had to replace the receiver.26
Sukhomlinsky had been advised by doctors that he did not have very long to live, but he was desperate to secure publication of My Heart I Give to Children. Plans to publish the work in Germany were already taking shape. Following the visit by Jürgen Polzin to Sukhomlinsky’s school in Pavlysh in 1963, Sukhomlinsky’s daughter believes it is likely that Polzin discussed the possible publication of My Heart I Give to Children with influential party officials in Germany.27 It is likely that Gerhart Neuner,28 the director of the Pedagogical Institute in Berlin (and later head of the Academy of Pedagogical Sciences in East Germany), and Margot Honecker, the minister for education, both agreed to support the publication of My Heart I Give to Children in East Germany, simultaneously with its publication in the Soviet Union. There was a precedent for this, as previous works by Sukhomlinsky had already been published there. Sukhomlinsky visited East Germany in 1965. It appears that he handed over a draft of My Heart I Give to Children to Gerhart
26
Vasily Sukhomlinsky to Eduard Kostiashkin, August 24, 1967, Archives of Russian Academy of Education, fond 133, opis’ 1, delo 889, fols. 7–10 as cited in Sukhomlinskii, Antologiia gumannoi pedagogiki: Sukhomlinskii, 2002, 8.
27
Sukhomlinskaia, “V poiskakh nastoiashchego,” 19.
28
Gerhart Neuner was head of the Deutsches Pädagogisches Zentralinstitut [Central German Pedagogical Institute] from 1961 until it became the Akademie der Pädagogischen Wissenschaften der DDR [Academy of Pedagogical Sciences of the German Democratic Republic] in 1970, and head of the Academy until 1989.
Alan Cockerill
536
Neuner during this visit. In a letter dated August 12, 1965 Neuner writes to Sukhomlinsky: I have passed on the manuscript of your book “My Heart I Give to Children” and comrade Polzin’s review of it to the director-in-chief of the publishing house, Arthur Ploog. . . . Of course, the final word rests with the publishing house “Volk und Wissen,” which must authorize the publication of this book.29
It is a two-page letter and raises concerns about some of the content of Sukhomlinsky’s book, especially the section entitled “My pedagogical convictions.” Even at this early stage Neuner is concerned some of the statements in Sukhomlinsky’s book may be at odds with official policy, which was very much guided by the line coming from Moscow. On November 11, 1965, editors from Volk und Wissen sent Sukhomlinsky another letter requesting significant revision of his manuscript, taking into account the comments of referees Neuner, Polzin and Lompscher. Sukhomlinsky evidently attempted to address the editors’ concerns, but a letter from the German editors dated February 1, 1966 suggests that they are not satisfied with his revisions and want more substantial changes. Soon afterwards, Sukhomlinsky wrote a letter to Margot Honecker, dated February 19. He wrote: I thank you for [your] intention to translate my book “Vospitanie lichnosti v Sovetskoi shkole” [Educating the Personality in Soviet schools]. But I would like in the first instance for my manuscript “My Heart I Give to Children,” which has been forwarded to the “Volk und Wissen” publishing house and dedicated to my friend Jurgen Polzin, to be translated and published in the German Democratic Republic.30
29
Gerhart Neuner to Vasily Sukhomlinsky, August 12, 1965, Central State Archives of the Higher Organs of Government of Ukraine, fond 5097, opys 1, sprava 1122 as cited in Sukhomlinskii, Serdtse otdaiu detiam, 2012, 510–13.
30
Cited in ibid., 523.
Sukhomlinsky’s German Connections: The Publication of My Heart I Give to Children in 1968 Berlin
537
It may be that this personal appeal to Margot Honecker was ultimately responsible for the German publication of the book being pushed through despite opposition within the Soviet Union, which might otherwise have delayed publication for some years. (It is also possible that German national pride played a role, and that German leaders such as Margot Honecker felt an urge to show some degree of independence from their Russian masters.) A letter from Wolfgang Pruss, a section head at “Volk und Wissen,” to Sukhomlinsky, dated October 26, 1966, indicates that there has been a notice in the Catalogue of New Books in the USSR (No. 34 for 1966) issued by “Mezhdunarodnaia kniga,” announcing the future publication of Sukhomlinsky’s My Heart I Give to Children by the Kyiv publishing house “Radians′ka shkola.” This announcement cleared the way for the simultaneous publication of the book by “Volk und Wissen.”31 However, in April 1966 Sukhomlinsky had received reviews of his book from “Radians’ka shkola,” requesting substantial revision. The referees and the editor in chief in Kyiv felt that Sukhomlinsky referred too much to his own individual contribution as a teacher, and not enough to the collective work of the staff at his school. They did not like the fact that Sukhomlinsky’s students read so much classical and international literature, to the apparent neglect of Soviet literature. They felt Sukhomlinsky’s description of the family backgrounds of some of his students was too negative and presented Soviet society in a poor light. There was not enough reference to the Communist Party and to Lenin, or to the work of everyday Soviet workers, and too critical an appraisal of Soviet schools in general. There was too much reference to the role of the natural environment in education, and not enough to regular lessons and more orthodox methods of instruction.32 Since the publication in Germany was to be a translation of a book published in the Soviet Union (and thus authorized by the Party there), any revisions Sukhomlinsky made to the Russian language 31
Cited in ibid., 524.
32
See the correspondence and reviews in ibid., 529–50.
Alan Cockerill
538
edition had to be also made to the German translation. This greatly complicated the process of preparing the German edition, as shown by correspondence from “Volk und Wissen,”33 and created a great deal of work for Sukhomlinsky, who did his best to translate all the revisions into German. It was during this time that the press campaign against Sukhomlinsky led by Likhachev and Kumarin, described earlier, was initiated. Party functionaries in Kyiv were very sensitive to the political climate emanating from Moscow and became even more demanding in regard to the publication of Sukhomlinsky’s book. Increasing concern about the possible publication in Germany led to Sukhomlinsky being summoned by Communist Party functionaries for a “conversation.” It is clear from Sukhomlinsky’s letter of June 21, 1967, to the director of “Radians’ka shkola” Hnat Honcharenko, that the conversation was not a particularly pleasant one, and that Sukhomlinsky was told in no uncertain terms that he was going against the official order of things by arranging the publication of his book in Germany before it had been published in the Soviet Union. He wrote: As has become clear to me following this conversation, in order not to infringe an official rule, about which until now I had no detailed knowledge, I need to recall my manuscript (copy). I have already written to the “Volk und Wissen” publishing house requesting they immediately return the text of the book to me. Once the book is published by “Radians′ka shkola,” there will be no need for [them to have] a copy of the manuscript.34
On September 2, 1967, the editor in chief of Radians′ka shkola, E. Topol′, wrote a short letter to Sukhomlinsky, informing him that My Heart I Give to Children would not be published that year, and asking if his manuscript had been returned to him from Germany.
33
See the letter from Ruth Kalinowski dated September 17, 1967, cited in ibid., 526.
34
Cited in ibid., 552–53.
Sukhomlinsky’s German Connections: The Publication of My Heart I Give to Children in 1968 Berlin
539
However, by that time, the work on the German edition had progressed to a point of no return, possibly with some encouragement from Margot Honecker. Ruth Kalinowski, who was responsible for preparing the translation for publication, had responded to Sukhomlinsky’s request to return his manuscript, in a letter dated July 12, 1967, as follows: We have received your letter and inform you that we will return your manuscript on July 20. For now we are still working on the translation. We request that you return the checked proof by August 25, 1967.35
Sukhomlinsky received a further letter from Ruth Kalinowski, dated September 17, 1967, informing him that the editorial board of Volk und Wissen had, to her surprise, approved the publication of his book without resistance, and “even drunk to his health.”36 The book was published in Berlin early in 1968. Sukhomlinsky’s daughter offers the following explanation for what followed: This was an unexpected and unpleasant surprise for the Soviet publishers, who thought that failure to publish in Kyiv automatically excluded [the book’s] release in Berlin. The presence (even in the German Democratic Republic) of a book that had not been published in the USSR was an unacceptable breach of the ideology and politics of Soviet publishing. Sukhomlinsky received his fair share of rebuke and Party criticism, but the situation had to be remedied. And so it was that the aesthetic education section of the Radians’ka shkola publishing house arranged the urgent publishing of the long-suffering book (released for typesetting on 22.5.1968, approved for printing on 29.1.1969).37
35
Cited in ibid., 525.
36
Cited in ibid., 526–27.
37
Sukhomlinskaia, “V poiskakh nastoiashchego,” 21.
540
Alan Cockerill
It is likely that the work would eventually have been printed in the Soviet Union, even without the appearance of the German edition, as popular support from teachers, and the support of many courageous editors, eventually led to the publication of a five volume collection of Sukhomlinsky’s works in Kyiv in 1975 (over 3,000 pages in total), and of a three volume collection in Moscow in 1979. It is quite likely, though, that without the German publication, the work would not have been published in Sukhomlinsky’s lifetime, and that the content may have been further diluted to meet the ideological requirements of the Soviet publishers. Sukhomlinsky’s daughter, during a private conversation with the author of this article in 2009, voiced the opinion that her father had managed the situation very cleverly, suggesting that the publication in East Germany may have been a ploy designed to secure publication in the Soviet Union. I believe the German publication of My Heart I Give to Children was important to Sukhomlinsky for another reason as well. It may have provided some catharsis for the physical and emotional trauma he suffered during the war. Sukhomlinsky’s life and work from the time he learnt of the terrible fate suffered by his first wife and child may be seen as a heroic response to the shocking inhumanity of the war, an attempt to help create a more humane new generation, and to promote the cultivation of humaneness in as wide a circle of influence as possible, even (and perhaps especially) in the nation that had brought him so much suffering. Once published, the work took on a life of its own. The 10,000 copies of the German edition and 40,000 copies of the Soviet edition sold out quickly and had to be reprinted. “Radians′ka shkola” ultimately produced eleven editions of the work, sometimes two per year, and “Volk und Wissen” produced seven editions. It has been translated into at least thirty languages in at least fifty-five editions, totaling millions of copies. The 2012 edition edited by Sukhomlinsky’s daughter has breathed new life into the work, showing that the 1966 manuscript was even more progressive and inspiring than the first editions of 1968 and 1969, which bore the imprint of ideologically driven revision. The 2012 edition contains significantly more information about the family backgrounds of Sukhomlinsky’s students than the 1969 edition, is free of many
Sukhomlinsky’s German Connections: The Publication of My Heart I Give to Children in 1968 Berlin
541
forced references to Lenin and the Communist Party, includes references to Tolstoy, Korczak, and Freud, and closes with words from Walt Whitman’s “Song of the Road”: Now I see the secret of the making of the best persons, It is to grow in the open air and to eat and sleep with the earth.38
Sukhomlinsky’s life story is one of progressing painfully from a Stalinist upbringing, through the crucible of the war, to becoming a defender of childhood, and of the right of each individual to a holistic education. Like all great educators, he stood on the shoulders of others, and he frequently refers to Tolstoy, Korchak, and even Makarenko, who he respected for the humanity he displayed in working with homeless youths. During the 1960s Sukhomlinsky played a very significant role in defending humanistic and holistic educational practices against those of totalitarian conformism. He surged to prominence on the wave of liberalism known as “the thaw,” and heroically continued to promote his ideas during the conservative backlash that followed the deposing of Khrushchev. He was not a dissident in the sense that Solzhenitsyn or Sakharov were, but chose rather to engage with the ideological juggernaut from within. In writing his “Essays on communist education,” and in subsequent works such as My Heart I Give to Children, he attempted to redefine the ideals of communist education, and to affirm the value of the individual within the collective. Sukhomlinsky’s works continued to be influential during the decades that followed his death, and under Gorbachev his ideas were promoted by Uchitel′skaia gazeta along with those of “teacher innovators” such as Shalva Amonashvili, who may be regarded as his successor. His writings have also been very influential in China, where, in the aftermath of the Cultural Revolution, educators were looking for more liberal approaches to education, and where all his major works have been translated and are very popular with
38
Vasily Sukhomlinsky, My Heart I Give to Children (Brisbane: EJR Language Service Pty., Ltd,: 2016), 344.
542
Alan Cockerill
teachers. The way in which Sukhomlinsky secured publication of My Heart I Give to Children in East Germany (and consequently in the Soviet Union) is an illustration of the resilience and ingenuity that Sukhomlinsky displayed in promoting his ideas in a very difficult political climate.
543
Ivan L. Rudnytsky and His Visit to the Soviet Union (1970) Yaroslav Hrytsak
Ivan L. Rudnytsky (1919–84) was one of the most influential Ukrainian historians and public intellectuals of the twentieth century and made a significant impact on Ukrainian historical and political thought.1 Apart from his publications, he left a rich personal archive, which is preserved at the University of Alberta (Edmonton, Canada).2 A small number of his papers had been in possession of his wife, Oleksandra Chernenko (1923–2014), and became available to researchers after her death. This collection included the diaries that Rudnytskyi kept from 1931 to 1970, albeit with large breaks. His last diary notebook covers his visit to the Soviet Union in 1970 in connection with the World Historical Congress in Moscow organized by the Comité International des Sciences Historiques. This paper discusses some key topics and issues that are raised in that diary.
1
See, e.g., an enthusiastic evaluation of Ivan L. Rudnytskyi’s legacy by the prominent contemporary historian of twentieth-century Ukraine Stanislav Kul′chyts′kyi: Stanislav Kul′chytskyi, “Pidnimaiuchys′ nad dohmamy. Ivan Lysiak-Rudnyts′kyi—zirka sered ukraïns′kykh intelektualiv,” Den′, December 6, 2008 (http://www.day.kiev.ua/258176). Serhy Yekelchyk has argued that, after the proclamation of Ukrainian independence in 1991, the works of Ivan L. Rudnytskyi helped shape a new canon of Ukrainian history. See See Serhy Yekelchyk, review of Istorychni ese, by Ivan Lysiak-Rudnyts′kyi, Journal of Ukrainian Studies 21, nos. 1–2 (Summer-Winter 1996): 243–48.
2
The University of Alberta Archives, Accession nos. 84–1555. Dr. Ivan Rudnytsky’s Personal Papers, 1940–1984. Boxes 33–40. Files 742–844.
Yaroslav Hrytsak
544
Context Born in Vienna, Ivan L. Rudnytskyi spent his formative years in interwar Lviv (then in Poland). There, in 1938, he entered Lviv University to study law. With the Soviet annexation of Eastern Poland (now western Ukraine) in 1939, he and his mother managed to flee to Nazi-occupied Cracow. He continued his studies in Berlin and then in Prague, where at the German University of Prague in April 1945 he completed his dissertation under the supervision of Eduard Winter, the renowned German historian of Eastern Europe.3 Rudnytskyi’s family background was unusual. His maternal grandmother, Ida Spiegel (1864–1950) was a Jewish woman who converted in order to marry the Ukrainian lawyer Ivan Rudnyts′kyi (1855–1906). At the time, Ukrainian-Jewish families were very rare in western Ukraine.4 Even though Ida was widowed at a relatively young age, she managed to raise all her children as Ukrainians. They were the famous “Rudnyts′kyi five”—four brothers (Mykhailo [1889–1975], Volodymyr [1891–1975], Ivan [1896–1995], Antin
3
For a more detailed account of his biography see: Yaroslav Hrytsak, “Ivan Lysiak-Rudnyts’kyi (narys intelektualnoï biohrafiï),” Suchasnist′, 11 (1994): 73–96; see also Hrytsak’s commentary in the Ukrainian collection of Rudnytskyi’s essays that contains many biographical details: Ivan LysiakRudnyts′kyi, Istorychni ese, 2 vols. (Kyiv: Osnovy, 1994), vol. 1, 485–522, vol. 2, 497–540.
4
A recent study (Nino Gude, “Ukrainisch werden, jüdisch bleiben. Eine Verflechtungsgeschichte von Juden und Ukrainern in Lemberg und Przemyśl 1867–1919,” (PhD diss., University of Vienna, 2018) enumerates only a dozen of such cases. Among them there are two cases of Ukrainian political activists: The Ukrainian social democrat Teofil Melen′, and director of the bank of the Western Ukrainian National Republic’s Myron Havrysevych. The study does not, however, mention the three leaders of the interwar Organization of Ukrainian Nationalists—Mykola Kapustians′kyi, Mykola Stsibors′kyi and Richard (Rico) Yary—who were married to Jewish women. At any event, such cases were very rare in comparison to the number of mixed Polish-Ukrainian families, which in the second half of the nineteenth century made from thirty-five to sixty-six percent of all marriages registered in the two largest Greek-Catholic churches in Lviv. See: Yaroslav Hrytsak, Prorok u svoïi vitchyzni. Ivan Franko i ioho spil′nota (Kyiv: Krytyka, 2006), 549–50.
Ivan L. Rudnytskyi and His Visit to the Soviet Union (1970)
545
[1902–75]) and a sister, Milena (1892–1976)—all of whom made distinguished careers in various fields of academic, artistic, and public life. Ivan’s mother, Milena Rudnyts′ka, was a leader of the interwar Ukrainian women’s movement and a member of the Polish parliament. Because of their Jewish heritage and liberal views, the Rudnytskyi siblings were not particularly liked by the interwar Ukrainian community.5 The latter was shifting toward extreme ideologies—communism (in the 1920s) and integral nationalism (in the 1930s). Even though their Jewish heritage was of common knowledge, Ivan L. Rudnytskyi and his mother survived under the Nazi occupation. Just how they managed to survive without being denounced remains a puzzle. After the war, together with his mother, Ivan stayed for a short time in Switzerland and then, in 1951, emigrated to the US. There he entered a PhD program in History at Columbia University, and then, from 1956 to 1971, taught at La Salle College (Philadelphia) and the American University (Washington). However, since he neither finished his second (American) dissertation nor published a book, he did not receive tenure. In 1971, Ivan L. Rudnytskyi moved to Canada, where he was offered a position at the University of Alberta in Edmonton. He was also involved in founding the Canadian Institute of Ukrainian Studies at the University of Alberta, and worked there for many years. Very much like his mother, Ivan L. Rudnytskyi strongly disliked both communism and nationalism. When still in Lviv, he shared this aversion with a group of local students, some of whom later made academic careers in the US. The most famous among them was Omeljan Pritsak (1919–2006), a medievalist historian and orientalist, who served as a professor at Harvard University and founder of the Harvard Ukrainian Research Institute. The group was particularly inspired by the works of the conservative historian and political thinker Viacheslav Lypyns′kyi (1882–1931). Building on his ideas, Ivan L. Rudnytskyi and his friends called
5
For details, see Hrytsak, “Ivan Lysiak-Rudnyts′kyi (narys intelektual′noï biohrafiï),” 74–75.
Yaroslav Hrytsak
546
for a “rethinking of Ukrainian history” in a spirit free of populist illusions and nationalistic distortions.6 Among other matters, they took a realistic approach regarding Soviet Ukraine. While most of the Ukrainian diaspora in North America considered the Soviet regime in their home country as totally alien and inimical, Rudnyts′kyi saw the Ukrainian Soviet Socialist Republic as a compromise between Russian centralist communism and Ukrainian nationalism—the two forces neither of which could establish full control over Ukraine. Even though the Ukrainian national movement had been suppressed in the Soviet Union, the Soviet regime did not manage to erase it completely, and it reemerged with every new generation of Ukrainians. Ivan L. Rudnytskyi believed that in the long run the Soviet Union was doomed to collapse. In his opinion, independent Ukraine would not emerge as the result of a victorious national revolution—as most of Ukrainian diaspora nationalists hoped—but as a result of the Soviet system’s evolution.7 A crucial issue was that by that time the local Ukrainian elite should develop its own program. Rudnytskyi was worried about—what he perceived as—a decline of Ukrainian political thought behind the Iron Curtain. He saw his own task and the task of the Ukrainian emigration as to contribute to the development of intellectual ferment within Soviet Ukraine. The group to which Rudnytskyi and Omeljan Pritsak belonged was called realitetnyky (realists). Its core consisted of former students in interwar Lviv and wartime Berlin who kept their distance from both communism and nationalism (Bohdan Osadchuk and Vasyl′ Rudko)—with the addition of some members
6
See the collection of essays under this title that came out of a conference he coorganized in 1978: Ivan L. Rudnytsky, ed., with the assistance of JohnPaul Himka, Rethinking Ukrainian History (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1981).
7
In the most explicit form, Ivan L. Rudnytskyi expressed this prognosis in his article “The Soviet Ukraine in Historical Perspective” (1970). See LysiakRudnyts′kyi, Istorychni ese, vol. 2, 285–305. Still, some of its elements may be found in his earlier essays, notably in his article “New Pereiaslav” published in 1956 in the Paris-based Polish emigre journal Kultura—see ibid., 307–32.
Ivan L. Rudnytskyi and His Visit to the Soviet Union (1970)
547
of the younger generation (Yaroslav Pelensky) and emigrants from Soviet Ukraine (Vsevolod Holubnychy).8 Unlike the Ukrainian diaspora nationalists, who boycotted everything Soviet, realitetnyky did maintain contacts with the Soviet Ukrainian intellectuals and diplomats. In 1965, they came up with the idea to write a letter to Soviet authorities in Moscow and Kyiv with a list of political demands. They hoped that these demands, after their publication in the Soviet mass media, would provide Soviet Ukrainian intellectuals with a ready-made political program. This letter was prepared by the realitetnyky group and signed by thirty-five American professors of Ukrainian origins. It was sent to 150 addressees in the Soviet Union, including the Soviet leaders Leonid Brezhnev, Alexei Kosygin, and Mykola Pidhornyi and the Soviet Ukrainian leaders Petro Shelest and Volodymyr Shcherbyts′kyi. The letter provoked a splash in the North American diaspora: All the signatories were blamed for their collaborationism and boycotted. Even though they never received any official response from the Soviet Union, the story took a very unexpected turn: Ivan L. Rudnytskyi and his friends were contacted by Gleb Tsvetkov, a vice rector of the Kyiv University who came on an official visit to the US in the summer of 1969. Tsvetkov invited personally Rudnytskyi to come to Kyiv on his way from the World Historical Congress in Moscow that was scheduled for 1970.9 Moscow Ivan L. Rudnytskyi was one of the few Ukrainian diaspora historians who did their best to have Ukrainian history topics included at
8
On realitetnyky, see: Iaroslav Hrytsak, Strasti za natsionalizmom: Istorychni eseï (Kyiv: Krytyka, 2004), 114–25.
9
For a more detailed account of this story see my article: Iaroslav Hrytsak, “‘. . . Kholodnu viinu rozkholodyty . . . ’ Do sproby nalahodzhennia zv′′iazkiv mizh ukrains′kymy intelektualamy Zakhodu ta Skhodu,” in Mappa Mundi. Zbirnyk naukovykh prats′ na poshanu Yaroslava Dashkevycha. Z nahody ioho 70-richchia, ed. Ihor Hyrych et al. (Lviv–Kyiv–New York: M. P. Kots′, 1996), 875–902.
Yaroslav Hrytsak
548
international academic forums. To that effect, he participated in World Historical Congresses in Stockholm in 1960 and in Vienna in 1965. He did not submit formal papers but instead took part in panel discussions. In that sense, his participation in the 1970 Moscow congress was not unusual.10 What was different this time, though, was that it provided him with firsthand access to the Soviet reality, which previously he had analyzed and discussed in his essays without having experienced it. The diary has very detailed notes on his stay in Moscow and Kyiv at the end of August 1970. It touches upon various aspects of Soviet life—from academia to the everyday. It was the latter, everyday life, that particularly strengthened his belief that the Soviet system was not viable. Rudnytskyi noted the differences from the West from the very moment he entered the Soviet aircraft and made an observation that would be considered sexist today, about the bulky and bear-like female Soviet stewardesses standing no comparison with the slender and long-legged American flight attendants. During his entire stay in Moscow, he noted the signs of Soviet deficiency. He was struck by the small number of cars on the streets; in his hotel, a door latch was broken, windows did not have shutters, and could be neither opened nor closed properly; a telephone call to another city could not be made from the hotel room; restaurant menus included very few fruits and vegetables. Even though Moscow looked clean and orderly, by Western standards, it also appeared very poor. Rudnytskyi made the following conclusion about the Soviet capital: “Dullness, poverty, backwardness—and it should be appreciated that Moscow is a showcase of the Soviet Union.” Tellingly, the final session of the historical congress was accompanied by a minor scandal that revealed the low quality of the Soviet technology: During the concluding presentation by Russian art historian Viktor Lazarev, the overhead projector broke, and a team of a dozen technicians could not fix it. The Soviet participants 10
Rudnyt′skyi never published his presentation at the World Historical Congress in Moscow, although he did publish the essays based on his comments at the two previous World Historical Congresses, in Stockholm (1960) and Vienna (1965). See: Lysiak-Rudnyts’kyi, Istorychni ese, vol. 2, 409–35.
Ivan L. Rudnytskyi and His Visit to the Soviet Union (1970)
549
treated this episode as a national humiliation; Rudnytskyi overheard them saying in a low voice: “This is an outrage, there are foreigners in the auditorium!” The unsettled character of Soviet everyday life had a national dimension. Rudnytskyi’s taxi-driver—a Russian of peasant origins who moved to Moscow twenty years prior—remarked about his own ethnic group: “Russians are the most stupid people in the world: they work hard but other nations are organized much better.” Rudnytskyi also observed the imperial character of Moscow: Even though the city had many Ukrainian residents,11 there was no Ukrainian society, choir, club or student society. The historical congress in Moscow did not feature a single presentation by a Soviet Ukrainian historian. Moreover, Rudnytskyi did not hear any nonRussian historical issue being discussed by Soviet historians during the Congress. While discussing the applicability of the Turner concept of “frontier,” they used exclusively Russian examples while ignoring the case of Ukrainian Cossacks—and it took Rudnytskyi to raise this case during this discussion. However, there is no sign of anti-Russian sentiments in his diary. On the contrary, Rudnytskyi treated the ordinary Russians that he met with sympathy. He was very moved by the Russian ballet performance and a Russian movie he saw at a Moscow cinema. Even though he was a nonbeliever, he attended Orthodox church service and was warmed by the spirituality of the believers that he saw there. It gave him a reassurance that “Orthodoxy lives,” and that the Soviet regime could not establish total control over the spiritual sphere. It was the Russian Empire he abhorred. During his stroll through Red Square he came upon Lobnoe mesto—which,
11
According to the Soviet censuses, Moscow had 115,489 Ukrainians in 1959 and 206,875 in 1979, which constituted between 2.2 and 2.6% of its population. See “Vsesoiuznaia perepis′ naseleniia 1959. Natsional′nyi sostav po regionam Rossii,” Demoskop Weekly, December 2018 (http://www. demoscope.ru/weekly/ssp/rus_nac_59.php?reg=45); “Vsesoiuznaia perepis′ naseleniia 1979. Natsional′nyi sostav po regionam Rossii,” Demoskop Weekly, December 2018 http://www.demoscope.ru/weekly/ssp/rus_nac_79. php?reg=19.
550
Yaroslav Hrytsak
in his (mistaken) belief, served as a place for executions under the Russian tsars—and his “heart shrunk with cold hatred.” He wraps up his impressions of the Red Square with the Latin word “Ceterum censeo . . . ”—“It has to be destroyed.” Kyiv There were no such resentments once he came to Kyiv. In his opinion, the Ukrainian capital made a stark contrast to Moscow. There was no feeling of an imperial center (“Kyiv decentralizes by its own character”). The city, with its green squares, had a provincial nineteenth-century character, and “light air”; it also had a “human face” (it has been tailored “à la mesure humaine”). Later, when he saw Ukrainian countryside on his trip to Kaniv, the burial place of Taras Shevchenko, Rudnytskyi extended these observations to all of Ukraine. Kyiv struck him as a strange symbiosis of Ukrainian and Russian culture. Even though Russian language dominated on the streets, every time he addressed people in Ukrainian he got a response in Ukrainian, too. His observation was that most of the things Ukrainian—like the Ukrainian ornament in buildings, shops, restaurants and subway—had a strictly decorative character. Still, he believed that apart from these props (“butaforiia”) there existed elements of indigenous national feeling. His visit to a historical museum in Kyiv strengthened these beliefs. On the one hand, the museum exposition made, in his opinion, a crude falsification of history of Ukraine. It was dominated by Soviet and Russian artifacts, and all specifically Ukrainian items (even Soviet Ukrainian) had been relegated to a marginal position. On the other hand, he overheard in a museum corridor a Ukrainian who explained to a foreigner that Kyivan Rus′ was not Russia. His contacts with Soviet Ukrainian academics (both university professors and researchers with the Academy of Sciences) left the same impression of ambivalence. The Soviet Ukrainian historians that he met talked to him politely but did not answer his proposals for further contacts. They listened, however, with sincere interest to
Ivan L. Rudnytskyi and His Visit to the Soviet Union (1970)
551
his two-hour talk about the work of Ukrainian scholars in the US and interrupted it with their questions.12 He had a much freer exchange once he was invited to the apartment of Raisa Ivanova (pen name Ivanchenko), at that time a young Ukrainian historian and writer. Rudnytskyi shared with her mutual interests in the life and work of Mykhailo Drahomanov (1841–95). Her husband, Heorhii Ivanov, was a specialist in philosophy of science and Rudnytskyi considered him the most intelligent person he met in the Soviet Union. In their conversation, Ivanov provided Rudnytskyi with detailed information about Ukrainian intellectual life. Among other matters, when asked about the current situation in the Soviet Union, he took his wife’s book on Drahomanov and showed silently a passage from a letter of a Ukrainian patriot from the dark days of tsarist repression in 1880: “Everyone works for himself, in isolation, as if buried alive in a separate chest.”13 Meetings with the Ivanovs, as well as with other younger Ukrainians (among them there was a student from Kyiv University) strengthened Ivan L. Rudnytskyi in his belief that there was a new intellectual ferment in Ukraine of modern and sophisticated Ukrainian intellectuals. He treated it as the “natural Ukrainian phenomenon” (Ukraïnstvo), very different from the Soviet official culture. He underlines its generational aspect: Mostly this ferment was represented by young people. They spoke Ukrainian, knew Ukrainian songs—but at the same time they were interested in Western culture.
12
In his letter to Peter Brock (The University of Alberta Archives, Accession no 84–1555. Dr. Ivan Rudnytsky’s Personal Papers, box 37, file 794) Ivan L. Rudnytsky gave a list of the Ukrainian historians that he met in Kyiv: Volodymyr Bruz, Mykhailo Marchenko, and Petro Nedbailo. Later on, he also visited Lviv where he met local historians Hryhorii Herbil′s′kyi, Volodymyr Borys, and his uncle Mykhailo Rudnyts′kyi, a professor of literature (ibid.). His 1970 diary has, however, no account of his stay in Lviv. On some details of his visit to Lviv, see Hrytsak, “ . . . Kholodnu viinu rozkholodyty . . . ,” 897–98.
13
On some details of this meeting see also Kul′chyts′kyi, “Pidnimaiuchys′ nad dohmamy . . . ”
Yaroslav Hrytsak
552
Ivan L. Rudnytskyi describes a characteristic episode at the concert hall “Ukraïna” that looked to him very much like the Lincoln Center in New York. He was invited there for a concert. The concert program included a Czechoslovak musical group. He expected it to be a folklore performance, but it was a Jazz group with electric guitars that played “Beatles”-style songs. The response of young Ukrainian audience was very enthusiastic—to the deep dismay of the present Soviet officials present. The latter saw it as an “ideological provocation”: “The Soviet Union has saved socialism in Czechoslovakia, and the Czechs thank us with propaganda of Western, American culture!” Conclusion A lack of other sources prevents drawing a line between what Ivan L. Rudnytskyi really saw in the Soviet Union and he wanted to see. As a result, he may have exaggerated some scattered episodes as proofs of some general tendencies that he had identified earlier. For example, his observations on the differences between Moscow and Kyiv may well be inspired by the opinions expressed by Mykhailo Drahomanov and Viacheslav Lypyns′kyi and which served as Rudnytskyi’s own credo—namely, that the basic difference between Ukraine and Russia is not that of language, race or religion, but of different types of political culture. His expressed this credo in his article “The Role of Ukraine in Modern History,” which appeared in the Slavic Review in 1963, long before he visited Moscow and Kyiv.14 He stayed true to this argument until the end of his life, so it could have had an impact on this perception and his 1970 diary, too. However, there were some anecdotes in his diary that could not stem from pure imagination, such as the non-functioning hotel windows in Moscow or the affection of the Soviet Ukrainian youth for rock music (which, by the way, Rudnytskyi himself strongly disliked). To him they served as proof that the Soviet system failed
14
See: Lysiak-Rudnyts′kyi, Istorychni ese, vol. 1, 152.
Ivan L. Rudnytskyi and His Visit to the Soviet Union (1970)
553
in everyday life, and therefore it had no chance to win. It was worth going to Moscow and Kyiv to observe this firsthand. In the end, Ivan L. Rudnytskyi and realitetnyky proved to be right in their foresight: An independent Ukraine emerged as the result of the evolution of the Soviet system that brought that system to demise. However, in the short term, their initiative with the 1967 letter and the visit to Soviet Ukraine brought meagre results.15 It did however leave, quite unexpectedly, Rudnytskyi’s diary filled with details and observations about Soviet academic life, the role of the national question, the emergence of new intellectual ferment and other aspects of the Soviet present.
15
Hrytsak, “ . . . Kholodnu viinu rozkholodyty . . . ,” 899–900.
554
Contact Zone vs. Postcolonial Condition: On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine Ulrich Schmid
The concept of the postcolonial condition has been vastly applied to the study of contemporary Ukrainian culture since Marko Pavlyshyn published his seminal paper “Post-colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture” in 1992.1 Pavlyshyn constructed a Hegelian pyramid with the notions “colonial,” “anticolonial,” and “postcolonial.” The colonial refers to the self-marginalization of Ukrainian culture, as it is famously present in both the tsarist and Soviet cultural history. The anticolonial encompasses the revolt and protest against the perceived colonial situation in Ukraine. Finally, the postcolonial addresses a constellation in which the presence of both the colonial and the anticolonial is acknowledged and playfully transposed into an ambivalent text. Pavlyshyn’s conception aptly describes an important aspect of Ukrainian culture since the demise of the Soviet Union. One special feature is the postcolonial (and postmodern) use of sexual motifs in contemporary Ukrainian literature. Erotic rhetoric demystifies both imperial and national values.2 Madina Tlostanova points to the postcolonial situation of literary production in the post-Soviet space. According to her, 1
Marko Pavlyshyn, “Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture,” Australian Slavonic and East European Studies 6, no. 2 (1992): 41–55.
2
Marko Pavlyshyn, “Ukrainian Literature and the Erotics of Postcolonialism. Some Modest Propositions,” Harvard Ukrainian Studies 17, nos. 1–2 (1993): 110–26, 125.
Contact Zone vs. Postcolonial Condition: On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine
555
recycled imperial and nationalist myths intertwine with new forms of liberating discourses.3 However, the notion of Ukrainian postcolonialism often remains centered around an understanding of “coloniality” that stems from a paradigm with disparate features.4 The most important thinkers derive their concept of “coloniality” from the case of the British Empire. The most fruitful comparison can be drawn between Ukraine and Ireland. Since 1921, Irish culture has been assuming a postcolonial status. Irish writers challenged the British hegemonic culture by introducing new styles of writing. As in the Irish case, Ukrainian culture developed in close proximity to the imperial center. However, it occasionally even dominated Russian culture. Finally, current relations between Russia and Ukraine do not only resemble a relationship between a former empire and a young nation. Russia faces “postcolonial” problems too, but in a very different way—incidentally, it blames the “West” for assuming the role of cultural hegemon.5 At this point, the notion of “internal colonization” in Russia comes into play. Alexander Etkind pointed toward the long history of this analytical concept that was first used by the German traveler August von Haxthausen in 1843. Subsequently, the eminent nineteenth-century historians Sergei Solov′ev and Vasilii Kliuchevskii described Russia as an empire that does not acquire colonies abroad, but colonizes itself. The state, in other words, acts like an occupational power, and colonizes its own territories. It expands governing institutions, and spreads the central civilization to remote areas.6 In Russia, colonialism is not a relation between
3
Madina Tlostanova, “Postsocialist ≠ Postcolonial? On Post-Soviet Imaginary and Global Coloniality,” Journal of Postcolonial Writing 48, no. 2 (2012): 130–42.
4
Vitaly Chernetsky, “Postcolonialism, Russia and Ukraine,” Ulbandus Review 7 (2003): 32–62, 37ff.
5
Ilya Gerasimov, Marina Mogilner, “Deconstructing Integration: Ukraine’s Postcolonial Subjectivity,” Slavic Review 74, no. 4 (2015): 715–22, 722.
6
Alexander Etkind, Internal Colonization. Russia’s Imperial Experience (Cambridge–Malden: Polity, 2011), 61ff.
Ulrich Schmid
556
imperial rule and several subaltern cultures, but an internal condition of the empire itself. Another conceptual problem is the relation between the postmodern and the postcolonial.7 For Pavlyshyn, postcolonial writing in Ukraine is essentially postmodern. Such postmodernism debunks authoritative truths in cultural self-descriptions. Neither Marxian class struggles, Darwinian evolutions, nor Freudian drives are exclusive or even trustworthy explanatory models for the human condition. The “post-” in postmodernism thus refers to a diversification of a monolithic truth, which eventually becomes a choice of options on an equal footing. What then does the “post-” in postcolonialism mean? Kwame Anthony Appiah aptly addressed this problem in his influential essay from 1991: “Is the Post- in Postmodernism the Post- in Postcolonial?” Postcolonialism, in Appiah’s understanding, does not abolish or even fight the colonial condition which persists even after the global process of decolonization in the twentieth century. Political independence does not necessarily come with economic or cultural autonomy. Postcolonialism is rather a “space-clearing gesture” that allows for new modes of cultural expression. However, postcolonialism clearly differs from postmodernism. Appiah describes the postcolonial situation as a post-optimistic one: “Postcoloniality is a condition of pessimism.”8 It is precisely this feature that may explain why postcolonialism became a popular interpretive pattern for both Ukrainian writers and critics. A telling example is Oksana Zabuzhko’s novel The Museum of Abandoned Secrets (2009). In her novel, she attacks all former occupiers of Ukraine: the Poles, the Germans, and the Russians. The postcolonial narrative of selfvictimization, of course, is a very attractive one, because it offers a clear-cut identity. At the same time, this narrative is very limiting— 7
Ato Quayson, Postcolonialism. Theory, Practice, or Process? (Cambridge: Polity, 2000), 132ff. For an overview see: Vitaly Chernetsky, Mapping Postcommunist Cultures. Russia and Ukraine in the Context of Globalization (Montreal: McGill–Queen’s University Press, 2007), 3–58.
8
Kwame Anthony Appiah, “Is the Post- in Postmodernism the Post- in Postcolonial?,” Critical Inquiry 17, no. 2 (1991): 336–57, 348, 353.
Contact Zone vs. Postcolonial Condition: On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine
557
it disenfranchises the subject and reduces actors to the role of a late victim of bygone historical events. It is quite remarkable that such an understanding of postcolonialism becomes interchangeable with the notion of colonialism itself. In a conceptual answer to Mark von Hagen’s provocative question “Does Ukraine have a history?”9 George Grabowicz points to the fact that colonialism was a decisive factor in the formation of what “Ukrainian” came to mean. According to Grabowicz, colonialism was present in many spheres: the political, the economic, the cultural, and the psychological.10 Grabowicz understands the prefix “post-” as a temporal marker that refers to the year of independence in 1991. Within this framework, the paradigm of postcolonialism continues the colonial restrictions under the precarious conditions of a nationalizing state. This is of course true, but it does not represent the whole picture. I propose to complement the postcolonial discourse about contemporary Ukraine with an analytical concept from Latin American Studies. Mary Louise Pratt introduced the notion of cultural “contact zones” in 1991 to describe the encounter between indigenous people in Peru and the Spanish conquerors in early modern times. Neither states nor nations lie at the heart of Pratt’s concept. Instead, she draws attention to phenomena like auto-ethnography, transculturation, collaboration, hybridity, bilingualism, mediation, parody, imaginary dialogue, and vernacular expression. The simple enumeration of these analytical models illustrates how fruitful her concept is, not only in a colonial or postcolonial context but also in a heterogeneous space such as Ukrainian culture in the past and present. Pratt explicitly takes issue with Benedict Anderson’s seminal concept of the “imagined community.” Anderson interprets the nation as a discursive construction that is based on a unifying
9
Mark von Hagen, “Does Ukraine Have a History?,” Slavic Review 54, no. 3 (1995): 658–73.
10
George G. Grabowicz, “Ukrainian Studies: Framing the Contexts,” Slavic Review 54, no. 3 (1995): 674–90, 676.
Ulrich Schmid
558
literary culture and social institutions. Pratt criticizes this approach as being too teleological. She is rather interested in cultural processes of exchange, negotiation and dominance. With her own analytical term “contact zone,” she refers “to social spaces where cultures meet, clash, and grapple with each other, often in contexts of highly asymmetrical relations of power [ . . . ].”11 If we take this approach seriously, the Russian–Ukrainian encounter is not about the clash of two national projects but about an intense negotiation of cultural issues. 1. Auto-ethnography Auto-ethnography is a device that emerges at a specific point of literary history when texts move away from the traditional religious and political purposes of the medieval tradition. Social reality, in terms of ethnic culture, must become “interesting” in the historical sense of the word. The romantic category of “interesting” directs attention to topics that were hitherto neglected by literary tradition.12 Nineteenth-century Ukrainian culture started in the tonality of hetero-ethnography. Most Russian travelogues cast Ukraine as a domestic arcadia, but, of course, always with the main interpretive key of “provinciality.” In his work, Hryhorii Osnov′ianenko (1778–1843) clearly departs from this model. Only a fifth of his literary writings are in Ukrainian. However, the Ukrainian topic dominates most of his Russian prose. Notably, he introduced the figure of the Ukrainian trickster Shel′menko in three of his Russian-language plays. Kvitka addressed different audiences in his novelistic and dramatic works. The implied author wavered between ethnography
11
Mary Louise Pratt, “Arts of the Contact Zone,” Profession 91 (1991): 33–40, 34.
12
Karlheinz Stierle, “Zwischen Romanus und Romantik—Wandlungen eines europäischen Schlüsselbegriffs,” in Die Romantik: ein Gründungsmythos der Europäischen Moderne, ed. Anja Ernst and Paul Geyer (Göttingen: Vandenhoek&Ruprecht, 2010), 55–84, 69.
Contact Zone vs. Postcolonial Condition: On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine
559
(posing as a Russian voice) and auto-ethnography (posing as a Ukrainian voice).13 In terms of auto-ethnography, there is a clear evolution in Kvitka’s œuvre. First, he adopted imposed stereotypes, and even used Russian for the literary self-description of provincial Ukraine. The title of one of his early comedies clearly epitomizes this mode: “The Guest from the Capital or Turmoil in the Provincial Town” (1827). In “Saldat′skyi patret” (1833), he gave an account from the periphery in Ukrainian. Kvitka was sophisticated enough to reflect upon the reception of his text in the Russian context. In a fictional letter to the editor, he even parodies the language of the dominant culture by using a phonetic Ukrainian orthography: Не второпають по-нашому, та й ворчать на наши книшки: “Это нэшто па-чухоньскi. Зачiм печатать, кагда нихто не розумiє.”14
Kvitka made an important choice when he switched from the ironic adoption of Russian clichés about Ukraine to an autonomous account of Ukraine in the Ukrainian language. He did not even try to assume a position in the contested field of Russian literature. Kvitka published his pieces in provincial Kharkiv and addressed an audience that was local and proficient in Ukrainian. 2. Transculturation The Cuban anthropologist Fernando Ortiz (1881–1969) coined the analytical concept of “transculturation.” He used this notion to describe the various processes that characterize the history of Cuba: the encounter between the native people and the Spanish conquerors, the arrival of slaves from Africa, and the mixing of 13
Marko Pavlyshyn, “Experiments with Audiences. The Ukrainian and Russian Prose of Kvitka-Osnov′ianenko,” The Slavic and East European Journal 58, no. 2 (2014): 197–216.
14
H. Kvitka-Osnov′ianenko, Tvory u vos′my tomakh, vol. 8 (Kyiv: Dnipro, 1969–70), 44.
Ulrich Schmid
560
European and Asian businessmen. Ultimately, Ortiz proposed to subsume all ongoing processes of “disculturation,” “exculturation,” “acculturation,” and “inculturation” under the umbrella concept of “transculturation.” The product of such “transculturation” is what Ortiz calls “cubanidad,”—that is, “Cubanity.”15 For the first time, Ortiz applied his concept of “transculturation” in his famous book Cuban Counterpoint. Tobacco and Sugar (1940). He explained that “the result of every union of cultures is similar to that of the reproductive process between individuals: the offspring always has something of both parents but is always different from each of them.”16 In his book, Ortiz demonstrates the process of how tobacco and sugar, the two top natural resources of Cuba, generate specific social, economic, and cultural practices. The notion of transculturation as a dynamic, complex, sometimes even contradictory process of cultural exchange may well be applied to the Russian–Ukrainian contact zone in the nineteenth century, more precisely to the figure of Marko Vovchok (i.e. Maria Vilinskaia [1833–1907]). Vovchok was not only a traveller between cultures, but also between genders. Born as a Russian aristocrat’s daughter, she chose the persona of a Ukrainian Cossack for her literary production. Panteleimon Kulish supported Marko Vovchok when she published her Ukrainian Folk Tales in 1857. The tone of Marko Vovchok’s eleven short stories is exclusively tragic. The author denounces the ruthless behavior of landlords towards their peasants and focuses especially on the suffering of peasant women. By raising such a wide array of sociopolitical topics, Marko Vovchok created a specific Ukrainian intellectual sphere that was not confined to folkloric traditions.17
15
Fernando Ortiz, “El fenómeno social de la transculturación y su importancia en Cuba,” Revista Bimestre Cubana 46 (1940): 273–78.
16
Fernando Ortiz, Cuban Counterpoint. Tobacco and Sugar (New York: Knopf, 1947), 103.
17
Marko Pavlyshyn, “Normalising a Ukrainian Intellectual Identity in the Nineteenth Century: The Role of Marko Vovchok (1833–1907),” Australian and New Zealand Journal of European Studies 5, no. 2 (2013): 61–70.
Contact Zone vs. Postcolonial Condition: On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine
561
For Kulish, Vovchok was an essential addition—as he saw it—to the hitherto imperfect system of Ukrainian literature. Vovchok herself wavered between the Russian and the Ukrainian field. After the Ems Ukaz, she definitely chose Russian literature as her main domain. In her later years, she seemed to return to Ukrainian literature. She worked on a historical novel with the title “Haidamaky.” A Russian draft and a final Ukrainian chapter of this novel are preserved in her archive.18 By picking up this topic, so prominently poeticized by Shevchenko, Vovchok sought to fill in a gap that she identified in the genre system of Ukrainian literature: the epic. 3. Collaboration Collaboration in the Latin American context was a more complex phenomenon than just the despicable surrender to, and subsequent administrative backing of a foreign occupying force. Collaboration may also refer to practices of cultural appropriation and learning. Sociologists described the adaptation to other cultural models in terms of “upward assimilation.” From the perspective of upward mobility, cultural contact becomes the framework for innovative practices of self-empowerment. The most famous representative of such a practice in the Ukrainian-Russian context is, of course, Teofan Prokopovych (1681– 1736). The beginning of his career was deeply rooted in the Western, more precisely, the Latin canon. He received a Roman Catholic education, but may have had a falling out with the papal institutions. Back in Ukraine, he accepted the Church Union, and taught at the Mohyla Academy in Kyiv. He invoked Mazepa as a national hero in the preface to his drama Vladimir (1705). Mazepa, in turn, was present at the premiere. However, after the Russian victory at Poltava (1709), Prokopovych became a staunch propagandist of Russian imperialism in general, and Peter the Great’s rule in particular. In
18
Liliia Hureieva, “Marko Vovchok,” Spadshchyna. Literaturne dzhereloznavstvo. Tekstolohiia, vol. 3 (Kyiv: Foliant, 2007), 339–55.
Ulrich Schmid
562
1717, Prokopovych issued a Catalogue that followed Peter’s ancestry up to the legendary Rurik.19 Ultimately, Prokopovych was the first high official to fuse Orthodox Christianity and Autocracy into a single national ideology of tsarist power. However, it would be wrong to consider Prokopovych as a mere career opportunist. When he moved to the Russian capital in 1716 on Peter’s orders, he was very ambivalent about his new position. Moreover, alien and contradictory influences such as Jesuit, and even protestant traditions informed his theological works and sermons during his “imperial” period. Prokopovych was thus a “collaborator” who did not betray his former intellectual interests, but molded them into a political ideology that purported to be Russian Orthodox but still retained traces of the contact zone. 4. Hybridity In Latin American Studies, it was the Argentinian anthropologist Néstor García Canclini who applied the biological term “hybridity” to social and political phenomena. In his book Hybrid Cultures: Strategies for Entering and Leaving Modernity (1989) García Canclini looks at the difficult position of Latin American cultures that straddle tradition and modernity, popular and high culture. He also analyzes the symbolic behavior of writers like Jorge Luis Borges or Octavio Paz who both became famous because of their intense ties with the Western cultural industry.20 Nikolai Gogol′ / Mykola Hohol′ represents a similar hybrid model. Just to place him at the core of the Russian canon does not grasp the complexity of his situation. Apart from one short letter, he did not write anything in Ukrainian. His fame is based on a literary innovation that could be described as the conscious 19
Elena N. Boeck, “Claiming and Acclaiming Peter I: Ukrainian Contributions to the Visual Commemoration of Petrine Victories,” Harvard Ukrainian Studies 31, nos. 1–4 (2009–10): 271–308, 286.
20
Néstor García Canclini, Culturas híbridas. Estrategias para entrar y salir de la modernidad (Mexico: Grijalbo, 1990), 106.
Contact Zone vs. Postcolonial Condition: On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine
563
exploitation of the Russian reader’s horizon of expectation about all things Ukrainian. The astute way in which Gogol′ explored, and eventually catered to preferred tastes of the Russian readership may be observed in his literary debut. In 1829—following the great success of the most fashionable Russian author of the time, Alexander Pushkin—he wrote a long poem with the title “Gants Kiukhel′garten.” This epigonic text was a complete failure. After reading the devastating criticism, he hastened to buy all remaining copies from the bookstores in St. Petersburg. This catastrophe had an enlightening effect on him. He looked for a new manner of writing and found it in the de-canonizing style of the Ukrainian cultural space. Already in 1831, Gogol′ published in Literaturnaia gazeta two pieces in prose that signaled their Ukrainian topics in the title: From the Little Russian novel “Strashnyi kaban” and Hetman. These two texts are still a mixture between established literary models and stylistic innovation. Gogol′ deploys narrative devices from the love story à la Jean-Jacques Rousseau, or from the historic novel à la Walter Scott. But at the same time, he stylizes his protagonist’s speech with Ukrainian elements. Gogol′’s trick here is not to use “real” Ukrainian, but Russian with Ukrainian syntax and Ukrainian lexical splinters. Gogol′ brought this model to perfection in his two collections of Ukrainian tales Vechera na khutore bliz Dikan′ki (1832) and Mirgorod (1835). At the beginnings of the chapters, he used mottos from Ukrainian authors, and at the end of the book he inserted a glossary of Ukrainian words to highlight the “otherness” of his writing. He readily fulfilled Russian expectations about the domestic “Arcadia” with romantic clichés and stereotypes. On the Russian side, Pushkin complemented and corroborated this view by famously praising Ukrainians as a “dancing and singing people.” 5. Bilingualism In the Eastern European contact zones, the very concept of “national culture” belongs to the sphere of researched objects and not to the researcher’s analytical toolbox. Even in the perspective of imperial
Ulrich Schmid
564
subjects, the “national culture” was a goal that still needed to be achieved. Ultimately, the quest for (or perhaps the construction of) a “national culture” followed Western European models, with institutions like the national poet, national literary journals and Bible translations. However, the nation and national literature were not always congruent. Just as Mickiewicz famously hailed “Lithuania” as his home in the opening line of the Polish national epos, the Ukrainian national poet Shevchenko wrote his prose in Russian and the bulk of his poetry in Ukrainian. George Grabowicz defines the duality of an “adjusted” and a “non-adjusted” self as the main feature of Shevchenko’s artistic existence. The “adjusted” self articulates itself in the Russian prose, in the diary and the letters. Here, Shevchenko acts as a rational subject of the Russian Empire and adopts a well-established discourse of social progress and literary aesthetics. An irrational force drives the “non-adjusted” poet to produce lyrical texts with a claim for absolute truth. With his Ukrainian voice, the poet fights the demonic evil, which he identifies with the tsarist system. Both aspects belong to Shevchenko’s literary existence. They do not complement each other. Instead, they form a sharp contradiction. In a sense, the contact zone is a battlefield of values, languages, and modes of expression in the poet’s own subjectivity.21 To complicate things even more, it is sometimes impossible to separate Shevchenko’s two selves. In his letters, he switches from Ukrainian to Russian and back. In most cases, these linguistic shifts seem to be unmotivated. Sometimes, however, an official tone can be reached by using Russian (or a variety of Ukrainian that is very close to Russian).22 It is quite interesting to analyze a prominent text that contradicts the division of Shevchenko’s œuvre between powerful Ukrainian poetry and epigonic Russian prose. In 1843, Shevchenko 21
George Grabowicz, The Poet as Mythmaker. A Study of Symbolic Meaning in Taras Ševčenko (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1982), 9.
22
Michael Moser, Taras Ševčenko und die moderne ukrainische Schriftsprache— Versuch einer Würdigung (München: Ukrainische Freie Universität, 2008), 397
Contact Zone vs. Postcolonial Condition: On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine
565
wrote the Russian language poem Trizna. This artful piece is heavily influenced by Russian romanticism, notably by Pushkin and Lermontov.23 There are several aspects as to the poetological function of this text. First, it is a poetic self-empowerment. Shevchenko proves to himself, and to his audience, that he is able to produce in the romantic or even sentimental discourse of his epoch. Second, the poem establishes a framework for Shevchenko’s later Ukrainian poetry, which adds a prominent dimension of political subversion to the melancholic tonality of Trizna. Third, the poem articulates the difficult marginal position that Shevchenko occupies in the space of imperial culture and society: He is neither peasant nor nobleman, he aims to be the voice of the Ukrainian “narod,” and, at the same time, he seeks the recognition of the highest strata of the Russian imperial society.24 6. Mediation Contact zones are spaces in which cultural agents may move according to their needs, negotiate their attitudes, and mediate between different positions. At times, institutional constraints apply. However, there is a simple rule for the effects of political repression. The dominated culture assumes a weaker position only for a short time. Repression ultimately endows the marginalized culture with a new self-consciousness and sense of agency. The modern Ukrainian nationalism that emerged towards the end of the nineteenth century was only made possible by the restrictions imposed upon the use of the Ukrainian language in 1863 and 1876. Not even the revocation of these bans in 1905 could revert the process of Ukrainian nationalization that culminated in separatism, and the proclamation of an independent Ukrainian state.
23
Hryhorii Hrabovych, Shevchenko, iakoho ne znaiemo (Z problematyky symvolichnoï avtobiografiï ta suchasnoï retseptsiï poeta) (Kyiv: Krytyka, 2000), 23.
24
Grabowicz, The Poet as Mythmaker, 145.
566
Ulrich Schmid
Before these dramatic events, mediation between the different positions in the contact zone was a widely spread pattern. Mykola/ Nikolai Kostomarov (1817–85) was educated in Russia, and became a Ukrainian writer and historian by choice. Kostomarov was politically engaged in a utopian vision of a Pan Slavic Federation that was supposed to rise up against German rationalism, French atheism, and English mercantilism. This idea was to become one of the leitmotivs in his œuvre: He turned to his fellow Slavs to explain why Ukraine, Russia, and Poland are not enemies but brothers more than once. Kostomarov even wanted to implement his all-Slavic conception in his personal life. He considered himself to be a cultural representative of a united Great and Little Russia, and planned to marry a Polish girl. Their children would embody Slavic unity between Russia, Ukraine, and Poland. In 1861, Kostomarov published his important essay “Two Russian Nationalities” in the influential, if short-lived journal Osnova, which was designed to be a platform for Ukrainian culture in the capital of the Russian Empire. Kostomarov argued the Great and Little Russians complete each other mentally, and are only able to form a stable state together. However, Kostomarov’s mediatory stance was criticized from all sides; conservative Russians accused him of sedition, while radical Ukrainians dismissed his conception as a foul compromise. 7. Parody In cultural contact zones, discourses fuse, meet, or clash. Moreover, these discourses notice or influence each other, and sometimes even use mimicry to imitate or subvert a dominant position. Parody is probably one of the most powerful devices when it comes to attacking or debunking the cultural hegemon. Such a development may be observed quite early in the nineteenth century. Petro Hulak-Artemovs′kyi (1790–1865) artfully plays with the cultural incompetence of the average Russian reader in the capital about all things Ukrainian. Actually, Hulak inverts the asymmetry of information. In his texts, the Ukrainophone
Contact Zone vs. Postcolonial Condition: On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine
567
narrator even fails to know the correct name of the capital. He talks about “Piantenburg” or “Piantemburkh” and thus discloses his encyclopedic ignorance about the hegemonial culture.25 Of course, Hulak-Artemovs′kyi does not criticize the low level of education in the Ukrainian province, but, ironically, mirrors the self-centeredness of Russian culture in the capital. Even advocacy for a Ukrainian literary language comes in the guise of a highly ironic text. In 1819, Hulak wrote the short prosaic piece Deshcho pro toho Haras′ka. The name Haras′ko refers, of course, to the Roman poet Horace. The Ukrainian distortion is programmatic: Hulak’s unreliable narrator explains that Horace wrote in “Lithuanian” (po-lytvyns′ky). Further on, the text plays with homonyms that bear different meanings in Russian and Ukrainian. Finally, the text closes with a challenge to the dominance of Russian in the Ukrainian lands. The narrator explains: “We all know that all of the Christian people use their own language: The Turks speak Turkish, the Germans speak German.”26 The first Christian people that seem to corroborate Hulak’s case are the Turks! However, this is more than a joke. Basically, Hulak uses this ignorant point to demonstrate the possibility of making a correct point (the acceptance of the Ukrainian language in the imperial context) in a situation of complete cultural ignorance (the assumption that the Turks are Christians or that the Ukrainians are Russians, for that matter). 8. Imaginary dialogue In cultural contact zones, every utterance incorporates the “other” one way or another. Writers cannot define their own position without considering how the “other” views them from the outside. This is a classic case of the construction of an “image”: How does the other perceive me; what must I do to influence this perception, and how can I engineer my own image? To complicate the situation even 25
Petro Hulak-Artemovs′kyi, Tvory (Kyiv: Dnipro, 1978), 36, 55.
26
Ibid., 60.
Ulrich Schmid
568
further, an additional, a kind of “meta-image” may be constructed: How do I perceive the other’s perception of me? An interesting literary embodiment of this multifaceted negotiation of self-presentation, image, and meta-image can be found in the poetic Dialogue of Great Russia with Little Russia. Semen Divovych, a scribe in the Cossack Chancery in Hlukhiv, wrote this piece in 1762. The long poem consists of over 1200 lines, most of which belong to Little Russia. Great Russia basically asks insulting and provocative questions such as: Who are you? Do you have a history? What is your aristocratic lineage? Why do you want to act on your own? Little Russia answers with pride and high selfassurance. Little Russia proudly retells the heroic Cossack past. Since the whole text is written from a Ukrainian perspective, it should not be read as a genuine dialogue. Within the fictional framework of the text, the Russian arrogance and condescension, of course, may be interpreted as a Ukrainian projection. One can reduce the imaginary dialogue between the two interlocutors to an exchange between Little Russia’s self-presentation and Little Russia’s meta-image. It is noteworthy that Little Russia strives to be on an equal footing with the Great Russian culture. A case in point is the description of Bohdan Khmel′nyts′kyi’s heroic death that follows the literary model of Ovid’s seventh elegy from his collection Tristia. Such stylization elevates the dignity of Ukraine. At the same time, Little Russia assumes a position that Michel Foucault famously defined as parrhesia: “In parrhesia, the speaker uses his freedom and chooses frankness instead of persuasion, truth instead of falsehood and silence, the risk of death instead of life and security, criticism instead of flattery, and moral duty instead of self-interest or moral apathy.”27 By implication, parrhesia is only possible from a weaker position. However, parrhesia often lays bare a tacit asymmetry in power positions. In Divovych’s Dialogue, the effect of Little Russia’s parrhesia is as overwhelming as it is utopian. In the end,
27
Michel Foucault, Fearless Speech, ed. Joseph Pearson (Los Angeles: Semiotext(e), 1981), 19–20.
Contact Zone vs. Postcolonial Condition: On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine
569
Great Russia acknowledges Little Russia’s “truth” and vows to live on in friendship, and on equal terms in a political union. 9. Vernacular expression “Vernacular expression,” according to Mary Louise Pratt, challenges the literary, often highly formalized style of the dominant culture. According to Marko Pavlyshyn, the texts of the baroque tradition may well be considered to be part of a “Ukrainian literature.” A “Ukrainian national literature,” however, begins only in 1798 with Ivan Kotliarevs′kyi’s famous Eneïda—a mock poem about the Ukrainian Cossacks.28 Kotliarev′skyi took Virgil’s epic and filled it with coarse descriptions of Cossack drinking, eating, and partying. The true hero of Kotliarevs′kyi’s epic is not the Ukrainian Cossack Aeneas, but the Ukrainian language. Kotliarev′skyi uses in his verse synonyms, elaborate expressions, and epigrammatic couplets at length. The goal of this rhetoric firework is to demonstrate the linguistic and artistic capacities of the vernacular. Interestingly, the first edition of Kotliarevs′kyi’s Eneïda appeared with the Russian language title “Malorossiiskaia Eneida v trekh chastiakh” in 1798 in St. Petersburg, accompanied by a Ukrainian-Russian dictionary. As with many other Ukrainian cultural endeavors, the debut of the “Ukrainian national literature” also happened to take place in the Russian capital. Other significant events for Ukrainian culture in St. Petersburg include the artistic socialization of the young painter Shevchenko, the professorship of Kostomarov, and the publication of the journal Osnova. However, the reaction of the Russian audience remained tame. Among fellow Ukrainian writers, Kotliarevs′kyi had an immense success and even became the role model for a specific “Ukrainian” writing. The success of Eneïda was a double-edged sword. On the one hand, it established a recognizable identity for a culture that 28
Marko Pavlyshyn, “Modern Literature and the Construction of National Identity as European: The Case of Ukraine,” in Domains and Divisions of European History, ed. Johann P. Arnason and Natalie J. Doyle (Liverpool: Liverpool University Press, 2010), 181–97, 187f.
Ulrich Schmid
570
was considered provincial at best thus far. On the other hand, the so-called “kotliarevshchyna” was so dominant that it took forty years before Shevchenko established an entirely new, tragic and pathetic tone. Notably, Shevchenko’s praise for Kotliarevs′kyi was highly ambivalent. He wrote about his mock epic in 1847: “Eneïda is good, but nevertheless a joke in a Muscovite manner.”29 This quote shows quite clearly that the comic style of “kotliarevshchyna” was already past its expiration date. Fifteen years earlier, it still had been possible to exploit this literary model. Gogol′, who first tried to write romantic poems in a Pushkinian manner, took up the “kotliarevshchyna” and introduced this particular style into the Russian literary system. This move yielded great success and made him an acclaimed writer. Shevchenko did not accept the parodistic tone of “kotliarevshchyna,” but eventually embraced the vernacular as his very own mode of literary expression. The rhetoric means for his very successful Ukrainian poems, however, were borrowed from Russian romanticism, especially from Pushkin. “Vernacular expression” represents thus not just an opposition to the dominant language of the empire, but may be described in terms of cultural imports to and exports from the imperial literary system. 10. Conclusion Ukraine’s cultural situation was characterized as postcolonial in a Hegelian (Pavlyshyn) or in a temporal (Grabowicz) sense. There is certainly a great deal of truth to this.30 However, this approach may trap Ukrainian culture in the cage of victimization. As a possible remedy I suggest complementing the postcolonial analytical toolbox with the concept of contact zones. Four points stand out:
29
Taras Shevchenko, Povne zibrannia tvoriv, vol. 1 (Kyiv: Naukova dumka, 1989), 427.
30
Marko Pavlyshyn, “Postcoloniality as Method and Mind-Set,” in Ukraine Twenty Years after Independence: Assessments, Perspectives, Challenges, ed. Giovanna Brogi, Marta Dyczok, Oxana Pachlovska, and Giovanna Siedina (Roma: Aracne Editrice, 2015), 259–72.
Contact Zone vs. Postcolonial Condition: On the Relevance of a Concept from Latin American Studies for Research on Ukraine
571
1. The contrasting notions of the cultural hegemon and the subaltern colony are complemented with the idea of spaces with ambivalent symbolic practices. 2. The focus lies on cultural production rather than cultural repression. In the Ukrainian-Russian case, “selffashioning” and “othering” are often intertwined. This constellation initiated processes that drew not only on the neighboring culture, but also on European models, both directly and indirectly. 3. One feature of the Latin American situation is the dwindling power of the cultural hegemon. Almost all South American countries gained independence by 1825. Similarly, the imperial project of Russia in the nineteenth century may be characterized as a difficult process of conquests and defeats. Recently Ilya Gerasimov, Maria Mogilner and Sergei Glebov suggested an innovative approach to describe this situation. They came up with the concept of a “New Imperial History of Northern Eurasia” and talked about the “balancing of the imperial situation” that had to come to terms with several national projects. 4. The Latin American situation always had to deal with the immense social heterogeneity in the cultural contact zone that was determined not only by colonial, but also by domestic social repression. Such aspects need to be considered in the Ukrainian situation—the most prominent example being perhaps the life trajectory of the national poet Shevchenko who moved between peripheral and central spaces, between social estates, and between modes of literary expression.
572
Гумор та сатира в українській літературі дев′ятнадцятого-двадцятого століть: Спроба постколоніального прочитання Ростислав Семків
І. Гумористична література, як правило, перебуває на марґінесі зацікавлень українських дослідників. Існують нечисленні праці, присвячені окремим періодам розвитку, жанрам чи формам комічного (Н. Віннікова, Г. Грабович, Т. Гундорова, К. Єремєєва, Г. Нога, М. Павлишин, Р. Семків), проте більшість досліджень останніх двох десятків років у даній тематиці не претендують на узагальнення, розглядаючи комічне у творах окремих письменників або ж наголошуючи мовні засоби реалізації комізму. Дещо більше зацікавлення у новітньому українському літературознавстві викликає школа американського «чорного гумору», проте симптоматично, що вказаний термін належно не концептуалізовано і повсякчас узято в лапки, що засвідчує його умовність.1 Авторитетних досліджень сміху та комічного, що цитовані в українській академічній сфері, вкрай небагато.
1
Маємо на увазі, найперше, дисертації М. Богун «Смислоутворююча роль комічного та фантастичного в романах Курта Воннегута», О. Бойченко «Проза Дж. П. Донліві та “школа чорного гумору” в літературі США (50–70-х рр. ХХ ст.)», Л. Казакової «Творча еволюція Джозефа Хеллера-романіста», А. Леськів «Лінгвостилістичні особливості комічного відображення дійсності (на матеріалі американських романів “чорного гумору”)».
Гу мор та сатира в українськ ій л ітерат у рі дев′ятнадцятогодвадцятого стол іть: Спроба постколоніального прочитання
573
Звісно, це дещо ширша тенденція: головні літературознавчі теорії двадцятого століття стосуються структур текстів, особливостей їхньої нарації або ж, навпаки, соціального резонансу досліджуваних творів, їхньої ролі у зміні ґендерних, національних чи расових стереотипів—і значно меншою мірою сатири чи гумору. Проте дослідники, які працюють у царині феміністичних чи постколоніальних студій, покликаються на теоретичні тексти принаймні останніх двох декад попереднього сторіччя, а науковці, що досліджують комічне, найчастіше згадують працю А. Берґсона «Сміх» (1900) або дослідження З. Фройда «Дотеп та його стосунок до несвідомого» (1905). На всьому пострадянському просторі досі авторитетними дослідженнями комічного залишаються праці М. Бахтіна «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу» (1965) та В. Проппа «Проблеми комізму і сміху» (1967), а також роботи радянських літературознавців Ю. Борева, Я. Ельсберга, Ю. Івакіна, Ю. Манна, Г. Нудьги, Ю. Тинянова, О. Фрейденберг. В українських дослідженнях ми, за поодинокими винятками, не зустрінемо поклики на праці ближчих до нас у часі учених, особливо тих, які стосуються окремих аспектів комізму—іронії та пародії насамперед.2 Залучення новіших зарубіжних джерел, що осмислюють комічне, до практики аналізу творів української літератури та інтеграція цих джерел в актуальне вітчизняне літературознавство є важливими поточними завданнями для українських науковців, котрі займаються відповідними напрямками досліджень.
2
Маємо на увазі, найперше, праці «Риторика іронії» В. Буса, «Межа іронії», «Теорія пародії», «Поетика постмодернізму» Л. Гатчеон, «Іронія» К. Колебрук, «Пародія» С. Дентіса, «Компас іронії», «Іронія та іронічне» Д. Мюке, «Випадковість, іронія, солідарність» Р. Рорті, «Пародія: антична, модерна та постмодерна» М. Роуз, «Критика цинічного розуму» П. Слотердайка та ін.
Ростислав Семків
574
ІІ. Осмислення української гумористичної літератури як цілісної традиції вкрай важливе для розуміння специфіки всього національного письменства: в українській літературі, принаймні починаючи від Івана Котляревського, сміх дуже часто має виразне антиімперське спрямування. У праці «Семантика котляревщини» Григорій Грабович пише: «Але саме це є основна функція котляревщини: осміяти пихатий, самовдоволений, штучний, холодний і в остаточному рахунку “нелюдський” світ нормативного, імперського суспільства та нормативної, канонічної літератури».3 Кого б ми не взяли до уваги з дальших українських письменників, для яких комічне складає основу творчості, обов’язково спостерігатимемо або прямі сатиричні випади проти імперської влади чи культури, або ж девальвація імперських дискурсів буде відбуватися опосередковано, через саме їх включення у сміховий контекст. Сатирична традиція є послідовно й прозоро антиколоніальною: бачимо це і в тих авторів, для котрих комічне лише додатковий засіб увиразнення їхніх головних романтичних чи, пізніше, реалістичних або модерністських концептів. У новій українській літературі ця традиція триває від Тараса Шевченка («Кавказ», «Сон») й простягається через творчість Івана Франка («Свинська конституція», «Опозиція»), Михайла Старицького («За двома зайцями»), Володимира Самійленка («Ельдорадо») до антирадянських сатир 20-х років двадцятого століття у Миколи Хвильового («Іван Іванович»), Миколи Куліша («Мина Мазайло», «Народний Малахій») й ще далі до сатиричних текстів у літературі української діаспори, зокрема, в поезії Євгена Маланюка та романах Івана Багряного. При цьому, як бачимо у випадку Івана Франка, об’єктом висміювання є не лише російська імперська дійсність, а взагалі авторитарна влада як така.
3
Григорій Грабович, До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка (Київ: Основи, 1997), 324.
Гу мор та сатира в українськ ій л ітерат у рі дев′ятнадцятогодвадцятого стол іть: Спроба постколоніального прочитання
575
Українська сатирична література послуговується всім арсеналом засобів висміювання, включно із ущипливою іронією та сарказмом, промовистий зразок якого бачимо у поемі «Кавказ» Т. Шевченка: А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм Божії глаголи!.. І од глибо[ко]ї тюрми Та до високого престола— Усі ми в золоті і голі. До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім!4
У літературі підрадянської України від 30-х років, у якій сатиричні випади неминуче ставали фатальними для їхніх авторів, бачимо лише поодинокі вкраплення насправді гострої сатири у поезіях Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Василя Стуса, у прозі Романа Іваничука, Григора Тютюнника, гуморесках Євгена Дударя та Павла Глазового. Друга гілка сміхової традиції, що у новій українській літературі починається від Івана Котляревського, хоча віддавна закорінена у фольклорі та бурлеску мандрівних дяків, є власне пародійною й руйнує серйозність владних дискурсів, навіть якщо не містить прямого виступу проти них). Травестована «Енеїда» І. Котляревського, пародіюючи оригінал Вергілія, підважує статус епічної поеми, тим самим опосередковано компрометуючи «високу» імперську літературу взагалі. Бурлеск, що обов’язково містить непристойне, вульгарне, натякає, що всі серйозні статуси, включно зі статусом влади, насправді вкрай нетривкі й можуть наступної миті бути обернені з ніг на голову. Імператриця у поемі «Сон» Т. Шевченка висміяна однозначно і саркастично; а в «Ночі перед Різдвом» Миколи Гоголя її залучено в комічну та не надто пристойну авантюру віддавання черевичків, чим буквально позбавлено недоторканного статусу
4
Тарас Шевченко, Зібрання творів у шести томах, т. 1: Поезія. 1837–1847 (Київ: Наукова думка, 2003), 344–45.
Ростислав Семків
576
абсолютного суб’єкта влади. Якщо цей гоголівський персонаж поставити у контекст імператричних од вісімнадцятого сторіччя, то виявиться, що Гоголь започатковує цілковито новий дискурс: імператриця й далі може «наглядати й карати», проте її влада набуває несерйозно-грайливого відтінку, а отже цілком може бути підважена. Такий дискурс є акцентовано амбівалентний: з одного боку, імператрицю показано начебто більш людяною (вона може зглянутися на дрібне прохання Вакули), проте, у такий спосіб, її включено в процес карнавального дійства, а значить наступної миті ситуація може кардинально змінитися і владу буде повалено. Адже саме так уже зробив коваль із чортом, котрий прагнув його обдурити, натомість сам залишився обдуреним і використаним. Бурлеск послідовно вказує на можливість повалення будь-яких ієрархій. В українській літературі та, якщо ширше, ментальності, уявлення про нетривкість влади закріпилося історично і наявність потужної традиції бурлескної літератури це наочно підтверджує. Пародійно-бурлескна традиція триває від І. Котляревського та його найближчих послідовників (П. БілецькийНосенко, К. Думитрашко), через творчість Г. КвіткиОснов’яненка («Конотопська відьма»), М. Гоголя («Вечори на хуторі біля Диканьки») до «Співомовок» С. Руданського та феноменальної популярності вже у ХХ сторіччі Остапа Вишні. Варто звернути увагу, що пародійно-бурлескна традиція, на відміну від однозначно сатиричної, значно яскравіше виражена й життєздатніша: згадані І. Котляревський, С. Руданський, Остап Вишня увійшли в канон, в історії літератури та шкільні програми саме як класики бурлескно-гумористичної літератури. Натомість, попри численні сатиричні виступи чільних українських авторів, у нашій національній літературі (чи не парадокс?) немає жодного насправді помітного автора, котрого б уважали насамперед сатириком.5 5
Вочевидь, такий статус має лише пропагований у радянській літературі Ярослав Галан, відомий своїми антирелігійними фейлетонами та сатирою на «буржуазних націоналістів»; інші автори спершу гумористи, а вже потім сатирики: сміх І. Котляревського,
Гу мор та сатира в українськ ій л ітерат у рі дев′ятнадцятогодвадцятого стол іть: Спроба постколоніального прочитання
577
У 90-х роках двадцятого століття бурлескно-гумористична традиція переживає бурхливе піднесення: творчість БУБА-БУ, Юрка Позаяка, Юрія Винничука містять так багато цілеспрямованої сатири, проте активно застосовують інші форми комічного—гумор, іронію, а найперше пародію та бурлеск. Саме цю особливість сучасної української літератури Марко Павлишин трактує як маркер переходу від антиколоніального до постколоніального: «Очевидно, постколоніальне, описане саме так, вписується в знайому раму постмодерного. . . . Свій універсальний скепсис, зокрема супроти всього авторитету, постмодернізм виражає замилуванням грайливими, іронічними, пародійно-двозначними формами».6 Утім, в найновішій українській літературі така традиція soft laughter, що її й далі спостерігаємо у текстах Богдана Жолдака («Укри»), Михайла Бриниха («Шахмати для дибілів», «Шидеври української літератури»), Олександра Ірванця («Харків 1938»), співіснує з hard laughter справжньої інвективної сатири, як у «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксани Забужко або «Записках українського самашедшого» Ліни Костенко. Проте навіть побіжний погляд на тексти обох гілок сміхової літератури виявить присутність опосередковано компрометованих або прямо висміюваних образів імперської влади. Відкрито чи завуальовано, деструкція «орієнтальних» образів, нав’язуваних метрополією, триває: колишня колонія продовжує сміятися у відповідь.7 С. Руданського, Остапа Вишні звикло сприймають як добрий, м’який жарт, а не різку та гостру сатиру. 6
Марко Павлишин, “Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в сучасній українській культурі”, Слово і час 4–5 (1994): 68.
7
У своїй відомій праці «Імперія пише у відповідь» Білл Ешкрофт, Ґарет Ґріффіт і Гелен Тіффін вказують на промовисту особливість літератур колишніх колоній: вони ще якийсь час, інколи достатньо довгий, продовжують застосовувати ідеологічну, риторичну, поетикальну оптику давньої метрополії. Буквально, пишуть так, наче імперія все ще існує,—шлють уявні листи в центр, котрого вже немає. Bill Ashcroft, Gareth Griffiths, Helen Tiffin, The Empire Writes Back. Theory and Practice in Post-colonial Literatures (London: Routledge, 1989), 2004.
578
Ростислав Семків
ІІІ. Промовисті особливості української сміхової літератури останніх двох століть дають можливість, на нашу думку, висунути гіпотезу про кореляцію обігу форм комічного з ідеологічними вимірами літератури взагалі, зокрема її колонізаторським, колоніальним чи постколоніальним статусами. Іншими словами, переважне застосування тих, а не інших форм комічного залежить від включеності автора у владний дискурс та від ідеологічних елементів його світогляду. Згадані особливості добре видимі у порівнянні із сусідньою російською літературою, що мала статус літератури метрополії. В російській літературі значно виразніше проступає сатирична традиція, а пародійна залишається майже невидимою. Два головні приклади підтверджують наше припущення. Перший—це зіставлення російської «Енеїди навиворіт» М. Осипова та О. Котельницького з українською версією І. Котляревського, що дозволяє побачити серйозну відмінність статусів обох поем в їхніх національних культурах. Російська пародія, яка слугувала одним із джерел українського тексту, залишилася фактом історії й зараз може викликати зацікавлення хіба у дослідників літератури. «Енеїда» І. Котляревського одразу була сприйнята як щось більше, ніж просто пародія. Вона набула статусу національного епосу, при цьому, звісно ж, не втрачаючи свого комізму. Ще одна знакова риса поеми в тому, що вона написана народною мовою й відтак починає новий етап в історії української літератури. Саме цей аспект спонукає ставитись до «Енеїди» серйозно, у той час як подібні поеми П. Скаррона, А. Блюмауера, М. Осипова залишаються тільки пародіями. Проте сам той факт, що бурлескно-травестійну поему бачать як важливу віху національної літератури, виявляє вищу сприйнятливість українського письменства та критики
Те саме відбувається й зі сміхом: автори в літературі колишньої колонії продовжують компрометувати та висміювати імперські образи. Якщо empire strikes back, то colony laughs back. Див. також подібні міркування у праці Susanne Reichl and Mark Stein, eds., Cheeky Fictions: Laughter and the Postcolonial (New York: Rodopi, 2005).
Гу мор та сатира в українськ ій л ітерат у рі дев′ятнадцятогодвадцятого стол іть: Спроба постколоніального прочитання
579
до комізму в його пародійних формах. Літературознавці двадцятого століття О. Білецький, С. Єфремов, Д. Чижевський, наче провіщуючи теорію Лінди Гатчеон, наголошують значну роль Котляревського в українській літературі, чим, фактично, потверджують не лише викривальну, а й конструктивну плідність пародії. Випадок української «Енеїди» цілком суголосний із твердженням Гатчеон: «Це вже не імітація; вже не монологічне пригнічення дискурсу іншого. Це діалогічне, пародійне переприсвоєння минулого».8 Тобто Котляревський, водночас із пародіюванням, актуалізує першотекст Вергілія, чим уможливлює епічне звучання поеми. Вона, таким чином, набуває амбівалентного характеру, є серйозною та комічною водночас, на відміну від пародій попередників українського автора. Відтак бурлеск в українській літературі залишається бурлеском і не переростає в сатиру. Натомість, в російській літературі схожий бурлескний код також є, але відповідні твори або набувають сатиричних рис, або залишаються марґінальними. Другим прикладом є перехід М. Гоголя від української тематики до пізніших творів, які зображають російські реалії, який рівночасно демонструє трансформацію характеру комізму автора. Замість бурлеску та пародійного ефекту «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» маємо сатиру «Ревізора» та «Мертвих душ». Веселий і життєствердний сміх народного карнавалу, як наголошує М. Бахтін, не є сатиричним у своїй сутності, бо не спрямований на конкретний об’єкт, а висміює всіх і все одразу.9 Така зміна, вочевидь, пов’язана зі зміною світогляду автора, котрий, посівши виразно імперську позицію, видає собі моральний дозвіл знищувати сміхом. Юрій Манн, один із найбільш авторитетних дослідників творчості Гоголя, у своїх працях наголошує цей перехід, 8
Linda Hutcheon, A Theory of Parody: The Teachings of Twentieth-Century Art Forms (London: Methuen, 1985), 72.
9
Михаил Бахтин, Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса (Москва: Художественная литература, 1990), 17.
Ростислав Семків
580
константно ототожнюючи “карнавальне начало” з початковою стадією розвитку поетики автора, котра є перехідним моментом до більш зрілих серйозних текстів, пройнятих міфологізмом та ангажованих критичним поглядом. Другий том тритомної праці дослідника названо «На вершині», у ньому йдеться про п’єсу «Ревізор» та «поэму» «Мертві душі»—зразки саме сатиричного сміху. Сам Гоголь також усвідомлює зміну характеру свого сміху. Юрій Манн цитує його слова: «Якщо сміятися, то вже краще сміятися сильно і над тим, що дійсно достойне висміювання всезагального».10 Дослідник робить висновок про дидактичну мету комізму в Гоголя, що напряму пов’язано з усвідомленням автором своєї нової ролі як учасника «просвітницького» проекту імперії: «Усвідомлення моральної користі психологічно укріпляло і виправдовувало гоголівську схильність до комічного; це був вид самотерапії, з допомогою не лише сміху, але й думки про його високу місію, не лише громадянську, а й релігійну».11 У контексті цього коментаря зрозуміло, що ранній комізм українських повістей Гоголя мислять як щось без місії, як сміх грайливий та несерйозний. Відтак, можемо узагальнити: сам статус провладного письменника спонукає до використання більш жорстких форм комічного, зокрема сатири та сарказму. Для виконання ідеологічних завдань—чіткого розмежування свої/чужі, метрополія та колонія—потрібні наголошено функціональні форми комічного. Нестійка іронія, «безвідповідальні» у своїй карнавальності бурлеск і пародія, м’який гумор мають бути марґіналізовані, а то й зовсім усунуті. Чи це випадковий збіг, що майже всі письменники-гумористи, які застосовували більш багатий арсенал комічних форм, фактично, не пережили в СРСР 30-ті роки? І. Ільф помирає у 1937-му, М. Булгаков— у 1940-му, Є. Петров та Д. Хармс загинули у 1942-му. Натомість, І. Еренбург, котрий у 1922 р. опублікував пародійний роман
10
Юрий Манн, Гоголь. Книга вторая. На вершине: 1835–1845 (Москва: РГГУ, 2012), 15.
11
Там само.
Гу мор та сатира в українськ ій л ітерат у рі дев′ятнадцятогодвадцятого стол іть: Спроба постколоніального прочитання
581
«Незвичайні походеньки Хуліо Хуреніто та його учнів», стає офіційним сатириком Й. Сталіна й доживає до 1967 року. Чільного українського письменника-гумориста Остапа Вишню арештовано у 1933-му, а після його повернення із заслання через десять років спектр його комізму значно звужується, а сатира стає більш ангажованою («Зенітка»). Надалі в СРСР дозволені лише ідеологічна сатира та побутовий гумор, що добре видно, якщо аналізувати дискурс офіційних журналів «Крокодил» та «Перець». Яскраві спалахи бурлеску, які таки трапляються і в українській, і в російській літературах того періоду, знову ж, марґіналізовано: твори В. Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», «Москва 2042», В. Єрофеєва «Москва–Пєтушкі», рання творчість В. Діброви та Б. Жолдака, п’єси Л. Подерв’янського від початку мають статус нелегальної літератури. Таким чином, на наш погляд, використання тих, а не інших форм комічного суттєво залежить від світоглядних засад членів певної спільноти і може змінюватися, з огляду на історично сформовані та ідеологічно продиктовані умови. Так, колоніальне маніфестує себе як бурлескне та карнавальне, на відміну від «серйозного» сатиричного коду, що його застосовує метрополія. З цієї причини українська література дев’ятнадцятого-двадцятого століть нечасто містить сатиру, якщо порівнювати із кількістю та якістю текстів, що застосовують бурлеск, пародію та гумор. Щойно вийшовши із підпілля на початку 90-х, бурлескна традиція в українській літературі починає звучати на повну силу. Утім, ліберальнодемократична ідеологія толерує циркуляцію всіх можливих форм комічного, що й бачимо зараз у звільненій та оновленій національній літературі.
582
Постмодерний канон української літератури в полоні посттоталітарних аберацій Оксана Пахльовська
L’Europe est ancienne et future à la fois Jacques Le Goff
Європа – стародавня і майбутня водночас Жак Ле Ґофф
Вступ За час домінування в українській культурі радянської ідеології найбільш спотвореною виявилася сфера гуманітарних наук, особливо важлива для осучаснення мислення та модерного націєтворення,—тож саме тут спостерігаються і сьогодні найглибші кризи понять та орієнтирів. Об’єктом жорстких репресивних та цензурних втручань були історія, філософія, мовознавство, але насамперед літературна історіографія та літературознавство,—як і сама література. Адже саме література є не лише багатоаспектною системою ідей, концепцій, цінностей, символів, але й надзвичайно чутливим організмом, що ретранслює в часі історичне та філософське знання і віддзеркалює суспільні кризи, а відтак може бути індикатором і/або носієм змін, лабораторією критичного та протестного мислення. Також література, а відтак і мова—це невід’ємні чинники будови (чи віднови) ідентичності. Тому література є саме тією частиною гуманітарного «переживання» історії та сучасності, яка перетворює її на феномен особливо небезпечний для уніфікуючих тоталітарних систем.
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
583
Ця стаття, що потребувала б значно розлогішого формату,—лише схематичний начерк проблеми, перкусія основних причин, які, на думку автора, стоять на перешкоді побудови сучасного канону української літератури. В основі аналізу—ідея культурної дискразії між Сходом і Заходом Європи, які в різний час і нерідко з різними наслідками формували свої ідентичності. Водночас перебування України в зоні неперервного конфлікту між Росією та Європою незмірно ускладнювало творення канону, оскільки будь-який ухил України в бік Європи «карався» з боку Росії цілеспрямованим «демонтажем» її культурного континууму. Який маємо на сьогодні status questionis? Чому в українському літературознавстві панує хаос інтерпретацій? Які шляхи подолання цього перманентно конфліктного дискурсу? 1. Західний канон—без України Літературний канон—це насамперед тяглість, ретрансляція та оновлення традицій, ревізія та реконтекстуалізація memorabilia— імен, творів, ідей—у новому історичному часі. Але йдеться про діахронічний вимір, тож канон—це ще й питання ідентичності, форма усвідомлення і пояснення свого буття-в-історії. Відтак канон—один з основних індикаторів національної/ареальної/ цивілізаційної приналежності тої чи іншої культури. Європейський постмодернізм вісімдесятих-дев’яностих років двадцятого століття став потужним деконструктором Канону, намагаючися замінити нерухомі Пантеони плинним і поліфонічним багатоголоссям мультикультуралізму сучасного світу.1 І все ж навіть найбурхливіші полеміки не розхитали фундамент західного Канону, який у всіх своїх варіантах не втратив ані статусу носія ідентитарних кодів, ані своєї іманентної європо- і західноцентричності.
1
See Linda Hutcheon, The Politics of Postmodernism (New York: Routledge, 2003); Jan Gorak, The Making of the Modern Canon: Genesis and Crisis of a Literary Idea (London: Bloomsbury, 2014).
Оксана Пахльовська
584
Шістдесятитомне видання Great Books of the Western World2 включає літературні тексти від античності до модернізму. Школярі італійських ліцеїв вивчають предмет «Західний канон», який у синтетичному вигляді відтворює західноєвропейську літературу від Гомера до знов-таки модернізму, утверджуючи сприйняття культури як: а) майже трьохтисячолітньої системи, де традиція має позачасовий авторитет та іманентну смислову і моральну вагу; б) системи, де панує певний паритет (та взаємовплив) різночасових інтелектуально-мистецьких явищ у європейському та західному культурному просторі. Загальновідома праця Гарольда Блума «Західний канон»3 породила чимало дискусій стосовно окремих тез та імен, але й тут на вершині канону знаходимо Данте й Шекспіра. Іншими словами, чи презентація канону призначена для висококваліфікованого реципієнта, чи має орієнтацію на формування молоді, чи є дискусійною теоретичною платформою, – канон у західній культурі не є арбітральною класифікацією імен і текстів, а свого роду мінімально варіативним синтезом багатостолітньої літературної традиції, постійно оновлюваним нормативним каталогом, всередині якого можна шукати пояснення ключових цінностей західної цивілізації. У цьому «західному світі» присутній і слов’янський—представлений, однак, майже виключно російською літературою. Українська ж література, наскрізно пронизана європейськими впливами впродовж століть,— і сьогодні в західному каноні практично відсутня. Напередодні політичної інтеграції Польщі до ЄС з’явилась друком симптоматична книжка польського історика Романтизму Марії Яніон «До Європи так, але разом з нашими мертвими».4 Назва промовиста: політична інтеграція
2
Great Books of the Western World, тт. 1–60, ред. Mortimer Adler, Clifton Fadiman, Philip Goetz (Chicago: Encyclopaedia Britannica, 1990).
3
Harold Bloom, The Western Canon: The Books and School of the Ages (New York: Harcourt Brace & Company, 1994).
4
Maria Janion, Do Europy tak, ale razem z naszymi umarłymi (Warszawa: Sic!, 2000).
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
585
неможлива без інтелектуальної. Але (ре)інтегруватися до Європи Польща повинна не як інертна периферія Заходу, а як свідомий своєї самобутності суб’єкт європейської культурної еволюції. Подібний виклик переживає і Україна. Лише Україна розпочала свій шлях до Європи зі значно гірших стартових позицій. 2. Дев’ятнадцяте століття: від імперського анти-канону— до антиімперського канону Модерний канон слов’янських літератур—це питання концепційних синтезів, які стають можливими лише в другій половині дев’ятнадцятого століття. Аналогічні ситуації можна знайти і в західних культурах. Наприклад, перший вдалий компендіум італійської літератури—продукт зокрема й рефлексій Рісорджіменто—з’явився друком щойно 1870 р.5— символічно напередодні народження об’єднаної Італії (1871). Але для Де Санктіса, чий вплив відчуватиметься у всій подальшій літературній історіографії країни, тяглість італійської літератури безсумнівно виводилася з Середньовіччя, а її етичні та естетичні особливості—з глибин європейської цивілізації. В першій половині дев’ятнадцятого століття Ніколай Карамзін для Росії, а Микола Костомаров для України починають вибудовувати процес тяглості, кожен у свій спосіб інтегруючи спадок Давньої Русі в історичну еволюцію двох народів. Сили, однак, були нерівні: в імперській історіографії українській суб’єктності була відведена роль хіба що провінційно-фольклорного інваріанту уявного панросійського світу. Чи йшлося про Україну як невіддільну частину «триединого русского народа», чи навіть як про впізнаваноколоритну «славянскую Авзонию», в цій «Ночі бездержавності»,
5
Див. Francesco De Sanctis, Storia della letteratura italiana (Milano: Rizzoli, 2006).
Оксана Пахльовська
586
за висловом Маланюка, питання канону було унеможливлене. А це своєю чергою неминуче відбилось і на європейській рецепції, в якій на той час «націю козаків» змінила «співоча Малоросія». В цьому сенсі українська література має особливо складну парадигматику розвитку: адже йдеться про русифікацію, що мала безліч варіантів, які постійно стратифікувалися і перетиналися між собою, слугуючи одним з основних інструментів розширення уніфікованого «російського світу» в його протистоянні диференційованому «європейському світові». Тому русифікація в Україні—не просто нав’язування російських моделей. Це насамперед вилучення з української культури тих її змістів, які засвідчують її різнорівневу приналежність до європейського простору. В результаті в українській літературі маємо перманентне і травматичне перекроювання динамік культурної еволюції— з неподоланими і сьогодні наслідками: для широкого загалу в самій Україні досі ще не є усталеним навіть погляд на витоки української літератури та на континуум культури в цілому. Абераційний потенціал цієї ситуації віддзеркалюється і на Заході: Київська Русь як «Росія», давня українська література чи іконографія, класифіковані як явища російської культури,—це й сьогодні locus communis західної славістики. У 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов у своїй доповіді стосовно заборони української літератури Емським указом (1876) накреслює чіткі концепційні координати канону. З одного боку, вчений стверджує, що «найбільший мистецький скарб України—її усна народна поезія».6 З другого—вписує в історичну еволюцію української літератури спадок Південно-Західної Русі. Також Драгоманов наводить доказову базу для обґрунтування ідеї глибинної пов’язаності української літератури з європейською
6
Михайло Драгоманов, Українська література, проскрибована російським урядом (Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2001), 63.
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
587
(пізніше це переконливо зробить Микола Зеров у своїй концепційній статті «Ad fontеs»).7 Далі був короткий період потужного інтелектуального поступу, коли спершу Іван Франко («Нарис історії українськоруської літератури до 1890 р.», 1910), згодом Михайло Грушевський (у шеститомній «Історії української літератури», 1923, 1995) створили фундамент для системного канону української літератури, що дало потім змогу «достворити» й артикулювати його в «Історії української літератури» Дмитра Чижевського.8 В усіх трьох випадках в історію української літератури включений літературний спадок Київської та Галицько-Волинської Русі, давня українська література парадигматично пов’язана з Бароко й дев’ятнадцятим століттям, а загалом література розглядається в контексті європейської культурної еволюції. В подальших інваріантах канону (Богдан Лепкий, Сергій Єфремов, Микола Зеров, Михайло Возняк, Микола Євшан, Павло Филипович, Олександр Білецький, в діаспорі—Юрій Шевельов, Юрій Луцький, Григорій Костюк та ін.) мова йшла не лише про тяглість літератури, а про різний інструментарій її інтерпретації. Іншими словами, ці вчені здійснили перехід від Малоросії до України-Руси, від «общеросов»—до української нації, від концепції «общерусской литературы»—до літератури національної з європейським корінням та виразним антиімперським комплексом ідей. Як і у вищезгаданому італійському випадку, це явище збігається в часі з творенням модерної української державності в буремну першу третину двадцятого століття.
7
Микола Зеров, “Ad fontes”, у: Микола Зеров, Твори в двох томах (Київ: Дніпро, 1990), т. 2, 66–79.
8
Dmytro Čyževs′kyj, A History of Ukrainian Literature (From the 11th to the End of the 19th Century) (Littleton, Colo.: Ukrainian Academic Press, 1975).
Оксана Пахльовська
588
3. Радянський канон Отже, канон народився, але йому не судилося продовження. В імперські часи відбувалося закреслення української ідентичності, а в радянські часи була здійснена цілковита її підміна. Не зупиняючись детально на аналізі канону в добу «соцреалізму» (це питання достатньо вивчене),9 зазначимо все ж, що—на відміну від попереднього періоду, коли неусталений канон тільки народжувався в інтелектуальних дискусіях та в кліматі політичних заборон,—радянський канон як продукт жорсткої «вівісекції» був упроваджений «зверху» системно та ефективно. З одного боку, в ньому були відтворені два базові елементи імперської схеми: хронологічна (та генеалогічна) перервність літератури (вивчення давньої української літератури залишалося згорнутим до пізніх 70-х років) та її фольклоризація (офіційно література починалася з творчості Івана Котляревського і культивувався акцент на її уявній «простонародності» як фольклорного марґінесу «великой русской литературы»). Але додалися й «класові» стратегії суто радянського часу: «правильні» дозволені письменники як «революційні демократи» були протиставлені «буржуазним націоналістам». Цілі культурні материки продовжували залишатися «німими»—зокрема література та літературознавство діаспори.10 А головне— з канону літератури були цілеспрямовано вилучені саме ті частини, які увиразнюють її європейську природу: доба Бароко, модернізм 20-х, згодом неомодернізм 60-х років. Велику роль у спотворенні змістів культури відіграв і системний лінгвоцид, що тривав від 30-х років і фактично до перебудови, призвівши
9
Див. Валентина Хархун, Соцреалістичний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації (Ніжин: Гідромас, 2009).
10
Саме діаспора величезною мірою долучилась до збереження канону через порятунок імен і текстів у наукових дослідженнях, виданнях тощо.
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
589
до витіснення мови практично з усіх соціально та інституційно значимих контекстів.11 Відтак для міноритарної патріотичної частини суспільства література мимоволі була не лише естетичним, а й політичним кодом, засобом спілкування та порозуміння, носієм криптопослання про незалежність. Але на момент падіння радянського режиму навіть прискорений друк повернених з небуття письменників не перетворив їх автоматично на усвідомлений культурний набуток. Не вкорінені в поле знань та рецепцій, вилучені на десятиліття з літературного обігу імена і твори існували на периферії культурної свідомості суспільства. Навантаженість літератури вищезгаданими спотворен нями дуже ускладнила її інтерпретацію в пост-тоталітарний період, спричинилася до глибоких конфліктів у літературному середовищі та загальмувала процес необхід-ного творення сучасного канону української літератури. 4. Пострадянський хаос канонів: між посттоталітаризмом та постмодернізмом Ейфорія з приводу падіння СРСР дуже швидко змінилася на шок і розпач у суспільстві. Вже від початку 90-х років стало зрозумілим, що розпад СРСР зовсім не означав остаточного розвалу тоталітарної системи. Колишня номенклатура, відродившись у формі всесильного олігархату та підкоривши собі важелі влади, фінансові потоки, інституції, поставила культуру в ситуацію нової принизливої залежності. Несистемність демократичної трансформації великою мірою спровокувала і перманентні кризи культурного самоусвідомлення. Діагнози цим явищам гостро сформулював Іван Дзюба, давши кожному етапові нищівні характеристики. Ідеологію кучмівської України напередодні Помаранчевої революції він назвав 11
Див. Юрій Шевельов, Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус ([Нью-Йорк]: Сучасність, 1987); Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду, ред. Лариса Масенко (Київ: ВД «КМА», 2005).
Оксана Пахльовська
590
“пасткою” сталінізму,12 реванш антидемократичних сил після Помаранчевої революції—«порнократією на марші»,13 а прихід до влади Януковича—«нагнітанням мороку»,14 тобто наступом оновленого чорносотенства на українську культуру і державність. За цей період найбільше постраждала саме «гуманітарна аура» України: замість реальних цінностей культури, на яв вийшли нові й старі стереотипи, що множили аберації у внутрішньому та зовнішньому її сприйнятті.15 Нині від часу падіння радянської системи проминуло практично чверть століття. За цей час більшість геополітичних сусідів України рішуче обрали європейський шлях. Росія теж зробила вочевидь остаточний цивілізаційний вибір— антагоніста Європи та Заходу. І знову у специфічній ситуації— Україна. Багаторічні спроби Росії повернути Україну в поле свого впливу обернулись у 2013–2014 рр. кривавим протистоянням двох країн як двох систем цінностей. Величезною мірою саме Україна спричинилася до фронтальної сутички між Заходом та Росією, але водночас вибрала європейський вектор із запізненням—на хвилі системної кризи західного світу. Тож на сьогодні питання переосмислення культури стоїть як ніколи актуально. Нинішній момент російської експансії— це особливо напружений момент після здобуття Незалежності, коли Захід звернув свій погляд на Україну в очікуванні сучасного «наративу» про культурний зміст її європейських аспірацій,—і досі не отримав переконливої відповіді. Не покращилась суттєво ситуація і в Європі: за ці роки кількість курсів україністики збільшилась, але в основному це торкнулось політологічної сфери. Що ж до літератури, культури, мови, тут
12
Іван Дзюба, Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна (Київ: Криниця, 2003).
13
Іван Дзюба, Порнократія на марші (Київ: Смолоскип, 2007).
14
Іван Дзюба, Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ (Київ: ВД «КМА», 2011).
15
Див. Ліна Костенко, Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала (Київ: Українська прес-група, 2013), 11–39.
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
591
викладання україністики досі загальмоване, зокрема й тому, що ще не є достатньо оснащене інструментами для роботи— підручниками, словниками і насамперед—перекладами. Особливо відчутний цей брак у континентальній Європі. В момент падіння системи культура опинилась перед необхідністю переосмислення, орієнтованого на цінності західної цивілізації. Переосмислення розпочалося, але часто з імітаційними та некритичними підходами. А замість відтворення цілісності літературної історії відновилися дезінтеграційні динаміки. Адже канон—це структуризація культури. Натомість відбулася ентропія: в літературознавстві спалахнули запеклі Canon Wars між «постмодерністами» та «традиціоналістами». Після жорсткої радянської реґламентації запанував некерований інтерпретаційний хаос. В цій статті ми не заторкуємо позиції далеко не монолітних «традиціоналістів»: це потребувало б окремого аналізу поколіннєвої та іншої специфіки. Нас цікавить постмодернізм, задекларований як практика, що мала стати основою нового канону, який відповідав би історичній фазі побудови європейської України. Спершу розпочалася змістовна дискусія з цього приводу. Виваженою пропозицією була книжка Марка Павлишина «Канон та іконостас»16 та окремі публікації вченого17 – аналітичний дискурс про постмодернізм, інтерпретований як толерантне явище, здатне увібрати і перестворити різні культурні моделі. Опонентом виступив філософ Іван Фізер, що вважав постмодернізм «терміном з нульовим значенням» та «перцепцією без концепції», будучи переконаним у відсутності змісту в постмодерних ідеях, які зводять філософію, на думку дослідника, до «гри слів», зумовлюючи кризу
16
Марко Павлишин, Канон та іконостас (Київ: Час, 1997).
17
Див. Marko Pavlyshyn, “Literary Canons and National Identities in Contemporary Ukraine”, Canadian-American Slavic Studies 40, № 1 (січень 2006): 5–19.
Оксана Пахльовська
592
у сфері гуманітаристики.18 Також Олег Ільницький вказував на штучність «трансплантованого» постмодернізму.19 З дистанції часу оприявнюється, що справді в Україні відбулася швидше «трансплантація» явища,—власне, значною мірою через дискразію соціо-культурних динамік Заходу і Сходу. Адже західний постмодернізм—це продукт постіндустріальної доби у світі глобалізованої економіки, «культурна логіка пізнього капіталізму».20 Відсталий CРСР у момент свого падіння був ідеологічно, економічно і технологічно цілковитою протилежністю Заходу. Не менш важливо й те, що постмодернізм став культурною відповіддю на руйнування великих ідеологій—просвітництва, ідеалізму, марксизму—в умовах глобалізації. Але на Заході це руйнування відбулося на тлі ґенерування найрізноманітніших концептуалістичних течій, які протиставляли макро-ідеологіям конкретні диференційовані підходи до дешифрування реальності. Принаймні з 90-х років на Заході точились гарячі полеміки філософів, культурологів, соціологів про антропологію мондіалізації з далеко не завжди позитивними прогнозами. Мова йшла про «час у руїнах», за висловом Марка Оже,21 тобто про спричинене «онтологічною порожнечею» постмодерну настання постдемократичного світу,22 про стирання пам’яті та ідентичності в координатах «супермодерну»,23 про нові динаміки
18
Іван Фізер, “Постмодернізм: post/ante/modo—термін із нульовим значенням”, Сучасність 1 (2000): 117–123.
19
Олег Ільницький, “Трансплантація постмодернізму: сумніви одного читача”, Сучасність 10 (1995): 114–115.
20
Див. Fredric Jameson, Postmodernism, or, the Cultural Logic of Late Capitalism (Durham, NC: Duke University Press, 1991).
21
Marc Augé, Le Temps en ruines (Paris: Galilée, 2003).
22
Див. Colin Crouch, Coping with Post-Democracy (London: Fabian Society, 2000).
23
Див. Marc Augé, Non-Lieux. Introduction à une anthropologie de la surmodernité (Paris: Seuil, 1992).
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
593
співвідношення етики, естетики і політики,24 про драму conditio umana, завислу між минулим і майбутнім у «гіпермодернізмі».25 В Україні був у розпалі культ постмодернізму, коли Алан Кірбі проголошував смерть постмодернізму під тиском Digital Modernism—технологій, що породжують «споживацький і конформістський» псевдо-модернізм як поєднання софістикованих технологій з варварством нових фундаменталізмів, чий символічний «перформанс» відбувся 11 вересня 2001 року,26 а сьогодні помножився на різні—не менш зловісні—інваріанти. За всіх умов, світ грізно мінявся, і формалістичних деконструктивних практик було замало, щоб відповісти на виклики, за Блумом, доби хаосу. Крім того, постмодернізм на Заході виник на ґрунті освоєного знання про модернізм—і в умовах безперешкодного функціонування перевірених часом канонів. Також—і це, може, найголовніше: на Заході канон у широкому розумінні, при всіх карколомних мистецьких новаціях, навіть футуристичних, завжди знаходиться в ситуації «броньованого» інституційного та фінансового захисту і водночас—об’єктивізованого визнання. Умовно кажучи, Пікассо versus Михайло Бойчук: ніхто не поставить під сумнів геній Пікассо чи його «іспанськість». Невідомий світові Бойчук із заштукатуреними фресками, арештований і страчений разом зі своїми учнями за «шпигунську діяльність», якою була насправді мистецька подорож країнами Європи: вочевидь, Бойчук порівняно з Пікассо потребує цілковито інакших стратегій «вписування» як в українську, так і в загальноєвропейську мистецьку історію.
24
Див. Jacques Rancière, The Politics of Aesthetics. The Distribution of the Sensible (New York: Continuum, 2011).
25
Див. Gilles Lipovetsky, Sebastien Charles, Hypermodern Times (Cambridge: Polity, 2006).
26
Alan Kirby, “The Death of Postmodernism And Beyond”, дата доступу: 07 листопада 2018, https://philosophynow.org/issues/58/The_Death_of_ Postmodernism_And_Beyond; див. також Alan Kirby, Digimodernism: How New Technologies Dismantle the Postmodern and Reconfigure Our Culture (New York: Continuum, 2009).
Оксана Пахльовська
594
Натомість в Україні постмодерні (чи номінально постмодерні) інтерпретаційні практики були застосовані в моменті, коли тільки починалося вивчення знищеного культурного спадку,—притому в умовах практичної відсутності зацікавлення й підтримки з боку державних інституцій. Полемічна абсолютизація постмодернізму як волюнтаристського утвердження одних парадигм за рахунок інших стала серйозною перешкодою на шляху (пере)створення канону. Хоч як це парадоксально звучить, постмодернізм, з одного боку, а традиціоналізм, з іншого, спробували— у взаємопоборенні—зайняти нішу войовничо-догматичного радянського канону, нехай з іншими формулами та категоріями. Причина в тому, що, з одного боку, постмодернізм прийшов в Україну у формі надвичайно спрощеній— через некритичну і хаотичну абсорбцію імен і концепцій, зредукований до кількох імперативних практик: відмова від традиції, незаанґажованість, цитатність, іронія, ігнорування історії, література як гра, комерціалізація творчості тощо. А з другого—постмодернізм, попри задекларовану відкритість, насправді почав виконувати функції своєрідної цензури. Вчорашня інституціоналізована цензура «соцреалізму» змінилась маніхейським протистоянням «нового»—«старому», де «старим» оголошувалося все, що не входило в цю парадигму.27 «Нове» стало ортодоксальним уже від народження, а сама новизна при цьому відстоювалась виключно у формі «пост». Про своєрідний анахронізм явища іронічно попередив Юрій Андрухович у передмові до претензійної «енциклопедії» 27
В постмодерністській енциклопедії Плерома так званий ТРдискурс («традиційний дискурс»), протиставлений ПМ-дискурусу («постмодерному дискурсу»), характеризується як «занепадаючий заповідально-селянський, або тестаментарно-рустикальний» (Володимир Єшкілєв, “ТР-дискурс”, дата доступу: 02 листопада 2018, http://www.ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/gk-tya.htm). Цікаво, однак, що патос деканонізації обернувся патосом самоканонізації: проект має назву «Повернення деміургів» (дата доступу: 02 листопада 2018, http://www. ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/yeshk-pd.htm).
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
595
постмодернізму Плерома, характеризуючи постмодернізм як «відмову від пріоритетності “нового”».28 Безапеляційність сентенцій, жонглювання префіксами «пост-» і «нео-» автоматизувало використання термінів, позбавляючи необхідності їх обґрунтовувати. Кілька усталених постмодерністських ідеологем спричинились до жорстких полемік і тривалих конфліктів: 1) відторгнення «заанґажованості» та ідіосинкратичне сприйняття історії, 2) критика так званого «неонародництва», 3) «десакралізація» та «боротьба з авторитетами», 4) відмова від «мартирології». Акритичне використання ідеологем, арбітральна їхня деконтекстуалізація, довільне «пересування» в часі проблем і явищ множило «дезорієнтацію на місцевості».29 Наприклад, заексплуатоване в радянські часи тріумфалістське поняття «народу», замість того, щоб зазнати реінтерпретації, стало уособленням провінційної архаїки,—без жодної свідомості ключової його ролі в демократичних (конституційних та інших) дискурсах сучасного світу.30 Термін «народництво», виправданий для літератури кінця дев’ятнадцятого століття, в полемічному інваріанті «неонародництва» почав інерційно
28
Юрій Андрухович, “Повернення літератури?”, дата доступу: 03 листопада 2018, http://www.ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/andr-pl. htm. Див. також: Мала Українська енциклопедія актуальної літератури (МУЕАЛ), Плерома, ред. Володимир Єшкілєв і Юрій Андрухович, т. 3 (Івано-Франківськ, Лілея–НВ, 1998).
29
Див. Юрій Андрухович, Дезорієнтація на місцевості (Івано-Франківськ: Лілея–НВ, 1997).
30
Нинішня криза демократії в західному світі додатково увиразнює нагальну потребу відповідального ставлення до вжитку термінів з їхнім перманентно змінюваним соціо-культурним навантаженням у контексті post-truth . Варто згадати, що сам термін з’явився як новий концепт задовго до того, як став «міжнародним словом року» (2016), згідно з Оксфордським словником; див Ralph Keyes, The Post-Truth Era: Dishonesty and Deception in Contemporary Life (New York: St. Martin’s Press, 2004). У недавньому дослідженні про «постправду» ставиться питання про вплив постмодернізму на формування цього явища: “Did Postmodernism Lead to Post-Truth?”, у: Lee McIntyre, Post-Truth (Cambridge, Mass.: The MIT Press, 2018), 123–150.
Оксана Пахльовська
596
та невиправдано застосовуватись до літератури 60-х років двадцятого століття. Література письменників-дисидентів майже цілковито оголошувалась «заполітизованою». Одним із перших знакових видань у цьому плані було дослідження шістдесятництва «Бунт покоління», в якому підкреслюється політична, а не естетична складова феномену.31 Опоненти ж (не «традиціоналісти») твердять, що шістдесятникам притаманний, навпаки, «культ естетики та культури, актуальність незаанґажованого мистецтва, свободи творчості».32 Ця полеміка відбувається на тлі відчутної нестачі ґрунтовних наукових досліджень явища—за нечисленними винятками.33 Загострилася боротьба поколінь, де культурні змісти були підмінені дериватами числівників: сімдесятники протиставили себе шістдесятникам, дев’яностики—вісімдесятникам, дво тисячники—дев’яностикам, двітисячідесятники—всім разом. Конфліктами часто вивершувалась і надія початків Незалежності—зближення та взаємне пізнання авторів материкової України та діаспори. Контрпродуктивний характер мала полеміка у студіях Григорія Грабовича стосовно реінтерпретації Шевченка як однієї з центральних постатей канону.34 В цілому слушні 31
Bunt pokolenia. Rozmowy z intelektualistami ukraińskimi, ред. Bogumiła Berdychowska, Ola Hnatiuk (Lublin: UMCS, 2000).
32
Ніла Зборовська, “Стильовий портрет шістдесятництва”, Слово і час 12 (2001): 26.
33
Див. Борис Захаров, Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1987) (Харків: Фоліо, 2003); Рух Опору в Україні, 1960–1990: Енциклопедичний довідник, ред. О. Зінкевич (Київ: Смолоскип, 2010); Людмила Тарнашинська, Сюжет доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття (Київ: Академперіодика, 2013); Олег Рарицький, Партитури тексту і духу. Художньо-документальна проза українських шістдесятників (Київ: Смолоскип, 2016); Наталія Загоруйко, Таборовий епістолярій українських шістдесятників (літературно-естетичний дискурс) (Київ: Смолоскип, 2018); Георгій Касьянов, Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років, 2 вид. (Київ: Кліо, 2019).
34
George G. Grabowicz, The Poet as Mythmaker: A Study of Symbolic Meaning in Taras Ševčenko (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1982) (український переклад С. Павличко: 1991, 1998).
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
597
концептуальні підходи науковця не враховували надмірну чутливість постколоніального соціуму, а сам цей соціум відмовляв науковцеві у праві на автономію суджень. Відтак наукова полеміка виродилась у те, що Дзюба, ставши (не без застережень) на захист Грабовича, гірко назвав «двобоєм ідеологічних компроматів».35 На окремий аналіз заслуговує питання щодо відмови від «мартирології». Історія української літератури двадцятого століття—справді одна з найтрагічніших сторінок європейської культури. Тож це питання не лише естетичних, а й етичних інтерпретацій. Як не можна претендувати «мінімізувати» трагізм таких явищ, як Голокост чи Голодомор, так не можна абстрагуватись від драми втрати в літературі поколінь репресованих письменників. Натомість енциклопедія «Плерома» брутально називає такий підхід «некрогероїкою», стверджуючи, що «некрогероїчний синдром байдужий до чисто літературної якості харизматованих творів».36 Запрограмований «карнавальний» оптимізм пост модернізму сприяв поспішному замиканню в «резервації» минулого як пережитих драм, так і необхідності свідомої боротьби за подальшу деколонізацію України. З цієї точки зору цікаво згадати перечитання української літератури через три «пост»: як літератури «постколоніальної», «постчорнобильської» та «постапокаліптичної».37 Ілюзія, що апокаліпсис лишився в минулому, призводила до втішних візій: «Але хоч би якою центральною для української культури була ідея визволення в минулому, сьогодні, коли мету державної незалежності осягнено, визвольний проект втратив логіку свого
35
Іван Дзюба, “Мова мітингу—не мова науки і культури”, День 14–15, 29 січня 2016, дата доступу: 09 жовтня 2018, https://day.kyiv.ua/uk/article/ kultura/mova-mityngu-ne-mova-nauky-y-kultury.
36
Володимир Єшкілєв, “Некрогероїка”, дата доступу: 15 жовтня 2018, http://www.ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/gk-mo.htm.
37
Див. Тамара Гундорова, Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн (Київ: Критика, 2005).
Оксана Пахльовська
598
існування».38 Ламкість цих конструкцій не випадково виявила себе саме зараз, коли оприявнився реальний стан речей. Бажання безтурботно жити у заспокійливих координатах фукуямівського світу, «екзальтацію карнавалу симулякрів», за висловом Рансьєра, відкоригувала історія. Коли українське суспільство спробувало по-справжньому реалізувати «визвольний проект», Україна отримала у відповідь анексію Криму, війну на Сході—і дедалі очевидніші загрози для самого існування держави в майбутньому. Культ «гри» в постмодернізмі призвів до девальвації і самого терміну. Не відкидаючи свою роль ініціатора і гуру постмодернізму, Андрухович називає напрямок «фікцією»: «постмодернізм—це одна з інтелектуальних фікцій нашого часу, така собі конференційна вигадка якихось французів чи американців . . . ».39 Сьогодні, двадцять років по тому, затяті захисники методу з майже дитячою безпосередністю визнали, що, всупереч ідеї Фукуями, не історія закінчилась, а сам постмодернізм вичерпав себе, а в часі війни «форма» важить менше, ніж «цінності».40 В цих полеміках вчувається певний соціальний аутизм та автореференційність. «Текстуально обікрадена доба тоталітаризму»41 обернулась системною обікраденістю людини у своїй моральній, культурній, ідентитарній суті. Тож нині
38
Павлишин, Канон та іконостас, 216.
39
Юрій Андрухович, “Постмодернізм—не напрям, не течія, не мода”, Слово і час 3 (1999): 66.
40
Віра Агеєва, “Нам сказали про кінець історії, а ми, дурні, повірили” (інтерв’ю вела Ольга Радомська), BBC Ukrainian, 9 грудня 2016, дата доступу: 03 листопада 2018, http://bukvoid.com.ua/ digest/2016/12/09/091516.html.
41
Володимир Моренець, “Український літературний канон. Міфи та реальність”, Наукові записки. Філологічні науки, 21 (2003): 10. Пор. Alessandro Achilli, “Soviet Dissident Writers in the Literary Canon of Contemporary Ukraine”, у: Ukraine Twenty Years After Independence: Assessments, Perspectives, Challenges, ред. Giovanna Brogi, Marta Dyczok, Oxana Pachlovska, Giovanna Siedina (Roma: Aracne Editrice, 2015), 273–86.
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
599
поступ відбувся, але це ще поступ відносний. У спорадичних аналізах читацького інтересу констатується, що в цілому 82,2% суспільства не читає українських книжок.42 Окремою темою є школа і весь цикл оволодіння знанням культури на різних освітніх регістрах: термінологічна та аксіологічна розбалансованість літературознавчих практик сприяє появі нових форм незнання власної культури, відчуження від її філософських та естетичних змістів. Вищезгадані явища зумовили ще один негативний ефект. В останні роки експоненційно збільшилась кількість перекладених за кордоном творів,—насамперед сучасної літератури. В обігу, однак, неприпустимо мало творів попередніх періодів. У сприйнятті зовнішнього реципієнта майже цілковито відсутні Коцюбинський, Леся Українка, Тичина, Підмогильний, Антонич, Винниченко—письменники, що могли б скласти славу будь-якої європейської літератури. Спорадичні переклади (рішення щодо яких часто залежить від смаку спонсорів), переважно «нішові» видавництва, мізерні наклади, хронічна недостатність фахових перекладачів перешкоджають формуванню суто культурного інтересу до України на Заході. Відтак сучасний твір має шанс актуалізуватися як розповідь про війну і проблеми мови, про Чорнобиль і заробітчанство, тобто йому відводиться роль соціологічного аналізу, а не естетичного феномену. Без порівняльних ретроспективних координат українська література й далі для світу продовжує знаходитись у позиції «глухонімого»43: ані її не можуть почути, ані вона себе не вміє пояснити на належному рівні. До ста років заборони українського канону в умовах імперії додалися сімдесят років його демонтажу в СРСР та чверть століття його ентропії за часів Незалежності.
42
Ірина Славінська, “82,2% українців не купують українських книжок”, Українська правда, 7 травня 2012, дата доступу: 11 листопада 2018, http://life.pravda.com.ua/culture/2012/05/7/101854.
43
Іван Рябчій, “Глухоніма література”, Український тиждень, 19 лютого 2010, дата доступу: 11 листопада 2018, http://tyzhden.ua/Publication/4396.
Оксана Пахльовська
600
Постмодернізм як деконструююча культура був абсолютизований і зведений до рангу основного аспекту «оксиденталізації». Натомість досі практично відсутній дискурс побудови: включення України в західну дискусію стосовно ідентичності Європи, системне виокремлення європейського вектора в українській культурній традиції, науково обґрунтований акцент на інтелектуальній реінтеграції (а не тільки на політичній інтеграції) України до Європи. Додаймо до цього вищезгадані гальмівні механізми в розвитку західної україністики та несформованість культурної політики держави. Тому проблема канону—це не тільки питання аналізів у кабінетній тиші. Це зокрема побудова впізнаваних культурних координат літератури,—а відтак країни, яку вона репрезентує,—у «плинній модерності», за Бауманом, глобалізованого світу. Висновки. Гіпотези і пропозиції Політичний і культурний розвиток сьогоднішньої України— це дві взаємодоповнювані константи, однаково важливі в процесі (ре)інтеграції України в Європу. Літературний канон у цьому сенсі—це інтелектуальний паспорт України, запорука її «впізнаваності» у складних контекстах—інтенсивно конкурентних та культурно консолідованих. Тож для реалізації канону потрібна низка нових підходів. 1) Європейська історія української літератури. Базовим принципом побудови канону має бути інтерпретація української літератури як невід’ємної частини європейської цивілізації,—як це вже зроблено щодо України в історіографічному ключі.44 Але геокультурним орієнтиром для цього канону має бути не загально «західний» чи «європейський канон», а «європейський канон» культур тих держав, що мали схожі динаміку і проблематику національного формування
44
Див. Serhii Plokhy, The Gates of Europe: A History of Ukraine (New York: Basic Book, 2015).
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
601
(скажімо, Польща й Італія дають безмір матеріалу для компаративних досліджень).45 Виходити слід саме з факту іманентно диференційованого європейського культурного простору та несинхронності щонайрізноманітніших впливів і перетинів,46 а також з діалогічної природи української культури, зі специфічного історичного мультикультуралізму України, її відкритості та схильності до синтезів. 2) Синхронний вимір: синергія явищ. Україна впродовж багатьох століть мала штучно розірваний як континуум своєї літератури і культури, так і континуум інтерпретаційний. А ситуація України як політичної реальності в центрі геостратегічного конфлікту між Росією та Європою перетворила розрив цього континууму часто на непримиренні внутрішні конфлікти. Тож новий канон мав би відновити ідею «рівноправності» літературних феноменів, які мають не витісняти, а доповнювати одне одного. Суто радянська за своїм зарядом методологія конфліктних протиставлень (ґенераційних, концепційних тощо) має змінитися пошуком відповідностей та синергій. 3) Діахронний вимір: «модерна класика». В такому плані мала би розглядатися Традиція, яка вартісна саме своєю «естетичною безконечністю», здатністю тривати в часі. Концептуалізація традиції як «модерної класики» допомагає адекватно визначити координати нових явищ, не
45
Одним зі вдалих прикладів такого підходу є низка студій Марка Павлишина: Marko Pavlyshyn, “Writing in Ukraine and European Identity before 1798”, Australian Slavonic and East European Studies 21, № 1–2 (2007): 125–42; Марко Павлишин, Література, нація і модерність (Львів: ЛНУ ім. І. Франка; Київ: Смолоскип, 2013).
46
Подібний підхід застосовується в італійській літературній історіографії: див., наприклад, “європейська історія” італійської та французької літератур: Alberto Asor Rosa, Storia europea della letteratura italiana, тт. 1–3 (Milano: Einaudi, 2009); Storia europea della letteratura francese, тт. 1–2, ред. Lionello Sozzi (Torino: Einaudi, 2013). Але цей підхід співіснує з надалі актуальним «національним» каноном (De Sanctis, Storia della letteratura italiana).
Оксана Пахльовська
602
протиставляючи теперішнє минулому, а реконструюючи культурну генеалогію. 4) «Моральна історія». Теоретики «ідеї Європи» вважають вимір «моральної Європи» однією з фундаментальних констант її цивілізаційної еволюції.47 Якщо ми розглядаємо історію Європи як кількатисячолітню інтелектуальну еволюцію демократії, аксіологічний підхід до явищ культури абсолютно необхідний. Тож протиставлення «громадянської позиції» та «естетизму», бачення альтернативності між «патріотизмом» та «експериментаторством» має локальний і загалом провінційний характер. Історія європейської культури становить собою longue durée ідей, концепцій, символів, що були будівельним матеріалом гуманітаристики, в глибинах якої зріли і втілювались в життя принципи демократії. Саме аксіологічні координати української культури здатні оприявнити її глибинну спорідненість із європейськими джерелами. 5) Канон і підканони. В українському випадку особливо важливо, з одного боку, щоб суспільство подолало дефіцит знання своєї культури, а з іншого—щоб комунікувало зі світом за допомогою впізнаваних кодів. Тому робота над загальним каноном повинна провадитись паралельно зі створенням ряду «підканонів», однаково важливих: для школи, для профільних і непрофільних професій, для середньостатистичного читача, для іншокультурного реципієнта. Це інтенсифікує рух європейських ідей в українському суспільстві, допоможе йому набути сучасної і відповідальної ідентичності як спадкоємця оригінальної традиції, вписаної в координати європейської цивілізації. І останнє—класичне last but not least. Виходячи з досвіду таких видань, як вищецитована серія Great Books of the Western World, варто подумати про компендіум на зразок Great Books of the Ukrainian World, тобто базову бібліотеку української літератури в двадцяти п’яти–тридцяти томах, синхронно перекладену і видану основними для європейської
47
Federico Chabod, Storia dell’idea d’Europa (Bari: Laterza, 2007).
Постмодерний канон української л ітерат у ри в полоні пост тотал ітарних аберацій
603
контекстуалізації України мовами: англійською, німецькою, французькою та італійською. Це не книжки для прочитання в метро—це золотий запас української літератури для університетських та національних бібліотек Європи, який має стати основою вивчення України, щоб процес реінтеграції України в європейський культурний простір отримав своє переконливе—і вкрай на сьогодні необхідне—інтелектуальне обґрунтування.
604
Towards a New Postcolonial Ukrainian Literature: Ievheniia Kononenko’s A Russian Story Alessandro Achilli
Це все націоналісти довели страну. З Росією жили й горя не знали. З Росією? Росія з нас усю кров вилила, одні жили лишила, а ви кажете, горя не знали! Не знали! Все було! І кури, і м’ясо! А шоколадне масло! А кабачкова ікра! Все Росія забрала! Та йдіть ви зі своєю Росією, бандерюга! М’ясо закінчилося. Не вистачило ні прихильникам союзу з Росією, ні тим, хто категорично проти.1 Шо ж вони її тут кинули? – дивується малий. Чорт його знає, – відповідає Паша. – Поспішали. Анна Карєніна, блядь, – лається він, обходячи тушу мокрою травою. Малий мовчить. Навіть не перепитує, хто така Анна Карєніна.2
Although not among the most famous and discussed voices of contemporary Ukrainian literature both at home and abroad, Ievheniia Kononenko clearly deserves wider recognition as a prominent writer and intellectual of today’s Ukraine. A representative of that generation of writers who debuted during the period of the great changes, despite her refusal to be considered
1
Ievheniia Kononenko, “Na livu nohu,” in Ievheniia Kononenko, Kolosal′nyi siuzhet (Kyiv: Zadruha, 1998), 38.
2
Serhii Zhadan, Internat: Roman (Chernivtsi: Meridian Czernowitz, 2017), 195.
Towards a New Postcolonial Ukrainian Literature: Ievheniia Kononenko’s A Russian Story
605
a visimdesiatnytsia or a dev′′ianostytsia,3 Kononenko has managed to establish herself in various spheres of intellectual conversation in Ukraine. Also active as a literary translator from French and English, she has published novels, collections of short stories, poetry books, and collections of essays, as well as reviews and articles in leading cultural journals. Kononenko has contributed to the modernization and differentiation of post-1991 Ukrainian literature in several ways: co-establishing the feminist discourse in both creative writing and criticism, revitalizing the Kyivan text, and developing the theme of the intellectual in relation to the changing social contexts of recent Ukrainian history.4 Her novels and short stories have played a fundamental—although not fully acknowledged and praised— role in offering and supporting a new model for Ukrainian prose, one which is at the same time widely enjoyed by large cohorts of readers and rigorously intellectually challenging, something that modern Ukrainian literature, although having its roots in Kotliarevs′kyi’s laughter, has generally had trouble in pursuing. Among Kononenko’s pieces of creative writing, her 2012 short novel or long story Rosiis′kyi siuzhet (Lviv: Kal′variia, 2012) clearly deserves more attention than it has received so far. While some of Kononenko’s novels such as Imitatsiia (2001) and Nostal′hiia (2003,
3
See a recent interview with Kononenko by Tetiana Teren, in RECvizyty: antolohiia pys′mennyts′kykh holosiv. Knyha 3 (Lviv: Vydavnytstvo Staroho Leva, 2017), 141: “Мені й досі здається, що я лишаюся поза всіма літературними колами й поколіннями. [ . . . ] Перші журнальні публікації моїх оповідань з’явилися в середині 1990-х, а серйозно друкуватися я почала вже на початку 2000-х, тож виходить, що ні до вісімдесятників, ні до дев’яностиків я себе віднести не можу. Але я собі й без того якось існую і пишу далі.”
4
See Mark Andryczyk, The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction (Toronto–Buffalo–London: University of Toronto Press, 2012). Kononenko is among the authors that Andryczyk discusses in his monograph, focusing on issues of gender and displacement. Another English-language monograph on Ukrainian literature that approaches Kononenko’s writings in the context of a global inquiry into contemporary Ukrainian culture, with special attention to Kononenko’s feminism, is Maria G. Rewakowicz’s Ukraine’s Quest for Identity: Embracing Cultural Hybridity in Literary Imagination, 1991–2011 (Lanham: Lexington Books, 2018).
Alessandro Achilli
606
2015) have been widely discussed and generally praised, A Russian Story has not yet been the object of substantial critical inquiry.5 Translated into English and published by Glagoslav Publications in 2012, A Russian Story ought to be seen as one of the most refined and compelling embodiments of that postcolonial model which Marko Pavlyshyn hailed in 1992 as both a feature of and a desideratum for contemporary Ukrainian literature.6 Even readers not particularly attentive to paratextual details or not keen to consider the book as a platform for reflection on matters of Ukrainian-Russian cultural dialogue in the post-Soviet era will be struck by the very cover of the book, in which the title Rosiis′kyi siuzhet is accompanied by the reproduction of a detail of Shevchenko’s famous illustration to Kateryna, namely the figure of Kateryna herself, and a sample of a Ukrainian embroidery pattern. Even before the actual start of the text, it is thus made clear to the reader that the Russian story that they will read is (also, or perhaps mainly) a Ukrainian one. It is probably superfluous to underline, however, that Shevchenko’s poem Kateryna is also a Russian story, and a tragic one, and that the picture with the same title has a significative Russian connection, too, being dedicated to Vasilii Zhukovskii as a sign of gratefulness for the latter’s instrumental role in Shevchenko’s liberation from serfdom. Whether the layout of the cover is therefore to be ascribed to the kitsch trend in modern Ukrainian culture7 is thus an open question. While with its reference to Kyiv’s Lviv Square the first paragraph puts the novel in the macro-text of the Kyivan intellectual milieu familiar to Kononenko’s readers, the following one broadens the perspective to the theme of emigration to the West, a not less frequent topic in Kononenko’s writings, which is usually linked 5
See Maksym Strikha’s synthetic review: Maksym Strikha, “Ukraïns′kyi vybir z rosiis′kym siuzhetom,” Ukraïna moloda 155 (2012), http://www. umoloda.kiev.ua/number/2160/164/76968/.
6
Marko Pavlyshyn, “Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture,” Australian Slavonic and East European Studies 6, no. 2 (1992): 41–55.
7
On kitsch in Ukrainian literature see Tamara Hundorova, Kitch i literatura: Travestiï (Kyiv: Fakt, 2008).
Towards a New Postcolonial Ukrainian Literature: Ievheniia Kononenko’s A Russian Story
607
to thematization of the lack of knowledge of Ukraine among Westerners, even educated ones.8 The reader is informed that the male protagonist of the story has emigrated to the United States, where, despite the several benefits of his interpreter job, he seems to be very nostalgic for his hometown or, at least, for his memories of a city that has undergone substantial changes during the years of his absence. In his 2007 article on the “rhetoric of geography” in contemporary Ukrainian literature, Marko Pavlyshyn has discussed the issue of Ukrainian women’s emigration to Western countries, especially Western Europe, putting it in the context of the ressentiment discourse of recent Ukrainian culture.9 On the contrary, A Russian Story seems to offer an alternative to the ressentiment analyzed, although with substantial differences, by scholars such as Pavlyshyn and Hundorova,10 pleading for a postmodern and postcolonial acceptance of complexity in both literature and life. While the first chapter of the novel is titled—rather unexpectedly for a Russian story—“A Picnic on the Prairie” and deals with the protagonist’s new life in the United States, the second chapter sets the primary plot of the novel in Ukraine between the late 1980s and the early 1990s, stressing both the excitement and the harsh material conditions of that time, a typical theme of Kononenko’s early writings. The first half of the chapter is centred around the topic of Ukraine’s freshly regained independence. Particular attention is paid to the issues of Russian language and culture in Ukraine and to the simultaneous rediscovery of Ukrainianness in the years between perestroika and the collapse of the Soviet Union and soon
8
Andryczyk, The Intellectual as Hero, 119.
9
Marko Pavlyshyn, “The Rhetoric of Geography in Ukrainian Literature, 1991–2005,” in Ukraine, the EU and Russia: History, Culture and International Relations, ed. Stephen Velychenko (Houndmills: Palgrave Macmillan, 2007), 89–107.
10
Tamara Hundorova, “Postcolonial Ressentiment—the Ukrainian case,” in From Sovietology to Postcoloniality: Poland and Ukraine from a Postcolonial Perspective ed. Janusz Korek (Södertörn: Södertörns Högskola, 2007), 103–13; Marko Pavlyshyn, “Andrukhovych’s Secret: The Return of Colonial Resignation,” Journal of Postcolonial Writing 48, no. 2 (2012): 188–99.
Alessandro Achilli
608
thereafter. The reader is informed that the protagonist’s mother is an “inspired teacher of Russian language and literature,” something that he shares with Kononenko herself,11 and that the protagonist is not happy with his name, Ievhen Samars′kyi, which, although explicitly not deriving “from the Russian place-name Samara on the Volga, but from the name of a minor Ukrainian river, a tributary of the Dnipro,”12 clearly sounds “too Russian.” Throughout the chapter, Ievhen’s story is accompanied by reflections on the nature of Russian literature, the challenges of contemporary Ukrainian culture and its relation to Russian culture, and, at a more general level, on the problem of Ukrainianness as a conscious, complex, and not at all obvious choice. The conclusion of the chapter sets the Russian plot of the novel in motion: “And then, out of the blue, the uncle, a man of the most honest principles, materialized. Or according to the classic Ukrainian translation of the immortal Russian novel in verse, his honest, uncle, beyond reproof.”13 Ievhen’s destiny as a reincarnation of Pushkin’s eponymous hero, Evgenii Onegin, could not be more evident. After receiving a letter from his uncle and accepting his proposition to move to the countryside to assist him and become his heir, Ievhen has the chance to eventually get closer to “the source of Ukrainian speech and spirituality.”14 He is excited about the opportunity of experiencing “the real Ukraine,” where the Ukrainian language is the only natural means of communication: “Here Ukrainian has always been the natural form of speech, without any self-awareness or any ideas of nationalism or patriotism.”15
11
See an interview with Kononenko from October 2012: “Kononenko: ‘Evgenii Onegin—tse roman-initsiatsiia,’” Obozrevatel′, October 1, 2012, https://www.obozrevatel.com/interview/60598-kononenko-vgenij-onegintse-roman-initsiatsiya.htm. The book is dedicated to the author’s mother.
12
Ievheniia Kononenko, A Russian Story (London: Glagoslav Publications, 2012), 29.
13
Ibid., 37.
14
Ibid., 42.
15
Ibid., 45.
Towards a New Postcolonial Ukrainian Literature: Ievheniia Kononenko’s A Russian Story
609
However, Ievhen must not forget that he is actually the protagonist of a Russian story, and of a very specific one. His Russian-speaking uncle dies soon after Ievhen’s arrival, leaving the latter alone in his huge mansion, which Ievhen is inheriting from him. A new chapter in Ievhen’s life begins, one in which he will both get to know the harsh reality of the Ukrainian countryside and fulfil his role as a new (Ukrainian, postmodern) Evgenii Onegin. Ievhen soon realizes that “his everyday village life was reminiscent of the absurd, even more so than the situation in his parents’ house.”16 His everyday life in the countryside turns out to be a nightmare. His female neighbors are constantly visiting him, depriving him of the privacy and the tranquility he needs to carry out his philosophy studies, which are centred on Nietzsche: “I don’t want this sort of Ukraine. [ . . . ] I can understand people escaping from here and doing whatever it takes to be able to afford the rent for a studio flat on the outskirts of Kyiv.”17 Authenticity, whether actual or fake,18 is unbearable and only the hybridity of (post)modernity turns out to be acceptable. Ievhen becomes aware of the fact that he is doomed to play the role of Pushkin’s hero, all the more so as this grants him the possibility of distraction from the most obnoxious moments of country life. He begins to surround himself with contemporary Ukrainian versions of Tat′iana Larina, Ol′ga Larina and Vladimir Lensky. He enjoys the company of his new friend, Volodia, the village doctor, and of two young ladies, Tania and Olia. The parents of the two girls are the most perfect embodiment of hybridity in the story. Mykhailo Tykhonovych is a Ukrainianized Russian from Pskov who, in spite of being unable to properly pronounce Ukrainian words without the typical Russian akan′e, graduated in Ukrainian language and literature and consequently speaks (his own version of) Ukrainian. Zoia Mykolaïvna is a Ukrainian and a passionate teacher of Russian language and
16
Ibid., 61.
17
Ibid., 62.
18
Kononenko has intensively dealt with the topic of authenticity vs. imitation in her successful detective story Imitatsiia (2001).
Alessandro Achilli
610
literature, exactly like Ievhen’s own mother. The narrator’s funny description of the relationship between husband and wife is a good example of the hybrid character of the story itself, which, as a true “Russian story” in the spirit of Tolstoy and Dostoyevsky, walks the fine line between compelling novelistic writing and essayistic frankness: “The relationship between Mykhailo Tykhonovych and Zoya Mykolaïvna by no means represented the relations between Russia and Ukraine, in a historical, political or cultural sense.”19 The narrator does not even refrain from using the very expression “post-colonial syndrome” at the conclusion of the same paragraph. This strategy is consequently developed by the narrator. As the plots of Ievhen’s and Evgenii’s stories become more and more similar, the narrator’s direct comments on the tragic fatality of the plot’s inevitable unfolding become more frequent and explicit. The boundary between fiction and nonfiction is utterly disregarded, as is the boundary between (true) Ukrainianness and (true) Russianness. Note that quotations from Pushkin’s novel in verse are usually given in Maksym Ryl′s′kyi’s standard Ukrainian translation, thus further adding to the Ukrainian-Russian hybrid of this Russian story. During a conversation with Zoia Mykolaïvna, Ievhen expresses his (masochistic?) contempt for classical Russian literature, the passion and professional area of both his Ukrainian mother and his future American wife, Dunia Gourman. According to Ievhen, Russian literature is “sick” and “pre-coital”20 in its unbearable and unrealistic coyness. But contemporary Ukraine is sick, too: How can some sort of paradise return to this Ukrainian village if total collapse reigns throughout the country? Wages and pensions unpaid, prices rising, hyper-inflation and economic collapse, Russian and American mass culture on the television screens, conscientious Ukrainians are emigrating, and the Ukrainian rural population drunkenly sings Russian songs.21
19
Kononenko, A Russian Story, 74.
20
Ibid., 89.
21
Ibid., 94.
Towards a New Postcolonial Ukrainian Literature: Ievheniia Kononenko’s A Russian Story
611
Once again, it is impossible to draw a precise line between supposed cultural authenticity, on the one hand, and foreign influences and their allegedly harmful effect, on the other. Is Ukraine decaying because of “Russian and American mass culture” or is Ukraine ready to absorb them as a consequence of its own internal, natural corruption? And is cultural contamination actually to be seen as a threat to allegedly pristine cultural environments, such as that of the Ukrainian countryside, or at least of its contemporary version, with its asphyxiating contempt for privacy and individuality? As one might expect, these questions are left without an answer, even if there is a high degree of probability that the reader will sympathize with the postmodern subject’s natural penchant for cultural contamination. The transforming power of hybridity is nonetheless subject itself to the highest element in the hierarchy of the fictional world of the novel, that is the Onegin plot, which, like fate in Greek tragedies, deprives all involved characters of their autonomy through the power of its inevitability. This means that Volodia/Vladimir must be killed. After fighting a contemporary, profane version of the traditional duel with his former friend Volodia, significantly triggered by Ievhen’s contemplation of the butterfly tattoo that Olia has had on her left buttock after moving to the city, Ievhen hastily leaves Ukraine and settles in the United States. The occasion of his conversation about the incident with Volodia with his new sweetheart, Dunia Gourman, is an opportunity to expand the general reflection on the Russianness of Ievhen’s story. Dunia, who is an expert on nineteenth-century Russian literature, is surprised by the rather Dostoyevskian atmosphere of those events. And three fundamental questions, which accompanied modern Russian culture from Herzen and Chernyshevsky to Tolstoy and Lenin, arise from her observation: “Who is to blame?,” “What was to be done?” and “So, what was to be done, actually?”22 However, it is worth noting how the hybrid scenario of the Russian-Ukrainian context of the novel complicates the relation between the imposed and the
22
Ibid., 103–4.
Alessandro Achilli
612
chosen in Ievhen’s destiny. Is Ievhen doomed to play his Russian story because his fate as a colonized subject could not be different or is this the result of his mother’s more or less conscious embrace of Russianness, symbolized by her decision to name her son Ievhen? The impossibility of giving a clear-cut answer to this question is in line with the novel’s insistence on ambiguity and openness as both authentic and desirable. In the last pages of the novel, before Ievhen and Tania meet by chance on a small island in the Atlantic, the contemporary version of the Russian story par excellence is attuned to a truly Ukrainian note. Ievhen, who has not managed to arouse in Dunia an interest in Ukrainian topics, but firmly refuses to speak Russian with her, though not hesitating to help her properly understand all the linguistic subtleties of the classical Russian literature that she researches, indulges in a moment of moving nostalgia for his hometown, Kyiv, which he had to leave in haste out of fear of being arrested. Ievhen, who includes standard citations from Shevchenko in his conversations with colleagues,23 is aware that the Kyiv that he left some years before—a Ukrainian city which is also claimed by Russian culture as a fundamental part of its text—has undergone substantial changes. He misses it, but at the same time he enjoys the several opportunities of his life in the postmodern, hybrid sphere of the American province (“not Harvard,” where Ukrainian studies flourish, as repeated throughout the novel). Meanwhile, Tania has managed to obtain a good education and to get invited to the same prestigious international conferences in which Ievhen works as an interpreter, mainly from Russian. Although not as central as the male protagonist, once again in the spirit of nineteenth-century Russian novels, Tania is a key figure in Kononenko’s rewriting of the Russian story. She has taken up philosophy, Ievhen’s former passion, and she has managed to make a successful career out of
23
“Everybody has their own destiny and their own broad pathway” (ibid., 100). Note how the same worn-out quote from Shevchenko’s poem “Son” is split in a dialogue between Otto von F. and the Ukrainian man significantly “from Bila Tserkva“ that has stolen his wallet in another (tragic) Ukrainian Russian story, Andrukhovych’s The Moscoviad.
Towards a New Postcolonial Ukrainian Literature: Ievheniia Kononenko’s A Russian Story
613
the cultural interests that Ievhen had aroused in her in their past lives, while Ievhen has had to pick the materially rewarding but less satisfying career of an interpreter (and significantly from Russian). In syntony with Kononenko’s typical attention to female figures, this quite unexpected gender reversal seems to point to a feminist rewriting of Onegin’s plot, as stressed by the relevance of Tania’s speech at the conference they both attend.24 The conclusion makes up for one key element of Evgenii Onegin that was still missing, that is Tatiana’s letter. In her e-mail, which Ievhen comfortably reads in his business-class seat on his way home from the Azores, Tania expresses to Zhenia her gratitude for his noble behavior towards her in their past life and informs him that both Olia and Volodia are well. This Russian story, unlike Shevchenko’s Kateryna, or Andrukhovych’s The Moscoviad, is one with a happy ending. While the plot of the book, with its contemporary revitalization of a story virtually known—at least in the past—by everyone in the former Soviet space, is easy to follow and to understand, its deeper meaning is obviously much more complex. As already mentioned, one of the most striking features of A Russian Story is its blend of narrative and genuinely essayistic moments. It is not an exaggeration to claim that some of its pages read like a self-commentary, with explanations of both the unfolding of the story and of Ukraine’s recent cultural history. The most astonishing element of this hybrid writing, which is clearly conscious and deliberate, is its incongruence with the supposed cultural background of its ideal reader, who would be expected both to perfectly grasp the key moments of Pushkin’s Evgenii Onegin in their contemporary, hybrid remake and to be aware of key facts of present Ukrainian society without any further explanation. This suggests that Kononenko has chosen to graft the hybridity that she thematizes in the very structure of the book, overcoming the boundaries of genre division in the very hybrid spirit of Russian nineteenth-century philosophical
24
I am grateful to one of the two anonymous reviewers for drawing my attention to this insightful element of the novel.
Alessandro Achilli
614
novels, while managing at the same time to provide her audience with a highly readable and enjoyable piece of witty and entertaining prose. The structure of the novel, with its intersection of epic writing and cultural nonfiction, reflects its content and, ultimately, its extratextual message, if we are prepared to see one in it. In her free approach to textual construction, Kononenko announces her freedom to indulge in seemingly superfluous details with the aim of debunking their absolute meaning, while cultures penetrate and— possibly—enrich each other. Genre contamination is coherent with Pushkin’s model, who wrote a novel in verse, thus merging the tradition of epic poetry with the appeal of the novel in the era of its belated rise in Russia.25 In Kononenko’s novel, Ukrainian culture is able to ukrainize a sacred Russian story, gently mocking both the theme itself—it is enough to mention once again Olia’s butterfly tattoo on her left buttock—and the traditional aura of sacredness that surrounds it in Ievhen’s mother’s and Zoia Mykolaïvna’s words. At the same time, A Russian Story shows the cultural productivity of traditional themes, at a time when their once seemingly timeless appeal is fading away, especially in the case of classical Russian literature in Ukraine, in the context of the latter’s desire to fully assert its cultural independence. On the one hand, A Russian Story shows Ukrainians as victims of an eternal, unavoidable, merciless Russian story. Nevertheless, the protagonist of the novel is able to make the best of his dependence on the Russian plot, using it as a way to improve his precarious (Ukrainian) existence and achieve a new social status, although he does not manage to make it to Harvard and become either a scholar of Ukrainian studies or an expert in his other passion, philosophy, having to be happy with the minor, but clearly symbolic profession 25
On this problem see Marcus Levitt, ”Evgenii Onegin,” in The Cambridge Companion to Pushkin, ed. Andrew Khan (Cambridge: Cambridge University Press, 2006), 41–56; J. Douglas Clayton, “Questions of Genre and Poetics in Evgenii Onegin,” in The Pushkin Handbook, ed. David M. Bethea (Madison: The University of Wisconsin Press, 2005), 155–71; and Leon Stilman, ”Problema literaturnykh zhanrov i traditsii v ‘Evgenii Onegine’ Pushkina,” in American Contributions to the Fourth International Congress of Slavists, (The Hague: Mouton, 1958), 321–67 .
Towards a New Postcolonial Ukrainian Literature: Ievheniia Kononenko’s A Russian Story
615
of interpreter. In the United States, he even manages to reunite with his son, Myroslav, with whom he can speak the language he has chosen as his (second) native language, Ukrainian.26 On the other hand, however, one might respond that his Russian fate has meant his displacement from his country, one which becomes even more meaningful and metaphoric in the context of historical Ukrainian-Russian relations.27 However, it would be hard to deny that, at a more general level, displacement is a universal topos of the contemporary age, regardless of the Ukrainian or UkrainianRussian setting of the novel. As pointed out by Madina Tlostanova, the encounter opportunity of the postsocialist with the global (post) colonial is possible in virtue of their sharing of the “basic rhetoric of modernity acting as a tool in justifying the continuing colonization of time and space, of lives and futures.”28 Moreover, the novel seems to offer a positive answer to the theme of Ukraine’s historical relation with Russia. The latter, which is actually absent from the text as a political and historical body, with the possible exception of the funny ukrainianized Russian, Mykhailo Tykhonovych, formerly Mikhail Tikhonovich, and is symbolically reduced to its (fading? or still relevant?) glorious literary hypostasis, fails to retain the protagonist in its sphere. Ievhen, surviving his Russian story, with
26
On Kononenko’s stance on the language issue in Ukraine and on her relation with Russian as one of the languages of Ukrainian culture see a passage from her recent essay on the poetry of the Revolution of Dignity: Ievheniia Kononenko, Poza chasom: eseï (Lviv: Kal′variia, 2017), 83: “Російськомовна проукраїнська поезія стала помітним явищем Майдану. Особливо високий відсоток російськомовної поезії в групі віршів, яка несе печать євангельського міфу. Чи не спростовує наявність цих віршів брехню (саме брехню, хоча хтось вживатиме слово ‘міф’) про занепад російської мови в Україні?”
27
On displacement as a fundamental of contemporary Ukrainian literature see also Vitaly Chernetsky, “The Trope of Displacement and Identity Construction in Post-Colonial Ukrainian Fiction,” Journal of Ukrainian Studies 27, nos. 1–2 (2002): 215–32.
28
Madina Tlostanova, “Postcolonial Theory, the Decolonial Option and Postsocialist Writing,” in Postcolonial Europe? Essays on Post-Communist Literatures and Cultures, ed. Dobrota Pucherová and Róbert Gáfrik (Leiden– Boston: Brill–Rodopi, 2015), 27–45 (30).
Alessandro Achilli
616
all of the intricate entanglement of its not only Pushkinian, but also Dostoyevskian subtexts, is now a westernized Ukrainian, entitled to live the Ukrainianness he has chosen for himself in a context that grants him a reasonable amount of material wellbeing and personal freedom. The inclusive, postcolonial (in the specific sense promoted by Marko Pavlyshyn) model proposed by A Russian Story might help overcome that of contemporary Ukrainian culture that Kononenko herself has pointed out in her review of Lina Kostenko’s novel Zapysky ukraïns′koho samashedshoho: “Тільки ціною надзусиль можна бодай на мить подолати світовий абсурд, до якого ‘всі звикли’. А український самашедший тільки вкотре засвідчив українську провінційність у світі великих ідей. Це болісно констатувати, але це та зустріч України з собою, яка необхідна для особистісного зростання тих, кто нерозривно пов’язує себе з тою ж таки Україною.”29
In conclusion, one might argue that Kononenko’s criticism is not too dissimilar to Pavlyshyn’s own outlook on contemporary Ukrainian culture, in spite of the (at least seeming) chasm between Kononenko’s rather positive reception of Lina Kostenko’s novel and Pavlyshyn’s rather negative response to it.30 In one of his most recent essays, expanding some of the considerations that he had started developing in his 2012 essay on Andrukhovych’s Taiemnytsia, Marko Pavylyshyn has noted on a pessimistic note that Ukrainian literature of the independent era has basically failed to fulfil what it had promised in the early 1990s, shrinking its postcolonial attitude and significantly beefing up its anti-colonial stance.31 Pavlyshyn
29
Ievheniia Kononenko, “Tekst bez kontekstu,” Krytyka 3–4 (2011): 29–32.
30
Marko Pavlyshyn, “‘The Tranquil Lakes of the Transmontane Commune’: Literature And / Against Postcoloniality in Ukraine After 1991,” in Postcolonial Slavic Literatures After Communism, ed. Klavdia Smola, Dirk Uffelmann (Frankfurt/Main: Peter Lang, 2016), 59–82 (66–67).
31
Ibid.
Towards a New Postcolonial Ukrainian Literature: Ievheniia Kononenko’s A Russian Story
617
has identified in writers such as Mariia Matios and Iurii Izdryk, in spite of the significant differences between them, various successful realizations of the postcolonial paradigm, in the precise meaning of the word that he elaborated in the early 1990s. Kononenko’s A Russian Story, with its playful celebration of hybridity and its brilliant approach to the cumbersome, problematic but still productive heritage of Russian culture in Ukraine, should be seen as one more embodiment of the postcolonial model in Ukrainian literature of the second decade of the new century. Ievhen’s story shows the possibility of an inclusive, positively postcolonial and postmodern answer to some of the several challenges of contemporary Ukrainian culture.
618
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan Olena Haleta
Analyzing the cultural and art phenomena that have taken place in Ukraine since the beginning of the protest movement in late 2013 and then in early 2014, known as the Revolution of Dignity, researchers have focused mainly on the visual arts. Literature, requiring translation and, thus, additional time for processing, has attracted considerably less attention. Since the beginning of the protests, authors and researchers have spoken of the need for temporal distance for a final interpretation and articulation of what happened. Moreover, further developments in Crimea and Donbas brought about new disruptions and deeper changes, without time and opportunities to look back. Nevertheless, lyrical poems distributed through social media were created and broadcast in real time and thus became an integral part of the events themselves. Scattered in social networks, these texts were subsequently included mainly in editions that present the wider phenomenon of war literature.1 Only few publications recorded the changes that occurred in literature during the protests 1
See Wschód—Zachód: wiersze z Ukrainy i dla Ukrainy, ed. Aneta Kamińska (Bydgoszcz: Pobocza Peryferii, Miejskie Centrum Kultury, 2014); “Dossier Ukraine,” Literatur und Kritik 501/502 (2016): 25–72; Lysty z Ukraïny / Letters from Ukraine: Poetry Anthology, ed. Hryhorii Semenchuk, Iurii Izdryk, and Vitaly Chernetsky (Ternopil’: Krok, 2016); Words for War: New Poems from Ukraine, ed. Oksana Maksymchuk and Max Rosochinsky (Boston: Academic Studies Press, 2017).
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
619
themselves, expressing the individual and collective experience of that time.2 In its diversity, literature provides unconventional material, direct evidence of what was going on not only in reality itself but also in the relation between words and reality. The analysis of these relations can show the depth of the anthropological distress and the seriousness of the challenges faced by both society and literature, and poetry first of all, which appear to be not only a reflection but also a direct response to the ongoing events. Literature and/as Anthropology Several models of creative reaction can be observed in response to the political protest in Ukraine and the violence against protesters, which resulted in numerous deaths and injuries: socially oriented creativity as social critique or social action; the creation of literary works as documents and monuments; silence and reflection on the “lack of artistic language” in times of tragedy; writing practices as collective rituals to interconnect different elements of a broken reality and create new identities; new reconsiderations of figurative literature in the light of a “language shift,” when it is impossible to predict the meanings and associations of words used by writers. Violence against protesters has become not only a rhetorical but also an anthropological challenge for literature: How to define (and also defend) humanity, both as human society and a human value in a humiliation. The question of humanity has become the main issue of literature in search for a starting point for personal and collective self-identification:
2
See Majdan! Ukraine, Europa, ed. Claudia Dathe and Andreas Rostek (Berlin: edition.fotoTAPETA_Flugschrift, 2014); Euromaidan: was in der Ukraine auf dem Spiel steht, ed. Juri Andruchowytsch (Berlin: Suhrkamp, 2014); Euromaidan: khronika vidchuttiv, ed. Vasyl′ Karp′iuk (Brusturiv: Discursus, 2014); Euromaidan: lirychna khronika, ed. Vasyl′ Karp′iuk (Brusturiv: Discursus, 2014); Euromaidan: khronika v novelakh, ed. Vasyl′ Karp′iuk (Brusturiv: Discursus, 2014); Litopys samovydtsiv: deviat’ misiatsiv ukraïns’koho sprotyvu, ed. Tetiana Teren (Kyiv: Komora, 2014).
Olena Haleta
620
Людина в мені меншає, згортається калачиком, обгортається кольоровим фантиком. Чорнослив в шоколаді. Прогірклий, приторний, димний. Лишає на пальцях чорний в’їдливий слід, за яким впізнаєш своїх, за яким відрізняєш чорне від білого. Людину в мені можна з’їсти нараз. Вистачить одного широко відкритого рота . . . Людина в мені скрипне, розтрощиться, стане . . . 3
In recent decades, scholars have reconsidered the opportunities and the status of literature as an exceptional human activity. Literary anthropology, founded by Wolfgang Iser, invites the humanities to be revised in a new interdisciplinary perspective. According to Iser, literature as a mechanism for the creation of new senses and new meanings, as well as new forms, is one of the attributes of the human being.4 Numerous scholars have joined this discussion in the last two decades, including George
3
Olena Huseinova, “The person in me grows smaller . . . ,” in Lysty z Ukraïny / Letters from Ukraine, 122. [“The person in me grows smaller, / curls up in a ball, / wraps in a colorful wrapper. / A chocolate covered prune. / Bitter, sugary, smoky, / marks the fingers / with the black, abrasive stain— / that’s how you’ll recognize your kin, / that’s how you’ll distinguish / between black and white. / My entire person may be eaten in one go. / Open your mouth wide, clench your jaw tight, swallow once . . . // . . . / The person in me / will squeak, crumble, and halt”—(trans. Karo Caran, Lysty z Ukraïny / Letters from Ukraine, 123)].
4
Wolfgang Iser, Prospecting: From Reader Response to Literary Anthropology (Baltimore: The John Hopkins University Press, 1989); idem, Das Fiktive und das Imaginäre: Perspektiven literarischer Anthropologie (Frankfurt/Main: Suhrkamp, 1991).
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
621
Marcus,5 Hans Ulrich Gumbrecht,6 Clifford Geertz,7 and James Clifford.8 Collections of essays and monographs on literary anthropology have been published, analyzing different literary phenomena from new methodological perspectives and looking for common and specific anthropological experiences (e.g. by Fernando Poyates,9 Philip A. Dennis and Wendell Aycock,10 Jonathan Hall, and Ackbar Abbas,11 Doris Bachmann-Medick,12 Dennis J. Sumara,13 Rudolf Behrens, and Ronald Galle).14
5
George E. Marcus, Michael M. J. Fisher, Anthropology as Cultural Critique (Chicago: Chicago University Press, 1986); Writing Culture: the Poetics and Politics of Ethnography, ed. James Clifford and George E. Marcus (Berkeley– Los Angeles–London: University of California Press, 1986).
6
Hans Ulrich Gumbrecht, “Literary Anthropology?,” Stanford Presidential Lectures in the Humanities and Arts: Wolfgang Iser, Spring 2000, http://prelectur.stanford.edu/lecturers/iser/gumbrecht.html; Hans Ulrich Gumbrecht, “Potential einer Denkspur: zum Nachlass des Literaturtheoretikers Wolfgang Iser,” in Wolfgang Iser, Emergenz (Konstanz: Konstanz University Press, 2013), 13–17.
7
Clifford Geertz, “A Strange Romance: Anthropology and Literature,” Profession (2003): 28–36.
8
James Clifford, The Predicament of Culture: Twentieth-Century Ethnography, Literature, and Art (Cambridge, Mass.–London: Harvard University Press, 1988).
9
Literary Anthropology: a New Interdisciplinary Approach to People, Signs and Literature, ed. Fernando Poyates (Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins, 1988).
10
Literature and Anthropology, ed. Philip A. Dennis and Wendell Aycock (Lubbock: Texas Tech University Press, 1989).
11
Literature and Anthropology, ed. Jonathan Hall, Ackbar Abbas (Hong Kong: Hong Kong University Press, 1986).
12
Doris Bachmann-Medick, Kultur als Text: die anthropologische Wende in der Literaturwissenschaft (Frankfurt/Main: Fischer Taschenbuch Verlag, 1996), 7–64.
13
Dennis J. Sumara, “Creating Commonplaces for Interpretation: Literary Anthropology and Literacy Education Research,” Journal of Literacy Research 34, no. 2 (2002): 237–60.
14
Historische Anthropologie und Literatur: romanistische Beiträge zu einem neuen Paradigma der Literaturwissenschaft, ed. Rudolf Behrens and Ronald Galle (Würzburg: Königshausen & Neumann, 1995).
Olena Haleta
622
Clifford Geertz suggests viewing literature as a specific type of transgressive thinking, a “perilous business”15 that not only describes reality and creates its own, but also changes the author and the reader in the process of writing and reading. According to Rudolf Behrens and Ronald Galle, literature accumulates previous human experience and uses it to ensure further human development, articulates this experience, implementing the aesthetic function of language, and, finally, shows and simultaneously forms the place of the human in the world.16 Certainly, literature as a means of searching for a new language is currently at the center of the cultural changes taking place in Ukraine. Literature learns to speak again and to “figure what it cannot think,”17 returning to the first acts of deadly violence: – Розкажи мені про ту зиму, коли він помер. – Його звали Сергій, воїн і волонтер.18
Literature and/as Metonymy The uniqueness of the new reality and the new language is expressed in the very fact that “Maidan” itself is not a metaphor but rather a metonymy,19 used to describe events occurring there. This process could not be defined metaphorically because it cannot be compared to something else, at least for its participants.
15
Geertz, “A Strange Romance,” 36.
16
Behrens, Galle, Historische Anthropologie und Literature, 9.
17
Cathy Caruth, Literature in the Ashes of History (Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 2013), 88.
18
Ol′ha Perekhrest, “Rozkazhy meni pro tu zymu, koly vin pomer . . . ,” in Litopys samovydtsiv, 66. [“—Tell me about that winter when he died / —His name was Serhii, he was a soldier and a volunteer” (trans. Olena Haleta)].
19
As shown by the anthology Majdan! Ukraine, Europa, which was compiled during the protest, the name “Revolution of Dignity” appeared slightly later.
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
623
The relationship between reality and literature has irreversibly changed after the deadly violence against protesters. As poetically declared by Mar′iana Savka, “the metaphor—died.”20 Reality goes beyond the boundaries of the possible and thus elevates even the so-called lingual metaphor, or the established idiom. No one can declare what remains imaginable in these changed circumstances, and what belongs to the sphere of the potentially possible. The change of conventions in transforming the conditional into the real is at the core of the possibility of writing poetry for Maryna Padalko: “Я сплю, мов убитий, і сняться мені,” where all five stanzas begin with this poetic comparison, and in the last line this metaphoric condition is finally set aside: “Я й справді убитий. І серце мовчить.”21 As Gérard Genette puts it, metaphorical language is based on the principle of assimilation and is impossible outside of a defined discursive field. As opposite to metaphor, the general principle of metonymy is authenticity.22 Metonymical narrative is based not on comparisons, but on immediate presence or coexistence.23 To be in the same place: This is the reason for creating metonymical narration. Indispensably connected with distribution,
20
Mar’iana Savka, “We wrote poems . . . ,” in Words for War, 128.
21
Maryna Padalko, “Ia spliu, mov ubytyi,” in Euromaidan: lirychna khronika, 13. [“I sleep like I’m killed and I see a dream”; “I am really killed. And my heart is still” (trans. Olena Haleta)].
22
Gérard Genette, Figures III (Paris: Éditions du Seuil, 1972), 45.
23
The fundamental distinction between metaphor and metonymy was formulated by Roman Jacobson, who argued that metonymy with its syntagmatic but not paradigmatic nature is not dependent on hierarchy (Roman Jakobson, “Two Aspects of Language and Two Types of Aphasic Disturbances,” in On Language [Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1990], 129). Other researchers argue that metonymy opposes both the discourse of power and the power of discourse because of its mechanism of semantic dispersion (Renate Lachmann, Gedächtnis und Literatur: Intertextualität in der russischen Moderne [Frankfurt/Main: Suhrkamp, 1990], 9) and its dissemination instead of assimilation of sense (Aura Maria Heydenreich, Wachstafel und Weltformel: Erinnerungspoetik und Wissenschaftskritik in Günter Eichs “Maulwürfen” [Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 2007], 39).
Olena Haleta
624
participation, self-determination, metonymy becomes a means for converting space, both physical, and cultural. Maidan as a reality needs permanent collation in situ, it is checked by the sense of compatibility. This is an event that takes place in global real time, “before our eyes,”24 as Martin Pollack called one of his first essays on this topic. Whatever you may be doing—you are doing it in full public view. Right into the eyes,25 the title of an essay by Natalka Sniadanko, refers both to the events taking place directly in front of us, and to the snipers aiming at the protesters’ eyes, reconnecting the Maidan protests with the deprivation of sight typical of the classical tragedy.26 This is particularly evident in the context of the complete disappearance of irony in the works of authors whose poetic manner is particularly indebted to it, such as Yuri Andrukhovych and Oleksandr Irvanets′. Accepting the classical definition of irony as distance to what is described, which can be traced back to Socrates,27 such refusal may be qualified as taking a step to meet reality itself. Rejecting irony also means a refusal to use antiphrasis—that is, utilizing words in their opposite meaning. One of the features of irony, bringing it closer to metaphor, is the presence of a stable context, equally understandable for both the author and the reader: “The whole thing cannot work at all unless both parties to the exchange have confidence that they are moving together in identified patterns”28—as Wayne Booth states. In this case, on the contrary, what is meant is an exit beyond the boundaries of the fixed frame of reference, a search for a new system of reference and assessment. The facts go beyond the established emotional and ethical scale—they cross the frontier of the human as such.
24
Martin Pollack, “Vor unseren Augen,” in Majdan! Ukraine, Europa, 117.
25
Natalka Sniadanko, “Direkt auf die Augen,” in ibid., 39.
26
Ibid., 42.
27
Claire Colebrook, Irony (London: Routledge, 2004), 29.
28
Wayne Booth, A Rhetoric of Irony (Chicago: University of Chicago Press, 1974), 13.
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
625
Thus, Maidan is transformed into heterotopia—the “other place,” a specific space of direct action of great political significance,29 where time starts being accumulated, instead of disappearing. Time is accumulated to be transformed into a product. According to Foucault’s distinction between heterotopia and utopia, the former is not calming and soothing, but disturbing.30 This disturbance is stipulated by abandoning not only the conventional system of reference (place) and calculation (time), but also the system of settlements and values, and the conventional use of language. Literature and/as Silence The issue of silence as a lack of fitting language was incarnated in Ukrainian poetry on both the thematic and the formal level as the occurrence of a specific untypical “emotional landscape.”31 The thematization of issues of expression, search, and absence of relevant language can be easily observed: I believed before that Death turns sea to stone Death is when the tide of the Earth covers us up now I believe Death is the Word unknown to my soul speak, Death the unspeakable to my soul what is death tell me and return . . . 32 29
Hilde Heynen, “Afterthoughts: Heterotopia Unfolded?” in Heterotopia and the City: Public Space in a Postcivil Society, ed. Michiel Dehaene and Lieven De Cauter (London: Routledge, 2008), 311–24.
30
Michel Foucault, “Of Other Spaces,” Diacritics 16, no. 1 (1986): 22–27.
31
Ruth Wajnryb, The Silence: How Tragedy Shapes Talk (Crows Nest: Allen and Unwin, 2001), 310.
32
Marianna Kiyanovska, “I Believed Before . . . ,” in Words for War, 100.
Olena Haleta
626
Among Marianna Kiianovs′ka’s poems inspired by Maidan “Two plates of warm food” is particularly interesting. The very formal organization of this text is certainly not characteristic of the author. Being oriented to mythical thinking, Kiianovs′ka’s poetry is usually similar to prayers or rituals, which are tautological in their nature. Moreover, Kiianovs′ka writes mostly rhythmic and rhymed poetry, and syllabo-tonic rhythms intensify the impression that the text is as description of a world which is going to emerge. Instead, the following piece is written in free verse using laconic forms of couplet and one-line stanzas and, finally, fragmented into separate words with unfilled lacunas between them: .................... . . . сад садитимуть . . . .................... . . . скажуть Київ . . . . . .................... . . . а сонце вийде з ріки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33
This poem does not describe reality itself but demonstrates the attempt and also the impossibility of such description (in particular, none of the verbs is used here in the present tense). This is rather an endeavor “to say what could not be said, or at least to attempt to say it, thus refusing to be silent in the face of the unsayable.”34 This entails not only the stylistic or rhetoric irrelevance of the existing methods of speech in that situation. Language, with all its expressive opportunities, evolves as an attribute of purely human existence. Experienced both separately (by the author) and collectively (by the reading community), language goes beyond the imaginable.
33
Marianna Kiianovs′ka, “Dvi tarilky teploï ïzhi . . . ,” https://www.facebook. com/marianna.kijanowska/posts/737243976308397; published on Facebook on April 10, 2014. [“ . . . a garden they’ll plant / . . . / they’ll say Kyiv / . . . / and the sun will come out of the river” (trans. Olena Haleta)].
34
Harold Bloom, “Freud: Frontier Concepts, Jewishness, and Interpretation,” in Trauma: Explorations in Memory, ed. Cathy Caruth (Baltimore–London: The Johns Hopkins University Press, 1995), 113.
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
627
The poetic figure used by Kiianovs′ka refers to Shoshana Felman’s concept of stammering as a kind of “traumatized language”: “Literature has become for me the site of my own stammering. Literature . . . gives me a voice, a right, and a necessity to survive. Yet, I cannot discount the literature which in the dark awakens the screams, which opens the wounds, and which makes me want to fall silent. Caught by two contradictory wishes at once, to speak or not to speak, I can only stammer.”35 Literature and/as Voice The limits of the imaginable were rationally and emotionally defined by Roman Rak at the very beginning of protest: “God save us all from using weapons.”36 As a result of crossing this “red line” of human life, poetical language is unable to describe inhuman experience. Although humankind has had to survive several periods of dehumanization, and literature has had to choose or create expressions to describe them, each particular case concerns not only the results of this search, but mainly our understanding of language deficiency. Violence changes the narrator’s situation, since he or she is literally lacking words, and is to have his or her voice changed to a shriek, a moan or other similar speechless reactions, including muteness, which, contrary to silence, has an anthropic character. For Yuri Andrukhovych, such a sign of irreversible change was a scream into a phone handset on the day when the authorities had used Berkut policemen to beat and chase peaceful students: “This is the moment when you realize—this is a scream of despair.”37 In fact, that moment interrupts the flow of time, falls out of it, and is not measured in conventional units. This continues to last with each new death or handicap. And while it lasts, conventional measuring and assessment become irrelevant. And that is why the future still
35
Shoshana Felman, “Education and Crisis, or the Vicissitudes of Teaching,” in ibid., 58.
36
Roman Rak, “Zum Geburtstag!” in Majdan! Ukraine, Europa, 147.
37
Juri Andruchowytsch, “Auf der Eisbahn,” in ibid., 52.
Olena Haleta
628
cannot come: “There are no true settlement with the past, including the close one, yesterday’s.”38 The collapse of lingual convention as a result of a pain shock is probably most successfully embodied into the resonant poem by Ol′ha Kashpor “Boys are covered by flags,” written as a direct reaction to the shooting of protesters on February 20, 2014. The continuous repetition (five times in three stanzas) of the short, spell-like phrase “do not howl” places the situation outside of the conventional anthropological framework—social, moral, ethical. The human is placed into an inhuman situation impossible either to be explained, or to be settled in a rational way. The text responds to the course of the events, but it is also a desperate attempt to hold them on the brink of ultimately breaking off into overall chaos. The feeling of verbal deficiency is again intensified by thorough rhyme, supplemented by internal aligning, with the result that the key sound combination of the poem is repeated eleven times.39 Analyzing literary testimonies that go beyond language, Cathy Caruth has defined this kind of poetics as “a voice that is paradoxically released through the wound,”40 or “the witness of the crying voice.”41 This situation particularly contrasts with what had been written just two months before, when the events had not yet reached their tragic development. Taras Prokhas′ko’s essay (December 25, 2013) is about the recovery of one’s own language and voice as the main achievement of both protesters and the whole country: Despite all the things happening in Ukraine within the last month, we should not forget everything that was said. It is because the last month became for all of us also the time of speaking out after being silenced. It might seem that what was said does not have such a great value, and maybe sometimes 38
Ibid., 54.
39
Ol′ha Kashpor, “Mal′chikov ukryvaiut flagami . . . ,” in Litopys samovydtsiv, 126.
40
Cathy Caruth, Unclaimed Experience: Trauma, Narrative, and History (Baltimore–London: The Johns Hopkins University Press, 1996) 2.
41
Ibid., 3.
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
629
it is really so, but not this time. For the history of our people, these days and weeks have also the following, most important sense, that everyone began to speak, regaining their lingual ability.42
The theme of the inability to use conventional language after a first death and further deliberately inflicted violence against the protesters is evident in most works included in the first collections of texts on Maidan.43 The first of the poems included in Euromaidan: A Lyrical Chronicle, by Marianna Kiianovs′ka, begins with the assertion: “брами просто над нами / не сказати словами.”44 The same motif is present in a poem by Tetiana Vlasova: “Вулиця стала дуже болючою – / Що говорити?”45 Bohdan Bodenchuk conveys similar feelings: “знаю, не вистачить слів, щоб усе сказати.”46 In the poetry of Evgeniia Bil′chenko, muteness acquires another dimension. It is not about lack of words, but about general language disablement: “Мова – хвора. Їй – страшно. Краще помовчимо.”47 Literature and/as Body The restoration of poetic language in Kiianovs′ka’s poetry begins with the description of a bodily experience. What literally makes sense stays in place; common feelings and sensations become the basis for a common language, for the emergence of a new metaphor:
42
Taras Proсhas′ko, “Khrystos sia rozhdaie!” in Euromaidan: khronika vidchuttiv, 17 (trans. Olena Haleta).
43
See ibid.; Euromaidan: lirychna khronika; Euromaidan: khronika u novelakh.
44
Marianna Kiianovs′ka, “Bramy prosto nad namy . . . ,” in Euromaidan: lirychna khronika, 5 [“The gate is simply above us / no words to describe it” (trans. Olena Haleta)].
45
Tetiana Vlasova, “Mama vidpravyla syna,” in ibid., 12 [“The street has become so painful— / And what can you say?” (trans. Olena Haleta)].
46
Bohdan Bodenchuk, “Sichen′ 2014,” in ibid., 31 [“I know there is not enough words to say it all” (trans. Olena Haleta)].
47
Evgeniia Bil′chenko, “ARHE,” in ibid., 11 [“Language is sick. / It’s afraid. / We’d better be silent” (trans. Olena Haleta)].
Olena Haleta
630
in a tent like in a nest twilight, pleasant and still smells of rosin angel feathers, home the nature of things reveals itself without warning hands and throat ache from smoke sweet and salty as blood a flash fire breaches the fabric beneath the skin insomniacs trying to breathe with shrinking lungs tomorrow’s light will freeze somebody’s pupils and lips and today it is time to gather the stones dead and alive warming them through body teaching them to fly48
Kiianovs′ka’s poetry written during Maidan transmits mostly bodily experiences, not speech. The main organ of perception becomes the eye, which maintains communication with the world, while there is a lack of words able to describe what has been seen: “stones bulged from their sockets / and became eyes / everything else became memory / air, fire”;49 “The eye, a bulb, that maps its own bed, / Summons memory—not yet alive, but / Begun”;50 “Blue—/ Brown means that the eyeball’s gone cloudy”;51 “an eye slicing through glass.”52 The inhuman nature of such a vision is also described by Liudmyla Khersons′ka: “Buried in a human neck, 48
Marianna Kiyanovska, “In a tent like in a nest . . . ,” in Words for War, 101.
49
Marianna Kiyanovska, “We swallowed an air like earth . . . ,” in ibid., 102.
50
Marianna Kiyanovska, “The eye, a bulb, that maps its own bed,” in ibid., 104.
51
Marianna Kiyanovska, “Their tissue is coarse . . . ,” in ibid., 105.
52
Marianna Kiyanovska, “Things swell closed . . . ,” in ibid., 106.
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
631
a bullet looks like an eye, sewn in, an eye looking back at one’s fate.”53 In the works of other authors, words are replaced by direct actions, gestures vested with relevant sense. Unlike words, they are characterized by unambiguity and literality. The new message consists of them and its content is inseparable from the lyrical subject. The ones who manifest themselves this way are directly involved in the manifestation process, without distinction between word and body: “ви . . . кидаєте бруківку, яка виражає відверту / політичну позицію і є способом стримання сліз.”54 Pavlo Korobchuk does not focus on the description of the actual confrontation itself: Everything is confined to the response to the situation. However, even when the scene and the form of action are changed, it is not a word, but a look, a handshake or a kiss that convey important information: The lyrical subject recognizes his school friend in his fellow protester only after he “вдивився при першій розмові у розріз його балаклави”;55 “ті, хто разом близько були біля смерті” are after all going separate ways, having shaken hands; “істина ця проста” comes to the hero and his beloved woman again not through the word, but through “найпалкіший поцілунок / той, що з присмаком газу на вустах.”56 Bodily sensations and metonymic adjacency become the basis for describing the situation in Hryhorii Semenchuk’s poetry: “лише не забудьте тепло вдягнутися / і відчувайте рідне плече.”57 53
Lyudmyla Khersonska, “Buried in a human neck, a bullet looks like an eye, sewn in . . . ,” in ibid., 78.
54
Pavlo Korobchuk, “Virsh pro povstannia na vulytsi Hrushevs’koho” in Euromaidan: lirychna khronika, 18 [“ . . . and you throw cobbles expressing your explicit / political position and this is a way to hold back tears” (trans. Olena Haleta)].
55
Ibid. [“ . . . has peered during the first talk / at the slit of his balaclava” (trans. Olena Haleta)].
56
Ibid., 19 [“ . . . those who were together till death”; “this simple truth”; “ . . . the most impassioned kiss / the one with gas taste on your lips” (trans. Olena Haleta)].
57
Hryhory Semenchuk, “It’s a small world to begin with . . . ,” in Lysty
Olena Haleta
632
Mentioned several times by Kiianovs′ka, memory becomes a tool for the future as the ability to speak about an unimaginable present. Poetry originates as the evidence of one’s inability to convey the essence of events, as a “figure of ash” which “refers us to events that may not have a simple referent, but are signs of the unimaginable past.”58 First of all it takes the form of a memorial dedication, as in “In memory of the heavenly hundred” by Katia Babkina: “Коли помираєш, слід пам’ятати про / те, що, звісно, перемагає завжди добро.”59 Such a statement does not add confidence—on the contrary, it indicates uncertainty in one’s own beliefs.60 Literature and/as Literality Despite the fact that during the war violence continues to multiply, the trauma received during Maidan does not lose its weight. The subsequent tragic events do not micrify it, they deepen it, displacing it into subconsciousness, into a prelingual, unpronounced “id.” Evidence of such a mutation in memory and forced insensibility that one day we will have banished, again returning to language through a shriek, is to be found in a poem by Iuliia Kropyv′ians′ka
z Ukraïny / Letters from Ukraine, 432. [“ . . . and just don’t forget to dress warmly / and feel each other’s back” (trans. Tanya Rodionova, VERBatsiya project, ibid., 433)]. 58
Caruth, Literature in the Ashes of History, 88.
59
Katia Babkina, “In memory of the heavenly hundred,” in Lysty z Ukraïny / Letters from Ukraine, 36 [“When you are dying, remember—the good does, of course, win” (trans. Olena Haleta)].
60
The theme of language destruction as a collapse of the world also appears in war poetry, and poetic strategies are very similar. Among the most famous examples are the poems “Decomposition” by Liuba Iakimchuk (Words for War, 152–53) and “Can there be poetry after . . . ” by Anastasiia Afanas′eva (ibid., 17). Whereas Iakimchuk demonstrates destruction of topography and history and finally of the author herself, Afanas′eva organizes her poem as a list of geographical names pointing to language (or rather poetical) disability, as described by Adorno.
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
633
written one year after the first tragic events, which deals with traumatic episodes: може колись на сеансі регресивного гіпнозу ми згадаємо в деталях викачане поле в снігу де силкувався встати чоловік весь обмотаний скотчем але так і не зміг . . . мабуть колись перервавши криком сеанс ми таки все згадаємо але не тепер не тепер61
This poem, however, tries to express displaced emotions after a certain period of time. This is an attempt to literally describe past events, but it appears to be not successful enough: We remember what we have to verbalize, but we still cannot ultimately cope with this need and are forced to use protective mechanisms. Poetry originates from the impossibility of poetic narration. As Polina Barskova put it, this is an “attempt to speak what cannot be spoken: horror, fear, disgust.”62 Cathy Caruth defines such situation as traumatic, or pathological: “The pathology consists, rather, solely in the structure of its experience or reception: The event is not assimilated
61
Julia Kropyvyanska, “Mozhlyvo kolys′ . . . ,” https://www.facebook. com/notes/julia-kropyvyanska/8a7ab20e/10202420779720032/; published on Facebook on February 20, 2015 [“perhaps once / during a regressive hypnosis session / we’ll recall in details // the levelled field in the snow / where a man tried to get up / fully wrapped with tape / but could not . . . // perhaps once / interrupting the session with a scream / we’ll yet recall it all / but not now / not now” (trans. Olena Haleta)].
62
Polina Barskova, “On Decomposition and Rotten Plums: Language of War in Contemporary Ukrainian Poetry,” in Words for War, 192.
Olena Haleta
634
or experienced fully at the time, but only belatedly, in its repeated possession of the one who experienced it.”63 Authors are left with only one way to construct new poetics in a situation where there are no connections between the word and reality. Writers often simply note facts, describing individual events that are transformed through texts into general cultural experience. They reject figurative speech; they are looking for a direct connection between the word and the thing, the conceptual core for successful naming: today the muse is the nurse who is shot through the neck in Maidan’s winter winds . . . the student who now lies murdered wrapped up in heavenly blankets . . . 64
Addressing specificity is also key to understanding the new community, connected by common experience and survivorship. According to Ian Hacking, “there are interconnections between group memory and personal memory. One obvious link is trauma.”65 Poetical trill and the destruction of metaphor have affected not only Ukrainian authors (or authors in Ukraine), but sympathizers from abroad as well. For instance, the return to the simplest and most specific elements such as proper names is seen in “Hotel Ukraine”66 by Bohdan Zadura. This poem devoted to Maidan proves the personal trust of the lyrical subject in the dozens of persons mentioned in the text and attempts to restore the lyrical subject’s relation with reality through them. The text is also filled with stories that enable recognition of mentioned prototypes without mistake (similar to the poems of Kropyv′ians′ka and Makhno). The author 63
Cathy Caruth, “Introduction,” in Trauma: Explorations in Memory, 4.
64
Vasyl Makhno, “February elegy,” in Words for War, 122.
65
Ian Hacking, Rewriting the Soul: Multiple Personality and the Science of Memory (Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1995), 211.
66
Bohdan Zadura, “Hotel Ukraïna,” in Wschód—Zachód, 96–99.
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
635
of this poem is similar to Biblical Noah, who is trying to save the world before the catastrophe. Cathy Caruth interprets the literality of poetical language as a sign of trauma: [M]odern analysts [ . . . ] have remarked on the surprising literality and nonsymbolic nature of traumatic dreams and flashbacks, which resist cure to the extent that they remain, precisely, literal. It is this literality and its insistent return which thus constitutes trauma and points toward its enigmatic core: the delay or incompletion in knowing, or even in seeing, an overwhelming occurrence that then remains, in its insistent return, absolutely true to the event. It is indeed this truth of traumatic experience that forms the center of its pathology or symptoms; it is not a pathology, that is, of falsehood or displacement of meaning, but of history itself.67
Literature and/as Anthology Finally, important elements of Maidan textualization are literary anthologies,68 which have become the main source for the study of this literary phenomenon. In a time when personal narratives were wounded and traumatized, anthological collections attempted to present a comprehensive view of that fragmented reality (and literature). Many of them are arranged in chronological order and include not only works by professional writers but also folklore pieces, short essays, and even posts on social media. These compilation strategies indicate a very basic level of reflection in gathering different types of emotions, feelings, and reactions and problematizing the question of the very nature of literature. In the case of Maidan, literary anthologies function as a collective language therapy, individual worldviews and narratives being still in formation. Representing Maidan poetry, anthologies 67
Cathy Caruth, “Introduction,” 5.
68
See the list of anthological publications at the beginning of this article.
Olena Haleta
636
have proven themselves as a literary mechanism and book form capable of rapid response to external events. They introduce new works, approve new artistic phenomena, and restore the literary system. Anthology as an integrated project is an attempt at what is not even a dialogue, but a polylogue, a conversation between different authors, each of whom has his/her personal experience and is attempting to articulate it. Redefining the world after the boundary of the human has been crossed, anthologies turn into specific literary and anthropological projects. Anthological publications give literature a special status: Appealing to memory of genre, traditionally picking and presenting the most valuable expressions checked by time and readers, anthologies transform separate texts into collective integral images. In 1992, Helga Essmann argued that an anthology is not only a form of publication but also a form of documentation of writing and reading practices.69 Summing up scholarly discussions over the next twenty years, Anders Olsson proposed to consider anthologies as a way of transferring “new cultural values,”70 fundamental for the self-understanding and self-defining of cultural communities. Anthologies of Maidan texts include works both in Ukrainian and in Russian and demonstrate that new poetics and cultural codes are not limited to one language; so the aligning of Borys Khersons′kyi’s barricades, “что костью в горле у тирании торчат”71 (in Russian), with the ones “у кого кістка в горлі”72 by Olena 69
Helga Essmann, Übersetzungsanthologien: eine Typologie und eine Untersuchung am Beispiel der amerikanischen Versdichtung in deutschsprachigen Anthologien, 1920–1960 (Frankfurt/Main–Berlin–Bern–New York: Peter Lang, 1992), 16.
70
Anders Olsson, Managing Diversity: The Anthologization of “American Literature” (Uppsala: Uppsala University Press, 2000), 15.
71
Boris Khersonskii, “So, somebody should stand . . . ,” in Euromaidan: lirychna khronika, 16 [“ . . . sticking out like a bone lodged in tyranny’s throat” (trans. Olena Haleta)].
72
Olena Huseinova, “The person in me grows smaller,” in Lysty z Ukraïny / Letters from Ukraine, 122 [“ . . . with bones in their throats” (trans. Karo Caran), ibid., 123].
Mined Words: An Un-Imaginable Reality and the Search for a New Language in the Poetry of Maidan
637
Huseinova (in Ukrainian) is a direct dialogue between the two authors. Not only quotation, but also translation becomes a means of creating a new “ourness” at a more complex level. The role of the translator is often performed by poets (Halyna Kruk, Marianna Kiianovs′ka, Borys Khersons′kyi and others), and translation in this case acquires a new meaning—from a simple communication act, it becomes an ethical gesture. Anthologies also show several other general tendencies. During Maidan, literature was dominated by poetry, which indicates rather the depth of emotional defeat than a conscious reflection on it. Literature experienced “a shock to thought”73 (Brian Massumi); it causes the loss of the ability to speak and yet stimulates the search for new poetical tools. However, further research could reveal numerous “old,” or traditional forms borrowed from folklore, sacred writings, and literary classics. Fairy motifs divide the world according to the ethical principles of good and evil and promise the victory of goodness. They perform the most basic anthropological function, organizing the world into communities of “us” and “others,” which manifest themselves through hostility. Sacred tradition is used to articulate the motive of the victim, including mourning, and the request for “miraculous patronage.” Classical poems by Taras Shevchenko, Ivan Franko, Lesia Ukraїnka, Pavlo Tychyna, and other authors from the nineteenth and twentieth century were recontextualized to convey new messages and restore historical continuity. Literature itself turns into a collective ritual, in which the reading of works is carried out publicly and with live broadcasting, and the most popular videos on the Internet gain millions of views. When analyzing the “literature of ashes”74 as evidence of traumatic experience, Cathy Caruth defined listening “as a site of evidence— not only as the tool for perceiving evidence but as a form of evidence
73
Brian Massumi, ed., A Shock to Thought: Expression after Deleuze and Guattary (London: Routledge, 2002).
74
Caruth, Literature in the Ashes of History, 87.
Olena Haleta
638
itself.”75 In this sense literature is both a message and an action, which unite the community “after the end.”76 Literary anthropologists view literature as a process of endowing reality with meaning—as “it appears to defy transcription of circumstances indicated and instead offers the reader nothing but attitudes or possibilities of perception relating to these circumstances.”77 Literature transforms individual expression into cultural self-description, individual emotion—into collectively adopted experience, or “common places” for the creation of cultural self-identification, an important and unique way of studying human nature78 and a unique means of cultural self-interpretation.79 The poetry of Maidan appeared as a result of a concrete historic(al) situation. It could be described as a “new pathography,” including the whole range of effects from pathos of poetry to pathology of reality, from “impossible saying”80 to “literary fever.”81 According to Cathy Caruth, literary evidences of trauma are rather symptoms of a traumatic condition than a way of overcoming it, but “the creative act of language [ . . . ] becomes not only the story of departure but also the language of play, a language that would, in fact, become a new language [ . . . ] in the future.”82 The literature of Maidan should be treated as both “individual language” and “collective therapy,” as a process of giving sense to a world that has changed dramatically. Understood as a sphere of imagination and at the same time as a mechanism of representation, this literature has had to rethink its relation with reality and has reconstructed the “common places” of anthropological and emotional experience.
75
Ibid., 67.
76
Ibid., 21.
77
Iser, Prospecting, 24.
78
Sumara, “Creating Commonplaces,” 239.
79
Bachmann-Medick, “Einleitung,” 10.
80
Caruth, “Introduction,” 10.
81
Caruth, Literature in the Ashes of History, 89.
82
Caruth, “Introduction,” 9–10.
639
Towards a Postcolonial Ethics: Rewriting Ukraine in the “Enemy’s Language” Marco Puleri
The challenges of developing a utopian, postcolonial orientation in Ukraine, or any part of the former Soviet Union, are onerous. They include many tasks: recovering, maintaining, and honoring the memory of individual and collective victims of tyranny, but without the ressentiment against the former colonizer that many exercises in memory may engender; taking adequate account of the crimes and injustices perpetrated against the colonized, while also recognizing the extent to which the colonized were themselves involved in these crimes and injustices [ . . . ]; conceptualizing the past as an often dismal prelude to the future, but not a determinant of it; and, finally, seeking models for the harmonious co-existence of former participants in the colonial relationship, even if this quest appears asymmetrical, and the desire for rapprochement one-sided. In Ukraine, all of these “tranquil lakes of the transmontane commune” appear more remote and inaccessible at the time of writing (2014–15), in the midst of a neocolonial war, than at any time since independence.1
1
Marko Pavlyshyn, “‘The Tranquil Lakes of the Transmontane Commune’: Literature and/Against Postcoloniality in Ukraine After 1991,” in Postcolonial Slavic Literatures After Communism, ed. Klavdia Smola and Dirk Uffelmann (Frankfurt/Main: Peter Lang, 2016), 64. While describing postcolonialism as an utopian “orientation,” in his study Pavlyshyn symbolically refers to the distant shimmer of the “tranquil lakes of the transmontane commune” in Mykhola Khvyl′ovyi’s story I: A Romantic Tale.
Marco Puleri
640
As highlighted by Marko Pavlyshyn above, the “challenges of developing a utopian, postcolonial orientation in Ukraine [ . . . ] are onerous,” especially today “in the midst of a neocolonial war.” It is in the literary arena where the tenor of the debate seems to be “best captured by the term ‘anticolonial,’” as being permeated by “cultural phenomena that assert the autonomy, dignity, and value of the colonized and resist the strategies of cultural colonialism.”2 Taking into account the historical dynamics of the contested Russian–Ukrainian encounter, the paradox lies in the fact that here, as emphasized by Georgii Kas′ianov, “it is possible to consider Ukraine as an example of postcolonial syndromes without colonialism,”3 whereby these syndromes include the reframing of diverging memories, cultural categories, and identity markers along rigid binary lines. Therefore, according to Roman Dubasevych, the “term ‘postimperial’ seems for several reasons to better match the complex reality of the Ukrainian–Russian encounter”: First of all, it accounts for the spatial and historical proximity of both cultures, epitomized in the highly controversial Russian topoi of “bratskii narod” [brother nation] and Malorossiia [Little Russia]. In addition and chronological continuation, it correlates with the involvement in the Soviet project where both, Russians and Ukrainians, undoubtedly stood much nearer to its foundation and the center of power, and were “more equal” than any other representatives from the Asian, Caucasian or Baltic periphery.4
Dubasevych analyzed the period preceding the war, in order to shed light on the “anti-imperial strategies” enacted by the Ukrainian intellectual elite even before 2014, which “manifested
2
Pavlyshyn, “The Tranquil Lakes,” 62.
3
Iurii Volodarskii, “Mify zamedlennogo deistvia. Istorik Georgii Kas′ianov o Bandere, russkom iazyke i shchelchkakh istorii,” Fokus, February 10, 2017, https://focus.ua/society/366016/.
4
Roman Dubasevych, “Ukraine’s Sleepwalking into the ‘Russian World,’” in Smola and Uffelmann, ed., Postcolonial Slavic Literatures After Communism, 138.
Towards a Postcolonial Ethics: Rewriting Ukraine in the “Enemy’s Language”
641
themselves in symbolic struggle over cultural hegemony.”5 According to Dubasevych’s insights, the present conflict could thus be interpreted “as an effect of a long-term alienation between Ukraine and Russia, Ukrainophiles and Russophiles, that has been growing since Ukrainian independence in 1991.”6 Most fundamentally, the “postimperial” frame creates the ground for discussing the case of Ukrainian–Russian cultural relations in light of the recent conflict in Donbas and the contested annexation of Crimea to Russia, since even “if before 2014 the anti-imperial tendencies in Ukraine never led to interethnic violence, they manifested themselves in symbolic struggle over cultural hegemony, embodied in the reluctance to recognize Russian as a second official language, and in multiple ‘memory wars.’”7 In the Ukrainian literary environment this interpretation also influenced the conceptualization of the national canon, especially in light of the contested heritage of the ambivalent multinational Soviet literature—a project that forged “a literary reality of dense intercultural entanglement”8 and still influences the “post-imperial” developments of post-Soviet literatures. When identifying its “unintended result” for “the space of Russianlanguage literature,” Susi Frank recognizes that “nearly everywhere [ . . . ] there are authors today who use Russian as their writing language.”9 This is “a group and a tendency in-between,” living at the crossroads between the processes of “nationalization and/as deSovietization” in former Soviet republics and “nationalization in Russia itself.”10 This may be the reason for Pavlyshyn’s recognition of “postcolonial ethics” in Andrii (Andrei) Kurkov’s positioning as
5
Ibid., 136.
6
Ibid., 134.
7
Ibid., 136.
8
Susi K. Frank, “‘Multinational Soviet Literature’: The Project and Its PostSoviet Legacy in Iurii Rytkheu and Gennadii Aigi,” in Smola and Uffelmann, ed., Postcolonial Slavic Literatures After Communism, 201.
9
Ibid., 213.
10
Ibid., 212.
Marco Puleri
642
a Ukrainian author writing in Russian, where “he exemplifies a postcolonial capacity to overcome the colonizer’s hauteur without embracing the rancor of the colonized.”11 Eventually, looking for a new model for “postcolonial transcendence of colonial antagonisms,” it is exactly the emerging positioning of Russian-speaking authors in Ukraine that could help understand the complex dynamics that make literary history as provocation of national identity and, at the same time, national identity as provocation of literary history.12 In this paper I will explore post-Maidan cultural developments in Ukraine, focusing on the current reshaping of the contested language issue in the literary debate through the lens of the postcolonial paradigm. I will examine the outcomes of the Maidan revolution and the war in Donbas as an influence on the concept of the Ukrainian literary and social space by analyzing the main narratives of the so-called “Ukraine crisis” played and enacted by Russian-speaking literary actors, in light of the emerging “postcolonial ethics” stemming from their role in public debates. The aim of this paper is to rethink and better understand the different approaches to the “Russian question” in Ukraine by analyzing the narratives that emerged in the aftermath of the recent Ukrainian– Russian clash of discourses. Demistifying Anticolonial Myths: The “Ukrainian Russians” The most urgent issue addressed here concerns the identification of Russian-speaking Ukrainians as Ukrainian citizens. The manipulating tricks of the mentioned authors of Zbruch consist in the fact that they call all the Ukrainian Russian-speaking citizens “Russians” (“rosiiany” or “ruski”). This means the denial of a political nation in favor of an ethnic one. There is no political nation of Ukrainian-language and
11
Pavlyshyn, “The Tranquil Lakes,” 72.
12
See Marko Pavlyshyn, “Literary History as Provocation of National Identity, National Identity as Provocation of Literary History: The Case of Ukraine,” Thesis Eleven 136, no. 1 (2016): 74–89.
Towards a Postcolonial Ethics: Rewriting Ukraine in the “Enemy’s Language”
643
Russian-language Ukrainians, but only ethnic Ukrainians and ethnic Russians. This is a very dangerous manipulation.13
In September 2017, while discussing the recent developments in defining “Ukrainianness” in the national debate, Ukrainian philosopher Serhii Datsiuk significantly declared that “in the coming decades the solution of the Ukrainian question is not possible without the solution of the Russian question.” This followed the publication of controversial commentaries by Galician intellectuals, such as Taras Prokhas′ko,14 Iurii Andrukhovych15 and Iurii Vynnychuk,16 debating the Ukrainian question on the online platform Zbruch. In these debates, the Russian language is depicted as an attribute of the “enemy,” “a language of violence,” which is embodied by those Ukrainians who are not even able “to sleep” in the national language (i.e. the “Ukrainian Russians”)—this is the term used by Prokhas′ko to address indiscriminately both ethnic Russians and Russian speakers in Ukraine. A different stance was eventually taken by Serhii Zhadan, who argues that, even in times of war, “Ukraine is the Ukrainian law and constitution,”17 irrespective of whether its citizens speak Ukrainian or Russian. At the core of the debates lies again the eternal language issue, the myth, or better, the political “slogan,”18 as suggested by Georgii Kas′ianov, that makes Russian an instrument of cultural 13
Serhii Datsiuk, “Ukraïnizatsiia ta vyrishennia rosiis′koho pytannia,” Ukraïns′ka Pravda, September 15, 2017, http://blogs.pravda.com.ua/authors/ datsuk/59bb9df1328c3/.
14
Taras Prokhas′ko, “Chy ty spysh ukraïns′koiu?,” Zbruč, August 31, 2017, https://zbruc.eu/node/70184.
15
Iurii Andrukhovych, “Edinaia krayna,” Zbruč, August 18, 2017, https:// zbruc.eu/node/69747.
16
Iurii Vynnychuk, “Nestrymni zhakhittia translitu,” Zbruč, September 10, 2017, https://zbruc.eu/node/70530.
17
Nataliia Humeniuk, and Mykola Dondiuk, “Serhii Zhadan: ‘Ia—ukraïns′kyi hromadianyn chasiv viiny,’” Hromads’ke, September 7, 2017, https:// hromadske.ua/posts/zhadan-pro-novii-roman-internat-viinu-mir-ta-movu.
18
Cf. Volodarskii, “Mify zamedlennogo deistviia.”
Marco Puleri
644
hegemony implemented by the “occupier,” the “enemy.” The misuse of language and historical myths implemented by political elites throughout the so-called “Ukraine crisis” created the ground for the interrelation between the field of politics and the field of culture. These dynamics were actually observed by the Russian writer Dmitrii Bykov in an article emblematically titled “The Brain of Nations. War and Propaganda Defeated Intelligentsia,” while looking at the recent developments of Russian-Ukrainian cultural relations: Maybe for some time Russian performers will still be able to perform in Ukraine, and Ukrainians will be able to do it in Russia. This is normal, like any cultural exchange. But they will have to sing and read in their own languages. The niche of the Russian-speaking poet in Ukraine is gradually disappearing, becoming impossible, since Russian is perceived as the language of the enemy. Whether it is so, it is a separate issue, we will not discuss it here. But during the war nuances disappear [ . . . ] the third position becomes impossible now. For this, much has been done by both sides, and by and large—this is the logic of history.19
Contrary to the situation outlined by Bykov, the latest developments in the cultural scene show us that, in the case of Ukraine, there is still room for the rise of a “third position” stemming from a “postcolonial orientation.” There is no doubt that both the social environment and cultural industry in Ukraine have undergone radical changes in the last few years. Among the most significant outcomes of the Euromaidan, according to Pavlyshyn, is the phenomenon of Russian-language Ukrainian patriotism.20 As observed by the Ukrainian analyst Ol′ha Mykhailova in early 2014, today reframing the positioning of the so-called “Ukrainian
19
Anastasiia Mironova and Dmitrii Bykov, “Mozg natsii,” Novaia Gazeta, January 22, 2017, https://www.novayagazeta.ru/articles/2017/01/23/71248yazyk-vraga-podhodit-tolko-dlya-listovok.
20
Pavlyshyn, “The Tranquil Lakes,” 79.
Towards a Postcolonial Ethics: Rewriting Ukraine in the “Enemy’s Language”
645
Russians” means changing terms such as language and ethnicity into more fluid identity markers.21 Recent sociological research shows unpredictable trajectories for ethnonational identifications in Ukraine, which have been influenced by recent events. Following the analysis of mass surveys and focus group and public discourse data, Volodymyr Kulyk concludes in his 2017 study that the increasing Ukrainianness of the Russian-speaking part of Ukraine’s population means that most of these people do not cease to be Russian-speaking when becoming (more) Ukrainian. Indeed, the share of those using predominantly Russian in their everyday life decreased only marginally for the years of independence. [. . .] Euromaidan and the war, while stimulating attachment to Ukrainian as the perceived national language and alienation from Russian as the perceived language of the aggressor, did not urge a considerable part of Ukraine’s population to radically change their language practice.22
It is the changing perceptions of such terms as nationality and language that come to eventually affect the fluidity of the current framework of ethnonational identifications in Ukraine. Considering the relevant share of mixed identifications (i.e. both Russian and Ukrainian) in the eastern and southern regions of the country, as shown by the data collected from the surveys conducted by the Kyiv International Institute of Sociology from 2012 to 2017, we should value “the important role of hybrid identifications as an intermediate state between the clear-cut designations by established categories.”23
21
“Changing the connectivity of the world means changing the notion of the ‘own’ and the ‘other.’ That is, identity markers are changing.” Ol′ha Mykhailova, “Ukrainskie russkie,” Ukraїns′ka Pravda, March 26, 2014, http://life.pravda.com.ua/columns/2014/03/26/160035.
22
Volodymyr Kulyk, “Identity in Transformation: Russian-speakers in PostSoviet Ukraine,” Europe–Asia Studies (2017): 19.
23
Volodymyr Kulyk, “Shedding Russianness, recasting Ukrainianness: the post-Euromaidan dynamics of ethnonational identification in Ukraine,” Post-Soviet Affairs 34, nos. 2–3 (2018): 135.
Marco Puleri
646
Most fundamentally, the changing meaning of Ukrainianness “from an ethnic to a civic criterion for membership”24 follows a process of deterritorialization of Russianness. This reflects not only a process of “shedding Russianness” and “recasting Ukrainianness,” as emphasized by Kulyk, but a clear attempt at “recasting Russianness in the frame of Ukrainianness.” Moving to the cultural debate, the emerging “orientation” is highly reflective of the position assumed by Russian-speaking intellectuals and recent literary ventures in Ukraine. It is not by chance that Andrii Kurkov announced the need for “appropriating” Russian as a Ukrainian “cultural good”: The Russian language outside of Russia is an independent phenomenon. But, like in the case of Francophonie 150 years ago, Russia is trying to use Russian language in its own interests. To limit the ability of Russia to protect the Russian language in Ukraine, it is necessary to recognize Ukrainian Russian-speaking as Ukrainian “cultural property” and to take Ukrainian Russian under our philological control.25
The stance taken by Kurkov responds to the need for creating a broader cultural space in Ukraine, including all the members of the Ukrainian civic nation. This is clearly a provocation aimed at answering the rigid binarism enacted by both the Kremlin sponsored Russian World concept and the exclusivist positions assumed by most of the Ukrainian-language elite, especially in post-Maidan times. Kurkov’s position is quite exceptional in the national literary scene, especially because of his high visibility in the West, and his choice to publish his works simultaneously in both Ukrainian and Russian. This example of language-inclusivity has been only recently followed by other members of the “niche of the Russian-speaking poet” that was rather active in recasting “literary
24
Kulyk, “Identity,” 14.
25
Aleksandr Kurilenko, “Andrei Kurkov: ‘Ukraina dolzhna sdelat′ russkii iazyk svoei kulturnoi ‘sobstvennost′iu,” Delovaia stolitsa, January 10, 2018, http://www.dsnews.ua/politics/andrey-kurkov-putinu-ne-vazhno-chtodumayut-ukrainskie-russkie--02012018220000.
Towards a Postcolonial Ethics: Rewriting Ukraine in the “Enemy’s Language”
647
nation-ness” throughout the last years. This is the case for two new anthologies recently published, respectively, by the Kharkiv-based “Folio” publishing house, and the Kyiv-based “Legenda.” Oleksandr Krasovyts′kyi (Aleksandr Krasovitskii), the publisher and editor of the volume Ukrainian Prose and Poetry in Russian (2016), emphasized the need for reconsidering “Russian Ukrainian literature” [russkaia ukrainskaia literatura] as an “integral part”26 of Ukrainian literature, especially in times of war. The anthology includes works of authors who are “bilingual in everyday life,” but whose literary production was usually published in their “native language.”27 This would also involve a wider overview of the most prominent contemporary Russian-language authors, from fantasy to poetry, for the Ukrainian readership, which is a challenging perspective, since until 2014 most of the Ukrainian Russian-language writers only published their works in Russia, and before the outburst of the war they were more widely read in Russia rather than in Ukraine.28 Another venture, which was undertaken in this case by Donbas writers, goes significantly further by attempting to revise the canon from the East. As emphasized in the preface by Ivan Dziuba, the anthology of Ukrainian writers from Donbas, titled Poroda (Rock, or breed),29 clearly aims to show how the “Ukrainian word and the Russian one” can coexist in harmony in the hybrid cosmology of the Ukrainian literary space. Dziuba explains further that
26
“I am convinced that Ukraine has only one literature, the Ukrainian, which is made in the different languages of the people who inhabit our State” (Aleksandr Krasovitskii, “Ot sostavitelia,” in Ukrainskaia proza i poeziia na russkom iazyke, ed. Aleksandr Krasovitskii [Kharkiv: Folio, 2016], 3).
27
Krasovitskii, “Ot sostavitelia,” 3.
28
See also Marco Puleri, “Ukraïns′kyi, Rosiis′komovnyi, Rosiis′kyi: SelfIdentification in Post-Soviet Ukrainian Literature in Russian,” Ab Imperio 2 (2014): 367–97.
29
The anthology was edited by Veniamin Biliavs′kyi (Beliavskii) and Mykyta Hryhorov (Nikita Grigorov), both emigrating from Donets′k to Kyiv in 2014, and includes more than sixty authors.
Marco Puleri
648
Maybe [ . . . ] this anthology should have appeared earlier. Of course, it would not have affected the course of events, but it would have helped the Ukrainian community better understand the nature and the reasons behind what is happening in Donbas, and also—this is not less important— to see how the Ukrainian word and the Russian one in the mouths of the honest and responsible sons of our country sound in unison, when it comes to human dignity and the right to life in freedom. In Ukraine.30
The authors included in the anthology Poroda are from Donets′k and Luhans′k regions, or they spent part of their literary career there. More than sixty authors writing poetry or prose, from the second half of the twentieth century until the present, take part in the creation of a unique mosaic of Donbas regional literature as Ukrainian. Oleh Kotsarev observes that the latest texts are of particular importance, because “they manifest the selfidentification of the writers as Ukrainian authors and record it for history.”31 Russian-language authors such as Mykyta Hryhorov, Iia Kiva, Olena (Elena) Stiazhkina, Volodymyr Rafieienko (Vladimir Rafeenko), together with Ukrainian-language ones such as Serhii Zhadan, Liubov Iakymchuk and Oleksii Chupa, can thus help “solidify the Ukrainian myth of Donbas.”32 This is an important step for encouraging the integration process in contemporary Ukrainian society, especially since many cultural actors from Donbas, and also Crimea, were forced to move to the other centers of Ukrainian cultural life, such as Lviv and Kyiv.33 It is not by 30
Ivan Dziuba, “Perevidkryttia Donechchyny,” in Poroda. Antolohiia ukraïns′kykh pys′mennykiv Donbasu, ed. Veniamin Biliavs′kyi and Mykyta Hryhorov (Kyiv, Legenda: 2017), 19.
31
Oleh Kotsarev, “Antolohiia ‘Poroda’ zasvidchuie: literatura Donbasu – chastyna ukraїns′koї,” Teksty.org.ua, February 16, 2018, https://texty.org. ua/articles/82942/Antologija_Poroda_zasvidchuje_literatura_Donbasu__ chastyna-82942/.
32
Ibid.
33
See Marco Puleri, “Hybridity Reconsidered: Ukrainian Border Crossing After the ‘Crisis,’” Ab Imperio 2 (2017): 257–86.
Towards a Postcolonial Ethics: Rewriting Ukraine in the “Enemy’s Language”
649
chance that many Donbas authors’ works were issued by Ukrainian publishers in recent times: for example, Olena Stiazhkina’s In the Language of God (2016), which was published in Russian in the literary journal Iehupets’ and in Ukrainian by the Kyiv-based Dukh i Litera; and Volodymyr Rafieienko’s The Length of Days (2017), which was published in Ukrainian translation by the Lviv publishing house “Vydavnytstvo Staroho Leva,” and in Russian by “Fabula,” based in Kharkiv. The publication of Rafieienko’s latest book was included in a broader project launched by “Fabula,” which is aimed at creating a series devoted to “Contemporary Ukrainian Prose,” including both Russian and Ukrainian language authors. For the first time, literary works such as Victory Park (2016) and Mahjong (2017), which were previously only available in the Russian market, have been published in Ukrainian, eventually making their author Oleksii (Aleksei) Nikitin, a Russian-language writer from Kyiv, a “Ukrainian cultural phenomenon.” Transgressing the (National) Code: Recasting History and Language in Light of War Ukraine is constantly set in rigidly fixed historical frames, constantly correlating it with the past, whereas the experiences of the past were not stories of success. And it is this obsession with bad history, with bad experience, that must be overcome. The success of the Ukrainian movement lies not in clinging to the past, but finding a new perspective, and giving up negative experience.34
The radical changes that have occurred in Ukrainian society in the last few years lie at the core of most of its recent cultural production. Euromaidan and the war in Donbas have been the subject of a series of literary works in which intellectuals have tried to analyze and grasp the history of their country following different perspectives
34
Aleksei Nikitin, “Sanitar s Institutskoi,” inKyiv, March 24, 2016, http:// inkyiv.com.ua/2016/03/sanitar-s-institutskoy/.
Marco Puleri
650
and stances. In this section I will focus on two works written by two Russian-language writers based in Kyiv—Oleksii Nikitin and Oleksandr (Aleksandr) Kabanov—who offer a challenging view on these recent events. Their works provide a new way to reflect on the “postcolonial ethics” emerging in the “niche” of Ukrainian literature in Russian. In 2016 Oleksii Nikitin published a povest′ inspired by the Euromaidan events, entitled The Orderly from Institutskaia Street (2016) with the Kyiv publishing house “Liuta Sprava.”35 The work tells the story of the poet Iurko Nezhoda and his friend Umanets′, meeting in the late 80s in Kyiv and starting a literary journal, while living through harsh economic conditions, until the outburst of Euromaidan. The main narrative level follows the story of the Nezhoda family through the events of Ukrainian history of the late nineteenth and early twentieth century. Nikitin uses this narrative tool for revisiting the memory of the world wars and destabilizing the national intellectual debate. In his work, therefore, history is depicted as a game, as something impossible to grasp in its entirety: Семь шагов патриота – самый яркий и скандальный документ радикального движения за украинскую независимость на рубеже XIX и XX веков. Незгода составил этот катехизис новой (конечно же, тайной) революционной организации, вскоре после разгона Богунского общества. Тогда ему еще не было двадцати. Сейчас Семь шагов можно найти в школьной программе, правда, с комментариями, призванными смягчить их жесткий, а по современным меркам вполне расистский характер. Их толкуют с угрюмой, нечеловеческой серьезностью [ . . . ] Между тем, это была скорее игра, чем результат размышлений и партийных дискуссий. Игра ума сильного и живого, насмешливого и одновременно
35
The first edition of the povest’ was published in the journal Druzhba narodov, with the title Shkil’-mozdil’. See Aleksei Nikitin, “Shkil′-mozdil′,” Druzhba narodov 1 (2016), https://magazines.gorky.media/druzhba/2016/1/shkilmozdil.html.
Towards a Postcolonial Ethics: Rewriting Ukraine in the “Enemy’s Language”
651
настроенного до крайности романтически, но все же только игра.36
The ludic memory of Petro Nezhoda—Iurko’s ancestor experiencing the tumultuous events of the twentieth century— embodies the empty value of historical narratives that still affect our perception of the present. Nikitin confirmed that he used the historical figure of Mykola Mikhnovs′kyi, ideologue and leader of the Ukrainian national movement in the early twentieth century, as a real prototype for Petro Nezhoda: “His story was tragic, like in general the stories of all the Ukrainian political actors of his time.”37 The story of the Nezhoda family could thus be read as a deconstruction of the rigid historical narratives of the Ukrainian present: The symbol of the cyclical failed uprising and wars is the burden of history for Ukraine’s present. This is the position assumed by Iurko Nezhoda, the main character of Nikitin’s povest′, which shows how the solution to the obsession with “family history” can be found only in the aftermath of Maidan revolution: – Важно то, что вся наша страна точно так же придавлена своей историей. Она тащит ее на себе как гирю. [ . . . ] – Не важно, как было на самом деле, – отмахнулся Незгода, – важно, что сейчас мы это поняли. Прошлое должно остаться в музеях. В театрах, в кино, в приключенческих романах. Оплаканное, обыгранное, сотни раз перепридуманное, измененное до полного несходства. Хватит уже ходить по кругу и проваливаться в старые ямы. [ . . . ] – Мы все время с кем-то безуспешно боремся, а потом скорбим о погибших. Боремся – скорбим, боремся – скорбим . . . Веками, тысячелетиями. А результат вон, за окном . . . Дурная дихотомия, из которой давно уже пора выбраться.38
36
Aleksei Nikitin, Sanitar s Institutskoi (Kyiv: Liuta Sprava, 2016), 60.
37
Ibid.
38
Ibid., 148–49.
Marco Puleri
652
Eventually Iurko Nezhoda and Umanets′ escape the “bad dichotomy” of Ukrainian history by joining the Maidan Revolution. According to Umanets′’s conclusions, in a country “without a state,” “we will do all the necessary with our own hands.”39 The way out of memory wars comes from understanding the cyclical nature of reoccurring wars and revolutions in these “bloody lands at the crossroads of civilizations,”40 as described by Nikitin in a recent interview. And this introduces new ground, where one can find a new kind of positioning, a third way: It is important to see what is happening now on historical scale, even though on a small one. Cosmopolitan views were always important to me, and it is important to me to preserve them now. Strictly speaking, I never felt myself belonging exclusively to the Ukrainian or the Russian culture. The formation of my personality was influenced by a wide range of philosophers, writers, cultural and historical figures. And I feel that they taught me the right things. For example, the ideas of liberalism [ . . . ] and the priority of universal values [ . . . ] There remained a fundamental localization, i.e. Kyiv as a place for life. And the Russian language as a tool of thinking. This is exactly a key characteristic of my perception and description of the world, and my relation to it.41
Similar “ethics” can be found in the position assumed by the Russian-language poet Oleksandr Kabanov, who in his latest work In the Language of the Enemy (2017) clearly aims to demystify the logics of alienation enacted by the war, engaging in a “critique
39
Ibid., 175: “– В Киеве некому работать с твоими идеями. Сейчас Украина — страна без государства, его просто нет. – Государство нам не нужно, мы все сделаем сами.”
40
Vladimir Rafeenko, “Ukraina—krovavye zemli na styke tsivilizatsii,— Aleksei Nikitin,” Fokus, September 21, 2016, https://focus.ua/culture/355421/.
41
Ibid.
Towards a Postcolonial Ethics: Rewriting Ukraine in the “Enemy’s Language”
653
of reduced self-identification.”42 The volume collects both poems which were written in times of turmoil (2014–17) and selected texts from the author’s vast body of literary production, thus offering a broader overview of the poet’s reflection on self-identification. The unifying key point is clearly stated in the first section of the volume: “Language is not guilty. It is always men who are guilty.”43 In his poems, Kabanov recollects his fragmented epos, embodying the inbetween positioning of a Russian-language writer in Ukraine, as in “The Bridges” (1990), a poem composed at the eve of the collapse of the Soviet Union: Лишенный глухоты и слепоты, я шепотом выращивал мосты – меж двух отчизн, которым я не нужен. Поэзия – ордынский мой ярлык, мой колокол, мой вырванный язык; на чьей земле я буду обнаружен? В какое поколение меня швырнет литературная возня? Да будет разум светел и спокоен. Я изучаю смысл родимых сфер: пусть зрение мое – в один Гомер, пускай мой слух – всего в один Бетховен [ . . . ]44
In this excerpt from The Bridges, we see the need for an “intermediate positioning.” The displacement experienced by the lyric hero is symbolically embodied in his “ripped tongue,” his artistic medium, his lacking of the “two motherlands” which “do not
42
As for a detailed analysis of the postcolonial condition of Russian-language poetry of Ukraine, see Ilya Kukulin, “‘The Long-Legged Time is Fording the War.’ The Postcolonial Condition of the Russian-Language Poetry of Ukraine,” in Smola and Uffelmann, ed., Postcolonial Slavic Literatures After Communism, 161–87.
43
“Iazyk ne vinovat. Vsegda vinovaty liudi.” Aleksandr Kabanov, Na iazyke vraga (Kharkiv: Folio, 2017), 3.
44
Ibid., 130.
Marco Puleri
654
need” him. It is only through this symbolic estrangement conferred by art, represented by Homer’s “sight” and Beethoven’s “ear,” that the poet can recompose his fragmented ego and “territorialize” his positioning. In his artistic universe, Kabanov thus “translates the forms of cultural tradition,” reconverting them in a new “language of the objects,” where an epos made of “historical and literary figures” and “living statues” takes shape.45 At the core of his production lies the demystification of both the Russian and the Ukrainian historical narratives, as we witness in the parodic versions of the biblical exodus in the poems “The Exodus of Muscovites” (2009), which was included in the 2017 collection, and “The Exodus of Ukrainians” (2010): [...] а теперь в конфорках горит украинский газ, а теперь по Арбату гуляет чеченский спецназ, [...] не осталось в городе истинных москвичей. Над кипящим МКАДом высится Алигьери Дант, у него в одной руке белеет раскаленный гидрант, свой народ ведет в пустынные облака [ . . . ]46 – Кто это там? – спросят чужие люди из тумана. – Это мы, украинцы, – протрубят в ответ слоны. – Это мы, украинцы, – захрюкают в ответ свиньи. – Это мы, украинцы, – выкрикнет парочка москвичей, которых мы взяли с собой, чтобы никогда, никогда не забывать о том, что мы – украинцы.47
While reading Kabanov’s poems, Muratkhanov suggests that “terror” emerges after “laughter,” but both emotions find
45
Vadim Muratkhanov, “Apokalipsis segodnia,” Novyi mir 11 (2011), https:// magazines.gorky.media/novyi_mi/2011/11/apokalipsis-segodnya-2.html.
46
Kabanov, Na iazyke, 81.
47
Aleksandr Kabanov, Volkhvy v planetarii (Kharkiv: Folio, 2014), 133.
Towards a Postcolonial Ethics: Rewriting Ukraine in the “Enemy’s Language”
655
their common ground in perceiving “the absurdity of existence.”48 Eventually, the recent war and the traumatic events that took place in Ukraine give the author an opportunity to imagine a new postcolonial ethics for the “Ukrainian Russians,” in order to find his place outside the “bad dichotomy” inscribed in the national code: Снилось мне, что я умру, умер я и мне приснилось: кто-то плачет на ветру, чьё-то сердце притомилось. Кто-то спутал берега, как прогнившие мотузки: изучай язык врага – научись молчать по-русски. Взрывов пыльные стога, всходит солнце через силу: изучай язык врага, изучил – копай могилу. Я учил, не возражал, ибо сам из этой хунты, вот чечен – вострит кинжал, вот бурят – сымает унты. Иловайская дуга, память с видом на руину: жил – на языке врага, умирал – за Украину.49
48
Muratkhanov, “Apokalipsis.”
49
Kabanov, Na iazyke, 6.
656
Росіяни і російськомовні у Львові: сусіди, витіснені з поля зору Катажина Котинська
Росіяни з’являються у Львові як важлива група після Другої світової війни. Число росіян складало до 30% населення (1950), потім, з плином часу, до кінця 1980-х рр. поступово знижувалося до 16%,1 проте значне переважання російської мови над українською у багатьох сферах було помітним аж до 1980-х рр.2 Отже, у відносно довгому проміжку часу присутність росіян та російськомовних у Львові була реальним фактором, який мусив суттєво впливати на повсякденне життя міста. Попри те—і попри панівний літературний образ міста як відкритого на всі мови, культури, традиції, які взаємозбагачуються у сприятливих умовах—аж до останніх років українські автори «львівського тексту» не вважали за потрібне або ж можливе включити образ і перспективу росіян та російськомовних у свої твори. Такі персонажі або обминалися увагою, або «за означенням» вважалися чужими. Метою даного тексту є показати, на прикладі двох романів 2015 року, соціокультурний фон зламу тієї парадигми. Навіть якщо взяти до уваги, що переважна більшість львівських 1
Роман Лозинський, Етнічний склад населення Львова (у контексті суспільного розвитку Галичини) (Львів, Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2005).
2
Галина Боднар, Львів. Щоденне життя міста очима переселенців із сіл (50–80-ті роки ХХ ст.) (Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2010).
Росі яни і російськомовні у Львові: сусіди, витіснені з пол я зору
657
росіян були далекими від сфери високої культури (інженери, робітники, урядовці різних рівнів, військові), майже повна відсутність проблеми «російськомовного львів’янина» в українській львівській літературі змушує задуматись над причинами, способом створення та наслідками існування такого літературного конструкту «львівськості». Юрій Андрухович, котрий невдовзі після політичного зламу 1991 року відкриває нову українську літературу про Львів як мультикультурне місто, в якому є місце усім можливим і неможливим націям і спільнотам, росіян просто оминає увагою. У його відомому есеї «Місто-корабель»3 хоровод справжніх і вигаданих груп мандрує Львовом, описаним як найбільш українське та, водночас, найбільш відкрите для Іншого місто України. Проте від росіян у цьому тексті не залишилося і сліду. Така послідовна і значуща відсутність польському дослідникові добре відома: так само конструював образ підросійської Варшави кінця дев’ятнадцятого столiття Болеслав Прус у знаковому для епохи романі «Лялька».4 Пізніше, після Другої світової війни, схожі засоби використовували автори еміграційних спогадів про життя польської шляхти на «Східних Кресах» в часи поділів Польщі.5 Таке конструювання уявного світу, коли на реальний вплинути неможливо, дозволяє в ситуації залежності (яка безсумнівна як у підросійській Польщі епохи поділів, так і в підрадянській Україні, попри
3
Юрій Андрухович, “Місто-корабель”, у: Юрій Андрухович, Дезорієнтація на місцевості (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999), 25–31. Першодрук у: Jurij Andruchowycz, Erc-herc-perc, пер. Ola Hnatiuk (Warszawa: Tyrsa, 1996).
4
Danuta Sosnowska, “Ciało wyparte”, Kresy 25 (1996): 39–43; Janusz Maciejewski, “Stereotyp Rosji i Rosjanina w polskiej literaturze i świadomości społecznej”, Więź 2 (1998): 183–197.
5
Tadeusz Sucharski, “Rosja w emigracyjnych wspomnieniach ostatniego pokolenia polskich ziemian ‘Północno-Zachodniego Kraju’ Imperium Romanowów”, у: Obraz Rosji w literaturze polskiej XX w., ред. Anita Jarzyna та iн. (Poznań: Nauka i Innowacje, 2014), 387–424.
Катажина Котинська
658
всі відмінності системи та історичного контексту) бодай змоделювати цілісний національний наратив. Існує, проте, суттєва різниця. У контексті польського дев’ятнадцятого–початку двадцятого столiття межа між росіянином та поляком була чітка й очевидна, стосувалася мови, релігії, традиції. Зрештою, відчуття іншості було взаємним, про що пишуть як польські, так і російські дослідники.6 Натомість у Львові другої половини дев’ятнадцятого–початку двадцятого столiття, щоб накреслити лінію розподілу, використовується радше частка «не»: україномовні–неукраїномовні. Тим не менше, сам факт некористування українською мовою ще не дозволяє зробити висновок про етнічну ідентичність особи. Така розмитість меж характерна не тільки для Львова і Галичини. Проблеми з (само)ідентифікацією, ймовірно, і є однією з причин відсутності досліджень, які висвітлювали б питання образу росіянина/російськомовного в українській «післяшевченківській» літературі,7 хоча прикладів текстів, у яких персонажі розмовляють російською, можна навести багато, навіть для найновішої літератури. Мені вдалося знайти одну роботу, яка долає цю межу і торкається першої третини ХХ ст., хоча й вона є радше культурологічна, аніж суто літературознавча. Її автор, Юрій Сілецький, так пояснює свій вибір: Хронологічно дослідження охоплює період з середини ХVIII до 30-их років ХХ ст., що зумовлено наявністю та станом джерельної бази. Верхня часова межа дослідження обмежується 30-ими роками ХХ ст., оскільки, починаючи з цього періоду, на українських землях відбувалися
6
Див., напр.: Katalog wzajemnych uprzedzeń Polaków i Rosjan, ред. Andrzej de Lazari (Warszawa: PISM, 2006).
7
Про «дошевченківську» див., напр.: Ольга Яблонська, “Етноментальний образ москаля в українській літературі дошевченківського періоду”, Волинь філологічна: текст і контекст 11 (2011): 236–246, там само огляд досліджень.
Росі яни і російськомовні у Львові: сусіди, витіснені з пол я зору
659
різноманітні політичні та соціальні явища і події, . . . які спричинили зміни у демографічній структурі та етнічному складі населення України.8
Після 1930-х рр. розмежування «свій–чужий» у парі українець–росіянин для стороннього спостерігача вельми ускладнюється: залишається орієнтуватися на самоідентифікацію людини, оскільки за таких умов українцем/ росіянином є той, хто себе ним вважає. Мовний фактор не допомагає, оскільки російську як головну мову спілкування використовують та вказують у різних опитуваннях не лише росіяни. Крім того, походження—наприклад, прибуття особи чи її предків із Росії—також не завжди допомагає; як побачимо далі, історія імперії й тут підкидає підводні камені. Отже, повертаючися до Львова, саме мовна межа залишається важливим фактором для розуміння проблеми: під розмовним найменуванням «русскіє», «совєти» та навіть «львівські росіяни» можуть ховатися як етнічні росіяни, так і (причому частіше) українці-східняки або й представники інших націй колишнього СРСР. Як показують попередні дослідження,9 тут при четність до політичної влади, зв’язки із «системою», нарешті «нетутешність» часто важливіші за саму етнічну ідентичність. Тим самим, розуміючи, що національну ідентичність людини може вказати лише вона сама, у випадку презентованого аналізу мусимо звернути увагу
8
Юрій Сілецький, “Стереотипи ‘ляха’ та ‘москаля’ у традиційному світогляді українців: спільні та відмінні риси”, Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні, ред. Леонід Зашкільняк (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009), 96–143.
9
Пор., напр.: Боднар, Львів; Aleksandra Matyukhina, W sowieckim Lwowie: życie codzienne miasta w latach 1944–1990 (Kraków: WUJ, 2000); Оля Гнатюк, Відвага і страх (Київ: Дух і літера, 2015).
660
Катажина Котинська
на всіх тих, кого у Львові кладуть у ментальну скриньку з ярликом «русскіє». «Місто-корабель»—найбільш яскравий приклад загальної тенденції 1990-х рр. Для львівської (та ширше— західноукраїнської), патріотично налаштованої інтелігенції природним шляхом конструювання української національної «уявленої спільноти» було використання схеми «мова–історія– культура». Навіть тодішній enfant terrible, скандаліст Андрухович, який у повісті «Рекреації» (1992) зумів поставити під сумнів статус поета як національного пророка, не вийшов поза схему такої культурної ідентичності. Український Львів, навіть уявний, мусив бути україномовним. Російська у цьому світі, як, зрештою, і в реальному Радянському Союзі, означала загрозу для самостановлення. Іншими словами, ідея національної ідентичності як громадянської, пов’язаної в першу чергу з лояльністю до держави, на той час залишалася в Україні ще у далекому майбутньому. У пізніших текстах Андруховича присутність росіян/російськомовних в українському світі і надалі не проблематизується, проте поступово з’являється низка таких персонажів. Лінія розподілу залишається чітка: «свої», цивілізовані—україномовні; «чужі», як правило, пов’язані з кримінальним світом або безнадійно і безповоротно совєтизовані—російськомовні. Російськомовність в Україні Андруховича послідовно зображується як рівнозначна з низьким моральним статусом. Її представники—бандити та не кращі за них міліціонери в есеї «Мальборк і хрестоносці» (2001) або повія у вірші «Familiya Hruzina» з поетичної збірки «Пісні для Мертвого півня» (2004). Стереотип росіянина-варвара, відомий львівській літературі як українських, так і польских авторів ще з часів зустрічі з російським військом під час Першої світової війни (1916), підсилюється стереотипом варварського «за своєю природою» гомо совєтікуса. Ставлення ж до російської мови та суржику, сприйнятого як зіпсована російськими елементами українська, важко не прочитати як антиколоніальне: речення «Навколо блукають монстри з перекривленими пиками і щось неясне
Росі яни і російськомовні у Львові: сусіди, витіснені з пол я зору
661
варнякають своєю напівмовою»10 звучить як пряма реакція на відоме імперське «украинского языка не было, нет и быть не может». Другий типовий для першого десятиліття двадцять першого століття варіант конструювання образу російськомовної людини у Львові—використання фігури блудного сина. Російськомовність в даному випадку— знову—ознака цивілізаційної нижчості. Проте розумна і чесна людина може її перебороти, щоб, зрозумівши хибність свого непродуманого вибору на користь імперії, заговорити українською і стати повноцінним членом спільноти. Ілько Лемко (Ілля Семенов), відомий львівський краєзнавець, в автобіографічному і, слід сказати, наївному у своєму дидактизмі романі «Сни у Святому саду» (2010) показує такі переходи як правильні, зразкові рішення. Як пояснює Лемко, внаслідок спілкування у Святому саду, культовому місці зустрічей львівських гіпі 1970-х рр., «людина чистої душі будь-якої національності лише зі самого співчуття [до колонізованого росіянами українського народу—К. К.] мала неодмінно стати українським націоналістом».11 Варто підкреслити, що, за автором, не лише українська культура морально вища від російської, але й галицькі українці морально однозначно вищі від «зайд» зі Сходу України і самих росіян, про що Лемко наказує розлого розповідати (у співбесіді з працівником міліції!) свіжонаверненому на український націоналізм персонажеві на прізвисько Монах, росіянинові за походженням: У цих [галицьких—К. К.] родинах панує взаєморозуміння, злагода, любов до дітей, повага до батьків, мало відома росіянам. У цих родинах майже відсутнє пияцтво. Злочинців і хуліганів серед дітей, вихованих у галицьких
10
Юрій Андрухович, “Мала інтимна урбаністика”, Критика 1–2 (2000): 10.
11
Ілько Лемко, Сни у Святому саду (Львів: Апріорі, 2010), 107.
Катажина Котинська
662
родинах, набагато менше, аніж серед росіян і вихідців зі Східної України, дівчата тут скромніші і менш розбещені.12
Цей фрагмент можна читати як обґрунтування життєвих виборів самого автора, проте для мене важливіший інший момент: протиставлення місцевого, ідеалізованого традиційного варіанту українськості усім іншим, які існують або могли б існувати. Така закритість, притаманна інтелектуальним колам Західної України 1990-х рр., у світлі історичних обставин зрозуміла, що не означає—корисна для побудови інклюзивного громадянського суспільства. На мою думку, саме вона і є однією з причин, через які так довго треба було чекати появи романів про російськомовних Інших у Львові. Перша спроба переосмислення тривалої присутності росіян у Львові виникла на початку 2000-х рр., коли з’явилося зацікавлення творчістю львівських російських митців, які працювали у місті після Другої світової війни. Найбільш послідовним і видимим проектом було монографічне число часопису «Галицька брама» № 7 (79), присвячене графікові Олександру Аксініну (котрий загинув у 1985 році). Широкий резонанс отримували тоді також статті та есеї Ігора Клеха (який з 1994 року живе у Москві). Проте художньої прози, яка серйозно, багатогранно, не на рівні стереотипів, говорила б про ідентичність російськомовних жителів міста, треба було чекати до середини 2010-х рр. Революція Гідності 2013–2014 років та слідом російськоукраїнська війна, окрім політичних і суспільних змін, принесли також дуже важливу зміну загальноприйнятного образу українськості. Вперше на повну силу в публічній сфері знайшли місце громадянські варіанти національної ідентичності. Зміну влучно охарактеризувала політологиня Тетяна Журженко: російська агресія зробила те, чого не досягли раніше українські президенти, від Кравчука і до Януковича—
12
Лемко, Сни, 109; ті самі ноти звучать у виданих раніше спогадах Лемка Львів понад усе (Львів: Піраміда, 2003).
Росі яни і російськомовні у Львові: сусіди, витіснені з пол я зору
663
вона каталізувала створення політичної нації. Українська ідентичність, яка настільки довго асоціювалася з етнічністю, мовою та історичною пам’яттю, раптом стала територіальною і політичною, та тим самим – інклюзивною щодо російськомовних і росіян, а також щодо громадян України іншого етнічного походження.
i далі: Ті групи [активістів зі Східної та Південної України— К. К.], замість зациклено зупинятися на питаннях мови та історичної пам’яті, концентрувалися на дуже практичних питаннях публічної безпеки, контролю над місцевою владою та гуманітарної допомоги. Їхня українська ідентичність стала скоріше політичною і громадянською, ніж етнічною і культурною.13
Через рік після подій Майдану, в лютому 2015 р., з’явився роман про Львів, який вийшов поза звичні рамки зразу в кількох напрямках. «Дім з вітражем» Жанни Слоньовської, по-перше, дуже вдало розповідає про Львів кінця радянських часів, політичного зламу і перших років незалежності України, бачений через призму особистісного розвитку зображених у романі жінок. Слід сказати, що роман закінчується образами Майдану, проте, на мою думку, це якраз найменш переконливі фрагменти, які були дописані до майже закінченого твору: розвиток історичних подій випередив уяву авторки.
13
Tatiana Zhurzhenko, “From Borderlands to Bloodlands,” Eurozine, 19 вересня 2014 (переклад мій—К. К.); див. також: Василь Расевич, “Нові герої—нова спільна історія”, Рідний край 2 (2014): 67–69; Mykoła Riabczuk, “Wspaniały lud słowiański. Rosyjskie stereotypy Ukraińców—od wyobraźni imperialnej do postimperialnej rzeczywistości”, в: Narody i stereotypy 25 lat później, ред. Robert Kusek та iн. (Kraków: MCK, 2015), 222–49; Олена Аркуша, “Польський і російський чинники у формуванні сучасної національної свідомості галицьких українців: історичний досвід і сучасні паралелі”, в: Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні, 145.
664
Катажина Котинська
По-друге, тут вперше показано російськомовну львівську сім’ю зсередини, з усіма її людськими, буденними виборами та ставленням до міста як свого—в силу вростання у простір, навичок, проведених тут років життя, народжених тут дітей, та, нарешті, через індивідуальний вибір на рівні ідеології, релігії, ідентичності. Жінки старшого покоління—прабабуся, бабуся— ідентифікують себе як польок із Петербурга/Ленінграда, та у повсякденному житті розмовляють майже виключно російською. Польська використовується лише у сфері sacrum, у костелі або індивідуальній молитві. Мати розповідачки пориває з сімейними взірцями і на хвилі піднесення, що сталося на зламі 1980–1990-х рр. формує себе як україномовну українку, що, зрештою, виявляється вибором трагічним. Нарешті, Слоньовська, львів’янка за походженням, написала свій роман польською і видала його завдяки перемозі у конкурсі дебютів відомого краківського видавництва «Znak». Український переклад з’явився того-таки 2015 року, авторка під час презентації назвала його «другим оригіналом»; в такий спосіб книга вписалася в русло української «львівської літератури». Через два роки те саме «Видавництво Старого Лева» випустило роман Вікторії Амеліної «Дім для Дома». Молода авторка пішла ще далі, відверто моделюючи своїх протагоністів як російськомовних прибульців, для яких рух за незалежність України і пов’язані із ним зміни у львівському—зокрема, мовному—побуті, стали ще більше незрозумілим сюрпризом долі, ніж у випадку персонажів Слоньовської. Історія сім’ї полковника показує проблему типової для колишнього СРСР хисткості національних категорій та її наслідків у процесі переходу від Радянського Союзу до національних держав у 1990-х рр. Сам полковник офіційно і привселюдно іменує себе вірним комуністом, у публічному просторі розмовляє російською, що не заважає йому назвати себе українцем у приватній розмові. Нарешті, хитання полковника отримують вражаюче пояснення: величезна скриня, яку він тридцять років не погоджувався винести з xати, стверджуючи, що ключа до неї
Росі яни і російськомовні у Львові: сусіди, витіснені з пол я зору
665
немає, виявляється наповнена скибками сухого хліба, які, як стає читачеві зрозуміло, він сам і збирав. Якщо додати до того відомості про його походження з Великої України та про розкуркуленого батька, постає химерне, важке і неймовірно актуальне переплетення двох наративів про українську ідентичність. Перший, львівський та західноукраїнський, розповідає про україномовний патріотизм з нормою опору системі і закоріненням у традиції (підкреслимо: тут не має значення «історична правда» про традицію та опір, тут важить суспільна уява, збірний образ себе). Інший, з Великої України, показує травму колективізації і Голодомору, які знищили індивідуалізм, сім’ю і традицію. Вірність системі, яка дала полковнику впорядковане і неголодне життя, важить для нього багато. Категорії національної ідентичності в умовах, у яких слід насамперед фізично вижити, здаються абстрактними. Що важливо, Амеліна, не оцінюючи, показує полковника саме так: як людину, яка просто намагається зберегти себе і свою сім’ю, роблячи те, чого від неї чекають. Ці бажання протилежні до ідеалів будьякої революції та непопулярні як у початках Незалежності, так і в роки Майдану—проте дуже людські. І, мабуть, саме особистий досвід існування у паралельних націєтворчих та історичних нараціях, які рідко перетинаються, і є тим, що дозволяє як Амеліній, так і Слоньовській створити переконливу картину, яка примушує думати і заново ставити старе питання «хто є ми, львів’яни». Названі книги, на мою думку, поривають з раніше однозначним, хоча негласним стандартом розповіді. Слоньовська знаходить нову мову розповіді, пишучи перший польськомовний роман про Львів другої половини двадцятого столiття, що має велике значення і для польської уяви, оскільки розкриває перед нею неосвоєну найновішу історію міста. Описана в її романі сім’я прибульців із тодішнього Ленінграда, з онукою, до якої львівські діти кричать «ти—москалька!», виявляється нащадками польської шляхти. Старші жінки, незважаючи на минулі історичні катаклізми, характеризують (російською!) Львів як «наше польське місто».
Катажина Котинська
666
Також Амеліна відверто, хоча голосом чотирилапого оповідача, наголошує на штучності ситуації, коли доводиться заповнювати у паспорті графу «національність», тим більше в радянських умовах. Пес Домінік, розказуючи заплутану історію своєї людської сім’ї, підсумовує: «Графа “національність” ніколи, здається, не зникала в СРСР, лише ставала невидимою і незначущою, якщо записати там оце— “русская”»14. Те саме можна, по суті, сказати і про мову: говорити російською означало мімікрувати. Аж надто добре знаємо, що у Центральній Європі незаангажованість у формування нації—рідкісний привілей, натомість заангажованість— загроза, надто часто і для життя. Доброго вибору, по суті, не існує, незалежно від того, що з цього приводу скаже «порядна галицька пані», корінна львів’янка пані Віра, яка чужинкою у місті вважає навіть свою народжену тут онуку—через нельвівське і неукраїнське походження її матері. Обидві авторки ставлять під сумнів типову, ще з 1990-х рр., візію Львова як міста мультикультурного, але українського і україномовного. Вони показують, як традиційні, однозначно розподілені ролі (поляки—колишні мешканці або туристи; російськомовні—совєтизована варварська сарана, позбавлена індивідуальних прикмет і за означенням неспроможна врости у Львів і т. д.) не витримують перевірки нинішнім щоденним життям міста. Тут, до речі, варто шукати ще одну можливу відповідь на питання про причини тривалої відсутності повноцінного «львівського росіянина» в українській літературі. Дуже популярний останніми роками міф прекрасного австрійського Львова, солідного польського, екзотичного єврейського, попри незаперечну вартість для збагачення загальних уявлень про місто,—це розмова-монолог із незворотнім минулим, яке кожен має змогу моделювати на свій смак і яке не втручається напряму в повсякдення. Тимчасом як досвід співіснування з російськомовними львів’янами—щоденнний, реальний,
14
Вікторія Амеліна, Дім для Дома (Львів: ВСЛ, 2017), 80.
Росі яни і російськомовні у Львові: сусіди, витіснені з пол я зору
667
до того ще й обтяжений «колективною пам’яттю», в якій (як і в польській) російськомовність нерозривно поєднується з ворожою, нищівною для українськості (польськості) системою, спершу царською, пізніше совєцькою. Цікаво, що й тут довелося чекати на авторів, які виступили з позиції selfadvocate, представника меншості, котрий рішуче говорить сам про себе, замість пасивно чекати, поки більшість скаже щось від його імені. Ключова фігура для обох означених романів, названа, до речі, і в їхніх заголовках—дім. Пошуки дому, тобто безпечного, незмінного прихистку, з яким можна пов’язати своє існування та яке гарантує безпеку і стабільність, маркують життя персонажів. Для всіх Львів стає ліками від бездомності, яку, за Анджеєм Дравічем, можна назвати системною, типовою для радянського порядку. Його діагноз стосується, щоправда, років життя Булгакова, проте Друга світова війна не внесла суттєвих коректив до загальної ситуації—хіба що її ускладнила.15 Дравіч вказує три основні аспекти цієї бездомності: дослівний, тобто позбавлення рідної домівки і мандри, добровільні або примусові, з неясним фіналом; психологічний, де «втрачений дім» слід розуміти як знесені війною щоденні навички і ритуали благополучного життя інтелігенції; загальний, тобто післявоєнну дестабілізацію всіх сфер того життя, яке вважалося мирним і впорядкованим. Усе ж таки, процес переходу від безконечних мандрів за роботою, кращими умовами, військовою службою, коханим або коханою і до самовпевненої закоріненості займає дватри покоління. Невипадково Львів називають «своїм містом» і повністю освоюють як міський простір саме представники
15
Andrzej Drawicz, “Michała Bułhakowa dom utracony—dom odzyskany”, у: Obraz domu w kulturach słowiańskich, ред. Teresa Dąbek-Wirgowa та Andrzej Z. Makowiecki (Warszawa: Uniwersytet Warszawski. Wydział Polonistyki, 1997), 55–59; див. також Юрий Лотман, “Дом в Мастере и Маргарите,” у: Юрий Лотман, О русской литературе (Санкт-Петербург: Искусство, 1997), 748–54.
Катажина Котинська
668
покоління онуків, тут—онучок: молода оповідачка з «Дому з вітражем» та Маруся з «Дому для Дома». Саме вони—і легко бачити їх як ровесниць і однодумниць авторок—ні від кого не просять права бути чи не бути львів’янами. Виростаючи у відкритому (порівняно з попередньою епохою) світі, вони користуються зі свого права самостійно визначати власний шлях і свою ідентичність. Ще мати Марусі, Оля, переходить на українську і починає читати у школі курс історії України в оновленій національній редакції тому, що цього від неї чекають. Маріанна з «Дому з вітражем» по-бунтарськи пориває з сімейними варіантами ідентичності, та на зауваження своєї матері відповідає різко: «Кровні зв’язки тут нічого не значать. Я українка, бо я так вирішила». Вона стає заангажованою діячкою українського відродження, за що розплатиться своїм життям. Ця жертва стане ніби остаточним аргументом на користь її вибору: «Український народ може пишатися своєю донькою Маріанною, яка віддала за нього життя,—піднесено сказав Чорновіл, і нікому не спало на думку згадати, що Мама де-факто до українського народу не належала».16 Зате Маруся і донька співачки Маріанни, закорінені у місті, природньо вростають у свою ідентичність, яку вміють вже як цінувати, так і піддавати критичному оглядові. Зникає загроза «системної радянської бездомності», і хоча обом дівчатам доведеться взяти участь у подіях Майдану 2014, вони мислять своє місто і свою країну як частини систем, більших за вузькі, зате чіткі рамки традиційного національного наративу. Оминаючи усталені та зужиті принципи й навички, авторки тим самим відбирають їм силу, показують замовчуваний фрагмент питомо львівської дійсності двадцятого столiття з перспективи окремих людей. Їхні індивідуальні долі, рішення, оцінки, мотивації сумарно становлять чи радше творять силу і вимовність обох романів.
16
Жанна Слоньовська, Дім з вітражем, пер. Андрій Поритко (Львів: ВСЛ, 2015).
Росі яни і російськомовні у Львові: сусіди, витіснені з пол я зору
669
Знову напрошується паралель із образом росіянина у польській культурі та літературі. Образ «Росії», «росіян», нарешті ruskich17 як єдиного конгломерату, про який досить говорено у загальних, негативних категоріях, має в Польщі тривалу традицію. Проте, як показують дослідження, тільки перехід на мікрорівень, на рівень розмови про окрему людину дозволяє краще зрозуміти сусіда—замість зайвий раз експлуатувати макрокліше, що видно, наприклад, в репортажах Яцека Гуґо-Бадера, нарисах Маріуша Вілька або у прозі Тадеуша Конвіцького, який, зрештою, свідомо зіставляє обидві ці перспективи.18 Ясна річ, сказане не означає, що означені стереотипні узагальнення зникають із найновішої української літератури. Як приклад їхньої тяглості досить згадати «Танго смерті» Юрія Винничука (2012, пізніше численні перевидання); на правах анекдоту деякі кліше використовує і Наталка Сняданко в «Охайних прописах ерцгерцога Вільгельма» (2017). Проте Слоньовська і Амеліна вибудовують новий, інший рівень для розмови. Для них ідея конструювання ексклюзивної, базованої на етнічних прикметах української ідентичності шляхом чіткого іншування чужомовних сусідів утратила актуальність. Інклюзивна, громадянська ідентичність означає будування суспільства на основі спільного досвіду та спільної мети. Дискурс міфологізованої багатокультурності, ви користовуваний у початках незалежності для створення нового або оновленого образу Львова і Галичини, попри свою зручність і привабливість чорно-білих маркувань, виявився непридатним для подальшого осмислення проблем вимушеної українськоросійської «братньої дружби» радянського періоду та російської
17
Ruscy—розмовне польське слово на позначення усіх, хто прибуває з території колишнього СССР і говорить котроюсь зі східнослов’янських мов.
18
Див. напр.: Obraz Rosji w literaturze polskiej, ред. Jerzy Fiećko (Poznań: Poznańskie Towarzystwo Przyjaciół Nauk, 2012); Przemysław Czapliński, Poruszona mapa. Wyobraźnia geograficzno-kulturowa polskiej literatury przełomu XX i XXI wieku (Kraków: WL, 2016), 16–125.
670
Катажина Котинська
влади як такої. Двадцять років опісля українська література все ж таки виробила мову, якою може говорити про ті зіткнення та ними породжені проблеми, що маркують буденне спільне життя львів’ян різного походження і різних досвідів.
671
Від дітей розпачу до cновид війни: кілька думок з приводу культурних передумов збройного протистояння в Україні 1 Роман Дубасевич
«95-й квартал»—технологія «обриГА-ГАй х@хла» в 4-му поколінні, що паразитує акурат на цій нашій ВИТІСНЕНІЙ ТРАВМІ. А Кукла Зе—віртуальний персонаж із дуже важливою функцією: обнулити нашу колективну, тільки-но розпочату в 2014-му «революцію гідности». . . . Оксана Забужко2
Cеред численних дискусій про причини війни в Україні безперечно домінують геополітичні, політичні, історичні та мовні наративи. Переважно їхній фокус спрямований на зовнішні чинники конфлікту—агресію з боку Росії, яку українські коментатори зазвичай вважають кульмінацією
1
Назва цієї статті містить назви двох давніших текстів автора: «Діти розпачу» (2010) та «Cновиди війни» (2014), де він намагався зосередитися на механізмах протистояння української та російської культур в межах України. Водночас згадані назви окреслюють сумну еволюцію конфлікту—від стрибка культурного відчуження у 2010 р. до вибуху збройного конфлікту у 2014 р. З огляду на відсутність у мережі повного тексту «Дітей розпачу» первісно було заплановано подати до збірника лише її заново відредаговану версію з невеличким вступом. Утім вступна частина розрослася до розмірів тексту окремої статті.
2
Дата доступу: 8 вересня 2019, https://www.facebook.com/oksana. zabuzhko/photos/a.472946218952/10157143312633953/?type=3&theater.
Роман Дубасевич
672
антиукраїнської імперської традиції та деспотії. При цьому вони схильні нехтувати як почасти парадоксальними культурними тенденціями періоду незалежності, так і символічним виміром та вибуховою динамікою самої культури. Утім згадані чинники неминуче приводять до розгляду внутрішніх, культурних передумов кризи, яка спровокувала сепаратизм, а також надала в очах частини українських громадян та більшості росіян бодай позірної легітимності російському втручанню у внутрішній громадянський конфлікт України. За допомогою постколоніальної теорії, рецепція якої в Україні немислима без доробку Марка Павлишина, я хотів би торкнутися не так ролі й поведінки російської культури у цьому втручанні—вона очевидна, як внеску української, що очевидний значно менше. Йтиметься насамперед про критичний аналіз її антиколоніального, антиросійського дискурсів та євроцентризму. Хоч такий крок може видатися і контраінтуїтивним, і особливо болючим з огляду на військову генезу конфлікту та статус України як жертви агресії, однак, на моє глибоке переконання, він необхідний для подолання постімперського спадку, емансипації української культури та, врешті, пошуку миру. Адже якраз постколоніальна методологія, і саме в інтерпретації Павлишина, дає можливість осмислювати й долати подібні асиметрії. Як зазначив дослідник, важливим та—«хай утопічним»—етичним орієнтиром для постколоніальної думки є таки «зняття антагонізмів, примирення колишніх антагоністів і побудов[а] між людськими спільностями взаємин, вільних від домінування».3 Важливим кроком у цьому напрямку є подолання травм минулого заради сучасного і майбутнього. Утім почнемо начебто здалеку – з європейської мрії України, конкретно з її галицької варіації—габзбурзького міфу. Після книг італійського германіста Клавдіо Маґріса про габзбурзький міф в австрійській літературі, віденського
3
Марко Павлишин, “Про користь і шкоду постколоніалізму для життя”, Всесвіт 3–4 (2014): 240.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
673
славіста Алоїса Вольдана про польську версію цього дискурсу годі було не зауважити пафосу галицької версії габзбурзького «міфотворення».4 З одного боку, реабілітація дорадянського, передусім австрійського періоду стала підґрунтям для відкриття знищеної багатокультурності та символічного повернення до Європи. Віртуозно започаткована збіркою Юрія Андруховича «Дезорієнтація на місцевості» (1997), вона збіглася в часі з появою нового українського середнього класу, потоком західних туристів, а відтак з відродженням культури кав'ярень, ресторанного бізнесу тощо.5 Водночас короткий екскурс у канон української літератури, скажімо до «Тюремних сонетів» (1890) Івана Франка, до «Хитрого Панька» (1900) Леся Мартовича чи до оповідань Марка Черемшини («Карби», 1900–01), здавалось, виключає будь-яку ностальгію за «бабунею Австрією», адже замість турботливої «бабуні» (і водночас предтечі галицького постмодерну за Андруховичем!) імперська Австрія за Франком поставала як «[Б]агно гнилеє між країн Європи / Прикрите цвіллю, зеленню густою! / Розсаднице недумства і застою, / О А[встріє] . . . !»6—відсталою поліційною державою, репресивною монархією, що вибудувала вибухонебезпечну ієрархію народів на чолі з панівним німецькомовним аристократичним класом. Прикрита європейською mission civilisatrice імперія толерувала сваволю, наприклад, кричущі виборчі маніпуляції на кшталт сумнозвісних «баденівських» виборів (1895). Австрійське
4
До найвідоміших зразків цього міфу належать есеї та романи Юрія Андруховича («Ерц-Герц-Перц», «Рекреації»), Юрія Винничука («Діви ночі», «Мальва Ланда»), малярство львівських художників Юрія (Юрка) Коха, Володимира (Влодка) Кауфмана, а також публічний простір таких західноукраїнських міст як Львів, Івано-Франківськ та Чернівці.
5
Яскраве свідчення цього—поява у Львові з другої половини 90-х низки ресторанів з промовистими назвами (і цісарськими портретами!): «Віденська кавʼярня», «Амадеус», «Синя пляшка», «Цісар» та ін.
6
Іван Франко, Зібрання творів у пʼятдесяти томах, т. 1: Поезія (Київ: Наукова думка, 1976), 172.
Роман Дубасевич
674
домінування у центрі оберталося на місцях зловживаннями польського (угорського тощо) панівного класу. Останньою несподіваною актуалізацією уже, здавалося, напівміфічного австрійського минулого стало вшанування Мирослава Січинського, українського студента, який у 1908 році на знак протесту проти виборчих маніпуляцій здійснив замах на австрійського намісника Галичини, польського магната графа Анджея Потоцького. Встановлення пам'ятника першому галицькому терористу під час проєвропейської «Революції гідності» у загалом австрофільному Львові не тільки підтверджує давню Лотманівську тезу про історичну пам'ять як «механізм осмислення»7 сучасного, а й наводить на серйозні роздуми про суперечливі аспекти Євромайдану: його щирого громадянського пафосу і водночас готовності вдатися до фізичного протистояння.8 На думку політолога Сергія Куделі, саме сплановані насильницькі дії «Правого сектора» як збройного «авангарду» мирної частини Майдану спричинилася до ескалації насильства та істотного зростання ставок за придушення протесту.9 З одного боку, вони прискорили падіння режиму Януковича, однак з іншого—і це, мабуть, одне
7
Юрий Лотман, “Внутри мыслящих миров”, у: Юрий Лотман, Семиосфера (Санкт-Петербург: Искусство-СПБ, 2004), 388.
8
Ігор Мельник, “На згадку про атентат”, Збруч, 30 січня 2014, дата доступу: 13 червня 2018, https://zbruc.eu/node/18240. Рамки статті, на жаль, не дозволяють детальніше зупинитися на «контрапрезентативних» (Ян Ассманн), актуальних значеннях цієї події, без сумніву, сигнальної щодо ескалації насильства на Майдані. Порівняй коментар Олександра Ворони, голови Громадського комітету для вшанування українських героїв з нагоди 110 річниці замаху. “Мирослав Січинський: юнак, який любив Україну більше, ніж себе”, Незалежне телевізійне агенство, 12 квiтня 2018, дата доступу: 16 січня 2019, https://www.youtube.com/ watch?v=-JvUQcOKZjs.
9
Serhiy Kudelia, “When Numbers Are Not Enough: The Strategic Use of Violence in Ukraine’s 2014 Revolution”, Сomparative Politics 50 (2018): 501–21. Пор. також Volodymyr Ishchenko, “Far Right Participation in the Ukrainian Maidan Protests: An Attempt of Systematic Estimation”, European Politics and Society 17 (2016): 453–72.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
675
з найбільших табу післямайданної України—до катастрофічних наслідків, з якими Україна не може впоратися і досі. Хоч як парадоксально (а радше цілком закономірно), саме докторантські студії автора у метрополії колишньої імперії призвели до конфронтації не лише з привидами її імперського минулого, але й зі спробами їхньої постоколоніальної рефлексії, адже в Україні колишня австрійська імперськість наче розчинилася у часі та мріях про «цивілізований Захід». Праці Штефана Сімонека, Клеменса Руттнера, Вольфґанґа МюллераФунка, друковані здебільша на платформі Kakanien Revisited, а також новаторська книга Ларрі Вулфа про конструювання Галичини австрійською імперською адміністрацією,10 продемонстрували доречність ідей Фанона, Саїда чи Бгабги і в контексті Центрально-Східної Європи. Передусім йшлося про те, наскільки ідея Європи, європейськості, загалом цивілізації, а також часто супутніх їм уявлень про культурну ієрархію, чистоту культури (а згодом і нації) причетні до реалізації імперських проектів та леґітимізації насильства. І вже згодом, саме завдяки посиланням західних авторів я відкрив для себе піонерів цієї парадиґми в україністиці: Марка Павлишина, Тамару Гундорову, Соломію Павличко, Григорія Грабовича чи ту ж таки Оксану Забужко, риторика якої, попри усю віртуозність, так, на жаль, і не вийшла за межі зачарованого кола антиколоніальної («визвольної») і звульгаризованої фанонівської матриці . . . З цієї миті паралелі з українською ситуацією виринали одна за одною, а «одвічне» українське «Геть від Москви!» та популярні поділи на Схід та Захід, Європу та Азію, усі розмови й тексти про «національний Пʼємонт», «локомотиви націєтворення», «азійщину», «Московщину», «українську Елладу», «реконкісту» та «Дике поле» постали у геть інакшому світлі. Перечитуючи живих класиків—Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Юрія Винничука чи Миколу Рябчука, вже не
10
Larry Wolff, Inventing Eastern Europe: The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment (Stanford: Stanford University Press, 1996).
Роман Дубасевич
676
кажучи про представників ультранаціоналістичного дискурсу на кшталт Павла Штепи, я був вражений мірою внутрішнього українського орієнталізму, його салонністю та «природністю» серед начебто ліберальної еліти. Прикметно, що свого апогею орієнталізація українського Іншого досягла саме після обрання Віктора Януковича президентом України й початку внутрішнього полювання на відьом—пошуком культурних пояснень приходу Януковича до влади. Спостерігаючи з віденської дистанції, уже з арсеналом постколоніальних концепцій, годі було, з одного боку, не зауважити разючого протиріччя між ліберальнодемократичними деклараціями та позитивним автостерео типом україномовних авторів, а з іншого—кричущим культурним нарцисизмом: відверто дискримінаційним, зневажливим, або в кращому випадку байдужим ставленням до Іншого—передусім до російськомовних громадян Сходу й Півдня України. Тепер, перефразовуючи дорогу серцю українського інтелектуала сентенцію, можна спокійно констатувати, що демократизм української еліти закінчується там, де починаються розмови про російськомовні терени країни, Росію та її вплив на українську культуру. Саме вони дали поштовх для написання статті «Діти розпачу», опублікованої на львівській інтернет-платформі “Zaxid.net” завдяки сприянню тодішнього головного редактора Ігоря Балинського.11 Читач одразу зауважить полемічний характер тексту й риси злободенності у першій частині. Водночас наукова складова—аналіз причетності найвідоміших українських інтелектуалів до іншування російськомовного Сходу та Півдня, на превеликий жаль, залишається актуальним і досі. Щобільше, час продемонстрував не тільки слушність
11
Роман Дубасевич, “Діти розпачу”, Zaxid.net, 20 грудня 2010, дата доступу: 24 листопада 2018, https://zaxid.net/diti_rozpachu_n1118908. Статтю також передрукувало інтернет-видання Телекритика: дата доступу: 24 листопада 2018, http://ru.telekritika.ua/daidzhest/2010–12-20/58543. На жаль, на обох ресурсах доступним є лише невеликий вступний фрагмент.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
677
викладених спостережень, але—не побоюся цього слова— смертельність проаналізованих поглядів. І якщо українські колеги й друзі, з якими доводилося ділитися своїми думками, в кращому випадку знизували плечима, мовляв, так, подібні настрої мають місце, але вони нічого не вирішують, адже є лише реактивними ідеологічними надбудовами, виразом розпачу й безсилля з огляду на зацементовану мафією олігархічну базу й культурну марґіналізацію україномовних еліт, то тепер (само)руйнівні наслідки українського орієнталізму, україно- та європоцентризму очевидні, адже матеріалізувалися у війну. Чи можна сумніватися, що саме зневажливе ставлення до електо рату Віктора Януковича, та взагалі до російськомовного Сходу й Півдня як до чогось вторинного, упослідженого, посталого внаслідок індустріалізації, демографічних експериментів та голоду, а відтак такого, що потребує навернення, «корекції» у вигляді українізації (бандеризації, декомунізації, петлюри зації, вишиванізації та інших національно-виховних місій), було і є неабияким фактором відчуження всередині країни? І хіба не створює такий негативний образ те реально-політичне тло, яким путінський режим виправдовує свою параною, риторику захисту прав російськомовних громадян чи сумнозвісну «гуманітарну допомогу»? Звісно, було б перебільшенням скидати усю відповідальність за війну на Сході на висловлювання україномовних інтелектуалів та літераторів. Водночас закривати очі на те, як нездатність розгледіти насильство у власній культурній традиції, а відтак визнати й знайти задовільну формулу двомовності, культурної гібридності та співіснування української та російської культур гнала людей в обійми Януковича, а згодом російської пропаганди, також годі. І хіба таке зчеплення реального з фантасмагоричним не є ознакою будь-якого конфлікту? Попри усю заклопотаність начебто мовою, «гуманітарною аурою нації» чи її «генетичними кодами», українське суспільство виявилося неспроможним оцінити руйнівний потенціал саме слів та ідей, тієї надбудови, яка дощенту змела, здавалось, непорушний розподіл політичних
Роман Дубасевич
678
й економічних сил на Донбасі.12 Водночас неможливо не бачити, як ксенофобні погляди матеріалізувалися у законах, шкільних програмах та громадських місцях. У ретроспективі громадянський конфлікт окреслився уже тоді, коли один із провідних і начебто ліберальних західноукраїнських письменників закликав у своєму гомофобному, расистському і приховано антисемітському вірші до вбивства авторитарного й корумпованого президента, радикалізувавши тим самим навіть брутальну риторику не надто перечулених футбольних хуліганів, парафразовану у назві власного вірша. Чи випадково, що при цьому Юрій Винничук регресував до рівня українського соцреалістичного патріотизму, постмодерна пародія на який досі вважається візитівкою Бу-Ба-Бу?13 Прикро, що перед згаданими тенденціями—творенням внутрішньоукраїнської bаrbarica interna та габзбургоцентричності віднайденої багатокультурності ще у 2003 р. застерігала польська славістка Оля Гнатюк у своїй книзі «Прощання з імперією».14 П’ятнадцять років пізніше авторка уже відверто говорила про дефіцити демократизму серед націонал-ліберальних інтелектуалів, зокрема, на прикладі Юрія Андруховича чи Миколи Рябчука.15 Водночас аргументи Гнатюк частково самі відображають суперечності предмету критики. Так
12
Саме на важливості мови та медійної рамки конфлікту наголошує Олена Стяжкіна: Екатерина Сергацкова, “Елена Стяжкина: Кто считает, что конфликт на Донбассе затянется на десятки лет, тот неспособен думать о будущем”, інтервʼю з Оленою Стяжкіною, Українська правда, 25 квітня 2015, дата доступу: 24 листопада 2018, https://life.pravda.com. ua/society/2015/04/24/192952/.
13
Йдеться про відому пародію Олександра Ірванця («Любіть Оклахому», 1992) на досі хрестоматійний (sic!) вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну» (1944).
14
Українське видання побачило світ 2005 року: Оля Гнатюк, Прощання з імперією (Київ: Критика, 2005).
15
Ola Hnatiuk, “Waiting for Europe: Public Intellectualsʼ Vision and Political Reality on the Eve of the Euromaidan”, у: Ukraine and Europe: Cultural Encounters and Negotiations, ред. Giovanna Brogi Bercoff, Marko Pavlyshyn, Serhii Plokhy (Toronto: University of Toronto Press, 2017), 426.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
679
у своїй статті вона закидає українським інтелектуалам пасивність у боротьбі за свої ідеали та самомаргіналізацію. Натомість метою їхньої активності мало би бути поширення проєвропейських поглядів та консолідація національної аудиторії. Отже, точкою відліку для авторки все одно залишається Європа, консолідована національна держава, тоді як небезпека буцімто далі криється у масах, маніпульованих російською пресою або популярними ток-шоу на кшталт «Свободи слова» Савіка Шустера (sic!). Справедливо критикуючи українські еліти за брак культури політичної, Гнатюк залишає неторканою основу своєї аргументації—її євроцентризм та елітаризм. Адже складається враження, що згадана «безвідповідальність» української інтелігенції полягає у браку загальнонаціональної проєвропейської стратегії та її недостатньому прозелітизмі.16 Про розуміння загальноєвропейських масштабів трагедії складного сусіда, зрештою, власної конфліктної (принаймні) двокультурності не йдеться. Усупереч прикладам культурної та мовної інклюзії на Майдані, також очевидно, що війна поглибила розрив між українською та російською культурами, вкрай ускладнивши, якщо не нанівець звівши критичну рефлексію власних механізмів відчуження, дискримінації та насильства. Зрештою, якщо придивитися, згадана інклюзія щодо російського, єврейського, татарського Іншого ніколи не була безумовною, навпаки, міцно залежала від лояльності до власного табору, національного проекту тощо, діючи за принципом quid pro quo, добре відомим з історії єврейства, рівноправність якого приймалася здебільша за умови повної асиміляції, переходу на християнство чи модернізації (в українській версії—через входження «до лав УПА»...).17
16
Hnatiuk, “Waiting”, 426 і наступні.
17
Тут варто згадати лише умови «натуралізації» євреїв у романах Оксани Забужко, Марії Матіос чи Юрія Винничука.
Роман Дубасевич
680
Про фантазії «ампутації» Донбасу та раціоналізації її як взаємивигідного кроку чи (уже частково втілену) стіну на кордоні з Росією у розпал війни писав історик Андрій Портнов у своїй відомій статті про «галицький редукціонізм»; саме цією формулою він назвав український варіант внутрішнього орієнталізму.18 Проаналізовані ним приклад «колядування» як ознаки цивілізаційного кордону між двома частинами країни вражають ступенем самозакоханості й відсутністю елементарної солідарності. Під цим оглядом заклики популярного телеведучого Остапа Дроздова бойкотувати мобілізацію під претекстом небажання вмирати за Донбас не стільки продиктовані щирим пацифізмом, як регіональним егоїзмом; вони тільки підкреслюють безвідповідальність галицьких еліт, які, крім неусвідомлення своєї причетності до конфлікту через всеукраїнський експорт «національної ідеї» у вигляді етнічного націоналізму, готові ще й покарати свою недонаціоналізовану жертву. Характерною тут є безкомпромісна позиція однієї з новіших ліберальних політичних сил, фракції «Самопомочі», у дискусії навколо статусу окупованих територій чи у мовному питанні, що, без сумніву, тільки віддалила пошук політичного рішення конфлікту й такого жаданого миру. Приклади зростання прірви між колишньою імперською культурою та її українським «підлеглим» множаться щоденно: від побутового скасування авіарейсів, бойкоту як шоубізнесу, так і наукового обміну, перейменування вулиць, контрпропагандистських «мульти-ватників» Ірени Карпи,19 ініціатив Оксани Забужко про перейменування будинку
18
Андрій Портнов, “Україна та її ‘далекий Схід’. Про галицький редукціонізм та його генеалогію”, Historians.in.ua, 01 серпня 2014, дата доступу: 25 листопада 2018, http://www.historians.in.ua/index.php/en/ avtorska-kolonka/1231-andrii-portnov-ukraina-ta-ii-dalekyi-skhid-prohalytskyi-reduktsionizm-ta-ioho-henealohiiu.
19
Пор. бодай першу серію циклу під назвою (і промовистою орфографією!) “Ватнік обращонний”, дата доступу: 13 червня 2018, https://www.youtube.com/watch?v=90cG9TEA3f0.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
681
Булгакова,20 недавніх закликів голови Інституту національної памʼяті Володимира Вʼятровича вичавлювати з себе краплі «русского мира» в особі Володимира Висоцького чи Віктора Цоя21 аж до Винничукових звинувачень Пушкіна у плагіаті (sic!).22 Характерно, що при цьому спільний колись культурний простір тлумачиться не як ресурс діалогу та взаємного збагачення, а виключно як джерело екзистенційної загрози чи небажаної конкуренції. Адміністративна та культурна маргіналізація переселенців та мешканців непідконтрольних територій не могла не викликати спротиву. Вибудовування нової постмайданної політично-культурної гегемонії під грім гармат було особливо помітне у дебатах про долю Донбасу. На захист інтересів регіону стали видатні донецькі інтелектуалки—письменниця, історик Олена Стяжкіна та соціолог Оксана Міхеєва, досі, на жаль, маловідомі широкому загалу. Проникливий аналіз Стяжкіною повернення радянських практик часів Другої світової у ставленні до мешканців ДНР/ЛНР та роздуми Міхеєвої про дзеркально подібні мотиви homo militans обабіч фронту так і не вийшли поза вузькі інтелектуальні кола.23 Водночас наголошування на зовнішній природі сепаратизму чи його виключно соціально-маргінальному характері наче служить несвідомому вибаченню перед рештою України.24 20
“Цей проклятий ‘квартірний’ вопрос”, інтервʼю з Оксаною Забужко, Радіо Свобода, 25 червня 2015, дата доступу: 13 червня 2018, https://www. radiosvoboda.org/a/27079412.html.
21
“Вʼятрович зарахував Висоцького до ‘щупальців “русского мира”’, Cоцмережі сперечаються”, Радіо Свобода, 27 сiчня 2018, дата доступу: 13 червня 2018, https://www.radiosvoboda.org/a/29001334.html.
22
Юрій Винничук, “Не нам бл@дям”, Збруч, 28 сiчня 2018, дата доступу: 13 червня 2018, https://zbruc.eu/node/75924.
23
Пор. Сергій Стуканов, “Донецька професорка назвала 5 передумов успішної реінтеграції Донбасу до України”, Гал-інфо, 24 лютого 2016, дата доступу: 24 листопада 2018, https://galinfo.com.ua/articles/donetska_ profesorka_nazvala_5_peredumov_uspishnoi_reintegratsii_donbasu_do_ ukrainy_220779.html.
24
Сергацкова, “Елена Стяжкина”.
Роман Дубасевич
682
Такий вияв лояльності до української держави ситуативно зрозумілий, проте надто нагадує вимушене самовписування у новий панівний наратив, який скидає всю відповідальність з державної влади та титульної культури. Припускаю, що така мімікрія не може не викликати емоційного та ідейного сумʼяття. Його добре видно у романі Володимира Рафєєнка «Долгота дней» (2017)—претензійному, переобтяженому образами (і сексизмом), однак цікавому саме з огляду на проблематизацію теми біженців. Хоч написаний з перспективи регіону, роман експлуатує цілу низку дегуманізуючих кліше про росіян та «ватників»—прихильних до Росії чи просто населення з непідконтрольних Україні територій. Зокрема, автор далі переписує топос «колорадських жуків», вводить позитивну героїню «жидобандерівку» Лізу або ж діда-фронтовика з Росії, який, воскресши, шпетить свого безславного внука-ополченця («Что ты, сука такая, в Украине делаешь? Тебе что, падла, на родине места мало?!»).25 Його демонстративну проукраїнську позицію підкреслює і твердження à la Анастасія Дмитрук про те, що «в Украине— это пассионарии, а у нас [у Росії]—чистой воды делириум».26 Натомість до сильніших місць роману, без сумніву, належить спроба передати травму втрати рідного міста (чомусь містифікованого у вигляді «анклаву Z»), насидженого, мабуть, важко заробленого помешкання й роками вибудовуваного життєустрою. Однак компенсувати ці украй земні втрати має доволі езотерична формула українськості. І хоча вона вже неетнічної природи, і судячи з епіграфа, базується на вільному громадянському виборі, однак полягає у химерному синтезі «Кобзаря» із одягнутим у вишиванку слоном Ганешем (sic!)— індуїстським богом мудрості й благополуччя. Українізований у такий спосіб, ба навіть семітизований зіркою Давида на лобі (sic!) Ганеш разом із «Гайдамаками» мають розірвати порочне
25
Владимир Рафеенко, Долгота дней. Городская баллада (Харків: Ранок, 2017), 198.
26
Там само, 188.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
683
коло «русского мира» і остаточно зруйнувати зв´язок «міста Z» з радянським минулим. Така амальгама має, очевидно, на меті поєднати героїчно-морбідні елементи української ідентичності з гедоністично-життєствердними, зрештою «глокалізувати» її. Ексцентричність, якщо не абсурдність таких комбінацій, є яскравим свідченням того справжнього «cум´яття ідентичності» (identity trouble), яке змушена зараз переживати частина російськомовного населення України, тим паче переселенці, у новій українській реальності. Щобільше логічним видається сюжетне рішення, за яким переселення до Києва можливе лише за умови фізичної смерті героїв, яку можна цілком тлумачити як метафору самозречення. Фігура насильницького навернення у нову ідентичність резонує і з образами роману «Інтернат» (2017) та збіркою «Тамплієри» (2016) найвідомішого україномовного письменника регіону Сергія Жадана. Якщо у першому порятунок племінника з оточеного інтернату гарантує хай безпомічний дядько-учитель української мови, то місіонерський пафос сучасних «тамплієрів», воїнів АТО, що мають відвоювати новий український Єрусалим, Донбас, у «невірних»—очевидний. Показовою для зображення окупованих територій є художня стрічка «Донбас» (2018) відомого режисерадокументаліста Сергія Лозниці. У ній ледь не всі військові та цивільні прихильники самопроголошених республік, передусім жінки—потворні фріки, дегенерати й монстри. Безперечно, у війні на сході чимало гротеску та абсурду. Проте від якоїсь миті надмір кустуріцівського гротеску замість викривати реальність починає її спотворювати. Естетика гротескного фарсу передусім руйнує сенс трагедії—і не тільки людей, які в силу пропаганди чи життєвих обставин опинилися по той бік кордону. Але трагедії спільної, адже у всіх потворних виразках сепаратистького побуту—остаточному розпаді держави, корупції, мілітаризації, зубожінні, вуличному насильстві— у мініатюрі неминуче впізнаються і українські реалії.27
27
З огляду на брак прикладів з українського «материкa» паралелей
Роман Дубасевич
684
На перший погляд, естетичне фіаско такого вдумливого й реномованого режисера як Лозниця є несподіванкою, особливо з огляду на його розуміння війни на Донбасі як загальнонаціональної трагедії.28 Водночас естетична «балканізація» війни стає зрозумілою, якщо проаналізувати її з позиції травми. Затягнуті й натуралістичні сцени, зокрема тортур, навряд чи сприятимуть рефлексії глибинних суспільних та психічних механізмів, які штовхають людей на злочин. Вони радше викликатимуть у глядача відчуття глибокої огиди, змушуючи його буквально переживати жах війни і безправ´я заново. Така ретравматизація не передбачає ані рефлексії, ані співчуття, у чому, до речі, режисерові й зізнається сам журналіст-інтервʼюер.29 Як зазначив у своєму коментарі на фейсбуці Сергій Куделя: «кинокартина будет скорее всего только убеждать украинских зрителей в чувстве морального и интеллектуального превосходства над соотечественниками по ту линию фронта и увеличивать ментальную пропасть, которая уже давно нас разделяет».30 Висміювання зла, яке перетворюється на знущання, не принесе бажаного катарсису. Усі перелічені симптоми схиляють до невтішного висновку про трагічну поразку постколоніальної думки в Україні, інтелектуального проекту, так міцно пов´язаного з іменем Марка Павлишина. Єдиною втіхою, чи таки радше точкою опори з огляду на незворотні втрати можуть бути три моменти. висловлювання самого режисера про дзеркальність зображеного виглядає не надто переконливо. Пор. Денис Тимошенко, “От отвращения до восхищения”, Радіо Свобода. Донбас. Реалії, 25 жовтня 2018, дата доступу: 18 січня 2019, https://www.radiosvoboda. org/a/29559446.html. 28
Денис Тимошенко, інтерв´ю з Сергієм Лозницею, Радіо Свобода. Донбас. Реалії, 16 жовтня 2018, дата доступу: 18 сiчня 2019, https://www. radiosvoboda.org/a/video-loznica-pro-donbas/29547103.html.
29
Денис Тимошенко, інтерв´ю з Сергієм Лозницею.
30
Cергій Куделя, коментар перегляду фільму Донбасс Сергія Лозниці, 21 жовтня 2018, дата доступу: 18 сiчня 2019, https://www.facebook.com/ photo.php?fbid=1918063214916287&set=a.223491311040161&type=3. Пор. відгуки, зібрані Денисом Тимошенко, “От отвращения до восхищения”.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
685
По-перше, важливість усвідомлення того, що до фаталь-ного розвитку подій причетним був й інший, західноєвропейський імперський досвід української історії, а відтак критика засвоє-них у його тракті орієнталістських «навиків». Адже, крім власного «никогда мы не будем братьями!»,31 завжди знаходилися фігури на кшталт Бернара-Анрі Леві, що підтверджували таку позицію ззовні, ставлячи квиток до Європи та людську гідність в залежність від пролитої крові. По-друге, необхідність перегляду поблажливого ставлення до української «національно-визвольної» риторики та уявлення про непорочність її анти- та постколоніальних змагань, передусім того, що Тамара Гундорова називала «постколоніальним ресентиментом». Як зауважить читач, автор у своїй першій і поданій нижче частинах статті теж не завжди зумів звільнитися від надмірного пієтету перед іконами сучасної української культури. Адже стихійний пострадянський плюралізм, з таким оптимізмом виписаний у «Каноні та іконостасі», з часом виявився безсилим перед викликами націоналізму та імперіалізму саме в силу своєї стихійності, неусвідомленості та слабкої артикульованості, а постколоніальна іронія та карнавал, стали навіть співучасниками іншування та політичного авантюризму. І сталося це не так через вдумливе,
31
Цитата з відомої російськомовної поезії Євромайдану, однойменного вірша Анастасії Дмитрук. Анастасія Дмитрук, “Никогда мы не будем братьями!”, 19 березня 2014, дата доступу: 05 квiтня 2019, https://www. youtube.com/watch?v=Qv97YeC563Y. Щодо промови див: BernardHenry Lévy, “Europa muss Euch helfen!”, Frankfurter Allgemeine Zeitung, 03 березня 2014, дата доступу: 20 вересня 2016, http://www.faz.net/ aktuell/feuilleton/debatten/bernard-henri-levy-auf-dem-majdan-europamuss-euch-helfen-12829745.html. Cхожу ідеалізацію Євромайдану, цього разу—з американської перспективи подибуємо у книзі Марсі Шор «Українська ніч». Якщо Бернар Анрі-Леві, порівнюючи Майдан зі штурмом Бастилії, вписує протести в Україні у французький контекст, то єльський історик аналізує його з доволі несподіваної позиції феноменологічної філософії; остання (сподівано) провадить до есенціалізації, ба, як свідчить назва книги, навіть до романтичної містифікації цього явища. Marci Shore, The Ukrainian Night: An Intimate History of Revolution (New Haven: Yale University Press, 2017).
Роман Дубасевич
686
як механічне перенесення постколоніальних парадигм в український контекст. У цьому сенсі хотів би не погодитися з метром: належне—попри усі трудощі перекладу—засвоєння «тубільцями» знання «колонізаторського Заходу» зовсім не означає відтворення колоніальної залежності.32 Навпаки (само)критичне визнання певних універсальних орієнтирів, як гуманізм, захист прав людини, меншин і т. д. зовсім не суперечить духу постколоніальної теорії, а було б важливою опорою для власної емансипації. Так само, як примирення з минулим та визнання культурного спадку імперії—моментом здобуття такої бажаної субʼєктності. Остання може виникнути лише після ґрунтовного пропрацювання власної імперської травми та її антиколоніальних та націоналістичних компенсацій; її наслідком могло би бути принципове багатокультурне уявлення про українську культуру чи літературу, яке долало б «колоніальну пихатість та антиколоніальний гнів»33 й було б світлим спадком Євромайдану. Наостанок і по-третє, залишається меланхолія й надія на те, що постапокаліптична ситуація уламків та руїн для постколоніальної думки, як і, зрештою, для української культури, річ не нова, якщо взагалі не є її «прасценою», а чергова криза таки змусить запрацювати механізми самозбереження—критичної саморефлексії та діалогу.34 Діти розпачу Останнім часом на очі чимраз частіше потрапляли інтервʼю з українськими письменниками.35 Роздуми Юрія Андруховича,
32
Павлишин, “Про користь і шкоду постколоніалізму для життя”, 240.
33
Marko Pavlyshyn, “Literary History as Provocation of National Identity, National Identity as Provocation of Literary History: The Case of Ukraine,” Thesis Eleven 136, № 1 (2016): 86.
34
Варто згадати лише Шевельовську спробу ревізії донцовства у його, на жаль, надто мало читаному есеї “Над озером. Баварія” (1948).
35
Станом на грудень 2010 р.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
687
Оксани Забужко чи Миколи Рябчука про політичну ситуацію в країні завжди знаходять жвавий суспільний відгук. З огляду на послідовну ліквідацію політичного поля таке пожвавлення серед українських інтелектуалів украй важливе й бажане. З аргументами письменників можна погоджуватися або ні, але сам факт їхньої громадянської активності надзвичайно важливий. Деморалізація політичного середовища і глибока зневіра до політичних лідерів, робить голоси інтелігенції чи не єдиними орієнтирами у черговій кризі, в якій опинилося українське суспільство після цілої серії виборів (2010). Наступними міркуваннями авторові хотілося би поділитися саме з огляду на значимість висловлювань представників української інтелектуальної еліти. Думки згаданих авторів цікаві ще й тому, що вони щоразу повертаються до результатів волевиявлення і намагаються зʼясувати архіважливе для українського суспільства питання: хто винен у поразці української демократії, себто у перемозі авторитарного Віктора Януковича? Однак, попри весь трагізм ситуації – хвилю політичних арештів, повернення цензури, зневажливе ставлення нової влади до власних громадян, занапащену геополітику—немає іншого виходу, як зберігати тверезу голову. Адже вона така потрібна для аналізу причин кризи, а тим паче для адекватних дій у непростій ситуації прихованої війни, яку нова влада фактично оголосила українському суспільству. За таких обставин основне завдання перед інтелігенцією можна сформулювати так: Як уникнути (само)руйнівних політичних тенденцій? Як протидіяти знищенню солідарності між людьми і консолідувати країну та опозицію? Критичний аналіз «cвоїх» У наступних абзацах я мало звертатимуся до головних персонажів політичного життя. У певному сенсі вони є другорядними. Значно важливішими натомість є ідеології чи погляди, якими керуються політики та інтелектуальна еліта, що творить той ідеологічний пул, з якого проростатиме
688
Роман Дубасевич
майбутня історія країни. Позаяк і Юрія Андруховича, і Оксану Забужко, і Миколу Рябчука вважаю представниками націоналліберального чи націонал-демократичного середовища, то хотів би зосередитися на слабких місцях саме цього табору, в упередженому ставленні до якого мушу зізнатися від самого початку. На моє глибоке переконання, попри усі зовнішні фактори, ведмежу послугу патріотично налаштованій інтелігенції зробили механізми поведінки, які вона виробила у боротьбі з імперіями та тоталітарними режимами і які щоразу виринають в інтервʼю з шанованими авторами. Одним із цих механізмів була ідеологія українського націоналізму та наївний євроцентризм. Без сумніву, героїв моєї розвідки важко запідозрити у симпатіях до правих. Від початку своєї творчості вони виступали й виступають проти тоталітаризму та ксенофобії. Однак мені йтиметься про речі, можливо, менш усвідомлені, бо надто вплетені в ідеали, за які українські інтелектуали боролися. Тоталітарні режими зникли, частково демократизувався і сам націоналізм, але чимало антидемократичних елементів націоналістичного дискурсу так і залишилися в арсеналі української, і, як свідчать дискусії у Австрії чи Франції, європейської інтелігенції. Отже, ми у добірному товаристві. Однією з таких складових вважаю стереотипне ставлення до російськомовної частини України, до російської культури, до Сходу загалом. Його коріння сягає уявлень про Європу та Азію, а також супровідних ідей про націю та ідентичність, які виникли в період розквіту європейських імперій та західноєвропейських національних рухів. Сформувавшись під впливом російського та європейських імперіалізмів, радянського тоталітаризму, іноді у жорстокій боротьбі, український національний рух несе у собі важкий спадок. Однак замість пошуку культурного діалогу, примирення та солідарності в межах країни та поза нею для боротьби проти спільного ворога – тоталітарного мислення і криміналітету, україномовна частина України далі схильна дивитися на політичний та економічний конфлікт через етнічну призму. Не минуло 20 років, як слова відомого хіта
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
689
Братів Гадюкіних про «хлопців з Бандерштадту», машінґвер та Миколину бомбу «під стріхов», яка «сорок років пролежала», а «на сорок першій сі зірвала», з жартівливої пісні таки стали реальністю. «Чистота» нації Парадоксально, але боротьба проти дискримінації не завадила українському націоналізму засвоїти низку понять, які чудово надаються для дискримінації, поділу на своїхчужих, правильних-неправильних українців. З позиції сучасної гуманітарної науки такі поділи є історичною фікцією як і, зрештою, сама расова теорія. І цю фікцію ми вперто намагаємося втілити у життя, штовхаючи решту країни в обійми злочинців. Ми просто ніколи не були по інший бік барикади, або ні: ми не можемо собі уявити, що українська культура може бути засобом насильства, а її представники плекати недемократичні погляди. Коментуючи в інтервʼю «Українській правді» стан української політики, Оксана Забужко висунула тезу, з якою на перший погляд важко не погодитися. На думку Оксани Стефанівни, Янукович—це неспокутуваний радянський спадок, «невивчений урок історії», «мертвий СРСР, що хапає за ноги живих».36 Тією чи іншою мірою такі погляди поділяють і Юрій Андрухович, і Микола Рябчук. Так, причину поразки демократичного табору Андрухович вбачає у тому, що: Ми й далі стоїмо там, де були . . . —у совку. . . . Це навіть не тому, що Янукович переміг, це взагалі в усьому так. Культурно-суспільна безпамʼятність—найхарактерніша риса цього союзу племен, який називається українським народом. Справа в тому, що, мабуть, народу просто нема.37
36
Артем Захарченко, “XXI століття буде століттям ‘жіночихʼ фашизмів”, інтервʼю з Оксаною Забужко, Українська правда, 27 вересня 2010, дата доступу: 14 червня 2018, http://life.pravda.com.ua/society/4ca069ea410b5/.
37
Оксана Климончук, “Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися”, інтервʼю з Юрієм
690
Роман Дубасевич
Автор називає два аргументи, відомі ще з часів перебудови: до кризи спричинилася відсутність історичної пам´яті та національної єдності. Але про чию пам´ять йдеться? І про яку єдність? Припускаю, що йшлося таки про спадок радянського режиму. Але що робити з іншою українською пам´яттю—про тоталітарні націоналістичні режими, про яку у престижному «Нью-Йоркському книжковому огляді» (The New York Review of Books) у статті «Голокост: Ігнорована реальність» (“Holocaust: Ignored reality”), посилаючись, зокрема, на Україну, писав відомий історик Тімоті Снайдер? Водночас уже на базовому етапі формулювання суспільного діагнозу між українськими інтелектуалами вимальовуються певні відмінності. Так, поразку демократичних сил Андрухович бачить передусім у ілюзії соборності та у національному месіанізмі. Важливо, що, попри свій статус живого класика української літератури, Андрухович має мужність критикувати одну з підвалин українського націоналізму—його безкомпромісність, одержимість територією та символами, а не інтересами простих громадян. Відтак за погіршення політичної чи мовної ситуації письменник цілком допускає поділ країни. Така відкрита позиція авторитетного літератора, що натякає на дискусію навколо таких сакралізованих понять як національна територія та мова, принаймні виглядає чесною і може спонукати вироблення нового культурно-cуспільного «договору» в межах країни. Цікавим натомість є інше: на підставі чого Андрухович вважає «навернення» Сходу та Півдня безглуздим? На базі існування рівноцінних проєктів та ідентичностей? Аж ніяк ні: згідно метра української літератури переконувати Схід і Південь не варто, бо «вони» належать до іншої політичної цивілізації.
Андруховичем, УНІАН, 22 липня 2010, дата доступу: 14 червня 2018, https://www.unian.ua/politics/382762-andruhovich-yakscho-peremojutpomaranchevi-to-krimu-y-donbasu-treba-dati-mojlivist-vidokremitisya. html.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
691
Попри відверту критику національної ідеї, слова письменника таки містять певну двозначність. З одного боку можна щиро порадіти, що українське суспільство в особі Андруховича дозріло до критики націоналістичних, по-суті, анти-демократичних гасел, які завдяки кризі знову стають привабливими. Та, на відміну від класичного лібералізму, який культурне різноманіття та гібридність радше заохочує, згадані регіональні відмінності України Андрухович чомусь вважає слабкістю. Звідси один крок до розчарованого твердження, що «Хоч як парадоксально це звучить, але Україну вкупі тримають матеріальні інтереси Януковича і його оточення. Ніщо інше нас не тримає».38 Але невже проблеми українців на Заході та Сході такі різні? І чи очевидними є протиріччя, які формулює автор? Адже з одного боку він начебто пропонує ліберальний розв´язок, де державний устрій не є догмою і предметом дискусії. Де громадяни України можуть самостійно вирішувати свою долю і де пріоритетом, як і личило б лібералові, є свобода вибору і культурне розмаїття, а не наперед визначена мета, наприклад, побудова монокультурної держави (міжвоєнного) зразка. Водночас маємо дилему: лібералізм лібералізмом, але перспектива жити у якомусь «союзі племен», поміж дикунами, виглядає не надто симпатично. Як не крути, а національна держава, виходить, потрібна, хоч і у полегшеній «центральноєвропейській» версії. Спільний знаменник Галас, який коментарі Андруховича щоразу викликають у патріотичних колах, можна зрозуміти. Адже принцип територіальної цілісності країни є однією зі священних корів національної ідеї, її ultima ratio. Як бачимо, навіть таке делікатне торкання національних нервів викликає глибоке подразнення. Набір закидів у бік Андруховича до
38
Климончук, “Якщо переможуть помаранчеві”.
Роман Дубасевич
692
болю знайомий: декадентство, дегенерація, космополітизм і відчуження, викликане тривалим перебуванням за кордоном та неспинними потоками іноземної валюти. Але залишмо у спокої Андруховича. Попри всі прискіпування, його думками навіть можна пишатися. Адже в ситуації щораз більшої суспільної напруги, він дозволив собі поміркувати про ціну питання. І залишає двері відкритими. А це для виснаженого, а віднедавна знову грітого героїзмом та пафосом жертви українського суспільства, може виявитися рятівним виходом. Сучасні українські конфлікти Андрухович має намір залагоджувати за допомогою футболу і локального патріотизму. Утім, навіть відсилаючи до футболу, Андрухович таки рухається в напрямку мирного вирішення конфліктів.39 І це усвідомлення—принциповий момент. Воно далося українському суспільству надзвичайно дорогою ціною, і нехтувати ним може лише той, кого українська історія нічого не навчила. «Креольська загроза» Дещо складніше виглядає справа з наступним героєм моєї статті—Миколою Рябчуком. На відміну від Андруховича, він часто виступає у ролі фахового коментатора подій в Україні та за її межами, адже більше, ніж Андрухович, працює з сучасними політичними та соціальними дискурсами. В інтервʼю “Zaxid.net” під назвою «Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови» Рябчук, на перший погляд, залишається вірним ліберальній риториці. Він цілком погоджується з Андруховичем і пропонує дуже схоже рішення—не хочете до демократії та Європи, залишайтеся собі з Росією, з ким завгодно, але без нас:
39
Артем Захарченко, “Я патріот Західної України”, Інтервʼю з Юрієм Андруховичем, Українська правда, 28 вересня 2010, дата доступу: 16 сiчня 2019, https://life.pravda.com.ua/society/4ca1ef8ef09fe/.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
693
Якщо ми ліберали і гуманісти, то мусимо прийняти людиноцентричний, а не державоцентричний погляд на проблему. Звісно, тут виникає проблема меншин, які хотіли б лишитися у своїй країні—але за доброї волі та належного міжнародного нагляду ці проблеми можна цілком мирно вирішити: обміном територій, населення або й просто відкритими кордонами та максимальним забезпеченням прав меншин у нових державах.40
На відміну від Андруховича, у своїх виступах Рябчук неодноразово використовує термінологію постоколоніальних досліджень. Якщо не враховувати покоління шістдесятників, то разом з Оксаною Забужко, Тамарою Гундоровою та Соломією Павличко автора можна вважати піонером постколоніальної думки в Україні. Останню післявиборчу кризу 2010 р. Рябчук також тлумачить з позиції постколоніальної теорії. На його думку, Україна давно реалізувалася б як нація, якби не згубний вплив імперії. Так, внаслідок голоду 1932–33 рр., політики переселення та русифікації на Півдні та Сході України начебто виник небезпечний тип населення, так звані «креоли». Ці сумнозвісні креоли є людьми з наскрізь корумпованою свідомістю: Якщо називати речі власними іменами [sic!], то у березні [2010] в нас відбувся державний переворот і владу захопила гримуча суміш напівкримінальної олігархії з наймафійнішого, найсовковішого, найтоталітарнішого реґіону та московської аґентури, повʼязаної насамперед із ефесбешно-ґеерушним нафтогазовим бізнесом. У культурному плані це влада колонізаторів, причому не росіян, як дехто вважає, а «креолів», тобто колоністів і їхніх нащадків, а також аборигенів, асимільованих у «вищу»,
40
Олександр Вільчинський, “Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови”, інтервʼю з Миколою Рябчуком, Zaxid.net, 08 вересня 2010, дата доступу: 16 сiчня 2019, https://zaxid.net/mikola_ ryabchuk_yashhirki_yakim_shkoda_pozbutis_hvosta_pozbuvayutsya_ golovi_n1110717.
Роман Дубасевич
694
«білу», як їм здається, мову й культуру і просяклих глибокою ненавистю та зневагою до власних «чорних», себто неасимільованих одноплемінників (неосвічених україномовних аборигенів вони глузливо називають «колхозом», «быками» або «жлобами»; натомість освічених люто ненавидять як «нациков», «свидомитов», «бандер» та «националистов»).41
На перший погляд, вжиток терміну «креоли» бездоганний. Адже йдеться про населення, яке виникло внаслідок змішування різних етносів та відмовилося від місцевих звичаїв, мови, витворивши новий тип культури. Але читачеві відразу зрозуміло, хто «наші»—гноблені автохтони, які відважно протистоять східним «загарбникам» та їхнім креолізованим посіпакам. Як нам натякає автор (і підказують закони мексиканського вестерна), ця мішана частина ще гірша за самих загарбників. Бо не може пробачити тубільцям стійкості, а собі—відступництва, й тому безконечно мститься, вигадуючи щораз демонічніші способи знущання над корінною нацією. Cвою злість і комплекс меншовартості креоли зганяють на «неасимільованих одноплемінниках», лаючи і принижуючи їх на всякий манер.42 Нищення всього справжнього і автентичного —метафізична місія креолів, пʼятої колони в тілі української нації. Постколоніальний дискурс Реальність наче «свідчить» на користь Рябчука. Адже основна електоральна база президента Януковича, Донбаський регіон, фактично є найбільш криміногенним, прорадянським і російськомовним. Здивування викликає дещо інше. Людина, хоч трохи обізнана з постколоніальною методологією, буде заскочена зневажливим ужитком слова «креоли» та 41
Вільчинський, “Ящірки”.
42
Там само.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
695
огульним негативним зображенням населення величезного високоурбанізованого регіону. Тим паче, що за останні двадцять років такі видатні постколоніальні теоретики як Роберт Янґ, Гомі Бгабга, Стюарт Голл чи Пол Ґілрой так багато зробили для реабілітації саме гібридних культурних форм. Небезпека Рябчукової позиції криється у тому, що від імені постколоніальної теорії він фактично подає культурні стереотипи. Таку стигматизацію кількох мільйонів співгромадян навіть з великою натяжкою не можна вважати зразком постколоніального дискурсу. Таврування впливу імперії, її тотальна демонізація у кращому випадку нагадує ранній період постколоніальної думки, її антиколоніальну фазу, яку іноді називають «фанонізмом» за іменем одного з перших теоретиків деколонізаційного руху, психіатра та політика Франца Фанона (1925–1961). Внесок Фанона полягав у аналізі впливу колоніальної системи на психіку колонізованих, зокрема феноменів відчуження та деперсоналізації («Чорна шкіра, білі маски», 1952). Характерно, що одним із засобів деколонізації, особливо на ранній стадії боротьби за незалежність, Фанон вважав насильство. Воно мало повернути колонізованим віру у свої сили та консолідувати суспільство («Гнані й голодні», 1961). За Фаноном трагедія антиколоніальних рухів полягає у тому, що вони не тільки повторювали помилки своїх учорашніх «господарів», а й примудрялися протринькувати величезний кредит довіри до незалежності, демократії та дієздатності новостворених націй. Антиколоніальний рух лише тоді матиме успіх, коли національна революція перейде у соціальну, стане міжнародним рухом, за допомогою якого людство спільно вирішуватиме проблеми світу. Найбільша трагедія української рецепції ідей Фанона криється, однак, у тому, що сам теоретик як переконаний марксист виразно застерігав перед наївною ідеалізацією національної культури та минулого: Колонізований інтелектуал, який звертається до свого народу через [народну] культуру насправді поводить
Роман Дубасевич
696
себе як іноземець. Іноді він беззастережно виражатиме свою прагнення бути якнайближче до народу, вживаючи діалект, однак виношувані ним ідеї не матимуть нічого спільного з конкретною ситуацією, у якій перебувають чоловіки та жінки його народу. Культура, до якої звертатиметься інтелектуал, дуже часто буде лише набором партикуляризмів. Він хоче пристати до народу, натомість пристає до його зовнішнього однострою, що лише поверхово передає інтенсивну, щораз змінну підземну течію народного життя. . . . Культурі ніколи не властива прозорість [народних звичаїв]. Вона уникає будь-якого спрощення. У своїй суті вона є протилежністю звичаїв, які завжди є занепадом культури. Триматися традиції, або прагнути відновлення утрачених традицій означає ніщо інше, як йти не тільки проти історії, а й проти свого народу.43
Я дозволив собі таку розлогу цитату, аби показати, що поділ на «аборигенів» та «креолів» на базі історії чи традиції є украй незадовільним. Шкода від нього полягає у тому, що він упроваджує дискримінацію щодо частини громадян України, які відтепер культурно чи «цивілізаційно» стають громадянами другого сорту—«манкуртами», «люмпеном» і т. д. В основі такого бачення лежить сумнозвісна ідея «чистоти нації», дотичність якої до расизму переконливо показав класик націоналізмознавства Ерік Гобсбаум. Тісно з нею повʼязане уявлення про «національне відродження», себто повернення до передколоніального, «первісного» стану, коли українці були незіпсовані чужинськими впливами, з чіткою й міцною ідентичністю, високоосвіченими та носіями високих моральних якостей. Саме тут, на мою думку, і криється потенціал для насильства—не фізичного, як у Фанона — тут Рябчук стоїть на ліберальних позиціях, а символічного—через надання переваги певній традиції, певній мові й встановлення певної
43
Frantz Fanon, Die Verdammten dieser Erde (Frankfurt/M: Suhrkamp, 1981), 189–90 (переклад мiй—Р. Д.).
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
697
ієрархії регіонів, більшою чи меншою мірою «національно свідомих». У своєрідній інтерпретації постколоніальнізму Рябчук готує ще один сюрприз. Так, кризу сучасної України автор пояснює приналежністю електорату Януковича до «Дикого поля»!44 Невже Україна ментально мала б серйозно повернутися у добу Гетьманату? А що робити з модерністю? З російсько-, їдише- чи польськомовними містами? З двомовними Котляревським, Шевченком, Лесею Українкою? З Шоломом-Алейхемом, Булгаковим, Лєсковим, Бабелем, Малевичем, Бруно Шульцом, Йозефом Ротом, Курковим, Клехом та Померанцевим? Замість того, аби нарешті визнати українсько-російські чи українсько-єврейські стосунки як культурний спадок України і вивчати його, ми досі вважаємо, що Україна закінчується там, де закінчується українська мова і культура. Без сумніву, вони зазнавали утисків з боку імперій та режимів. Але що робити з невідворотністю певних процесів? З новими культурними явищами? Так, багатомовність та багатокультурність часто є джерелом конфлікту, але чи не є вони також величезним культурним потенціалом країни? І джерелом конфлікту тільки через брак освіти, доброго політичного менеджменту і політичні маніпуляції? Якщо під впливом Фанона ще можна загравати з ідеєю «національної революції», то дискримінаційне бачення «креольської» частини України відкрито суперечить ідеям іншого засновника постоколоніального методу, Едварда Саїда. У своїй праці «Орієнталізм» (1978, переклад українською 2001) він наголошує, що причиною колонізації були не тільки економічні чи військові інтереси, а й уявлення про «іншого», поділ світу на цивілізацію і варварів. І хоч цивілізації Давньої Греції та Риму розквітли саме завдяки контактам зі Сходом, Малою Азією, європейці мало що знали про Схід, виробивши, натомість, тверде переконання у своїй вищості.45 44
Вільчинський, “Ящірки”.
45
Edward Said, Orientalism (New York: Vintage Books, 1994), 1–2.
Роман Дубасевич
698
У «Орієнталізмі» Саїд переконливо доводить, що образ Сходу як радикально «чужого», «іншого» Європи був важливою стратегією для конструювання європейської ідентичності, як вищої, розвинутішої, шляхетнішої, культурнішої, гуманнішої і т. д. За Оруеллом така стратегія творення ідентичності за принципом антипода, коли власна культура стає носієм усіх позитивних ознак, а чужа—усіх негативних, і є однією з прикмет націоналістичного світогляду, який так виразно втілює, до прикладу, путінський режим. А як українські письменники трактують Іншого? Тут виявляємо цікаві відмінності. Якщо Андрухович скептично ставиться до соборності, себто спільності з Іншим—Донецьком чи Луганськом, обґрунтовуючи своє ставлення естетичною несумісністю, то аргументи пана Рябчука можна сміливо вважати хрестоматійним прикладом вітчизняної «орієнталізаціїї»: Я в це [соборність—Р. Д.] не вірю, але й сперечатися із «соборниками» не маю наміру. На все свій час. Особисто для мене Україна закінчується на історичних кордонах Речі Посполитої та Гетьманщини. Все решта—Дике Поле [sic!]. А те, що там, мовляв, теж є «свідомі українці», мене ні в чому не переконує. Українці є і на Холмщині, і на Берестейщині, і в Канаді, і, може, навіть на Кубані. То й що? Найрозумніше, до речі, що міг би зробити сьогодні Путін, це подарувати нам ще й Кубань укупі з Курщиною та Воронежчиною. Тоді б навіть без «тушок» його аґентура складала в парламенті конституційну більшість—з усіма бажаними для Кремля наслідками.46
46
Вільчинський, “Ящірки”. Із перспективи сьогодні Рябчук та Андрухович, нехай у викривлений спосіб, упритул підходять до зацікавленості Путінського режиму в політичному контролі над частиною української території, а відтак до причин війни. Водночас від того, як легко вони були готові до відокремлення від згаданих територій, а відповідно як сильно переоцінюють можливості такого впливу (а з ними і недооцінюють потенціал українського суспільства!), стає моторошно, особливо враховуючи, що такий страх є головною перешкодою до припинення збройного конфлікту.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
699
Все ніби грає—і росіяни втручаються у внутрішні справи України, і населення на Сході більше прихильне до Росії. Однак, як зауважує Саїд, проблема Європи полягала не у тотальній фантазійності знання про Схід, а у його взаємодії з реальністю і «поетиці», себто самодостатній риторичній структурі.47 Заковика не у фактах, які за бажання знайдуться, а в тому, що Іншого, Чужого у Сході та Півдні ми бачимо незалежно від них, за інерцією. Надто знайомим і густим є перелік негативних ознак щодо Півдня та Сходу України. Надто стійкою є традиція зображення цих теренів як промислових, «денаціоналізованих», «люмпенізованих» і т. д. Украй та дзеркально негативний образ Донбасу підтримує позитивні уявлення про себе. І надто добре такий образ нагадує орієнталістичну традицію Західної Європи відмежовуватися від Східної, про що у своїй книжці «Винайдення Східної Європи» у 1996 р. писав стенфордський історик Ларрі Вулф.48 На перший погляд, з Рябчуком важко не погодитися. Справді, виборці на Сході та Півдні України традиційно віддають свої голоси за авторитарну і проросійську Партію регіонів. Але чомусь усі забули, наскільки традиційна лінія двоподілу України пересунулася на Схід та Південь ще під час Помаранчевої революції, не кажучи вже про масові протести проти фальсифікації виборів у Харкові, Луганську, Одесі та протести підприємців на Майдані! Це так протестує «орда»? Уважні читачі справедливо зауважать, що критика Саїда стосувалася Заходу саме через його панівне становище. Хіба ж україномовна частина країни, від імені якої виступає пан Микола, має схожий вплив? Хіба ж вона домінує над Сходом та Півднем? Як завжди, в Україні ситуація заплутаніша, ніж у хрестоматійних моделях. Хоч у медійному просторі й побуті України домінує російська, формально саме українська стала вивіскою політичного проекту, офіційною мовою де-факто
47
Said, Orientalism, 5.
48
Wolff, Inventing, 1–2.
Роман Дубасевич
700
двомовної країни. Врешті, мовою, до якої великій частині громадян довелося раптово звикати. Український «дранґ нах остен» Але повернімося до третього персонажа—Оксани Забужко. Висловлювання і Андруховича, і Рябчука свідчать про те, що вони поволі резиґнують з «навернення» Сходу. Один покликаючись на нібито чужу естетику індастріалу та брак місцевої орієнтації, інший—на ментальність «Дикого поля». І хоч це виглядає як толерантна позиція, мовляв, хай роблять, що хочуть, лиш дали б жити, та пропонована картина непомаранчевої України не викликає особливої симпатії чи солідарності. Радше відчуження й бажання якнайшвидше відокремитися, аби спекатися незручного «російського світу». Саме в цьому нагромадженні негативних рис, протиставленості Сходу чи Півдню і криється спадок європейського орієнталізму, який парадоксально підсилюється опозиційним до нього антиколоніальним націоналізмом. Утім, якщо від висновків Андрухович та Рябчука віє депресією, то арґументи пані Оксани відображають протилежну тенденцію—маніакальну місію українізації Сходу. Адже непереборна «шпенґлерівсько-гантінґтонівська» несумісність, яка спонукає перших згірчено відмовитися від українського «дранґу нах остен», навпаки додає наснаги Забужко. На її думку, Схід та Південь підтримали б націоналістичну ідеологію, якби знали «правду». Тому слід набратися терпіння й зайнятися прозелітизмом, як не політичним, то літературнопатріотичним. Як і попередники, Забужко теж бачить українців в трибалістичному ракурсі—«індіан, в яких на озброєнні тільки дротики».49 Але якщо інтелектуали-чоловіки відмовляються (!) від буквального застосування «дротиків», то пані Оксана їх цілком допускає. Відтак питання про менше зло—Янукович
49
Захарченко, “ХХІ століття”.
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
701
чи Тимошенко—вважає безглуздим. Адже справжній вибір тоді, коли вибираєш «між “вогнепальною зброєю” і “вогняною водою”». Не будемо зупинятися на наслідках таких переконань. Повернімося до нашої постколоніальної дискусії. А тут увагу привертає аж надто дражлива реакція, яку в Забужко викликали слова Андруховича щодо відокремлення Донбасу. Як і належало б авторці «Хронік від Фортінбраса», наша героїня швидко виявляє сліди європейського колоніалізму в репліці Андруховича. З цим все гаразд. Однак письменниця надає їм несподіваного тлумачення: Для нього [Андруховича] було значно важливіше, що його позиція тоді дуже сподобалася полякам, і звідтоді 10 років він позував перед ними в ролі «правильного українця», повторюючи їм їхній старий «яґеллонський міф»: що тільки Галичина, тобто там, де були поляки,— то є Європа, а все, що за Збручем,—то вже «дикий Схід», варварство й азіатчина. Це подобається в Польщі, і це подобається в Росії, хоч і з різних причин. Юра не буде говорити нічого, що завідомо не подобається.50
Не будемо гаяти час, зʼясовуючи дражливі моменти, як-от особисті антипатії авторів. Те, що письменниця вважає особистим нарцисизмом та опортунізмом на зовнішньому культурному ринку, видається радше спробою критичного перегляду націоналістичних міфів, хоч, може, і не до кінця послідовною. Натомість якщо тлумачити «Музей покинутих секретів» (2009) як спробу написання української драми двадцятого столiття то, перефразовуючи саму авторку, можна сказати, що її останній трагічний розділ пишуть не лише нащадки номенклатури, кримінал чи СБУ. В цьому їм посильно допомогає українська інтелігенція на кшталт професора Ігоря Юхновського, Володимира Вʼятровича чи самої Оксани Забужко, які в цьому уподібнюються до героїв грецької
50
Там само.
Роман Дубасевич
702
трагедії, що так і не можуть збагнути жорстокого фатуму. Адже очевидно, що «злі духи» Партії регіонів були випущені з пляшки не без участі націонал-ліберального середовища та його світогляду. (Ре)трансляція колонізаційної травми Анти-демократичний імідж «Дикого поля» виглядав би переконливіше, якби Західна Україна сама була зразком демократичних чеснот. Однак більшість галичан забуває, що, окрім своїх незаперечних здобутків у справі розвитку мови, громадських та політичних організацій, Галичина стала колискою українського інтегрального націоналізму—на думку багатьох авторитетних учених—української версії фашизму, який пішов на, нехай тимчасову, співпрацю з німцями, на геноцид поляків і без особливого співчуття спостерігав і брав участь у винищенні євреїв.51 Про це промовисто свідчить бодай стан культурних памʼяток та представленість єврейської та польської культури у шкільних підручниках та суспільній свідомості, про що так проникливо писав Омер Бартов.52 Тому «популяризація» ОУН-УПА за участю держави, проголошення Бандери і Шухевича героями України стали псевдотріумфом Галичини, справжнім ударом по слабкій ще українській демократії. Тим дошкульнішим, що підточували її у чутливій сфері колективної памʼяті. На тезу про «гримучу креольську суміш» ще можна якось закрити очі (хоч наслідки такої поведінки сумнівні!), якби Галичина сама показала приклад демократичного, критичного опрацювання власного минулого. На жаль, цього не сталося. У важкому конфлікті 51
Порівняймо відповідну категоризацію у наступних працях: Per A. Rudling, The OUN, the UPA and the Holocaust: A Study in the Manufacturing of Historical Myths (Pittsburgh: University of Pittsburgh, 2011); Tarik C. Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv: A Borderland City between Stalinists, Nazis and Nationalists (Ithaca: Cornell University Press, 2015).
52
Omer Bartov, Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine (Princeton: Princeton University Press, 2007).
Від дітей розпачу до cновид війни: к ілька ду мок з приводу культ у рних переду мов збройного протистояння в Україні
703
з окупацією зовнішньою Галичині так і не вдалося звільнитися від «окупанта» внутрішнього—її антидемократичної (антиколоніальної) націоналістичної традиції та супровідного до неї стадного інстинкту.53 У цьому сенсі національне місіонування Сходу, «пʼємонтськість» Галичини було нічим іншим, як (ре)трансляцією на Схід колонізаційної травми, яку пережили самі галичани за польського, австрійського, німецького чи радянського домінування. На відміну від країн Західної Європи, які завдяки тиску американців та розвинутій гуманітарній освіті вдалися до перегляду сумнівних національних та політичних традицій, Україна, попри понадстолітній відрив у часі, ідеологічно вирушила у довоєнне минуле. Майже як у побуті зайнялася імпортом секонд-хенду, на сей раз значно небезпечнішого, бо ідеологічно «радіоктивнішого». Воістину—ящірка втрачає хвоста, коли голова у розпачі.
53
Щодо польського, австрійського і частково радянського періоду доречніше було б говорити про «асиміляцію».
704
Defining the Main Push-and-Pull Factors of Ukrainian Highly Skilled (IT) Migration to Berlin: The EU Blue Card or the Euromaidan 1 Olha Shmihelska
Introduction This article examines the push-and-pull factors that have influenced the wave of contemporary migration of highly skilled workers from Ukraine to Berlin. I argue that there are many intertwined push-and-pull factors, among which the most important are: the increasing importance of Berlin as a global city; the consequent demand for highly skilled workers, such as information technology (IT) specialists; and, resulting from the previous factors, the introduction by Germany of the European Union (EU) Blue Card program in 2012, which simplified the issuing of visas to thirdcountry nationals (among whom are Ukrainians); and the role of the Euromaidan sociopolitical protests that started in late 2013 in Ukraine and marked the beginning of a series of political, economic, and social transformations that have occurred in Ukraine since then. The study is based on qualitative interviews with Ukrainian immigrants who have migrated to Berlin since the start of the Euromaidan and with diaspora activists. The interviews shed light on the motivations of these migrants, the role and effectiveness of the EU Blue Card program, the nature of the Berlin labor market,
1
I would like to thank Dr. Heli Askola as well as the anonymous reviewers for their helpful comments on an earlier version of this paper.
Defining the Main Push-and-Pull Factors of Ukrainian Highly Skilled (IT) Migration to Berlin: The EU Blue Card or the Euromaidan
705
and the political and economic situation in Ukraine. The interviews suggest that no single prevailing push or pull factor has been behind the migration, but that each of the aforementioned factors has played an important role in the migrants’ decision-making and, as a consequence, the actual migration of Ukrainian highly skilled migrants to Berlin. Globalization and the Race for Talent
There is strong evidence that the demand for highly skilled workers in the labor markets of big cities has increased because of the process of globalization.2 To be considered a global city, large urban areas must feature high-ranking political institutions and a high degree of economic and social internationalization, while also being centers of management and export of advanced services.3 Becoming a center of management suggests that the labor market of these global cities has been transformed recently by the relocation of its production to less developed areas.4 During this transformation, occupational shortages emerge in the innovation spheres of the evolving labor market. In highly developed countries, a focus on technology renders certain professions more economically beneficial than others; for instance, in Germany IT professionals are considered highly valuable to the innovation industry.5 2
Saskia Sassen, The Mobility of Labor and Capital: A Study in International Investment and Labor Flow (Cambridge: Cambridge University Press, 1988); Allan M. Findlay et al., “Skilled International Migration and the Global City: A Study of Expatriates in Hong Kong,” Transactions of the Institute of British Geographers 21, no. 1 (1996): 49–61; Jonathan V. Beaverstock and Joanne Smith, “Lending Jobs to Global Cities: Skilled International Labour Migration,” Migration, Investment Banking and the City of London,” Urban Studies 33, no. 8 (1996): 1377–94; Jon May et al., “Keeping London Working: Global Cities, the British State and London’s New Migrant Division of Labour,” Transactions of the Institute of British Geographers 32, no. 2 (2007): 151–67.
3
Stefan Krätke, “Berlin: Towards a Global City?” Urban Studies 38, no. 10 (2001): 1777–1799, 1778.
4
Sassen, The Mobility of Labor and Capital, 21.
5
Ayelet Shachar, “The Race for Talent: Highly Skilled Migrants and Competitive Immigration Regimes,” New York University Law Review 81, no. 1 (2006): 151.
Olha Shmihelska
706
There is debate in the literature about whether Berlin meets the criteria of a global city.6 According to Krätke, Berlin’s global position is overestimated, since it does not house many strategic economic headquarters of national and international importance. Yet, Krätke argues, it meets other criteria and has the potential to be comparable to other global cities according to the urban government program of Berlin in terms of development innovation and technologies.7 International migration can be effective in supplying the labor demanded by global cities as they attempt to keep up with the new demands of economic growth and competition with the governments of other countries.8 As such, selective labor immigration policies offer a solution for attracting top professionals and, in this way, competing in the so-called “global race for talent.”9 The EU Blue Card
A number of studies associate the global race for talent with the appearance of the EU Blue Card initiative.10 To date, there are limited 6
Frank Eckardt, “In Search for Meaning: Berlin as National Capital and Global City,” Journal of Contemporary European Studies 13, no. 2 (2005): 76–95. Janet Ward, “Berlin, the Virtual Global City,” Journal of Visual Culture 3, no. 2 (2004). Krätke, “Berlin.”
7
Krätke, “Berlin,” 1778.
8
Sassen, Mobility, 31.
9
Anna Boucher, Gender, Migration and the Global Race for Talent (Manchester University Press: Manchester, 2016); Lucie Cerna and Meng-Hsuan Chou, “The regional Dimension in the Global Competition for Talent: Lessons from Framing the European Scientific Visa and Blue Card,” Journal of European Public Policy 21, no. 1 (2014).
10
Lucie Cerna, “Towards an EU Blue Card? The delegation of National High Skilled Immigration Policies to the EU level,” ESRC Centre on Migration, Policy, and Society. Working Paper 65 (University of Oxford, 2008); Nicole Y. Meyer, “The European Union Blue Card Directive: What Were the Main Reasons to Introduce the EU Blue Card Directive and What Was the Final Result After Two Years of Political Debate?,” (BA diss., Universiteit Twente, 2010), 12; Lucie Cerna, “Understanding the Diversity of EU Migration Policy in Practice: The Implementation of the Blue Card Initiative,” Policy Studies 34, no. 2 (2013): 180–200.
Defining the Main Push-and-Pull Factors of Ukrainian Highly Skilled (IT) Migration to Berlin: The EU Blue Card or the Euromaidan
707
studies on how the introduction and implementation of the EU Blue Card program has affected countries that send skilled labor abroad. The existing literature mostly discusses predictions on how the EU Blue Card may give rise to a brain drain, a term used to describe the wide-scale emigration of skilled labor from a particular country.11 These assumptions were made based on the simplification of the visa application process for third-country nationals (TCNs) applying to work in the EU, with the EU Blue Card offering nonEU nationals an attractive set of rights in exchange for their talent.12 According to Shachar, this strategy enables states to win the most skilled workers in the global competition.13 Seeking new ways to boost the EU economy,14 the EU Council initiated the new EU Blue Card program, the legal basis of which is the EU Council Directive 2009/50/EC of May 25, 2009 (Directive),15 that provides a universal recommendation to all member states on how to attract and retain immigrants by targeting highly skilled workers from third countries. The procedural contribution of the Directive is that it established fast-track admission for highly qualified workers and 11
d’Artis Kancs and Pavel Ciaian, “The Impact of the EU Blue Card Policy on Economic Growth in the African Sending Countries,” EERI Research Paper Series 10 (2010); Amy Tu, “The EU Blue Card Compromise and Its Unclear Effects on the ‘Brain Drain,’” Berkeley Journal of International Law Blog at “Berkeley Law,” March 24, 2013, http://berkeleytravaux.com/the-eu-bluecard-compromise-and-its-uncleareffects-on-the-brain-drain/; OECD, Policy Coherence for Development 2007: Migration and Developing Countries (Paris: OECD Publishing, 2007).
12
Katharina Eisele, “Why Come Here If I Can Go There? Assessing the ‘Attractiveness’ of the EU’s Blue Card Directive for ‘Highly Qualified’ Immigrants,” Liberty and Security in Europe Papers 60 (2013), https://ssrn. com/abstract=2350132
13
Shachar, “The Race,” 148.
14
European Commission, “Making Europe More Attractive to Highly Skilled Migrants and Increasing the Protection of Lawfully Residing and Working Migrants,” IP/07/1575, October 23, 2007; European Commission, Policy Plan on Legal Migration (Brussels, December 2005), 4.
15
European Council, Council Directive 2009/50/EC of 25 May 2009: Conditions of entry and residence of non-EU nationals for the purposes of highly-qualified employment (Brussels: Council of Ministers, 2009), 17–29.
Olha Shmihelska
708
their families, and granted them equal social and economic rights with member-state nationals. EU member states were obliged to implement the Directive in their national laws, requiring the states to grant residence permits to those TCNs that apply and fulfil the conditions. Furthermore, the Directive did not limit the set of rights that could be granted by a member state to benefit TCNs beyond the specified rules of the EU Blue Card Program, except in stating that they must be compatible with existing EU Council requirements (e.g. by defining a minimum salary threshold comparable with the salary level in the particular EU state, and on professional qualifications). In addition, family rights have become the core focus of the newly implemented EU Blue Card Program, which means that family members receive progressive access to residence, labor, and mobility rights simultaneously with the primary applicants. EU Blue Card and Germany
Initially, Germany introduced national legislation to address its demand for foreign IT labor in 2000. Because of the poor performance of this initiative, it was replaced by more overarching legislation in 2005.16 This legislation did not serve as an effective tool for attracting highly skilled tech workers to the country. Therefore, in 2012, Germany implemented the EU Blue Card and made it central to its labor immigration system.17 Today it has become a leader among EU member states in granting the EU Blue Card to TCNs.18 Germany implemented the EU Blue Card program with clearly simplified admission requirements and expanded residence
16
Giovanni Lodigiani and Elisabetta Facchini, “Attracting Skilled Immigrants: An Overview of Recent Policy Developments in Advanced Countries,” National Institute Economic Review 229, no. 1 (2014): 3–21, 13.
17
Holger Kolb, “From Brakeman to Booster: Policy change in Germany’s EU Labour Migration Policy,” International Migration 55, no. 1 (2017): 11–21, 17.
18
Federal Office for Migration and Refugees, Studying and Working in Germany. A brochure on the legal requirements of residence for third-country nationals (Nuremberg: January 2015 ed.); Kolb, “From Brakeman,” 16.
Defining the Main Push-and-Pull Factors of Ukrainian Highly Skilled (IT) Migration to Berlin: The EU Blue Card or the Euromaidan
709
rights compared to the Directive.19 For example, the German government opted out of labor market testing at the invitation stage for skilled TCNs, making the EU Blue Card easier to obtain. Additionally, to render foreign labor more attractive to employers, Germany imposed a lower-than-suggested salary threshold for TCNs, with salary thresholds lowered even further for occupations experiencing particular shortages, including IT. With many workers wishing to migrate quickly, these positions offered an ideal opportunity to secure a position within the EU and begin the EU Blue Card’s fast-tracked path to permanent residency––after only thirty-three months, or twenty-one months for workers proving German language proficiency.20 As the EU legislation highlights, one of the biggest assets of the EU Blue Card for TCNs is intra-EU mobility––the opportunity to work in any member state in the EU after an eighteen-month stay in a primary state.21 Furthermore, the EU Blue Card holder’s spouse is exempt from proving any German language proficiency, in contrast to the requirements of a standard work visa,22 and that makes the EU Blue Card appealing for TCNs. The Euromaidan
In late November 2013, political protests broke out all over Ukraine. Initially, the protests were caused by the sudden decision of the Ukrainian government to suspend the Ukraine–European Union
19
Ibid., 14; Gesetz über den Aufenthalt, die Erwerbstätigkeit und die Integration von Ausländern im Bundesgebiet (Aufenthaltsgesetz-AufenthG) [Act on the Residence, Economic Activity, and Integration of Foreigners in the Federal Territory] (Residence Act)], 2004; “Aufenthaltsgesetz in der Fassung der Bekanntmachung vom 25. February 2008 (BGBl. I S. 162), das durch Artikel 4 des Gesetzes vom 22. Dezember 2016 (BGBl. I S. 3155) geändert worden ist.”
20
Kolb, “From Brakeman,” 18.
21
Eisele, “Why Come?” 23.
22
“Network Living and Working in Germany and Europe,” http://www. bluecard-eu.de/eu-blue-card-germany/.
Olha Shmihelska
710
Association Agreement on economic cooperation. As the protests continued, they escalated into violent confrontations between protesters and police that ended with more than one hundred protesters dead and thousands injured in January to February 2014. These events constitute the Euromaidan. For several months after this dramatic turning point, Ukraine was in a state of political instability largely connected with the change of governmental power. Russian governing circles exploited the political instability in Ukraine and annexed the Crimean Peninsula, a southern region of Ukraine. Following these events, separatists abetted by Russia seized control of territory in eastern Ukraine. To prevent expansion of the separatists’ control, Ukraine launched its military defense campaign that by mid-2018 was named the AntiTerrorist Operation. At the time of writing, Ukraine continues to be in a state of armed conflict, which depletes the country economically and morally.23 These events have caused a growing exodus from Ukraine,24 including the emigration of highly skilled workers as labor migrants.25 23
Nadia Diuk, “Euromaidan: Ukraine’s Self-Organizing Revolution,” World Affairs 176, no. 6 (March/April 2014): 9–16; Franck Düvell and Irina Lapshyna, “The EuroMaidan Protests, Corruption, and War in Ukraine: Migration Trends and Ambitions,” Migration Information Source, July 15, 2015, http:// www.migrationpolicy.org/article/euromaidan-protests-corruption-andwar-ukraine-migration-trends-and-ambitions; Serhy Yekelchyk, The Conflict in Ukraine: What Everyone Needs to Know (Oxford: Oxford University Press, 2015); Marta Jaroszewicz, “The Migration of Ukrainians in Times of Crisis,” OSW COMMENTARY, October 19, 2015, http://www.osw.waw.pl/sites/ default/files/commentary_187.pdf.
24
Marta Jaroszewicz, “Migracje z Ukrainy do Unii Europejskiej z Perspektywy Ryzyka,” Politeja: Pismo Wydziału Studiów Międzynarodowych i Politycznych Uniwersytetu Jagiellonskiego 13, no. 4 (2016): 15–35; Olena Fedyuk and Marta Kindler, “Migration of Ukrainians to the European Union: Background and Key Issues,” in Ukrainian Migration to the European Union Lessons from Migration Studies, ed. Olena Fedyuk and Marta Kindler (Springer Open, 2017), https://www.springer.com/gp/book/9783319417745; Philippe Couton, “Ethnocultural Community Organizations and Immigrant Integration in Canada,” in IRPP Study, no. 47 (Montreal: Institute for Research on Public Policy, 2014), 3–24.
25
Düvell and Lapshyna, “The EuroMaidan Protests;” Fedyuk and Kindler, “MIgration of Ukrainians;” 1–3.
Defining the Main Push-and-Pull Factors of Ukrainian Highly Skilled (IT) Migration to Berlin: The EU Blue Card or the Euromaidan
711
The literature on Ukrainian migration focuses on debate around the causes and characteristics of post-Euromaidan emigration. Leontiyeva26 predicted that the humanitarian crisis and internal displacement of Ukrainians because of conflict might negatively impact the Ukrainian economy, since it might slow down the launch of reforms. A year later, Düvell and Lapshyna27 categorized those who emigrate from Ukraine after the Euromaidan as: 1) refugees and internally displaced persons from the area of conflict; 2) persons avoiding military conscription; and 3) employment and education seekers “with some mixed political and economic motivations.” Methodology Analysis of qualitative data for this study is part of the PhD thesis on understanding Ukrainian skilled migration to Germany and Australia that I undertook in 2016–2019 years at Monash University. The basis for this study is formed by seventeen open-ended, semistructured qualitative interviews. Interviews were carried out in Ukrainian and translated for the purposes of this paper. The indepth interviews took the form of “a conversation with a purpose.”28 In order to conduct these interviews, I recruited: Ukrainian EU Blue Card holders and holders of temporary work visas who had intended but failed to receive the EU Blue Card, as well as their spouses—all of these people migrated to Berlin after the start of the Euromaidan; three diaspora activists from the Ukrainian
26
Yana Leontiyeva, “The Education–Employment Mismatch among Ukrainian Migrants in the Czech Republic,” Central and Eastern European Migration Review 3, no. 1 (2014): 63–84.
27
Düvell and Lapshyna, “The EuroMaidan Protests;” Alan Bryman, Social Research Methods (Oxford: Oxford University Press, 2016), 747.
28
Jonathan A. Smith, Paul Flowers, and Michael Larkin, Interpretative Phenomenological Analysis: Theory, Method and Research (Los Angeles: Sage, 2009), 57.
Olha Shmihelska
712
community who belonged to the previous wave of migration and therefore experienced the unrest through newcomer immigrants after the Euromaidan had commenced. Participants were recruited via snowballing and selected because of their highly skilled profiles, which included higher degree diplomas or qualifications that indicated extensive occupational experience. All immigrants that participated in the study were aged twenty-three to thirty-nine years at the time of interviewing. Ukrainian Migration to Berlin
Given the fact that Ukrainians constituted 8.2 percent of recipients in 201429 and in the first half of 2016 became one of the top nationalities to receive the EU Blue Card in Germany at 5.3 percent,30 I decided to conduct the fieldwork in Germany. Berlin was selected as a case study based on the fact that this is the capital of Germany and is a large urban area, housing the main federal political institutions of the country. In addition, I gained access to this particular nationality group—Ukrainians, because of a common native language shared with the interviewees and prior established connections, in particular in the IT-industry in Berlin. This simplified the recruitment and interviewing processes.
29
Bundesamt für Migration und Flüchtlinge, “Migrationsbericht des Bundesamtes für Migration und Flüchtlinge im Auftrag der Bundesregierung 2014” [Migration report of the Federal Office for Migration and Refugees on behalf of the Federal Government 201 (2016)]. 67, http://www.bamf. de/SharedDocs/Anlagen/EN/Publikationen/Migrationsberichte/ migrationsbericht-2014.html?nn=2006704.
30
“Figures on the EU Blue Card,” http://www.bamf.de/EN/Infothek/ Statistiken/BlaueKarteEU/blaue-karte-eu-node.html.
Defining the Main Push-and-Pull Factors of Ukrainian Highly Skilled (IT) Migration to Berlin: The EU Blue Card or the Euromaidan
713
Push-and-Pull Factors—Main Findings Global Talent
Berlin is distinct in its labor market demand for IT-professionals, a factor which has played a crucial role in attracting Ukrainians in the post-Euromaidan period, an observation made by all three activists interviewed: “I see the dynamics of migration. The number of legal migrants has grown exclusively in the IT field because they began to be accepted with such enthusiasm.” (Diaspora Activist 2)
The interviewed IT specialists themselves highlighted the importance of Berlin’s IT-demand, indicating they enjoy flexibility and can easily change roles and employers within the industry. As Participant 4 said: “There are a lot of IT-related vacancies, so I can change jobs if and when I want.” Participant 14 agreed: “The fact is that the IT market is very dynamic. So you will always be employed.” This data suggests that IT shortages in Berlin’s labor market are an important factor in driving Ukrainian IT-professionals to this destination. The EU Blue Card
Overall, participants discussed numerous migration pull factors relating to the EU Blue Card, including the lowered salary threshold, the simplified application process, supportive integration programs for spouses and family, the opportunity to receive accelerated permanent residency and also potential labor mobility across the European Union. Diaspora Activist 1 believed that the comparatively low salary threshold offered for TCNs encouraged Ukrainian professionals to migrate: “[T]he annual salary of 36,000 Euros is a low salary for Germany, but for Ukrainians, it’s good money.” The low salary threshold also encourages employers to hire foreigners. Participant 2 confirmed that the salary threshold serves as a standard for hiring foreigners, to which they usually agree because of the strong desire
Olha Shmihelska
714
to migrate: “When I started to get interested in the average salary, it was significantly higher than I was offered. Mine was just really a minimum that simply allowed the hiring of foreigners.” However, despite the fact that the low salary threshold lowers living standards of highly skilled workers in the beginning, Diaspora Activist 1 argued: “I think that being the first employer who invited a foreigner . . . I can understand why they pay less than the second employers. Because it is a complicated process. . . . I think that this is still a good condition—to move for 36,000, then in one–two years—the European market is open to them. In principle, at the first stage of the move—both sides win.”
For Participant 6, the simplified EU Blue Card application process, including a short list of documents, as well as application processed in only ninety days,31 was his sole reason for relocating to Berlin at this particular moment: “One of the reasons is the ability to move under conditions of the Blue Card. . . . I wanted to try to work in Germany for a long time, but I was constantly prevented from finding a job by the whole bureaucracy, which required a lot of effort. And when I heard the information about the EU Blue Card (I think it was in 2012), I started exploring this. . . . “And why Germany? Because for living abroad we considered . . . England closed its program as an easy move. So we chose Germany.”
Participants found the extended set of rights offered under German law attractive, such as social benefits that supported EU Blue Card holders in becoming part of the community, for example: the opportunity to bring immediate family, public health insurance, and partly funded language integration courses for spouses. This was highlighted by Participant 3, the spouse of an EU Blue Card holder, who stated:
31
Cerna, “Towards an EU Blue Card?,” 6.
Defining the Main Push-and-Pull Factors of Ukrainian Highly Skilled (IT) Migration to Berlin: The EU Blue Card or the Euromaidan
715
“In general, it’s believed that the worker who receives the EU Blue Card is integrated into society because they have a job and will have a social environment. . . . But for a partner who does not have a job, there is also help from the German government in integrating their families and children.”
Participant 3 emphasized particularly the importance of holding an EU Blue Card in developing her own career: “Beforehand, it was a little difficult. . . . Then, when we received the EU Blue Card I immediately signed up for an integration course and was then able to study in my [professional] specialization.” Receiving extended rights equal to EU citizens was an additional pull factor for migration, as discussed by Participant 14: “Everything here is very strictly regulated by German laws. So, [under the regulations] I’m no different from any German. The only difference is that I have an EU Blue Card. I have to tell the government if there is a change in my employment contract, [but that’s the only difference, in his opinion].”
Participant 6 specified what attracted him to the EU Blue Card: “Germany gave us the opportunity to get permanent residence in less than two years and have the opportunity not to be bound to your employer. This is a very important factor for Ukrainian ITprofessionals.” Participant 4 agreed that the opportunity to be granted permanent residency in an accelerated fashion is one of the main attractions of the EU Blue Card: “This aligns with my plans to live here for a considerable time. And I cannot wait for that moment.” The element of intra-EU mobility also played a role in convincing Ukrainian migrants to apply for permanent residency, as discussed by Participant 6: “One of the reasons [we chose to migrate] was the ability to move [within the EU] under the conditions of the EU Blue Card.” This sentiment was also confirmed by Participant 2: “I definitely consider it an option: staying for one more year to get a residence permit. The main reason is that I want to have
Olha Shmihelska
716
free access to move across Europe. Even though Ukrainians are not required to apply for tourist visas, we still do not have the right to work. . . . Maybe I will consider some other [EU] member states to live in.”
This subsection has detailed the set of different EU Blue Card innovations that were introduced by the German government and attracted highly skilled Ukrainians to Berlin. The interviews confirmed that these innovations created an attractive environment for their entry, work, and residence in Germany. The Euromaidan
There are some notable differences in the way the Euromaidan affected respondents’ decision-making. For example, whether interviewees themselves lived––or had relatives who lived––in regions which are located considerably close to the zone where the Anti-Terrorist Operation is taking place. These participants needed to help their families financially or provide housing support as their relatives were evacuated from the conflict zone: “I would not say [the outbreak of military events after the Euromaidan] was the main reason [we migrated], but it pushed us a bit. Because, before that we just thought about it, then I lost my job because the company was closed. There was instability in the country; the currency began to fluctuate. Then it was unclear what was going to happen to us in the Donbas [the region occupied by pro-Russian separatists] . . . and we came to the conclusion that [international migration] was a solution for us. We also thought that we were leaving for a year, to be honest. Therefore, we left our apartment and we did not rent it out because we knew that we could always return to that place . . . then the war began and my mother had no place to live. She moved to our apartment.” (Participant 3)
Avoiding military conscription also motivated emigration for some, as all male Ukrainian citizens have a duty to perform military service:
Defining the Main Push-and-Pull Factors of Ukrainian Highly Skilled (IT) Migration to Berlin: The EU Blue Card or the Euromaidan
717
“Two factors influenced me: the Euromaidan itself and the war in the East. And this, in fact, was a bigger factor for my wife. She did not really want me to join the Armed Forces of Ukraine.” (Participant 10)
There is evidence that some migrants were encouraged to leave Ukraine because of slowing Ukraine–Europe business relationships right after the military conflict had begun: “And on March 1 [2014], when news was reported that the conflict had begun, all my customers [from Munich, Stockholm, etc.], said the same thing in different words: ‘we are not ready to risk going to Ukraine to invest now. We need to wait. Give us a couple of months.’” (Participant 5)
Participant 11 added: “As I remember, my former manager was going to relocate all employees from Ukraine to Poland because of these events.” This subsection has revealed that economic deterioration and military action also became critical issues that convinced a majority of interviewees to migrate at this particular time. Nevertheless, each participant confirmed that they had been inclined to migrate prior to these events. Combination of Factors
Each of the interviewed activists unanimously agreed that the wave of Ukrainian highly skilled migrants relocated because of a combination of two main push-and-pull factors: the implementation of the EU Blue Card by Germany in 2012 and the postEuromaidan political, economic, and military situation in Ukraine that has defined this particular period of migration. As Diaspora Activist 1 stated: “This is how the Euromaidan and the opportunity to get an EU Blue Card combined.” Diaspora Activist 2 agrees: “This is a coincidence . . . the beginning of the military conflict, the deterioration of the economic situation, and the growing demand for Ukrainian specialists in Europe.” Diaspora Activist 3 also
Denys Shestopalets
718
stressed the importance of the post-Euromaidan events as a trigger: “I met several people who told me: ‘We thought about [emigrating] for a long time and after the Euromaidan, we decided to go now.’” She continues by explaining how public disappointment in the post-Euromaidan reforms also played a part: “Maybe [Ukrainian immigrants] thought that everything would improve, but they saw that it was getting worse (in their opinion), so they decided to leave.” Several participants emphasized that the Euromaidan was not the factor that pushed them to migrate, but it was instead the general political and economic instability in the country that preceded these events. While the Euromaidan offered a brief hope of change, Participant 12 left because of the lack of improvement: “There was the hope of a better future, but the changes in the economic sphere and in my profession were very small. It just happened that our migration took place during this difficult period.” Conclusion In this article, I have analyzed the push-and-pull factors behind the most recent wave of Ukrainian highly skilled migration to Berlin. The study has shown that there is a link to previous discourse on the topic, which has argued that after the Euromaidan some migrants emigrated because of mixed employment-focused reasons and political reasons driven by instability in the country.32 In addition, the EU demand for professionals, especially in the IT-industry in Berlin, and the introduction of the associated EU and German legislation coincided with the historical period of the Euromaidan events. Hence, it would be inaccurate to say that the Euromaidan alone caused the exodus of highly skilled workers from Ukraine, even considering the events that have happened in the east of Ukraine since 2014.
32
Düvell and Lapshyna, “The EuroMaidan Protests.”
719
Integrating into a (Pseudo-)Europe: Ukrainian Churches and the Perils of the European Choice Denys Shestopalets
In one of his articles from 2001 Marko Pavlyshyn provides a coherent and insightful analysis of the depiction of Europe in the writings of some of the brightest representatives of the new post-Soviet Ukrainian literature. In particular, he argues that the image of Europe created by Yuri Andrukhovych in his collection of essays titled Dezoriientatsiia na mistsevosti was not an attempt to grasp the actual social and political reality of European societies, but was in fact “the fruit of selective vision, nostalgic introspection and imagination”1 or, in other words, the result of a “choice” of those features and elements that better suit the cultural mindset of the author. As Pavlyshyn puts it, “It is Andrukhovych who creates his own Europe, not the composite reality of contemporary Europe that impinges upon—influences—him. His choice of a Europe implies withdrawal into an aesthetic, artificial realm that offers the reader no sociopolitical challenges or exhortations.”2 Applying this line of argument to the sphere of religion, this paper deals with similar tendencies in the perception and construction of the image of “Europe” which manifested themselves in the public discourses
1
Marko Pavlyshyn, “Choosing a Europe: Andrukhovych, Izdryk and the New Ukrainian Literature,” New Zealand Slavonic Journal 35 (2001): 37–48, 43.
2
Ibid.
Denys Shestopalets
720
of major religious organizations in Ukraine before and during the Euromaidan protests. During 2013 the All-Ukrainian Council of Churches and Religious Organizations (AUCCRO) issued several joint statements stating that the Ukrainian people were unanimous in their support for the integration of Ukraine into the European cultural and political space. Along with this, the leaders of two major Ukrainian religious structures—the Ukrainian Greek Catholic Church (UGCC) and the Ukrainian Orthodox Church of the Kyiv Patriarchate (UOCKP)—on numerous occasions independently spoke on the matter in interviews, actively promoting the view that European integration had no alternatives and as such was historically predetermined by the very event of the Baptism of Kyivan Rus′ in the Byzantine rite by Prince Volodymyr the Great in 988 AD.3 Also during the Euromaidan between November 2013 and February 2014 the head of the UOCKP Patriarch Filaret consistently represented the Ukraine–European Union Association Agreement as the main target of the protests, despite the fact that this goal was substantially marginalized by other demands relating to the gratuitous violence of the police and ubiquitous corruption.4 Given such a strong promotion of European integration by the hierarchs of the UGCC and the UOC-KP, it appears important to trace their general views on Europe and especially on those cultural shifts that have been taking place in it for the past several decades in conjunction with secularization processes.5 This paper 3
“Filaret: Tserkva ne ie baiduzhoiu do prolyttia krovi pid chas myrnykh aktsii,” Radio Svoboda, December 7, 2013, http://www.radiosvoboda.org/ content/article/25192695.html; “Blazhenniishyi Sviatoslav (Shevchuk). Chas: interv′iu,” 5 Kanal, May 6, 2013, https://www.youtube.com/ watch?v=3yKQVOkIHIY.
4
“Narod peremozhe u ts′omu protystoianni—Filaret,” Radio Svoboda, January 25, 2014, http://www.radiosvoboda.org/content/article/25241753. html; “Nam nuzhno stoiat’ do kontsa, do pobedy, poka ne voidem v ES,” Den’, January 10, 2014, http://www.day.kiev.ua/ru/article/den-ukrainy/ nam-nuzhno-stoyat-do-konca-do-pobedy-poka-ne-voydem-v-es.
5
Another major Ukrainian religious organization, the Ukrainian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate (UOC-MP), will not be included in this
Integrating into a ( Pseudo-)Europe: Ukrainian Churches and the Perils of the European Choice
721
argues that this issue signifies a key dilemma6 in the discourses of the pro-Euromaidan churches: On the one hand, they offer the representation of Europe as a “Paradise Lost” and the only “true home” for Ukraine; on the other hand, this coexists with the full realization of the potential threats and challenges which further integration into the European cultural space poses for the morality and religiosity of the Ukrainian population.7 For instance, in an interview just before the outburst of the Euromaidan protest, the Head of the UGCC, Major Archbishop Sviatoslav, explicitly stated:
analysis due to rather circumspect pronouncements and their professedly neutral standpoint on European integration expressed by the church’s official speakers during and after the Euromaidan. For instance, priest Heorhii Kovalenko argued: “It is my impression and my conviction that the potential signing of the Association Agreement with the EU for the Church is neither as a Good Friday with all its sufferings, nor Easter with all its joy. This is not a church question. This is not a religious question.” (“Intehruvatys′ Ukraїni v Ievropu chy ni? Pozytsiia Tserkvy,” Pravoslavie v Ukraїni, October 30, 2013, https://www.youtube.com/watch?v=6–2XYm0Im1o). 6
As a basic methodological framework, this analysis utilizes Ben Agger’s cultural deconstruction. As he asserts: “Cultural deconstruction seeks the aporias in every work or text. By aporia it means the ways in which works and texts at some level contradict themselves or leave a vacancy of meaning that needs to be filled” (Ben Agger, Cultural Studies as Critical Theory [London: The Falmer Press, 1992], 102). There are also other theoretical approaches that inform the critical analysis of religious discourses offered in this paper, such as John Thompson’s depth hermeneutics which he broadly based on the hermeneutics of suspicion of Paul Ricoeur (John Thompson, Studies in the Theory of Ideology [Berkeley: University of California Press, 1984]). Also see an analysis of contradictions and ‘ideological dilemmas’ in discourses: Chris Barker and Dariusz Galasiński, eds., Cultural Studies and Discourse Analysis: A Dialogue on Language and Identity (London: Sage, 2001), 64–68.
7
See: “My evropeitsy, no s khristianskim oblich′em,” Kommersant, no. 39, October 7, 2013, 34, http://www.kommersant.ru/doc/2309840; “Potreba iednosti ie dukhovnym zapytom viruiuchykh khrystyian-ukraїntsiv,” Slovo Prosvity, November 14, 2013, https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/ society_digest/54302/; “Blazenneishyi Sviatoslav. Interv′′iu,” Radio Ekho Moskvy, December 16, 2013, http://echo.msk.ru/programs/beseda/1219359echo/#element-text.
Denys Shestopalets
722
The currency and necessity of the church’s staying within the social discourse will gain additional weight and acuteness after the Agreement about associated membership between Ukraine and the EU is signed. We do understand that the process of secularization will unstoppably flood Ukraine.8
In this light, to maintain consistently their support for European integration during the Euromaidan both Patriarch Filaret and Major Archbishop Sviatoslav tried to avoid bringing up specific issues that could undermine this cause or shed a negative light on Europe in general. Nonetheless, various questions about the potential repercussions of this process for the moral status of Ukrainians were constantly raised by lay believers as well as by journalists during interviews and press conferences. As a result, church leaders had to respond to these challenges by finding ways of combining the churches’ conservative position regarding the most pressing issues of gender and sexuality (liberal attitudes toward which many Ukrainians closely associated with modern Europe) and unequivocal pro-European aspirations. It is evident that religious leaders themselves were fully aware of an inherent self-contradiction in this standpoint. Responding to a comment regarding the UGCC’s failure to address the moral threats of Europe posed during a meeting with the students of the Lviv Polytechnic National University in September 2013, Major Archbishop Sviatoslav acknowledged this situation by straightforwardly formulating his argument in the form of a paradox: Perhaps I shall respond to you unconventionally with a kind of antinomy: I am for European integration, but I am against homosexuality. . . . If we are to talk about the issue of homosexuality in Europe, the struggle of Christians is not yet lost.9 Why are such laws [in support of sexual minorities] 8
“Potreba iednosti ie dukhovnym zapytom.”
9
For the attitudes of the UGCC and the UOC-KP to the issue of homosexuality see: “Sviatoslav Shevchuk: ia—proty revoliutsiï,”
Integrating into a ( Pseudo-)Europe: Ukrainian Churches and the Perils of the European Choice
723
being promoted today? Because Christians do not take an active social position. The fact of the matter is that the Catholic Church in Europe has not been standing idly by; it has acted to encourage this, and the game is not lost yet. Moreover, if Ukraine joins this struggle and if we enter Europe with a Christian face—and this is how we want it—then there will be many more of us and we will be able to do more. . . . Look, today some people, in Western Ukraine in particular, want to contrast Christianity and Europe. This is a political game because today Christianity and Europe [from the viewpoint] of real values do not oppose each other. There are the socalled European pseudo-values which some want to present as the true face of Europe. But it is not its true face. . . . We are for European integration but [we are] for Europe with a Christian face.10
This long quotation covers several of the most important issues which characterize the UGCC’s discourse regarding the dilemma of European integration and the ways of its resolution. In the first place, Major Archbishop Sviatoslav resorts to the discursive strategy of constructing a favorable image of Europe which could be more acceptable for believers with conservative views. He consistently promotes the idea of the “true Europe” built on “real”—Christian—values as opposed to the “false Europe” based on what he calls “pseudo-values” which stem from the main ideological opponent of the church—postmodernism: When it comes to modern ideologies which concern many issues of gender, reproductive health and juvenile justice, they all have the same background—simulation. If, for example, Ukraїns′ka Pravda, published July 08, 2011, http://www.pravda.com. ua/articles/2011/07/8/6369441/; “Filaret: Tserkva ne ie baiduzhoiu do prolyttia krovi pid chas myrnykh aktsii,” Radio Svoboda, December 7, 2013, http://www.radiosvoboda.org/content/article/25192695.html; Sotsiial′no zorientovani dokumenty Ukraїns′koї hreko-katolyts′koї tserkvy (1989–2008), (Lviv: UCU Publishing House, 2008), 503–4. 10
“Hlava UHKTs Blazhenniishyi Sviatoslav u Lvivs′kii Politekhnitsi,” September 11, 2013, https://www.youtube.com/watch?v=hgDgu6aLP5A.
Denys Shestopalets
724
such values are disseminated in society, this is propaganda of false values. These new [values] are false and amorphous and have nothing to do with the fundamental building blocks of European civilization. Moreover, we are now observing an interesting phenomenon when even some religious groups are trying to set off European values against the Christian values of Ukraine. But the values that they represent as European are in fact a sample of European diseases. However, European civilization will never be built on the principles of juvenile justice or homosexuality. It was built on other values such as responsibility and civic activity of everyone, integrity, respect even for the smallest member of society and struggle with totalitarian systems of control over the individual. These are the things that should be called European values. We should not thoughtlessly mimic Western diseases. We should take from Europe all that is universal, eternal and strong, and drop all the diseases.11
Thus, by advancing these views Major Archbishop Sviatoslav discursively separates the current EU policies in the area of gender and sexual minorities from the fundamental concerns for human rights and dignity which, in his opinion, constitute the image of the “true” Christian Europe. This strategy is intended to moderate the current negative perception of Europe by those Eurosceptics among Ukrainian religious believers for whom the EU integration strongly correlates with same-sex marriage and liberal gender policies. In this way, the Church legitimates its pursuit of a course of action in favor of European integration which, despite all the threats, appears to be more suitable to the UGCC’s institutional interests. In this context, it is interesting to note that the Euromaidan itself has been described by Greek Catholic as well as some Protestant religious figures as a distinctly anti-postmodern phenomenon. For instance, as Bishop Borys Gudziak argues, the protest occurred as a response to moral relativism of our times:
11
“Vira bez diї—mertva—holova UHKTs,” Hazeta po-ukraїns’ky, August 26, 2012, gazeta.ua/articles/life/_vira-bez-diyi-mertva-golova-ugkc/452562.
Integrating into a ( Pseudo-)Europe: Ukrainian Churches and the Perils of the European Choice
725
Our crisis is rooted in the rationalism of the Age of Enlightenment which manifests itself in the radical individualism and subjectivism of postmodernity. [I] thank God that the Maidan is responding to moral relativism and healing the human being with its spirit. [The Maidan] is giving an anthropological response different from the message of Lady Gaga, Zhirinovskii or the propagandists of human cloning and euthanasia.12
In the same vein, the Ukrainian Protestant theologian Mykhailo Cherenkov represents the victory of the Euromaidan as the ultimate defeat of all philosophical currents that appeared as contemporary archenemies and competitors of religion: Today, at a certain distance from the events at the end of 2013 and the beginning of 2014, one can confidently state that the Maidan was the end of postmodernity, post-sovietism, post-Orthodoxy and post-Christianity. We became witnesses of the miracle of the “post-post-contemporary” [paradigm] (post-post-sovremennost′). We thought that postmodernity had tied us up forever, but after the Maidan we returned to reality again, we breathe the air of freedom again and believe again, and are ready to fight for what we believe in. The Maidan sundered the suffocating web of the post-contemporary. Life goes on. The same needs to be said about Ukraine and Europe: together with Christianity they are only beginning, they are being born and revived, they are just emerging.13
In addition to the strategy of separating the “true Europe” and the “pseudo Europe,” the leader of the UGCC also tried to downplay the scope of the threat coming from the EU by pointing out that the 12
“Mil′iony ukraїntsiv viriat′ u svoiu Bohom danu hidnist′,” Zbruč, December 14, 2013, https://zbruc.eu/node/16603.
13
See, for instance: Mikhail Cherenkov, “Nash postmodern zakonchilsia Maidanom, epilogom stala voina,” Russkii zhurnal, February 24, 2015, http:// russ.ru/Mirovaya-povestka/Nash-postmodern-zakonchilsya-Majdanomepilogom-stala-vojna.
Denys Shestopalets
726
current moral decay in Western countries is only a temporary period determined by objective historical circumstances. For instance, in his view, the EU appears as a “relatively young structure,” which is going through a specific “phase”14 (“Today the European Union looks like a teenager who challenges the boundaries of morality and thus needs to be educated in the Christian way”).15 On other occasions, Major Archbishop Sviatoslav assumes that the current policies of the EU are determined by the fact that Europe has forgotten its Christian roots and simply needs to be reminded about them: Europe was not built upon same-sex marriages but on respect for dignity of the individual, on the protection of people’s rights and freedoms, on integrity in politics and business. It is on these grounds that Europe emerged. However, it has already forgotten about that. Those are the values that the Church advocates in our society.16
In connection with this point, Major Archbishop Sviatoslav and Patriarch Filaret also use another strategy to soften the perception of the secularist and postmodernist threats coming from European integration. They argue that Ukraine’s own religious foundation is strong enough not to be shaken by such negative influences. In this regard, Major Archbishop Sviatoslav often stresses that he regards Ukrainians as “Europeans with a Christian face”17 and that this special kind of European identity should be preserved despite any demands of the EU that concern implementation of what he calls “pseudo-values” (“[I]f Ukraine wants to be closer to the European Union it should have a right to come as it is, with its roots and the
14
“My evropeitsy, no s khristianskim oblich′em.”
15
“Patriarkh UHKTs Sviatoslav Shevchuk: Ukraїna povynna uviity v Ievropu z khrystyians′kym oblychchiam,” L′vivshchyna 5, no. 11 (2013), http://www. lds.lviv.ua/interview/1381002987.
16
Ibid.
17
Ibid.
Integrating into a ( Pseudo-)Europe: Ukrainian Churches and the Perils of the European Choice
727
full possibility of being itself”).18 Moreover, the hierarchs often argue that strong Christian traditions and a high level of religiosity will become Ukraine’s contribution to the current European culture and may even start the process of the re-Christianization of a secularized Europe.19 Speaking about the significance of the Euromaidan, Greek Catholic Bishop Borys Gudziak made this point in the following terms: Ukrainians are entering Europe not only to receive, not only to take what Europe can give, the benefits of European structures, European rule of law, the European health system, and European education. Europe needs the great gift of Ukraine. Ukrainians need to discover that they have a lot to give. They need to go on this pilgrimage as contributors, as those who will donate, as those who will raise the spirits of Europe. They will open the eyes of Western Europeans to their cultural heritage, to their spiritual heritage, to the sacredness of the human being. Neither euthanasia, nor cloning is our moral future. This Maidan has much to say to Paris, to London, to Amsterdam, Madrid, Rome, Norway, Sweden—all the countries of Western Europe. And that is something that will be a litmus test of this Maidan. . . . That is why we should be extending our hand to Europe. That is why we should continue our pilgrimage in the European direction.20
A similar idea is expressed by Patriarch Filaret when he states that a high level of spirituality in Ukraine may tip the balance in favor of those European forces that rally in defense of social morality and against same-sex marriage.21 Thus, Ukraine’s entry into the political
18
“My evropeitsy, no s khristianskim oblich′em.”
19
Ibid.
20
Borys Gudziak, “Why Europe Needs Ukraine—A Moral Argument,” December 14, 2013, https://www.youtube.com/watch?v=uUIToxuh85I.
21
“Filaret: Tserkva ne ie baiduzhoiu do prolyttia krovi pid chas myrnykh aktsii.”
Denys Shestopalets
728
and cultural space of the EU is presented by these church leaders as a certain mission that involves reminding the Europeans about their “forgotten roots” or even “saving” the EU as a structure from disintegration: Our task is to remind [people] of the foundation upon which European civilization was built. If the European Union does not stand firmly on its historical Christian foundations, it will simply fall apart.22
It should be mentioned that during the Euromaidan this discourse about European integration as Ukraine’s mission was picked up by some political groups (in particular, far-right nationalist organizations), creating a point of overlap between religious and political discourses. For instance, Artem Skoropads’kyi, the press secretary of “The Right Sector” (“Pravyi sektor”), a grouping which united several radical nationalist organizations on the Euromaidan, stated in an interview: We are often asked about whether we are ready to integrate into Europe. No doubt Europe is closer to us than the authoritarian savage Russia with its current political regime. Yet we look at Europe without rose-tinted glasses as well—we see a lot of negative things there, such as a tolerant attitude to LGBT and all-out liberalism. We are not ready to take that on board. We are Christians and cannot renounce the convictions that we have held. We want to make Europe healthier. [We want] Ukraine to become a strong state which could dictate . . . no, not dictate, but advise, tell Europe where it should go. Because the current state of Europe is awful. People no longer go to church. . . . 23
22
“My evropeitsy, no s khristianskim oblich′em.”
23
“Pravyi sektor: My rasskazhem Evrope, kuda ei idti,” Latvijas Sabiedriskie Mediji, February 25, 2014, http://www.lsm.lv/ru/statja/mir/novosti/praviysektor-mi-rasskazhem-evrope-kuda-ey-idti.a78435/.
Integrating into a ( Pseudo-)Europe: Ukrainian Churches and the Perils of the European Choice
729
While this issue requires separate examination, it can be mentioned here that this elective affinity in the discourses of religious and political agents can become a powerful tool of legitimization for specific agendas advanced by either of them. For instance, as Konstantinos Papastathis argues, in the Greek case the discourse of the Orthodox Church of Greece contributed to the success of the far right party Golden Dawn between 2010 and 2014.24 In particular, he asserts that by speaking in a rather unreserved way on such polarizing issues as the influx of migrants and refugees, the church legitimized certain kinds of radical views as normal for the common believer. This, Papastathis concludes, has produced a favorable climate for the success of radical movements that particularly thrive on such issues. In other words, the similarities in the discourses of the church and radical nationalists have played into the hands of the latter, increasing their political popularity.25 An example of such parallels between religious discourse and political discourse from the post-Euromaidan period in Ukraine is the UGCC’s opposition to “destructive” European influences, formulated and advanced on the highest church level as a struggle against “gender ideology.”26 This discourse has been officially picked up by “The Right Sector” and other nationalist groups.27 For instance, in June 2015 the organization sent an official letter to the mayor of Kyiv Vitalii Klychko urging him to prohibit the upcoming gay pride march. As an argument for this measure, the author of this letter, Andrii 24
Konstantinos Papastathis, “Religious Discourse and Radical Right Politics in Contemporary Greece, 2010–2014,” Politics, Religion and Ideology 16, nos. 2–3 (2015): 218–47.
25
Papastathis, “Religious Discourse,” 246–7.
26
“Poslannia Synodu Iepyskopiv Kyievo-Halyts′koho Verkhovnoho Arkhyiepyskopstva UHKTS stosovno nebezpeky hendernoї ideolohiї,” December 3, 2016, http://news.ugcc.ua/documents/poslannya_sinodu_ yepiskop%D1%96v_kiievogalitskogo_verhovnogo_arhiiepiskopstva_ ugktsstosovno_nebezpeki_gendernoi_%D1%96deolog%D1%96i_78209. html.
27
“Natsionalistychna kontseptsiia natsional′noї hromady,” May 23, 2017, h tt p s : / / p r a v y y s e k t o r . i n f o / p r o s v i t n y c t v o / c h o g o - p r a g n e m o / nacionalistychna-koncepciya-nacionalnoyi-gromady.
Denys Shestopalets
730
Tarasenko, included a reference to the views of Major Archbishop Sviatoslav Shevchuk: Members of the [LGBT] community refer to the European experience. But this is a fatal mistake as far as Ukrainians are concerned because Europeans still have mixed attitudes to “LGBT.” For instance, Poland completely prohibits abortion, to say nothing about same-sex marriage. It is worth recollecting that the Head of the UGCC Sviatoslav Shevchuk has stated that Ukraine rejects false values in the form of gender ideology even though this might be an obstacle for joining the European Union. His Beatitude Sviatoslav has emphasized that the EU and the authentic Europe are not the same thing. In addition, Patriarch [Sviatoslav] has expressed hope that Christian Ukraine can become a certain stimulus for the awakening of secularised Europe.28
To recapitulate, the discursive strategies of the UGCC and the UOC-KP regarding Europe demonstrate how expressing various concerns inspired by religious teachings coexist in their discursive representations with advancing specific institutional interests. To reconcile his socially conservative standpoint with support for the European choice, the leader of the UGCC uses two interconnected claims. On the one hand, avoiding the key dilemma in promoting European integration he promotes the desirable or ideal image of “the true Europe” (which revolves around its Christian heritage) as opposed to the current “(pseudo-)Europe” which has espoused “false values.” In this regard, Ramet points out: “What the Church would like ideally . . . is to play a decisive role in defining what
28
The original web-page of this petition on the official internet sites of “The Right sector” is no longer available (http://pravyysektor.info/news/ zvernennya-do-mera-kyjeva-schodo-provedennya-tak-zvanoho-marshurivnosti/). Yet, the text can still be found on other web resources (see, for instance: “Zvernennia do mera Kyieva shchodo provedennia tak zvanoho ‘Marshu rivnosti,’” The Right Sector, June 2, 2015, https://sectorpravdy.com/ ua/news/duknews/479-zvernennia-do-mera-kyieva-shchodo-provedenniatak-zvanoho-marshu-rivnosti).
Integrating into a ( Pseudo-)Europe: Ukrainian Churches and the Perils of the European Choice
731
will be understood as European values.”29 On the other hand, to downplay the dangers of European integration for Ukraine Major Archbishop Sviatoslav and other hierarchs often project a desirable image of Ukraine as a deeply religious and spiritual country. In reality, however, this representation holds true only for the Western regions of Ukraine, while the rest of the Ukrainian population displays moderate to low levels of religiosity.30 In other words, this discursive strategy appears to advocate integration of an “imagined Ukraine” into an “imagined Europe.” It must be noted that such an ambiguous attitude to European integration as promising various economic benefits but at the same time requiring unacceptable sacrifices in the sphere of traditional religious morality has also been an issue for some of the EU’s other new member states from Eastern Europe such as Poland and Romania.31 Summarizing debates and negotiations between the EU and these countries on various issues of social morality, Mihai Tarta comes to the conclusion that the “EU’s pressures toward new member states transformed the EU from a rather reluctant supporter of minority and LGBT rights into a powerful symbolic opponent of the Christian Churches, a ‘bastion of modernity, in sexual terms.’”32 Furthermore, in Tarta’s view, “these obstacles
29
Sabrina P. Ramet, “Thy will be done: the Catholic Church and politics in Poland since 1989” in Religion in an Expanding Europe, ed. Timothy Byrnes and Peter Katzenstein (Cambridge: Cambridge University Press, 2006), 117–47, 137.
30
See various social surveys on religion in Ukraine conducted annually by the think tank ‘Razumkov Centre’ (Kyiv, Ukraine): “Tserkva, suspil′stvo, derzhava u protystoianni vyklykam i zahrozam s′ohodennia (informatsiini materialy),” May 24, 2017, http://razumkov.org.ua/uploads/article/2017_ Religiya.pdf.
31
See: Byrnes and Katzenstein, Religion in an Expanding Europe; Gerhard Schröder and Edmund Stoiber, “Europe: Preaching for the European Union. Poles and the Catholic Church,” The Economist 362, no. 8264 (2002): 55; Mirella Eberts, “The Catholic Church and Poland’s Accession to the European Union,” in Redefining Europe, ed. Joseph Drew (Amsterdam and New York: Rodopi, 2005); Christopher Garbowski, Religious Life in Poland: History, Diversity and Modern Issues (Jefferson: McFarland & Company, 2014).
32
Mihai Tarta, “European Culture Wars: Sexual Nationalism between Euro-
Denys Shestopalets
732
and the debates caused by the clashes of Church and state created a symbolic civilizational frontier along sexual lines, which continues the reproduction of the old East–West ideological divide.”33 From this perspective, the churches’ support for European integration as a civilizational choice of Ukraine34 appears to be somewhat paradoxical, as their pro-European stance clashes with the socio political reality of the EU, which advances a normative version of Europeanism and Europeanization based on “Eurosecular civil religion.”35 In other words, attempts to maintain traditional conservative religiosity in Ukraine on the level of public policy may in fact render Ukraine civilizational incompatible with modern Europe because the abstract “Christian Europe” which the churches are willing to join appears to exist only as a discursive construct. As a result, the political field and the religious field in Ukraine are bound to clash around these matters, producing new waves of culture wars. Finally, the case of Poland demonstrates that while the EU gender policies provoke opposition among many ordinary citizens as well as fierce public debates, some researchers see this phenomenon as only a short-lived expression of radicalization or an outburst of conservative spirit.36 Meanwhile, the constant negotiation of these issues (and political struggle around them) not just legitimise the agenda in the public sphere but in the long term, as Guerra argues, gradually leads Poland towards a more secularist sociopolitical
Christian and Euro-Secular Civil Religion in Poland and Romania,” in Religious and Sexual Nationalisms in Central and Eastern Europe Gods, Gays, and Governments, ed. Srdjan Sremac and Reinder Ruard Ganzevoort (Leiden: Brill, 2015), 33–51, 47. 33
Tarta, “European Culture Wars,” 47.
34
On the issue of ‘civilizational choice’ see, for instance: “Blazhenniishyi Sviatoslav (Shevchuk). Chas: interviu.”
35
Tarta, “European Culture Wars,” 47.
36
Simona Guerra, “Resisting, Whilst Giving Up: Religion in Contemporary Poland” (paper presented at The 6th ECPR General Conference, Iceland, August 25–27, 2011 https://ecpr.eu/Filestore/PaperProposal/16809e0d-594d4aff-901e-aac31e4ff85c.pdf).
Integrating into a ( Pseudo-)Europe: Ukrainian Churches and the Perils of the European Choice
733
order.37 This situation in a rather homogenous and religiously strong Poland casts doubt on the claims of those Ukrainian religious leaders who insist that Ukraine will be able to resist the European institutions’ pressure in the LGBT and gender rights sphere. A case in point here is the debate in the Ukrainian Parliament in November 2015 on outlawing discrimination legislation for LGBT people. This legislation was a crucial part of the package of laws that needed to be passed as a prerequisite for implementing a visa-free regime between the EU and Ukraine. Couching their protest in the form of a struggle for family values, the clergy and public intellectuals of the UGCC in their addresses and open letters strongly opposed the legislation.38 Yet, given the pressing political urgency, these laws were passed in the Parliament even despite the fierce opposition of some people’s deputies.39 In this light, here the UGCC and other churches that try to balance between a conservative Christian tradition and a political orientation toward Europe are fighting an uphill battle, because their own social capital is at least partially dependent on their support for European integration. Consequently, one can speculate that all steps that may be seen as impeding this process may result in a significant blow to the image, authority, and popular reputation of the church.
37
Guerra, “Resisting, Whilst Giving Up,” 16.
38
See, for instance: “Hlava UHKTs u spravi zmin do konstytutsiї zvernuvsia do Holovy Verkhovnoї Rady Ukraїny,” July 16, 2015, http://news. ugcc.ua/documents/glava_ugkts_u_sprav%D1%96_zm%D1%96n_ do_konstituts%D1%96i_ukraini_zvernuvsya_do_golovi_verhovnoi_ radi_ukraini_74315.html; “Blazhenniishyi Sviatoslav pro vnesennia deputatamy Verkhovnoї Rady Ukraїny antydyskryminatsiinoї normy v trudove zakonodavstvo,” November 13, 2015, http://news.ugcc.ua/ interview/blazhenn%D1%96shiy_svyatoslav_pro_vnesennya_deputatami_ verhovnoi_radi_antidiskrim%D1%96nats%D1%96ynoi_normi_v_trudove_ zakonodavstvo_75314.html.
39
“Rada pryiniala antydyskryminatsiinu popravku do KZpP,” Dzerkalo tyzhnia, November 12, 2015, https://dt.ua/UKRAINE/rada-priynyalaantidiskriminaciynu-popravku-do-kzpp-190793_.html.
734
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Inf luence in Post-Maidan Ukraine Natalia Chaban and Iana Sabatovych
The dramatic events of the 2013–14 Revolution of Dignity and the tragic developments afterwards—the annexation of Crimea, the unfolding of the violent conflict in the East of Ukraine (ongoing since 2014), the downing of MH-17 above Eastern Ukraine—triggered a renewed scrutiny of Ukraine–EU relations. The conflict in Ukraine that followed the Maidan events—which were carried under the Ukrainian and EU flags—questioned the EU’s policies towards its neighborhood and its capability to cope with an “unpredictable and uncertain international system.”1 Ukraine’s “European choice,” as an official narrative and policy orientation, is presented in the relevant literature as linked to the process of Europeanization: the process of European integration after World War II and EU efforts in promoting its policies in the neighboring regions and beyond. The scholarship in the field defines it as a multifaceted concept that encompasses, on the one hand, a historical phenomenon of cultural diffusion (or construction of European identity in a broad sense),2 1
Maia K. Davis Cross, Ireneusz Pawel Karolewski, “What Type of Power Has the EU Exercised in the Ukraine–Russia Crisis? A Framework of Analysis,” Journal of Common Market Studies 55, no. 1 (2017): 3–19.
2
Kevin Featherstone, “Introduction: In the Name of ‘Europe,’” in The Politics of Europeanization Featherstone, ed. Kevin Featherstone and Claudio M. Radaelli (Oxford: Oxford University Press, 2003), 3–26.
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
735
and, on the other hand, the process of incorporation of European norms into the domestic political structures of Europeanizing states.3 The latter aspect has special interest for us. Given the norms said to be at the core of the process of Europeanization, we focus on the normative narratives in EU–Ukraine relations. Since Ukraine’s European aspirations guide its domestic reforms and foreign policy, what EU-related normative frames and narratives are communicated by opinion-making discourses? What images of the EU as a normative actor exist in Ukraine among policy- and decision-makers? Our inquiry is informed by the theoretical paradigm that originated in the study of the EU, “Normative Power Europe” (NPE), a theoretical approach proposed at the beginning of the 2000s.4 Conceived in reflection on post-Cold War Europe and aiming at understanding the upcoming “Big Bang” EU Enlargement with many post-socialist states aspiring to join the EU, this approach placed conceptual emphasis on “ideas and norms” over the traditional focus on a physical expression of power. In his attempt to conceptualize the EU’s international identity through the NPE lens, Manners considered the EU to be a “post-national” entity characterized by a peaceful power of ideas and values distinctly different from the aggressive power of economic or military coercion. Manners shares Katzenstein’s5 definition of norms as “collective expectations for the proper behavior of actors with a given identity” and proposes a nine-member analytical paradigm of norms which, he argues, differentiate the EU’s identity as an international actor from other global actors. These norms are peace, democracy, human rights, liberty, rule of law, social solidarity, 3
Andrew P. Cortell and James W. Davis Jr., “How Do International Institutions Matter? The Domestic Impact of International Rules and Norms,” International Studies Quarterly 40, no. 4 (1996): 451–78.
4
Ian Manners, “Normative Power Europe: A Contradiction in Terms?” Journal of Common Market Studies 40, no. 2 (2002): 235–58.
5
Peter Katzenstein, “Introduction: Alternative Perspectives on National Security,” in The Culture of National Security, ed. P. Katzenstein (New York: Columbia University Press, 1996): 1–32, 5 as cited in Manners.
Natalia Chaban and Iana Sabatovych
736
good governance, anti-discrimination and sustainability. Manners argues that these norms were formed and negotiated within the EU historically, because of the specific evolution of the European integration project, a sui generis polity on the European continent. Currently, Ukraine is not promised membership of the EU. Nevertheless, the EU has exercised conditionality towards Ukraine since Maidan, providing substantial financial and structural assistance6 and expecting in return Ukraine’s commitment to the reform of its economic, political and normative spheres. In its own eyes, the EU sees itself as a reference and a model for Ukraine, not least in the normative realm. Assistance to Ukraine in reforming the normative areas of democracy, rule of law and good governance is among the EU’s top priorities in its bilateral relations with Ukraine, alongside the implementation of market norms and standards. Federica Mogherini stressed that the EU is “there to support you [Ukraine] step by step and we will continue to be at your side in the most consistent way we can. The European Union is Ukraine’s partner and strongest supporter in striving to build a stable, prosperous democracy and economy.”7 This context informs our research interest. We intend to trace how the EU’s vision of itself as a normative actor and facilitator (corroborated by the widely recognized theoretical approach of the NPE) is perceived in Ukraine—a recipient of EU messages and aid. Importantly, while a popular scholarly approach, the NPE theoretical paradigm has been increasingly criticized (see e.g. Special Issue of
6
Federica Mogherini in her press statement following her meeting with the Ukrainian prime minister in March 2018 stated: “ . . . we announced another €24 million in humanitarian aid for people affected by the conflict in Eastern Ukraine and this brings our humanitarian aid to a total of almost €700 million since 2014” (European External Action Service, Remarks by High Representative/Vice-President Federica Mogherini at the joint press point with Mr. Volodymyr Groysman, prime minister of Ukraine ([2018] UNIQUE ID: 180312_7. Kyiv), https://eeas.europa.eu/headquarters/headquartershomepage/41162/remarks-high-representativevice-president-federicamogherini-joint-press-point-mr-volodymyr_en.
7
Ibid.
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
737
Cooperation and Conflict edited by Nicolaïdis and Whitman).8 Much of the criticism is directed towards the NPE’s Euro-centric stance and its failure to factor or conceptualize the norm-receivers. Yet, crucially, the receivers of the EU’s norms and values are not passive targets. They possess their own “cultural filters”9 which are applied in order to understand, process and contest the norms projected by the EU. In the relevant literature it is argued that perceptions are included in those cultural filters.10 It is suggested that they can trigger and condition a range of external reactions towards the EU as an exporter of its norms: from adoption and adaption to resistance and rejection.11 The literature also argues that the same norm-sender may be perceived and reacted to differently by a norm-receiver in different norm issue-areas. As such, a study of external perceptions and images of the EU as normative actor, norm-sender and selfdefined “Normative Power Europe” may provide clues to local interpretations of EU norms and indicate potential reactions to the 8
“Normative Power Europe,” in “Special Issue on Normative Power in Europe,” ed. Kalypso Nikolaïdis and Richard G. Whitman, special issue, Cooperation and Conflict 48, no. 2 (2013).
9
Catarina Kinnvall, Cultural Diffusion and Political Learning—The Democratization of China (Lund: Statsvetenskapliga institutionen, Lunds universitet, 1995).
10
Natalia Chaban, Serena Kelly and Martin Holland, “Perceptions of ‘Normative Power Europe’ in the Shadow of the Eurozone Debt Crisis: Public Perspectives on European Integration from the Asia Pacific,” in Importing EU Norms? Conceptual Framework and Empirical Findings, ed. Annika Björkdahl, Natalia Chaban, John Leslie, and Annick Masselot (New York: Springer, 2015): 57–77; Natalia Chaban and Sharon Pardo, “Normative Power Europe and Perceptions as Cultural Filters: Israeli civic studies as a case-study,” in Normative Power Europe Meets Israel: Perceptions and Realities, ed. Sharon Pardo (Lanham: Lexington Books, 2015): 39–54; Natalia Chaban and Sharon Pardo, “Understanding EU External Perceptions: Theorising Local ‘Cultural Filters’ in the Normative Power Approach (Case-Study of Textbooks),” Australian and New Zealand Journal of European Studies 10, no. 1 (2018): 64–78.
11
Annika Björkdahl, Natalia Chaban, John Leslie, and Annick Masselot, “Introduction: To Take or Not to Take EU Norms? Adoption, Adaptation, Resistance and Rejection,” in Importing EU Norms? Conceptual Framework and Empirical Findings, 1–9.
Natalia Chaban and Iana Sabatovych
738
EU’s normative projections. In societies affected by ongoing violent conflict such accounts may assist with an effective, nuanced and respectful bilateral dialogue with the EU and future cooperation. This paper proceeds in the following way. First, we give an overview of the literature on EU perceptions in Ukraine and define the novel contribution of this study to the debate on EU– Ukraine relations. We then detail the method and present our main empirical findings. We conclude by discussing an outline of Ukraine’s perceptions of the EU as a “normative power” that will help in understanding Ukrainian decision-, policy- and opinionmakers’ visions of Ukraine itself and its destiny in Europe. EU Perceptions in Ukraine: An Emerging Tradition Research on EU perceptions in Ukraine is a growing tradition. In the research greater attention is paid to analyzing public and elite opinions than to media images of the EU. There is also a temporal pattern—more studies of EU perceptions have come to light during and after the revolutionary events of the Orange Revolution of 2004 and the Revolution of Dignity of 2013–14. Overall, research on media portrayals of the EU in Ukraine has been largely overlooked.12 The Ukrainian crisis has prompted a renewed consideration of the importance of media analysis in the context of the conflict. Emerging research frequently emphasizes the media and propaganda war13 and the role of Russia and Russian media in the conflict.14 Meanwhile, analysis of the EU’s media portrayals in post-Maidan Ukraine (committed to its “European choice”) remains limited. This includes a lack of research into the normative aspects of the EU’s media representations. This void is 12
Petr Kratochvíl, Petra Cibulková, and Michal Beník, “The EU as a ‘Framing Actor’: Reflections on Media Debates about EU Foreign Policy,” Journal of Common Market Studies 49, no. 2 (2011): 391–412.
13
Oliver Boyd-Barrett, “Ukraine, Mainstream Media Propaganda,” Journalism Studies 18, no. 8 (2017): 1016–34.
14
and
Conflict
Joanna Szostek, “Russia and the News Media in Ukraine: A Case of ‘Soft Power’?,” East European Politics and Societies 28, no. 3 (2014): 463–86.
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
739
currently being addressed by the EUNPACK (a project supported by Horizon 2020, run by the National University of Kyiv-Mohyla Academy, Ukraine) and the C3EU project (supported by Erasmus+, run by the University of Canterbury, New Zealand).15 Analysis researching elite and public opinion in tandem took place before Maidan. The OPPOL studies in 2009–10 surveyed 400 representatives of Ukraine’s general public and 110 elites.16 Offering a comprehensive insight into EU perceptions, this research relied largely on the survey technique. This methodological choice made the outcomes more indicative of attitudes, but less descriptive in terms of explanations. In contrast, a more qualitative approach to the study of public and elite opinion was chosen by the Euro Gaps project (run by the University of Frankfurt in 2010–13). Ukraine was one of four case studies in the project.17 Conducted before the Russia–Ukraine conflict, the two studies lacked the element of media analysis, thus overlooking interactions between decisionmakers and opinion-shapers (the differences between public and elite opinion are generally expected and widely discussed in the relevant literature in political and communication studies).
15
“C3EU, Crisis, Conflict and Critical Diplomacy: EU perceptions in Ukraine, Israel and Palestine,” https://jeanmonnet.nz/c3eu/. See also Natalia Chaban and Anatoliy Chaban, “Communicating Europe Beyond Its Borders: Imagining the EU in Ukraine post-Maidan,” European Foreign Affairs Review 23, no. 1 (2018): 119–38; Natalia Chaban, Alister Miskimmon, and Ben O’Loughlin, “Understanding EU Crisis Diplomacy in the European Neighbourhood: Strategic Narratives and Perceptions of the EU in Ukraine, Israel and Palestine,” European Security 28, no. 3 (2019), special issue, Perceptions and Narratives of EU Crisis Diplomacy: 235–50.
16
EuropeAid, Opinion Polling and Research in the ENPI Countries and Territories (OPPOL): Country Report on the Baseline Studies, /127122/C/SER/ Multi,MWH47501381.017 rev. 1, 14 December 2009 (2010); EuropeAid, Opinion Polling and Research in the ENPI Countries and Territories (OPPOL): Country Report on the Opinion Poll 1, Ukraine, http://eeas.europa.eu/archives/ delegations/ukraine/documents/press_releases/ua_report_uk.pdf.
17
Perceptions of the EU in Eastern Europe and Sub-Saharan Africa: Looking in from the Outside, ed. Veit Bachmann and Martin Müller (Houndmills: Palgrave Macmillan, 2016).
Natalia Chaban and Iana Sabatovych
740
Surveys of the general public’s views are the main type of research into EU perceptions in Ukraine. Since Ukraine’s independence in 1991, public opinion polls have become an intrinsic part of its political environment. Over time studies of general public opinion on the EU have been undertaken by leading Ukrainian social research groups (e.g. the Razumkov Centre, or Kyiv International Institute of Sociology), as well as international companies (e.g. PEW Research Centre or Gallup). Public opinion has also been studied by EUMAGINE (supported by the EU’s FP7 program, run by the University of Antwerp, Belgium, in 2011–15). The Revolution of Dignity triggered a number of nationwide surveys undertaken by the Razumkov Centre, the International Foundation for Electoral System (IFES), Baltic Surveys/The Gallup Organization and PEW, sometimes on a quarterly basis.18 The proliferation of this type of research comes with certain limitations: The surveys can provide only snapshots of opinions on specific issues, leaving the reasoning and logic behind the perceptions beyond the scope of the research. Our analysis addresses some of the limitations mentioned above. We focus on the study of EU images in opinion-making media and among policy- and decision-making elites. The combination of the two perspectives allows us to contrast and compare complex reflections on the EU as a normative actor, facilitator and power in “elite” discourses in Ukraine, and among those who are “movers and shakers” in Ukrainian society. While previous studies have found EU norms and values to be generally appreciated by the 18
Razumkov Centre, “Ukrainian identity: Changes, Trends, Regional Aspects,” National Security and Defence, 3–4 (2016); Razumkov Centre, Zovnishn’opolitychni oriientatsiï hromadian Ukraïny (2016), http:// razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/rezultatysotsiolohichnoho-doslidzhennia-tsentru-razumkova-zovnishnopolitychnioriientatsii-hromadian-ukrainy; International Foundation for Electoral System (IFES), http://www.ifes.org/sites/default/files/2014_ukraine_ survey_key_findings.pdf; Baltic Surveys/The Gallup Organization, http:// www.iri.org/sites/default/files/2014%20April%205%20IRI%20Public%20 Opinion%20Survey%20of%20Ukraine,%20March%2014–26,%202014.pdf; PEW Research Center (2015), http://www.pewglobal.org/2015/06/10/3ukrainian-public-opinion-dissatisfied-with-current-conditions-looking-foran-end-to-the-crisis/.
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
741
Ukrainian public and elites, our analysis goes beyond this and demonstrates the rationale behind these perceptions. We argue that perceptions of the EU as a normative actor and facilitator are an important contribution to the ongoing chiseling of Ukraine’s political discourse—a discourse that prioritizes Ukraine’s orientation towards the EU. Yet a comprehensive account of such perceptions circulating in opinion- and decision-making circles has been largely overlooked. This is where our analysis makes a contribution. Methods Empirically, we assessed two “elite” discourses: EU images created and disseminated by the leading Ukrainian press across the political continuum, and EU perceptions among Ukrainian elites who are decision-, policy- and opinion-makers. Data were collected within the framework of the multinational research project “Crisis, Conflict and Critical Diplomacy: EU perceptions in Ukraine, Israel and Palestine” (C3EU) supported by Erasmus+ (2015–18). Assuming a key role for the news media in framing and disseminating information about foreign policy actors and events,19 we analyzed framings of the EU as a normative actor in the Ukrainian news media (the press in particular) in their daily coverage of the EU and its institutions (January 1 to June 30, 2016). The analysis focused on: two “official” newspapers (Holos Ukraïny [the Ukrainian parliament daily] and Uriadovyi Kur′′ier [a paper presenting the government’s positions]); four popular prestigious dailies that are owned privately and express a range of opinions (Segodnya, Den′, Hazeta po-ukraïns′ky, Ukraïna Moloda); and one daily, Kommentarii, expressing the views of the opposition (the previous government), as well as taking a more pro-Russian stance. In addition, we observed EU framing in the weekly Dzerkalo Tyzhnia, an outlet recognized for high quality and informed expert comments on sociopolitical developments in Ukraine. Our media
19
Robert M. Entman, “Cascading Activation: Contesting the White House’s Frame after 9/11,” Political Communication 20, no. 4 (2003): 415–432.
Natalia Chaban and Iana Sabatovych
742
choices were finalized with the help of C3EU local experts from the Institute of Strategic Studies of Ukraine, Kharkiv and Cherkasy National Universities. The selection of these outlets was based not only on their political orientation, but also on their circulation, national outreach and diverse ownership to ensure insight into potentially diverse EU framings and narratives circulated by the media in Ukraine.20 The newspapers were analyzed through Press Display (exact PDF copies of the hard copy publications) using Ukrainian-language versions of the newspapers (if they were published in more than one language). The Press Display was used to ensure a high accuracy in data collection, as it allowed a search for key words (as well as abbreviations and composite forms typical of Ukrainian): European Union/EU, European Commission/EC; European Parliament/EP; European Court of Justice/ECJ; European Council; Eurozone; Euro. The engine also allowed a search for key terms in the nominative or in other grammatical cases, to include all relevant data. 1,692 articles constituted the total sample. All media texts were analyzed according to a unified internationally recognized protocol by pretrained researchers (following a one-week pilot specific for the C3EU project) and went through the double-coder reliability check. The unified protocol guaranteed a solid framework for comparative analysis across the selected newspapers in terms of visibility, local grounding and emotive charge of EU media images. In our analysis, we coded normative representations following the nine-part paradigm proposed by Manners (2002). We also assessed whether the EU as a normative actor was presented from an affirmative point of view (as an advocate/proponent of the norms and values listed above) or from a negative one (as a violator of those norms and values). Media analysis was followed by face-to-face semi-structured interviews with Ukrainian elites: fifty interviews with political, business, civil society, media and cultural leaders (ten interviews
20
For an overview of the press under observation, please see the table at the end of this article, pp. 752–753.
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
743
per cohort) in Kyiv, Kharkiv, and Cherkasy (December 2016 to April 2017). The interviewed elites were selected because of their high positions in their respective professional hierarchies—members of the government, parliament and regional administrations; leading journalists and editors; civil society leaders; business leaders engaged in trade and finance sectors dealing with the EU; and cultural personalities with prominent social profiles. The interviews with these key informants were conducted in Ukrainian by trained researchers (lasting on average between 1 and 1.5 hours). The interview texts were recorded and then transcribed verbatim. Identical questionnaires were used in all cases to ensure a valid comparative analysis.21 The questionnaire inquired into perceptions of the EU as Ukraine’s partner, actor and mediator in the conflict, as well as an actor in the changing global context and its own multiple internal crises. One of the questions focused explicitly on the perceptions of the EU in terms of power: Do you see the EU as a great power? With the following probes: If yes: Why? What type of great power: military, economic, diplomatic, normative, hard, soft, smart, ethical? If not: Why not? According to the strict conditions of the interviews, guided by the Human Ethics regulations, names and official affiliations of the interviewees cannot be disclosed in the quotations below. Imagining the EU as a Normative Actor: Empirical Evidence Media framing of the EU as a normative actor
Analysis of the EU coverage in eight Ukrainian newspapers revealed that approximately twenty percent of each newspaper’s coverage contained normative references when reporting the EU (with the exception of the “opposition” paper Kommentarii which had a much lower share of these references). The two “official” newspapers— the Government’s daily Uriadovyi Kur′′ier and the Parliament’s
21
The media cohort was asked a set of additional questions about EU news production.
Natalia Chaban and Iana Sabatovych
744
Holos Ukraïny —were the most prolific in reporting the EU with normative themes (fifty-seven and 153 articles respectively). The “opposition” paper Kommentarii, by contrast, was the least keen to report the EU from this angle (only fifteen articles over six months).22 Among local actors who appeared in the reportage of the EU as a normative actor, policy-makers were the most visible actors (not civil society). Significantly, most of the “normatively themed” EU news was written by local journalists, suggesting a potential for a stronger link to local realities. The only paper in our sample that used international sources in covering EU normative actions was the Parliament’s Holos Ukraïny (it used Euronews, Radio Svoboda, Deutsche Welle, as well as the European Commission and EU Delegation websites). Arguably, these news sources may channel Western opinions on norms and values. Linked to the dominant local news sources was a heavy “local hook” that was observed in the majority of the articles that reported the EU from a normative standpoint: 100% EU
80%
EU, MS
60%
3rd Country
40%
Global Regional
20%
Local
0% Day
DzT
Gazeta
HU
Kommentarii Segodnya
UM
UK
Focus of domesticity of EU news (Source: C3EU)
The two official newspapers were not only the most active in reporting the EU’s normative actions, but also the most positive when covering the EU in this context (around half of the articles in both cases, seventy-seven and twenty). The “opposition” paper,
22
Of interest, articles that reported the EU as a normative actor enjoyed more visual support—on average, half of the sample (50.7 percent) had pictures, which increases the visibility of such articles in the bulletin.
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
745
by contrast, was the most negative of the eight papers, as well as the least positive (no positive evaluations observed). Negative evaluations were the most visible in the broadsheets Den’ and Segodnya. In their work, N. Chaban and A. Chaban reported that “When the EU was presented from an affirmative normative perspective, the newspapers focused the most on the EU in the context of such values as the rule of law, democracy, and human rights.”23 Importantly, their analysis also found reports where the EU was presented from a negative normative perspective. Specifically, in the coverage of the EU’s irregular migration crisis, the EU was sometimes presented as “lacking the rule of law and disrespecting human rights when dealing with refugees.”24 Yet, when the reports focused on the EU in the context of Ukraine, the journalists portrayed the reforms in Ukraine as steps on the road to democracy. The EU was compared to a “teacher” that gives Ukraine assignments to be completed. In this frame, the EU was portrayed as an authority/expert in the normative issue-area, and Ukraine as a “student” looking up to the EU. The media analysis demonstrated that there was no one “universal” framing of the EU as a normative influencer—rather, a plurality of opinions among newsmakers in Ukraine, depending on their political affiliations. It comes as little surprise that the “official” press—perhaps paralleling the official narrative of “Ukraine’s European choice”—framed the EU as a visible normative actor, often assigning it positive evaluations, while the “opposition” voice tended to minimize the visibility of the EU’s normative facet and present the EU in this domain from a more negative perspective. Yet, a couple of dominant trends appeared, not least a specific framing of the roles assigned to the EU and Ukraine in the normative-themed interaction—of the EU as a benevolent authority that undertakes a mission to educate Ukraine in this
23
N. Chaban, A. Chaban, “Communicating Europe Beyond Its Borders: Imagining the EU in Ukraine post-Maidan,” 135.
24
Ibid.
746
Natalia Chaban and Iana Sabatovych
regard, and of Ukraine as a diligent student willing to work hard in reforming its political and economic landscape and learn from the EU. Elite Perceptions of the EU as a Normative Actor
Elite perceptions of the EU partially overlapped with our media findings. Channeling a general consensus, Ukrainian elites recognized the EU as a “soft” power as well as an important international actor. The EU was perceived as an economic “giant” and a promoter of European norms (civil society 1): “an economic union, a union of democracies, . . . a union of a certain democratic standard, below which no country can fall, no matter what it would want” (political 2). The EU’s power in general was seen to be “based on its economic leverage . . . and on its normative [leverage]” (political 1). Predictably, when compared to the media framing, elites provided a more detailed and diverse reflection on the EU in normative terms. Importantly, the EU was recognized as a normative power without hesitation by our respondents. On a broader scale, the sources of the EU’s power were seen to be very diverse, with the EU’s perceived impacts on economic, cultural and normative areas. The discussion of the EU’s perceived power also led to consideration by elites of the type of power it represents. Most of the views captured a choice between the characteristics of “hard” (military, economic) versus “soft” (public diplomacy). Importantly, the perceptions of the EU’s normative and ethical powers were linked to the “soft” power measures in the elites’ perceptions. In general, “soft” power was associated with “democratic values and human rights,” while “hard” power was associated with “authoritarian tyranny, dictatorship” (political 4). The EU was associated with the former. Another consensus emerged that the EU is not recognized as a military power. A number of respondents saw the EU as a norm-setter, linking this view to the distant prospect of Ukraine’s membership of the EU. However distant, the prospect of membership was seen as the main
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
747
source of the EU’s “soft” power in Ukraine, while the absence of this prospect would weaken the EU’s power (media 9). In turn, the prospect of membership was perceived as a positive and realistic alternative for Ukraine. Interviewed elites agreed that the country needed to keep up with EU standards and institutions. Typical responses reflected on how the EU provides “a large number of certain norms, which can even be complicated” (media 4), but these are a “benchmark” of what Ukrainians “have to build in Ukraine” (political 7). The EU is seen as a capable actor in balancing between the projections of economic and normative types of power. Crucially, its normative support is appropriate for Ukraine. The EU was credited by respondents with the right to dictate economic standards and requirements to Ukraine (business 2), and to impose economic sanctions on other actors (political 3)—from a position of “a normsetting power” (media 6). It “dictates its will” in many ways, but does it through “not national, not human [but] normative norms” (cultural 1). Even if relations with the EU may resemble talking “to a policeman” (cultural 3), this “EU policeman” is perceived to be a just actor. Some representatives of the elites linked the notion of “normative power” to the legal dimension: “Normative is like juridical, isn’t it? It is forming some democratic values, courts and so on. Yes, it is 100%” (cultural 2). Even if some of the elites admitted not knowing the EU’s complex institutional structure, they still shared a stereotypical perception of the EU as a normative actor and power. Of analytical interest is our finding that, in most instances, Ukrainian elites found it hard to differentiate clearly between normative and soft power. Some viewed “soft” power as “procedures, values and decision-making” (political 10; also 1), while others simply perceived the EU’s power as “a soft expansion of normative” power (political 5). The EU’s normative power was seen to be “strong,” rather than “great”—a “strong normative power” (business 5). The EU was also seen as a strong “soft” power (media 9) and a strong economic power (business 6). In contrast, respondents did not see the EU as a power in the traditional sense of the term (i.e. the “hard” power of coercion).
748
Natalia Chaban and Iana Sabatovych
To understand this vision, we return to the notion of “cultural filters” discussed above. In Ukrainian the term “power” usually includes an element of coercion and subordination. Although the translated version in the Ukrainian questionnaire was syla (capacity), some respondents still marked the above difference of interpretation of power in English and Ukrainian (media 4). Similarly, many interviewees referred to English definitions of the various aspects of the EU’s power (“soft,” “normative”), and their contribution allowed a better understanding of what the EU’s normative power comprised, from Ukraine’s point of view. Here, the perception of the EU as a “soft” and “normative” power singles out the EU among other powers in the traditional sense of the word. It is the EU’s normative nature that underlines the difference, “it’s the union after all” (media 6), “a model for the political structure [of security associations]” that seeks security through diplomacy (media 7, political 6) and cultural diplomacy (cultural 10). It is a “cradle of diplomacy” (business 2) and, politically, “an arrangement” (civil society 5) based on universal values (civil society 4, 9). Thereby, the analysis of perceptions points to one of the main findings—the EU’s power may be rephrased as its “presence” (civil society 5) rather than “power in coercive terms.” Such interpretations of power in Ukraine may also be explained by the fact that Ukraine is engaged in a conflict with Russia, which is traditionally perceived to be a “hard” power, on a par with the US. The EU performs as a decent and “softer” alternative to assertive and harsh Russia or the US, although the EU could have become an equally powerful actor (civil society 4). Economically and in terms of trade, the EU is viewed as equal to the US or China (civil society 2). The manifestations of the EU’s economic power—again with normative references—may also be observed in Ukraine (culture 9). These include the promotion of certain economic standards and norms (civil society 2). The EU’s economy is generally considered its strong point (media 1). The EU represents a huge market (civil society 10) of “500 million people” (civil society 6; political 3, 8) with a highly competitive economy (political 3) and financial capacities (business 10). The EU’s economic strength is seen to be based on the strength/
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
749
power of its member states, its economic “locomotives” (media 1, civil society 6, 9, political 9). The EU is “a very powerful union of very important and very powerful countries” (media 10), and “a union is always stronger than separate actors” (cultural 5). Internally, the EU is perceived to unite “diverse traditions— both cultural and political—in one organization that can develop as united” (political 10). In this context, Christian values were recognized to have been important in the evolution of European values. Some interviewees also considered the preservation of Christian values vital for the survival of the EU (cultural 7). Tolerance and the protection of various identities were seen to make up the basis of the EU (civil society 2). In this regard, the EU, it was claimed, has found its place in the hearts of Ukrainian elites as a cultural power (business 6) capable of achieving normative ends through cultural impact. The EU attracts other people through “historical cultural heritage,” which inspires them “to be like those living in the European Union” (business 2). EU leaders were seen to serve as an example to be admired by other politicians in the world (media 3). The diversity within the EU and the need for consensus were both seen as a manifestation of its “soft” power and a “weak spot” in this power (media 1). Indeed, the blended perception of the EU as a normative/“soft” power with its democratic system was marked by ambiguity. The respondents saw these “soft”/normative features as the EU’s most precious assets in the international arena, yet also as the EU’s weakness. Commenting on the latter perceptions, respondents saw that “hard power seems [to be] much more flexible and quick” than the EU with its “heavy bureaucratic mechanism, rather clumsy” apparatus that lacks political dynamics (civil society 7; same for political 9; media 1). It is also seen to be vulnerable when facing nondemocratic forces (political 3). However, the EU’s “weakness” was seen to be counterbalanced by strong institutions and values (political 9) that make up the core of the EU’s “soft” power (political 4). Importantly, in some cases this “soft” power is seen to equip the EU to “counteract the hard power of other actors” (political 5). In this view, the EU’s perceived weakness actually feeds into its perceived strength, not least by comparison
750
Natalia Chaban and Iana Sabatovych
with the US, Russia or China (political 10). The study also observed a persistent belief that the EU possesses institutional capacity to survive multiple EU crises (civil society 1, 4). In conclusion, the EU was perceived by Ukrainian elites to be a capable and relevant actor able to achieve a normative impact in Ukraine. Importantly, the EU’s normativity—as a feature of its identity that underlines its internal and external actions—gathered predominantly positive perceptions among Ukrainian elites. Concluding discussion Our research case, which focused on opinion-making media discourses and elite “movers and shakers” in Ukraine, has revealed a range of peculiar features in imagining and framing the EU as a normative power and actor. Perhaps more importantly, our study has found that these views are complementary in several ways. Ukrainian policy-, decision- and opinion-making elites perceive the EU as a major economic and normative actor. They appreciate the normative aspect of its identity and values, and view the EU as a normative example to follow. The EU is recognized as an actor with a certain quality of economic and democratic standards. There is shared recognition that the EU remains the main agendaand norm-setter in terms of economic (market standards) and political (democracy promotion) regulations, and Ukrainian elites are unanimous about the need for normative convergence between Ukraine and the EU. In this regard, media framing of the EU echoed the views of elites. First, while Ukrainian elites associated the adoption of EU norms with the reform process and Ukraine’s potential membership of the Union, the media compared EU–Ukraine relations to a teacher-student relationship, where Ukraine’s progress in reform is a key step towards joining the European family. Second, the governmental and parliamentary newspapers stood out with greater coverage of EU actions in general, as well as with affirmative portrayal of the EU as a normative power in a positive light (mainly for democracy and the rule of law). The opposite was observed for the “opposition” newspaper.
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
751
Finally, media analysis also demonstrated that the portrayal of the EU in the press may be slightly different from the viewpoints of elites. The media framed the EU predominantly from a Ukrainian perspective while, in contrast, the EU’s global actions were practically invisible in the reportage of the EU in the observed period. Most of the EU-related news had a strong local “hook” focusing on Ukraine’s domestic issues and/or Ukraine–EU relations. In contrast, elites perceived the EU as a normative power not only in the context of Ukraine but also in the broader international context. They often compared the EU to other great powers such as the US, Russia and China. Elites also provided a rather informed view on the nature of the EU’s power, its advantages and weaknesses, distinguishing between the EU’s political normativity (regulations, institutions, identity), economic capacities (power) and cultural attractiveness (“soft” power). Media framing and the views of elites converged on the importance of EU norms for Ukraine’s democratic transformation, whereas elites considered the EU’s economic potential as a force to be reckoned with and saw economic cooperation in the context of adaptation to EU standards and norms. To conclude, more research on EU perceptions and narratives in Ukraine is needed. The harsh reality of the ongoing conflict will influence how international actors are seen and communicated in Ukraine in the future, and an evolution of images is expected. Subsequent studies, taken over time, may point to emerging convergences and differences between cohorts, discourses and time periods. Identifying and mapping such resonances in a currently divided Ukrainian society is critical for a meaningful EU–Ukraine dialogue. What our study has highlighted is a degree of existing consensus on how elite segments of Ukrainian society (media and decision-makers) imagine the EU as a normative influence as well as Ukraine in relation to the EU in this context: Ukraine recognizes the need to reform its political system and relates this reform pathway to the EU’s normative framework.
752
Press under observation Selected Outlet
Ownership
Readership
“Nova informatsiia” LLC. Beneficiary: Roman Vavrysh (“Fatherland”, “People’s Front”)
137,760 readers from 18 to 65 (0.9 cvr.) of one newspaper issue
Segodnya
“Media Group Ukraine” LLC. Stockholder: “System Capital Management”, Rinat Akhmetov
508,200 readers (3.6 cvr.) of one newspaper issue (TNS MMI 2016/2+3)
Kommentarii
Publishing House “Komentari” LLC, Serhii Kurochkin (allegedly)
60,000 readers of the e-version per day
“Nova Informatsiia” LLC. Beneficiary: Roman Vavrysh; allegedly: Kostiantyn Zhevago, Ivan Vasiunyk
150,570 readers (0.9 cvr.) of one newspaper issue (TSN Ukraine 2014/2 + 2014/3)
265,200 readers of one newspaper issue
Dzerkalo Tyzhnia (DzT)
“ZN” LLC. Publishing House “Ormos”. Owners: Iurii Orlykov, Iuliia Mostova, Oleksii Mostovyi, Volodymyr Mostovyi
120,000 readers a week
Ukraïna Moloda (UM)
Private enterprise “Ukraïna Moloda”. Editor-in-chief: Mykhailo Droshenko, close to Viktor Iushchenko Cabinet of Ministers of Ukraine
100,000 readers of one newspaper issue
Den’ (Day)
Hazeta po-ukraïns’ky (Hazeta)
Uriadovyi Kur”ier (UK, Kur”ier) Holos Ukraïny (Holos)
Supreme Council of Ukraine
The Past and Future of Ukraine’s Europeanization: Tracing Images of the EU as a Normative Actor and Influence in Post-Maidan Ukraine
Editions
Circulation
753
Additional Notes
4 times per week (hard copy edition + online edition)
62,500 issues (Ukr.; the same in Rus.); 7,025 issues (Eng.). Representative offices in Vinnytsia, Poltava, Kyiv, Lviv and Cherkasy
News, political and economic analytics; also focus on culture
Hard copy edition 4 times a week (4 times a week, Tuesday-Friday) + online edition)
230,000 copies (in Rus. and together with regional issues in Kyiv, Kharkiv, Odesa and Dnipro)
News, political and economic analytics. Among top-10 readerships
Hard copy edition once a week (on working Mondays) + online edition
500 copies a week (Rus.); 20,000 issues (Ukr.); 40,000 issues (Rus.) per month
News, political and economic analytics. Target: business. Critical to European course.
Hard copy edition twice a week (on working Tuesdays and Fridays) + online edition
Tuesday edition: 400,370 copies; Friday edition: 295,580 copies a week (Ukr. with quotes in Rus.). Editorial offices in Kyiv, Lviv, Vinnytsia, Poltava, Cherkasy
Focus on local events, rarely addressing political issues. Among top-10 readerships
Hard copy edition weekly (separate editions in Ukr. and Rus.) + online edition
57,000 issues (2006), Kyiv
In-depth analytics. Target: decision-makers, practitioners. Liberal, non-partisan
Hard copy edition daily, 5 times per week + online edition
99,000 issues, Kyiv
Addresses local issues. Target: younger audience. Liberal, affordable.
Hard copy edition daily, 5 times per week + online edition
500,000 issues per month
Government gazette
Hard copy edition daily, 5 times per week + online edition
204,694 copies (1999, Ukr. and Rus.)
Parliament gazette
754
Language Politics, Minority Rights, and International Relations: The Curious Case of the 2017 Ukrainian Education Law Volodymyr Kulyk
On September 5, 2017, the Ukrainian parliament adopted a new law on education that introduced a long-expected education reform.1 While this development was welcomed by civil society and Western partners pressuring for radical changes in various domains after the victory of Euromaidan, the new law’s language article immediately provoked international controversy. Since the article drastically reduced the use of minority languages in the education process, the kindred states of major minorities resolutely protested against what they perceived as a flagrant violation of minority rights and Ukraine’s international commitments. They called on then-President Petro Poroshenko to veto the law, warning that its implementation would jeopardize not only the respective bilateral relations but also Ukraine’s European integration. Nevertheless, Poroshenko signed the law, thus intensifying the conflict, which then had to be mitigated by the hard work of various governmental agencies, with no perceptible progress a year later. Such apparently nationalist behavior on the part of the parliamentary majority and the president seems strange in view of their other actions and statements indicating that they value the enhancement of the Ukrainian language less than Ukraine’s good
1
“Zakon Ukraïny ‘Pro osvitu,’” adopted September 5, 2017, http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/2145–19.
Language Politics, Minority R ights, and International Relations: The Curious Case of the 2017 Ukrainian Education Law
755
relations with Western neighbors and its integration into European structures. In order to explain why the deputies and the president chose to support the minority-insensitive law despite its predictable foreign policy repercussions, one should look at the domestic political context in which they made their decisions. In this context, as I will try to show, alternatives seemed even less appealing. At the same time, it is the domestic contexts of the respective kindred states, in particular Hungary, that can shed light on their authorities’ unusually harsh response to Kyiv’s assertive move. Ukrainian Language Policy After Euromaidan The bloody confrontation in Kyiv’s city center in February, 2014, the flight of then-President Yanukovych to Russia and, straight after that, Moscow’s military aggression against Ukraine brought about an abrupt shift of power toward the parties of the former opposition and a radical change of popular sentiments in favor of proEuropean and nation-building policies. With Yanukovych’s allies heavily discredited and political ties with Russia mostly severed, the post-Maidan government was constrained primarily by the newly empowered civil society pressuring for the implementation of the Maidan agenda and by Western partners insisting on liberal reforms and democratic standards. Therefore, the government could take resolute measures aimed at a radical break with the legacies of Soviet rule, as long as they did not clearly violate democratic procedures or human rights. However, in contrast to the politics of memory with its sweeping campaign of decommunization,2 the post-Maidan policy in the language domain was rather modest and ambivalent, as the president and the parliamentary coalition preferred the preservation of the status quo or, at most, limited changes in particular practices.3 2
Oxana Shevel, “No Way Out? Post-Soviet Ukraine’s Memory Wars in Comparative Perspective,” in Beyond the Euromaidan: Comparative Perspectives on Advancing Reforms in Ukraine, ed. Henry E. Hale and Robert W. Orttung (Stanford: Stanford University Press, 2016), 21–40.
3
Volodymyr Kulyk, “Memory and Language: Ukraine’s Divergent Policies
Volodymyr Kulyk
756
Actually, immediately after Euromaidan’s victory in February, 2014, the realigned parliament seemed to take a radical approach when it voted to revoke the 2012 language law (known as the Kivalov-Kolesnichenko law, from the names of the deputies who had submitted it to the parliament), which champions of Ukrainian had long denounced as a means of renewed Russification. The move was presented as the annulment of an act that had been adopted by Yanukovych’s majority with a flagrant violation of parliamentary procedure. Despite the new government’s reassurances that a new language law would soon be adopted that would protect the rights of speakers of Russian and other minority languages, the annulment was widely perceived as ill-timed at best and discriminatory at worst.4 Although Moscow did not pay much attention to Kyiv’s discourse or policies as it invaded Crimea and then the Donbas under the pretext of “protecting” the Russian-speaking population, the Ukrainian leadership decided to backpedal on the sensitive language issue. The move to annul the 2012 law was blocked by then acting President Oleksandr Turchynov, and no draft was presented to replace it. The post-Maidan leadership seemed to conclude that that law was there to stay, as its abolishment would ignite a confrontation playing into Putin’s hands. Upon his election in May 2014, President Poroshenko initially limited his preoccupation with the Ukrainian language to supporting the retention of its exclusive status as the sole state language; as far as communicative practice was concerned, he put more emphasis on the importance of English than Ukrainian.5 Although later he came to support the idea on Two Controversial Issues,” Ponars Eurasia, March, 2017, http://www. ponarseurasia.org/memo/memory-and-language-ukraines-divergentpolicies. 4
Claire Bigg and Halyna Tereshchuk, “Heartland Of Ukrainian Nationalism, Lviv Speaks Russian, For A Day, To Ease East-West Divide,” Radio Free Europe / Radio Liberty, February 26, 2014, http://www.rferl.org/content/ ukraine-lviv-speaks-russian/25278317.html?utm_medium=facebook&utm_ source=twitterfeed.
5
“Poroshenko: Iedynoiu derzhavnoiu movoiu bula, ie i bude ukraïns′ka,” Dzerkalo tyzhnia. Ukraïna, June 25, 2014, http://dt.ua/POLITICS/poroshenkoyedinoyu-derzhavnoyu-movoyu-bula-ye-i-bude-ukrayinska-145779_.html;
Language Politics, Minority R ights, and International Relations: The Curious Case of the 2017 Ukrainian Education Law
757
of state promotion of the titular language, he never embraced the idea that the promotion should be based on a new comprehensive language law. Not surprisingly, the most persistent and vocal opposition to this cautious approach came from deputies and activists who had long called for a resolute promotion of Ukrainian and after the demise of Yanukovych’s allegedly Russification-oriented regime expected a radical change in state policies. After the failed attempt to have the 2012 law annulled by the parliamentary vote, they appealed to the Constitutional Court in July 2014, but the court did not even begin to consider the appeal for more than two years, thus confirming its reputation as a body loyal to the presidential administration.6 It was only in February 2018 that a majority of judges supported the annulment of the law. In the meantime, seeing their preferred way to change the language legislation blocked, Ukrainian language activists focused on efforts to change the language norms at least for the most worrisome practices. Champions of Ukrainian were particularly concerned with radio and television, where the titular language was increasingly marginalized, not least because the 2012 law had abolished requirements of a minimal percentage of airtime in that language. The activists called for the introduction of special quotas that would put an end to what they viewed as discrimination against Ukrainianspeakers. The call was supported by a number of deputies in various coalition factions, the culture minister, Viacheslav Kyrylenko, and a number of prominent Ukrainian-language singers, whose joint effort helped overcome resistance from the radio lobby. In June, 2016, a law introducing the thirty-five percent quota of songs in the state language was adopted by a solid majority of deputies, even if
“Poroshenko proponuie nadaty osoblyvyi status anhliis′kii movi,” UNIAN, October 3, 2014, https://www.unian.ua/politics/992143-poroshenkoproponue-nadati-osobliviy-status-angliyskiy-movi.html. 6
Taras Marusyk, “Chyїmy ‘molytvamy’ zakon Kolesnichenka-Kivalova zhyve i peremahaie,” Vysnovky, June 16, 2015, http://vysnovky.com/ analytics/politics/1729-chijimi-molitvami-zakon-kolesnichenka-kivalovazhive-i-peremagaje.
Volodymyr Kulyk
758
on a less ambitious scale than originally proposed.7 The law’s taking effect in November 2016 quickly led to a radically increased presence of the titular language on air, which encouraged champions of Ukrainian to apply a similar instrument to television. In May 2017, the parliament approved a bill prescribing a minimum of seventyfive percent of the state language for nationwide broadcasters and sixty percent for local channels. Critics argued, however, that due to resistance from the television lobby the bill ended up proposing a very lenient designation of Ukrainian-language programs which would result in a much lower actual share for that language.8 Whatever their actual effect on language practice, the adoption of these two laws demonstrated that, when faced with strong initiatives for the expansion of Ukrainian, the coalition parties did not dare to object publicly, since their constituencies could interpret that as indifference to the national language. Nor could Poroshenko afford vetoing the adopted laws.9 In two other cases, the moves to enhance the role of Ukrainian in particular domains resulted from the interaction between the government’s interest in adopting a law regulating that domain and linguistic warriors’ insistence that its language provision introduce a clear norm on the use of the state language. The new Law on the civil service adopted in December 2015 stipulated that civil servants were obliged to master the state language and use it when on duty. Although this confirmation of the exclusive role of the state language in the public sector may seem trivial, it demonstrated the prevalence of supporters of Ukrainian over those deputies who wanted the new act to reflect the 2012 law’s provision on the use, alongside the state language, of the so-called regional
7
Taras Shamaida, “Kvoty na ukraïns′ki pisni: u chomu sut′ zakonoproektu i iak proty n′oho voiuiut′,” Teksty.org.ua, May 30, 2016, http://texty.org.ua/pg/ article/editorial/read/67954/.
8
Idem, “Mif pro 75% ukraïns′koï na telebachenni. Vse pro movni kvoty dlia TV,” Teksty.org.ua, May 31, 2017, http://texty.org.ua/pg/article/Oximets/ read/76925/.
9
“Poroshenko pidpyshe movni kvoty na telebachenni,” Ukraïns′ka Pravda, May 23, 2017, http://www.pravda.com.ua/news/2017/05/23/7144751/.
Language Politics, Minority R ights, and International Relations: The Curious Case of the 2017 Ukrainian Education Law
759
languages, which would primarily mean Russian. As the newly adopted law excluded the use of Russian instead of Ukrainian, it presented a challenge to many public servants primarily relying on the former language, whether because of low proficiency or low esteem for Ukrainian, a practice that the government had largely tolerated.10 In May 2017, it became mandatory for candidates for the civil service to present certificates of fluency in the state language, but the government set a procedure for obtaining such a certificate that language activists criticized as not ensuring a strict control of actual proficiency.11 One indication of the absence of radical change is a lack of reports about the dismissal of public servants unable or unwilling to use Ukrainian in their work, while there have been many reported complaints about officials’ continued reliance on Russian.12 More controversial was the adoption in September 2017 of a new law on education, where champions of Ukrainian insisted on formulating a language article in such a way as to radically curtail the use of minority languages. While the move was primarily intended to limit the presence of the still ubiquitous Russian, it antagonized other minorities with well-established education systems in their group languages, particularly Hungarians and Romanians. Even more importantly, it provoked a harsh response from their kindred states, which, as members of both the EU and NATO, could make Ukraine pay in terms of not only the quality of bilateral relations but also the progress of its European and Euro-Atlantic integration.
10
Kateryna Peshko, “Movna ‘bomba’. Z travnia vsi chynovnyky pochnut′ hovoryty ukraïns′koiu?,” Hlavkom, January 18, 2016, http://glavcom.ua/ articles/37166.html.
11
Taras Marusyk, “Pidvodni kameni postanovy Kabminu pro vil′ne volodinnia derzhavnoiu movoiu,” Radio Svoboda, May 5, 2017, https://www. radiosvoboda.org/a/28469453.html.
12
While most people limit their complaints to posts on social media, some go further and sue public agencies or service companies that do not provide respective services in Ukrainian.
Volodymyr Kulyk
760
Domestic Factors of the Radical Move The reform introduced by the education law was one of many rather radical changes in various domains that the post-Maidan government started preparing with the help, and under pressure, of civil society and Western partners. Its goals were described in one activist-prepared “reform guide” as, on the one hand, the introduction of new concepts and standards of education and, on the other, the transition to new financial relations between participants in the education market.13 The work on the conceptual and legal foundations of the reform lasted several years in interaction between the education ministry, reform-oriented NGOs, and Western advisers, with many public discussions, advocacy documents, and media appearances. As the new law could not but include an article on the language regime of educational activities, it became of interest for both Ukrainian-language activists and representatives of national minorities who pressured the government for the enhancement of the titular language and the protection of minoritylanguage education, respectively. Since the early stage of public discussions, it became clear that majority assertiveness presented a no less serious challenge to policymakers than minority claims. The education ministry announced that a new law would expand the use of Ukrainian in minority-oriented schools which had since the Soviet period taught all subjects in the respective minority languages, a change intended to ensure their graduates’ high proficiency in the state language and thus full participation in society.14 Since the first decade of independence, several education ministers had called for such a change, drawing attention to the inadequate teaching of the state language in many minoritylanguage schools, particularly in those localities where members of a certain minority constitute a majority of the population. 13
Anna Kyslyts′ka et al., Putivnyk po reformakh. Knyha dlia rozuminnia simnadtsiaty kliuchovykh reform v Ukraïni (Kyiv: Internews-Ukraïna, 2017).
14
“U shkolakh natsmenshyn zbil′shat′ vyvchennia ukraïns′koï movy,” Ukraïns′ka Pravda, February 9, 2017, http://life.pravda.com.ua/ society/2017/02/9/222544/.
Language Politics, Minority R ights, and International Relations: The Curious Case of the 2017 Ukrainian Education Law
761
While most of the minority-language schools taught in Russian, the proximity of that language to Ukrainian and a lack of a clear boundary between the two linguistic groups made the problem of low linguistic competence less acute for speakers of Russian than of non-Slavic languages such as Hungarian and Romanian, whose speakers did not much mix with the majority. And it is these two groups’ organizations and kindred states that most resolutely protested against any curtailment of exclusive minority-language education, whether under the presidency of Kuchma, Yushchenko or Poroshenko.15 However, unlike previous governments with their ambivalent stance on identity politics and a strong dependence on Russia, the post-Maidan authorities were more nationalist-minded and relatively free to ignore Moscow’s criticism, a paradoxical consequence of its military aggression against Ukraine. Moreover, they were more sensitive to demands of political parties and activist groups pursuing a more radical nationalizing agenda on language and other dimensions of identity. Accordingly, after the adoption in the first reading of a language article that only moderately reduced the scope of minority languages, the education ministry found itself having to defend its position not so much from representatives of the minorities as from activists acting in the name of the titular majority. In contrast to the ministry’s preference for a mixed model whereby some subjects would be taught in minority languages and others in Ukrainian, with the gradual increase of the latter component in middle and high school, the most militant of its critics demanded instruction in the state language only, with the minority language and literature as merely two subjects in the curriculum.16
15
Susan Stewart, Explaining the Low Intensity of Ethnopolitical Conflict in Ukraine (Münster: LIT Verlag, 2005); Volodymyr Kulyk, “Combining Identity and Integration: Comparative Analysis of Schools for Two Minority Groups in Ukraine,” Compare: A Journal of Comparative and International Education 43, no. 5 (2013): 622–45.
16
“Movne pytannia. Iak MON ta aktyvisty vyrishuiut′ skandal shchodo ukraïns′koï u shkoli,” Ukraїnska Pravda, October 18, 2016, http://life.pravda. com.ua/society/2016/10/18/219054/.
Volodymyr Kulyk
762
Since the ministry rejected this demand as incompatible with the constitutional guarantees of minority rights, a version of the language article presented for the second reading did not differ much from that originally proposed, hence the minority organizations and kindred states seemed to see little need to worry. However, when the revised draft was debated in the parliament on September 5, 2017, many deputies from the majority coalition and other factions harshly criticized its cautious approach to the enhancement of the titular language. The ministry and the parliament’s own education committee presented this approach as a “fragile compromise between ensuring minority rights and making Ukrainian the language of the education process.”17 In contrast, some nationalist-minded deputies denounced it, whether for manipulation purposes or merely because of ignorance, as an attempt “by our [the deputies’] hands to introduce the Russian language in Ukraine,” and that “in the third year of the war with the Muscovite aggressor.”18 One of the critics, the coalition deputy Oksana Bilozir suggested an alternative version of the article that allowed minority languages only as subjects, and an indicative vote showed that it was more popular with the deputies than the one proposed by the ministry. Perhaps due to his apprehension that the rejection of the government’s version would result in the failure of the entire law, the parliamentary speaker Andrii Parubii asked the two parties to discuss the matter during the lunch break and suggest a compromise formulation. What they came up with was the provision whereby minority languages can serve as a means of instruction only in elementary school, after which the education process was to switch to Ukrainian, although “one or several subjects” could still be taught in those languages of Ukraine’s national minorities that are official languages of the EU, a category 17
Remark of the deputy head of the parliamentary committee for education and science, Oleksandr Spivakovs′kyi, in “Stenohrama plenarnoho zasidannia,” Verkhovna Rada of Ukraine, September 5, 2017, http://iportal. rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/6575.html.
18
Remark by independent deputy Oleh Musii in “Stenohrama plenarnoho zasidannia.”
Language Politics, Minority R ights, and International Relations: The Curious Case of the 2017 Ukrainian Education Law
763
including all minority languages used in the Ukrainian education system except for the most widespread one, Russian.19 No voice was raised for a more generous treatment of Russian or minority languages in general, and the bulk of the coalition voted for the proposed radical formulation, which many moderate deputies probably considered merely a lesser evil than the failure of the much-needed reform. The only factions voting against the modified law were those two that were composed of former associates of Yanukovych. International Controversy: Minority Rights Versus Majority Politics As the new formulation of the language article differed drastically from the one discussed with the leaders of national minorities, its adoption caused unusually harsh criticism from many kindred states, of which Russia, despite the particularly unfavorable treatment of the eponymous language, was far from being the most vocal or persistent.20 Some of these states backed their rhetoric by political moves affecting bilateral relations; for instance, Romanian President Klaus Iohannis announced that he was cancelling his visit to Ukraine in protest over the discriminatory law.”21 The Hungarian 19
In addition, the revised article stipulated preferential treatment of the languages of the indigenous peoples, supposedly distinguished from national minorities by the lack of kindred states beyond Ukraine’s borders. Their languages would be allowed in both primary and secondary school (“Zakon Ukraïny ‘Pro osvitu’”: art. 7). Despite a lack of legal clarity, this term was understood as applying primarily to the Crimean Tatars who, however, would only be able take advantage of this provision after their region’s reincorporation into Ukraine, as they do not have any schools elsewhere.
20
Dmytro Koval, “Ukraine’s New Education Law: Why the Process of Legislation Matters,” DRI Legal News, no. 2, October 30, 2017, http:// democracy-reporting.org/ukraines-new-education-law-why-the-processof-legislation-matters/.
21
“Prezydent Rumuniï skasuvav vizyt do Ukraïny cherez zakon ‘Pro osvitu,’” Ukrinform, September 21, 2017, https://www.ukrinform.ua/rubricpolytics/2310163-prezident-rumunii-skasuvav-vizit-do-ukraini-cerezzakon-pro-osvitu.html.
Volodymyr Kulyk
764
government went much further and warned that it would block Ukraine’s European and Euro-Atlantic integration until Kyiv reinstated the current scope of education in the group language for the Hungarian minority residing in the Transcarpathia oblast. Prime Minister Viktor Orbán and his associates argued—contrary to the letter of the respective documents but in accordance with their own political interests—that the new Ukrainian law violated both minority right standards set by the Council of Europe and Ukraine’s commitments through its Association Agreement with the European Union. Accordingly, it appealed to these two institutions to insist that the Ukrainian authorities abandon their transgressive move.22 The Ukrainian government and President Poroshenko personally found themselves in a difficult situation where they had to choose between, on the one hand, frustrating an important reform and provoking accusations of indifference to the national language and, on the other, undermining the relations with several neighboring states and impeding the progress of Western integration. Their subsequent behavior demonstrates that they considered domestic risks greater than international ones. Already after the initial critical response, Education Minister Liliia Hrynevych announced that the government would ask the Council of Europe to provide an expert opinion on the newly adopted law’s conformity with Ukraine’s international obligations but expressed her hope that the president would not wait for that opinion before he signed the law.23 Poroshenko met her expectation; he stressed the law’s importance for both the education reform in general and the enhancement of the role of the Ukrainian language in particular, while asking Hrynevych and Foreign Minister Pavlo Klimkin to hold consultations with European partners to reassure them of Ukraine’s commitment to the protection of minority rights.24 22
Koval, “Ukraine’s New Education Law.”
23
“Ukraïna hotova napravyty na ekspertyzu Rady Evropy movnu stattiu osvitn′oho zakonu,” Ievropeis′ka Pravda, September 15, 2017, http://www. eurointegration.com.ua/news/2017/09/15/7071033/.
24
“Poroshenko podpisal Zakon Ukrainy ‘Ob obrazovanii,’” Tsenzor.net,
Language Politics, Minority R ights, and International Relations: The Curious Case of the 2017 Ukrainian Education Law
765
The consultations demonstrated that not all of the kindred states shared Hungary’s unequivocally negative opinion of the planned transition to the mixed language regime of minority schools. Their different attitude might have to do partly with the fact that, in contrast to the Transcarpathia Hungarians, the respective minorities did not have existing schools with full instruction in minority language, so the implementation of the new law would hardly reduce their use of the group languages. For example, Ambassador Krasimir Minchev of Bulgaria said in a meeting with Hrynevych that the new law “gives us new opportunities [to ensure that] our children know well both the Ukrainian and Bulgarian languages.”25 Against this background, the staunch opposition of the Hungarian government appeared to be motivated not so much by its concern about the rights of coethnics in Ukraine as by its attempt to use the demonstration of such a concern in domestic competition with more radical nationalists. While the issue of Hungarians abroad has been high on the agenda of all governments in Budapest since the end of communist rule, this particular instance of assertiveness had also to do, according to many Ukrainian commentators, with the ruling Fidesz party’s aspiration to retain its absolute majority in the parliamentary election of April 2018.26 This explanation became more plausible after the Hungarian government failed to accept the recommendations of the Council of Europe’s authoritative Venice commission as guidelines for solving the conflict. The commission’s opinion, published in December 2017, sought to ensure the protection of minority rights, September 25, 2017, https://censor.net.ua/news/456822/poroshenko_ podpisal_zakon_ukrainy_ob_obrazovanii. 25
“Zakon ‘Ob obrazovanii’ daet novye vozmozhnosti, chtoby nashi deti khorosho vladeli kak ukrainskim, tak i bolgarskim iazykom,—posol Bolgarii,” Tsenzor.net, October 3, 2017, https://censor.net.ua/news/457881/ zakon_ob_obrazovanii_daet_novye_vozmojnosti_chtoby_nashi_deti_ horosho_vladeli_kak_ukrainskim_tak_i_bolgarskim.
26
See, for example, Volodymyr Kravchenko, “Budapesht pokazav Kyievu movu ul′tymatumu,” Dzerkalo tyzhnia. Ukraïna, December 1, 2017, https://dt.ua/international/budapesht-pokazav-kiyevu-movu-ultimatumu262078_.html.
Volodymyr Kulyk
766
while not undermining the Ukrainian government’s preoccupation with knowledge of the state language. Accordingly, it did not criticize the transition to a mixed language regime as such, but still recommended that a greater role for minority languages, equal treatment of all such languages (that is, no discrimination against Russian), and a longer interim period be stipulated in the revised law and/or future acts on the manner of its implementation.27 In its response, the government was careful to balance good relations with key foreign partners and its domestic reputation among supporters of the national language, hence it promised to follow the commission’s recommendations, but assured the public that it would not compromise on the key provision regarding the increased use of Ukrainian.28 At the same time, Hungarian officials continued demanding that the law’s language article be amended and insisting that this be done in consultation with the minorities, even as leaders of the Hungarian minority ignored the government’s invitations to participate.29 Moreover, Prime Minister Orbán publicly admitted that his government’s demands are not limited to the implementation of the recommendations of the Venice commission but include a range of policies intended to ensure the far-reaching cultural autonomy of the Transcarpathia Hungarians.30 27
European Commission for Democracy through Law (Venice Commission), Ukraine. Opinion on the Provisions of the Law on Education of 5 September 2017 which Concern the Use of the State Language and Minority and Other Languages in Education, December 8–9, 2017, http://www.venice.coe.int/webforms/ documents/default.aspx?pdffile=CDL-AD(2017)030-e.
28
“Klimkin: Kyiv vykonaie rekomendatsiї ‘Venetsianky’ shchodo zakonu pro osvitu,” Ukraïns′ka Pravda, December 11, 2017, http://www.pravda.com.ua/ news/2017/12/11/7165152/; “Parubii: Zhodnykh zmin u ‘movnu’ stattiu ne vnosytymut′,” Ukraïns′ka Pravda, December 9, 2017, http://www.pravda. com.ua/news/2017/12/9/7164928/.
29
Oleksandr Holubov, “Dialoh Kyieva z uhors′koiu menshynoiu shchodo zakonu pro osvitu zavys,” Deutsche Welle (in Ukrainian), February 20, 2018, http://www.dw.com/uk/діалог-києва-з-угорською-громадою-щодозакону-про-освіту-завис/a-42654549.
30
Dmytro Tuzhans′kyi and Serhii Sydorenko, “Viktor Orban vidkryv karty: Iak narostatyme konflikt Ukraïny ta Uhorshchyny,” Ievropeis′ka Pravda, November 27, 2017, http://www.eurointegration.com.ua/ articles/2017/11/27/7074250/.
Language Politics, Minority R ights, and International Relations: The Curious Case of the 2017 Ukrainian Education Law
767
To demonstrate its resolution to prevail, Budapest blocked several measures on Ukraine’s cooperation with NATO, taking advantage of the alliance’s rule of decision-making through consensus of all member states.31 Conclusion The adoption of the new education law and its reception in Ukraine and abroad demonstrate a complex interplay between national and international politics, in both of which ideological preoccupations coexist with pragmatic considerations. In supporting the enhanced use of the Ukrainian language in education, many deputies and officials cared not only about the national language but also about the important reform and their own patriotic reputation. While not fond of the radical nationalizing change proposed by champions of Ukrainian in parliament and civil society, pragmatic policymakers oriented toward the pro-Maidan constituencies did not dare to reject it, whether during the parliamentary vote, presidential signing or subsequent interaction with international partners. Similarly, while the protection of the cultural institutions of Hungarian minorities in neighboring countries has long been an important preoccupation of successive Hungarian governments, the current overblown response to the Ukrainian law has to do not only with the perceived violation of minority rights across the border but also, or even primarily, with politics in Hungary itself. Such domestic political constraints on both the Ukrainian and Hungarian governments further complicate the reconciliation of their conflicting agendas of majority hegemony and minority autonomy.
31
Iurii Onyshchenko and Serhii Sydorenko, “Mova ul′tymatumu: Iak uhors′ka blokada pidryvaie vidnosyny Ukraïny z NATO,” Ievropeis′ka Pravda, February 16, 2018, http://www.eurointegration.com.ua/ articles/2018/02/16/7077611/.
768
The Russian Question: Understanding the Russo–Ukrainian Entanglement Serhii Plokhii
The fall of the USSR exposed the confusion between the Russian (later Soviet) Empire and the Russian nation prevailing throughout Russian history. In 1991 Russia abandoned the non-Slavic components of its empire but has found it difficult to part ways with the Slavic ones. Russia today has enormous difficulty in reconciling the mental maps of Russian ethnicity, culture, and identity with the political map of the Russian Federation, especially when it comes to neighboring Ukraine and Belarus. The Russian question, understood as a set of problems facing the Russian nation during and after the disintegration of the Soviet Union, was first placed on the public agenda by Aleksandr Solzhenitsyn, Russia’s best-known author of the second half of the twentieth century, in a series of essays published between 1990 and 2008. One of these works, The Russian Question at the End of the Twentieth Century (1994), includes a survey of Russian history from the era of Kyivan Rus′ until the first post-Soviet years. The Russian question, according to Solzhenitsyn, was really about the survival of the Russian nation. He discerned threats from various quarters, including moral decay, economic degradation, the rising influence of Western values and institutions, and the partitioning of Russia by newly created state borders. Solzhenitsyn looked back to the final decades of imperial rule as a paradise lost for the Russian Empire and the Russian nation. Solzhenitsyn claimed that he was not an imperialist. Indeed, he was not. He was a Russian nation-builder. As early as 1990,
The Russian Question: Understanding the Russo-Ukrainian Entanglement
769
he called on the Russians to separate themselves from the nonSlavic republics, even if they wanted to stay together with Russia. Solzhenitsyn imagined the Russian nation as consisting of a Great Russian core and an East Slavic periphery including Ukrainians and Belarusians, as well as Russian-speakers residing in other republics. His ideal solution was the creation of a “Russian Union” consisting of Russia, Ukraine, Belarus, and Northern Kazakhstan. As this vision of Greater Russia failed to materialize in 1991, Solzhenitsyn advocated an enhanced role for the Russian state in providing legal protection for Russians and Russian-speakers abroad, as well as the formation of Russian ethnic autonomies in parts of foreign states where Russians and Russian-speakers constituted a majority.1 Half Ukrainian by birth, Solzhenitsyn was especially bitter about Ukrainian independence and questioned the sovereignty of the Ukrainian state over its eastern and southern regions, where Ukrainians constituted a majority, but the dominant language on the streets was Russian. “Its burdensome error,” he wrote with reference to Ukraine, “lies precisely in that inordinate expansion on territory that was never Ukraine until Lenin: the two Donetsk provinces and the whole southern belt of New Russia (Melitopol′-Kherson-Odesa) and the Crimea. . . . . That primal psychological error will produce ineluctable and deleterious effects in the inorganic union of western provinces with eastern ones, in the division into two (now three) religious branches, and in the resilience of the oppressed Russian language, which sixty-three percent of the population has hitherto regarded as its mother tongue. How much ineffective, useless effort will have to be expended to cover those cracks! As the proverb has it, stolen goods stick out a mile.”2 Solzhenitsyn’s words became a self-fulfilling prophecy. An ardent opponent of communism, he saw most if not all the troubles besieging the Russian nation as the result of Soviet ideology and
1
Aleksandr Solzhenitsyn, Kak nam obustroit’ Rossiiu? (Paris: Russkaia mysl′, 1990); idem., “Russkii vopros k kontsu XX veka,” Novyi mir 7 (1994); idem., Rossiia v obvale (Moscow: Russkii put′, 1998).
2
Solzhenitsyn, Rossiia v obvale, 79.
Serhii Plokhii
770
practice. For him, progress actually meant going back to pre-Soviet times. To overcome its profound political, economic, and cultural crisis, Russia would have to return to its roots, which included the big Russian nation of imperial times, encompassing Ukrainians and Belarusians as well as Russians. The conservative utopia of Russian nation-building that Solzhenitsyn proposed to the new Russian state and society was a time bomb that went off with the outbreak of the Russo–Ukrainian conflict. Vladimir Putin, who had repeatedly expressed his admiration for Solzhenitsyn and his writings in public, used much the same language in trying to convince President George W. Bush at the NATO summit of 2008 that Ukraine was “not even a state” and that most of its territory had been “given away” by Russia. In 2014, Russia forcibly annexed the Ukrainian Crimea with its ethnic Russian majority and began a military confrontation in the Donbas region of Eastern Ukraine with its ethnic Ukrainian, but predominantly Russian-speaking majority.3 The Russo–Ukrainian conflict reprised many of the themes that had been central to political and cultural relations in the region for the previous five centuries. These included Russia’s great-power status and influence beyond its borders; the continuing relevance of religion, especially Orthodoxy, in defining Russian identity and conducting Russian policy abroad; and last but not least, the importance of language and culture as tools of state policy in the region. More importantly, the conflict reminded the world that the formation of the modern Russian nation is still far from complete. The Russian question, formulated in those terms, still awaits solution. Will the hostilities in Ukraine open cracks in the panRussian identity based on concepts rooted in the Russian imperial era? Will it be replaced with the model of a Russian political nation limited to the borders of the Russian Federation? Clear answers to these questions are elusive, but a journey into the history of the pan-Russian idea can help us explore its origins and explain how it
3
“Putin Hints at Splitting Up Ukraine,” Moscow Times, April 8, 2008, www.themoscowtimes.com/news/article/putin-hints-at-splitting-upukraine/361701.html.
The Russian Question: Understanding the Russo-Ukrainian Entanglement
771
managed to survive for so long and why it has proved inadequate as a foundation for a viable modern state.4 ♦ The Kyivan heritage has been central to Russian identity since the rise of the Grand Duchy of Moscow as an independent state in the mid-fifteenth century. Over the centuries it has become nothing short of the foundation myth of modern Russia. The Kyivan roots of the Muscovite dynasty and church helped form a powerful myth of origin that separated Muscovite Rus′ from its immediate Mongol past and substantiated its claim to the Byzantine heritage. There has been a long tradition of regarding the Russian tsars, starting with the fifteenth-century founder of the independent Muscovite state, Ivan III, as embodying two traditions, those of the khan and the basileus—the Mongol and Byzantine rulers. What has been taken for granted in that interpretation of tsarist rule is its princely origin, which is reflected not only in the title of the Muscovite rulers. They all imagined themselves as members (later continuators) of the Kyivan ruling dynasty known today as the Rurikids, and Tsar Ivan the Terrible used the Kyivan dynastic connection with Byzantium to present himself as an heir of the Roman emperor Augustus. Even more important was another element of dynastic continuity between Kyiv and Moscow—the one that allowed the Muscovite rulers to lay claim to the patrimony of the Kyivan princes. This patrimonial right, first fully formulated in the late fifteenth century during the Muscovite subjugation of the Republic of Novgorod, was used to claim not only ethnically Russian but also Belarusian and Ukrainian territories in the sixteenth and seventeenth centuries.5 4
For an in-depth treatment of these questions see my Lost Kingdom: A History of Russian Nationalism from Ivan the Great to Vladimir Putin (London: Penguin, 2017).
5
On the appropriation of the Kyivan heritage in early modern Muscovy, see Il′ia Gerasimov, Sergei Glebov, Aleksandr Kaplunovskii, Marina Mogil′ner, and Aleksandr Semyonov, eds., “Novaia imperskaia istoriia Severnoi Evrazii,” chapter 5, Ab Imperio 3 (March 2014): 363–407; Vladimir Pashuto,
Serhii Plokhii
772
At the end of the eighteenth century, Catherine II, who had neither Rurikid nor Romanov blood in her veins, found no better argument to justify the partitions of Poland than to strike a medal with the inscription “I returned what was torn away,” referring to the restoration of the Kyivan patrimony lost in the previous centuries. During World War I, Tsar Nicholas II celebrated the shortlived reunification of the Rus′ lands under his scepter by traveling to the city of Lviv in 1915. The theme of Moscow’s gathering of the Rus′ heritage survived the collapse of the empire and was revived in Stalin’s takeover of Western Ukraine in the course of World War II. Moscow’s struggle to reclaim the historical and territorial legacy of the lost kingdom of Kyivan Rus′ lasted half a millennium, ending only with annexation of Transcarpathian Ukraine to the USSR in 1945. Moscow lost Transcarpathia along with other Ukrainian territories less than half a century later with the disintegration of the USSR in 1991, turning the dream of Rus′ reunification into an ever-moving target.6 Another important element of modern Russian culture and self-identification that goes back to Kyivan times is religion. An absolute majority of Russians associate themselves with the Orthodox Church—the brand of Christianity brought to what is now Russia from Kyiv during the medieval period. The construction of the monument to St. Volodymyr in downtown Moscow in 2016 underlines the importance of that connection not only for Russian history but also for present-day Russian self-identification. Moscow was the early winner in the age-old contest for the religious mantle of Kyiv. In the first decades of the fourteenth century, when the Boris Floria, and Anna Khoroshkevich, Drevnerusskoe nasledie i istoricheskie sud’by vostochnogo slavianstva (Moscow: Nauka, 1982); Jaroslaw Pelenski, The Contest for the Legacy of Kievan Rus′ (Boulder: East European Monographs, 1998); Serhii Plokhy, The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine and Belarus (Cambridge: Cambridge University Press, 2006). 6
On the “grand strategy” of the Russian Empire, see John P. LeDonne, The Russian Empire and the World, 1700–1917: The Geopolitics of Expansion and Containment (Oxford: Oxford University Press, 1997); idem., The Grand Strategy of the Russian Empire, 1650–1831 (Oxford: Oxford University Press, 2003).
The Russian Question: Understanding the Russo-Ukrainian Entanglement
773
political center of Northeastern Rus′ was located in the town of Vladimir, the junior branch of the Rurikid princes in Moscow managed to convince the metropolitan of Rus′, who had fled Kyiv in the wake of the Mongol invasion, to settle there. Later metropolitans never left Moscow, helping the Muscovite rulers claim supremacy in the contest for power between the princes of Northeastern Rus′ and then extend their control over other Orthodox lands of the former Kyivan realm. Beginning with the emergence of the independent Muscovite (Russian) state in the second half of the fifteenth century, the Russian Orthodox Church, with its headquarters in Moscow, helped the Russian rulers set their realm apart not only from the Muslim successors to the Mongol Empire but also from the rest of the Christian world. When the Muscovite church refused to accept metropolitans from Constantinople after Byzantium entered into an ecclesiastical union with Rome at the Council of Florence (1439), it effectively cut its ties with both Eastern and Western Christianity, turning Muscovite Orthodoxy into a purely Russian faith and institution. The division cut through the former Kyivan lands, leaving Ukraine and Belarus, which remained under Constantinople, on one side of the border and the independent Muscovite church, unrecognized by other Christians, on the other. This not very splendid isolation had a profound impact on Muscovite society and identity, which still manifests a symbiosis between Russianness and the native form of Orthodoxy. It was only in the seventeenth century, after the creation of the Patriarchate of Moscow (1589) and the reestablishment of ties with the Orthodox East, that Muscovy managed to overcome the isolationism of its religious worldview and employ Orthodoxy as tool for the “gathering of the Rus′ lands.” In the mid-seventeenth century, when Tsar Aleksei Mikhailovich took the Ukrainian Cossack state led by Bohdan Khmel′nyts′kyi under his “high hand,” the decision was justified by the need to protect coreligionists— a powerful legitimizing argument in the age of the Protestant Reformation and Catholic Reform. As Muscovite and then Russian imperial armies moved west in the course of the next century and a half, the Moscow patriarchs not only blessed the troops but
Serhii Plokhii
774
also presided over the forcible religious conversion of the tsars’ new subjects—a development that proceeded apace after the subordination of the Kyivan metropolitanate to Moscow in the last decades of the seventeenth century. The problem was that many inhabitants of the Polish-Lithuanian Commonwealth who ended up within the Russian Empire after the partitions of Poland were Uniate Catholics who accepted the jurisdiction and dogmas of Rome. The “return” of the Uniates to the “faith of their fathers” was a leitmotif in the activity of the Russian Orthodox Church throughout the nineteenth century: The Uniates of Belarus and Ukraine were brought under its control at the Council of Polatsk in 1839. It continued into the twentieth century, when in the last months of World War II Joseph Stalin gave his blessing to the forcible “reunification” of former Uniates, now known as Greek Catholics, in Western Ukraine. The revival of the Ukrainian Greek Catholic Church in the last years of the USSR challenged the Moscow Patriarchate’s control over the Eastern Christians of Ukraine, as did the rise of independent movements among the Ukrainian Orthodox, who created two autocephalous (self-ruled) churches—the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church and the Ukrainian Orthodox Church of the Kyiv Patriarchate, in what Moscow claimed as its canonical territory. The religious unity of the former Kyivan realm under Moscow’s auspices was also shattered in Belarus by the rise of the Roman Catholic and Greek Catholic churches.7 On the role of Orthodoxy in Russian political culture and East European history, see Donald Ostrowski, Muscovy and the Mongols: Cross-Cultural Influences on the Steppe Frontier, 1304–1589 (Cambridge: Cambridge University Press, 2002); Tatyana Tairova-Yakovleva, “The Role of the Religious Factor and Patriarch Nikon in the Unification of Ukraine and Muscovy,” Acta Polonia Historica 110 (2014): 5–22; Barbara Skinner, The Western Front of the Eastern Church: Uniate and Orthodox Conflict in Eighteenth-Century Poland, Ukraine, Belarus, and Russia (DeKalb: Northern Illinois University Press, 2009); Mikhail Dolbilov, Russkii krai, chuzhaia vera: Etnokonfessional’naia politika imperii v Litve i Belorussii pri Aleksandre II (Moscow: Novoe literaturnoe obozrenie, 2010); Nathaniel Davies, A Long Road to Church: A Contemporary History of Russian Orthodoxy, 2nd ed. (Boulder: Westview Press, 2003).
7
The Russian Question: Understanding the Russo-Ukrainian Entanglement
775
♦ The European concepts of empire and nation came to Russia at the same time, during the rule of Peter I, who gained considerable success in his efforts to reform his realm along Western lines and turned the Tsardom of Muscovy into the Russian Empire. As far as Peter was concerned, the new terms “empire” and “emperor” were just Western equivalents of the old Russian terms “tsardom” and “tsar.” The complete merger of the notions of empire and nation took place in Russian discourse during the eighteenth century. It was then that the marriage of empire and nation took place in the minds not only of the Russian elites, but also of the world at large. That was also the period in which Russian geographers moved the eastern border of Europe from the Don River (established by Strabo) to the Ural Mountains, and the Russian Empire began to be imagined as part of the European family of nations. That conception was fully developed during the long rule of Catherine II. Emulating European models but also considering themselves rivals of Europe, the Russian imperial elites began to think of their empire as a nationstate. Among the first to promote the concept of nationhood were the tsar’s recently acquired subjects in Kyiv and Ukraine, who had been exposed to European “national” thinking of earlier times. The Kyivan clerics who published the Synopsis (1674), the historical narrative that became the first textbook of Russian history, believed that not only Muscovy’s dynasty and religion but also the idea of the Rus′ tsardom and the Rus′ nation had come to Moscow from Kyiv. Few readers of the Synopsis in Muscovy understood at the time what a “nation” was. Thus it was with the help of alumni of the Kyiv Mohyla Academy that the concept of the imperial nation of Rus′, including inhabitants of both Great and Little Rus′, came into existence. It became the cornerstone of the idea of Russianness that received full expression in the nineteenth century in the works of one the founders of modern Russian literature, the Ukrainian-born Nikolai Gogol’ (Mykola Hohol’). Imperial Russia made little meaningful distinction between the different branches of the Eastern Slavs and closely associated Russianness,
Serhii Plokhii
776
broadly understood, with dynasty, state, religion, and language, all originating in Kyiv.8 The Russian imperial elites of the eighteenth century used the notion of dynastic, religious, and cultural commonality to build a new model of Russian imperial identity. It was pan-Russian in historical, cultural, territorial and, last but not least, ethnic terms. It included the ancestors of modern Russians, Ukrainians, and Belarusians, and from the perspective of later proponents of Russian unity it constituted a paradise lost. The first significant challenge to this conception came from an enemy defeated on the battlefield: Poland tried to regain its place on the map of Europe by reinventing itself as a modern nation, while claiming the loyalty of the Ukrainian and Belarusian subjects of the tsars.9 The Poles rose in the revolt in 1830 and then in 1863. But the weapons used were not guns alone: History, education, and religion became important instruments in the struggle. Count Sergei Uvarov not only formulated a new vision of Russian identity based on autocracy, Orthodoxy, and nationality in its pan-Russian incarnation but also helped make Kyiv an outpost of Russian learning by establishing a university there in 1834. The naming of the new university after St. Volodymyr was followed by the erection of a monument to him on the slopes of the Dnieper—a new symbol of the region’s Russian identity. The Russian imperial project contended with its Polish opponent for the loyalty of Ukrainians and Belarusians not only by opening Russian educational institutions but also by closing Polish ones and forcing Uniates into the Russian Orthodox Church. Backed by the vast resources of empire, panRussian identity appeared invincible in its progress.
8
On Synopsis and its place in Russian and Ukrainian historiography see articles by Zenon Kohut in idem, Making Ukraine: Studies on Political Culture, Historical Narrative, and Identity (Edmonton and Toronto: CIUS Press, 2011).
9
On the rise of state nationalism in imperial Russia, see Hans Rogger, National Consciousness in Eighteenth-Century Russia (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1960); Liah Greenfeld, Nationalism: Five Roads to Modernity (Cambridge, Mass.: Bloomsbury Academic, 1992); Vera Tolz, Russia: Inventing the Nation (London and New York: Bloomsbury Academic, 2001).
The Russian Question: Understanding the Russo-Ukrainian Entanglement
777
But the same period witnessed the incipient fragmentation of the pan-Russian model of identity. The rise of literary Russian, best manifested in the writings of Alexander Pushkin, removed Church Slavonic, the language of most eighteenth-century writing, from the center of imperial cultural life, doing away with the common East Slavic literary medium of communication and cultural expression. Ukrainians began to write and publish in their vernacular, while some Polish or Polonized writers residing in Belarus began to experiment with the Belarusian idiom. The development of linguistics, along with growing interest in the common people and the rise of folklore studies, took many proponents of pan-Russian identity by surprise. It turned out that “Russians” all over the empire were using different languages and dialects and following different, if related, customs and folk traditions. First Polish and then Russian and Ukrainian authors began to voice the opinion that various “Russians” not only spoke different languages but also belonged to different ethnic groups. The academic and cultural legitimacy of the pan-Russian nation was now in question. It was only a matter of time before it would be challenged politically as well.10 The first to declare the pan-Russian nation obsolete were the members of the first Ukrainian political organization, the Brotherhood of SS. Cyril and Methodius, which was led by the historian Mykola Kostomarov and included Ukraine’s leading poet, Taras Shevchenko. These were intellectuals mobilized by the empire to fight for the pan-Russian idea against the Polish threat. Instead of being inspired by loyalty to the empire, these Romantics imagined
10
On the ethnic “fragmentation” of eastern Europe in the first half of the nineteenth century, see Serhiy Bilenky, Romantic Nationalism in Eastern Europe: Russian, Polish, and Ukrainian Political Imaginations (Stanford: Stanford University Press, 2012); Vytautas Petronis, Constructing Lithuania: Ethnic Mapping in Tsarist Russia, ca. 1800–1914 (Stockholm: Stockholm University, 2007); Steven Seegel, Mapping Europe’s Borderlands: Russian Cartography in the Age of Empire (Chicago and London: University of Chicago Press, 2012); Darius Staliunas, Making Russians: Meaning and Practice of Russification in Lithuania and Belarus after 1863 (Amsterdam and New York: Rodopi, 2007); Pavel Tereshkovich, Etnicheskaia istoriia Belarusi XIX–nachala XX vv. v kontekste Tsentral’no-Vostochnoi Evropy (Minsk: BGU, 2004).
Serhii Plokhii
778
Ukraine as the cornerstone of a federation of Slavic nations, on a par with Russia and Poland. Although they were arrested and exiled, they did not give up on their ideas. In the 1860s they took advantage of the liberalization that followed the Russian defeat in the Crimean War (1853–56) to establish a journal (Osnova), begin the publication of Ukrainian primers, and push for the introduction of the Ukrainian language in the schools. The new Polish revolt that came in 1863 and the readiness of its leaders to use the Belarusian language for propaganda purposes further undermined the Russian imperial project in the western borderlands. Politics and culture came together to question not only the unity of the empire but also the validity of the pan-Russian conception of Eastern Slavdom. The authorities fought back by prohibiting publications in Ukrainian— a deliberate effort to arrest the development of an alternative to Great Russian culture and identity. The intellectual response to the growing cracks in the panRussian edifice was formulated by the Russian publicist Mikhail Katkov, who placed rising Russian nationalism at the service of the empire. In the 1860s he put together the elements of the model of imperial identity that would survive, with some modifications, until the fall of the empire in 1917. If Ukrainian activists such as Kostomarov believed that there were two Rus′ nationalities—the Northern or Great Russians, including the Belarusians as a subgroup, and the Southern Russians or Ukrainians, Katkov claimed that there were three such nationalities—Great, Little, and White—all members of a big Russian nation. Each had the right to a local dialect and folklore, but all were supposed to use one literary language and develop one higher culture—the Great Russian language and culture. The primacy of the Great Russian language, literature, and culture was often presented as a common accomplishment of all three branches of the pan-Russian nation. This policy found its embodiment in a new round of prohibitions of the Ukrainian language in the last quarter of the nineteenth century.11
11
On the rise of the Ukrainian political activism, see Alexei Miller, The Ukrainian Question: The Russian Empire and Nationalism in the Nineteenth
The Russian Question: Understanding the Russo-Ukrainian Entanglement
779
The Revolution of 1905 removed the prohibition on Ukrainian-language publications but also awakened radical Russian nationalism, which began mobilizing the Ukrainian and Belarusian peasantry in support of the empire and against Poles and Jews. Official support for Russian nationalist organizations helped turn the formerly Polish-ruled regions of Ukraine and Belarus into hotbeds of Russian nationalism. Ukrainian and Belarusian activists, for their part, were sidelined and marginalized in the years leading up to World War I. The outbreak of war gave one more boost to Russian nationalist patriotism, and the success of Russian arms in Galicia briefly brought two ancient centers of Kyivan Rus′, Lviv and Peremyshl, under tsarist rule. One more push into what is now Ukrainian Transcarpathia was expected to complete the age-old process of gathering the Rus′ lands. But Russian defeat at the front and economic collapse at home brought the empire and its dreams to an abrupt end. By the time Nicholas II was forced to abdicate in March 1917, not only Lviv and Peremyshl were lost to the enemy, but also a good portion of the Ukrainian and Belarusian lands acquired during the partitions of Poland.12 Century (Budapest and New York: Central European University Press, 2003); Orest Pelech, “The History of the St. Cyril and Methodius Brotherhood Reexamined,” in Synopsis: A Collection of Essays in Honour of Zenon E. Kohut, ed. Serhii Plokhy and Frank Sysyn (Edmonton and Toronto: CIUS Press, 2005), 335–44; Johannes Remy, “The Valuev Circular and Censorship of Ukrainian Publications in the Russian Empire (1863–76): Intention and Practice,” Canadian Slavonic Papers 49, nos. 1–2 (2007): 87–110; David Saunders, “Mikhail Katkov and Mykola Kostomarov: A Note on Petr A. Valuev’s Anti-Ukrainian Edict of 1863,” Harvard Ukrainian Studies 17, nos. 3–4 (1993): 365–83; idem, “Pan-Slavism in the Ukrainian National Movement from the 1840s to the 1870s,” Journal of Ukrainian Studies 30, no. 2 (Winter 2005): 27–50; idem, “Russia and Ukraine under Alexander II: The Valuev Edict of 1863,” International History Review 17, no. 1 (1995): 23–50. 12
On imperial policies and the rise of modern nationalism in the late nineteenth and early twentieth century, see Theodore R. Weeks, Nation and State in Late Imperial Russia: Nationalism and Russification on the Western Frontier, 1863–1914 (DeKalb, IL, 1996); Faith Hillis, Children of Rus′: RightBank Ukraine and the Invention of a Russian Nation (Ithaca and London: Cornell University Press, 2013); Daniil Kotsiubinskii, Russkii natsionalism v nachale XX stoletiia: Rozhdenie i gibel’ ideologii Vserossiiskogo natsional’nogo soiuza (Moscow: ROSSPEN, 2001).
Serhii Plokhii
780
♦ The concept of the pan-Russian nation suffered a hard landing in the revolutionary year 1917. In the course of that year, Russia ceased to be an empire and was proclaimed a republic, while Ukraine declared its autonomy as part of the Russian republic and then established its own statehood, to be associated with Russia by federal ties. The following year brought declarations of independence of the Ukrainian and Belarusian republics and their occupation by the Germans. The Bolshevik government, which fought hard to regain control of Ukraine and Belarus, was forced to make a number of political and cultural concessions, recognizing their de jure but not de facto independence and the distinctness of their languages and cultures. Traditional pan-Russian nationalism, championed by the White Movement, challenged the Bolshevik claim to power and thus was no ally of the new Bolshevik regime in St. Petersburg and then in Moscow. The revolution brought about the complete delegitimization of the pan-Russian nation, identity, and culture. Russians, Ukrainians, and Belarusians, the former branches of the pan-Russian nation, were recognized as separate peoples, formally equal in status and rights. What to do with the three East Slavic nations and their pro forma independence not only in cultural but also in political terms was decided in the fall and winter of 1922. During his last months in power, Vladimir Lenin convinced Stalin to abandon his project of bringing the formally independent states of Ukraine and Belarus into the Russian Federation and insisted that they be recognized as republics of the Soviet Union on a par with Russia. Lenin was trying to keep Russian nationalism in check, apprehensive that it would repel not only existing Soviet republics but also potential new members in Europe and Asia. Lenin’s victory over Stalin led in December 1922 to the formation of the Soviet Union, which provided the non-Russian republics with institutional foundations for the development of their cultures and identities. 13
13
On the nationality question in the Russian Revolution and the formation
The Russian Question: Understanding the Russo-Ukrainian Entanglement
781
In all three East Slavic republics, the new national identities became closely associated with the communist experiment, which linked them together. If for Russia communist rule meant the loss of people and territory, for Ukraine and Belarus it brought along an anti-colonial momentum linking the ideas of social and national liberation. In search of political support during his struggle for power in Moscow, Stalin made an alliance with the national communists in Ukraine, Belarus and other republics, allowing the anti-colonial momentum to last until the end of the 1920s. The active phase of Ukrainization and Belarusization, which brought affirmative action promoting local cadres, languages, and cultures, ended with criminal prosecutions and trials of the champions of those policies. The Ukrainian Famine of 1932–33, in which close to four million people died, was an assault not only on the village, which refused to be collectivized, but also on the non-Russian political and cultural cadres that had promoted national identity beyond the limits of Moscow’s tolerance.14 Russian national identity was dominant on the all-Union scene by the 1930s. Stalin’s increasingly secure monopoly of power
of the Soviet Union, see Richard Pipes, The Formation of the Soviet Union: Communism and Nationalism, 1917–1923, rev. ed. (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1997); Anna Procyk, Russian Nationalism and Ukraine: The Nationality Policy of the Volunteer Army during the Civil War (Edmonton and Toronto: CIUS Press, 1995); Stephen Velychenko, Painting Imperialism and Nationalism Red: The Ukrainian Marxist Critique of Russian Communist Rule in Ukraine, 1918–1925 (Toronto: University of Toronto Press, 2015). 14
On the national communism, “korenizatsiia” and their impact on the development of the Ukrainian and Belarusian culture, see Terry Martin, The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939 (Ithaca and London: Cornell University Press, 2001); idem, “An Affirmative Action Empire: The Soviet Union as the Highest Form of Imperialism,” in A State of Nations: Empire and Nation-Making in the Age of Lenin and Stalin, ed. Ronald Grigor Sunny and Terry Martin (Oxford: Oxford University Press, 2001), 67–92; George Y. Shevelov, The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900–1941): Its State and Status (Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1989); Per Anders Rudling, The Rise and Fall of Belarusian Nationalism, 1906–1931 (Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 2015).
Serhii Plokhii
782
allowed him to dispense with support from the elites of the Union republics. The industrialization drive made it necessary to centralize economic planning and production, which proceeded in tandem with the growing prominence of Russian as the lingua franca of the Soviet Union. The Bolshevik leadership, which was preparing the country for the coming war, regarded non-Russian cultural nationalism as a threat to unity. The authorities would increasingly treat Russian nationalism as their best hope for survival in the coming conflict: They were eager to stop discrimination against Russian culture in the non-Russian republics and use it as an instrument of mass mobilization in support of the regime. Hitler’s accession to power in 1933 and the signing of the Anti-Comintern Pact by Germany and Japan in 1936 were milestones in Stalin’s efforts to promote Russian nationalism in the USSR. Russia was dominant again, although the pan-Russian garb of the imperial era was gone, and the Russian SFSR was portrayed as prima inter pares. To play down the extent of Russian control, limited support was given to other cultures—a policy that became known as the Friendship of Peoples.15 World War II brought some adjustments but no substantial change to the growing alliance between Russian nationalism and the political leadership of the Union that began in the 1930s. The partial rehabilitation of Ukrainian and Belarusian nationalism at the beginning of the war was used by the Kremlin to legitimize the invasion of Poland and the seizure of its eastern, largely Ukrainian and Belarusian territories assigned to Stalin by the MolotovRibbentrop Pact of 1939. Hitler’s invasion of the USSR in the summer of 1941 pushed Russian nationalist propaganda into high gear. All three East Slavic nationalisms were promoted by the regime in the first and most difficult years of the German-Soviet War, which Soviet
15
On the “Russian Question” in the USSR, see Aleksandr Vdovin, Russkie v XX veke: fakty, sobytiia, liudi (Moscow: OLMA-Press, 2004); Francine Hirsch, Empire of Nations: Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union (Ithaca and London: Cornell University Press, 2005); Geoffrey A. Hosking, Rulers and Victims: The Russians in the Soviet Union (Cambridge, Mass.: Belknap, 2006).
The Russian Question: Understanding the Russo-Ukrainian Entanglement
783
propaganda called the Great Patriotic War of the Soviet People. But after the victories at Stalingrad and then Kursk in 1943, the party leadership took a more cautious approach toward the promotion of non-Russian nationalism—a policy that it ended completely in 1945. What followed was a crackdown on the more liberal elements in the Russian cultural establishment, the leaders of the Jewish movement, and the champions of Ukrainian and Belarusian culture. Also under attack were cultural figures in other Soviet republics. By the time of Stalin’s death in 1953, Russian nationalism was dominant again, as was the Russian Orthodox Church, and an anti-Semitic campaign, disguised as a struggle against “rootless cosmopolitanism,” was under way.16 The non-Russian cultures revived somewhat in the late 1950s with the de-Stalinization campaign and the liberalization of Soviet political and cultural life initiated by Nikita Khrushchev. But Khrushchev also launched a utopian project of constructing communism, along with the formation of a new Soviet man and the forging of a new historical entity, the Soviet people. This was in keeping with inherited dogma about the disappearance of nationalities at the communist stage of human development. The only cultural foundation for such a merger was the Russian language and Russian culture. Khrushchev’s successor, Leonid Brezhnev, abandoned the utopian idea of building communism but promoted linguistic and cultural Russification under the slogan of the formation of the Soviet people. It gathered speed in the 1970s and came to an end only in the late 1980s, having produced lasting effects in the East Slavic core of the Soviet Union. While Russification efforts encountered serious resistance in the Baltics, the Caucasus, and Central Asia, they bore fruit in Ukraine, and 16
On the impact of World War II on the Russian and Ukrainian nationalisms, see David Brandenberger, National Bolshevism: Stalinist Mass Culture and the Formation of Modern Russian National Identity, 1931–1956 (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2002); Serhy Yekelchyk, Stalin’s Empire of Memory: Russian–Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination (Toronto: University of Toronto Press, 2014); Serhii Plokhy, “The Call of Blood: Government Propaganda and Public Response to the Soviet Entry into World War II,” Cahiers du monde russe 52, nos. 2–3 (2011): 293–320.
Serhii Plokhii
784
especially in Belarus, where the Belarusian language was pushed out not only from the streets of the big cities but also from the offices and corridors of educational and cultural institutions.17 ♦ The goal of creating a pan-Slavic nation was much closer to realization on the eve of the fall of the USSR than it had been on the eve of World War I and the fall of the Russian Empire. While Ukrainians and Belarusians were recognized as distinct peoples, the level of their cultural Russification, which increased with urbanization and the movement of village dwellers to the Russian-speaking cities, the Russification of the educational system, especially at the university level, and the growth of mass media, was much higher than it had been seventy years earlier. The fall of the Soviet Union resulted from political rather than ethnocultural mobilization, which crossed linguistic and cultural lines, particularly in Ukraine. But the fall of the USSR promoted the development of distinct political and cultural identities in each of the new East Slavic states.18
17
On Russian nationalism after World War II, see Yitzhak M. Brudny, Reinventing Russia: Russian Nationalism and the Soviet State, 1953–1991 (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2000); Simon Cosgrove, Russian Nationalism and the Politics of Soviet Literature: The Case of Nash Sovremennik 1981–91 (New York: Palgrave Macmillan, 2004); John Dunlop, The Faces of Contemporary Russian Nationalism (Princeton: Princeton University Press, 1983); Nikolai Mitrokhin, Russkaia partiia: Dvizhenie russkikh natsionalistov v SSSR, 1953–1985 (Moscow: Novoe literaturnoe obozrenie, 2003); Roman Szporluk, Russia, Ukraine, and the Breakup of the Soviet Union (Stanford: Hoover Institution Press, 2001).
18
On the nationalist mobilization and the fall of the USSR, see Mark R. Beissinger, Nationalist Mobilization and the Collapse of the Soviet State (Cambridge: Cambridge University Press, 2002); George W. Breslauer and Catherine Dale, “Boris Yel′tsin and the Invention of a Russian Nation-State, Post-Soviet Affairs 13, no. 4 (1997), 303–32; Timothy Colton, Yeltsin: A Life (New York: Basic Books, 2008); David D. Laitin, Identity in Formation: The Russian-Speaking Populations in the New Abroad (Ithaca: Cornell University Press, 1998); Serhii Plokhy, The Last Empire: The Final Days of the Soviet Union (New York: Basic Books, 2014).
The Russian Question: Understanding the Russo-Ukrainian Entanglement
785
Russia was ready to shake off the economic burden of the nonSlavic empire, but the disintegration of the Slavic core caught its leadership by surprise. The shock caused by the loss of empire was compounded by the challenge of building a new political nation on territory carved out of a much larger linguistic and cultural space considered to be Russian. Modern Russian identity is probably best imagined as a set of matreshka nesting dolls. At the core is the doll of Russian ethnic identity, followed by the doll of Russian citizenship, which includes not only ethnic Russians, then by the doll of East Slavic identity, and the largest of all is the doll of participants in Russian culture—the Russian-speakers of the world. When it comes to official policy, initially the civic model of the Russian nation emerged victorious over the project of restoring the Soviet empire or Solzhenitsyn’s vision of a big Russian nation. But failure to maintain control of the post-Soviet space either through the Commonwealth of Independent States or through the more flexible project of forming a Russian “liberal empire” provoked the new Russian leadership to revive the pan-Russian nation as a means of restoring Russia’s great-power status and mobilizing support for its foreign-policy ventures in the “near abroad.” As in Eastern Europe after World War II, Moscow lacked the resources to build a liberal empire in open competition with the West. Thus it turned to imperial symbols and concepts of the pre-1917 era, using them as instruments of soft and then hard power in the region.19
19
On the Russian nationalism and foreign policy after the Soviet collapse, see Marlene Laruelle, ed., Russian Nationalism and the National Reassertion of Russia (London; New York: Routledge, 2009); eadem, In the Name of the Nation: Nationalism and Politics in Contemporary Russia (New York: Palgrave Macmillan, 2009); Igor Torbakov, “Emulating Global Big Brother: The Ideology of American Empire and Its Influence on Russia’s Framing of Its Policies in the Post-Soviet Eurasia,” Turkish Review of Eurasian Studies, no. 3 (2003): 41–72; idem, “A Parting of Ways? The Kremlin Leadership and Russia’s New-Generation National Thinkers,” Demokratizatsiya: The Journal of Post-Soviet Democratization 23, no. 4 (Fall 2015): 427–57; idem., “Ukraine and Russia: Entagled Histories, Contested Identities, and a War of Narratives,” in Revolution and War in Contemporary Ukraine. The Challenge of Change, ed. Olga Bertelsen (Stuttgart: Ibidem, 2016), 89–120; Andrei P. Tsygankov, Russia’s Foreign Policy: Change and Continuity in National Identity (Lanham:
Serhii Plokhii
786
The Russo–Ukrainian conflict has been characterized on the Russian side by a return to outdated ways of thinking about nations and their relation to language and culture, coupled with a nineteenthcentury model of great-power behavior in the international arena. Paradoxically, that conflict was initiated at a time when nostalgia for former unity was in decline both in Russia and in other postSoviet states. While the Russian government was quite successful in mobilizing support among the largely ethnic Russian population of the Crimea, the outcome of Russian propaganda in the Russianspeaking but for the most part ethnically Ukrainian regions of eastern and Southern Ukraine was mixed at best. The pan-Russian idea was brought to Ukraine by armed militias along with authoritarian rule and the concept of a nation monolithic in ethnicity, language, and religion—a proposition that was always a hard sell in the historically multiethnic and multicultural borderlands of Eastern Europe. Thus, Russia succeeded in annexing or destabilizing areas where the majority or plurality of inhabitants considered themselves ethnic Russians but failed in culturally Russian areas where most of the population associated itself ethnically and politically with Ukraine.20 The Russian question formulated, as set of issues involving historical and modern Russian identity is far from resolved. Lack of clarity in defining Russian nationality and the country’s cultural and territorial boundaries helped turn the virtual identity conflict between the Russian and Ukrainian nation-building projects into a shooting war. It pitched the nineteenth-century model of a language-based nation against the modern model of a political nation united by values. The long-term outcome of the conflict and its impact on nation-building in the region are still unclear, but,
Rowman & Littlefield, 2006); Andreas Umland, “Eurasian Union vs. Fascist Eurasia,” New Eastern Europe, November 19, 2015; Andrew Wilson, Ukraine Crisis: What It Means for the West (New Haven: Yale University Press, 2014), 118–43. 20
On the Russo–Ukrainian War, see Andrew Wilson, Ukraine Crisis: What It Means for the West; Serhy Yekelchyk, The Conflict in Ukraine: What Everyone Needs to Know (New York: Oxford University Press, 2015).
The Russian Question: Understanding the Russo-Ukrainian Entanglement
787
contrary to the wishes of its authors, it accelerated the disintegration of one big Russian-dominated cultural space and promoted the development of separate identities on the ruins of the pan-Russian projects of the past. The solution to the Russian question lies not in territorial expansion but in the formation of a law-based democratic society capable of living in harmony with its neighbors and playing a positive role in the modern world.
788
Bibliography Marko Pavlyshyn
Note: In the following, KtI = Marko Pavlyshyn, Kanon ta ikonostas. Kyiv: Chas, 1997.
2020 Review of The Chornobyl Madonna, by Volodymyr Yavorivsky. Translated from the Ukrainian by Yuri Tkacz, and Breath of Evil: Novellas Written by the Goatherd Ivan Shevchuk and Fashioned for Literary Use by His Great-Grandnephew, by Valeriy Shevchuk. Translated by Yuri Tkacz, foreword by Marko R. Stech. East/West: Journal of Ukrainian Studies 7, no. 1 (2020): 255–259.
2019 “Ruslana, Serduchka, Jamala: National Self-Imaging in Ukraine’s Eurovision Entries.” In Eurovisions: Identity and the International Politics of the Eurovision Song Contest since 1956, edited by Julie Kalman, Ben Wellings, and Keshia Jacotine, 129–50. Singapore: Palgrave Macmillan, 2019. Review of A Difficult Neighbourhood: Essays on Russia and East-Central Europe Since World War II, by John Besemeres. Australian Slavonic and East European Studies 33, nos. 1–2 (2019): 123–25.
2018 Foreword to Bayhorod, by Yuri Yanovsky, translated by Yuri Tkacz, 7–12. Melbourne: Bayda Books, 2018. Review of Westland. Polen und die Ukraine in der russischen Literatur von Puškin bis Babel’, by Mirja Lecke. Zeitschrift für Slavische Philologie 74, no. 1 (2018): 197–200.
Bibliography
789
2017 Editor (with Giovanna Brogi Bercoff and Serhii Plokhy). Ukraine and Europe: Cultural Encounters and Negotiations. Toronto: University of Toronto Press, 2017. Review of The All-Encompassing Eye of Ukraine: Ivan Nechui-Levyts′kyi’s Realist Prose, by Maxim Tarnawsky. Harvard Ukrainian Studies 35, nos. 1–4 (2017–2018): 561–63. With Giovanna Brogi Bercoff and Serhii Plokhy. “Introduction: Cultural Encounters and Negotiations.” In Ukraine and Europe: Cultural Encounters and Negotiations, edited by Giovanna Brogi Bercoff, Marko Pavlyshyn, and Serhii Plokhy, 3–16. Toronto: University of Toronto Press, 2017. “Ukrainian Prose from the 1800s to the 1860s: In Quest of a European Modernity.” In Ukraine and Europe: Cultural Encounters and Negotiations, edited by Giovanna Brogi Bercoff, Marko Pavlyshyn, and Serhii Plokhy, 211–26. Toronto: University of Toronto Press, 2017. “History and Literature: Ukrainian.” Encyclopedia of Romantic Nationalism in Europe, edited by Joep Leerssen. Accessed August 17, 2019. http:// ernie.uva.nl/viewer.p/21/56/object/122–160098.
2016 “Eksperymenty z publikoiu: Ukraïnomovna ta rosiis′komovna proza Kvitky-Osnov′′ianenka.” Kur”ier Kryvbasu 323–25 (2016): 236–57. “The Tranquil Lakes of the Transmontane Commune: Literature and/ against Postcoloniality in Ukraine after 1991.” In Postcolonial Slavic Literatures after Communism, edited by Dirk Uffelmann and Klavdia Smola, 59–82. Frankfurt/Main: Peter Lang, 2016. “Embracing and Resisting the German Legacy: The Early Verse of Iurii Fed′kovych.” Australian Slavonic and East European Studies 30, nos. 1–2 (2016): 53–86. “Jiří Marvan (1938–2016).” Australian Academy of the Humanities: Annual Report 2015–16. Canberra: Australian Academy of the Humanities, 2016. “Introduction: Special Section on Ukraine.” Thesis Eleven 136, no. 1 (2016): 49–53.
790
Marko Pavlyshyn
“Literary History as Provocation of National Identity, National Identity as Provocation of Literary History: The Case of Ukraine.” Thesis Eleven 136, no. 1 (2016): 74–89. “The Intellectuals, the People, and the Nation: Ol′ha Kobylians′ka’s Apostle of the Masses.” In Zhnyva: Essays Presented in Honor of George G. Grabowicz on His Seventieth Birthday, edited by Roman Koropeckyj, Maxim Tarnawsky, and Taras Koznarsky. Special issue, Harvard Ukrainian Studies 32–33 (2011–14): 557–78. “Ol′ha Kobylians′ka.” The Literary Encyclopedia, vol. 2.2.1.00: Slavic and Russian Writing and Culture: Old, Medieval and Tsarist, 700–1917, edited by Neil Cornwell, Roman Koropeckyj, and Andrei Rogatchevski. Accessed August 17, 2019. http://www.litencyc.com/php/speople. php?rec=true&UID=13587. “Mykola Kostomarov.” The Literary Encyclopedia , vol. 2.2.1.00. Accessed August 17, 2019. http://www.litencyc.com/php/speople.php?rec= true&UID=13588.
2015 “Kostomarov, retsenzenty, publika.” Kur”ier Kryvbasu 311–13 (2015): 259–82. Review of Aufbruch und Rückkehr: Ukrainische und tschechische Prosa im Zeichen der Postmoderne, by Alexander Kratochvil. East/West: Journal of Ukrainian Studies 2, no. 1 (2015): 173–76. Review of Herstories: An Anthology of New Ukrainian Women Prose Writers, edited and compiled by Michael M. Naydan. Canadian Slavonic Papers 57, nos. 1–2 (2015): 155–57. Review of Literature, Exile and Alterity: The New York Group of Ukrainian Poets, by Maria G. Rewakowicz. Slavic Review 74, no. 4 (2015): 920–21. “Translations and Transformations: Kostomarov’s Renderings of Byron’s Hebrew Melodies.” Australian Slavonic and East European Studies 29, nos. 1–2 (2015): 1–30.
2014 With Kerry Dunne. “Less Commonly Taught Languages in Australian Higher Education in 2013: Plus ça change.” In Practices and Policies: Current Research in Languages and Cultures Education. Selected Proceedings of the Second National LCNAU Colloquium, Canberra,
Bibliography
791
3–5 July 2013, edited by Catherine Travis, John Hajek, Colin Nettelbeck, Elizabeth Beckmann, and Anya Lloyd-Smith, 9–17. Melbourne: LCNAU, 2014. With Kerry Dunne. “Slavic Language-and-Culture Disciplines in Australia’s Universities: Less and Less Commonly Taught.” In Practices and Policies: Current Research in Languages and Cultures Education, 145–55. “Postkolonializm iak metod i sklad dumky. Sposterezhennia shchodo ukraïns′koho literaturoznavstva na storinkakh zhurnalu ‘Slovo i chas’ u rokakh 1991–2011.” In Postkolonializm. Heneratsiї. Kul’tura, edited by Tamara Hundorova and Agnieshka Matusiak, 73–83. Kyiv: Laurus, 2014. Also published as: “Postcoloniality as Method and Mind-Set: Ukrainian Literature and Literary Scholarship 1991–2011.” In Ukraine Twenty Years after Independence: Assessments, Perspectives, Challenges, edited by Giovanna Brogi, Marta Dyczok, Oxana Pachlovska, and Giovanna Siedina, 259–72. Roma: Aracne editrice, 2015. Translated into Polish by Dariusz Skórczewski and published as “Postkolonialność jako metoda i mentalność: ukraińskie literaturoznawstwo 1991–2011.” In Postkolonializm–tożsamość– gender. Europa Środkowa, Wschodnia i Południowo-Wschodnia, edited by Agnieszka Matusiak, 75–85. Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 2014. Review of Zibrani tvory i materiialy u tr’okh tomakh. Tom 1: Naukovi pratsi, by Mykhailo Zubryts′kyi. Australian Slavonic and East European Studies 28, nos. 1–2 (2014): 221–24. “Experiments with Audiences: The Ukrainian and Russian Prose of KvitkaOsnov′ianenko.” Slavic and East European Journal 58, no. 2 (2014): 197–216. “For and Against a Ukrainian National Literature: Kostomarov’s Sava Chalyi and Its Reviewers.” Slavonic and East European Review 92, no. 2 (2014): 201–27. “Pro koryst’ i shkodu postkolonializmu dlia zhyttia.” Vsesvit 3–4 (2014): 229–40.
2013 “Normalising a Ukrainian Intellectual Identity in the Nineteenth Century: The Role of Marko Vovchok (1833–1907).” Australian and New Zealand Journal of European Studies 5, no. 2 (2013): 61–70.
792
Marko Pavlyshyn
Literatura, natsiia i modernist’. Lviv: Tsentr humanitarnykh doslidzhen′, L′vivs′kyi natsional′nyi universytet im. Ivana Franka; Kyiv: Smoloskyp, 2013. “Povernennia koloniial′noï rezyhnatsiï.” Kur”ier Kryvbasu 284–86 (2013): 336–52. Review of Poltava 1709: The Battle and the Myth, edited by Serhii Plokhy. Australian Slavonic and East European Studies 27, nos. 1–2 (2013): 132–36.
2012 With Kerry Dunne. “Endangered Species? Less Commonly Taught Languages in the Linguistic Ecology of Australian Higher Education.” Babel 47, no. 3 (2012): 3–15. With Kerry Dunne. “Swings and Roundabouts: Changes in Language Offerings at Australian Universities 2005–2011.” The Next Step: Introducing the Languages and Cultures Network for Australian Universities: Selected Proceedings of the Inaugural LCNAU Colloquium, Melbourne, 26–28 September 2011, edited by John Hajek, Colin Nettelbeck, and Anya Woods, 9–19. Melbourne: LCNAU, 2012. “Andrukhovych’s Secret: The Return of Colonial Resignation.” Journal of Postcolonial Writing 48, no. 2 (2012): 188–99. With Anthea Bell, Brian Castro, Ruth Christie, Margaret Jull Costa, Iain Galbraith, Chris Miller, Brian Nelson, Tim Parks, and John Taylor. “Translation: A symposium.” The Warwick Review 6, no. 4 (2012): 27–60. M. Pavlyshyn’s untitled contribution is on pp. 54–57. Review of Kitch i literatura: Travestiї, by Tamara Hundorova. Kyiv: Fakt, 2008. Harvard Ukrainian Studies 29, nos. 1–4 (2007): 531–34. Review of Nemaie vil’noї Pol’shchi bez vil’noï Ukraïny: Ukraïna ta ukraïntsi u politychnii dumtsi pol’s’koï opozytsiï (1976–1989), by Khrystyna Chushak. In Ukraïna—Pol’shcha: Istorychna spadshchyna i suspil’na svidomist’, vol. 5, edited by Mykola Lytvyn, 235–36. Lviv: Natsional’na akademiia nauk Ukraïny, Instytut ukraïnoznavstva im. I. Krypiakevycha NAN Ukraïny; Vydavnytstvo “PAIS,” 2011.
Bibliography
793
2011 “Orientalising the Metropolis: The Case of the Ukrainian National Project.” In Groteske Moderne—Moderne Groteske. Festschrift für Philip Thomson, edited by Franz-Josef Deiters, Axel Fliethmann, and Christiane Weller, 305–23. St. Ingbert: Röhrig Universitätsverlag, 2011.
2010 “Martyrology and Literary Scholarship: The Case of Vasyl Stus.” Slavic and East European Journal 54, no. 4 (2010): 585–606. “Istoriia literatury i zdorovyi hluzd.” In Istoriї literatury: Zbirnyk statei, edited by Olena Haleta, Ievhen Hulevych and Zoriana Rybchyns′ka, 1–32. Lviv: Litopys; Kyiv: Smoloskyp, 2010. “Modern Literature and the Construction of National Identity as European: The Case of Ukraine.” In Domains and Divisions of European History, edited by Johann P. Arnason and Natalie J. Doyle. 181–97. Liverpool: Liverpool University Press, 2010. “Defending the Cultural Nation Before and After 1991: Ivan Dziuba.” In Ukrainian Culture After Communism, edited by Serhy Yekelchyk. Special issue. Canadian American Slavic Studies 44, no. 1–2 (2010): 21–37.
2009 “Literary Travel: Ukrainian Journeys Toward the National and the Modern.” Australian Slavonic and East European Studies 23, nos. 1–2 (2009): 1–18. “Topos iak arhument: Podorozh i modernist′.” Krytyka (Kyiv) 3–4, nos. 137–38 (2009): 28–32.
2008 Ol′ha Kobylians′ka: Prochytannia. Kharkiv: Akta, 2008. “Ukraїntsi v Avstraliї: Stan doslidzhen′.” In Confraternitas: Iuvileinyi zbirnyk na poshanu Iaroslava Isaievycha, edited by Mykola Krykun et al., 812–88. Lviv: Natsional’na Akademiia Nauk Ukraїny, Instytut ukraїnoznavstva im. I. Krypiakevycha, 2006–7. “The Uses of Nietzsche: Ol′ha Kobylians′ka’s Reading of Zarathustra.” Slavonic and East European Review 86, no. 3 (2008): 420–42.
794
Marko Pavlyshyn
“Zaklynannia tsentral’noї Ievropy: Heopolitychnyi prostir ta suchasna ukraїns′ka literatura.” In Ievropeis′ka melankholiia: Dyskurs ukraїns’koho oktsydentalizmu, edited by Tamara Hundorova, 62–74. Kyiv: Stylos, 2008. Translated into Polish by Agnieszka Matusiak and published as: “Zaklinanie Europy Środkowej: przestrzeń geopolityczna a współczesna literatura ukraińska.” Porównania 5 (2008): 143–56. “Geidel′berzhskaia vstrecha” [memoir of a 1976 meeting with the Slavist D. Chyzhevs′kyi]. In Izbrannoe v trekh tomakh, vol. 1, Materialy k biografii (1894–1977), by D. I. Chizhevskii, 449–52. Moskva: Biblioteka-fond “Russkoie Zarubezh′e”—Russkii put′, 2007. Review of Ukraine and Russia: Representations of the Past, by Serhii Plokhy. Australian Slavonic and East European Studies 22, nos. 1–2 (2008): 196–200.
2007 “Writing in Ukraine and European Identity Before 1798.” Australian Slavonic and East European Studies, 21, nos. 1–2 (2007): 125–42. “The Rhetoric of Geography in Ukrainian Literature 1991–2000.” In Ukraine, the EU and Russia: History, Culture and International Relations, edited by Stephen Velychenko, 89–107. Houndmills: Palgrave Macmillan, 2007. “Perekladaiuchy kul′turu.” Krytyka [Kyiv] 11 (2007): 16–18. “Jiří Marvan: The Australian Story of a Slavist.” In Europeica—Slavica— Baltica: Jiřímu Marvanovi k 70 narozeninám, edited by Helena Petáková and Hana Opleštilová, 43–47. Praha: Národní knihovna České republiky, Slovanská knihovna, 2007. Translated into Czech and published as “Jiří Marvan: australský příběh slavisty.” In Jiřímu Marvanovi k 70 narozeninám, Jiřímu Marvanovi k 70 narozeninám, In ibid., 49–53. “‘Lysh ridnomu kraiu daruiu svii spiv. . . . ’” Preface to Kalynovi vesny, by Bozhenna Kovalenko, 5–8. Kyiv: Iaroslaviv val, 2007.
2006 “Do ironii z ironiieiu.” In Ironiia: Zbirnyk statei, edited by Olena Haleta, Ievhen Hulevych, and Zoriana Rybchyns′ka, 32–40. Lviv: Litopys; Kyiv: Smoloskyp, 2006.
Bibliography
795
“Envisioning Europe: Ruslana’s Rhetoric of Identity.” Slavic and East European Journal 50, no. 3 (2006): 469–85. Also published in Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe, edited by Larissa M. L. Zaleska Onyshkevych and Maria G. Rewakowicz, 395–410. Armonk: M. E. Sharpe in cooperation with the Shevchenko Scientific Society, 2009. Translation and introduction to Wozzeck, by Yuri Izdryk. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2006. “Literary Canons and National Identities in Contemporary Ukraine.” Canadian-American Slavic Studies 40, no. 1 (2006): 5–19. “The Ukrainian Revolution.” Afterword to Portrait of a Revolution, by Bohdan Warchomij, 59–61. Perth: Backpackbook, 2006. Review of Perverzion, by Yuri Andrukhovych and Zwölf Ringe: Roman, by Juri Andruchowytsch [trans. Sabine Stöhr]. Australian Slavonic and East European Studies 20, nos. 1–2 (2006): 215–18.
2005 “Iavyshche i norma: Ivan Dziuba, krytyk.” Introduction to Ivan Dziuba —talаnt i dolia: biobibliohrafichnyi narys, by Tetiana Zamorina, 9–47. Kyiv: Kyїvs′ka Pravda, 2005. “Agents Orange.” The Diplomat 3, no. 6 (2005): 36–37. Review of Over the Wall/After the Fall: Post-Communist Cultures through an East-West Gaze, edited by Sibelan Forrester, Magdalena J. Zaborowska, and Elena Gapova. Australian Slavonic and East European Studies 19, nos. 1–2 (2005): 196–99. Review of Tsars and Cossacks: A Study in Iconography, by Serhii Plokhy. Australian Slavonic and East European Studies 19, nos. 1–2 (2005): 189–91. Review of Rus′ Restored: Selected Writings of Meletij Smotryc′kyj, 1610– 1630, by Meletij Smotryc′kyj, translated, annotated, and with an introduction by David Frick. New Zealand Slavonic Journal 39 (2005): 263–64.
2004 “Kobylians′ka pered Zemleiu: Pytannia identychnosti.” In Na poshanu pam”iati Viktora Kytastoho: Zbirnyk naukovykh prats′, edited by
796
Marko Pavlyshyn
Volodymyr Morenets′, 95–114. Kyiv: Vydavnychyi dim “KyievoMohylians′ka Akademiia,” 2004. “Dvanadtsiat’ obruchiv Iuriia Andrukhovycha, abo tuha za seredynoiu.” Suchasnist’, 7–8 (2004): 69–85. “The New Obscurity: Adventures in Contemporary Ukrainian Literature.” In Die Lektüre der Welt: Zur Theorie, Geschichte und Soziologie kultureller Praxis. Festschrift für Walter Veit, edited by Helmut Heinze and Christiane Weller, 445–51. Frankfurt: Peter Lang, 2004. Review of Entgrenzte Repräsentationen, gebrochene Realitäten: Danilo Kiš im Spannungsfeld von Ethik, Literatur und Politik. Materialien der internationalen Konferenz vom 4. bis 6. Juli 1999 an der Martin-LutherUniversität Halle-Wittenberg (Tagungsort: Lutherstadt Wittenberg), edited by Angela Richter with Tatjana Petzer. Australian Slavonic and East European Studies 18, nos. 1–2 (2004): 204–6.
2003 “Avtorstvo i avtorytet: Ol′ha Kobylians′ka i kanon.” In P”iatyi Konhres Mizhnarodnoї Asotsiatsiї Ukraїnistiv: Literaturoznavstvo, vol. 2, edited by Volodymyr Antofiichuk et al., 85–88. Chernivtsi: Ruta, 2003. Also published in Dyvoslovo [Kyiv], no. 4 (2003): 14–16. “‘Meni ne soromno otvoryty ust pro moї chuvstva′: Neopublikovani lysty Kobylians′koї do Makoveia,” Suchasnist′, no. 2 (2003): 127–43.
2002 Ukrainian Phrasebook. Melbourne: Lonely Planet Publications, 2002. “Choice of Context, Negotiation of Identity: Ol′ha Kobylians′ka.” Australian Slavonic and East European Studies 16, nos. 1–2 (2002): 183–208. “Peredmova” [Introduction]. In Votstsek & Votstsekurhiia, by [Iurii] Izdryk et al., 5–30. Lviv: Kal′variia, 2002. “What Really Happens in Kobylians′ka’s Zemlia and Why It Matters.” Canadian Slavonic Papers 43, no. 4 (2001): 511–31. “Rereading the Classics in a Post-Soviet World: The Case of Ol′ha Kobylians′ka.” Journal of Ukrainian Studies 27, nos. 1–2 (2002): 33–50.
Bibliography
797
Review of Imperial Knowledge: Russian Literature and Cosmopolitanism, by Ewa M. Thompson. Journal of Ukrainian Studies 27, nos. 1–2 (2002): 333–36. “Statement in Kanony ta Ikonostasy.” Literatura plius [Kyiv] 1–2, nos. 36–37 (2002): 9.
2001 “Avtobiohrafichna persona ta darvinists′ka Liudyna Ol′hy Kobylians′koї,” Suchasnist’ 4 (2001): 113–21. “Demystifying High Culture? ‘Young’ Ukrainian Poetry and Prose in the 1990s.” In Perspectives in Modern Central and East European Literature: Quests for Identity. Selected Papers from the Fifth World Congress of Central and East European Studies, edited by Todd Patrick Armstrong, 10–24. London: Palgrave, 2001. “Literary Politics vs. Literature: Ukrainian Debates in the 1990s.” Soviet and Post-Soviet Review 28, nos. 1–2 (2001): 147–55. “Choosing a Europe: Andrukhovych, Izdryk and the New Ukrainian Literature.” New Zealand Slavonic Papers 35 (2001): 37–48. Also published in Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe, edited by Larissa M. L. Zaleska Onyshkevych and Maria G. Rewakowicz, 249–63. Armonk: M. E. Sharpe in cooperation with the Shevchenko Scientific Society, 2009. “Ukrainians.” In Multicultural Queensland 2001: 100 Years, 100 Communities, A Century of Contributions, edited by Maximilian Brändle, 355–59. Brisbane: Queensland Government Department of the Premier and Cabinet, 2001.
2000 “Diary, Autobiography and Autobiographical Fiction: Reading Ol′ha Kobylians′ka,” New Zealand Slavonic Journal (2000): 43–58. “How Much Do We Know about Ukrainians in Australia?” In First Wave Emigrants: The First Fifty Years of Ukrainian Settlement in Australia, edited by Halyna Koscharsky, 7–17. Huntington, New York: Nova Science Publishers, Inc., 2000. “Iak postkolonizuiet′sia ukraїns′ke literaturoznavstvo?” In IV Mizhnarodnyi Konhres Ukraїnistiv, Odesa 26–29 serpnia 1999: Literaturoznavstvo,
798
Marko Pavlyshyn
vol. 2, edited by Oleksa Myshanych et al., 26–34. Kyiv: Oberehy, 2000. “Dmytro Nytchenko 1905–99.” Suchasnist′ 4 (2000): 135–37. Re-Reading the Classics in a Post-Soviet World: The Case of Ol′ha Kobylians′ka. The Danylo Husar Struk Memorial Lecture, June 2, 2000, University of Toronto. Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 2000. “The Soviet Ukrainian Whimsical Novel.” Journal of Ukrainian Studies 25, nos. 1–2 (2002): 103–19. Review of Kistiakovsky: The Struggle for National and Constitutional Rights in the Last Years of Tsarism, by Susan Heuman. New Zealand Slavonic Journal 34 (2000): 290–92.
1999 “Iavyshche i norma: Ivan Dziuba, krytyk.” Kur″ier Kryvbasu 4 (112) (1999): 130–56. Also published as introduction to Ivan Dziuba—talаnt i dolia: biobibliohrafichnyi narys, by Tetiana Zamorina. 9–47. Kyiv: Kyїvs′ka Pravda, 2005; and Introduction to Z krynytsi lit, vol. 1, by Ivan Dziuba. 7–35. Kyiv: Vydavnychyi dim “Kyievo-Mohylians’ka Akademiia,” 2006. “‘Pokynuty ridni berehy, ne pokydaiuchy ridnykh horyzontiv’: literaturoznavstvo Iuriia Luts′koho.” Suchasnist′ 5 (1999): 116–25. Review of Two Lands, New Visions: Stories From Canada and Ukraine, translated by Marco Carynnyk and Marta Horban, edited by Janice Kulyk Keefer and Solomea Pavlychko. Journal of Ukrainian Studies 24, no. 1 (1999): 107–12. Review of Do istoriї ukraїns′koї literatury: Doslidzhennia, ese, polemika, by Hryhorii Hrabovych. Journal of Ukrainian Studies 24, no. 2 (1999): 127–33.
1998 Chair, editorial board. Ukraїntsi v Avstraliї, vol. 2. Melbourne: Australian Federation of Ukrainian Organizations, 1998. Translation, introduction and notes for Recreations, by Yuri Andrukhovych. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1998.
Bibliography
799
“Asserting a Presence: New Translations of Recent Ukrainian Literature. A Review Article.” Journal of Ukrainian Studies 23, no. 1 (1998): 107–15. “Literary Variants on an Official Myth: The Pereiaslav Pact in the Soviet Ukrainian Historical Novel 1948–1983.” In Prosphonema: Istorychni ta filolohichni rozvidky, prysviacheni 60-richchiu akademika Iaroslava Isaievycha, edited by Bohdan Iakymovych et al., 435–45. Lviv: Instytut ukraїnoznavstva NAN Ukraїny, 1998. “Postkolonialny postmodernism.” Translated by Agnieszka Korniejenko and Ola Hnatiuk and published in Odkrywanie modernizmu, edited by Ryszard Nycz, 530–37. Krakow: Universitas, 1998. “Votstsek Izdryka.” Suchasnist’ 9 (2002): 101–13. Introduction to Iz pozhovklykh lystkiv v Avstraliї, 3rd ed., by Stepan Radion. vii–x. Adelaide: Nasha meta, 1998. “Ukrainian Settlement in Australia.” In Our Place in the Sun: 50 Years of Ukrainian Settlement in Australia. Victoria: Immigration Museum of Victoria, 1998–99. Exhibition catalogue. Review of The Strategic Role of Ukraine: Diplomatic Addresses and Lectures (1994–1997), by Yuri Shcherbak. New Zealand Slavonic Journal (1998): 348–50. Review of A History of Ukrainian Literature (From the 11th to the End of the 19th Century), 2nd ed., by Dmytro Chyzevs′kyj, translated by Dolly Ferguson, Doreen Gorsline, and Ulana Petyk, with George S. N. Luckyj, An Overview of the Twentieth Century, edited and with a foreword by George S. N. Luckyj. Journal of Ukrainian Studies 23, no. 2 (1998): 134–36.
1997 Kanon ta ikonostas. Kyiv: Chas, 1997. “Dovkola Zhyvopysnoї Ukraïny Shevchenka,” Novyi obrii 10 (1997): 211–13. “Dva ‘khudozhni tila’ suchasnoї prozy,” Svito-vyd [Kyiv] 3, no. 28 (1997): 103–10. Afterword to Zoia Kohut: Literaturnyi portret, by Petro Soroka, 96–97. Ternopil′: Anderhraund, 1997.
800
Marko Pavlyshyn
Review of Between Reason and Irrationality: The Prose of Valerijan Pidmohyl′nyj, by Maxim Tarnawsky. Canadian Slavonic Papers 38, nos. 3–4 (1996): 501–3. Review of Towards an Intellectual History of Ukraine: An Anthology of Ukrainian Thought from 1710 to 1995, edited by Ralph Lindheim and George S. N. Luckyj; The Great Soviet Peasant War: Bolsheviks and Peasants, 1917– 1993, by Andrea Graziosi; The Military Tradition in Ukrainian History: Its Role in the Construction of Ukraine’s Armed Forces, May 12–13, 1994, Cambridge, Massachusetts (Conference Proceedings), by Kostiantyn Morozov, John S. Jaworsky, Zenon Kohut, Yuri Levchenko, Ivan Olenovych, Ihor Smeshko, and Mark von Hagen; Poland Between East and West: The Controversies over Self-Definition and Modernization in Partitioned Poland. The August Zaleski Lectures, Harvard University, 18–22 April 1994, by Andrzej Walicki. New Zealand Slavonic Journal (1997): 247–51.
1996 “Culture and National Identity: Ukrainian Developments 1991–96.” In In Search of Identity: Five Years Since the Fall of the Soviet Union, edited by Vladimir Tikhomirov, 79–91. Melbourne: Centre for Russian and Euro-Asian Studies, University of Melbourne, 1996. “Postkoloniial′na krytyka i teoriia.” In Slovo. Znak. Dyskurs: Antolohiia svitovoї literaturno-krytychnoї dumky XX st., edited by Mariia Zubryts′ka. 531–35. Lviv Litopys, 1996. “Postkoloniializm u literaturoznavstvi.” Osvita 4 (December 1996): 8–9. Review of “Literaturna al′ternatyva,” special issue of Zustrichi [Warsaw], edited by Lidiia Stefanivs′ka. Dukla [Prešov] 44, no. 3 (1996): 75–77. “Introduction.” Steppes Across Ukraine. Melbourne: National Gallery of Victoria, 1996. Exhibition catalogue.
1995 Associate editor (with Volodymyr Troshchyns′kyi), Vasyl′ Markus′, ed. Entsyklopediia Ukraїns′koї Diiaspory, vol. 4, Australia, Asia, Africa. Kyiv: Shevchenko Scientific Society, Inc., USA, and the National Academy of Sciences of Ukraine, 1995. Editor (with J. E. M. Clarke). “Ukrainian Studies Association of Australia
Bibliography
801
Second Conference: Monash University, 12–13 May 1995, Special issue. Journal of Ukrainian Studies 20, nos. 1–2 (1995). “Chomu ne shelestyt’ Lystia zemli?,” Suchasnist’, no. 5 (1995): 80–89. Also published in KtI, 276–92. “Dmytrovi Nytchenkovi 90 rokiv.” Novi dni 542–43, nos. 5–6 (1995): 20–21, 25. “From Osadchy to the ‘Koleso’ Controversy: Modernity and Its Meanings in Ukrainian Culture since the 1960s.” In “Ukrainian Studies Association of Australia Second Conference: Monash University, 12–13 May 1995,” edited by Marko Pavlyshyn and J. E. M. Clarke. Special issue, Journal of Ukrainian Studies 20, nos. 1–2 (1995): 69–78. “Postkoloniial′na khvylyna: ukraїns′ka kul′tura pislia SRSR.” In Ukraine Today: Perspectives for the Future, edited by Halyna Koscharsky, 149–58. Commack: Nova Science Publishers, 1995. “Toward a Culture Suitable for Adults: The Literary Criticism of Iurii Sherekh.” Australian Slavonic and East European Studies 9, no. 1 (1995): 83–100. Ukrainian version published as: “Za kul′turu ‘ne dlia ditei’.” Suchasnist′ 6 (1995): 150–57. “Zasterezhennia iak zhanr.” Suchasnist’ 10 (1995): 116–19. Review of A Description of Ukraine, by Guillaume Le Vasseur, Sieur de Beauplan, with introduction, translation, and notes by Andrew B. Pernal and Dennis F. Essar. New Zealand Slavonic Journal (1995): 223–25.
1994 Editor (with Chris Worth and Pauline Nestor). Literature and Opposition. Melbourne: Monash University, Centre for Comparative Literature and Cultural Studies, 1994. “On the Possibility of Opposition Under Glasnost′.” In Literature and Opposition, edited by Chris Worth, Pauline Nestor, and Marko Pavlyshyn, 165–78. Melbourne: Monash University, Centre for Comparative Literature and Cultural Studies, 1994. Translated into Ukrainian and published as “Pro mozhlyvist′ opozytsiї za hlasnosty.” KtI, 199–212.
802
Marko Pavlyshyn
Review of Harvard Ukrainian Studies 12–13 (1988–99): Proceedings of the International Congress Commemorating the Millennium of Christianity in Rus′-Ukraine, edited by Omeljan Pritsak and Ihor Ševčenko with the assistance of Miroslav Labunka. Australian Slavonic and East European Studies 8, no. 2 (1994): 172–74. “Podorozh do Son-kraїny.” Review of Son-kraїna, by Lida Palii. Novi dni 4–5 (1994): 37–38. “Shcho take bat′kivshchyna? De nash dim?” Review of What is Told: A Novel, by Askold Melnyczuk. Svito-vyd 3, no. 16 (1994): 121–24. Review of German-Ukrainian Relations in Historical Perspective, edited by Hans-Joachim Torke and John-Paul Himka. Australian Slavonic and East European Studies 8, no. 2 (1994): 169–72.
1993 Editor. Ukrainian Settlement in Australia: Fifth Conference, Melbourne, 16–18 February 1990. Melbourne: Monash University, Slavic Section, 1993. “Anatomizing Melancholy: The Poetry of Ihor Kalynets.” Journal of Ukrainian Studies 18, nos. 1–2 (1993): 185–215. Translated into Ukrainian and published as: “Herb melankholii: Poeziia Ihoria Kalyntsia” Suchasnist′ 9 (1996): 92–105. Also published in: KtI, 255–75. “Shcho peretvoriuiet′sia v Rekreatsiiakh Iuriia Andrukhovycha?” Suchasnist′, no. 12 (1993): 115–27. Also published in KtI, 237–54. “Ukrainian Literature and the Erotics of Postcolonialism: Some Modest Propositions.” Harvard Ukrainian Studies 17, nos. 1–2 (1993): 110–26. “Ukrainian Theatre in Australia: A Study of the Sources.” In Ukrainian Settlement in Australia: Fifth Conference, Melbourne, 16–18 February 1990, edited by Marko Pavlyshyn, 86–95. Melbourne: Monash University, Slavic Section, 1993. Translated into Ukrainian and published as: “Kul′tura ta emihrants′ka samosvidomist′: Ukraїns′kyi teatr v Avstraliї v 1949–1989 rokakh.” KtI, 390–407.
1992 Editor. Stus iak tekst. Melbourne: Monash University, Slavic Section, 1992. Editor (with J. E. M. Clarke). Ukraine in the 1990s: Proceedings of the First Conference of the Ukrainian Studies Association of Australia, Monash
Bibliography
803
University, 24–26 January 1992. Melbourne: Monash University, Slavic Section, 1992. “Culture and the Émigré Consciousness: Ukrainian Theatre in Australia 1948–1989.” Australasian Drama Studies 20 (1992): 54–69. Translated into Ukrainian and published as: “Kul′tura ta emihrants′ka svidomist′.” KtI, 390–407. “Kvadratura kruha: Prolehomeny do otsinky Vasylia Stusa.” In Stus iak tekst, edited by Marko Pavlyshyn, 31–52. Melbourne: Monash University, Slavic Section, 1992. Also published in Vsesvit [Kyiv] 1 (1993): 157–61 and KtI, 157–74. Translated into Polish by Agnieszka Korniejenko and published as “Kwadratura koła. Prolegomena do oceny twórczosci Wasyla Stusa.” In Poezja Wasyla Stusa, edited by Agnieszka Korniejenko, 81–93. Kraków: Towarzystwo Autorów i Wydawców Prac Naukowych “Universitas,” 1996. “Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture.” Australian Slavonic and East European Studies 6, no. 2 (1992): 41–55. Ukrainian version published as “Kozaky v Iamaitsi: Postkoloniial′ni modeli dlia suchasnoï ukraїns′koї kul′tury.” In Druhyi Konhres Mizhnarodnoї Asotsiatsiї Ukraїnistiv, L′viv, 22–28 serpnia 1993 r., dopovidi i povidomlennia: Literaturoznavstvo. Lviv: Mizhnarodna Asotsiiatsiia Ukraїnistiv i Akademiia Nauk Ukraïny, 225–27. Also published in Slovo i chas 4–5 (1994): 65–71; KtI, 223–36. Translated into Russian by anonymous translator and published as Marko Pavlyshin, “Kazaki na Iamaike: Proiavleniia postkoloniializma v sovremennoi ukrainskoi kul′ture.” Perekrestki [St. Petersburg] 3–4 (2005): 5–16. “Shtrykhy do avtoportretu diiaspory: Pro poeziiu Zoї Kohut.” Introduction to Kul’turni arabesky, by Zoia Kohut, 5–10. Poltava: Bibliotechka “Krynytsi,” 1992. Also published in KtI, 384–89. “Ukraїns′ka “kul′tura z kutu zoru postmodernizmu.” In Ukraine in the 1990s: Proceedings of the First Conference of the Ukrainian Studies Association of Australia, Monash University, 24–26 January 1992, edited by Marko Pavlyshyn and J. E. M. Clarke, 38–49. Melbourne: Monash University, Slavic Section, 1992. Also published in: “Ukraїns′ka “kul′tura z pohliadu postmodernizmu.” Suchasnist′ 5 (1992): 117–25; KtI, 213–22; Literaturni dyskusiї druhoї polovyny XX stolittia, vol. 2, book 2, 269–78, 523–25. Kyiv: Naukova dumka, 2017. In Polish: “Postmodernistyczne spojrzenie na ukraińską kulturę.” In Rybo-wino-kur: Antologia literatury ukraińskiej ostatnich dwudziestu
804
Marko Pavlyshyn
lat, translated and edited by Ola Hnatiuk, 193–201. Warsaw: Świat literacki and Tyrsa, 1994. “Z epistoliarnoї spadshchyny Dmytra Nytchenka.” Introduction to Lysty pys′mennykiv, by Dmytro Nytchenko, 19–21. Melbourne: Lastivka, 1992. Also published in Berezil′ [Kharkiv] 7–8 (1993): 19–21; as “Dmytro Nytchenko” in Ukraїns′ke slovo: Khrestomatiia ukraїns′koї literatury ta literaturnoї krytyky XX st., vol. 4, edited by Vasyl′ Iaremenko and Ievhen Fedorenko, 293–96. Kyiv: Ros′, 1995; and KtI, 374–79.
1991 “Aspects of the Literary Process in the USSR: The Politics of Recanonization in Ukraine After 1985.” Southern Review [Adelaide] 21, no. 1 (1991): 12–25. Ukrainian version published as “Kanon ta ikonostas,” Svitovyd [New York and Kyiv] 8 (1991): 69–81; and KtI, 184–98. “Chornobyl′s′ka tema i problemy zhanru.” Slovo i chas 4 (1991): 27–32. Also published in Ukraїns′ka literatura: Materialy I konhresu Mizhnarodnoї asotsiatsiї ukraїnistiv (Kyiv, 27 serpnia—3 veresnia 1990 r.), 84–93. Kyiv: Oberehy, 1995. “Mythological, Religious and Philosophical Topoi in the Prose of Valerii Shevchuk.” Slavic Review 50, no. 4 (1991): 905–13. Translated into Ukrainian and published as “Mitolohichne, relihiine ta filosofs′ke u prozi Valeriia Shevchuka.” KtI, 143–56. “Roman Pavlyshyn, b. 1922.” In The Life and Work of 14 Remarkable Migrants, edited by Maximilian Brändle, 208–32. Brisbane: Phoenix, 1991. “The Short Stories of Ievhen Hutsalo.” In Living Record: Essays in Memory of Constantine Bida (1916–1979), edited by Irena R. Makaryk, 97–108. Ottawa: University of Ottawa Press, 1991. Translated into Ukrainian and published as “Opovidannia Ievhena Hutsala.” KtI, 71–81. “Writing in the Post-Soviet World.” Arena 97: 139–44.
1990 Editor. Glasnost in Context: Recurrences in Central and East European Literatures and Cultures. New York: Berg, 1990. “Chy spravdi v ukraїns′kii literaturi vidbuvaiet′sia perebudova?” Suchasnist′ 1 (1990): 27–36.
Bibliography
805
“Thaws, Literature and the Nationalities Discussion in Ukraine: The Prose of Valerii Shevchuk.” In Glasnost in Context: Recurrences in Central and East European Literatures and Cultures, edited by Marko Pavlyshyn, 49–68. New York: Berg, 1990. Translated into Ukrainian and published as “Vidlyhy, literatura ta natsional′ne pytannia: Proza Valeriia Shevchuka” KtI, 113–32. “Yevhen Hutsalo’s Pozychenyi cholovik: The Whimsical in the Contemporary Ukrainian Novel.” In In Working Order: Essays Presented to G. S. N. Luckyj, edited by Edward N. Burstynsky and Ralph Lindheim, 113–28. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies. Also published in Journal of Ukrainian Studies 14, nos. 1–2 (1989): 113–28. Translated into Ukrainian and published as “Pozychenyi cholovik Ievhena Hutsala: khymerne v suchasnomu ukraїns′komu romani.” KtI, 82–97. “Zhyvyi Dmytro Nytchenko.” Introduction to Vid Zin′kova do Mel′bornu: iz khroniky moho zhyttia, by Dmytro Nytchenko, 7–12. Melbourne: Bayda, 1990. Also published in Berezil′ 3–4 (1992): 63–66. Review of Taras Shevchenko: A Life, by Pavlo Zaitsev, translated and edited by George S. N. Luckyj. Russian Review 49, no. 1 (1988): 108–9.
1989 “Taras Shevchenko i ioho doba u tvorchosti Valeriia Shevchuka.” Suchasnist′ 3 (1989): 26–35. Also published in Svity Tarasa Shevchenka: Zbirnyk stattei do 175-richchia z dnia narodzhennia poeta, edited by Larysa Onyshkevych et al., 16–69. New York: Shevchenko Scientific Society, 1991; and KtI, 133–42. “Artist or Moralist? Volodymyr Vynnychenko’s The Solar Machine.” Australian Slavonic and East European Studies 3, no. 2 (1989): 17–33. Translated into Ukrainian and published as “Mystets′ chy moralizator? Soniashna mashyna Volodymyra Vynnychenka.” KtI, 316–30. “The Ukrainian Press in Australia.” In The Ethnic Press in Australia, edited by Abe W. Ata and Colin Ryan, 108–24. Melbourne: Academia, 1989. Translated into Ukrainian and published as “Ukraїns′ka presa v Avstraliї.” KtI, 422–37. With Olga Dudinski et al. “Ukrainian Schooling in Victoria: Perspectives, Needs and Planning.” In ibid., 44–50.
806
Marko Pavlyshyn
“[Ukrainian Studies at Australian Universities]: Observations on Potential and Priorities.” In Ukrainian Settlement in Australia: Fourth Conference, Sydney, 22–24 April 1988, edited by Ihor Gordijew and Halyna Koscharsky, 44–50. Sydney: School of Modern Languages, Macquarie University, 1989.
1988 Editor (with Boris Christa, Wolfgang Gesemann, Helmut W. Schaller, Hans-Peter Stoffel, and Roland Sussex). Slavic Themes: Papers from Two Hemispheres. Selecta Slavica, vol. 12. Neuried: Hieronymus, 1988. Editor. One Thousand Years of Christianity in Ukraine: Papers from a Symposium at the Australian National University, Canberra, 15 August 1987. Melbourne: Department of Slavic Languages, Monash University, 1988. “Christianity: Observations on Its Role in Ukrainian Culture, Past and Present.” In One Thousand Years of Christianity in Ukraine: Papers from a Symposium at the Australian National University, Canberra, 15 August 1987, edited by Marko Pavlyshyn, 53–69. Melbourne: Department of Slavic Languages, Monash University, 1988. “Honchar’s Sobor and Rudenko’s Orlova balka: Environmnetal Conservation as Theme and Argument in Two Recent Ukrainian Novels.” In Slavic Themes: Papers from Two Hemispheres, edited by Boris Christa et al., 271– 88. Selecta Slavica, vol. 12. Neuried: Hieronymus, 1988. Translated into Ukrainian and published as “Sobor Olesia Honchara ta Orlova Balka Mykoly Rudenka: Navkolyshnie seredovyshche iak tema i argument.” KtI, 44–61. “Michael Kmit: A Biographical Sketch.” In Body and Soul, edited by Merryn Gates and Jenepher Duncan, 8–13. Melbourne: Monash University Gallery, 1988. Translated into Ukrainian and published as “Mykhailo Kmit: biohrafichnyi narys.” KtI, 415–21. “National Idioms in Soviet Literature? The Case of the Ukrainian Whimsical Novel.” In Literature and National Cultures, edited by Brian Edwards, 109–16. Geelong: Centre for Studies in Literary Education, Deakin University, 1988.
1987 “Dim na hori Valeriia Shevchuka.” Suchasnist′ 11 (1987): 28–41. Also published in Khrestomatiia ukraїns′koї literatury ta literaturnoї krytyky
Bibliography
807
XX st., vol. 3, edited by Vasyl′ Iaremenko and Ievhen Fedorenko. 493–505. Kyiv: Ros′, 1994; and KtI, 98–112. “Openness and the Contemporary Literary Discussion in Ukraine.” Soviet Ukrainian Affairs [Northolt] 2 (1987): 7–10. “The Quest for a Nationalist Public Opinion: Aspects of German Political Rhetoric Around 1813.” In Antipodische Aufklärungen: Festschrift für Leslie Bodi, edited by Walter Veit, 333–48. Frankfurt am Main: Peter Lang, 1987. Review of The Cultural Renaissance in Ukraine: Polemical Pamphlets, 1925– 1926, by Mykola Khvyl′ovyi, translated and edited by Myroslav Shkandrij. Australian Slavonic and East European Studies 2, no. 2 (1986): 156–60.
1986 Editor. Ukrainian Settlement in Australia: Second Conference, Melbourne, 5–7 April 1985. Shevchenko Scientific Society, Library of Ukrainian Studies, vol. 54. Melbourne: Department of Slavic Languages, Monash University, 1986. Guest editor and translator. “Avstraliis′ka poeziia.” Suchasnist′ 7 (1986): 5–20. Guest editor. “Avstraliis′ka proza.” Suchasnist′ 9 (1986): 8–32. “Aspekty ukraїns′koї literatury v Avstraliї.” Nova dumka [Vukovar] 15, no. 53 (1986): 36–39. Expanded and published in Suchasnist′ 4 (1988): 31–47; Zapysky Naukovoho Tovarystva im. Shevchenka. Vol. CCXXIX. Pratsi Filolohichnoї sektsiї, 202–15. Lviv: NTSh, 1995; KtI, 332–49. “Okraїna Anny-Marii Mykyty na mel′burns′kii stseni.” Suchasnist′ 7–8 (1986): 104–9; also published in KtI, 408–14. “The Dislocated Muse: Ukrainian Poetry in Australia, 1948–1985.” Canadian Slavonic Papers 28, no. 2 (1986): 187–204. Translated into Ukrainian and published as “Peremishchena muza: ukraїns′ka poeziia v Avstraliї.” Poeziia [Kyiv] 2 (1990): 139–52; KtI, 350–60. “Satire and the Comic in Australia’s Ukrainian Literature.” In Ukrainian Settlement in Australia: Second Conference, Melbourne, 5–7 April 1985,
808
Marko Pavlyshyn
edited by Marko Pavlyshyn, 99–113. Melbourne: Department of Slavic Languages, Monash University, 1986. Translated into Ukrainian and published as “Humor i satyra v ukraїns′kii literaturi Avstraliї.” KtI, 361–73. Review of Studia ucrainica 2, edited by Theofil Kis et al. Journal of Ukrainian Studies 11, no. 2 (1986): 101–2. Review of Ukrainische Romantik und Neuromantik vor dem Hintergrund der europäischen Literatur, edited by Jurij Bojko-Blochyn. Nationalities Papers 14, 1–2 (1986): 125–27. Translator. Poems by John Tranter, Michael Dransfield, Jennifer Maiden, John Millett, Les Murray, Bruce Dawe, John Forbes, A. D. Hope, Kevin Hart, Vincent Buckley, Rosemary Dobson, Philip Martin, Fay Zwicky, Antigone Kefala, Judith Wright, Robert Gray, Andrew Sant, Judith Rodriguez, Jennifer Strauss, and Sylvia Kantarizis. Suchasnist′ 7–8 (1986): 5–20. Translator. “American Dreams,” by Peter Carey. Suchasnist’ 9 (1986): 8–17.
1985 Guest editor (with Jiří Marvan). “Monash University Scholars in Ukrainian Studies.” Special issue. Journal of Ukrainian Studies 10, no. 1 (1985). “Ia, Bohdan (spovid’ u slavi) Pavla Zahrebel’noho.” Suchasnist′ 9 (1985): 27–35. Also published in KtI, 62–70. “Aspects of Recent Ukrainian Literature in the USSR.” Ukrainian Issues 1, no. 4 (1985): 2–10. Translated into Polish by Stanisław Barańczak and published as “Nowatorstwo i humanizm w poezji i prozie.” Suchasnist′: Zeszyt w języku polskim 1–2 (1985): 224–41. “Aspects of Ukrainian Literature in Australia.” In Writing in Multicultural Australia 1984: An Overview, edited by Jacques Delaruelle et al., 70–77. Sydney: Australia Council, 1985. “Games with Utopia: Hermann Hesse’s Das Glasperlenspiel.” In Just the Other Day: Essays on the Suture of the Future, edited by Luk de Vos, 339–54. Antwerpen: Restant-EXA, 1985.
Bibliography
809
“The Rhetoric and Politics of Kotliarevsky’s Eneїda.” Journal of Ukrainian Studies 10, no. 1 (1985): 9–24. Translated into Ukrainian and published as “Rytoryka i polityka v Eneїdi Kotliarevs′koho.” Suchasnist′ 4 (1994): 159–69; KtI, 294–307. “Travesty and the Comic: Their Formative Role in Late EighteenthCentury Ukrainian Literature.” In Comic Relations: Studies in the Comic, Satire and Parody, edited by Pavel Petr, David Roberts, and Philip Thomson, 211–18. Frankfurt/Main: Peter Lang 1985. Review of Literaturni protsesy pislia Druhoї svitovoї viiny, edited by Bohdan Romanenchuk et al. Philadelphia: NTSh, 1982. Journal of Ukrainian Studies 10, no. 1 (1985): 107–9.
1984 “Lichu v nevoli dni i nochi Tarasa Shevchenka.” Suchasnist′ 3 (1984): 55–66. Review of Toward a History of Ukrainian Literature by George Grabowicz. Journal of Ukrainian Studies 9, no. 1 (1984): 100–6. Translated into Ukrainian and published as “Do istoriї ukraїns’koї literatury Hryhoriia Hrabovycha.” KtI, 308–15.
1983 “Oles′ Berdnyk’s Okotsvit and Zorianyi korsar: Romantic Utopia and Science Fiction.” Journal of Ukrainian Studies 8 (1983): 89–101.
1982 “Gold, Guilt and Scholarship: Adelbert von Chamisso’s Peter Schlemihl.” German Quarterly 55, no. 1 (1982): 49–63. Also published in Passagen: 50 Jahre Germanistik an der Monash Universität, edited by Franz-Josef Deiters, Axel Fliethmann, and Christiane Weller, 129–50. St. Ingbert: Röhrig Universitätsverlag, 2010. “The Topos of the Inexpressible: Poetic Argumentation in Tieck, Novalis, and Hoffmann.” PhD diss., Monash University, 1982.
1981 “Interpretations of Word as Act: The Debate on E. T. A. Hoffmann’s Meister Floh.” Seminar 17 (1983): 196–204.
1979 “Music in Hermann Hesse’s Der Steppenwolf and Das Glasperlenspiel.” Seminar 15 (1979): 39–55.
810
Marko Pavlyshyn
1978 “Music in E. T. A. Hoffmann’s Kater Murr.” MA thesis, Monash University, 1978.
1977 “Music in Three Novels by Hermann Hesse.” BA Honours thesis, University of Queensland, 1977.